Текст книги "Купальниця"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

57

жечка, навіть не перевдягли в піжаму, щоб сон не відігнати, а самі повернулись закінчувати свої творіння. Старша доче-

калась батьків – похвалилась коробкою у жовтому папері, обклеєною вирізаними з журналів фігурками звірів. Каролі-

на за цей час зробила два пакунки, призначені для оформлен-

ня ятки. Братові весь творчий доробок сподобався, покупці

оцінять ваші зусилля, пообіцяв він.

– Я свій подарунок не віддам, – попередила Крісталіна.

– Але чогось бракує… – провадив Роберт. – Якогось від-

вертого приколу, чогось іронічного, несподіваного. Марино, де в нас старі газети?

За дві хвилини скрутив жмутом папір, загорнув іншою га-

зетою, як-небудь перетягнув ізоляційною стрічкою яскраво-

синього кольору, викликавши дружні жіночі насмішки: але

й подарунок! Однак Роберт не вступався, уявіть, закликав, що

там може ховатися, у тому газетному згортку. Від десятка

азовських тараней – до старого альбому з хлоп’ячими мар-

ками, знайденому на горищі. Чим не сюрприз для дорослого

чоловіка!

Вечір і на цьому не закінчився. Марина покликала Кароліну

до великої шафи в спальні, завдовжки на всю стіну. Поставила

на тумбочку приймач радіоняні, прислухалась – з пристрою ли-

нуло рівне дихання дітей. І почала витягати речі на ліжко.

– Ревізія! – зрозумів Роберт. – Піду я, дівчата, до телеві-

зора.

Йому не відповіли – були вже на своїй хвилі.

– Подивись на цю спідничку, я з неї виросла.

– Як виросла? Ти така сама, як була.

– Трошки поправилась. І психологічно виросла, хочеться

нового. А вона пречудова… Люблю її дотепер. І на цю коф-

тинку глянь. Як вона тобі?

Натхненно поповнили в чотири руки гардероб Кароліни,

зійшовшись на думці: та, що оформлює подарунки, має бути

яскравою та помітною.

58

* * *

Ідея прикрасити ятку припала до душі Віті-Їжачку. Вона

сприйняла пропозицію одразу – лиш глянула на домашні за-

готовки Кароліни. Навіть Робертів газетний пакунок сама

прилаштувала над головою. Вчорашня невдача партнерки її

не відлякала, таких днів, із трьома замовленнями, трапляло-

ся вже сила-силенна.

Домовились так: Кароліна працює – Віта їде на гуртівню

по нові пакувальні матеріали, все одно удвох їм за прилавком

не поміститися. «Наступного разу, – запропонувала Каролі-

на, – на гуртівню я піду, свіже око в цій справі не завадить».

Глянула на своє зображення у вітрині із книжками – сму-

гаста пишна спідничка, блакитна футболка, яскраві самороб-

ні манжети та прикраса з китиць на шиї. І обличчя радісне.

Від чого радісне? Без причини, від надміру життєвої енергії.

Теплі порухи повітря торкаються вчорашніх саморобних «по-

дарунків», ледь помітно погойдують їх на перетинках ятки.

Ще вище – транспарант, напнутий на яскравих стрічках:

«Справжній подарунок відкривається не одразу!»

Щоб не стояти, склавши руки, заходилась перетворювати на

звабливий реквізит коробку з-під вівсянки, викладати малю-

нок з ниток та ґудзиків на папері-рогожці. За її руками за кіль-

ка хвилин вже спостерігав хлопчик років семи-восьми. Почув, що його гукають, озирнувся – помахав мамі, що повернула

у відділ парфумів: я тут залишусь, і знову завмер, не зводячи

очей з миготіння паперу, ниток та дрібного причандалля.

– Як ти думаєш… – звела на нього очі Кароліна, – з зе-

леною краще? Чи з синьою?

Хлопчик зніяковів від того, що до нього звертаються за по-

радою.

– Не знаю, – прошепотів він, йому і синя, і зелена нитки

видавались доречними.

Зараз до мами побіжить, подумала; однак малий не ворух-

нувся.

59

– Візьму синю та зелену, так гарніше, – сказала Кароліна.

Мамі того хлопчика коробка теж сподобалась. Попросила

так само запакувати парфуми, куплені для подруги.

Два хлопці-підлітки підійшли, заговорили наввипередки.

