Текст книги "Уріж та його духи"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Хліб свого печива

Не знати звідки прийшов до Урожа старенький чоловік, невеличкий і згорблений, не схожий на жебрака, бо коли викопають бульбу, по селі починають ходити цигани, називаючи себе погорільцями із Закарпаття. Тих зразу видно по смаглявій шкірі й особливій мові. А старий прийшов у розквіті літа, розмовляв, як ми всі, й говорив лише те, що хотів сказати. Схоже, мусив виговоритись наостанку, перш ніж піти з цього світу.

Якось несміливо зайшов він до нас на подвір’я, де на лавці сиділа бабця з сусідками й крутилась моя маленька племінниця Іванка. Сказав поважно «Слава Ісусу Христу!» й підійшов ближче. Був убраний бідно, але чистенько. Сказав нам, що вже сім років хворий на рак, але ніяк не може вмерти. На розпитування не відповідав, мав якісь провали в пам’яті, надмірно зосереджений на собі. Грошей не хотів, їсти також. Чемно відмовився, а тоді спитав:

– Чи нема у вас хліба свого печива? Я вже сім літ не їв хліба.

У нас не було. І не могло бути, бо стару піч розвалили й поставили просто грубку з плитою. Я знала, про який хліб йдеться: чорний з житньої муки з грубою шкоринкою і щоб всередині був кмин. Бабця колись у дитинстві пекла такий на великі свята, якщо вдалося роздобути житньої муки. Часом хтось у селі сіяв жито, молотив і віз до млина в Підбуж. Ще коли я була маленькою, і у нас в селі був свій млин, тато повіз туди пшеницю і взяв мене з собою. Я дуже злякалася величезних коліс, гуркоту й пінявої зеленуватої води внизу. Зате тепер знаю, як виглядає водяний млин.

Наша сусідка на Великдень завжди пекла такий хліб й відрізала нам половину хлібини, коли ми приходили за молоком. Тієї половини вистачало нашій родині аж на три дні, такий був великий той хліб.

Мала Іванка смикнула мене за руку:

– Та ж у нас є хліб!

– Є, але не такий.

А старий ходив ще по селі і всюди питав за хліб свого печива. Мені здається, то був посланець Бога, який приходив дізнатись, чи печуть ще селяни житній хліб.

Катерина

Катерина була карою своєї родини. Вже немолода, а розум мала діточий. Так вважали, а насправді вона чула різні голоси й охоче йшла туди, куди вони кликали. Вдома за неї ніхто не дбав і бідолашна ходила голодна. Якщо їй пропонували поїсти, Катерина не відмовлялась, але сама ніколи не просила.

Якось зайшла до нас. Надворі була сльота, а при сльоті навіть влітку дуже зимно. Катерина виглядала зле, посиніла й трусилася. Була в запраному тонкому светрику й благенькій хустині. Хтось давав їй стару одежу, але вона на ній довго не трималась. Чи то губила, чи забирали родичі.

Бабця налила їй гарячої зупи. Катерина їла навстоячки, не хотіла сідати. Весь час оберталась на двері, прислухалась.

– Посидь, Касуню, погрійся!

– Ні, цьоцю, мушу йти. Мене чекають.

Хто чекав на неї на березі ріки, в полях, на луках? Хтось невидимий, і вона з ним говорила сміло, не боялась. Не могла сидіти в хаті, як дика звірина в клітці. Така була зроду, і, напевно, розуміла мову духів землі, води, повітря. І померла так, як, напевно, хотіла померти. Серце їй зупинилось у засніженому полі.

Неслухняні діти

То було перед Першою світовою війною. Чомусь мені здається, що така сама історія могла трапитись в Індії з її кастовою системою. Священик мав сина-одинака. Хлопець, як то буває в селі, в дитинстві бавився з сільськими дітьми, а найбільше з дівчинкою-сиротою з бідної родини. Вони бавились у схованки в ярах, порослих терном і шипшиною, робили загати на потічках, вибігали на гору Ласки, а весною збирали найперші квіти в Куйдашці. Це таке місце на схилі гори, де найраніше розтає сніг.

Єгомость не дуже звертав уваги на цю дитячу дружбу, гадаючи, що син підросте й сам не захоче бавитися з дівчам, але щось пішло не так. Ці двоє так пасували одне одному, що не могли жити в розлуці. Вітцеві слід було повестися делікатніше, не травмувати чутливу душу підлітка, а він просто заборонив синові зустрічатися з дівчиною.

