Текст книги "Сто років самотності (збірка)"

Автор книги: Габриэль Гарсиа Маркес

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 41 страниц)

Як з'ясувалося згодом, вона розповідала про те своє нещастя без ніякого сорому, бо це допомагало їй забути бодай на мить про інше, куди глибше нещастя, яке пекло їй душу. Ніхто навіть не підозрював, аж поки вона зважилася розповісти про все мені, що Байярдо Сан Роман увійшов у її життя назавжди, відколи повернув її батькам. То було мов наслання. «Коли мати почала мене бити, я раптом згадала його», – розповіла мені Анхела. їй навіть боліти стало менше, коли вона подумала, що б'ють її через нього. Згадувала вона його, дивуючись сама собі й тоді, коли, схлипуючи, лежала на канапі у вітальні. «Я плакала не від болю, не від того, що зі мною сталося, – розповіла мені Анхела. – Я плакала за ним». Думала вона про нього і згодом, коли мати прикладала їй до обличчя компреси з арніки, і ще більше думала, коли почула гамір на вулиці, потім бамкання дзвонів на церковній дзвіниці, і мати увійшла сказати їй, що тепер вона може заснути, бо найгірше позаду.

Якось їй довелося супроводжувати матір у Ріочачу, на огляд до лікаря-окуліста, і дорогою вона мала досить часу, щоб думати про Байярдо Сан Романа, не плекаючи, проте, жодних ілюзій. Повертаючись додому, вони зайшли до готелю «Порт», хазяїн якого був їм знайомий, і Пура Вікаріо попросила в буфеті склянку води. Мати якраз пила воду, стоячи спиною до дочки, коли та побачила свою мрію багаторазово відбиту в дзеркалах холу. Затамувавши подих, Анхела Вікаріо повернула голову і побачила, як Байярдо Сан Роман проминув її не помітивши і вийшов з готелю. Тоді вона знов поглянула на матір – серце її розривалось від горя. Пура Вікаріо щойно допила воду, поставила склянку, втерла губи рукавом і всміхнулася дочці від прилавка крізь свої нові окуляри. І в тій усмішці уперше від свого народження Анхела Вікаріо побачила справжнє обличчя матері – обличчя нещасної жінки, яка вірно служить культу своїх вад. «Погань», – прошепотіла вона сама до себе. Була така схвильована, що всю дорогу назад співала в повен голос, а вдома упала на ліжко і проплакала три дні поспіль.

Вона мов наново на світ народилася. «Я наче схибнулася від кохання до нього, – розповіла мені Анхела, – схибнулася безнадійно». Досить було їй заплющити очі, і він з'являвся перед нею, його подих вчувався їй у плюскоті морських хвиль, посеред ночі вона раптово прокидалася від жорсткого дотику його тіла. В кінці того тижня, не змігши й на мить забутися, Анхела написала йому першого листа. То була звичайна коротенька записка, в якій вона розповідала, що бачила, як він виходив з готелю, і їй, мовляв, було б приємно знати, що він її теж бачив. Марно чекала вона на відповідь. Через два місяці, змучена чеканням, надіслала йому ще одного листа такого самого туманного змісту, як і попередній, ніби прагнула тільки одного: дорікнути йому за нечемність. Коли минуло півроку, вона написала йому вже шість листів, на жоден не діставши відповіді, проте тішила себе думкою, що він усе-таки їх отримує.

Уперше в житті взявши свою долю до власних рук, Анхела Вікаріо несподівано для себе відкрила, що ненависть і кохання – почуття дуже взаємозв'язані. Що більше листів вона посилала, то яскравіше розгорялося полум'я її лихоманки, але водночас посилювалася відраза, яку вона почувала до матері, відраза, змішана з тихою радістю. «Я тремтіла від гніву, тільки-но мати потрапляла мені на очі, – розповіла Анхела в розмові зі мною, – але, бачачи її, я одразу згадувала його. Повернута дружина, вона жила невибагливим життям удови, як раніше робила тюльпани з матерії або паперових пташок, так тепер щодня вишивала з подругами на машинці, а коли Пура Вікаріо вкладалася спати, її дочка до самого світанку писала свої безнадійні листи. Анхела стала мислити напрочуд ясно, була господинею своїх забаганок, і знову почула себе невинною – тільки для нього – і не визнавала іншого авторитету, крім його авторитету, і не залежала більш ні від кого, а скорялась тільки своїй непоборній пристрасті.

