Текст книги "Уріж та його духи"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

Галина Пагутяк
УРІЖ ТА ЙОГО ДУХИ

Передмова

Ніколи не думала, що напишу цю книжку. Була в мене ідея написати історію Урожа, зізнаюсь, але мене відштовхує лінійність часу. Правда, це теж історія Урожа, тільки духовна. І дуже суб’єктивна. Така проста, що її зрозуміє навіть дитина. Щиро кажучи, я навіть не думаю, що ця скромна книжечка приверне до себе увагу читача. По суті, кожен мешканець Урожа міг би написати розповідь про свої дитячі страхи, зустрічі з незрозумілими явищами, віщі сни і знаки. І кожна книга була б різна і неповторна.

Після «Урізької Готики» знайшлися люди, які питали мене, де книга отця Антонія. Вони повірили, що три покоління урізьких священиків записували сни парафіян, незвичайні випадки, мрії й сподівання людей, які на позір видавалися грубими й нерозвинутими, однак з-під зашкарублої селянської плоті час від часу визирала напрочуд вразлива і тонка душа, бодай раз у житті, але визирала. Витирала піт з чола і бачила самітню грушу на горі, освітлену сонцем, заквітлі черешні на Ласках і дивовижну зелену барву при заході сонця. І сни, які сняться, коли немає ні книг, ні телевізора, сни, що є наслідком потаємної роботи душі. Можливо, така книга й існувала насправді, але не пережила байдужих чи лихих часів.

Я народилась не лише запізно, а й дозріла запізно, щоб зрозуміти, що люди вмирають і забирають з собою свої спогади, видіння, сни. В дитинстві мені доводилось дотримуватись субординації: хто б мені розповідав такі речі. Згодом я віддалилась від цього дивного магічного світу, бо треба було розширювати свідомість. Багато часу було змарновано на речі недостойні й мертві. А от Уріж завжди був моїм світом, таким, на який я заслуговувала. І що мені постмодерністичні дискурси та шугання інтелектуальних шулік, коли я маю джерело на горі Мабурі і цілу галявину найчистішої високогірної м’яти довкола нього, дикі лісові лілії і боже тіло, підземні ходи на горі Ласки і захід сонця. Мені шкода тих, хто не має таких багатств і такої чистої радості від простих людських слів. Ці дві гори, що утворюють руну «уруз», браму для солі й вітру, через яку в’їжджали валки із сіллю, і слідом за ними в Європу йшли допитливі діти, учні й підмайстри. Тут був і замок, і місто на горі, а людські обійстя досі зберігають сліди укріплень шляхетських осідків. Ніщо не зникло. Воно продовжує існувати в міфологічному часі й просторі.

Цього разу я просто відділила дві реальності – вигадану й справжню, щоб не створювати міфів про Уріж. Але не так як відділяють зерно від полови, а як відділяють землю від солі.

Шелест листя у темряві

Осінні вечори такі темні й моторошні. Найменший подув вітру – й листя починає ворушитись і сухо шелестіти. Від землі ще йде тепло, і день був сонячний, але світлим ночам прийшов кінець. Що криється в темряві – ніхто не знає. Хто йде за твоєю спиною, хто ходить під вікнами твоєї хати, хто приносить сни, повні розпачу й безнадії… Той, чия уява спить, не буде боятися темряви осінніх ночей.

Я почала боятися смерті, коли мені виповнилось шість років.

…Коли мені було шість років, трапилась сумна пригода. Один старий чоловік на прізвисько Тильо вирушив до Самбора за пацятком. Купив його, а оскільки автобуси тоді рідко їздили, вертався пішки. Сів перепочити на горбку й помер. Вони були дуже бідні, Тильо й Тильова. Мешкали в маленькій хатинці, що стояла просто серед городів, і не виглядала на хату, бо коло неї не росло жодного дерева, і вся вона була сіра, з глухою стіною до стежки. Бабця мене взяла на похорон, щоб не лишати саму.

Я побачила оту хатину без вікон, яку обступило багато людей, і мені стало страшно. То було якесь незрозуміле дійство. Здавалося, люди тільки й чекають, що звідти щось вийде не таке, ІНШЕ. Мене злякала їхня нездорова цікавість. Якби я влаштувала істерику, мені б відлили на віск, але я втримала свій страх при собі.

І страх, і невідання. Бо я не знала, що там насправді всередині, як воно виглядає.

