Текст книги "Купальниця"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Роман

Харків

2012

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

В25

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Дизайнер обкладинки Віталія Котляр

© Вдовиченко Г., 2012

© DepositPhotos.com / Michele

Piacquadio, обкладинка, 2012

© Книжковий Клуб «Клуб Сі-

мейного Дозвілля, видання

українською мовою, 2012

© Книжковий Клуб «Клуб Сі-

мейного Дозвілля», худож-

ISBN 978-966-14-4719-5 (PDF)

нє оформлення, 2012

«Купальниця» –

«Сестра Кері» на сучасний український лад

Ви ніколи не думали про те, як герої ваших улюблених книжок, напи-

саних сто-двісті років тому, поводилися б у сучасному світі? Здається, популярна українська письменниця Галина Вдовиченко подумала про

це раніше за вас. Її новий роман «Купальниця» – блискучий римейк

на літературний дебют легендарного американця Теодора Драйзера

«Сестра Кері». І нехай ці дві книги розділяє понад століття, історія

простої української дівчини Кароліни Кужвій, сестри Роберта Кері, ненав’язливо нагадує усім нам про прості загальнолюдські цінності.

А вони за, здавалося б, поважну часову і ментальну відстань, не змі-

нилися. Між рядків у «Купальниці» читаємо про вічне: любов, друж-

бу, взаємопідтримку… А найголовніше – про те, що кожен із нас є гос-

подарем власного життя і творцем власної долі!

Роман Галини Вдовиченко «Купальниця» – легка і водночас гли-

бока «жіноча» розповідь про сучасну українську Попелюшку, яка, тільки-но закінчивши школу, виривається із лещат сірих та злиден-

них провінційних буднів і їде підкорювати столицю. Такі дівчата зу-

стрічаються нам щодня. Вони живуть із нами по сусідству, ходять

тими ж вулицями і їздять тим же транспортом, що й ми. Проходячи

повз, ми рідко замислюємося, що для кожної із цих дівчат життя при-

готувало окрему круговерть, простелило окрему стежину. Стежину

до щастя і здійснення мрій. Але чи гарантують здійснені кар’єрні ам-

біції просте людське щастя?. Недарма мамі головної героїні «Купаль-

ниці» ворожка прорекла: одна твоя дитина буде щасливою, а інша —

знаменитою…

У сучасній українській сестрі Кері чимало жінок впізнають себе —

таких сильних, незламних та цілеспрямованих. І в чоловіках головної

героїні роману вгадуються супутники нашого життя. Щодо останніх

мушу визнати: «На жаль…» Ще вчора він був готовий покласти до

6

її ніг увесь світ, а нині – цілковито збайдужів. Його Всесвіт – домаш-

ні капці та монітор комп’ютера. І в цьому Всесвіті більше немає місця

для коханої жінки… Галина Вдовиченко у своєму новому романі май-

стерно виписує найтонші грані у відносинах між чоловіком та жінкою, які не зуміли втримати біля себе найголовнішого…

Чотири попередні романи обдарованої і «плодовитої» письменни-

ці Галини Вдовиченко, яка більшу частину свого життя присвятила

журналістиці (працює заступником головного редактора щоденної га-

зети «Високий Замок»), зайняли власну поличку у великій шафі новіт-

ньої української літератури. Особливо у шафі жінок-книголюбів. Лі-

тературний дебют авторки «Пів’яблука», який у конкурсі «Коронація

слова – 2008» здобув номінацію «Вибір видавців», а згодом став од-

нією з «Найкращих українських книг – 2009» (за версією тижневика

«Кореспондент»), недарма «охрестили» українським аналогом відомо-

го серіалу «Секс і місто». Успіх чатував і на другий роман Вдовиченко

«Замок Гербуртів» («Тамдевін») – книга здобула першу премію «Ко-

ронації слова – 2009». А наступний твір «Хто такий Ігор?» – спеці-

альну відзнаку «Гранд-Коронації слова – 2010».

У 2011-му світ побачив ще один роман Галини Вдовиченко – «Бо-

ра». Із цієї книги розпочалася співпраця письменниці з Книжковим

Клубом «Клуб сімейного дозвілля». Роман потрапив у п’ятірку фіналіс-

тів поважної літературної премії «Бі-бі-сі – 2011». Минув рік – і успіш-

ний авторсько-видавничий тандем пропонує читачам «Купальницю».

