Текст книги "Уріж та його духи"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Сон про Україну

Бабця моя померла вже двадцять років тому, але все одно сниться. Вона була дуже делікатною жінкою, не схожою на язикатих сільських бабів, і ніколи не встрявала у сварки. До самої смерті вона оплакувала свого первістка Йосипа, що загинув у двадцять шість років. Серед дня вона раптом починала тихо голосити, але так, щоб нікому не заважати. Коли бабця переїхала в місто до молодшої доньки, у тієї знайшлася єдина світлина Йосипа. Загорнуту в папірець бабця носила її на грудях. Померла вона в дев’яносто чотири роки.

І от вона приснилася мені, наче прийшла до хати, сіла за стіл і почала плакати. Ми спитали її, чого вона плаче. І бабця зітхнула:

– Я так скучаю за Україною!

У мене було таке відчуття, що бабця прийшла дуже здалеку, далеко навіть для снів.

Часом мертві приходять, щоб забрати когось до себе. Сестра Оксана уві сні побачила нашу хату, як туди увійшли бабця зі своєю молодшою, вже померлою сестрою, й сказала до неї:

– Ми зараз підемо заберемо маму, а ти поспи собі, дитинко!

Мені теж в переддень маминої смертної хвороби приснився сон.

…Ніби на подвір’ї викопана свіжа яма, поряд неї довгий стіл, і ми з сестрами накриваємо його для гостини. Посеред подвір’я стоять веселі мама з татом в оточенні святково вбраних гостей. А ми бурчимо, що змушені їм прислуговувати, і ця гостина не для нас.

Власне, наші мертві мали б існувати лише в нашій свідомості, а тому ми незадоволені, коли вони виходять звідти. Намагаємось повернути їх назад, сховати в собі.

Сон про зелене просо

Мені приснилось, що я йду стежкою попід горб. Село наше розташувалось на пагорбах, і від ріки його відділяють городи, що обробляються вже не одну сотню літ. На кожну родину припадає один загін, вузька смуга навпроти обійстя. Я вертаюсь стежкою додому й бачу, як на нашому загоні жінки в білій одежі жнуть зелене просо. Чомусь я знаю, що то просо, а не жито чи овес. Одного разу бабця посіяла на грядці просо, щоб зробити з соломи щітки для побілки хати.

Я не впізнаю цих жінок, але чийсь голос мені підказує: «То твої прабаби». Я зупиняюся, а вони кажуть:

– Не йди догори, а йди попід горб, дітинко!

Щось у мені опирається і я пробую все ж піти до горба, бо так ближче до хати, і раптом бачу, що пагорб увесь розритий, дерева повалені й стирчить коріння.

Іван Франко, що народився в сусідньому селі Нагуєвичах, записав там колись пісню з такими словами:

 
Не йди, дітино, горою,
Бо стрінешся з бідою.
А йди, дітино, долинов,
Будеш добров дитинов.
 

Не тільки мертві до нас приходять, а й ми до них. Після похорону ходять мало не щодня: запалюють свічки на гробі, вклякають і моляться. Часом туга триває довше, як хтось залишився самотнім. Один вдівець не хотів лишатися сам в хаті й приходив на могилу своєї жінки. Сидить собі там, щось думає. Одного разу засидівся, вже темніти почало. Зітхнув він та й каже вголос:

– І чого я мушу до вмерлих ходити? Най вони до мене йдуть.

Раптом знявся вітер, зашуміло і щось закричало йому на вухо:

– А ти до вмерлих не ходи!

Сліпуче світло полудня

Серед дня теж буває ніч – час духів. Десь від полудня до третьої години. Я добре запам’ятала це з дитинства. Ніхто з нас не ходив купатися на річку в цей час. Пастушки приганяють корів додому, й настає тиша. На подвір’ях, полі й, особливо, на річці. Духи землі, повітря, води заволодівають простором довкола села. Якось моя бабця пішла прати на ріку й побачила дитину в білій сорочці, яка йшла, не торкаючись води, й плакала. Більше ніхто не змусив її б піти в такий час на річку, й бабця намагалася втримати мене вдома. Але після обіду купатися на річці було неприємно: діти галасували, хлопці кривдили дівчаток, і важко було знайти місце, де я могла б нарешті навчитися плавати. Та й ніколи я не була слухняною дитиною: дух суперечності гнав мене на річку чи в поле саме в цей заборонений час. І щоб не було так страшно, я навчилась розмовляти уголос з собою. Як тільки замовкала, то відчувала чиюсь присутність й з острахом озиралася. Часом з’являлося непереборне бажання втікати, але я нахилялася ще нижче й бубоніла, перебираючи знайдені різнокольорові камінці, чи викладаючи греблю на струмку, що відбився від русла. А маленькі сірі рибки сахалися моєї тіні й кидалися врозтіч. Сонце палило дедалі нестерпніше, звідкись приходили тривожні думки, я дивилася на сільські хати, й мені здавалося, що там зараз відбувається щось недобре, і що я повернуся вже не до того села, яким воно було годину тому.