Багато років мені снилась та хата, яку обступили люди, і завжди я відчувала при цьому жах, наче звідти зараз щось вирветься і кинеться на мене.

У селі траплялися випадки наглої смерті, але окрім трагічності, в них не було нічого особливого. Не кожна справила на мене таке враження, бо не кожна застукала зненацька. Усе починалося з того, що вранці хтось приходив до хати й голосно повідомляв новину:

– Йой, чи ви чули, Палєнта скочила в студню!

Палєнта була висока жінка, що мешкала через дві хати і потерпала на депресію. Ніхто, звісно, її не лікував. Вважали, що таке не лікується. У нас не кажуть «божевільний», а «дурний». Періодично Палєнта намагалась накласти на себе руки, але кожного разу її втримували. Та врешті їй це вдалося. Вона стрибнула в криницю після деяких пошуків. У найближчій до нас їй не вдалося відчинити ляду, розповідав хтось. Завжди є той, хто все бачить, але не втручається.

Вночі хлопці поверталися з танців, що відбувалися в клубі у Винниках, спустили відро й напилися води з цієї криниці.

Ранок, ще темно, я щойно прокинулася, а моя бабця розповідає всю цю історію з найскандальнішими подробицями. Я ходжу до школи в другу зміну й повертаюсь у темряві, коли сухо шелестить листя, і тоді думаю про воду з кров’ю в криниці і Палєнту, яка ходить. Її привида бачили в селі ще кілька років й лякали нею малих дітей. Самогубці мають таку покуту: ходити до семи літ. Криницю після цього почистили, але, видно, вона викликала надто неприємні спогади, і її засипали. То була друга засипана криниця в нашому селі. Першу засипали після того, як енкаведисти поскидали туди тіла розстріляних. Вони самі й засипали криницю. І досі там лежать невинно убієнні, але нікого не тривожать по ночах.

Дівчинка з сьомого класу поверталась після другої зміни зі школи. Був сильний вітер з дощем. У темряві вона ненароком вхопилась за обірваний електричний провід.

Через два дні мама приїхала з Дрогобича й привезла нам бісквітний торт, наче почувала себе винною перед нами. В тому, що з нами теж могло трапитись подібне. Мама дуже боялась електрики. Дівчинку поховали, а в селі довго говорили, що якби її закопали відразу по шию в землю, то вона б ожила, і не слід відкидати можливості, що вона прокинеться в труні й задихнеться.

Як тільки я лягала спати, то все дуже ясно собі уявляла. Я боялась того, чого боялись Гоголь і Едґар По – летаргії, сну, що схожий на смерть. Тепер я знаю, що ця фобія – заразна.

Мій дідо Григорій теж дуже боявся летаргічного сну й вважав, що має на це поважні підстави. Казав, що коли клав батька в труну перед похороном, після того, як той пролежав два дні на катафалку, то в нього був теплий бік. Міг збудитися в гробі. Ця думка мучила його все життя. І ще те, що в нашій хаті дві особи чоловічої статті не можуть довго жити. Один мусить піти. Брат діда Дмитро помер у вісімнадцять років від запалення легенів. У 1946 році переодягнені енкаведисти вбили дідового сина Йосипа, первістка. Залишився молодший син – Іван. Йосипа поховали поруч з дідом, ймовірно, похованим у стані каталепсії. Спільна могила така вузька, що напевно довелося зачепити стару домовину. На жаль, невідомо, що побачили тоді, хоча дідо був безперечно присутній при викопуванні. І я не розумію, чому їх поховали поруч, адже прадід відзначався дуже лихою вдачею.

Іноді мертві вимагають для них щось зробити. Тому й намагаються нічого не шкодувати їм на похорон – не забути про одяг, який вони собі вибрали, дрібні гроші, гребінець, хустинку, а подушку напихають сіном.

Дорослі емоційно реагували на смерть чи нещасні випадки. На похороні «заводили». Дітей ніхто не намагався віддалити в такий час. Вони брали участь в усій жалобній церемонії, навіть допомагали наряджати покійника. Не раз їх садовили на машину, що везла покійника на цвинтар, а везли їх в часи мого дитинства у відкритій труні. Життя на селі – публічне, лише так можна зберегти обряди й ритуали. А також позбутися страху.

На похороні потрібно плакати, ще ліпше зомлівати. Але в міру. Бо можна й собі прикликати смерть. Так чи інак пoxopон обмовляють, як і весілля, не забуваючи й про поведінку дітей.

