Текст книги "Уріж та його духи"

Автор книги: Галина Пагутяк

Хлопець зі свічкою

На тій же Обочі, де колись була стара дорога, схожа на розірвану рану, бо в дощ з крутого схилу лилися жовті глинисті води, зустрічається молодий чоловік зі свічкою. Коли несеш в темряві свічку, полум’я освітлює тільки частину твоєї постаті: обличчя і груди. Отак виглядає той хлопець, тільки до пояса. Кругом терни й шипшина, над якими здіймаються деревця дикого глоду. Колись у тому місці на квітучому дереві глоду я бачила величезного метелика дивовижної краси, теж білого з чорними смугами.

Обоча невисока, але підійматися на неї дуже важко, тіло наливається свинцем, мусиш раз у раз віддихуватись і обертаєшся мимоволі на село за річкою, наче шукаєш в нього підтримки. Тому краще не йти на гору, що геть здичавіла, відколи там проїхала остання фіра з кіньми, а піднятися до Долішньої Дубини лісовою стежкою.

Що шукає той хлопець зі свічкою – ніхто не знає. Я читала, ніби це дух парубка, що помер незайманим. Хай навіть так, а скільки повстанців полягло в тих лісах з глибокими ярами й болотистими западинами, куди навіть тепер ніхто не наважується спуститись… Знаю одне, цей блукаючий поміж терном та шипшиною дух не кличе за собою, не заманює. Він, напевно, навіть не знає, на якому перебуває світі: цьому чи тамтому.

Плач нехрещених дітей

Одного разу я була свідком обряду, який провела моя бабця. Це було відразу після смерті мого тата, на другий чи третій день після похорону. Ми збилися докупи в одній кімнаті, бо в другій, де лежало перед тим тіло, цілу ніч мала горіти свічка, а в першій він помер, і там ніхто не наважувався спати. Ми збудилися від якихось звуків, схожих на плач. Бабця миттю відреаґувала. Сказала, що то плаче нехрещена дитина, й почала шукати навпомацки якусь шматину. Тоді відчинила вікно, кинула туди шмату, перехрестилась і промовила таке:

– Во ім’я Отця і Сина, і Святого духа! Як ти хлопець, то будеш називатися Іваном, якщо дівка – Марією. Амінь.

А по тому ще раз перехрестила вікно й зачинила.

На селі дуже переймаються долею нехрещених дітей, хоч взятися таким нема начебто звідки, бо до таїнства хрещення в нас ставляться надзвичайно серйозно, вважаючи його найважливішим поміж усіх таїнств. Ніхто з чужих не сміє зайти до хати, де ще не встигли охрестити дитину. Пелюшки не вивішують надвір, а мати не повинна виходити за межі обійстя. Це нагадує кельтські міфи про те, ніби матір можуть вкрасти духи й змусити годувати своїх дітей, або дитину підмінити бісівським дитинчам.

Християнські чудеса

Той вузький прохід між церковним муром і школою, де моя мама бачила жовте лице, що визирало з-за липи, пов’язаний ще з однією подією, про яку розповідають з гордістю. Мені було років вісім, коли сестра Марійка вирішила показати мені диво – образ Божої Матері, що з’явився у вікні церкви. Долішня церква стояла зачинена, в ній не правилося і йшлося взагалі про її існування, адже церква в центрі села біля школи вважалась проявом релігійного мракобісся. Правилося в невеликій горішній церкві, що призначалася для відспівування померлих.

Ми довго стояли, задерши голови, і вдивлялись у вкрите райдужним нальотом скло. Сестра навіть знала, в якій шибці саме можна побачити образ.

– Ну що, бачиш? – спитала мене сестра через якийсь нестерпно довгий відтинок часу.

– Нє, – відказала я сумно, почуваючи себе грішницею. – А ти?

Сестра кивнула.

– Бачу.