І до лісу в цю пору теж ніхто не ходив. До лісу ходили на світанку по гриби, чи малину, крадькома, невеликим гуртом, щоб більше дісталося. Або тепер ходять на шашлики, залишаючи після себе купи сміття, часом навіть частини гардеробу. А я йду до лісу, коли вже всі вертаються, і ліс належить тепер мені. І досі мене питають:

– Галю, а ти не боїшся йти сама до лісу?

Ні, не боюся. У лісі мене часто чіпляється блуд, майже кожного разу. Простір для мене викривлюється, стежки підмінюються іншими, але то не провина лісових духів, а те, що в лісі моя свідомість зливається зі свідомістю лісу, швидко позбуваючись людських орієнтирів. Я знаю, що мені нічого не загрожує. Це у місті слід бути максимально зосередженою. Нічого страшного, коли вийду не в той бік. Куди б не вийшла, сонце підкаже дорогу додому.

Колись на моїх очах почало розхитуватися дерево, хоч вітру не було зовсім. Я стояла навпроти на горі Обоча й не бачила коло дерева нічого. Нас відділяла латка некошеної трави і смужка рідкого терну.

Світ в Урожі змінюється повільно, і розповіді про духів передаються далі. Їх не стає менше – ні розповідей, ні духів. Просто люди зараз менш чутливі.

Путівник по страшних місцях

Якщо ви не з Урожа, то уявлення про нього будуть складатися на основі вашої фантазії. Вона витворить простір, де щось відбувається. А щодо часу, тут все дуже просто: жодних дат. Простір заповнять особливі місця. У вашій уяві існуватимуть тільки ці будинки, дороги, дерева, де щось трапилося і трапляється. У моїй уяві – порожнечі між цими місцями не існує: там теж дороги, будинки, дерева, але вже інші. Я знаю про їхнє існування, й вони викликають у мене теж емоції, правда, трохи слабші. Ото і вся різниця. Я даю поживу вашій уяві, а як вона буде розгортатися – це вже не мій клопіт. Ви ніколи не побачите Уріж таким, яким його бачу я, а я ніколи не побачу Уріж таким, який він постає у вашій уяві.

Страх, який відчувають люди, зустрівшись з чимось, що не вписується у звичну, так би мовити, реалістичну картину світу, є свідченням того, наскільки їх вдалось цивілізувати. Незалежно від того, вірять вони чи не вірять у надприродні з’яви, кожному дається шанс їх побачити чи почути. Для цього потрібно опинитись у потрібний час і в потрібному місці, й мати той особливий стан душі, коли вона і спить, і не спить, а відтак відкрита до сприйняття тонких матерій. Коли не шукаючи, знаходиш. І при цьому пам’ятати одну дуже важливу річ – не можна розповідати про те, що побачиш того самого дня. Чому це так – не знаю, однак вірю. Ходячих мерців це не стосується, хоча дехто і про це воліє промовчати, бо, можливо, той мрець одержимий злим духом.

Тому якщо хтось вертається поночі до хати, блідий і приголомшений, рідні мерщій вкладають його до ліжка, мовлячи при цьому:

– Нич не кажи. Завтра скажеш.

І поки той спить, щиро моляться за нього. Бо сам очевидець почуває велику тілесну слабість, і слова святої молитви плутаються й забуваються. Взагалі у таких випадках слід приховувати свою тривогу, поводитися якомога природніше, щоб не погіршити й без того тяжкий психологічний стан людини, яка зустрілася з чимось страшним. Можливо, бідака приніс у складках одежі часточки іншого світу, можливо, в очах у нього застиг відбиток побаченого.