Це ще одна книга Вдовиченко про те, що щастя ходить зовсім поруч.

Вхопив за хвоста стрімкого птаха гармонії – і лети з ним на крилах по-

зитиву й оптимізму. Керуй своєю долею, віртуозно оминаючи ями і не

засмучуючись через всюдисущі затори. І, що важливо, не гнівайся на

життя, бо його режисером є ти сам. У 1900-му про це писав класик, американець Теодор Драйзер. А у 2012-му про це написала наша су-

часниця, українка Галина Вдовиченко. Впевнена, Драйзер, прочитав-

ши роман своєї послідовниці, засмутився б хіба що через той факт, що

люди так і не навчилися бути уповні щасливими…

Галина Гузьо

Купальниця – багаторічна рослина з прямо-

стоячим стеблом та поодинокою верхівковою

квіткою, лимонно-жовтою, блискучою, наче

вкритою позолотою чи лаком. Росте на вогких

лісових луках та галявинах, узліссях, чагарни-

кових заростях. Пелюстки утворюють квітку

оригінальної, майже замкнутої, кулястої фор-

ми. Справжні пелюстки квітки – всередині.

Купальниця – чудовий притулок на час него-

ди для дрібних комах. Але й дужі бджоли здатні

розсунути отвір на верхівці квітки і пробратись

усередину. Купальниця росте по всій Європі.

Подекуди її ще називають жовтою трояндою.

У деяких нордичних сагах ідеться про те, що са-

ме в цих затишних золотих кулястих квітках жи-

вуть таємничі тролі. Існує й легенда про ельфів,

які червневими ночами, коли місяць уповні, ва-

рять еліксир життя у золотих круглих посуди-

нах на високих жердинах. Щойно небо починає

світлішати, еліксир розливають у пляшки і ку-

дись із ними зникають, а порожні посудини пе-

ретворюються на квіти купальниці.

З ботанічних довідників

І

Сестра Роберта Кері. Київ

1

Усі навколо – випускний, випускний. А Кароліні до тієї ме-

тушні байдуже. Хай собі інші урочисто переступають уявну

життєву риску. Велика подія! Парад суконь та зачісок, хизуван-

ня із фінішною стрічкою на грудях… Її випускний не цікавив: атестат до рук – і бувай, школо! Нехай однокласники самі

святкують прощання з дитинством, а вона з ним вже попро-

щалась, ще того дня, коли остаточно вирішила їхати до брата

в Київ, хоча її туди ніхто й не кликав.

Був цілковито буденний день, оповитий туманом; липка во-

лога тулилася до вікон шкільного автобуса, не даючи можливос-

ті побачити щось за склом, а лиш відчути звичний спуск і кіль-

касекундну затримку, коли мотор загарчав, колеса ковзнули, забуксували в багнюці, але помаленьку виборсались на рівний

шлях. Саме там, у найнижчій точці дороги, яку Кароліна дола-

ла двічі на день, остаточно й сформувалася думка: швидше б

атестат до рук – і одразу до Києва, подалі від Висічі, подалі від

усього тутешнього – до Роберта. Хоче він того чи ні.

Про те, що Кароліна не збирається на випускний, мама зна-

ла давно; погодилась із цим, почувши від доньки вагомий ар-

гумент: не треба шукати грошей на застілля та сукню з туфля-

ми. Але тепер, коли атестат з посередніми оцінками лежав на

столі, а донька збирала речі, мама завмерла перед телеекраном, знічена й байдужа. Тільки тут і можна було її побачити без ро-

боти, але, зосереджена на своїх думках, вона зараз нічого не ба-

чила перед собою.

10

Гуркіт посуду з кухні порушив гнітюче мовчання. Щось вда-

рилось об підлогу – судячи зі звуку, важке скло – не розби-

лось, закрутилося дзиґою, але й одразу потому щось легке

й крихке, склянка абощо, дзвінко вистрілило, розлітаючись на

друзки. Мати зітхнула. Батько вилаявся. Зайшов до кімнати, шкутильгаючи сильніше, аніж зазвичай. Знову йому коліно за-

палилося.

– Може, залишишся? – запитав, притискаючи правою ру-

кою до грудей закривавлений рушник.