Я їй вірила і не вірила. Тепер мені здається, що якби вона побачила справді образ Божої Матері, то принаймні перехрестилася б. Бабця навчила її молитися, а мене ні. Я росла безбожним дитям. Утім, зараз ми обидві були малі язичниці. Сестра натякнула мені досить делікатно як на її підлітковий вік, що грішники не можуть бачити Божої Матері. Правда, знання про гріх у мене були практично відсутні. Я знала лише один гріх: НЕ МОЖНА КИДАТИ ХЛІБ НА ЗЕМЛЮ. А якщо вже упав, то треба підняти й поцілувати. Інколи цей гріх у нас в хаті траплявся. Але ж псам кидають хліб, і курям так само!

Решта усе були погані вчинки, за які карали батьки. Не Бог. Ніхто нас не бив, але накричати, вибештати й пообіцяти віддати в інтернат – могли. Я чомусь хотіла потрапити в інтернат, якщо туди віддають таких, як я. Мала б товариство до смаку. А крик, дошкульні слова лише поглиблювали в мені відчуття того, що я нічого не варта, і врешті почала шукати спосіб стати досконалою в недосконалому світі. Наче у воду дивилась. Це допомогло мені вижити надалі.

Християнські чудеса чудесні тим, що вони змінюють людей. Той, хто побачив хрест, що спливає кров’ю, образ Божої Матері в дуплі дерева, чи навіть саму Божу Матір, вже не буде таким як перше. До нього сходить Дух і залишає в ньому часточку світла. Ще одне підтвердження Божої справедливості: Господь сам обирає для себе душі. У нього не випросиш і не вимолиш дарунку.

Мені розповідали одну історію, яка трапилася далеко звідси. У радянські часи фіґуру Божої Матері, що стояла край дороги, скинули з постаменту й відвезли на закинутий польський цвинтар. Один чоловік знайшов її там в бур’яні, з відбитою правою рукою. Він забрав ту руку до себе додому і через деякий час дуже розбагатів. Християнство і язичництво поєднуються тут в доволі оригінальний спосіб.

Фігура Божої Матері знову тепер стоїть край дороги, але вже без руки.

Я пам’ятаю гурти людей, які вдивлялись у вікно церкви з надією, щось побачити. Завжди можна зробити вигляд, ніби бачиш, ось що погано.

Церква Святої Покрови була зачинена і в той же час відчинена. Раніше не боялись злодіїв і про те, що церква в Урожі сама відчиняється, скільки її не зачиняй, знали всюди. Врешті на двері повісили колодку. Вже після того, як з церкви вивезли всі ікони, розбили царські врата. Але хреста з даху не зняли, бо дуже часто це закінчувалось трагічно. Дивна річ: старі ікони в нас спалюють, а дерев’яна різьба так і зітліла в шкільній дровітні. Я тримаю в себе вдома шматок липової дошки з різьбою у вигляді листя аканту. Можливо, спалюючи ікони з власної хати, не відрікаються від ікон взагалі, бо замінюють старі на нові. Але тут ніхто, очевидно, не хотів брати на себе відповідальність. Церква ніби перестала бути церквою. Від неї залишилась лише зовнішня оболонка. Тут ми маємо відчуження, яке так і не дійшло до повної десакралізації, адже не було попереднього досвіду.

Чорна карета

Чи то через те, що повз замкнену церкву возили небіжчиків на цвинтар, чи тому, що дзвіниця була недокінчена, як належить, і кам’яну долівку скропила кров майстра-ворожбита, але радше внаслідок того, що церква кілька десятиліть стояла пусткою, з нею пов’язана ще одна історія.

Одна жінка пізно ввечері йшла повз церкву, як раптом побачила чорну карету, запряжену чорними кіньми, а на переді сидів кучер. Карета зупинилась перед брамою церкви, дверцята відчинились, з карети вийшов пан, одягнений в чорне, і пішов до церкви. Двері перед ним самі відчинились, а потім зачинились, і в церкві засвітилось. Жінка лишилась чекати, що ж то буде далі, а, може, просто не могла зрушити з місця, бо мусила це побачити. Через якийсь час світло в церкві погасло, двері відчинились, вийшов пан, сів у карету й поїхав.

Пізніше жінка розповідала, що побачене нею відрізнялось від реальності: якесь легке з розмитими контурами.