Вранці ми про все дізнаємося.

Місць з лихою славою, або просто позначених окремими випадками, що їх не назвеш ні добрими, ні лихими, в Урожі багато. Найперше це дороги, старі й нові.

Мерці відвідують родичів і повертаються на цвинтар до трун, що відтепер є їхньою домівкою, теж не постійною. Бо звідти треба вирушати, до того місця, яке ти заслужив. Може виявитися, що твої уявлення про гріх хибні.

Є три місця, особливо, небезпечні у певний час доби і місяця. Це – ГРАНИЦЯ, відтинок дороги між Урожем та Винниками, СТАРИЙ ЦВИНТАР і ЛОЗИ.

Границя – місце між двома селами, де колись був цвинтар. Зараз і сліду його нема, але там у полі є давній холерний цвинтар, де на всіх мерців був один великий хрест. На Границі край дороги росли колись Три Груші, пов’язані з нещасливими випадками. Там можна зустріти Пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Духи прив’язані до одного місця, наче прикуті невидимим ланцюгом. Невідомо звідки вони прийшли і коли підуть. Їх треба просто сприймати як те, чого ми не можемо змінити, бо не знаємо причини виникнення. У них своє життя, у нас – своє.

Поруч, коли зійти з горба до ріки, будуть Лози, зарості верби. Тут зустрічаються винниківські опирі, які не люблять, коли хтось з’являється у тому місці в невідповідний час.

Біля Горішньої церкви, на старому цвинтарі зустрічаються Троє чоловіків у чорному і Троє чорних коней, а також Чоловік, у якого світяться вуха й очі.

З горою Обоча, що знаходиться за річкою, навпроти Долішнього кінця, де проходила колись давня дорога на Самбір, пов’язані розповіді про Чорного чоловіка, Хлопця зі свічкою, а також явище, яке в етнографії називають Диким Весіллям.

Долішня церква, що простояла зачиненою тридцять років, пов’язана з Чорною Каретою і Білим Биком.

Джерело на горі Ласки – з Жінкою, що виходить з лісу.

Ставища – шмат дороги, що веде до Урожа з Нагуєвич. Там з’являлися Гуси і Розхристана Істота, яка кидалася навперейми машинам.

Панський дім, якого вже теж немає, пов’язаний з Невидимими Бешкетниками.

Крім того, є будинки, де не можна жити, бо стоять вони на недоброму місці, на яке накладене прокляття, або там колись було перехрестя.

Пам’ять про давні події стирається, забувається те, що хотілося б забути, на якісь несправедливості, вчинені сільською громадою, просто було накладене табу, страх чіпляє на уста замок, а ключ від нього кидають у найглибшу криницю. Однак риси обличчя і вдача – найтривкіші. Ми такі самі, як і наші предки сотні чи тисячі років тому. Ми маємо двійників у минулому, вони мають двійників у майбутньому. А тому вчинки у нас ті самі, як і реакція на вчинки інших з поправкою на цивілізаційні стандарти. Чим глибше ми знаємо історію свого роду, тим знаходимо більше збігів. Село зберігає ще й пам’ять про міжродинні конфлікти. Ми не знаємо, чому в нас не складаються стосунки з сусідами чи якоюсь окремою родиною, а це продовжує жити давня, начебто стерта з пам’яті образа, на рівні підсвідомості.

Уріж – шляхетське село, і люди тут лише на позір згуртовані. У них затята вдача, нездатність прощати і фанатична відданість добробуту родини, як єдиній точці опори в цьому світі. Почуття й бажання одного члена роду нічого не варті, а бунт, як правило, виявляється в пияцтві. Чим раніше ти вириваєшся з Урожа і намагаєшся триматися від нього подалі, приїжджаючи сюди не лише на похорони чи на великі свята, тим більше у тебе шансів чогось досягнути. Але, можливо, весь цей шлях пройшов уже твій двійник у минулому, і ти не змінив свою долю, записану в Книзі доль.