Не послухатися вітця – тяжкий гріх, а ще коли той отець особа, що має бути взірцем християнських чеснот. Одне слово, встид і ганьба. Порішили хлопця віддати в науку не в Дрогобич, а до Львова, якнайдалі. Але той щотижня приїжджав додому на ровері, а взимку на лижах. Через Городище, що за Ступницею. Майже сто кілометрів. Йшов до милої, свистом викликав її з хати, і дівчина не раз в самій сорочці тікала від своїх опікунів на Ласки.

Не було на то ради. Нарешті єгомость придумав хитрий план з родичами дівчини і сам обвінчав її зі старшим хлопом, поки син був на науці. Мало на тому скінчитись і, напевно, б скінчилось, бо церковний шлюб непорушний, і взагалі, святе таїнство, але тут почалась Перша світова війна, і молодого забрали до війська. Коли син священика про це довідався, то примчав зі Львова і забрав милу з хати чоловіка. Мало того: привів її до батьків на попівство. Як йому вдалося вмовити батьків на таке порушення християнських і суспільних звичаїв – невідомо. Може, пригрозив, що піде на війну і там шукатиме кулі на своє серце.

Невдовзі вертається чоловік з військом, бо тут ішли бої, й дізнається про такий трафунок. Кров у ньому скипіла, взяв з собою товаришів, зброю і подались вони забирати назад його власність. Прийшли до хати єгомостя, наробили ґвалту, отупілі від пороху, крові й видовищ чужого горя, а хлопець став на дверях, розкинув руки хрестом і так вчепився в одвірок, що троє дужих вояків не могли відірвати побілілі пальці. Та все одно забрали невірну жону.

Однак хлопцеві вже було байдуже. Дочекався, коли полк відступить, і забрав свою милу. Але вже не лишався в селі. Кажуть, виїхали до Франції. А батьки змушені були змінити парафію, бо встидно їм було. Леонтовичі – так звали цю родину.

Не думаю, що в селі когось дуже зворушила сила кохання. Люди з віком черствіють, а саме такі створюють громадську опінію.

Вірний вуйко Петро

Вуйко Петро, що жив по сусідству, й був нашим далеким родичем, завжди поводив себе дуже незалежно, бо про все мав власну думку. Йому доводилося ціле життя боротися за кожен свій день. Він не потребував нікого й ніколи нічого не просив, і не любив, щоб у нього щось просили. А таких людей завжди вважають гіршими, ніж вони насправді є. Колись він воював у Першій світовій війні, опинився аж в Італії, потім розводив лисів у нашого дідича й помагав при конях. Не вступав до колгоспу, а відтак не мав пенсії одинадцяти рублів на місяць.

В Урожі шляхта, звісно, вважала раніше великою ганьбою торгувати на базарі. То в сусідніх Нагуєвичах торгували аж курилося. Возили до Дрогобича яйця, молоко, а діти рвали підсніжники й теж возили продавати. Вуйко Петро мав чотири вулики, садок, збирав шипшину, лісові горіхи, липовий цвіт і з того, що продав чи виростив, жив. Хата його стояла зразу коло клубу, і він приймав часом у себе сільських картярів, які грали цілу ніч. Він не ходив до нашої церкви, а їздив по неділях до Дрогобича і після служби ходив обідати до міської їдальні.

Відлюдником його не можна було назвати, і дітей ним не лякали. Все-таки мав родину в селі. Та й постояти за себе вмів. І критикував усіх. «Щось тут бракує», – була його улюблена фраза. Вуйка Петра можна назвати майстром свого життя: він жив так, як хотів. Єдиним світлом у його житті була дружина, що померла молодою. З роками Кася ставала в його очах дедалі досконалішою. Вуйко Петро переконав себе, що кращої за неї чи такої більше нема на світі. Тому він категорично відмовився одружуватись вдруге.

Іноді до нього приїздила родина по жінці, здається, зі Стрия. Здається, вони розуміли його краще, ніж його кревняки. Я одного разу бачила їхню зустріч. То була справжня його родина. Дехто з нас не має родини, справжньої, я маю на увазі.

Рештки саду – ось все, що залишилось на згадку про вуйка Петра. Дерева він любив. І не дав стяти стару черешню, що росла на межі, і всім заважала. І височезну липу, яка так само всіх дратувала і на якій гніздились сороки. Він не давав їх зрізати, хай би цілий світ постав проти нього. А в Урожі задля того, щоб зберегти добрі стосунки з сусідами, жертвують ще не так.