Троє чоловіків у чорному

Дуже часто дорога мертвих є одночасно дорогою для живих, коли цвинтарі знаходяться в селі, а не поза ним. Горішня церква була колись лише цвинтарною каплицею, але виглядає як звичайна церква, тільки значно менша. Нині в обох церквах правиться по черзі. Горішня церква стоїть на цвинтарі й має дві брами, хвіртки. Коли заходиш у першу, то потрапляєш просто до дверей, а через другу хвіртку дорога довша. Можна просто піти на цвинтар й не заходити до церкви. І ось коло тієї другої брами краще не проходити вночі. Навіть удень це вогке темне місце, бо горб, на якому цвинтар, затіняє дорогу, по якій сльозиться потічок, стікаючи у рівчак. У ньому миють руки після того, як повиривають траву довкола могили, а в людей, що живуть поблизу, просять то мотики, то води напитися, бо з Долішнього кінця чи з Границі пару кілометрів. На тому місці наш родич колись зазнав страшного потрясіння.

Коли він оженився, то жив у тещі, недалеко від Горішньої церкви. Була вже ніч, коли чоловік вертався від знайомого, якому щось допомагав. Був він до того часу скептиком: я в тото не вірю. Коли порівнявся з другою брамою, то побачив, як звідти виходить троє чоловіків, міцно збитих, кремезних й одного зросту, вбрані в щось темне. Може, він щось відчув підозріле, але не мовив до них «Слава Ісусу Христу». Або просто не встиг. Взагалі, люди в темряві не вітаються, якщо не пізнають один одного. Мало з ким можна зустрітися. Привітаєшся і, не почувши відповіді, зрозумієш, що зустрівся з мерцем, який блукає по селі, залагоджуючи тільки йому відомі справи. Логіку вчинків мертвих нам не збагнути.

Якийсь страх вчепився йому в ноги, чоловік подався вперед, щоб не зіткнутися з незнайомцями, але ті стояли в брамі й тільки повернули голови в його бік, одночасно, як по команді. Він служив у війську й знав, як це рухатись по команді. І один з тих чоловіків сказав йому вслід:

– П-р-р!

Так кажуть до коня, щоб його зупинити. І тут бідака відчув, як волосся на голові йому стає сторч і тіло перестає слухатися. До найближчої хати було метрів 50, і він здолав їх за дві години. Що з ним відбувалося протягом тих двох годин, він не пам’ятав. Він зайшов до чужої хати, там зразу побачили, що з хлопом біда, і поклали спати на лавці. Вся одежа була мокра, наче на ньому хтось їздив.

Не може бути, щоб цей випадок був лише один. Інші люди також бачили трьох кремезних чоловіків у чорному і також на цвинтарі. За межі огорожі вони ніколи не виходили. Якось чоловік з жінкою, що мешкали на Ласках, вертались вночі з весілля. Підпили собі трохи й вирішили не обходити цвинтар, а просто піти навпростець.

Тільки увійшли в другу браму, як побачили, що під церквою на цвинтарі пасуться троє чорних коней, і то таких моцних, що страшно до них наблизитися. Як тільки коні побачили людей, то почали бити копитами й лютувати, і очі в них спалахнули лихим вогнем. Зачаровані цим видовищем, чоловік і жінка заціпеніли і не зразу помітили, що віддалік стоять троє чоловіків у чорному й спостерігають за ними.

Жоден кінь чи корова, навіть пес не сміють топтати траву на могилах, і люди дуже шанобливо ставляться до спокою мертвих. Тому ті чоловік і жінка зразу дотямили, з чим мають справу, і не пішли далі, а повернули назад.

Я розпитувала про трьох чорних чоловіків на цвинтарі. Одні казали, що то три покутники, інші, що то священики-грішники. Не уявляю, як можна так нагрішити. Якщо судити по живих, то половина села мала б нести довічну покуту. Хіба що через допитливість, яка у нас в Урожі вважається великим гріхом.

Біля цвинтаря з’являється ще така процесія: кіт, за ним пес, а далі чоловік, у якого світяться вуха й очі. Британці розповідають про різновид ельфів, у яких теж світяться вуха й очі.

