Текст книги "Сто років самотності (збірка)"

Автор книги: Габриэль Гарсиа Маркес

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 41 страниц)

Обережно! – скрикнула вона. – Упадете!

Я хочу тільки подивитися на вас, – пробелькотів чужинець.

Гаразд, дивіться, – відказала вона. – Але будьте обережні: крокви геть прогнили.

Чужинцеве обличчя виказувало подив і страждання, здавалося, він мовчки бореться зі своєю хіттю, остерігаючись розвіяти дивний міраж. Ремедіос Прекрасна вирішила: його мучить страх, що під ним провалиться черепиця, й заходилася митися швидше, ніж звичайно, аби він так довго не наражався на небезпеку. Обливаючись водою, дівчина зауважила, що то погано, коли дах у такому стані, і, мабуть, скорпіони лізуть у купальню з прогнилого від дощів листя, яким укрита черепиця. Чужинець подумав, що за її словами ховається прихильність, і коли Ремедіос Прекрасна почала митися, він не втримався від спокуси й благально прошепотів:

Дозвольте мені намилити вас.

Дякую вам за добрий намір, – відповіла вона, – але я обійдуся своїми двома руками.

То хоча б спину, – далі благав чужинець.

Ну, це вже зайве, – відказала вона. – Де це бачено, щоб люди мили собі спину милом?

Поки вона витиралася, чужинець з повними сліз очима упрошував її вийти за нього заміж. Вона щиросердо пояснила йому, що ніколи не піде за простака, який ладен згаяти цілу годину, ризикуючи навіть залишитися без обіду, аби тільки побачити, як миється жінка. Коли ж нарешті Ремедіос Прекрасна вбралася в свій балахон і чужинець на власні очі пересвідчився, що вона справді, як багато хто здогадувався, надягає його просто на голе тіло, то відчув, що його навіки затаврувало розпечене залізо відкритої йому таємниці, і був неспроможний знести таке. Він вийняв іще дві черепичини, щоб злізти в купальню.

Тут дуже високо, – злякано попередила його вона, – вб'єтеся!

Прогнилий дах завалився зі страшенним гуркотом гірського обвалу, й чоловік, ледве встигнувши скрикнути від жаху, впав сторч на цементовану підлогу, розчерепив собі голову й відразу помер. Чужинці, які прибігли на шум з їдальні й поквапилися винести труп, відчули, що шкіра його випускає густий запах Ремедіос Прекрасної. Цим запахом так було просякнуто тіло небіжчика, що навіть із розколини в черепі замість крові точилася амбра, насичена тим самим тасмничим ароматом; отоді всі зрозуміли, що запах Ремедіос Прекрасної мордує чоловіків і після смерті, аж поки їхні кості обернуться на порох. Однак ніхто не пов'язав цього страшного випадку із загибеллю двох чоловіків, які доти вмерли через Ремедіос Прекрасну. Потрібна була ще одна жертва, щоб чужинці та корінні мешканці Макондо почали вважати правдою леґенду про те, що від Ремедіос Прекрасної віє не подихом кохання, а згубними флюїдами смерті. Нагода впевнитись у цьому випала через кілька місяців у той день, коли Ремедіос Прекрасна пішла в гурті своїх подруг подивитися на бананові плантації. Для жителів Макондо віднедавна стало розвагою прогулюватися нескінченними, пройнятими вогкістю проходами між рядами бананових дерев; тут тиша видавалася ніби перенесеною звідкись, де нею зовсім не послуговувалися, бо погано передавала голоси. Інколи важко було розчути співрозмовника на відстані півметра, однак щось сказане аж на другому кінці плантації долинало зовсім чітко. Дівчата Макондо використовували цю властивість для гри і як привід для сміху та страху, жартів і залякувань, а вечорами згадували прогулянку, як безглуздий сон. Тиша бананових алей зажила в Макондо такої слави, що Урсула не наважилась відмовити Ремедіос Прекрасній у цій розвазі й пустила її на плантації, поставивши, однак, умову надягти капелюшка і все, що належить. Тільки-но дівчата ступили на плантації, як повітря наповнилося згубним ароматом. Чоловіки, що копали зрошувальні рови, відчули себе під владою якихсь дивних чарів, під загрозою якоїсь невидимої небезпеки, і чимало з них піддалися непереборному бажанню розридатися. Ремедіос Прекрасна та її перелякані подруги ледве встигли сховатися в найближчому будинку від натовпу розпалених самців, готових накинутися на них. Трохи згодом дівчат визволили з їхнього сховища чотири Ауреліано, чиї хрести з попелу навіювали всім священний жах, неначе були ознакою вищої касти, печаттю невразливості. Ремедіос Прекрасна нікому не розповіла, що один робітник, скориставшися з метушні, судорожно вчепився їй рукою в живіт, достоту як орел лапою за край прірви. На якусь мить ніби яскравий спалах засліпив дівчину, вона рвучко повернулася до нападника й побачила розпачливий погляд, який проник їй у серце й зажеврів там жаринками жалості. Увечері на вулиці Турків цей робітник вихвалявся своїм щастям, а кілька хвилин по тому удар кінського копита розтрощив йому груди; натовп чужинців, зібравшись над умирущим, дивився, як він б'ється в аґонії посеред бруківки, захлинаючись власною кров'ю.