У мене є карта 1929 року, стягнена з Інтернету, по якій легко встановити, де стояла чия хата, і де тепер її нема. Колись за рікою були Хатки, на Глинному біля лісу мешкали здебільшого поляки. У Багнах так само. Євреї мешкали на Оренді, під горбом. Навіть важко уявити, що колись там жили люди. А наша хата до 1936 року була не нашою. Наша стояла на горбі. Там народився мій дідо. А його сестра Настя мешкала там, де зараз наша хата. Після великої пожежі 1936 року осідки поміняли місцями. Однак, даремно дідо побудував там нову хату. Він знав, що над батьківським обійстям тяжіє прокляття: дві особи чоловічої статі не можуть вжитися під одним дахом. Два коти, два пси, двоє коней, двоє чоловіків. Мені відомо тільки, що у діда був брат Дмитро, дуже розумний і начитаний хлопець, який помер у вісімнадцять років від банального запалення легень. Якби хтось з двох синів прадіда пішов з дому, цієї проблеми б не існувало. Адже прадід був заможною людиною і міг би вивчити бодай одного сина. Однак, судячи з того, що про нього розповідала бабця, він був деспотичним чоловіком і волів усіх мати під своїм контролем. У таких батьків сини виростають слухняними. Але невідомо, що було раніше. Можливо, історія Каїна і Авеля, або конфлікт між батьком і сином, чи просто на цьому місці трапилось вбивство. Хоча поєднання крові молдовських господарів Басарабів і українських шляхтичів Страшівських вже приховує в собі схильність до незвичайних вчинків.

З дідових синів – Йосипа та Івана залишився лише молодший Іван, який після армії перебрався до Борислава. Ніхто б не звертав на це уваги, але дідо наголошував на тому, що це не випадковість. Він знав, напевно, інші історії…

Я в дитинстві була сновидою. Вставала і ходила по хаті, шукаючи двері, намагалась відчинити вікно. І якось мала видіння: відчинила вікно й побачила, як на розі хати з кущів малини виходять дві постаті: одна закутана в біле, висока, а за нею низенька, чорна. Вони перетнули стежку й зникли в саду. Я тоді дуже злякалась, бо то було чужорідне вторгнення в мою свідомість. Таке відчуття, що тебе тицяють носом і кажуть: «Дивись, ти мусиш це побачити». Тоді я відчула не просто жах, а якийсь розпач. Туга, відчай живуть в мені постійно, усе життя. Хтось з моїх предків залишив у мені слід, й почалось це, коли ми оселились в цій хаті. Ні з того, ні з сього я опиняюсь в якомусь вакуумі, цілковито відчужена від людей і речей, й думаю, що я тут роблю в цей час і в цьому місці. Можливо, саме це відчуження дозволяє мені бачити Уріж цілісно, навіть коли я перебуваю в ньому.

Лихий ґеній місця присутній на забудованих цвинтарях, таємних могилах чи колишніх перехрестях. На місці роздоріжжя не можна будувати: там колись закопували живцем перелюбників, там чаклували опівночі. У нас є таке місце – роздоріжжя, через яке проходила дорога на Обочу. Там були хати, де ніхто не міг жити, і вони роками стояли пусткою, доки їх хтось не винаймав, найчастіше то були люди бідні й нещасливі, або просто маргінальні. Тепер там порожнє місце. Колись я чула історію про хату, господарі якої змушені були перебратись в інше місце, бо здихала худоба й хворіли діти. Але в наш час знову наступають на ті самі граблі.

Heзaкінчeнa дзвіниця

Біля долішньої церкви Св. Покрови, збудованої в 1850 році, стояла висока дзвіниця в три яруси, яку здалеку було видно. В ній не було жодного металевого цвяха, а дах покривала ґонта. Спершу й церкву покривала ґонта, але потім її замінили бляхою. Такою дзвіницею міг пишатися майстер, вищої в наших краях не знайшлося б. Той незнаний будівничий саме вивершував дах, можливо, навіть вкладав ґонту, залишалося поставити хрест.

По дорозі на Вивозі, який розорали австріяки, прокладаючи нову дорогу, що розмежувала Уріж Вижній і Уріж Нижній або Горішній та Долішній кінці, їхав на фірі хлоп. Мабуть, він задер голову, роздивляючись людину, що працювала на такій страшній висоті, як раптом майстер його помітив і зробив якийсь жест рукою, від чого коні стали й не могли зрушити з місця. Ґазда просив, смикав, бив батогом коней, увесь спітнів, але нічого не зміг вдіяти. Збіглися люди й зрозуміли, що майстер зачарував коней, а той, стоячи на риштуванні хіба підсміювався. Нарешті знайшовся хтось, кому захотілось допомогти бідному хлопові. Він сказав:

– Біжи до корчми, купи фляшку пива і вдар нею об дишло, щоб розбилася.