Сон про чорного чоловіка

У моєму житті теж був чорний чоловік. Він увійшов до кімнати, де я спала, став наді мною: дуже високий, худий, обличчя не було видно. Підняв догори руку, й у ній зблиснуло лезо вузького ножа. Тоді, майже не нахиляючись, змахнув рукою і увігнав мені ножа в серце. Я закричала і прокинулась від гострого болю в самому серці. Навіщо він це зробив? У ньому не відчувалося ненависті до мене. І я не встигла навіть налякатись. Й не намагалась чинити опір.

Два хрести біля джерела

Ближче до вершини гори Ласки ростуть дві липи: стара й молода, а під ними два хрести – дерев’яний і залізний. Не так давно збоку вимурували гарну білу капличку. Щороку на Спаса, до джерела, яке витікає з-під хрестів, вирушає процесія з коругвами на чолі зі священиком. Біля джерела правиться служба Божа, освячується вода. Колись давно з лісу вийшла жінка назустріч чоловіку, в якого була хвора дитина, й мовила:

– Як хочеш вилікувати дитину, мусиш прийти опівночі, набрати з джерела води й скупати в ній дитину. Нічого не кажи, доки не набереш води й не зробиш так, як я тобі казала. Що б коло тебе не діялося, як би не перешкоджало, маєш усе витерпіти й не боятися.

Вночі чоловік прийшов до джерела й почав набирати воду. Джерело слабеньке, поки вода надзюркоче в миску, треба зачекати. Довкола нього гримало, кричало, аж вуха закладало. Чувся плач, сміх, стогін, але чоловік витримав се. Приніс води додому, скупав дитину, і та одужала.

Кажуть, що той чоловік вірив, ніби завдячує чудесним зціленням Матінці Божій, а тому поставив над джерелом дерев’яний хрест, і посадив липу – дерево, що знімає прокляття. Хрест довго стояв, люди, йдучи повз нього, клякали й молились, а потім йшли пити воду. Коло джерела завжди стояло горнятко.

З часом хрест потріскався від старості, й люди поставили замість нього залізний. Але як тільки витягли дерев’яний, вода зразу перестала текти. Відтак мусили поставити на місце. Це ще більше упевнило, що вода не проста, а цілюща. Правда, я не чула про інші випадки зцілення, але навіть за один-єдиний випадок джерело заслуговує на шану.

На Спаса довкола джерела з’являються скромні квіточки з білими напівпрозорими пелюстками, що формою нагадують сльозу. П’ять пелюсток усього. Їх називають сльози Божої Матері. Власне, ніде вони більше не ростуть. Коли сісти на траву, вражає велика кількість лікарських рослин довкола: чебрець, звіробій, центурія, деревій, калган, суниці, шипшина, ялівець, терен… Я пам’ятаю, як колись на самій горі сіяли льон і пшеницю, але тепер вона заростає самосійним лісом і бур’яном. Якось на ріллі я знайшла багато каменів, жовтих, як кість, і серед них кам’яну пташку, первісну скульптуру з одним оком і одним крилом. Щоб не полетіла.

У первісних релігіях пташка символізувала душу. Я сиджу на горі й думаю, якими вони були, ті люди, що жили тут тисячі років тому. Люди, що їх називають дикунами, вірили в те, що душу має все – від людини до каменя. Вони бачили перед собою ріку, ліси, і по тіні, яку Мабура відкидає на гору Ласки, визначали час. І Місяць до них промовляв, і вітер мав свою вдачу, і воду вони пили з цього джерела. Глибоко-глибоко течуть підземні ріки в тиші і спокої.

Їхні боги продовжують жити в камені, дереві, землі, воді, повітрі. Я тут виросла й відчуваю їх присутність, як і кожен, хто народився й живе в цьому краї. А страх приносить вітер, тому що вітер – це зміни, як добрі, так і лихі, хоча немає таких змін, які знищили б душу Урожа.

Люди приходять і відходять. Люди забувають. Я чую лише відгомін відгомону. Жінка, що вийшла з лісу, стає Матір’ю Божою, Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками перетворюється на чорта. Хоча його сміх і жарти свідчать, що він належить до тих, кого британці називають фейрі. Давні кельтські міфи демонізуються християнством, якщо їх не можна використати для підтримки релігії. Ми маємо справу з палімпсестом, на якому проступають лише поодинокі літери.