Хочуть підігнати другові на його днюху мощну флешку, але

так, щоб наколоти його, нехай подумає, ніби вони якусь бай-

ду непотрібну впарити хочуть. Газетну «ляльку» треба – та-

ку як ця, вгорі, щоб Сєрий розгорнув, а там тіпа ще згорток, другий розгорнув – а там ще один… Зробите таке? З газети

та синьої ізолєнти?..

Довелося скористатися Робертовим ноу-хау, крутити газет-

ний пакунок, перетягувати синьою ізоляційною стрічкою, що

її прихопила з дому для інших потреб, ще й зважати на коман-

ди: лишіть того кабана! цю фотку в газеті з тим рилом, нехай

вона буде згори! Пакуночок перетворився на пакунок, тоді —

на пакунище розміром з баскетбольний м’яч, і фото хряка опи-

нилось там, де треба, і хлопці пішли собі, пересміюючись, за-

доволені, у передчутті реакції з боку іменинника Сєрого.

За тим усім спостерігав якийсь чолов’яга, тоді підійшов, упаковку з високими келихами – грюк об стіл, загорніть для

дружини, тільки не в газету…

Пішли справи. А що тому причиною – невідомо. Чи то но-

ве оформлення ятки та сяючий усміх продавчині свою роль

зіграли, чи то в того першого хлопчика, з мамою та парфума-

ми, рука була легка, хоча скоріше б сказати – погляд легкий.

Кароліні крила за спиною тріпотіли, увесь торговий центр їй

зараз був милий, усі ці заклопотані люди – рідні, з покупка-

ми, що перетворювались під її руками на неповторні пода-

рунки.

Стрункій, чорнявій, як циганка, дівчині теж щось треба. Во-

на прискіпливо, спідлоба, оглянула Кароліну з ніг до голови:

– З якого задуп’я узялася фіфа?

Кароліні й мову відібрало. Несподівана брутальність за-

скочила так, що одразу й не знайшлась, що відповісти.

60

А тій, чорнявій, відповідь ні до чого.

– Чудо в пір’ї! – кинула й пішла як ні в чому не бувало, впевнено й розкуто.

В уніформі, лише тепер помітила Кароліна. Десь тут пра-

цює. Що за дуркецало?

Брат пояснив за обідом, хто така, але спочатку зажадав по-

дробиць:

– Яка вона? Як виглядає?

Кароліна опустила голову, глянула спідлоба, пирхнула:

– Чудо в пір’ї! – навіть інтонацію тої дівчини відтвори-

ла; продемонструвала, підвівшись, як та від неї пішла.

– Це гуцулка Ксеня, – зробив висновок брат. – З відділу

тканин.

– Не знаю, звідки. У зеленому костюмі, десь тут працює.

– Кажу тобі, гуцулка Ксеня. Вона сама себе так називає.

Я скажу їй, що ти моя сестра, і вона від тебе відчепиться, бан-

дитка.

– Скільки можна тобою прикриватися?

– Ні, ти не зрозуміла. Тут саме той випадок, коли варто

підкреслити, що ти моя сестра.

– Поясни.

– Вона неправильно сприймає ситуацію, вона не знає, що

ми родичі. Думає, романтичні стосунки. Знавісніла переслі-

дувачка. Нікого до мене не підпускає.

– А чого вона має до тебе когось підпускати чи не підпус-

кати? До чого тут ти та вона?

– Ні до чого. Але вона думає, що її наполегливість не бу-

де даремною.

– А ти що думаєш?

Брат розвів руками, усміхнувся.

– Ти її відшивати не пробував?

– Ну й слово… Відшивати. Усе не так примітивно, як я то-

бі пояснив… Та й вона непогана дівчина, тільки от вбила со-

бі в голову дурниці… тут не варто реагувати дубово. Не мож-

61

на тут кавалерійською атакою, розумієш?.. Краще спустити

ситуацію на гальмах. І все владнається.

– Роберте! Ти унікум.

– Чого це раптом?

– Ти один з небагатьох, хто піклується навіть про тих, хто

завдає тобі зайвого клопоту.

– Я краще по каву сходжу.

– Почекай з тою кавою. Ти не жалієшся, не чула жодного

разу, щоб ти на щось чи на когось жалівся. І всіх намагаєшся

зрозуміти. Усіх. Навіть таких дівчат, як ця задирака.

– Але це не означає, що мене все влаштовує. У собі та в ін-

ших.

– Я хочу бути на тебе схожою, – провадила далі Каролі-

на. – Не жалітися. Не копирсатись у минулому.