Вона писала по листу щонеділі протягом половини свого життя. «Іноді я не знаходила що писати, – розповіла мені, похлинаючися сміхом, – але з мене було досить знати, що він отримає мого листа». Спочатку то були лаконічні ввічливі записки, потім звіряння боязкої закоханої, напахчені коротенькі листи колишньої нареченої, чисто ділові звіти, документи кохання, а в кінці пішли обурені скарги покинутої дружини, яка вигадувала для себе найжахливіші хвороби в надії, що це змусить чоловіка повернутись до неї. Однієї ночі вона розлила чорнило на вже написаний лист і, бувши у веселому гуморі, не порвала його, а дописала постскриптум: «На доказ свого кохання посилаю тобі свої сльози». Іноді вона плакала до повної знемоги, а потім сміялася з власного божевілля. Шість разів змінювалися за цей час листоноші, і кожна зрештою ставала її повірницею. Єдине, чого Анхелі Вікаріо навіть не спадало на думку – це перестати писати. А він, здавалося, був байдужісінький до її маячні. Так ніби вона посилала свої листи в порожнечу.

Минуло десять років, і якось удосвіта, коли надворі завивав вітер, вона прокинулася з відчуттям, що він лежить з нею голий у ліжку. Тоді вона написала йому розпачливого листа на цілих двадцять аркушів, у якому, не соромлячись, виклала всю гірку правду, що жевріла в її серці від тієї жахливої ночі. Написала про вічні рани, які він лишив у її плоті, про солоний присмак його язика, про вогненний дотик його пружного африканського тіла. Передавши свій витвір поштарці, що по п'ятницях приходила надвечір вишивати з нею і потім брала її чергового листа, Анхела була переконана, що нарешті вилила свою душу і на цьому скінчиться її агонія. Проте відповіді не було. Від того випадку вона вже не усвідомлювала, що пише, не була навіть певна, до кого, власне, звертається, але писала й писала, не даючи собі пощади, протягом сімнадцяти років.

Одного серпневого полудня, вишиваючи з подругами, вона відчула, як хтось підійшов до дверей. їй не треба було дивитися, щоб узнати, хто то такий. «Він був товстий, уже почав лисіти і без окулярів не міг бачити зблизька, – розповіла мені Анхела Вікаріо. – Але то був він, прокляття, то був він самий!» Вона злякалася, бо знала, що постаріла не менше, ніж він, а чи стане в нього любові, щоб не втекти, побачивши її такою? Сорочка на ньому просякла потом, як і тоді, коли вона побачила його вперше на ярмарку, і він мав на собі той самий ремінь і тримав ті самі шкіряні сакви зі срібними бляшками. Не звертаючи ніякої уваги на інших здивованих вишивальниць, Байярдо Сан Роман ступив крок уперед і поклав свої сакви на швейну машинку.

– Ну от я й прийшов, – сказав він.

При ньому була валізка з одягом – отже, він приїхав, щоб залишитися, – і друга така сама валізка майже з двома тисячами листів, які вона йому посилала. Листи були впорядковані по датах, складені в паки, перев'язані кольоровими стрічками, і жоден не розпечатаний.

V

Протягом багатьох років ми не могли думати ні про що інше. Наші дії і наші звички, доти спрямовані в кого куди, раптом стали кружляти навколо однієї спільної тривоги. Уже озивалися вдосвіта перші півні, а ми все не могли заснути, намагаючись якось упорядкувати ту безліч взаємопоєднаних випадковостей, які зробили можливою неймовірну подію, і було очевидно, що ми сушимо собі голови не з любові до розкриття таємниці, а тому що ніхто з нас не міг далі жити, не з'ясувавши для самого себе, яке ж місце і яку роль відвела йому в тій події фатальна доля.

Дехто так і не з'ясував цього. Крісто Бедойя, який згодом став відомим хірургом, ніколи не міг пояснити собі, чому він піддався несподіваному бажанню провести ті дві години, що лишалися до прибуття єпископа, в домі своїх діда й баби, замість піти спати додому, де батьки чекали сина до самого досвітку, щоб попередити його про намір братів Вікаріо. Проте більшість тих людей, які могли так чи так перешкодити злочину й не перешкодили, втішали себе думкою, що оборона честі – то справа свята, куди втручатися стороннім не годиться. «Честь – це та сама любов», – якось виголосила при мені моя мати. Ортенсія Бауте, чия причетність проявилася тільки в тому, що вона побачила два закривавлені ножі, які насправді ще не були закривавлені, була, проте, до глибини душі вражена цією галюцинацією й одного дня, не можучи далі витримати муки каяття, вискочила гола на вулицю. Флора Мігель, наречена Сантьяго Насара, втекла від розпачу з лейтенантом прикордонних військ, який зробив з неї повію, що згодом обслуговувала каучеро Вічади. Аура Вільєрос, повитуха, яка допомогла з'явитися на світ трьом поколінням нашого села, на звістку про вбивство зазнала спазму сечового міхура ідо самої смерті не могла мочитися без зонда.