Загублена дитина

Я була в сьомому класі, коли це трапилось. На Великдень учнів гнали до школи, де намагались якось розважити кілька годин. Вранці ми їли паску, і мої батьки-вчителі йшли зі мною до школи. Поки накривався стіл я бігала під горб, де можна було знайти весняні квіти: зозульки, конопельки, золоті ключики, фіалки і сині проліски. В цей день навіть квіти пахли святково, особливо, первоцвіт – золоті ключики. Батьки не купували нам обнови на Великдень, аби не привертати увагу, і я йшла до школи у шкільній формі. Та мені було байдуже. Нікого не цікавило, як я вбрана.

Я мала приятельку Галю, що мешкала в Горішньому кінці, до якої я часто забігала. Ми ходили попід горб, на річку. До мене вона ніколи не приходила. У Галі був старший брат Стефко і маленька сестричка Оля.

Того дня на Великдень було так гарно – сонячно й тепло, що ми, спонукувані якоюсь незнаною силою, подалися крадькома до лісу, хоч на великі свята у нас до лісу ніхто не ходить. Ми зайшли аж у Горішню Дубину й у прозорому світлому лісі чули, як дзвонять у церкві в селі Лопушна, що спускалось з гори в діл, і як хлопці стріляють з самопалів. У нас такий звичай – стріляти коло церкви на Великдень.

Ми досить швидко повернулись й розійшлись по домівках. Мої батьки думали, що я ходжу понад річкою як завжди, а Галині – що вона в школі. А на ранок у школі я довідалась, що зникла Галина дворічна сестричка. Саме тоді, коли ми були в лісі. Галиної вини в тому не було – вона ж пішла до школи. Вони мешкали недалеко від церкви, коло дороги, якою весь час ходили люди. Можливо, мала зникла тоді, коли люди після великоднього сніданку лягають відпочити на годину, або доки їх не збудять гості. А старші діти відбували покуту в школі. Зникнення дитини зауважили щонайбільше через півгодини. Доки обійшли сусідів, минув ще якийсь час…

В обливаний понеділок весь день падав дощ. У нас скасували уроки. Сьомий і восьмий клас відправили шукати маленьку Олю на річці й по ставах. Галі з нами не було. Вона відгородилась від нас своїм нещастям. Ми лазили по кущах, не зовсім свідомі у свої тринадцять років, що власне шукаємо, і важко уявити, як ми відреаґували б, якби, не дай Боже, знайшли мертву дитину. Та ми ні хвильки не вірили, що її знайдемо. Поступово гнітючий настрій пройшов. Хлопці почали хляпати на нас водою з річки, бо був обливаний понеділок. Мене штовхнули, я спіткнулась і впала у воду. Позаяк до хати було далеко, мене забрали додому дві сестрички. У них в хаті нікого не було, але вони не розгубились: переодягнули в сухе й посадили в самоскид, що віз гравій, до знайомого водія, що працював з їхнім батьком.

Наступного дня ми знову пішли шукати Олю. В протилежний бік – в Лози. Світило сонце, але цього разу ми були по-справжньому стривожені. Діти переповідали один одному чутки, ніби того дня хтось бачив машину з незнайомими чоловіком та жінкою, які, можливо, викрали Олю, бо в них не було своїх дітей. Хтось сказав, що мала вже не жиє. Таке страшне слово «не жиє».

Олю знайшли на п’ятий день, здається. Батьки їздили до ворожки, але та не могла сказати їм нічого конкретного. Піддебрею одна жінка зайшла до шопи й побачила там дівчинку, що спала на сіні. Хоча в цю шопу зазирали не раз, як і в усі дровітні, пивниці, обороги. Дитина виглядала трохи змученою, але не такою, що п’ять днів нічого не їла. Говорити вона ще не вміла.

Основною версією було те, що хтось з сусідів украв її з помсти й тримав у себе. Але ж не п’ять днів! І не на Великдень, коли люди ходять до церкви, в гості й до них приїжджають родичі. Та й до кожної хати приходила міліція, розпитувала. Вкрадену дитину не сховаєш. Малоймовірно. І найдивніше те, що дитина залишилась жива й здорова.

