Текст книги "Купальниця"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

риса – інфантильність. А тут раз у раз виникало відчуття, ні-

би поруч з тобою не вісімнадцятирічна дівчина, а доросла лю-

дина, яка знає, чого хоче і як цього досягти.

Олег мовчки похитував головою. Зовсім не цілеспрямова-

ністю дивувала його ця дівчина, а своєю потужною життєвою

силою. Енергія вирувала в усіх проявах її захопливої натури.

Триматися того висхідного потоку біля неї – ось яке вини-

кало бажання. Набиратися й собі того смаку до життя, завзят-

тя та здатності дивуватись. Олег у свої 38 років уже втомив-

ся від незмінного ходу прогнозованих подій, йому бракувало

свята, сюрпризів долі та відчуття піднесення. Усе навколо бу-

ло буденним. Двірничка біля під’їзду, сусід з «Маздою», що

паркувався поруч, зі своїм банально-незмінним: «Ну як во-

но, ваше «нічого»?», вивчена до дрібниць дорога в офіс… Ті

92

самі проблеми вирішувались за допомогою тих самих знань

та досвіду професійного юриста, що захищає інтереси фірми.

Ті самі люди робили те саме і говорили багато разів почуте

знов і знов.

І раптом – ця дівчина. Одна лиш її присутність надавала

спільно проведеним годинам особливого смаку, ніби у кімна-

ті із застоялим повітрям хтось прочиняв кватирку у весня-

ний сад. Подих молодості заворожував Олега, паморочив йо-

му голову, але сама по собі молодість тут була ні до чого.

У його офісі було чимало молодих колег, але жодна не мала

на нього подібного впливу. Він дивився на вчорашніх студен-

ток дещо зверхньо, хоч і ретельно маскував це за вихованіс-

тю та підкресленою шанобливістю. Юні красуні видавались

йому або не надто розумними, або відверто обмеженими, охо-

пленими примітивними інтересами. Вони сміялись невідомо

з чого і були надмірно говіркими. Їхні захоплення дивували

незрозумілістю, вони демонстрували шокуючу необізнаність

у тих сферах, де так впевнено почувався він сам і де розумів-

ся з ровесниками із півслова. Однак саме Кароліна поступо-

во та впевнено зламала його, здавалося, непорушний, стерео-

тип сприйняття молодих. Він чимраз частіше відчував у ній

спільницю. Вони перезирались, обмінюючись лише їм зрозу-

мілими усмішками, коли інші не реагували на певну ситуа-

цію чи певні слова. Олег знаходив прояви уявної спільності

навіть там, де їх не було. Йому здавалось, що взаєморозумін-

ня між ними поглиблюється від зустрічі до зустрічі. У той час

як Зоя цього літа дедалі помітніше віддалялась від нього, чи

то він віддалявся від неї; однак замислитись над цим, спро-

бувати проаналізувати, що відбувається у його сім’ї, бажан-

ня не було.

Колись Шеховим було комфортно і в розмовах, і в мовчан-

ні; тепер мовчання не об’єднувало, кожен тримався своєї мов-

чанки, як власної кімнати під замком, до якої нікого не пускав.

І він, і вона приймали зміни як нові правила співіснування.

93

* * *

Серпень готував сюрпризи, огортаючи їх оксамитом теплих

вечорів, шурхітливим блиском світанкових дощів. Але ці

сюрпризи не тішили, вони шокували.

Варто було чекати чого завгодно. Що період бурхливого

розквіту подарункової справи перейде, скажімо, у більш спо-

кійну стадію. Або – що спільна справа може наштовхнутися

на проблеми зовнішнього характеру, надто що причин для

ускладнень у будь-якому малому бізнесі не бракувало. Однак

проблеми несподівано виникли всередині дружнього танде-

му, між Кароліною та Вітою-Їжачком. До Віти повернувся чо-

ловік, витрати зросли, і Віта вирішила переглянути розподіл

часток від доходів, бо ж Кароліна, хоч і новачок, а за три мі-

сяці почала заробляти, як Віта. А хто в їхній спілці голов ний?

Отож-бо! Про це вона й нагадала напарниці.

Кароліна вислухала мовчки. Вчасно згадала підказку бра-

та: у ситуаціях, коли заскочена і губишся з відповіддю, не ре-

агуй одразу, вдайся до рятувальної фрази: я подумаю над цим.