Дон Рохеліо де ла Флор, чоловік Клотільди Арменти, який у свої вісімдесят шість років мав квітуче здоров'я, підвівся з ліжка востаннє, щоб подивитися, як полосують ножами Сантьяго Насара перед замкненими дверима його будинку, і не пережив цього струсу. Пласіда Лінеро взяла ті двері на засув в останню мить, але не визнала за собою провини. «Я засунула їх, бо Дівіна Флор заприсяглася, що бачила, як мій син увійшов у дім, – розповіла мені вона, – а то була неправда». Зате вона ніколи не могла простити собі, що не розгадала нещасливого провістя у синовому сні з птахами та деревами, і зрештою приохотилася до згубної тогочасної звички жувати сім'я кардаміну.

Через дванадцять днів після злочину слідчий, призначений вести цю справу, нарешті зустрівся з мешканцями містечка. Сидячи в брудному приміщенні нашої управи та попиваючи каву, запарену в чавунці й розбавлену домашнім ромом, – надійний засіб від спричиненого спекою запаморочення голови, – він був змушений просити підкріплення з поліції – стримати натовп людей, які наринули давати свідчення, хоч їх і не кликали, бо кожен прагнув розповісти, яку важливу роль відіграв він у драмі. Слідчий нещодавно закінчив інститут і ще був у чорному форменому костюмі Вищої школи права; він носив на пальці золоте кільце з емблемою свого випуску і був самовпевнений та лірично настроєний, як це властиво безтурботним початківцям. Але його прізвища я не взнав ніколи. А про деякі риси його вдачі довідався з протоколу допиту, знайденого мною в Ріочачі у Палаці Правосуддя через двадцять років після злочину, – шукати його допомагало мені багато людей. В архіві не існувало жодної класифікації, і папки з судовими справами більше ніж за сторічний період лежали просто на підлозі напівзруйнованого будинку в колоніальному стилі, який свого часу протягом двох днів правив за штаб-квартиру Френсісу Дрейкові[27]27
  Дрейк, Френсіс (1540—1596) – англійський мореплавець та пірат. Часто й успішно нападав на іспанські колонії.


[Закрыть]. Під час особливо бурхливих штормів нижній поверх затопляло море, й незшиті томи плавали по безлюдних приміщеннях. Я багато разів досліджував це болото давно мертвих справ, і часто мені доводилося стояти по кісточки у воді. Проте лише випадковість допомогла мені через п'ять років невтомних пошуків викупити 322 аркуші протоколу, вкрадені з папки, в якій колись зберігалося, певне, понад п'ятсот.

Прізвище слідчого не зазначалося на жодному зі знайдених мною аркушів, та було очевидно, що того чоловіка спалювала жага літературної творчості. Він, безперечно, читав іспанських класиків і кількох латинських, а також добре знав Ніцше – дуже модного автора в тогочасних судових колах. Нотатки на берегах протоколу, здавалося, були написані кров'ю – і не тільки через колір чорнила. Слідчий був такий приголомшений загадкою, з якою йому випало зіткнутися, що багато разів збивався на ліричні відступи, протипоказані в його професії. Він просто не міг збагнути, як життя могло нанизати на один ланцюг стільки випадковостей, немислимих для літературного твору, щоб сталося це вбивство, про яке всі знали заздалегідь.

А втім, чи не найдужче стривожився він уже наприкінці свого аж надміру доскіпливого розслідування, бо ж йому не трапилося жодного знаку, бодай трохи правдоподібного, що винуватцем завданої кривди був справді Сантьяго Насар. Подруги Анхели Вікаріо, які намагалися схилити її до обману, не раз розповідали, що вона розкрила їм свою таємницю ще до весілля, але імені спокусника не назвала. На допиті ті дівчата посвідчили: «Вона повідомила нас про чудо, але не сказала, як звуть святого». Що ж до Анхели Вікаріо, то вона наполягала на своєму. Коли слідчий, намагаючись що-небудь вивідати манівцями, запитав, чи знала вона особисто небіжчика Сантьяго Насара, вона незворушно відповіла:

– То був винуватець моєї ганьби.