– Яке в тебе минуле…

– В усіх людей воно є. Але більшість з них весь час там ко-

пирсається, витягаючи назовні щось старе. Якісь образи, по-

биті цвіллю. А я не хочу. Зайшла в новий день, замкнула за

собою двері в попередній, усе, живу далі. І на сьогодні я жа-

літися не хочу. І майбутнього не хочу боятись.

– А ти хіба його боїшся?..

– Трошки є.

– Хоча страх – це нормально. Якщо його зовсім немає —

тоді в людини проблеми.

Роберт сходив по каву. Спитав, повернувшись:

– Слухай, Кароліно… Чому ти нікуди не вступаєш?

– Я вже пролетіла цього року. Здала тести з історії і тако-

го там понаписувала, що з інших предметів навіть не пробу-

вала, зійшла з дистанції.

– Не розумію, чому ти упівсили в школі вчилася.

– Було нецікаво.

Торкнулась братового зап’ястя, повернула до себе годин-

ник – час повертатись. Витягла з наплічника дзеркальце з ме-

реживним руків’ям, уважно і коротко обдивилась, чи все гаразд

62

в обличчі, поправила волосся. І боковим зором із задоволен-

ням зауважила, що брат милується нею, а може, просто задо-

волений тим, що вона користується його подарунком.

* * *

Різко й голосно дзенькали гральні автомати, наповнюючи про-

сторий хол кінотеатру монотонною штучною музикою; миго-

тіла відеореклама; міцний запах свіжого попкорну стояв у по-

вітрі. У квитковій касі, перед обличчям сяючого монітора, повернутого до відвідувачів, Кароліна розгубилась: як у цій

схемі глядацького залу орієнтуватись?.. Однак, поки Павло ви-

бирав їм місця, вже й зрозуміла: сірі клітинки означають, що

ці місця куплено чи заброньовано; жовті, зелені та червоні —

вільні, а кольором різняться залежно від вартості місць.

– Беру максі, – чи то запитав, чи то повідомив Павло, вса-

довивши Кароліну на одну з довгих отаманок з велюровим

верхом.

Вона чекала на нього, із задоволенням витягнувши ноги

в Марининих босоніжках, на піврозміру менших, ніж треба.

Працювала нині від ранку до вечора, бо Віта-Їжачок залиши-

лася вдома з хворим малим.

Павло повернувся з двома пляшками кока-коли і паперо-

вим відром смаженого попкорну.

– Це для кого? – засміялась вона.

– Для нас. Максі-порція. Фільм довгий…

Одна пара, приблизно ровесники Кароліни, обіймалися по-

руч, ні на кого не звертаючи уваги. Хлопець мружив очі, при-

ймаючи доторки дівчини до свого обличчя та шиї, раз у раз, нахилявся, торкався губами її губ. Старша жінка робила ви-

гляд, що уважно роздивляється навсібіч, насправді ж затри-

мувала погляд лише на тих двох закоханих. У неї на обличчі

було написано, що вона почуває себе ніяково, вторгається на

чужу територію, але нічого зі собою зробити не може, бо ці-

кавість бере гору.

63

Фільм теж був про кохання, але артисти не давали можли-

вості забути, що це лише фільм. Якби Кароліна була режисе-

ром, вона б у найважливішій сцені сказала актрисі: ні, усе не

так! Зроби те саме, але по-іншому; не обертайся так театраль-

но, не роби такі великі очі, будь природною. Вона б навіть по-

казала, як цю сцену варто зіграти. І їй бракувало в цьому філь-

мі чуттєвості, справжньої, прихованої, таємної, бо ті екранні

закохані більше нагадували брата і сестру, нічого магнетично-

го між ними не відбувалося, жодної іскри не проскакувало.

Павлові фільм сподобався. Попкорн у відрі-максі вони так

і не подужали.

Коли їхали в метро, зателефонував Роберт, коротко поці-

кавився, чи все гаразд. Варто буде їх познайомити, він поба-

чить Павла і більше не переживатиме за неї.

– Моя мама колись любила цю пісню, – сказав Павло. —

Оцю, що на твоїй мобілці. Це ж «Матіа Базар»?..

Лише секунда знадобилась Кароліні, щоб згадати ім’я, що

його почула від брата.

– Антонелла Руджеро, «Римські канікули», – підтверди-

ла вона.

Дивна в неї пам’ять – зайве забуває одразу, а за потреби зга-

дає усе і за необхідності запам’ятає усе. Одного разу в класі по-

сперечалась, хто запам’ятає абзац тексту з підручника один до

одного – лише вона одна з усіх і відтворила той уривок.