Залишитись у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ні-

хто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до

Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала – ще до то-

го, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирі-

шила їхати до брата, – ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси. Якщо на її долю випало народитися тут, то принаймні тепер вона сама вирішуватиме, де жити далі.

Хтось колись дав назву Висіч тим висілкам серед лісу. «З до-

му висікли, а тут прихистили», – казали люди. Одні запевня-

ли, що та назва – давня. Мовляв, свого часу хтось відокремив-

ся від панського маєтку і поселився «на висічі». Інші казали, тут нічого не було до 70-х років минулого століття, а тоді в цій

місцині організували військовий радгосп, побудували три ві-

домчі будинки – триповерховий та два двоповерхові – запро-

сили людей на роботу, і почали сюди з’їжджатися ті, кого «з до-

му висікли», хто з різних причин не мав, де жити. Ось тоді

Висіч і утворилася. Багатоквартирний хутір серед лісу.

Кароліна народилася тут 1993 року, того ж року, коли в три-

поверховому будинку вибухнув газ. Двадцять чотири потерпі-

лих опинились у лікарні. Мама з десятирічним Робертом ди-

вом врятувалися – йшли до батька по гроші, у контору, пхали

перед собою дитячий візочок з Кароліною. А могли бути вдо-

ма, перед телевізором – саме показували чергову серію «Про-

сто Марії»… Рвонуло так, що довелося згодом будинок ряту-

вати, немов живу істоту після контузії. І то самотужки, бо

11

комісія приїхала, акт склала, пообіцяла капітальний ремонт

у найближчому майбутньому – і поїхала. У ті часи обіцянки

не виконували, усі жили за принципом «рятуйся, хто може».

Тому аварійний будинок люди самі перекрили шифером з ро-

зібраних старих курників.

Але й далі було не легше. Замість відрізаного центрального

опалення висічани вимурували собі печі в кожній кімнаті або

зварили буржуйки за старими кресленнями. Їсти готували хто

в печі, хто – на привозному газі в балонах, хто – на електро-

плитках.

Радгосп занепадав. Кароліна пам’ятає, як вибивали курей

у пташниках, бо не було чим годувати тисячі голодних птахів, як поступово, з тієї ж причини, порожніли стайні, де тримали

телята на відгодівлі. А коли Кароліні було років дванадцять, усе

розвалилось остаточно. Продовольчу службу в армії ліквідува-

ли, військовий радгосп припинив своє існування, його залиш-

ки трансформували, на паперах, звісно, у державне підприєм-

ство, і на тому реорганізація завмерла. А ті, хто став заручником

змін, залишились у будинках, що стовбичили посеред лісу

в щільному кільці дерев та саморобних перехняблених дрові-

тень та стаєнь. З цього оточення людям не було куди йти.

Чиясь владна рука висікла ті три будинки, немов зайву де-

таль у перекроєній тканині військового радгоспу, вилучила їх

хірургічним втручанням, як щось непотрібне, апендицит або

гланди, скинула на узбіччя. А ті, замість пропасти, вижили. Ма-

ма, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарка-

ми. Чимало квартир стояли замкнені, господарі роз’їхались хто

куди, жінки – до Італії доглядальницями-прибиральницями, чоловіки – в Росію на будівництво. Старші люди – ті, кому по

сорок-п’ятдесят – до такого життя призвичаїлись, тримали

кури, корови, свині, ще й коні, обробляли городи. Без цього бу-

ло не вижити. А молодь зігрівало єдине бажання – їхати з тої

Висічі, тікати, вшиватися, пензлювати звідси, і подалі, поки не

засмоктали будні, позбавлені вибору.

12

Три будинки за тридцять років свого існування пройшли

прискорений життєвий цикл і виглядали, як полонені, що ви-

йшли з оточення. Час добивав те, чого не вдалося зруйнувати

вибухові, вимиканню тепла та відсутності коштів на ремонти.

Будинки їжачились виведеними з вікон чорними трубами, бли-

мали на сонці сателітарними антенами – єдиною місцевою

розкішшю, бо без батарей парового опалення можна було про-

жити, а без серіалів та «вечірніх кварталів» – ні.

* * *

«Яке у вас тут повітря чисте!» – обережно зронила дружина

старшого брата, Марина, коли він привіз її знайомитися з бать-

ками та сестрою. Два дні, поки молодята гостювали у Висічі, в очах столичної гості виразно читалося глибоке здивування.