Той послухався, побіг до корчми, купив фляшку і вдарив нею об дишло. І як тільки тріснуло скло й полилося спінене пиво, майстер впав з риштування й розбився, бо низ дзвінниці був викладений великим камінням.

Тому на дзвіниці немає вирізаного в дереві напису: дати закінчення роботи й імені майстра, отже, дзвіницю можна вважати незавершеною. Ті, хто докладав дах і ставив залізний хрест на вершку, не мали права підписуватися за майстра. Та й смерть його не була нещасним випадком, а наслідком протидії одних чарів іншим. Бог знає, з яких давніх часів, чи ще не від Каїнових, існує недовіра й страх перед людьми, що мають справу з залізом – ковалями і теслями.

Сон про напис у небі

Моїй мамі приснився сон, ніби вона стоїть на нашому подвір’ї й дивиться на захід сонця. І на тлі зеленувато-рожевого неба бачить велетенську постать Христа, який швидко-швидко пише щось на хмарі вогняними літерами. Сонце засліплює їй очі, й вона не може прочитати ні слова. Як же їй прикро було прокинутися й зрозуміти, що зміст послання Христа навіки для неї втрачений!

Пан у чорному костюмі
з блискучими ґудзиками

Якось мій дідо їхав з Обочі й раптом помітив, що на одному з коней сидить чоловік в чорному, і коні не годні везти такий тягар. Чоловік обернувся до діда й засміявся, а коли з’їхали з гори, кудись зник. А кінь через два дні помер, хоч не виглядав на хворого. Чи був той чоловік в чорному причиною смерті коня, не можна стверджувати. Дід просто пов’язав ці дві події. Можна ще припустити, що той усміхнений примара був вісником смерті, а не самою смертю. Не зовсім типовим, бо вісниками смерті в Урожі слугують сни, запалі паски, розбиті дзеркала і чорні круки, що кружляють над хатою. Можливо, кінь заступив місце людської жертви. Я навіть здогадуюсь, коли чорний чоловік сів на дідового коня: в час, коли сонце найвище і духи полів та лісів стають господарями загарбаного людиною світу.

Бабця моя замолоду теж бачила чорного чоловіка, але описала його як Пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Вона пішла з сусідкою вижати трави в лози. Колись лози росли лише навпроти Границі, бо там течія була не така швидка, і повені не могли змити кущі верболозу. Поблизу на пагорбі був панський фільварок із садом внизу, тому жінки мусили жати траву крадькома. То було вдень, бо хто б поночі пішов у лози. І десь там в самій гущавині вони наштовхнулись на панка в капелюсі і чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Той сидів собі на траві. Вони подумали, що то хтось із панської обслуги й злякались не на жарт. Але паночок став до них підморгувати, всміхатись і кликати до себе. Бабцина товаришка навіть хотіла й собі віджартувати, однак моя бабця, що завжди була обережною й полохливою, потягла її назад, хоч та дуже й опиралась, потрапивши під вплив панських чар. Але якось їм вдалося втекти. Вони спершу не здогадувались, що мають справу з нечистою силою. Утім, бабці все минулося, але її товаришка розповіла про цю зустріч вдома, і в неї почалися корчі. Їй злили на віск, і вже тоді здогадались, хто жартував з ними в лозах.

Очевидно, що вступати в контакт з такими істотами небезпечно. Ми несумісні з ними, і тому відчуваємо великий страх. Мовчати, йти, не дивитись. Хреститись чи молитись в такій ситуації людина нездатна: вона ніби перебуває під гіпнозом. Страх – це своєрідний захист від нього. Я уявляю це собі як невидимий туман, що досягає за якийсь час людину, огортає її, обезвладнює, і вона починає розчинятися в ньому. Чим триваліше перебування в цьому тумані, тим важче потім людині повернутися до нормального життя. Туман висмоктує з неї сили, і вона починає перетворюватись в привида.

Таке саме поглинання відбувається, коли людина з власної волі намагається зблизитися з дорогими їй мертвими. Вона дезорієнтована в тому світі, де, образно кажучи, сторони світу не існують, як і немає центру, осі, довкола якої обертається життя. Щось схоже ми відчуваємо уві сні, недаремно смерть асоціюється зі сном.