* * *

– Мені подобається, – говорив тим часом Роберт дружині, —

власне, це мені й подобається, що вона сама вирішує: так або ні.

Можна було б погодитись на те, що саме йде до рук, принаймні

зараз, на цьому етапі. А вона вибирає. Щойно приїхала, а вже очі

горять, вже справи пішли. Період безнадії пропущено, як зайва

ланка, а його, зауваж, майже нікому не вдавалося обминути.

– А може, цей період ще попереду… Глянь-но, як тобі

такий варіант?

64

Марина готувала собі одяг до дня народження подруги. Ше-

хови запросили їх на завтра, і Марина сподівалась залишити

дітей на Кароліну, хоча в неділю у дівчини можуть бути свої

плани. Особливо після походу в кіно з новим знайомим.

– Нормально, – кивнув Роберт.

– Хоча… – повернулась до своєї думки Марина, – забе-

ри в неї зараз цей пакувальний столик, і вона вигадає щось

інше. Ви справді подібні. Яку сорочку завтра одягатимеш?

– У новій футболці піду. Спека. Яке аранжування, послу-

хай… – і зробив музику голосніше.

Коли він був удома, майже завжди вмикав музичний центр.

* * *

Автомобілів ніхто не брав, було бажання розслабитись за ве-

черею у плавучому ресторанчику на Дніпрі і не сідати за кер-

мо. Шехови заїхали по друзів на таксі, побачили біля під’їзду

всіх Керів, вийшли з салону привітатись.

– Це моя сестра Кароліна, – сказав Роберт, – а це наші

друзі, знайомтесь: Зоя та Олег Шехови. У Зої сьогодні день на-

родження.

– Вітаю, – озвалась Кароліна, розглядаючи Зою.

– А ви чого мовчите? – до доньок.

– Добрий день! – піднесла голову Крісталіна.

– Добрий день, – озвалась Амалія.

– Вітаємо з днем народження! – підказав Роберт.

– Вітаємо! – повторили дівчата.

У жінки – видовжене обличчя, бездоганна стрижка, малень-

ке гостре підборіддя та уважний погляд. Сукня з тонкого синьо-

го трикотажу ефектно облягає худорляву фігуру. Єдина прикра-

са – браслет, прозорі камені різних кольорів у срібній оправі.

Ані кульчиків, ні перснів. Вона пошукала щось у сумочці – і ви-

дала дітям по шоколадці, шоколадок було дві. Жінка усміхну-

лась до Кароліни: буду винна. Вони з чоловіком пасували одне

одному – доглянуті, свіжі, пахкі, у хмарках дорогих парфумів.

65

Пізно ввечері брат з дружиною повернулись додому, і Ма-

рина, перевдягнувшись у домашній костюмчик, цього разу

світло-сірий, змінила Кароліну за прасувальною дошкою, роз-

кинутою на кухні. Витягала речі зі стосу білизни, іронічно

спостерігала, як Роберт заглядає у баняки.

– Ото звичка в людини – приходити з гостей голодним! —

дорікнула. – Я навмисно не лягаю, щоб калорії повитрачати, а тут ще й активно дозаправляються. Треба було їсти в рес-

торані! – а тоді до Кароліни: – Зоя може отакий шматок

листкового торта о десятій вечора з’їсти, і їй нічого не буде, уявляєш? Така фігура…

– Я тебе прошу… – Роберт вже тримав величезну канап-

ку в руці, витискав на неї кетчуп.

– Фантастична фігура! Як у хлопчика! Нічого зайвого.

– Дещо все ж таки могло б окреслюватись, – знову подав

голос Роберт.

– Відколи ти жінок обмовляєш?

– Це я вас застерігаю: стрункість – добре, надмірна худор-

ба – ні. Уникайте надмірностей, – і відкусив півканапки.

– А мені подобається… – підвела риску Марина, стріпу-

ючи підковдру. – Можливо, у неї тому така фігура, що вона

не народжувала.

– А скільки їй років?

– Тридцять шість, – невпевнено озвалась Марина, за-

вмерши над праскою. – Так, тридцять шість, вона від мене

на вісім років старша. Роберте, скільки Олегові?

– Десь під сорок… Дівчата, рис, здається, підгорів. Ніби

як відгонить горілим. Понюхай, Марино, ні?

– Не вередуй. Друга вечеря, смакові рецептори вже сплять.

– А як ви з Робертом познайомились? – переводить роз-

мову Кароліна. Їй теж спати не хочеться.