Припущення, що Ремедіос Прекрасна обдарована здатністю приносити смерть, було тепер підтверджене чотирма незаперечними доказами. Хоч декотрі хвальки й полюбляли казати, що за одну ніч із такою спокусливою жінкою варто віддати життя, насправді ж то все були тільки слова. Адже щоб полонити серце Ремедіос Прекрасної, ба навіть уберегти себе від пов'язаних із нею небезпек, цілком вистачило б такого первісного й простого почуття, як кохання, та саме це нікому не спадало на думку. Урсула геть занехаяла правнучку. Раніше, іще сподіваючись врятувати дівчину для світу, вона намагалася зацікавити її нехитрими домашніми справами. «Чоловікам потрібно більше, ніж ти думаєш, – загадково мовила вона. – Крім того, ти мусиш іще варити, прибирати, страждати через кожну дрібницю». В душі Урсула розуміла, що дурить себе, намагаючись підготувати правнучку до родинного щастя, бо знала напевно: в світі не знайдеться такого чоловіка, котрий, удовольнивши свою жагу, зміг би стерпіти бодай один день недбальство Ремедіос Прекрасної. Народження останнього Хосе Аркадіо й несхитне бажання виростити з нього Папу Римського змусили Урсулу відмовитися від турбот про правнучку. Вона полишила дівчину на саму себе, вірячи, що рано чи пізно станеться чудо і знайдеться чоловік, досить холоднокровний, щоб завдати собі на плечі такий тягар. Амаранта набагато раніше за Урсулу облишила будь-які спроби зробити з Ремедіос Прекрасної господиню. Уже в ті вечори, коли Ремедіос Прекрасна ледве погоджувалася крутити ручку швацької машинки, Амаранта дійшла висновку, що її вихованка просто дурепа. «Доведеться розіграти тебе в лотерею», – казала Амаранта, стурбована цілковитою байдужістю дівчини до розмов про чоловіків. Пізніше, коли Урсула наказала Ремедіос Прекрасній, ідучи до церкви, закривати обличчя мантильєю, Амаранта подумала собі: ця таємничість може стати дуже звабливою і невдовзі з'явиться чоловік, якого так розбере цікавість, що він почне терпляче шукати вразливого місця в серці дівчини. Але після того, коли Ремедіос Прекрасна нерозважно відштовхнула претендента, який здавався привабливішим за принца, Амаранта втратила останню надію. Що ж до Фернанди, то ця й не намагалася зрозуміти Ремедіос Прекрасну. Зустрівши її під час кривавого карнавалу в уборі королеви, Фернанда була вирішила, що перед нею незвичайне створіння. Та коли побачила, що та їсть руками й нездатна сказати у відповідь жодного слова, не позначеного простацтвом, то пожалкувала, Що недоумкуваті в роді Буендіа живуть так довго. І хоча полковник Ауреліано Буендіа й далі вірив та повторював серед усіх людей, яких йому доводилося бачити, що Ремедіос Прекрасна – єдина людина з найбільш здоровим глуздом, хоча він доводив це зі своєю гідною подиву здатністю насміхатися над присутніми, рідня покинула дівчину на волю Божу. І Ремедіос Прекрасна стала блукати в пустелі самотності, не відчуваючи, зрештою, від цього ніяких мук, і поступово ставала дорослою під час своїх снів, позбавлених кошмарів, під час своїх нескінченних купань та безладного харчування, під час довгої й глибокої мовчанки, за якою не було ніяких споминів, – і це тривало аж до того березневого дня, коли Фернанда, збираючись зняти з мотузки в саду простирадла й поскладати їх, погукала на допомогу всіх жінок. Щойно вони взялися до справи, як Амаранта помітила, що Ремедіос Прекрасна раптом стала напрочуд бліда, навіть аж ніби прозора.

Тобі погано? – спитала вона.

Ремедіос Прекрасна, тримаючи в руках другий кінець простирадла, відповіла їй зі співчутливою усмішкою:

Навпаки, мені ще зроду не було так добре.

Тільки-но Ремедіос Прекрасна вимовила ці слова, як

Фернанда відчула, іцо лагідний осяйний вітер вириває їй із рук простирадла, і побачила, як вони розгортаються в повітрі на всю ширину. Амаранта ж відчула таємничий трепет мережива на своїх спідницях і тієї хвилини, коли Ремедіос Прекрасна почала підноситися вгору, вчепилася в свій кінець простирадла, щоб не впасти. Тільки Урсула, уже майже зовсім сліпа, зберегла ясність розуму розпізнати природу цього нездоланного вітру – вона полишила простирадла на ласку його світлосяйних струменів і дивилася, як Ремедіос Прекрасна махає їй на прощання рукою, оточена сліпучо-білим тріпотінням простирадел, що підіймалися разом з нею: разом з нею вони пронизали шар повітря, в якому літали жуки та цвіли жоржини, полинули з нею вище, де вже не було четвертої години дня, й назавжди зникли з нею в тій далекій високості, де її не змогли б наздогнати навіть птахи пам'яті, які літають найвище.

Чужинці вирішили, що Ремедіос Прекрасна зрештою скорилася своїй неминучій долі бджолиної матки, а родина намагається врятувати честь байкою про вознесіння. Терзаючись заздрощами, Фернанда трохи згодом усе ж визнала чудо й довго ще потім набридала Господові благаннями повернути їй простирадла. Більшість старожителів Макондо також повірили в чудо; вони навіть позапалювали свічки й заходилися читати заупокійні молитви. Можливо, люди ще довго не гомоніли б ні про що інше, коли б дуже хутко подив не поступився місцем жахові, яким сповнила місто звістка про варварське знищення всіх Ауреліано. Полковник Ауреліано Буендіа якоюсь мірою передчував трагічний кінець своїх синів, хоча й не вважав ці передчуття пророцтвом. Коли Ауреліано Пиляр і Ауреліано Аркайя – ті двоє, що прибули разом з потоком чужинців, – висловили бажання залишитися в Макондо, батько намагався відраяти їх. Він не розумів, що вони робитимуть у місті, де з настанням темноти стало небезпечно ходити. Але Ауреліано Житній і Ауреліано Сумний дали братам роботу на своїх підприємствах. Полковник Ауреліано Буендіа мав усі поки що не зовсім ясні для нього самого підстави не схвалювати їхнього рішення. Від тієї хвилини, коли він побачив сеньйора Брауна в першому автомобілі, що з'явився в Макондо, – оранжевій машині з відкидним верхом і клаксоном, який своїм дзявканням наганяв жаху на міських собак, – колишній вояк весь час обурювався плазуванням людей перед цим ґрінґо й зрозумів: щось змінилося в натурах чоловіків відтоді, як вони брали на плече рушниці, залишали своїх жінок і дітей і йшли на війну. Після Неєрландського перемир'я місцевою владою в Макондо були алькальди, позбавлені самостійності, декоративні судді, вибрані з-посеред мирних і стомлених консерваторів міста. «Це урядування нікчем, – зауважував полковник Ауреліано Буендіа, дивлячись на босих, озброєних дерев'яними кийками поліцаїв. – Ми стільки воювали, і все задля того, щоб нам не перефарбували будинки в блакитний колір». Коли виникла бананова компанія, місцеві чиновники були замінені деспотичними чужинцями, яких сеньйор поселив у електрифікованому курнику, щоб вони тішилися перевагами свого високого сану й не страждали від спеки, москітів та незліченних незручностей і нестатків, що судилися городянам. Замість колишніх поліцаїв з'явилися наймані зарізяки, озброєні мачете. Замкнувшись у майстерні, полковник Ауреліано Буендіа розмірковував про ці переміни і вперше за всі мовчазні роки своєї самотності відчув болісну й несхитну впевненість у тому, що з його боку було помилкою не довести війну до рішучого кінця. Саме в один із тих днів брат уже давно забутого всіма полковника Маґніфіко Вісбаля підійшов разом із семирічним онуком до лотка, щоб випити лимонаду. Хлопчик випадково хлюпнув напоєм на уніформу капрала поліції, що стояв поряд; тоді цей нелюд своїм гострим мачете порубав малого на шматки й одним ударом відтяв голову дідові, який намагався перешкодити цьому. Все місто дивилося на безголове тіло старого, коли кілька чоловіків несли його додому, дивилися на голову, що її якась жінка тримала в руці за волосся, і на закривавлений мішок із шматками дитини.

Для полковника Ауреліано Буендіа це видовище стало кінцем спокутування гріхів. Його знов охопило обурення, достоту таке, яким він перейнявся замолоду, стоячи перед трупом жінки, забитої прикладами через те, що її вкусив скажений собака. Він подивився на цікавих, що стовпилися на вулиці, й своїм колишнім громовим голосом, який відродило його безмірне презирство до себе самого, звалив на них увесь тягар ненависті, яка вже не вміщалася в його серці.

– Постривайте, – гукнув він, – ось днями я дам своїм хлоп'ятам зброю, і вони поквитаються з цими негідниками-ґрінґо!

Увесь наступний тиждень невидимі лиходії полювали по узбережжю на сімнадцятьох полковникових синів, як на кроликів; вони цілились точно в середину накреслених попелом хрестів. Ауреліано Сумний вийшов о сьомій годині вечора з дому своєї матері, аж враз гримнув постріл, і куля пробила йому чоло. Ауреліано Житнього знайшли в його гамаку на фабриці, де він звичайно спав, між бровами в нього стирчав ломик для коління льоду, загнаний аж по держак. Ауреліано Пиляр, провівши свою наречену після кіно, вертався додому яскраво освітленою вулицею Турків – убивця, якого так і не було знайдено серед натовпу, вистрелив у нього з револьвера, і Ауреліано Пиляр упав просто на казан із киплячим лоєм. Через п'ять хвилин по тому хтось постукав у двері кімнати, де Ауреліано Аркайя бавив час з однією жінкою, й крикнув: «Виходь мерщій, там убивають твоїх братів». Як розповідала потім та жінка, Ауреліано Аркайя сплигнув з ліжка й відчинив двері; тоді бахнув постріл з маузера й роздробив йому череп. Тієї ночі смертей, поки в домі готувалися читати молитви над чотирма небіжчиками, Фернанда, мов божевільна, металася по місту в пошуках чоловіка, якого Петра Котес сховала в одежній шафі, подумавши, що вбивають усіх, хто носить полковникове ім'я. Петра Котес випустила Ауреліано Другого звідти аж на четвертий день, коли з одержаних телеграм стало зрозуміло, що лють невидимого ворога спрямована тільки проти братів, позначених хрестами з попелу. Амаранта розшукала записника із занотованими там даними про небожів і, в міру того як прибували телеграми з різних місць побережжя, викреслювала імена, поки зосталося одно – ім'я найстаршого. Цього чоловіка зі смаглявою шкірою й світло-зеленими очима дуже добре пам'ятали в будинку. Звався він Ауреліано Закоханий, був теслею й жив у селищі, загубленому серед відрог гірського хребта. Марно прочекавши два тижні телеграми про смерть, Ауреліано Другий послав гінця попередити Ауреліано Закоханого про навислу над ним загрозу, гадаючи, що той нічого не знає. Гонець повернувся зі звісткою, що

Ауреліано Закоханий перебуває в безпеці. В ніч винищення прийшли двоє й розрядили в нього свої револьвери, але не влучили в хрест із попелу. Ауреліано Закоханому пощастило перескочити через паркан і сховатися в горах, де він знав кожну стежину завдяки своїй дружбі з індіанцями, що продавали йому деревину. Більше про нього не чули.

Це були чорні дні для полковника Ауреліано Буендіа. Президент республіки висловив йому співчуття телеграмою, В ЯКІЙ обіцяв провести пильне розслідування Й ЗВЄг личував загиблих. За президентовим наказом алькальд з'явився на похорон із чотирма вінками й хотів покласти їх на труни, але полковник вигнав його геть. А після похорону написав і особисто відніс до поштової контори адресовану президентові республіки гостру телеграму, яку телеграфіст відмовився передати. Тоді полковник Ауреліано Буендіа збагатив текст украй викличними висловами, вклав у конверт і відправив поштою. Як це сталося з ним після смерті дружини й стільки разів ставалося за часів війни, коли гинули його кращі друзі, полковник відчував не горе, а сліпу безмежну лють, виснажливе безсилля. Він навіть заявив, що падре Антоніо Ісабель – співучасник убивства і навмисне позначив його синів незмивними хрестами, щоб вороги могли впізнати їх. Старезний служитель Божий, який уже дещо схибнувся з розуму і в своїх проповідях з амвона лякав парафіян безглуздими тлумаченнями Святого Письма, прийшов до оселі Буендіа з чашею, де звичайно тримав попіл для першого дня посту, й хотів помазати попелом усю родину, аби довести, що він легко змивається водою. Але страх перед нещастям так глибоко запав у душі, що навіть Фернанда не погодилася на дослід над собою, і ніхто більше не бачив, щоб бодай один Буендіа прийшов до сповідальні в перший день посту.

Минуло багато часу, а полковник Ауреліано Буендіа не міг повернути собі втрачений спокій. Він занедбав виготовлення золотих рибок, їв тільки над силу і блукав кімнатами, як сновида, волочачи підлогою плащ і пережовуючи свій глухий гнів. На кінець третього місяця його волосся геть посивіло, доти підкручені кінчики вусів обвисли над безбарвними губами, але зате очі знов зробились тими двома розжареними вуглинками, що налякали всіх після його появи на світ і колись одним тільки поглядом змушували рухатися стільці. Мордуючись люттю, полковник Ауреліано Буендіа марно силкувався пробудити в собі передчуття, які замолоду вели його стежками небезпеки до пустелі слави. Він гинув, заблукавши в цьому чужому домі, де ніхто й ніщо вже не викликало в ньому ані найменшої прихильності. Якось він зайшов до Мелькіадесової кімнати, намагаючись виявити сліди тієї минувшини, що передувала війнам, але побачив лише сміття, бруд та купи різного мотлоху, понагромаджуваного за стільки років запустіння. Палітурки книжок, яких давно вже ніхто не читав; і розкислі від вогкості пергаменти були вкриті мертвотно-блідою цвіллю, а в повітрі, колись найчистішому й найсвітлішому в будинку, стояв нестерпний запах прогнилих спогадів. Іншого разу, вранці, він побачив під каштаном Урсулу – вона плакала, припавши головою до колін свого померлого чоловіка. Полковникові Ауреліано Буендіа, єдиному з усіх мешканців будинку, не було дано бачити могутнього діда, зігнутого півстоліттям негод.

Привітайся з батьком, – сказала Урсула.

Він затримався на хвилину біля дерева й іще раз переконався, що навіть це спорожніле місце не породжує в ньому жодних почувань.

То що він каже? – спитав полковник Ауреліано Буендіа.

Він сумує, – відповіла Урсула. – Йому здається, що ти маєш небавом умерти.

Скажи йому, – всміхнувся полковник, – що людина вмирає не тоді, коли повинна, а тоді, коли може.

Пророцтво покійного батька тільки розворушило останні жаринки гордості, які ще тліли в серці полковника Ауреліано Буендіа, але він сприйняв їхній короткий спалах як раптовий приплив колишньої сили. І почав допитуватись у матері, де вона закопала золоті монети, знайдені в гіпсовій статуї святого Йосифа. «Ти ніколи про це не дізнаєшся», – відказала вона йому з твердістю, породженою гірким досвідом минулого. І додала: «З'явиться колись хазяїн грошей – він і викопає». Ніхто не міг зрозуміти, чому чоловік, який завжди відзначався безкорисливістю, раптом став з такою жадібністю мріяти про гроші – і то не якісь там скромні суми на повсякденні потреби, а ціле багатство, – дізнавшись про те, навіть Ауреліано Другий остовпів з подиву. Колишні товариші по партії, до яких полковник Ауреліано Буендіа звернувся з проханням про гроші, уникали зустрічей з ним. Саме в цей час полковник сказав такі слова: «Єдина справжня різниця між лібералами й консерваторами полягає нині в тому, що ліберали відвідують ранню месу, а консерватори – пізню». Однак він виявляв таку наполегливість, так благав, так принижував власну гідність, що потроху з мовчазною запопадливістю і безжалісною впертістю проник усюди й за вісім місяців зібрав більше грошей, ніж сховала Урсула. Після цього він подався до хворого полковника Герінельдо Маркеса, аби той допоміг йому почати нову загальну війну.

Якийсь час полковник Герінельдо Маркес і справді був єдиною людиною, яка могла, незважаючи навіть на параліч, що прикував його до крісла, орудувати вкритими іржею важелями повстання. Після Неєрландського перемир'я, поки полковник Ауреліано Буендіа шукав забуття, виготовляючи золоті рибки, полковник Герінельдо Маркес підтримував зв'язки з тими повстанськими офіцерамц, які залишилися вірними йому до кінця. Разом з ними він пройшов крізь війну, повну щоденних принижень, прохань і доповідних записок, нескінченних «прийдіть завтра», «ось уже незабаром», «ми розглядаємо вашу справу з належною увагою»; це була війна, приречена на поразку, війна проти всіх отих «з пошаною до вас», «ваших слуг покірних», які знай лише обіцяли дати, але так ніколи й не дали ветеранам довічних пенсій. Ота перша кривава двадцятилітня війна не завдала ветеранам стільки шкоди, скільки, оця руйнівна війна постійних відстрочок. Сам полковник Герінельдо Маркес, що врятувався від трьох замахів на нього, зостався живий після п'яти поранень і вийшов неушкоджений з незліченних тяжких боїв, все ж не витримав жорстокого натиску вічного чекання й прийняв останню, остаточну поразку – старість; він сидів у своєму кріслі-гойдалці, розглядаючи квадрати сонячного світла на підлозі, й думав про Амаранту. Своїх соратників він більше не бачив, крім одного разу, – в газеті на фотографії, де кілька ветеранів стояли поряд із новим президентом республіки, що його імені полковник Герінельдо Маркес не знав; обличчя колишніх вояків виказували гнів: президент саме подарував їм значки зі своїм зображенням, щоб вони носили їх на вилогах, і повернув одне з покритих пилом і кров'ю знамен, щоб ним укривали їхні труни. Інші ветерани, найдостойніші, досі ще чекали повідомлення про пенсію в темних кутках громадської добродійності; одні вмирали від голоду, інші, живлячися своєю киплячою люттю, жили далі й повільно гнили від старості у принадливому лайні слави. Тим-то, коли полковник Ауреліано Буендіа з'явився зі своєю пропозицією розпалити пожежу нещадної – не на життя, а на смерть – війни, яка зітре з лиця землі цей ганебний, наскрізь прогнилий режим, підтримуваний іноземними загарбниками, полковник Герінельдо Маркес не зміг притлумити в собі почуття жалості.

– Ой, Ауреліано, – зітхнув він, – я знав, що ти постарів, але тільки сьогодні зрозумів, що ти набагато старіший, ніж здаєшся.

У метушні останніх років Урсула майже не мала вільного часу, щоб як слід підготувати Хосе Аркадіо до зайняття папського престолу, аж поки надійшла пора виряджати його до семінарії, і довелося надолужувати все похапцем. Сестра Хосе Аркадіо – Меме, чиє виховання ділили між собою сувора Фернанда й понура Амаранта, майже в ту саму пору дійшла віку, коли її можна було віддати до монастирської школи, де з неї мали зробити віртуозну клавікордистку. Урсулу мучили тяжкі сумніви, що методи, якими вона силкувалася загартувати дух млявого кандидата в папи, не досить дієві, але вона винуватила в цьому не свою старість, що змушувала спотикатися, не чорні хмари, що заступали їй зір, даючи змогу розрізняти – і то через силу – лише обриси речей, – Урсула вбачала причину в чомусь такому, чого й сама не могла достеменно визначити, але невиразно уявляла собі як постійне, чимраз більше псування часу. «Роки тепер минають не так, як колись», – скаржилася вона, відчуваючи, що повсякденна реальність вислизає їй з рук. Колись, думала Урсула, діти росли дуже повільно. Досить згадати, як багато збігло часу, перше ніж Хосе Аркадіо, її старший син, утік із циганами і скільки всього сталося, поки він вернувся додому розмальований, наче змія, й розмовляючи, ніби якийсь астролог, незрозумілою мовою, а скільки відбулося в цьому домі, перше ніж Амаранта й Аркадіо забули мову індіанців і навчилися розмовляти іспанською. Подумати лишень, скільки днів і ночей просидів бідолаха Хосе Аркадіо Буендіа під каштаном і як довго оплакували його смерть, перше ніж до будинку занесли вмирущого полковника Ауреліано Буендіа, а йому – після таких довгих війн і стількох страждань – не минуло ще й п'ятдесяти. Колись вона, бувало, крутиться цілісінький день зі своїми льодяниками і ще встигає наглянути за дітьми й спостерегти з їхніх очей, що їм пора дати рицини. А тепер, коли вона зовсім вільна і з ранку до вечора тільки наглядає за Хосе Аркадіо, вона через той зіпсований час не встигає довести до кінця жодної справи. А вся правда полягала в тому, що Урсула, давно вже загубивши лік своїм рокам, ніяк не хотіла визнавати старості: усюди товклася, в усе втручалася, набридала чужинцям своїм незмінним запитанням, чи то не вони, бува, залишили в домі гіпсову статую святого Йосифа, щоб постояв, поки вщухне дощ. Ніхто не міг із певністю сказати, коли саме Урсула почала втрачати зір. Навіть в останні роки її життя, коли вона вже не вставала з ліжка, всі думали, що Урсулу просто перемогла велика старість, і ніхто не помітив, що вона зовсім осліпла. Сама Урсула почала відчувати наближення сліпоти незадовго до народження Хосе Аркадіо. Спершу вона вважала це тимчасовою недугою, пила бульйон із мозкових кісток і закапувала очі бджолиним медом, але невдовзі пересвідчилася, що безнадійно поринає в темряву; їй так і не випало дістати ясне уявлення про електрику, бо коли в Макондо встановили перші електричні ліхтарі, Урсула могла сприймати їх тільки як якесь невиразне сяйво. Вона ніколи не казала, що сліпне, бо це було б привселюдним визнанням своєї непотрібності. Потайки від усіх Урсула почала наполегливо вивчати відстані між речами й голоси людей, щоб і далі бачити по пам'яті, коли катаракта зовсім затьмарить їй зір. Пізніше вона несподівано знайшла для себе підмогу в запахах, які розрізнялись у темряві набагато чіткіше, ніж обриси та кольори, й остаточно врятували її від викриття. Незважаючи на довколишню пітьму, Урсула могла і всилити нитку в голку, і обкидати петельку, і вчасно виявити, що молоко починає закипати. Вона так добре пам'ятала, де розташована кожна річ, що іноді сама забувала про свою сліпоту. Якось Фернанда зняла бучу на весь дім, що в неї пропала обручка, і Урсула знайшла її на поличці.в дитячій спальні. Пояснити це було дуже просто: поки всі інші безтурботно ходили туди й сюди будинком, Урсула своїми чотирма чуттями пильно стежила за кожним їхнім рухом, щоб випадково не наштовхнутися на когось; невдовзі вона виявила, що кожен член родини, сам того не зауважуючи, ходить з дня на день одним і тим же шляхом, повторює одні й ті ж рухи й мовить в один і той же час одні й ті ж слова. Виходить, загубити щось Буендіа ризикували лише в тому разі, коли порушувався звичайний розпорядок дня. Тим-то, зачувши Фернандині бідкання, Урсула згадала, що Фернанда зробила того дня єдину незвичну справу – провітрила мати з дитячих ліжок: напередодні вночі Меме знайшла блощицю. А оскільки під час прибирання діти теж були в спальні, то Урсула вирішила, що Фернанда поклала обручку в єдине недосяжне для них місце – на поличку. Фернанда ж, навпаки, шукала обручку лише там, де пролягали її повсякденні шляхи; вона ж бо не знала, що саме буденні звички й утруднюють пошуки загублених речей, через них ці речі й буває так важко знайти.

Навчання й виховання Хосе Аркадіо допомагали Урсулі помічати навіть найнезначніші зміни в домі. Скажімо, тільки-но вона зачує, що Амаранта перевдягає святих у спальні, як одразу починає вдавати, ніби навчає хлопчика розрізняти кольори.

– Гаразд, – мовить вона до нього, – а тепер скажи мені, якого кольору одежа святого архангела Рафаїпа.

Таким чином хлопчик давав Урсулі ті відомості, в яких їй відмовляли очі, і задовго до його від'їзду до семінарії Урсула навчилася визначати навпомацки, за фактурою тканини, кольори одягу на святих. Але часом ставалося й дещо непередбачене. Якось вона наштовхнулася на Амаранту, що сиділа й вишивала посеред ґалереї з бегоніями.

На Бога, – обурилась Амаранта, – ти ж дивися, куди йдеш.

Це ти, – відказала Урсула, – сидиш не там, де маєш сидіти.

Урсула була цілком упевнена в своїй правоті. А гаразд поміркувавши того дня, зробила несподіване для себе відкриття, до якого ще ніхто не додумався: в міру зміни пір року сонце поступово й непомітно змінює своє місце в небі, і ті, що сиділи в Галереї, потроху, самі не усвідомлюючи того, пересувалися на інші місця. Відтоді Урсулі досить було тільки згадати, яке сьогодні число, щоб безпомилково визначити, де сидить Амаранта. Хоча Урсулині руки дрижали з кожним днем чимраз помітніше, а ноги стали важкі, як колоди, іще ніколи доти її маленьку постать не бачили в стількох місцях одразу. Урсула була майже така сама моторна, як і в ті часи, коли на її плечах лежали всі турботи по господарству. Однак тепер, у позбавленій світла самотині своєї глибокої старості, вона набула здатності з такою незвичайною проникливістю орієнтуватися навіть у найнезначніших родинних подіях, що вперше з повною ясністю побачцли ту правду, яку не могла доти розглядіти через свою постійну переобтяженість домашніми справами. На той час, коли Хосе Аркадіо стали готувати до семінарії, Урсула вже зробила якнайуважніший огляд усього життя родини Буендіа, починаючи від заснування Макондо, і цілком переглянула свою думку про нащадків. Вона дійшла переконання, що полковник Аурег ліано Буендіа втратив любов до родини не тому, що його озлобила війна, як Урсула була гадала раніше, – просто він ніколи нікого не любив: ні своєї дружини Ремедіос, ні незліченних коханок на одну ніч, що пройшли через його життя, ані тим паче своїх синів. Вона здогадалася, що він провоював стільки війн не через ідеалізм, як усі вважали, відмовився від остаточної перемоги не через утому, як усі гадали, а перемагав і зазнавав поразок із однієї й тієї ж причини – через справжнісіньке гріховне марнославство. Урсула дійшла висновку, що оцей її син, за якого вона рішла б на смерть, від природи позбавлений здатності любити. Одного разу вночі, в ті часи, коли Урсула ще носила його в своєму чреві, вона почула, як він заплакав. Плач був жалібний і такий чіткий, що Хосе Аркадіо Буендіа, який спав поряд, прокинувся й зрадів: мабуть, дитина народиться черевомовцем. Інші доводили, що вона народиться ясновидцем. Сама ж Урсула здригнулася від раптової певності, що це утробне ревіння – перший провісник страшного свинячого хвоста, й стала благати Бога знищити дитину в її утробі. Але з прозрінні старості вона зрозуміла й не раз потім повторювала, що плач дитини в материному чреві – не ознака його черевомовних чи пророчих обдаровань, а безпомилкова вказівка на нездатність любити. Ця переоцінка сина раптово пробудила в ній всю ту жалість, якої вона йому недодала. Навпаки, Амаранта, чия душевна черствість лякала Урсулу, чия притаєна гіркота смутила її, тепер видалася їй втіленням жіночої ніжності, і з проникливістю, породженою співчуттям, Урсула зрозуміла, що несправедливі муки, яким Амаранта піддала П'єтро Креспі, пояснюються зовсім не жагою помсти, як усі гадали, а повільні тортури, що знівечили життя полковника Герінельдо Маркеса, викликані зовсім не злим, жовчним, невиліковним горем, як усі вважали. Насправді ж і те й те було наслідком боротьби не на життя, а на смерть між безмежною любов'ю й неподоланним боягузтвом; зрештою в цій боротьбі взяв гору нерозумний страх, що невідступно шарпав серце Амаранти. В той час Урсула стала дедалі частіше вимовляти ім'я Ребеки, вона викликала в пам'яті її образ із колишньою любов'ю, посиленою запізнілим каяттям і раптовим захопленням: вона зрозуміла, що тільки Ребека, – та, котра не була вигрдувана її молоком, а їла землю і вапно зі стін, тільки Ребека, в чиїх жилах текла не кров Буендіа, а нрвідома кров цевідомих, що їхні кості стукотіли навіть у могилі, тільки Ребека з нетерплячим серцем, Ребека з невситимим лоном – єдина з усіх володіла тією невтримною сміливістю, про яку Урсула мріяла для своїх нащадків.