Не знаю, де тепер Оля, що вже стала дорослою жінкою, але навколо неї багато років існувала атмосфера якоїсь сумної таємниці. І вона не могла бути такою, як усі. В неї вкрали частину дитинства. Усього п’ять днів, але й цього вистачило. Хтось знав правду, однак вирішив мовчати. Напевно, Олі правда тільки снилась.

Сон про Бога

На повітряній кулі з неба спустився старий чоловік з бородою в сірій до п’ят сорочці. Люди збіглись дивитись на це диво. Я була серед них. Якийсь маленький хлопчик запитав: «Мамо, то Бог?» І раптом люди з криком кинулись до старого зі своїми проханнями. Всім щось було від нього потрібно. І Бог, якщо то був Бог, геть розгубився, збентежено роззирнувся по боках, і раптом кинувся тікати, блискаючи запорошеними п’ятами. І всі побігли за ним. Відчуття, що мені жаль старого, який змушений вислуховувати всі ці прохання. А тому я вирішила в нього нічого не просити і тільки хотіла, щоб йому вдалося втекти від знавіснілих від щастя людей.

Перенеси мене через воду…

Сусід наш, будучи ще нежонатим, ходив до дівчини, яка мешкала у Винниках за рікою. Колись це називалось Заріччям і було ніби окремим селом. От вертався він поночі, перейшов місток, коли почув, що хтось за ним йде. Озирнувся – але що там побачиш в темряві? Хлопець прискорив ходу, воно теж, він побіг – за ним теж побігло. Якимось дивом він утік, прибіг додому ледь живий і зразу ліг спати. Страху на нього нагнало ще й те, що поруч були Лози, і що там опирі не раз перестрівали людей, змушуючи їх переносити себе через воду, бо самі не можуть ходити через міст. Після того їхні «коні» слабували і вмирали. Якщо зразу розкажуть комусь, то до трьох днів, як ні, то до року. Хлопець знав про це, намагався не засиджуватися, але цього разу затримався. Добре, що врятувався. Хтось міг би себе переконувати, що то були слухові галюцинації, однак наступного вечора бабця того хлопця йшла на парастас до когось. Спустилася з горба, під яким проходить стежка на Границю, й побачила бабу, що сиділа на плоті. І та баба сказала до неї строго:

– Най твій онук більше не ходить поночі за ріку. Сього разу ми його не догнали, але як ще раз таке зробить – най не нарікає!

НЕ ДОГНАЛИ, БО НЕ ХОТІЛИ ДОГНАТИ.

Кожен знає, що у Винниках живе громада опирів. Чоловіки і жінки. Якось один хлопець розказував, що коло нього є хата опирів, але ніколи не вказав би ні на кого з них пальцем. Подібна інформація не поширюється. Якщо хтось застав опирів при ділі чи вирвався від них, то мусить мовчати. Може врешті розповісти про свій прикрий трафунок, але не називати опира. Якщо й назве, будучи при смерті, далі хати це не піде. І справа не в солідарності сільської громади, що прикриває гріхи своїх членів, а в тому, що за розкриття імені опира чи опириці грозить помста. Мовчання гарантує збереження не лише невеликої громади людей, що живуть за прадавніми звичаями, а й збереження села. Неврожай, буря, град, пошесть серед людей чи худоби – це вважалось помстою опирів селу.

Сільська громада Винник відзначається традиційно злагодженістю на відміну від Урожа, де опирів немає. І не тому, що це гонорова урізька шляхта, щляхтичів колись не бракувало і у Винниках. Люди в Урожі живуть кожен сам по собі і навіть всередині роду немає єдності. Так, очевидно, склалося історично. Уріж стоїть при дорозі, це село колишніх воїнів та охоронців, для яких службові обов’язки важливіші, ніж родинні. Щоправда, між Урожем і Винниками ніколи не було антагонізму, як, наприклад, між Урожем та Нагуєвичами, і думаю, що саме опирі відбивали бажання конфліктувати. З цією силою краще не зв’язуватись.

З одного боку, звичайні люди зневажають опирів, хоч ті не цураються християнських обрядів, бо, зрештою, їм би не дали жити. Але віра опирів – це лише маскування, продиктоване інстинктом самозбереження. З іншого боку, вираз «Та то якийсь опир, а не людина!» – звучить похвалою. Люди визнають, що опирі дуже спритні й виконують роботу швидше й краще, ніж звичайні люди. І реакція в опирів блискавична – це відзначають усі етнографічні записи. Червоне рум’яне лице – ознака здоров’я. Але коли кажуть «має червоне лице, як опир», то лише тоді, коли впевнені, що згадана особа не має до опирів жодного стосунку. За зумисну образу опирів покарають навіть дитину. Але всі покарання попередньо виносяться на суд громади опирів, серед яких є Старший. Тоді вирішують, як саме покарати. Якщо родина була лояльною до опирів, винного можуть на перший раз пробачити.