У грудні, коли земля вже встигла задубіти, і на городах біліли подекуди латки першого снігу, одна жінка з Винник поспішала на автобус, що віз санітарок до Трускавця о 7 годині ранку. Тоді багато жінок так їздило, встаючи вдосвіта, щоб повернутись у смерку. Перейшла вона Границю, порівнялась з Трьома Грушами і тут побачила, що там сидить хлоп, голий до пояса, й сміється до неї. Вона б може й злякалася і пришвидшила, не озираючись, ходу, але сміх її роздратував. Жінка спинилася й сказала:

– Чого шкіришся, дурний?

Бо подумала, що то якийсь п’яничка допився до білої гарячки. Де ж так сидіти на морозі… У той момент вона була напівсонна, боялась запізнитись на автобус, і її свідомість була недостатньо захищена. За інших обставин вона б одразу зрозуміла, хто це, але тепер не готова була впізнати.

Тому лише махнула рукою й пішла собі. На зупинці розповіла про те, що бачила:

– Виділа-м якогось варіята. Розібрався до пояса…

Тут над’їхав автобус, і ніхто не встиг прокоментувати її розповідь. І поки їхали, з жінкою раптом почало діятися щось незрозуміле: вона почала кричати, вириватися, хотіла вистрибнути з автобуса. Звідкись взялася в неї така сила, що ніхто не міг її втримати. У Трускавці коло неї заходилися лікарі, але жодне заспокійливе не діяло. Нарешті головний лікар визнала, що медицина тут безсила і треба йти до ворожки. Знайшли ворожку, привели. Та злила на віск і побачила, як у воді показалися ріжки. Бо що ж інше вона могла побачити?.. А жінка, випивши води, в яку зливали віск, відразу опам’яталась.

Ця драматична історія фактично відбувалась у мене на очах: я тоді мешкала в Урожі. Певний час я вважала, що Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками це той, чиє ім’я воліють не називати. Але перечитавши, окрім української етнографічної літератури ще чимало книг з демонології інших країн Західної Європи, я змінила свою думку. Згадала, до речі, ще боротьбу християнства проти язичництва. Усе те, що не має стосунку до християнської містики, вважалося, походить від лукавого. Ну, а поверховість матеріалістичного світогляду загальновідома. Подібні істоти зустрічаються по всій Україні, я чула немало розповідей, але чомусь вони ніколи не ставали предметом вивчення нашої етнографії.

В Урожі цю людиноподібну істоту називають конкретно – Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками, хоча природа в неї пекельна. У цьому визначенні відчувається навіть повага, залишки колишнього втраченого знання. Цей пан, який схильний жартувати, перебуває на Границі й прилеглих до неї Лозах і аж до гори Обоча.

Як писав Фернан Бродель, історію можна відновити з самого лише краєвиду. Дорога, яка веде з Винник до Урожа й закінчується біля брами Горішньої церкви, є вже на карті 1889 року. Її проклали паралельно до старої дороги, що йшла поміж хат у Долішньому кінці, й другої, яка вела попід горб. Ці старі дороги сполучали панський дім і його меншу копію – фільварок у Винниках. Вибудувані на пагорбах, з глибокими пивницями, в стилі класицизму, вони справляли б враження фортеці чи замку, якби не тераси позаду й колони при вході. Утім, їх могли спорудити вже на старих фундаментах. Звісно, нічого містичного нема у панських оселях, але справа в тому, що вони збудовані поруч зі старими цвинтарями, які залишаються дуже довго неспокійним місцем, хоча сам факт забудови зрозумілий – село чи місто розростаються, люди мусять десь жити. Зараз місця, де був цвинтар на Границі, не знайти. Вже в XVII столітті це місце було заселене. А місце другого цвинтаря, між Урожем Вижнім та Урожем Нижнім прилягало впритул до панського дому й було до середини 60-х років XX ст. незабудоване, хоча жодних згадок про церкву не залишилось, а я певна, що вона була саме там. І жодних паранормальних, як кажуть тепер, випадків, тут не траплялось. Натомість відтинок дороги на Границі залишається недобрим і небезпечним місцем. Напевно, за Австрії проклали дорогу на колишньому старому цвинтарі, що й викликало невдоволення духів. Водії знають, що в таких випадках аварії трапляються на рівному місці.