Вона уявити не могла, що можна жити в таких умовах, вона

все сприймала, як дитина, що вперше потрапила в цирк-ша-

піто чи, навпаки, у лікарню для тяжкохворих, розпитувала

тринадцятирічну Кароліну: що це таке? Для чого? Як назива-

ється? Вона ніколи не бачила, аби жінка спускалась із друго-

го поверху багатоквартирного будинку із коромислом на пле-

чі, з відром із чистою водою та водночас – відром з помиями

для свині, ще й третє тримаючи в руці, з їжею курям. Ніколи

не доводилось їй купувати хліб у «магазині», що насправді

був старою іржавою будою. Ніколи, як тут, не сохла в під’їзді

білизна над головою, бо зранку надворі сіявся дощ…

Для Марини, киянки від народження, дівчини із забезпе-

ченої професорської родини, світ Висічі був чужим та шоку-

ючим, як світ туземців. Незважаючи на чисте повітря, Роберт

з дружиною більше ніколи не приїжджали, хоч братовим

донькам вже виповнилось чотири та два роки.

А чого, справді, у Висіч приїжджати? У двокімнатній квар-

тирі штовхатись? Вдихати на кухні запахи пійла для худоби?

Слухати розмови про те, хто скільки «узяв» за сигарети на пе-

реході Рава-Руська – Гребенне? що дрова на зиму знову по-

13

дорожчали? що сусід спивається, а такий був майстер безвід-

мовний…

Протягом багатьох місяців Кароліна мріяла про зовсім інше

життя, дивлячись у вікно шкільного автобуса. Він забирав до

трьох десятків дітей різного віку – від першокласниці Іринки

до тепер вже випускниці Кароліни, доправляв до школи в су-

сіднє село. Кароліна відверталась, ні з ким не розмовляла; те-

перішній час її не цікавив, він був позбавлений тих барв та за-

пахів, які вона воліла бачити та відчувати навколо. Знічев’я

згадувала події п’ятирічної давнини: яким нетутешнім аро-

матом іншого життя віяло від того місця, де пройшла молода

дружина брата, Марина; які яскраві тюбики та баночки, яке

чудернацьке люстерко на підставці витягала вона зі своєї кос-

метички, розкладаючи все це багатство на цупкій золотій сер-

ветці перед собою… Після від’їзду брата з дружиною під ліж-

ком залишилась книжка – «Сімейне життя» Ерве Базена,

а у ванній на мотузці – тонкі шкарпетки з мереживною корон-

кою, згодом вони стали найулюбленішою деталлю у гардеробі

Кароліни, а книжка – першою, яку Кароліна прочитала без

примусу від першої до останньої сторінки.

Вона не раз думала про те, як разюче змінився далеко від

дому її рідний по мамі брат, старший від неї на десять років.

Колись Роберт ловив для неї хрущів у травневому бузку, хо-

вав у сірникову коробку. Вона прикладала до вуха картонну

лапалку, слухала шкрябання маленьких лапок та шурхотіння

щіточок-вусів. Той гарний столичний пан, що приїжджав до

них із юною дружиною, насправді не міг мати жодного сто-

сунку ані до неї, його сестри, ані до мами, яка день у день хо-

дила в запраних халатах; і по кухні ходила, і до свині, і на го-

роді, усюди в старих линялих халатах, які давно просились на

ганчір’я. Городів у них було аж три, бо тут, навколо будинків, і землі, і лісу було багацько, кожен міг тримати стільки гря-

док, скільки годен був обробити. А щось нове, якесь фермер-

ське господарство абощо, організувати не мали права, бо той

14

збіднілий радгосп, що існував лише на паперах, міністерство

місцевій владі похапцем передало, а от землю – ні.

Ніхто у Висічі так не виглядав, як Роберт, і такою правиль-

ною мовою не розмовляв, як він. І не тримався з такою добро-

зичливою гідністю, ніби й свій, і водночас – чужий. «Звідки

він у нас такий узявся? – дивувалась мама. – Недарма я вам

такі імена дала, як ні в кого. Роберт і Кароліна! Роберт Керя та

Кароліна Кужвій! Ви в мене – особливі, не такі, як усі!»

Мама мріяла колись про особливий подарунок долі і для се-

бе, а життя виділило їй те, що залишилось після роздачі іншим.