СОН. Мені було сім років, коли приснився перший в житті кольоровий сон. Ніби у нашому садку всі дерева стали рожевими, а по синьому небу літали рожеві птахи. То був перший сон, який я запам’ятала, і який справив на мене велике враження.

Через кілька годин в селі сталася трагедія. Була неділя, початок осені. Падав сильний дощ. Ми були на дитячому кіносеансі в клубі. Я вже виходила разом з сестрами і в натовпі побачила бліді обличчя двох дівчат, з якими мої сестри приятелювали. Вони вже знали, але ще не усвідомили, що кілька хвилин тому розбився їхній батько на мотоциклі. Колгоспний агроном, батько чотирьох дітей. Найменшій було всього чотири місяці.

Село пережило це, як переживали у 60-х роках, коли світ ще не роз’їдала проказа себелюбства і грошолюбства, і не було мильних опер по телевізору, та й телевізора мало хто міг собі купити. Існувала невідома нині розкіш співпереживати й насолоджуватись бесідою. Смерть тоді переживалась глибоко й довго, часом упродовж років. Дитина, в якої померла мама, мусила поводити себе поважно.

Агроном розбився на рівній дорозі, на Границі. Мотоцикл був з коляскою, і його підкинуло в повітря вище за три груші, які росли на краю городу. Чоловік помер того ж дня, в лікарні.

Надвечір я стояла з мамою на автобусній зупинці в центрі села. Ми нікуди не їхали: в той день люди були дуже стривожені й виходили на вулицю, щоб дізнатись свіжі новини. Коло нас стояли й інші, переповідаючи чутки, здогади, ділились подробицями. Земля ще й досі не просохла після зливи. І тут повз нас повільно проїхала вантажівка, на якій стояв заляпаний бурою кров’ю чорний мотоцикл. Хтось сказав, що мотоцикл родина продасть, бо він не дуже пошкоджений. І що навіть є на нього покупець. У ті часи мотоцикл та ще й з коляскою був цілим маєтком.

Я не була на похороні. Батьки вважали, що дітям нема чого робити ні на весіллі, ні похороні, а сама я б нізащо не пішла дивитися. Тому все це я переживала на свій лад, використовуючи уяву на підставі почутих розмов, і звідси, напевно, мій страх, якого я так і не зуміла позбутися остаточно. Я вчепилася у свій сон з рожевими птахами й деревами, відчуваючи зв’язок із цією моторошною подією. Ті двоє дівчат і їхній брат ночували у нас. Мені дозволяли слухати, що вони говорили, але сама я не мала права голосу. Я хотіла розповісти свій сон, наче він мав доповнити усю картину, й, можливо, навіть змінити її. Але підлітки – жорстокі до нас, менших, а я не була впевнена в тому, що це важливо для них. Вони копіювали дорослих, вишпортуючи з пам’яті якісь передчуття, знаки. Але не могли відчути того катарсису, що його відчувають в таких випадках дорослі, чия мова багатша, а почуття краще організовані. Я маю на увазі те, що дорослі знають певні моделі поведінки за різних обставин, і в них немає перспективи отримати неврози. Утім, якщо людина не здатна самотужки впоратись з нещастям, про неї кажуть співчутливо «розболілась».

Коли небіжчик лежить вдома на катафалку, вечори й ночі в Урожі наелектризовані. Люди приходять на парастас і лишаються сидіти до ночі, як бачать, що нема кому сидіти при мерці, тобто мало родини, І потім їм доводиться вертатись в темряві, і кожен відчуває страх. Бо хоч тіло лежить в хаті, душа блукає і часом її можна увидіти. Матеріалісти, які не бояться, були у всі часи, але їхня бравада могла скінчитися при оказії, тому слухаючи їхню скептичну мову, інші люди лише похитували головами: «Чекай-чекай!» Ознаки зустрічі з чимось надприродним не залишали сумніву в тому, що це надприродне. Людина починала відчувати страх, їй терпли ноги й відбирало мову. І вона нічого не могла з собою вдіяти! Воля її була паралізована. Не знаю, чому це так. Мабуть, інший різновид енергії так впливає. І діють інші закони, непідвладні людській логіці.