Так записано в протоколі, проте без уточнення, як це сталося і де саме. Виступаючи на суді, який тривав усього три дні, прокурор підкреслив явну слабкість цього звинувачення. Слідчий був такий розгублений і розчарований повним браком доказів проти Сантьяго Насара, що іноді його копітка праця, певне, здавалась йому марною і непотрібною. На аркуші 416 зроблено червоним аптекарським чорнилом такий запис на берегах: «Дайте мені упередження, і я переверну світ». Під цим гірким афоризмом слідчий упевненими штрихами намалював червоне серце, простромлене червоною стрілою. Для нього, як і для найближчих друзів Сантьяго Насара, сама поведінка цього хлопця в останні години перед смертю переконливо свідчила про його невинність.

І справді, того ранку, коли його вбили, Сантьяго Насар не виявив бодай тіні страху, хоча добре знав ціну приписуваної йому кривди. Він знав, що живе у світі лицемірному й святенницькому, і мусив розуміти: близнюки – хлопці надто прості і не зможуть опертися дикунській моралі, яка вимагатиме від них душогубства. Ніхто добре не знав Байярдо Сан Романа, але Сантьяго Насар був якраз досить близький до нього, щоб чітко усвідомлювати: під своєю великосвітською пихою той не менше, аніж будь-хто, чутливий до забобонів суспільства, в якому йому випало жити. Отож умисна безтурботність Сантьяго Насара дорівнювала самогубству. Крім того, коли в останню мить він нарешті довідався, що брати Вікаріо збираються його вбити, він не запанікував, як можна було б сподіватися, а скоріше просто розгубився – так поводиться тільки людина, певна своєї невинності; про це було говорено багатьма і не раз.

Особисто я переконаний, що він помер, так і не збагнувши, чого вмирає. Після того, як він пообіцяв моїй сестрі Марго, що прийде до нас снідати, Крісто Бедойя взяв його під руку, і двоє приятелів пішли набережною. Обидва здавалися такими безтурботними, що в декого зародилися фальшиві ілюзії. «Побачивши їх такими спокійними й задоволеними, – сказав мені Меме Лоайса, – я подякував богові, бо подумав, що справу залагоджено». Звичайно, не всі любили Сантьяго Насара, і, наприклад, Поло Каррільйо, власник електростанції, подумав, що його спокій свідчить не про невинність, а про цинічну самовпевненість. «Він гадав, гроші роблять його недоторканим», – сказав мені він. Фауста Лопес, дружина Поло Каррільйо, докинула й собі: «Усі вони такі, турки». Індалесіо Пардо незадовго перед тим заходив до крамниці Клотільди Арменти, і близнюки сказали йому, що, як тільки поїде єпископ, вони вб'ють Сантьяго Насара. Він подумав, як і багато інших, що то п'яне базікання, але Клотільда Армента розтлумачила йому правду і попросила, щоб він знайшов Сантьяго Насара і попередив його.

Не завдавай собі зайвого клопоту, – сказав йому Педро Вікаріо. – Вважай, що він уже мертвий.

То була похвальба з досить очевидною метою. Близнюки знали про близькі взаємини між Індалесіо Пардо і Сантьяго Насаром і, певне, вважали його саме тією людиною, яка зможе перешкодити злочину, щоб і вбивати їм не довелося і ніхто не посмів закинути, що вони зганьбили себе. Але Індалесіо Пардо побачив, як Сантьяго Насар іде під руку з Крісто Бедойєю в гурті людей, що розходилися з пристані, і не зважився застерегти його. «У мене чогось не стало духу», – розповів мені Індалесіо Пардо. Він тільки плеснув кожного з двох по плечу, і вони пішли собі, ледве чи й помітивши його, бо геть заглибились у підрахунки витрат на весілля.

Люди розходилися, сунучи до майдану, в тому самому напрямку, що й Сантьяго Насар з Крісто Бедойєю. То був досить густий натовп, але Есколастіці Сіснерос здалося, що двоє друзів ідуть у самій гущі зовсім вільно, мов у центрі порожнього кола, бо люди знали, що Сантьяго Насар зараз помре і боялися навіть торкнутись до нього. Крісто Бедойя теж пригадував, що ставлення до них було якесь дивне. «Вони дивилися на нас так, ніби в нас були розмальовані обличчя», – розповів мені він. Сара Норіега відкрила свою взуттєву крамницю в ту мить, коли вони проходили мимо, і злякалася, побачивши, який блідий Сантьяго Насар. Але він заспокоїв її.

Ви ж розумієте, пані Саро, – сказав він не спиняючись. – Після такої гульні!