Марина припиняє совати праскою по квітчастій підковдрі.

Вона дуже мила зараз у своєму улюбленому легкому трико-

тажі; сьогодні черга мишачого кольору, хай навіть на якусь

66

годину-дві. Навіть перед сном не надягає халатів. Так і сказа-

ла Кароліні, даруючи їй свій халат у жовті квіточки: не пере-

ймайся, мені халати без потреби, я їх не ношу.

– Вона сказала подружці: цього хлопця не рухати, він

мій, – не відриваючись від журналу та канапки, зронив

Роберт.

– У мене в руках праска! – попередила Марина. І повер-

нувшись до Кароліни: – Твій брат довго домагався мене і на-

решті домігся.

– А як ви познайомились?

– На дні народження! – Марина висмикнула з купки ще

одну підковдру. – Однокурсниця – вона вже кілька років

в Америці живе – покликала нас до гуртожитку. На день на-

родження. Мав бути дівич-вечір, а хлопці почули запах сма-

женої картоплі – і припхалися…

– І тоді ти побачила Роберта і сказала: цього хлопця не ру-

хати?

– Ні, це я бовкнула значно пізніше. А тоді він мені не спо-

добався, бо дуркував цілий вечір і молов нісенітниці. Мабуть, я справила на нього надто сильне враження.

Роберт гмикнув, сховався за журналом.

– Принаймні згодом він мені так казав… Про надто силь-

не враження.

– Я побачив її, – Роберт відклав журнал убік, – і вирі-

шив, що вона з іншого гуртожитку… А вона виявилась до-

машньою. Була розпещена і не вміла прасувати.

У приймачі радіоняні почулося ворушіння, запхикала

Амалія.

– Приймай естафету, – Марина відставила праску, гай-

нула до дитячої кімнати.

Роберт встав до дошки, як бармен до шинкваса, сперся обо-

ма руками: я вас слухаю? Чого бажаєте? І артистично пома-

хуючи дитячими колготками та махровими рушниками, по-

розкладав усе, акуратно розправляючи, на кілька купок.

67

– Попрасував? – обережно притулила за собою двері Ма-

рина, виходячи з дитячої кімнати.

– Самі розпрасуються, – запевнив дружину Роберт. —

І на постіль перейдемо таку, що не потребує прасування.

Шкода часу на такі речі.

* * *

Дивний такий сон. Бере вона до рук напівпрозоре диво, як

ніби квітку-медузу, прохолодну та сяючу, з рухливими пе-

люстками, що ховають всередині яскравий пуп’янок. Не розди-

вишся, що там таке проглядається, сонячно-жовте. Вигадливі

руки запакували подарунок, сховавши в прозору упаковку

згорнутий шалик, а може, це малюнок на білій коробці, об-

рисів якої неможливо роздивитись, чи стулена квітка, або ж

мандарин. Що ж там таке? Кароліна намагається відгорнути

прозорі пелюстки і не може знайти край, і дивується цій щіль-

ній обгортці. З чого її зроблено і як? А поки ковзає пучками

пальців по гладкій поверхні, та починає напинатися жорстки-

ми голками, перетворюючись на скляний вересневий каштан

у кожушку – він тримає усередині свою таємницю, а пальці

далі шукають, як дістатися сховку. Гостинець треба розгор-

нути, у нерозкритому дарунку сенсу немає. Але він не даєть-

ся. Справжній подарунок відкривається не одразу, пригадує

Кароліна складене нею ж гасло і лише тоді заспокоюється уві

сні. Усьому свій час.

5

У голосі мами – погано прихована втома. Вона не може звик-

нути до того, що Кароліни немає поруч, про випускний нічо-

го не чула, незабаром буде перша картопля на городі, тижні за

два братимуться шпортати під кущами. А батько що? Батько —

добре! – підкреслено бадьорим голосом, – з батьком усе га-

разд! З чого Кароліна зробила висновок, що він поруч і все чує.

68

Віта-Їжачок мала невеселі новини: сказала, зателефонував-

ши, що малий погано спав, горло жахливе, прописали анти-

біотики в уколах, і як добре, що є Кароліна, що діла йдуть, гроші капають, буде тепер за що купити малому ліки, і свіжу

полуницю, і нову машинку, і хай живе його величність випа-

док, що їх з Кароліною звів докупи!