Вона все тягнула на собі – сама поралась у хаті, на городі і біля

худоби. Батькова хвора нога стала причиною звільнення його

від усіх обов’язків по господарству. Він сам себе від усього звіль-

нив. Тата все дратувало, він постійно злостився, усе йому було

не так – і мама, і держава, і думка, що зміцнювалась з кожним

роком: їх тут покинули напризволяще, у них тут тепер одна пер-

спектива – здохнути, не дочекавшись жодних змін на краще.

Він чимраз помітніше шкутильгав, дратуючись від болю у не ви-

лікуваному після давньої травми коліні, і дедалі частіше матю-

кався, незважаючи на присутність доньки. І всі дні проводив бі-

ля телевізора, на всі прохання та докори дружини відповідаючи: я своє відпрацював, тепер нехай інші попрацюють.

Залишалося подумки підганяти дні: швидше б кінець школі!

Кінець безбарвним вечорам перед телевізором. Годуванню ку-

рей та качок, яких тут усі тримали в саморобних сараях, збитих

із сірих дощок. Зачовганим капцям влітку та черевикам зі зби-

тими задниками узимку. П’яним сваркам за стіною. Завжди тем-

ним вікнам тринадцяти порожніх квартир з 72 помешкань,

мешканці яких виїхали на заробітки або світ за очі. Усьому, усьо-

му, усьому кінець, бо все тут чуже, хоч ти й виросла тут. Що біль-

ше думала про брата, то більше переконувалась: не лише він тут

чужинець, вона теж така сама, як він. Недарма ж мають одну гру-

пу крові, хоч і від різних батьків. Тато Роберта – колишній ма-

мин однокласник, тепер викладач Київського національного

15

університету. Батько Кароліни – пенсіонер у свої п’ятдесят, ко-

лишній провідний спеціаліст військового радгоспу, приїхав ко-

лись у Висіч ненадовго, а виявилось – назавжди.

Здається, єдиною щасливою людиною серед усіх дорослих

був пасічник, дядько Степан. Бджоли та пофарбовані синьо-

жовтим вулики наповнювали його життя змістом та сподіван-

нями. Кароліна чула одного разу, як він сказав мамі: бджоли

старіють, коли припиняють носити мед. А мама мовчки поки-

вала головою: ну так, так, а що зробиш… І їй здалося, що вони

говорили про батька.

Окрім дітей, усі люди з Висічі викликали співчуття; усі дорос-

лі, разом із татом, що знаходив розраду в чарці, разом із мамою, яка приречено тягнула на собі увесь побут, зосереджена на дріб-

ницях та байдужа до важливих речей. Не знати коли вона вго-

лос сміялась востаннє, безтурботно й завзято, хоч Кароліна ще

не забула той давній мамин сміх. Вона тепер усе більше мовчала

або дорікала Кароліні, що та байдикує, щось там видивляючись

через вікно. І має обидві ліві руки. І як вона, ледащо, житиме да-

лі, не вміючи курям зготувати? І картоплю абияк підгортаючи, як вона житиме далі? Як даватиме собі та майбутній сім’ї раду?..

Двоє п’яних сусідів щось завзято обговорювали, помалу

просуваючись через двір, раз у раз зупиняючись та похитую-

чись, і знову рушали з місця, підтримуючи один одного. Каро-

ліна спостерігала за ними з кімнати. У житті, яке чекає на неї, вміння підгортати картоплю буде зайвим. І сім’ї, що впокорює

та поселяє сум в очах, у неї не буде. Брат Роберт їй допоможе, він буде тим місточком, який переведе її на інший бік, з бере-

га «тут» на берег «там».

Утрьох – мама, тато і Кароліна – сідали за стіл зрідка. Якось

не виходило їсти разом. А тут усі були вдома, і мама постави-

ла на стіл варену картоплю та квасні огірки, покликала Каро-

ліну з батьком. Кароліну трохи нудило, але не хотіла відмовля-

ти, сиділа, слухняно длубаючись виделкою у тарілці. Батько

навпаки – їв жадібно, незважаючи на роздратованість, а може, 16

саме завдяки цьому, із захланним апетитом та плямканням.

І сварив на всі заставки і владу, і країну, і сусіда, що борг не мо-

же повернути, смішний борг – дві пляшки пива, а все ж… І що

далі, то більше не добирав висловів.