Того вечора мама зайшла до хати з приятелькою, подивитись як ми справляємось з нашими осиротілими гостями, потім жінки знову пішли сидіти коло небіжчика, якого добре знали, бо він належав, як і вони, до сільської еліти. Парастасу не було, й якісь релігійні ритуали виконувались мовчки або потай. Тобто душа не могла, зважаючи на суспільні обставини, бути належно пошанована, прощена й випроваджена на той світ. Над цією драмою навряд чи замислювались історики та психологи. Реальність домінувала над столітніми звичаями, брутально їх відкидаючи. І ті, хто змушений був їх порушувати, почував лише образу, а не докори сумління, бо знав, що не нестиме за це відповідальності перед Господом. Але звідки ми можемо знати, за що нестимемо покуту на тому світі…

Щоб скоротити собі шлях, приятелька запропонувала мамі пройти через вузький прохід, який відділяв глуху стіну початкової школи від церковного муру, викладеного з круглого річкового каміння. Церква була зачинена з 60-х до початку 90-х років, й від неї йшов дух запустіння. Вздовж мурів росли величезні столітні липи. У тому проході навіть вдень панувала напівтемрява. А тепер під ногами шурхотіло в темряві опале листя. Мама відчула якийсь страх й тремтячим голосом запропонувала обійти це місце, але її приятелька впевнено ступила на стежку. Вони пройшли вже половину проходу, як раптом зашуміло, і вітер закрутив перед ними вихор сухого листя. З-за товстого, вкритого наростами стовбура, визирнуло жовте, як віск, обличчя. Жінки на мить заціпеніли, а тоді кинулись бігти. Мама не могла описати те обличчя, таке воно було страшне.

Кожного разу, коли я опинялась в тому проході, виразно уявляла собі цю сцену. Уже немає ні школи, ні муру, ні лип, і церква не схожа сама на себе, однак пам’ять не бажає позбутися цієї історії. Коло церкви був колись цвинтар, де ховали священиків і побожних людей, проте на той час усі надгробки й хрести були знищені. Залишився лише склеп дідича Сорочинського й фундамент могили панської ключниці, що померла у віці вісімдесяти років, як казала мені бабця. Вона була горбата, і всі кликали її «панна ключниця», як кожну незаміжню шляхтянку.

Мури розібрані, липи зрізані, але духи тримаються місця, до якого їх приставлено.

Вечорами до нас приходили старші сусідки й рано чи пізно починали розповідати всілякі страшні історії. Я йшла спати перелякана, мені й на думку не спадало пожалітися й розповісти про свій страх. Лягала в ліжко, й перед очима поставали синювато-бліді обличчя мерців, яких везли у відкритих трунах повз нашу школу, яскраво неприродні барви вінків з воскованих квітів, в голові відлунював духовий оркестр, що супроводжував похорони сільських активістів. І найбільший жах викликав чорний отвір пограбованого мародерами гробівця Сорочинського, куди мене змусили зазирнути однокласники. На дні лежав жмут чорного лахміття й жовті кістки, а поруч – віко бляшаної труни.

Сон про синього чоловіка

Той чоловік снився мені багато разів. Він був синюватого кольору, напівпрозорий. І дуже високий. Я приходила бавитися до дівчаток по сусідству, і мені наснилося, ніби він там з’явився. Рухи в нього дуже швидкі, ступає нечутно, на обличчі гримаса посмішки, а очі пронизливо-колючі. Він хоче когось з нас забрати, але ніяк не вирішить кого саме. Я відчуваю страшну небезпеку, а він тим часом заповнює собою увесь простір, руки в нього видовжуються… В іншому сні він перетворювався на синю пляшку, а синя пляшка ставала синім чоловіком.

А через кілька років я перестала боятись. Залишились хіба страшні сни, правда, уже не дитячі.

Зустрічі з мертвими

Іноді мертвих можна побачити або почути. Чи вони просто подають нам знак. Чомусь старші люди бояться смерті більше, ніж молоді. Бояться і в той же час їм цікаво, що там, за тим порогом. І вони хотіли б знати день і годину своєї смерті. За цю цікавість доводиться навіть розплачуватись.

Колись в Урожі було двоє священиків-грішників. Договорилися вони якось до того, що той, хто першим умре, дасть другому знати, чи є життя позагробове. Ну от один з них помер, поховали його. Приятель запечатав гріб й пішов переодягнутись до ризниці. Аж тут дивиться: коло столу сидить небіжчик і сміється до нього.