За відсутності Віти Кароліна розгорнула бурхливу актив-

ність. Будь-якою ціною, будь-якими зусиллями треба було ви-

штовхати подарункове діло вгору. Вона прикликала всю свою

фантазію та смак, переглядаючи відповідні сайти та надихаю-

чись дизайнерськими пропозиціями, далекими від подарунко-

вої сфери. Вона зменшила частку платні за роботу пакуваль-

ниці в загальній сумі за послугу, запропонувавши натомість

ширший вибір матеріалів для оформлення подарунків. Покуп-

ці, вивчивши таблицю цін, охоче замовляли складні пакуван-

ня, заощаджуючи на оплаті праці пакувальниці.

Спробувала прогнозувати напливи замовлень, але з цим на-

разі не складалося. Покупців біля пакувальної ятки було то гус-

то, то пусто.

Виведи алгоритм, – радив брат, знатимеш, чого й коли че-

кати. Вона добряче підзабула, що воно таке, алгоритм; брат по-

яснював «на хлопський розум»: коли відвідувачів більше? у які

дні та години? у зв’язку з чим?..

І Кароліна намагалась зрозуміти, з чим пов’язаний попит, чому в певні дні покупці йдуть, як рибки косяками, і вона лед-

ве встигає, і навіть від заготовок, зроблених у вільну хвилину, нічого не залишається. А певні дні стають провальними, бо

ніхто нікому не готує приємних сюрпризів. Жодної системи, жодної залежності від годин, дня тижня, свят та отримання

зарплатні так і не вивела вона завдяки своїм спостереженням

та записам.

Натомість вивчила певні особливості покупців, на які потро-

хи навчилась зважати. Найекономнішими замовниками були

жінки, вони намагались вибрати папір подешевше і відмовитись

69

від витребеньок, якщо ціна обгорткових цікавинок видавалась

їм завеликою. Найменше звертали увагу на ціни безтурботні

підлітки. Могли повигрібати з кишень усе. Головне – щоб бу-

ло прикольно, щоб дивувало та шокувало – якщо подарунок

призначався для ровесників, і щоб виглядало солідно, у межах

очікуваної традиційності, якщо – для мами або вчительки.

Об прилавок грюкнула яскрава бляшана коробка з печивом.

По трьох її гранях гуляли кумедні овечки, схожі на білі хмар-

ки, а по одній – печиво, подібне на тих овечок, схожих на хмар-

ки. Павло з бляшанкою. Привітно-нейтральний погляд, ніби

не впізнає.

– Це маленький сюрприз, – довірливо нахилився до неї. —

Маленький сюрприз для моєї дівчини. Як його можна запаку-

вати? Що б ви порадили?

Оце «ви» дало остаточно зрозуміти, що й до чого. Кароліна

підхопила запропоновану гру.

– Вона любить овечок, ваша дівчина?.. Чи ви посварились

і хочете в неї попросити пробачення? У сенсі – натякаєте, що

і вона в даному випадку повелася, як вівця?

В очах Павла промайнула тінь розгубленості. Вчора вони

справді посперечались через якусь дурницю.

– Вівця? Ви думаєте, це саме так може бути сприйнято?..

Мабуть, я зробив невдалий вибір… – Павло взявся за короб-

ку. – Я можу поміняти. Там ще є коробки зі свинками…

– Та ні, – зупинила його. – Я лиш подумала, що таку гар-

ну коробку не варто завивати в папір. Краще покласти в папе-

рову торбинку. Скажімо, у таку – із зеленою травою. Десять

гривень.

– Мені подобається, – погодився він. – Це саме те, що

треба.

– Ваша дівчина – ласунка? – Кароліна сховала гроші

в шухлядку.

Павло замислився.

– Не знаю. Я дуже мало про неї знаю насправді.

70

– Ви казали: для моєї дівчини, – вона зробила наголос на

слові «моєї».

– Вона ще не знає, що вона – моя дівчина.

– А ім’я вашої дівчини вам відомо? Як її звати?

* * *

До помешкання, що винаймає Павло з товаришем, дорога не-

близька – до станції Лісної, тоді – ще хвилин двадцять марш-

руткою. Далеченько забрався Павло Панч. Але в Києві він пе-

ребуває стільки ж часу, скільки й у роз’їздах, і його влаштовує

ця двокімнатна квартира на першому поверсі старої хрущов-

ки, із заґратованими вікнами та спартанською обстановкою.

І ціна підходить, і ненабридливий сусід, хлопець з Чернігова, звідки й він сам. Зрештою, Павло тут лише ночував і в особли-

вому комфорті не відчував потреби.

Під’їзд будинку нагадав Кароліні рідну Висіч. Такі самі две-

рі – старі й обідрані, сходові клітки просякнуті смородом сміт-

тя, який виносять невчасно. Присутність Павла була тут недо-

речною – із його завжди чистим взуттям, з улюбленими білими

сорочками, зі звичкою знімати з себе порошини та відпускати

їх, відставивши пальці вбік. Це помешкання слугувало йому тим-

часовим вимушеним прихистком і наразі влаштовувало його.

Гаряче молоко парувало на столі, вони вмочували в нього

печиво-овечок. Павло розказував-показував, як він звикав до

Києва, у які історії потрапляв. Найбільш щемливі моменти

в його оповідках виглядали як найкумедніші, а від кумедних

робилося сумно. Він почав було зображати, як їздив з Дорого-

жичів у переповненому автобусі і одного разу опинився у не-

відомому місці. І раптом замовк. Вона дивилась на нього захо-

пленим поглядом, зворушливо тримаючи горнятко з молоком

у долонях. Стало чути, як за стіною хтось дивиться мультик

«Жив-був пес». Зовсім не романтична була хвилина. Але саме

з неї почався новий відлік у житті Кароліни.

71

…Через дві години сиділи за тим самим столиком, за дру-

гою порцією звареної кави, бо перша збігла, і Кароліні дивно

було дивитись на Павла, бачити його новим поглядом.

Павлові двадцять три роки, він має визначені плани на май-

бутнє, одні – на наступний рік, інші – коли йому буде два-

дцять п’ять. Він цілеспрямований і практичний, бо інакше те-

пер не можна, він знає, чого хоче від життя. Слухала його

уважно, могла б повторити почуте, але ця інформація цієї хви-

лини видавалась їй другорядною, вона була зайвою у порівнян-

ні з тим відкриттям, яке стосувалось особисто її. Вона знала

безсумнівно, що не пошкодує ні за чим і завтра знову захоче

опинитись у цій квартирі, що давно потребує ремонту, за ци-

ми грубо пофарбованими білим ґратами на вікнах, у чистій по-

стелі Павла, під його нетерплячими любощами, під зливами

поспішних і небачених бур.

* * *

…Марина, мабуть, вміла читати по обличчю або зазирати в чу-

жі думки. Вона сама про все здогадалась або вирішила випере-

дити події.

– Кароліно, хочу тобі дещо пояснити, – сказала вона, по-

кликавши її на кухню.

На стіл лягли таблетки з полотняної косметички.

– Ти вже доросла дівчина, у тебе будь-якого дня можуть

скластися близькі стосунки з чоловіком, якому ти симпатизу-

ватимеш. Ти маєш знати деякі важливі речі. Щоб не потрапи-

ти в безвихідну ситуацію…

Напередодні, коли Марина впустила Кароліну до хати, вона

навіть не запитала, де та була, хоча на екрані мобілки годин-

ник показував вісім хвилин нової доби – Кароліна набрала но-

мер Марини і прошепотіла, що стоїть під дверима… Марина

лиш глянула на неї – і подала запасні ключі, попросила по

можливості так довго не затримуватись.

72

Марині все ж довірила деяку інформацію: хлопець з поїзда, їхали разом до Києва, хороший, зустрічаємось. А Віті-Їжачку

розказала набагато більше, несподівано для себе, у ресторані.

– У мене завтра день народження, – сказала Віта, коли

вони вже збирали товар наприкінці робочого дня.

– Залишишся вдома? Матимеш гостей?

– Не знаю, – знизала плечима. – Але шампанського хо-

чу! Вже! Я народилась одразу після опівночі, залишилось

шість годин. Можна починати святкувати.

– Чого ж ми тягнемо?

– Отож! Запрошую на келих шампанського!

До приходу Павла залишалось півгодини.

– …А я тебе – на креманку фруктового салату, – відпо-

віла Кароліна. – Куди підемо?

Іноді, коли в кишені свище, а самооцінка гуляє туди-сюди

довкола позначки «посередньо», варто сходити в дорогий рес-

торан. Такий, як на першому поверсі торгового центру, з ви-

шуканим інтер’єром у золотисто-брунатних тонах та біло-

сніжним посудом на хрустких скатертинах. Не для того, аби

поїсти, а заради куражу та свіжої порції життєвого азарту; щоб потренувати почуття самовпевненості, яке знадобиться

за межами ресторану. Не варто, однак, забувати про певні

правила. Головне – не сірими мишками й бочком-бочком

проскочити досередини, озираючись, де б тут присісти нена-

довго… А впевнено попрошкувати до найкращого столика

і, не чекаючи меню, не вишукуючи, що дешевше, одразу за-

мовити те, за чим власне й прийшли – якийсь дріб’язок —

каву чи мінеральну воду, але зробити це артистично й весе-

ло, з повагою до себе та того, хто прийматиме замовлення.