Що більше вона думала, то більше розуміла, що не може при-

стати до цієї пропозиції. Якщо Віта наполягатиме на своєму, доведеться кардинально міняти все, бо зникне сенс працюва-

ти разом. Її шокувала короткозорість Віти-Їжачка, яка не ро-

зуміла, що справи пішли вгору саме завдяки підприємливості

та вигадливості Кароліни. Віта, щоправда, теж увімкнула свої

здібності та фантазію, але власне тому, що до цього спонукала

її Кароліна. Їм вдавалася спільна справа, витрати й заробітки

вони ділили порівну, і кожна вносила щось своє як додатковий

бонус; у цьому тандемі вони ідеально підходили одна одній.

Принаймні дотепер Кароліна не замислювалась над тим, хто

більше відсотків заслуговує, але вона ніколи й не сприймала

себе як підпомагача. Однак Віта вирішила натиснути – і щось

важливе між ними хруснуло, зламавшись.

Допрацювати тиждень на старих умовах – ось що запро-

понувала Кароліна, а від першого вересня або змінити пра-

94

вила в їхній маленькій спільноті, якщо на цьому і далі напо-

лягатиме Віта, або подякувати одна одній і розійтись. Віта

погодилась, вона не допускала думки, що Кароліна справді

може піти. І тим більше не могла передбачити, що за тиждень

відбудуться невідворотні зміни в їхньому спільному бізнесі, що успішне діло, яке так впевнено, занадто впевнено, на дум-

ку багатьох, просувалося вгору, раптом постане перед вічним

питанням «бути чи не бути?» І Віта знову опиниться сам на сам

зі своїм кутиком у торговому центрі, і покупці знову обмина-

тимуть його, з незрозумілих причин охолонувши до такої

забавки, як пакування подарунків. Запитуватимуть в основно-

му паперові торбинки, і лише раз чи два на день хтось дава-

тиме їй можливість заробити копійчину на пакуванні сюрпри-

зів. Безсонними ночами, збиваючи під собою простирадло, Віта шкодуватиме, що у хвилину захланності так необачно від-

сторонила від себе Кароліну, а разом з нею – і удачу.

Цей останній тиждень серпня виштовхнув на поверхню ще

одну проблему, яка вже не раз давалася взнаки. Павло дозво-

ляв собі все більше, відчувши свою силу та вплив на Каролі-

ну. Його зауваження, нібито жартівливі, боляче ранили її

зверхнім тоном, повчальними нотками. Одного пізнього ве-

чора, притримуючи голову Кароліни на своєму плечі, Павло

підвівся на лікті й запитав:

– Скільки в тебе було чоловіків до мене?

Найгіршою у цій фразі була інтонація.

Кароліні кров вдарила в скроні.

– Двадцять п’ять! – сказала вона і відкинула ковдру.

За вікном на дорозі з різким вищанням загальмувала ма-

шина.

– Ти що, жартів не розумієш? – Павло навіть не ворух-

нувся, спостерігаючи, як Кароліна натягує джинси, вдягає

футболку. Залежна від нього у своїй пристрасті, куди вона ді-

неться? – Йди-но сюди. Чуєш, Кароліно!

95

Лише на сходах вона згадала, що забула улюблену заколку

до волосся, дорогу, інкрустовану, яку купила на початку літа

з перших зароблених грошей. «Це меандр, – просвітила її то-

ді продавчиня, – досконалий орнамент, що йде безперервною

лінією…». Загубила вона свій меандр, і нехай. Буде новий. На-

віть на думку не спало, що забере ту заколку наступного разу.

Його не буде, цього наступного разу. Вона більше не пересту-

пить порога Павлової квартири.

Коли Павло вперше запитав її, звідки вона навчилась усіх

цих любощів-пестощів, це прозвучало як невдалий жарт. Пав-

ло й повівся так, ніби сказав якусь бздуру – упіймав її, згріб

в обійми, винувато зарився носом у волосся на маківці. А во-

на якось спромоглася пояснити собі цей словесний прокол —

бо хотіла знайти йому виправдання, і пояснила це незграб-

ністю у формулюваннях та невмінням відчувати нюанси. Їй

вдалося б забути ті дурнуваті слова, якби підколки Павла раз

за разом не робилися дедалі більш поблажливо-зверхніми, а зауваження – відверто-зухвалими. Переконувати його в чо-

мусь? доводити щось? мовчки ковтати образи?.. Ні. Залиша-

лось поставити крапку, відплакати своє, відстраждати – і за-

бути. Щоб не перетворитись згодом на свою маму, звиклу

терпіти все.