– Ти точно Тобік, гав та гав, – сказала раптом Кароліна.

Тобік був дворовим собакою з кепським характером: усіх

знав, але на всіх гарчав та гавкав. Як затягне сиплим голо-

сом – не вгамується, поки не тупнеш до нього.

– Справді, годі вже, – лякливо озвалася мама. Їй голо-

вне – аби не пересварилися.

Батько гримнув виделкою до тарілки, набрав повітря у леге-

ні, але заледве встиг рота відкрити, аби поставити обох нахаб

на місце, як Кароліну знудило просто на батька, на його плече

та коліна. Фонтаном. Батько відсахнувся, улюблений матюк ви-

летів без закінчення, незавершений, немов хтось вимкнув звук.

І батько заткався. Схопився за рушник, запопадливо поданий

мамою, почав обтиратися. Мовчки.

У кожного свої страхи, Кароліна найдужче боїться двох речей —

бідності та перспективи залишитись у Висічі. Одного разу в то-

му ж шкільному автобусі вона уявила собі картину кінця світу: ось минає рік, ось їй вже дев’ятнадцять, а вона щодня трясеться

тою самою дорогою, їздить на роботу в райцентр, а вечори ми-

нають біля телевізора. Що вони там, у попередній серії, остаточ-

но розійшлися?.. Не знаєш?.. Чи вона повернулась до нього, чуєш, Кароліно, до тебе кажу?.. Курям дала, Кароліно?

Ні, нізащо.

Вона знала, що до гуманітарного вузу не вступить, бо це не

її. А до технічного й поготів. Пройшла тестування зі всесвітньої

історії, але зрозуміла, що результатів навіть не чекатиме та й ін-

ших тестів не здаватиме, бо набере надто мало балів. Вона

й особливих ілюзій не мала, бо вчилась посередньо, без ціка-

вості, стук-грюк аби з рук, говорила про неї класна. Та й не го-

тувалась вона як слід до того зовнішнього незалежного оціню-

17

вання. Без класної керівнички знала: найголовніше – не оцінки, не результати тестів, а життєва наука, а цього в школі не вчать.

Де варто бути відмінницею, від кого вчитися – вона сама це

вирішить. Головне – вибратись із цього глухого закутка.

Того дня, коли рішення визріло остаточно, вона набрала но-

мер брата і попросила дозволити приїхати до нього.

«Обіцяю якнайшвидше знайти роботу і влаштуватись із

житлом, – сказала вона. – Мені потрібно протриматись у вас

від двох до чотирьох місяців. Максимум півроку. І тоді я або

влаштуюсь у Києві, окремо від вас, або повернусь до батьків».

Брат помовчав і сказав: «Приїжджай».

* * *

Роберт Керя був тямущий і наполегливий, чіпкий, як дикий

плющ, йому достатньо було трохи допомогти на старті – і це

зробив рідний батько, забравши його з Висічі в 15-річному ві-

ці – а далі хлопець пішов угору сам. Після закінчення Київ-

ського національного університету знайшов роботу, змінив

кілька фірм, аж поки опинився у великому торговому центрі.

Через півроку власник вже не міг обійтися без цього молодого

розумаки-юриста. Роберт Керя швидко довів, що з ним фірмі

буде набагато краще, аніж без нього. Його тесть, директор фі-

лії одного з банків, зі своїми можливостями та зв’язками був

тут ні до чого, і дід дружини, професор Могилянки, теж.

Щоправда, свого часу батько Марини підозріло поставився

до вибору доньки. Не могла, мовляв, знайти чоловіка серед си-

нів знайомих, у своєму колі. Однак познайомився з Робертом, придивився до нього, і хлопець йому сподобався. Нагадав йо-

го самого тридцять років тому. Було в доньковому обранцеві

щось міцне та надійне. Хлопець з перспективою, визначився

з оцінкою майбутній тесть і до весілля підтримав молодят ще-

дрим подарунком – однокімнатною квартирою, в яку колись

вигідно вклав гроші. А далі вразив дружину тим, що навіть

бровою не повів, дізнавшись, що молодята квартиру продали.

18

«Поживемо – побачимо», – спокійно пояснив свою реакцію

збентеженій дружині. Щось йому підказувало, що Роберт з тих

чоловіків, які будують, а не руйнують. Він ті гроші за вітром не

пустить.