Отже, життя позагробове є. Та й хто б став у цьому сумніватися. Бажано опинитися на тому світі з якнайменшою кількістю гріхів. Часом сліпа віра безпечніша, ніж зряча. Допитливість у таких справах, як потойбічний світ, вважається у нас гріхом.

Сон про час смерті

Бабциній сестрі якось приснився сам Ісус. Бідна, вона розгубилась, не знала, що його спитати й бовкнула:

– Ісусе, коли я буду вмирати?

А той спохмурнів, пригрозив пальцем, але все одно відповів:

– В понеділок.

Але цьоця померла в середу й, напевно, була розчарована.

Слова, які сказала циганка моєму татові, що той помре у п’ятдесят років, запрограмували його на ранню смерть. Він помер у п’ятдесят чотири. Чим ближче було до фатальної дати, тим більше він байдужів до життя. Не думаю, що тато вірив у потойбічне життя. Колись він читав лекцію на тему «Чи існує душа?» Звісно, тема розкривалася в матеріалістичному дусі. Тато все життя провів серед людей, які вірили в існування душі, і цей конфлікт шматував його свідомість і залишав безмежно самотнім перед лицем смерті.

Мені здається, що деякі речі треба все ж сприймати на віру, щоб не стати після смерті беззахисними й безпритульними.

Тато приходив до мене у снах, напевно, років сім. Він заходив до хати як мрець, і я намагалась не пустити його через поріг. Одежа на ньому була порвана, він заточувався, і для мене головне було, щоб його не побачила таким мама. Востаннє він намагався вибратися з-під землі, і кликав мене.

Мертвим не можна приходити до живих. Лише на Святвечір їхні душі приходять до хати.

В одній хаті в Горішньому кінці довго не сідали вечеряти, чекаючи, поки не повернеться з роботи чоловік. Стара мати зітхнула й мовила до невістки спересердя:

– Якби був би живий мій старий, то ми би вже давно повечеряли!

Тільки вона це сказала, як раптом розчинились двері й до хати влетіла оса і сіла просто на миску з кутею. Посиділа хвилю, а тоді вилетіла. Раптом в коморі все затряслося, загриміло, перевертаючи полиці. Коли затихло, кинулись до комори, а там усе на місці. А кутю не можна було їсти: враз згіркла.

– Як мені було шість років, я виділа небіжчика діда, – розповідала наша родичка. – Стояв посеред хати в білих споднях, як то давно ходили, й мав довге волосся. Я хотіла покликати бабу, але горло мені здусило й не могла слова вимовити.

Є люди, які відчувають особливий страх після смерті рідних: «Мала-м страх, як вмер мій чоловік, сильний». Цей страх – не від докорів сумління. Він заскакує у відповідний момент у свідомість і зачаюється. Такий страх ліпше вилити на віск, а віск у воду, а воду в ріку, яка віднесе його далеко-далеко. Цей страх нападає на людину здебільшого в темряві, й бідна боїться лишатися сама в кімнаті, навіть у домі. Коли вона призвичаюється трохи, то каже, що їй маркітно, або чепилася нудь. Ритуали, що супроводжують похорон і післяпохоронну жалобу, стають для людини, охопленої особливим страхом, дуже важливими, а родина намагається частіше її провідувати. Ніщо так не розз’єднує, і ніщо так не об’єднує родину як смерть.

Три дні після похорону в кімнаті, де лежав небіжчик, горить свічка у мисці зі свяченою водою і кладуть рушник, щоб душа витерлася після вмивання. Наступного дня після похорону обов’язково йдуть на могилу молитися. Після дев’яти днів душа покидає хату й обійстя. Світла її частина. Але може приходити ментальна оболонка бажань, незавершених справ, туги чи навіть заздрості. Її є чого боятися. І чим більше цих земних справ, тим довше триває покута, яка може бути три, сім років або навіть вічно. Це навіть не залежить від гріхів, а від того, що людина пішла завчасно з життя і вчинила щось таке, що суперечить Божим законам, а не людській моралі, а тому не завжди можна збагнути сенс такої покари, якщо це можна назвати покарою. І хоча молитви полегшують ці смутні поневіряння душі серед живих, вона все одно мусить своє відпокутувати.

Отакий фаталізм по-урізьки.

Мертві розмовляють з живими лише у снах, навіть покутники.

«Мені тут добре. Тут вся моя родина».

«Не плачте так за мнов, бо все на мені мокре».