Панна з жовтим волоссям

Якщо вам тяжко повірити в ельфів на українській землі, то як же тоді бути з Диким весіллям і Диким полюванням, що їх спостерігають в Галичині й Західній Білорусі? Власне, невідомо, чи це весілля чи переселення, бо мандрівники в святочних строях у супроводі музикантів сприймаються селянами як весільний поїзд, що везе молоду до молодого.

Перед останньою війною в Урожі почали діятись дивні речі. По небу вночі блукало світло й чутно було музику. У підгірському селі не було ні радіо, ні електрики, а з аеропланами люди були знайомі. Одне слово, цим явищам не можна було знайти раціонального пояснення. Люди не знали, що думати, і думали про кінець світу, як завжди буває в таких випадках. Те, що бачив мій дід Григорій Басараб, бачили й інші. Британці чи ірландці назвали б це Великим переселенням сидів (різновид найвродливіших фейрі), яке трапляється надзвичайно рідко, тому що в Урожі ніхто не чув про щось подібне.

Мій дід пас коней за рікою, неподалік від Обочі. Був сам і розпалив багаття, щоб відлякувати вовків. Або світ був тоді безпечний, або мій дід відважний. Зрештою, він уже встиг до того часу повоювати. Але цю ніч він запам’ятав на все життя.

У темряві, освітленій невеличким багаттям, він почув звуки музики, що наближалась, а далі побачив угорі понад землею весільний поїзд. Попереду їхали на конях музиканти, а за ними вбрані у святкові старовинні строї гості разом з молодою – Панною з жовтим, тобто золотистим, волоссям, яке при світлі вогнища засяяло. Процесія пролетіла просто над дідом, знявши вітер, сполохала його коней, а вогонь побіг за нею – на ранок у траві залишилась випалена довга смуга. А потім дивні істоти зникли над Обочею.

Усе.

Я не могла чути цього від діда, бо він помер, коли мені було три роки. Але пам’ятаю, як тягнула до нього руки зі свого блакитного ліжечка, а він називав мене «рудою циганочкою».

Те, що бачив мій дід, не викликає страху чи побожного захвату, як, наприклад, видіння ангелів. Це – глибоко інтимний душевний досвід, що вимиває із повсякденності, розвалює мури звичаїв, обов’язків, правил і навіть здатен зробити нас одержимими. І назавжди змінює нашу свідомість. Після цього вже не будеш таким, як перше.

Чоловік у чорному лякає, але цей страх походить від землі. І ми так само походимо від землі. Проте небо – це щось зовсім інше, і якщо в нас з’являється найменша надія піднятися над землею… Я чула, ніби прекрасні літаючі істоти іноді забирають з собою смертних. Однак мого діда вони не забрали. Він був надто прив’язаний до родини, до звичайного трибу життя. Він навіть не уявляв, що таке може бути – стати одним з тих, хто супроводжує Панну в її небесній мандрівці. Доти, доки вона не звільнить його зі служби. Він лише думав, куди ж вони полетіли, з якого дому в який, з якого краю в який край.

За Дунай

Вони летіли на своїх конях за Дунай – країну, де немає печалі й горя, де живуть ті, хто прагне бути вільним і ближчим до неба. Хто відчувши твердість й холод мурів, хоче бути легким. Ріка Дунай – межа, яку треба подолати, і звідти вже не буде вороття. Це не Стікс, не Ахерон, не Лета. Багато нас стоїть на березі тієї ріки й дивиться, як відпливають інші.

 
Не бий ня, муже, не карай,
Не бий ня, муже, не карай.
Лишу ти діти, діти ти лишу,
А сама піду за Дунай.
 
 
Сіла на лодку, поплила
Сіла на лодку, поплила.
Правов рученьков, правов рученьков,
Правов рученьков махала.
 

Цю пісню «Червона ружа трояка» я дуже часто чула в дитинстві, не здогадуючись про її справжню суть. Іноді настає така безвихідь, що хочеться і собі перепливти Дунай. Можливо, я вже його переплила, а може, ще ні.