Так воно й сталося. До першої у своєму житті великої су-

ми грошей, отриманої від продажу квартири, Роберт додав

позику, що її узяв у відділенні банку, де працював тесть, по-

передньо з ним проконсультувавшись щодо нюансів, аби не

припуститися помилки – а тоді придбав для своєї сім’ї три-

кімнатну квартиру в новобудові престижного району міста.

У другій лінії Оболонської набережної.

Кароліна розуміла, що вона в цьому помешканні, нехай

зручному та просторому, буде зайвою, але вона повторювала

сама собі подумки: не мине й півроку, як житиму окремо. Як

саме це станеться, вона ще не знала.

До брата, почувши його «приїжджай!», зібралась, як сол-

дат, вклавши до наплічника лише найнеобхідніші речі. Мен-

ше речей – легша дорога. Поскладала двоє джинсів, улюбле-

ну бобку з каптуром, кілька футболок з веселими малюнками,

«Сімейне життя» Базена і сплетену мамою камізельку кольо-

ру стиглої хурми. Дуже любила цю камізельку. Що завгодно

могло не вміститись у наплічник, а ця хурмова, як називала

її, камізелька – мусила.

* * *

Двогодинна дорога на Львів – через Середкевичі, Немирів,

Яворів, Івано-Франкове – видалася довгою-предовгою. Мож-

ливо, через те, що нестерпно хотілося пити, а воду забула на

столі в кухні. Можна було купити мінералки на коротких зу-

пинках, але Кароліна боялась відстати від автобуса. Терпіла

до львівського вокзалу.

До поїзда було ще дві години, а квиток вже лежав у кишень-

ці наплічника. У Львові Кароліна орієнтувалась погано, та

й година вже була вечірня – не для прогулянок малознайо-

19

мими вуличками, і вона вирішила вокзалу не залишати. Тим

більше, що напередодні наснився сон, ніби вона не встигає на

поїзд…

Зал очікування був заповнений людьми. У кріслах пере-

мовлялись, вечеряли ковбасою з хлібом, спали, зберігаючи

дитячий вираз незахищеності на обличчях. Кароліні пощас-

тило: якийсь чоловік звільнив місце саме тоді, коли вона про-

ходила поруч, і вона влаштувалась біля великого годинника

на стіні, навпроти кіоску «1001 дрібниця у дорогу». Коли при-

йде час, залишиться встати і вийти сходами на перон.

Які дрібниці люди беруть у дорогу? Так виглядало, що га-

зети, книжки та іграшки. Щоб роздивитись як слід, довело-

ся б підійти ближче, ризикуючи втратити своє місце. Їй було

добре видно лише задню стіну великого кіоску, викладену

яскравими іграшками – там були барбі, машинки, м’ячі, ігри, пазли, навіть набори пасочок для піску. Ці тисячі дрібниць

призначались маленьким пасажирам, але вони, на диво, по-

водились тихо, не звертаючи уваги на вітрину.

Кароліна спостерігала за тим, що відбувалося поруч. Навко-

ло вирувало життя. Люди пили каву з пластикових стаканчиків, розмовляли по телефону, дрімали, підхоплювались, зачувши

нерозбірливу інформацію про прибуття поїзда, прислухаючись

та перепитуючи, до якого перону треба поспішати.

Збоку хтось гучно вилаявся. Худорлявий одноногий нага-

дав їй батька, і не лише голосом та словесними конструкція-

ми. Його очі підозріло нишпорили по залу, він говорив, ні до

кого конкретно не звертаючись, поливав добірною лайкою

когось, кого називав «вони». Слухачі та глядачі були йому не

потрібні, він натхненно тримався своєї хвилі. Так само щиро

й артистично вигукував би свої прокльони і в порожньому

залі очікування. Пересувався він стрімко, вправно перенося-

чи своє легке тіло з двох паличок, які міцно стискав у коща-

вих пальцях, на ногу в розтоптаній кросівці. Порожня під-

горнута холоша розгойдувалась від його енергійного руху.

20

Біля вітрини з іграшками галасливий хамула різко зупинив-

ся, наліг грудьми на прилавок і стишився, неспішно роздивля-

ючись, чим тут торгують. Не помічав, що його теж розгляда-

ють. Його єдина кросівка була геть зношена й збита на один

бік. Чорні штани давно набули особливого сірого кольору, який

утворюється – Кароліна знала це – від багаторічного носін-

ня, і не так від того, що інших немає, скільки від особливої лю-

бові саме до цих, найзручніших. Її батько мав такі самі.