7

Хотіла минути пень, а наїхала на колоду. Як то все докупи зі-

йшлося? На роботі – погано, в особистому житті – ще гір-

ше. Немов у настільній грі – вони не раз розкладали її з пле-

мінницями просто на підлозі, на килимі – випало невдале

число і, вирахувавши черговий хід, вона опинилась на верхів-

ці підступних сходів, біля стрілки, що показувала донизу, і – вжжжик! – з’їхала на початок гри. Усі зусилля марні, усі

результати скасовано. Три місяці в Києві промайнули як один

день, і цей день тепер не зараховано. Починай, Кароліно, 96

спочатку, кидай свій гральний кубик, дивись, що випаде те-

пер. На те і гра.

Одного з наступних ранків вона діставалась до торгового цен-

тру сама, бо брат мав справи на Лівому березі. Стояла серед

людей на зупинці, чекала на маршрутку.

Біля неї пригальмував зелений «Міцубіші-Лансер» – і дві-

чі посигналив, але Кароліна, ковзнувши по ньому поглядом, відвернулась. З машини вийшов Олег Шехов, елегантний, пах-

кий та усміхнений, відчинив перед Кароліною дверцята ма-

шини. Він їй про щось говорив незначуще, приголомшений

тим, як зрадницьки тремтить його голос. Її близька присут-

ність діяла на нього так, як ніби вони були ровесники; її, а не

його ровесники. Він вже забув, як це буває, коли ти своєму

голосу не господар. Його це лякало і бентежило, але він не по-

давав вигляду. Слухав її, намагаючись дивитись на дорогу.

– Ти дуже поспішаєш? – запитав.

– Тепер вже ні, – відповіла, а тоді подумала, що варто ж

пояснити, чому тепер і чому ні.

І розповіла, що в її житті відбуваються великі зміни. Тобто, вже відбулися. І від визнання цього факту очі були мокрі вчо-

ра, так – ревла, як дитина, але це було вчора, а нині у кро-

ві ніби хазяйнують бульбашки шампанського. Трошки лячно, трошки весело – і відчуваєш, що здатна на все. Зі своїм хлоп-

цем розійшлася, ні не посварилась, і не тимчасово, а саме ро-

зійшлась. Назавжди. З партнеркою горщики побила, і вже не

склеїш, бо довіра зникла, хоча шкода, дуже шкода. Сьогодні

прокинулась із думкою, що все зрозуміло. Усе зрозуміло. Ли-

ше одне не зрозуміло, на одне запитання справді хотіла б отри-

мати відповідь від когось розумного та досвідченого: чому лю-

ди не цінують момент радості, момент щастя у теперішньому

часі? Чому так легковажать? Адже неодмінно шкодуватимуть

за тим, що втратили. Це їй особисто зрозуміло, як таблиця мно-

ження, принаймні до сімок. Чого ж інші гальмують?..

97

– До яких сімок? – Олег таки подивився на неї, усміхаючись.

– Я до сімок у таблиці множення почуваю себе впевнено,

а далі, коли починається сім на вісім, вісім на вісім – боюся

схибити.

Олег розреготався. Настрій у нього злетів вгору, потягнув

за собою настрій Кароліни.

– Тоді так, щоб напевно й без похибок, пропоную кав’ярню

«П’ятірка».

Вони замовили собі каву з молоком та заварні кільця. Каро-

ліна розказувала, що тепер вона, мабуть, піде в рекламну аген-

цію, в ту саму, що замовляла рекламний ролик, або на телеба-

чення, бо в кадрі вона виглядає краще, аніж у житті – їй так

сказали. Олег сміявся.

– Ну, а у вас що? – Кароліна згадала про те, що не дає йо-

му слова сказати.

Відвертість за відвертість. У нього теж проблеми на роботі, яка йому давно набридла, натомість товариш кличе його до

Львова і пропонує роботу на своїй фірмі, і він погодився. Олег

Шехов не уточнює, що це рішення він прийняв щойно, ось цієї

хвилини, але яка різниця – вчора він вирішив чи сьогодні? вже

можна говорити в минулому часі. А Зоя що? А з Зоєю вони роз-

лучаються. І з ним теж щось таке робиться, ніби бульбашки шам-

панського лоскочуться в крові. Слово «розлучаються» вилетіло

без жодного зусилля. Вимовивши його, Олег побачив якийсь но-

вий вираз, щось на секунду промайнуло в очах дівчини, і він

миттєво повірив, бо хотів повірити, що вона сприйняла його но-

вини відносно до себе, як такі, що стосуються її безпосередньо.