Кожен опир виконує якісь функції, як повідомляє Іван Франко в нарисі «Спалення опирів у селі Нагуєвичах 1830 року». Є опирі від збіжжя, від худоби, від людей. Над ними є Старший в місцевій громаді, і є Старший в краю. Колись Старший мешкав у с. Медвежа на Дрогобиччині. Але, гадаю, і над ним був теж Старший. Отже, стан опирів нагадує таємний орден. Церква завжди противилася самосуду над опирями, й, напевно, звідти пішла чутка, що опирі є і серед священиків, і у владі. Після спалення опирів у Нагуєвичах розповідали ніби Старший в краї змушений був сховатися у Дрогобичі в василіянському монастирі, але й це не гарантувало йому безпеки й могло вплинути на репутацію монастиря, а тому його переправили до Крехівського монастиря. Жодне етнографічне дослідження, за винятком Франка, не повідомляє про саморганізацію опирів та їхню ієрархію, хоча без такої організації люди з особливими потребами не могли б протриматись аж до XXI століття. Ритуали опирів невідомі, оточені суворою таємницею. Можливо, вони настільки природні, що не впадають в око.

Винниківські опирі збираються в Лозах, я про це чула ще в дитинстві. Гостяться, вирішують свої справи, може, навіть приносять жертви. Розпитуючи людей, наштовхуєшся на їхнє небажання розповідати. Так, кажуть вони, опирі є, можуть заподіяти шкоду. Виглядають так само, як всі люди, і вмирають так само, хіба що часом більше мучаться, і тоді треба розбирати стелю, щоб душа вийшла із тіла. Отож у Лозах опирі зустрічаються у певні дні. Заховатися в тих хащах дуже легко, але ще легше заблудитися. Там незатишно, під ногами чвакає вода, повно павутини, гусіні, комах. Там водяться куріпки, зайці, лиси, і навіть переховуються вовки. А стежки кружляють по колу, або заводять у безвихідь.

Опирі палять вогонь, п’ють горілку, б’ють в бубон і цілковито впевнені, що ніхто їм не завадить. Бо навіть виявляти цікавість до їхнього життя небезпечно. Невідомо за допомогою яких магічних засобів опирі потинають. Зараз це слово перейшло в лексику звичайних людей. «Мене потинає» – означає вияв гніву. Потинати – тяти, зрубати або зрізати серпом, наче перерізати жилу, по якій тече кров. Але про пиття крові опирами не йдеться. Вираз пити кров – означає поступово знесилювати людину, а потяти – це відрізати людину чи тварину від джерела сили, приректи її на швидку смерть.

Гадаю, опирі не діляться своїми секретами ще й тому, що не хочуть порушити природній баланс. Вони знають, як захиститись від пошесті. Наприклад, пов’язати під коліном полотно-сирівець, і деякі люди навіть наслідували їх під час епідемій. Можливо, їхня магія схожа на способи полювання, підглянуті в хижаків, включаючи гіпноз. І потинають вони слабких, приречених, як це роблять вовки. Звідси, напевно, і міф про перевертнів-вовкулак. Вони завжди відмежовують себе від звичайних людей, тобто не допомагають їм, як один вид тварин не допомагає іншим. Я не вірю в роблених опирів – вони просто пізно відкрили в собі цей дар.

Відьми можуть надавати допомогу людям, здебільшого, психологічну. Опирі допомагають тільки своїм. Вони використовують людей, як пастухи використовують стадо. Вони, напевно, й різняться від людей генетично. Відьмам доводиться роками розвивати свій дар, але опирі все отримують при народженні, і для збереження своєї раси мусять жити в громаді.

Цей замкнений світ, світ опирів знав часи кращі й часи гірші. У них упродовж тисячоліть виробились різні способи захисту, хоча абсолютний захист існує лише тоді, коли в них не вірять. Як-от зараз не віриш ти, читачу. Нікому не спаде зараз звинувачувати опирів у епідемії грипу, принаймні, я про це не чула. Опирі мають чудовий імунітет і міцне здоров’я, тому й організм довго бореться зі смертю.

Їхня функція – бути санітарами для людської громади. Жертвами опирів стають ті, «кого не жаль». Тобто здеґрадовані фізично чи морально люди або приречені, їх і потинають. Потяти когось – це наче ініціація опира. І потинають вони також тих, хто становить загрозу їхньому існуванню. Але зроблять це так, щоб смерть виглядала якнайприроднішою.

У нас на Границі жив собі один бідний чоловік Миросько. Він ніде не працював, попивав собі й не міг забезпечити родину, на якій, здається, висіло прокляття вбогості. У нас він якось рубав кілька днів дрова й поводив себе дуже скромно.

Одного пізнього вечора він прийшов на подвір’я винниківського священика увесь закривавлений. Той подумав, що Миросько такий п’яний, що навіть говорити не може, й випровадив на вулицю. Йшли хлопці, побачили це і відвели Мироська, що стікав кров’ю, додому. Затуркана родина не викликала швидку, і чоловік стік кров’ю. Виглядало так, ніби він роздер шию об щось гостре, напевно, у паркані був цвях. Міліція не стала відкривати кримінальну справу щодо смерті цього нікчемного чоловіка, люди зібрали гроші на похорон і довго обмовляли священика, який не виявив християнського милосердя. Якби викликали швидку, чоловіка можна було б врятувати. А цвяха ніхто не шукав, може, й не було ніякого цвяха.

Ще один втопився в калюжі. Теж пияк, нікому не потрібний. Коло колишнього панського фільварку у Винниках був невеличкий ставок. От коло нього й знайшли вранці того чоловіка, з самого краю, де й втопитись не було як. Ще одного знайшли на березі річки. Сказали, що втопився. Ганебна смерть для пияка. Підозру викликає лише те, що обидві смерті сталися на території, пов’язаній з опирами.

І ще одна, що виглядає геть безглуздо. Двадцятилітній хлопець вийшов з дискотеки й сів під стіною клубу. Коли всі почали розходитися, він залишився. А на ранок його знайшли мертвим. Клуб у Винниках майже навпроти фільварку й колишнього костелу. Чомусь цю історію довго не обговорювали. Так наче всі погодились з тим, що потрібно кимось жертвувати.

Щоб не було посухи, а в нас її справді не буває, або навпаки сльоти, щоб худоба не гинула… Такі умови співіснування опирів і людей у мирні часи. А в немирні опирі із мисливців стають здобиччю. Як у селі Нагуєвичі 1831 року, коли за наклепом семилітнього недоумкуватого хлопчика було спалено й покалічено кілька чоловіків, серед яких не всі були опирами. Такий собі процес Салемських відьом. До речі, у нас не збереглося розповідей про неживих опирів, про те, що діється, коли опир помирає. Надто багато заборон на подібні розповіді змінили до невпізнання картину. Етнограф пройшов би повз наших опирів, бо їх не можна віднести до тих, що лежать у могилі й курять файку, чи виходять з могили, аби комусь нашкодити, до тих, хто начебто має дві душі. Тобто не знайшов би легенд. А саме життя значно страшніше, ніж усі ці байки, зібрані в працях етнографів XX століття, а люди бояться навіть про них розповідати. І знають, що перед ними вони безсилі. Правда, кажуть, ніби від опирів може оборонити дванадцять разів свячена пшениця, але як її використовувати, ніхто не знає.

Жінка, що була буфетницею в їдальні, розповідала дивну історію, яка вирвана з контексту, може, й не справила б ніякого враження на сторонню людину.

Якось надвечір до їдальні зайшов старенький чоловік, що чекав на автобус до Сторони. Було холодно. Він замовив собі борщ, щоб пересидіти той час. Тут до їдальні заходить якась жінка й починає щось до нього тихо говорити, а він різко їй відповідає. Врешті ті двоє забули, що їх можуть чути, й почали вголос сперечатись. Жінка вмовляє:

– Ходи з нами! Тобі в нас буде добре. Ти такий, як ми.

– Не піду! Не хочу вас знати. Йди геть від мене!

Так вона й пішла ні з чим. Буфетниця розповідала, що їй аж мороз поза шкірою пішов, бо вона почула те, що не призначене для вух звичайних людей.

А ще опирі здатні викликати бурю. Але про це пізніше.