Загалом мертві не дуже балакучі. Вони кажуть те, що ми хотіли від них почути, або навпаки не хотіли. Їхній світ зачинений для нас, і вони розмовляють з нами крізь шпарину в брамі: «Тут зо мнов твій тато, і баба, і дідо. Вони за мене дбають».

Яким би привабливим не поставав той світ, але потрапити до нього і возз’єднатися з родиною ми можемо тільки тоді, коли самі станемо мертвими.

Бог для живих, а не для мертвих. Ніде в Біблії не написано, що Бог має владу над мертвими – Бог любові й прощення. У селянській свідомості діють натомість закони аналогії. Якщо живі ходять до церкви вдень, то чому б мертвим не ходити до церкви вночі? Вони теж християни. Виникає питання – які вони тепер християни, адже у них уже не може бути духовного поступу, оновлення, відродження, тобто вони втратили шанс щось змінити. Їхнє існування дуже обмежене. Вони не повинні втручатися у світ людей і не готові спілкуватися з Богом. Мені здається, що мертві, яких ми зустрічаємо, бачимо або чуємо, це рештки ментальних тіл, прив’язаних до земного життя пристрастями.

У багатьох народів є історія про те, як мертвий священик править вночі службу для мертвих парафіян. Таку саму історію розповідають і в Урожі.

…Якось одна жінка йшла вночі повз горішню церкву й побачила, що там світиться й отворено. Стало їй цікаво, що там відбувається, і вона увійшла. Перехрестилася, дивиться, а священик чужий, і люди якісь незнайомі. Але ні – позаду побачила вона урізьку жінку, свою сусідку, що недавно померла. Та обернулася й прошепотіла:

– Втікай звідси борзо, бо тут живим невільно бути!

Та кинулася тікати, але її вже помітили. Вона давай бігти швидше, чуючи за собою тупіт, що ставав дедалі гучніший. Хоча, якби озирнулася, то нікого б не побачила. І їй вдалося втекти від погоні тільки тоді, коли скинула з себе кожух. А на ранок знайшла кожух порваний на дрібнесенькі кавалки.

Мертві голодні, спраглі й заздрісні. Недаремно в давнину, в передхристиянські часи їм до могили клали їжу й питво, приносили жертви. Християнство не заповнило тієї прогалини: чого потребує душа на тому світі. На сході України є звичай гоститися на могилах в поминальні дні, але в нас не було такого звичаю, очевидно, через приналежність до іншої конфесії – греко-католицької. А заздрість мерців з погляду живих виникає логічно, бо в одну мить після смерті людина позбувається всіх статків, примножуванням яких займалася ціле життя, часто нехтуючи духовними потребами. Тепер все, що вона має, це «штири дошки і землі трошки». І чий ближче той час, коли доведеться піти з цього світу, тим частіше лунають докори в захланності. «Дбав, дбав, а що з того?»

У дитинстві я часто чула, що тут чи там хтось перестрів мерця, сусіда чи знайомого. Рідним вони показувалися не так часто. Якщо ти зустрінеш в темряві людину й привітаєшся: «Слава Ісусу Христу!», а вона не відповість, значить, то був мрець.

– Вчора вертався-м з другої зміни, виджу, йде мені назустріч Кася. Я до неї обізвався: «Ти, чого, кобіто, по ночах ходиш?» А вона нич не сказала й пішла кудись в Горішній кінець. Прийшов до хати, та й кажу до жінки: «Видів-єм тепер Касю, така гонорова, навіть говорити зо мнов не хотіла». А жінка руки заламала: «Що ти кажеш?! Таж ми нині її поховали!»

Зрештою, нічого страшного тут немає. Я маю на увазі, що до цього можна звикнути і не відчувати страху. Якщо мерці ходять по вулиці, значить, їм це дозволено. Звісно, є люди, які бояться такої зустрічі, вважають, що чужий небіжчик може завдати їм шкоди. Здебільшого, такі зустрічі проходять цілком банально. Ти раптом впізнаєш в людині, що йде тобі назустріч в святковому вбранні, того, хто помер сьогодні вранці, або вчора. І він дивиться наче крізь тебе, зосереджений на чомусь своєму, і ти його зовсім не цікавиш.

Треба бути філософом, щоб сказати:

– Виджу, йде небіжчик Петро. То що мав би-м робити? Ну, йде, то най собі йде!

Мертві живуть у своєму просторі й часі – вже минулому, і ніщо для них не може змінитися.