Вона була до нього небайдужа – ось що він побачив, тому й ди-

вилась на нього і слухала його по-особливому. Від цього відкрит-

тя – уявного чи реального – він зовсім втратив голову.

Торкнувся руки Кароліни, нахилився і поцілував її там, де

пульс. Затримав губи на перламутровій шкірі. Якби стояв, вже

поточився б.

– Ми маємо бути разом, – Олег не пізнав свого голосу.

98

Вона мовчала. Її рука завмерла під його долонею, як упій-

мане звірятко.

– Ми маємо бути разом, – повторив Олег.

Брат казав: коли вагаєшся чи заскочена, не мусиш одразу

відповідати, скажи – я подумаю… Вона так і зробила.

* * *

Довелося прикликати собі на допомогу неабиякі зусилля.

Думки про Павла не надто поступалися думкам про іншого.

Душа її була геть розбурхана, у ній було місце для двох.

– Кароліно, йдеш з нами до парку? Нас Шехови запросили!

– Ні! Я нікуди не йду! – занадто швидко відповіла вона.

А через годину вузькою алеєю вела за ручку Амалію, помі-

чаючи перші ознаки осені, а Крісталіна накручувала навколо

них кола на своєму велосипеді, і опале, ще зелене листя роз-

літалось з-під колес. Попереду йшли, зрідка оглядаючись, Ма-

рина з Зоєю, і Кароліні здавалося, що вони говорять про неї.

Легкі штани з невибіленого льону сиділи на Зої досконало, широкі штани на вузьких стегнах виглядали як на моделі

з журналу мод. Олег був у легкій одежі тютюнового кольору.

Вони і далі пасували одне одному, попри все. Кароліна кину-

ла на нього короткий погляд і згодом намагалась уникати на-

віть дивитись у той бік, аж поки дві години потому всі шум-

но й безладно прощалися у передпокої Шехових – і тоді їхні

погляди нарешті зустрілись.

– Їдьте, їдьте, – затримала ліфт Зоя, пропускаючи до ка-

бінки Марину з Амалією. Роберт теж встиг застрибнути

з Крісталіною на руках. – Їдьте, – гукнула Зоя, – Кароліну

зараз відправимо.

І занадто жваво озирається.

Помічаючи, як її чоловік відхиляється від дівчини.

Від її волосся, закладеного за вухо.

99

І бачить рух губами,

ніби вони щось шепочуть,

а насправді тремтять.

Кароліна відсахнулась, завмерла, втиснувшись у стіну.

Олег почервонів. Він з того рідкісного типу чоловіків, що

вміють червоніти.

Зоя поквапно відвела погляд. У неї за спиною шумів ліфт, а в ліфті було чути голос Крісти, яка щось голосно розпові-

дала батькам.

Минула одна лиш миттєвість.

– Мені… – сказала Зоя розгублено. Вона як ніби забула,

про що йшлося, і намагалась пригадати, – мені здалося?..

Мовчання.

– Ні, – відповів Олег.

Зоя зачинила двері.

– Зараз, – озирнулась. – Зараз. Де моя мобілка?

Вони шукали мобілку, удвох. Злагоджено і буденно. Немов

не можна було просто набрати номер Зої.

– Для чого тобі? – опам’ятався Олег. – Бери мою.

– Набери мені Марину зі своєї. Чи Роберта набери.

Узяла з рук Олега телефон:

– Марино, ви їдьте! – спокійним голосом. – Ми Каролі-

ну привеземо через півгодини… Все нормально. Їдьте.

Від її спокою – мурашки по спині.

Вони так і залишились утрьох стояти в коридорі. І розмо-

ва була коротка.

– Що це означає? – запитала Зоя. – Це ж має щось озна-

чати. Що?

Запала тиша. Її першим порушив Олег.

– Я люблю Кароліну.

Хтось викликав ліфт, було чути, як він зрушився з місця.

– А ти? – запитала Зоя, не дивлячись.

100

Кароліна не відповіла. Їй забуркотіло в животі. Хотілось

одного – опинитись у ліфті, з’їхати донизу, а краще – збігти

сходами геть, щоб не стовбичити тут зайвою під час розмо-

ви, яка видавалась нереальною. Ніби знову гра і знову робиш

хибний хід.

Зоя втягнула повітря і різко видихнула, раз і другий; її об-

личчя викривила усмішка – і вона… розреготалась. Аж сльо-

зи виступили, а тоді сказала Олегові:

– Відвези Кароліну.

…Вони ще навіть не сіли в машину, як Зоя вже знайшла мо-

білку, у себе в кишені знайшла – мобілка сама задзвонила.

– Ти мав рацію, – сказала комусь, – це доля.

У Зої була своя частина життя, що залишалась невідомою

навіть Олегові, Олегові – у першу чергу. «Це доля, – казав

їй інший, – скільки б ти не тягнула із відповіддю». Але вона

не могла наважитись на рішучий крок, бо була впевнена, що

Олегові без неї буде погано, що він пропаде, бо не пристосо-

ваний до багатьох життєвих ситуацій, бо не знав, як підсту-

питись до вирішення майже всіх побутових проблем. Він був

їй як родич, як рідна близька людина, вона не могла його ви-

креслити зі свого життя. Аж поки нове почуття – до цієї

18-річної дівчини розставило все по місцях, поки воно неспо-

дівано виявило не притаманної йому рішучості. Зоя ніколи

не бачила Олега таким, як щойно, біля Кароліни. І всі події

останніх тижнів постали перед нею тепер в іншому світлі. Во-

на здивувалась, наскільки людина може бути сліпою і не по-

мічати очевидного. До сліз та сміху здивувалась.

…Олега в машині трусило від піднесення. Він ніби випив.

Своєю неспокійною активністю намагався притлумити роз-

губленість від надто бурхливого розвитку подій, що спрово-

кували його на однозначну реакцію. А воно й добре, що так

швидко все сталося. Я радий, сказав він, я радий, що не тре-

ба нічого чекати і нікого дурити.

101

Кароліна в голові мала все, що зараз скаже. Ще можна все

повернути назад, скаже, і жити далі, як ніби нічого й не бу-

ло, теж скаже. Вони обидва їй були дорогі, і Олег, і Зоя, як-

що таке може бути. Але «Міцубіші-Лансер» з’їхав з дороги, Олег рвучко обійняв її, вона незручно втупилась йому но-

сом у сорочку. Їй не було чим дихати серед гучних ударів йо-

го серця. Кароліна випручалась. А як же Зоя? – мало не за-

питала вона його. Але не запитала, м’яко наштовхнувшись

на його губи.

…Кері занадто були зайняті своїми вечірніми ділами. Інакше

помітили б, що Кароліна каже неправду. Але вона вміла бути

переконливою. Ми дивились Олегову колекцію марок, вига-

дала вона. Я знаю цю колекцію, відповів Роберт, там є унікаль-

ні екземпляри.

Вже давно було тихо в усій квартирі, а сон все не йшов. Мо-

білка приймала есемески. Від Павла. Кароліна не відповідала, ігнорувала їх, розчавлена відкриттям: у серці можуть бути двоє

одразу. Але вона собі раду з цим дасть. Вона вибереться з цієї

пастки. Хоч чогось важливого вона самій собі не договорюва-

ла, якоїсь думки не додумувала. А правда, як казав її брат —

там, де не договорюють.

Зранку вона зібралась ніби на роботу, знаючи, що повер-

неться додому за годину, коли Марина поведе Крісталіну на

англійську та гулятиме з Амалією на набережній до кінця уро-

ку. У цей проміжок вона і збере свої речі. Ті речі можна й за

півгодини зібрати, скільки їх там є, тих речей. А потім вона

зателефонує брату та Марині і все їм пояснить. Вона не може

зараз говорити з ними очі в очі.

102

Вони їдуть до Львова сьогодні, не відкладаючи ні на день.

Олег лиш залагодить деякі справи, йому достатньо двох ран-

кових годин – і заїде за нею.

Ще не вирішила, де проведе останню вільну годину в Києві, але тільки-но вийшла на вулицю, як озвалися «Римські кані-

кули». Зоя дзвонила.

– Кароліно, треба поговорити. Де ти є? Я під’їду.

Даремно готувалась до гіршого – Зоя була налаштована

миролюбно, лише раз у раз судомно набирала повітря у гру-

ди і непомітно переводила дух. Деякий час вони їхали мовч-

ки, тією ж дорогою, що днями з Олегом.

– Ти впевнена? – пролунало, коли виїжджали на Москов-

ський міст.

– У чому впевнена? – перепитала Кароліна, хоча зрозу-

міло було, про що йдеться: чи впевнена вона у своїх почут-

тях, у своєму рішенні, у тому, на що наважилась.

– Ти любиш Олега? – вимовила Зоя, глянувши на свою

пасажирку. І почувши відповідь, по-діловому й без вступів

запропонувала Кароліні житло у Львові. І Кароліна змушена

була зосередитись на тому, що говорить Зоя – настільки див-

ну пропозицію зробила вона.

Зоя купила у Львові кімнату – товаришка підказала мож-

ливість вигідно вкласти гроші. У хорошому будинку, непода-

лік органного залу. Щоправда, кімната – у помешканні, де

живуть інші люди. Кароліна з Олегом можуть там зупинити-

ся на скільки хочуть – хоч на тиждень, хоч на кілька місяців, поки підшукають собі щось інше. Ось адреса, ось телефон.

– А платня? – запитала здивована Кароліна.

– Та ви спочатку подивіться, а далі буде видно…

– Олег знає?

– Олег не знає, він у таких питаннях не надто вправний…

Хоча, можливо, помиляюсь, можливо, не мала нагоди пере-

103

конатися у протилежному… – І це було все, що хотіла сказа-

ти Зоя.

Кароліна взялася за ручку дверцят. З язика злетіло:

– Для чого ви це робите?

Зоя глянула своїми яшмовими очима:

– Не повертайтесь у разі чого. Їдете – їдьте.

Залишився осад недомовленості. Так виглядало, що Зоя чо-

гось важливого не сказала. Кароліна знову згадала братове: правда там, де недоговорюють. Подумки готувалась до іншої

розмови, а вийшло, що Зоя їм ще й допомогла. Усе було не так, усе – всупереч очікуванням.

У ліфті згадала: Зоя не палила! Своїми вузькими долоня-

ми, своїми тонкими пальцями, зазвичай зайнятими яшмовим

мундштуком із сигаретою, вона міцно трималась за кермо.

* * *

У багажнику Олегової машини лежав наплічник та два паке-

ти з одягом – речі Кароліни; до них тулилась валіза Олега.

Роберту та Марині по телефону вже все було сказано, похап-

цем, скоромовкою, з особливим акцентом на тому, що Зоя усе

знає та з усім погоджується. Марина була заскочена новиною.

Роберт не розчув сестру як слід, бо щось там гуло біля нього.

«Потім поговоримо, – сказав він, – я наразі зайнятий». І го-

лос у нього був роздратований.

А з втікачами немов стався напад егоїстичного підлітково-

го піднесення, коли відганяєш від себе думки про те, що вдо-

ма хвилюються і не знають, де ти, а вже пізно, і ти не даєшся

чути, а тебе несе й несе, і всі неприємні розмови та з’ясування

відкладаєш на потім. Якось воно буде!

З Києва виїхали після обіду, бо заїжджали ще на роботу до

Олега, і Кароліна чекала в машині, поки він залагодить свої

справи. Задивилась, як він повертається, спішить до машини

бадьорою ходою, як зупиняється перед лобовим склом, зу-

стрівшись із нею поглядом, ніби переконується у тому, що це

104

вона, і ніхто інший, сидить біля його водійського крісла. Во-

ни намотують і намотують кілометри по місту, заїжджаючи

до його товариша, і ще кудись, і ще.

Олег діяльний та радісний, як ніколи. Його настрій переки-

дається на Кароліну, вони говорять про несуттєві другорядні

речі, бо головне відбувається зараз без слів. День закручуєть-

ся навколо них золотим виром, затягує у чарівне шаленство.

Сонячний вітер сипле на лобове скло та під колеса монетки

срібного та бронзового листя, вони мчать урочистим тунелем

попри щільні стіни з дерев обабіч траси, залишаючи за собою

легкий мерехтливий шлейф. Усе, що було дотепер, залишаєть-

ся у минулому. Що їх чекає завтра, невідомо. А сьогоднішній

безкінечний день усе триває і триває.

* * *

Тоненьким серпом висів у небі юний місяць, заглядав у розчах-

нуте вікно готельного номера, і збоку біля нього світилась мен-

ша зірка, а нижче, яскравіше, ще одна. Нічна прохолода погой-

дувала легкі фіранки, щось шкреблося на підлозі під ліжком.

Олег увімкнув світло і показав Кароліні жука-рогача, чорного

й лискучого, нічим не схожого на мишу, якої вона так боя-

лась – була впевнена, що це вона дряпається у кутку.

З темряви вже виступила ранкова свіжість, прорізалися го-

лоси пташок, залишалось або зачинити вікно, щоб остаточно

не прокинутись, або вийти у вересневий ліс, що пахне гриба-

ми та пріллю. Але вони не зробили ні того, ні того, і залиша-

лись у номері, поки сонце не зійшло високо, поки лютий голод

не вигнав їх за двері. У придорожньому готельчику не було від-

відувачів, чи вони рано виїхали, або ж навпаки, спали після

пізнього заселення. Нікого в коридорі та холі. Порожній рес-

торанчик працював лише для двох. За сніданком вони пово-

дились, як школярі, і за ними, усміхаючись, крадькома спо-

стерігала повна жінка, що принесла тарілки з яєчнею та хліб

з сиром…

105

При дорозі – відра, повні яблук. Пригальмували біля чер-

воно-жовтих – до них вибігла з воріт молодиця, на ходу роз-

хвалюючи свій товар. Не встигли отямитись, як два великих

пакети із яблуками опинились за їхніми сидіннями на підло-

зі салону. Продавчиня радісно побажала їм щасливої дороги.

Для чого нам два відра яблук? – цікавиться Кароліна. Не

знаю, сміється Олег, вони самі застрибнули до нас, ми тут ні

до чого.

Вона вибирає найбільші, перехилившись усім тілом назад, повертається на своє місце, витирає яблука вологими сервет-

ками і простягає Олегові червоне з жовтими крапочками, со-

ковите, з восковою поверхнею. Їй ледве вдається вкусити та-

ке саме, величезне. Олег на своє накидається з гарчанням, як

звір – навмисно намагається насмішити. Він весь час відво-

лікається на Кароліну, аж поки їх обганяє машина ДАІ. Олег

кладе на коліна Кароліні своє яблуко, за мить до того, як йо-

го зупиняють. І Кароліні спадає на думку, що треба сховати

його яблуко, ніби Олег через нього міг порушити якісь пра-

вила, і вона, трохи піднявши спідничку, кладе яблуко на ко-

ліна, відчуваючи, як шкіру холодить гладка прохолода, і на-

криває його легкою смугастою тканиною.

Їх відпускають, перевіривши документи; рука Олега набли-

жається, скрадається, вона дуже повільно прокладає дорогу

до яблука.

– Яблуко спокуси, – каже він, не зводячи погляду з до-

роги. – Я з’їм його з кісточками, шкіркою та хвостиком.

Де воно є?

Кароліні лоскотно, вона сміється, аніскільки не намагаю-

чись йому допомогти.

ІІ

Пані Шехова. Львів

1

Вхід у браму прикрашають ковані квіти на довгих стеблинах, одні – з розкритими, інші зі згорнутими пелюстками. При

вході під ногами глухо озиваються давні кахлі. Стіни вздовж

сходів забрані в сіро-рожеві мармурові панелі. Неначе столи, підвіконня, теж з мармуру найніжніших відтінків, слугують

підпорами високих вікон. За немитим, зі слідами фарби

склом – внутрішнє подвір’я, високий каштан, балкони та

рухлива білизна на мотузках. Ледь чутні кроки кам’яними

сходами вгору. Тут можна ходити без звуку – відлуння не-

має, його поглинають заокруглені стіни та бокові віконця, за

якими нічого, сама лиш непроникна для погляду перешкода

в чавунному плетиві рослин. Що там ховається, за тими за-

пилюженими тріснутими шибками? Які хвилюючі таємниці

причаїлись у павутинному мороці сходових закапелків?

Гігантські двері до всіх помешкань – на чверть скляні, ту-

манне важке скло прикрите оманливою тендітністю непізна-

ваних рослин. Жовтець чи купальниці, вони тут усюди, цей

мотив повторюється у кількох варіантах на вікнах, дверях, у ліпнині на стелі. На високих надійних стеблинах, на листі та

квітах тримаються й металеві поруччя сходів або ж те, що від

них залишилось. Нелюдську силу треба мати, щоб зруйнувати

те, що заповідалось на віки, зірвати мармурові панелі до клап-

тів оголених стін, залишити на чавунних пелюстках потворні

шрами, немов від гігантських кусачок божевільного варвара.

Але крихка сецесійна вишуканість залишається незнищенною.

107

Вона дихає, хоч де-не-де замінена жалюгідним ерзацом, хоч по-

бита й пошарпана, вона озивається, промовляє до тебе, дивує, як живе творіння, що було народжене в любові, але пройшло

через велике знущання та велике приниження.