Чоловік смикнув головою, розвернувся до людей, обвів їх

уважним важким поглядом – Кароліна ледве встигла опусти-

ти очі – і вибухнули прокльони, понісся вихор злоби по пери-

метру зали. Одноногий мчав на швидкості, спираючись на дві

різні палички, чорну та світло-коричневу, однакові гумові ра-

тиці шургали по кам’яних плитах. Його голос змовк за спи-

ною – і знову виринув, забринів на повну силу праворуч, звід-

ки його вперше почула. Несамовитий хід зупинила перешкода

з іграшок. Чоловік завмер, переніс вагу тіла на прилавок з га-

зетами та книжками, переводячи погляд з гоночних машинок

на мотоцикли, з мотоциклів на трактори…

Продавчиня вийшла зі своєї будки, причинивши двері, щось

кинула у смітник неподалік і повернулась. Вона не звертала ува-

ги на дивака-роззяву і не боялась залишити його перед розма-

їттям звабливих та яскравих іграшкових абищиць, призначених

згідно вивіски, у дорогу. Вона його добре знала. Він нічого не ку-

пить, але нічого й не вкраде. Він тут ходить та й ходить без вто-

ми, ніби виконує тяжку роботу, голосно лається з ворогами-не-

видимками, намагаючись вгледіти їх у залі. Такою є його робота, вона його виснажує і втомлює до ненависті, а відпочиває він бі-

ля вітрини, наповнюючи короткотривалі зупинки священним

хлоп’ячим спогляданням недоступних утіх.

Дядько надто різко обертається і тут їхні погляди таки зу-

стрічаються. Кароліна хапається за несподівано-дивну думку, яка невідомо звідки виринає у голові: «Я листочок на дереві».

Вона не відводить очей, лиш дивиться крізь страшного одно-

21

ногого дядька байдужим поглядом і навіть ледь чутно погой-

дується – вона і є зараз листочком на гілці. Дядько реагує на

неї як на листя, чи гілку, чи дерево – дивиться упритул і не по-

мічає. Повертає голову вбік, на зборисько людей. Його очі на-

ливаються чорнотою: навколо натовп, і десь посеред цього

людського мурашника ховаються ненависні, винні в усіх його

бідах «вони», які мають колись відповісти за все.

2

– Надовго до Києва?

Це були перші слова чоловіка, що зайшов до купе. Сів на-

впроти, поставив поруч компактну дорожню валізу і з цікавіс-

тю подивився на Кароліну.

У нього були гарні доглянуті руки, темно-руде коротко стри-

жене волосся і ще темніші, теж руді вусики, які нагадали про

камізельку в наплічнику та улюблений колір міді та хурми, те-

плий колір довіри.

– Як вийде, – ухилилась від відповіді Кароліна, а подум-

ки, для себе, додала: «Назавжди».

Потяг трусило, Кароліна дивилась на дерева в сутінках, на

квітники та городики біля маленьких особнячків уздовж за-

лізничної колії, аж раптом за вікном промайнув освітлений

стадіон, багатоповерхова споруда з сяючими вікнами, старі

будинки, розвернуті внутрішніми двориками до вікон ваго-

на, і поїзд перетнув по мосту широкий проспект, заповнений

автомобілями.

– Це що? – вихопилось у неї.

– Центр Львова, – усміхнувся чоловік.

Тепер було помітно, що він зовсім молодий; це одяг – со-

рочка, краватка, піджак – робили його старшим на вигляд.

Він, не кремпуючись, відверто розглядав дівчину. Вона

майже відчула його думки: нічого особливого, окрім гарного

волосся… Кароліна не раз чула про те, що в неї гарне волосся, 22

пишне й густе, а більше нічого в її зовнішності не коменту-

вали.

– Горобина, – кивнув він за вікно. – Ви знаєте, – він на-

хилився, і по міді над його чолом пройшов теплий полиск, —

у Європі… скажімо, у Швеції.. людям доплачують з держав-

них фондів за те, аби вони пильнували горобину та осику.

Щоб ці дерева не вирубували, як непотріб.

Кароліна не знала, що на це сказати. Супутник помовчав, а тоді додав: