Текст книги "Уріж та його духи"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

Брама для солі і вітру:
альтернативна історія

Мені приснився сон, що я в лісі, тому, що називають Площина. Якраз навпроти нього через поля і балки – гора Ласки. Я побачила тварину, схожу на рись, на самому краєчку лісу й відступила кілька кроків назад. І тут помітила, що в лісі є ще хтось. Справа, на безлистій землі стояв дуже високий чоловік у гостроверхому ковпаку, такому, як носить Арлекін. Я озирнулася й побачила, що інші люди з’являються нізвідки, наче виростають з-під землі. Дуже швидко вони мене оточили. Були одягнені, як вдягаються всі, й розмовляли, як я. Але щось було не те. У моєму житті не було того, що було в їхньому. Багато понять зникло. Тоді вони почали розпитувати мене, чи є в нас родини, чи люди одружуються, як зветься моє плем’я. І тоді я зрозуміла, що нас розділяють віки втраченої пам’яті. Ми пам’ятаємо лише те, що нам може пригодитися в щоденному житті, і нічого не віддаємо майбутньому. З людьми зі сну я могла порозумітися лише небагатьма словами. У нас були спільні назви й спільна земля.

Дві гори, що утворюють ніби браму, – графічно нагадують руну «uruz». Звідти й прізвище Уруський, тобто вихідець з Урожа. Гора Магура була священною горою. На ній стояло тисячі років тому святилище. На джерелі, що давало початок Вербовому потоку, хоча жодних верб в ущелині, оточеній буковими лісами, не могло рости ні тепер, ні колись. Вода стікає по величезних валунах аж на узлісся. Отже, назва потоку могла походити від verb, що означає «слово». Звідти зі священної гори, стікала мудрість, знання. По праву руку, внизу росли священні гаї, які дали назву селу Лукавиця. Смертні не сміли ступати за огорожу гаю. За гаями наглядала згори жінки-охоронці, від чого походить назва Лопушна. Це невелике село на схилі гори аж ніяк не могло походити від слова «лопух». Можливо, з тих часів походить звичай маїти хати лопухами, що служать ніби охоронцями. Лопух формою нагадує щит.

Мені колись давно снилося, що на горі Ласки було місто, вибудуване з дерева. Насправді правильна назва гори – Лазки. Від слова «лаз» – підземні ходи, якими у випадку небезпеки мешканці міста-фортеці могли втекти до лісу. Про те, що на горі понад дві тисячі років тому було укріплення, свідчить назва кутка внизу – Піддебер. Дебер з фракійської означає «руїна». Саме через ці місця проходило кельтсько-фракійське пограниччя. Власне, то була фортеця, яка охороняла Соляний шлях, що проходив через Карпати на Захід. Але одночасно – цілий адміністративно-господарський комплекс. З іншого боку Ласок, в бік Нагуєвич, є ліс Багна. Там видобували залізну руду. У Винниках були винарні, де виготовлялось вино з дикого винограду й ягід, потрібне для ритуальних потреб. Там, де зараз Уріж, жили рільники. З боку Піддебрі є щось схоже на вали з прорізаними в них отворами, куди вільно може проїхати віз. Таких в’їзних брам три.

Що цікаво, у Винниках, що коло Львова, є також гора Лазки. Це може означати, що таку структуру мали невеликі князівства-держави, які забезпечували себе всім необхідним. Площина могла бути місцем, де здійснювались торги, обмін товарами.

Ясна річ, що у місті на горі було своє святилище, напевно, коло того джерела, яке освячують на Спаса.

Ось що розповіли топоніми. Люди приходять і відходять, а назви місцевості залишаються. Народна етимологія для кожної епохи знаходить свої тлумачення, як правило, наївні. Але й крім назв щось залишається. Наприклад, звичка давати прізвиська, що нагадують тотеми кланів: Ведмідь, Кіт, Заєць, Воробець, Вовк. І те, що традиційно у Винниках було найбільше пияків і самогонниць. А Підмонастирик, що під горою Мабурою, відомий тим, що там люди не можуть доробитися. На них споконвіку лежить прокляття вбогості. «Якби хто закляв». Може, там колись жили слуги, які звикли сподіватись на милість господаря.

А Уріж? Шляхта, схильна до колотнечі й сварок у мирний час. Досі одні родини чуються більш впевнено, інші завжди пасуть задніх. Є роди дружні, а є й недружні, із зачаєною ворожнечею. А що війни обходили стороною, значить, тут жили люди, здатні себе захистити і які мали статус охоронців, що стояли на сторожі багатств краю.

У селі розповідають, що коли напали татари, місцеві люди котили на них з Ласок каміння. Але на горі немає каміння, вона вкрита землею, а ті дрібні камінці, що можна там знайти, навряд чи зупинили б навалу. Очевидно, йдеться про набагато давніші часи, коли на горі була фортеця. У 30-х роках в селі проводили фестини. У програмі була битва з татарами, але не на горі, а коло ріки, на підступах до Ласок, коло самої Брами, через яку возили сіль, а вітер приходив сам. І продовжує приходити, коли йому заманеться. Він і зараз розхитує розквітлу черешню перед вікном. Сподіваюсь, цього разу я нічим не прогнівила тих, хто не може перейти сам ріку. Зануривши руки в землю, я вибирала з неї коріння бур’янів, щоб посадити горох, який начебто поліпшує ґрунт. Як хтось робив це тисячі разів до мене. Цілі покоління вважали землю священною, і час, коли в землю кладеться насіння, був священним. Тому я й приїжджаю сюди, щоб земля не заростала бур’яном і не дичавіла.

– Дай, Боже, щастя! – кричить малий, що їде на ровері.

– Дякую, дай, Боже, й тобі!

Уріж – Львів, 2010–2011 pp.