Поки чекали, коли їм відчинять, Кароліна провела пальцем

по стеблині металевої квітки, торкнулася її холодної серцеви-

ни. Скільки рук пам’ятають ці квіти, скільки облич та очей, що

їх розглядали в очікуванні кроків по той бік дверей. Скрегот-

нув замок. На порозі – опецькувата жінка років шістдесяти.

Помітні вусики та закороткий халат, що не прикриває пухких

колін. Вона вже знає про нових сусідів.

За вхідними дверима – ще одні, металеві, суцільна міцна

решітка від підлоги до стелі. На ніч її замикають на ретро-ко-

лодку. А може й вважають це зайвою обережністю. На правій

частині дверей – поштова скринька («прикольна», оцінює її

Кароліна); нею давно не користуються: горизонтальний про-

різ, у який свого часу скидав листоноша листи та газети, та ма-

ленький дерев’яний приймач. Видовжене вічко – маленьке

вікно у світ – надійно затулено смужкою металу на шурупах; заслін, судячи з подряпин, вже не раз фарбували коричневи-

ми фарбами різного відтінку.

Жінка назвалася пані Стасею. Запитала імена та прізвище

нових сусідів, повторила вголос почуте і провела до їхньої

кімнати.

У цілковито порожньому просторі, видовженому, з височен-

ною стелею, погляди зупиняються на двох акцентах – печі зі

світло-зеленого кахлю та високому вікні проти дверей. Повні

стручки зеленого гороху опукло світились на кожній кахлині, викручені вусики створювали химерний поплутаний малюнок

надщерблених керамічних кутів. Вивершувала споруду пласка

фігурна надбудова, схожа на корону. Такою була кахельна піч

у лівому куті при вході. Монументальною та легкою водночас.

Вікно виходило на вулицю Генерала Чупринки. Грубий шар

білої фарби вкривав потерте дерево старої шиби. Ручки, крі-

108

плення та шпінгалети з міді чудово збереглися, місця з’єднань

сховалися під ніжною зеленню патини. Геометрія дерев’яних

кантів повторювалась у лініях шиби, підвіконня та панелі до

самої підлоги. Вікно дивилось на бруківку із трамвайними ко-

ліями, на старовинні будинки, розвернуті багатогранником

до роздоріжжя, куди під різними кутами сходились п’ять ву-

лиць. На утвореному ними видовженому трикутнику газону, височів старий клен, що вже починав змінювати літні барви

на осінні. Ще одне дерево трималося неподалік, на протилеж-

ному боці вулиці, і ще одне побачила Кароліна. Ці клени бу-

ли, мабуть, ровесниками того старовинного особняка з го-

стрими шпичками дахів та вежками, що визирав з-поміж

кущів за огорожею на розі двох вулиць.

– Особняк Островерхова, – зронила за спиною пані Ста-

ся. Вона залишилася стояти на порозі кімнати, ніби чекаючи, чи не знадобиться її допомога.

– Хто такий? – поцікавився Олег.

– Був такий колекціонер, – пані Стася надихнулась ува-

гою до своїх слів, заговорила впевненіше. – Жив собі в тому

особняку серед антикваріату, квіти вирощував… Хоча почат-

ково це була вілла пана Дзівінського, ректора Політехніки…

А п’єц не робить…

Олег тим часом відчиняв чавунні дверцята, зазираючи до-

середини.

Вона говорила «п’єц» – у чоловічому роді, на польський ма-

нер. Додала, що Фіра встановила батарею парового опалення

і цього достатньо навіть у холодну зиму, хоча до п’єца можна

майстра викликати, це ж так приємно, коли живе тепло напо-

внює кімнату. У цій кімнаті, правила далі, донедавна мешкала

Фіра-відказниця. А чого відказниця, бо вся її родина виїхала

до Ізраїлю, а вона залишилась у Львові, вперто трималася сво-

го музею та вивчала давньоєврейське мистецтво. Свою вели-

ку квартиру (вказівний палець у стелю) Гольдмани продали, то

Фіра викупила цю кімнату у старшого племінника пані Стасі, 109

однак протрималась тут два роки, а далі раптово змінила свої

плани та переконання – і, недорого продавши свою кімнату

комусь з Києва, вилетіла до Тель-Авіва.

– Так, – сказав на все почуте Олег. – То що ж! Ми цю піч…

цей п’єц, доведемо до пуття.

Пані Стася показала, де ванна, кілька разів наполегливо по-