Вони так і зробили. Два келихи шампанського «Артемів-

ське червоне» та два салати з тропічних фруктів у грейпфру-

тових «кошичках» посприяли відвертості.

Вони ніколи дотепер не говорили про особисте.

73

Віта-Їжачок не бачила батька свого Віталика рівно рік,

з минулого свого дня народження, та й тепер сумнівається, чи побачить. Але нервовий дрож її вже б’є. І не знати, чи хо-

че тої зустрічі, а чи ні.

А той, руденький – похопилась, чи не забагато про себе

говорить – симпатичний такий, це твій хлопець? І Кароліна

несподівано розповіла, як вони познайомились у поїзді, і як

багато в них виявилось спільного, як події блискавично роз-

горнулись, і що це її перше доросле кохання.

Віта уважно слухала, підперши обличчя кулачком, а Ка-

роліна говорила й говорила. А може, то шампанське було

вин не. Запивала ним кожну ложку фруктового салату, як ка-

шу чаєм у дитячому садочку, і дрібні пухирці газу лоскотали

язик та губи, обсідаючи шматочки ківі та апельсина.

– Шкода, що ти не куриш! – Віта забрала руку від що-

ки. – У мене цигарки закінчились. А тут пачка курива, уяв-

ляю, скільки коштує…

Кароліна озирнулась, офіціант миттєво відреагував на її

погляд.

– Я вас слухаю, – опинився поруч.

Кароліна просяяла йому назустріч сонячною усмішкою.

– Ви не могли б нам принести сигарету?..

– Пачку сигарет, – ґречно повторив він замовлення. —

Яких саме?

– Ні, нам не потрібна пачка, – Кароліна торкнулася сво-

го пишного волосся повільним жестом, який підгледіла в Ма-

рини. Вона не зводила погляду з офіціанта, вишколеного, сер-

йозного, у білосніжній сорочці та чорному метелику. – Ви

просто стрельніть там у хлопів.

І усміхнулась щиро, як товаришу.

Хлопець повагався, але пішов. А повернувся з сигаретою, якось по-новому глянувши на Кароліну, неофіційно, ніби на

мить відчув себе не на роботі.

74

У ресторанчику дівчата не засиджувались, у кожної були свої

справи, та й Павло вже чекав. Кароліна глянула на нього і відве-

ла погляд, щоб не видати свого нетерпіння. Вона прагнула ба-

чити його щодня. Але щоб він одразу віз її до себе, у своє спар-

танське лігво, без жодної зайвої речі. Головне – чимшвидше

дістатись туди, притискаючись до Павла в метро або сидячи

в нього на колінах у переповненій маршрутці, подумки підганя-

ючи час, аби нарешті почути, як за ними клацає дверний замок.

Хлопець, що ділив з Павлом помешкання, раніше дванадця-

тої вечора додому не повертався. Вони встигали вийти з квар-

тири за годину до опівночі. Жодного разу з тим хлопцем не зу-

стрілися.

Павло демонстрував неабияку витримку, а може, справді пі-

клувався про те, аби нагодувати голодну Кароліну. Йому подо-

балось догоджати їй. Він садовив дівчину у тверде крісло з вузь-

кими дерев’яними ручками та йшов на кухню, зупиняючись та

договорюючи фрази по дорозі, десь у коридорі, так що доводи-

лось напружувати слух. І повертався до теми з того місця, на

якому зупинився. Вона неуважно слідкувала за його словами, чекала, відчуваючи, як нездарно минають хвилини, поки заки-

пить чайник, поки Павло акуратно, за всіма правилами заварить

чай, неодмінно розсипний якісний чай, у заварнику, а ніякі не

пакетики з нитками, що їх зневажав, поки поставить на низень-

кий столик горнятка. Чайна церемонія мало цікавила Кароліну, вона не хотіла чаю, не хотіла їсти, у животі пульсувало млосне

нетерпіння. Коли? Коли, нарешті? Це було повне затьмарення.

Вона чекала моменту, коли він торкнеться її і час зупиниться, і все зникне, окрім них та їхнього гарячого дихання.

Він був чудовим хлопцем, розважливим та правильним. Він

усе робив акуратно і в певній послідовності. Неймовірну втіху