 
Ой у гаю при Дунаю
Там музики грають.
Бас гуде, скрипки плачуть
Милий мій гуляє.
 

Там грають музики, що літають на прекрасних конях, там вічне свято, як на острові Авалон. Альтернатива християнського раю, який треба заслужити терпінням і праведністю. А щоб піти за Дунай, треба усього лише мати хоробре серце. За Дунаєм звільнюєшся від прокляття роду, від карми громади.

 
Ой горе ж горе
Мені одинокому —
Не перебрести Дунай-річку,
Річку глибокую.
 

Без віри в країну за Дунаєм, без готовності вмерти, якщо це потрібно, щоб туди потрапити, не можна змінити своє життя.

Сон про ангельську одіж

У мене в узголів’ї висить старий образок, на якому ангел переводить двох дітей через прірву. Я його забрала з хати бабциної сестри, цьоці Касі, коли вона померла. Такі образки призначались дітям. Вони мали їх охороняти від усього злого. У дитинстві в мене не було такого образка. Інші часи…

Одного разу, в дуже важкий для мене час, коли, здавалося, все довкола заливає чорна вода кривди, ненависті й розпачу, зашелестіли складки білої одежі, зовсім поруч. Вони були такі реальні, що я могла доторкнутись до них. Лише край одежі, але то була одежа ангела. Він прийшов, щоб мене захистити. Тому я й пережила цю ніч.

Кинула мотику

Жила собі в селі Уріж жінка, гарна господиня, побожна парафіянка. От робила щось на городі навесні, як раптом кинула мотику на землю, заголосила, скинула хустку й далі пішла пророкувати: що скоро буде війна, нині сієте, та не буде кому жати. Її намагалися втримати, замкнути, але нічого не допомагало. За одну мить жінка, яку вважали найдобрішою на селі, перетворилась на розпатлану одержиму істоту, яка випромінювала таку силу, що хоча про жодну війну наразі не йшлося, всі виразно відчули її загрозу. УСЕ, ЩО ВИ РОБИТЕ ЗАРАЗ, НЕ МАЄ ЖОДНОГО СЕНСУ – ось у чому полягала суть її послання, і вона намагалася донести її до свідомості кожного жителя Урожа.

А для родини то був великий встид. Це в Росії одержимих та юродивих шанують, запобігають їхньої ласки, а наші люди більш прагматичні. Необроблена бульба на городі – більший гріх, ніж, приміром, порушення присяги чи непошанування батька-матері. І от ця жінка, яка кинула мотику, почувши голос духа, тепер обходить усе село, Горішній і Долішній кінці, не минаючи жодної хати, а далі, розхристана й простоволоса, вирушає до Винник, Мокрян, на Голодівку, Ступницю – вниз за течією ріки.

БУЛО КОМУ СІЯТИ, ТА НЕ БУДЕ КОМУ ЖАТИ. Засинала під чужим оборогом чи в чистому полі під кущем терну, невідомо що їла, що пила, а на ранок знову йшла від хати до хати, сповняючи свою місію. Люди були збурені, перестрашені, плакали, дивились і не могли надивитись на синів та чоловіків…

А потім голос в ній замовк, погасла свічка, що горіла довгі три тижні. Пророчиця повернулась до Урожа, до своєї хати, родини, і прожила решту життя, не пам’ятаючи, що з нею трапилось.

Війна, звісно, була, війни тоді бували часто. Вже геть пізніше, під час Першої світової війни, між Урожем та Нагуєвичами стався великий бій між австріяками та російською армією. Поранені на Ласках так кричали, що чути було аж у Винниках.

Про жінку-пророчицю розповів Іван Франко у віршованому циклі «По селах». Я читала його кілька разів, але що дивно: коли мені треба було про неї комусь розповісти, я розповідала саме так. А у Франка це побожна вдова, яка під час служби в церкві починає голосити і з самим лише голосінням обходить увесь Самбірський повіт. І скільки я не намагалась, та розповідала саме свою історію. Моя підсвідомість вносила правки, хоча розповідь Франка могла бути ближчою до правди, бо ж він був сучасником тієї безіменної жінки.