Селеста Дангон, сидячи в піжамі під дверима свого будинку і підсміюючись із тих, хто вирядився з нагоди візиту єпископа, запросила Сантьяго Насара на каву. «Я сказала це, щоб виграти час, поки думала, що робити», – розповіла мені вона. Але Сантьяго Насар відповів їй, що квапиться перевдягтись, бо запрошений до нас на сніданок. «Я так нічого й не сказала йому, – розповіла мені Селеста Дангон, – бо мені раптом подумалося: хіба можуть убити людину, коли вона напевне знає, що робитиме ближчим часом?» Джаміль Шаюм був єдиним, хто зробив те, що хотів зробити. Як тільки чутка про замислюване вбивство дійшла до нього, він вийшов зі своєї крамниці і став біля дверей, чекаючи на Сантьяго Насара, щоб застерегти його. Він був з тих арабів, які прибули сюди останніми з Ібрагімом Насаром, постійно грав з Ібрагімом у карти, поки той не помер, і навіть тепер, як і колись, часто допомагав своїми порадами їхній родині. Важко було знайти чоловіка, чиє слово мало б для Сантьяго Насара більшу вагу. Але він побоявся зняти марну тривогу – а що як раптом чутка безпідставна? – і тому вирішив спочатку перемовитися з Крісто Бедойєю, – чи не знає той бува більше, ніж він? Джаміль Шаюм гукнув його, коли вони проходили мимо. Крісто Бедойя плеснув Сантьяго Насара по плечу, уже на розі майдану, і рушив на оклик.

До суботи, – сказав він йому.

Сантьяго Насар не озвався до приятеля, а щось сказав по-арабському Джамілю Шаюму, і той теж відповів рідною мовою, трусячись від сміху. «То була гра слів, якою ми розважалися завжди», – розповів мені Джаміль Шаюм. Не спиняючись, Сантьяго Насар прощально махнув обом рукою і завернув за ріг майдану. Більше вони його живим не бачили.

Крісто Бедойя, тільки-но вислухав повідомлення Джаміля Шаюма, вибіг з крамниці й кинувся наздоганяти Сантьяго Насара. Він бачив, як той завернув за ріг, але не помітив його в натовпі, що починав уже розпорошуватись на майдані. Усі, кого він запитував про нього, давали одну й ту саму відповідь:

Востаннє ми бачили його з тобою.

Крісто Бедойя не міг уявити собі, щоб за такий короткий час Сантьяго Насар міг дістатися до свого дому, але все ж таки він рушив туди розпитатися про нього, бо побачив, що парадні двері прочинені. Він увійшов у будинок, не побачивши записки на підлозі, і перетнув занурену в сутінь залу, намагаючись не робити шуму, бо ще було зарано для візитів, проте собаки в глибині будинку загавкали й вибігли йому назустріч. Він заспокоїв їх, подзеленькавши ключами, як навчив його господар дому, і рушив у їхньому супроводі до кухні. В коридорі він наштовхнувся на Дівіну

Флор, яка несла відро з водою і швабру, – вона збиралася мити підлогу в залі. Дівчина запевнила Крісто Бедойю, що Сантьяго Насар не повертався. Вікторія Гусман саме поставила у піч смажитися кролів, коли він зайшов на кухню. Вона зрозуміла його відразу. «У нього все було написане на обличчі», – розповіла мені вона. Крісто Бедойя спитав у неї, чи вдома Сантьяго Насар, і вона відповіла з удаваною байдужістю, що він досі не прийшов, хоч уже й пора лягати спати.

Я серйозно, – сказав Крісто Бедойя. – Його підстерігають, щоб убити.

З Вікторії Гусман спала маска байдужості.

Ті бідні хлопці нездатні вбити людину, – мовила вона.

Вони п'ють від самої суботи, – сказав Крісто Бедойя.

Тим більше, – відповіла куховарка. – Який п'яний жертиме власне лайно?

Крісто Бедойя повернувся до вітальні, де Дівіна Флор щойно розчахнула вікно. «Звичайно ж, ніякого дощу не було, – розповів мені Крісто Бедойя. – Була майже сьома, і крізь шибки бризкали промені сонця». Він знову спитав у Дівіни Флор, чи певна вона, що Сантьяго Насар не увійшов до будинку через парадні двері. Цього разу дівчина вже не була така певна, як спершу. Він спитав у неї, де Пласіда Лінеро, і Дівіна Флор відповіла, що хвилину тому поставила для неї каву на нічний столик, але не будила її. Так було завжди: господиня прокидалась о сьомій, пила каву, а тоді спускалася вниз розпорядитися щодо сніданку. Крісто Бедойя подивився на годинник: було 6.56. Він вирішив піднятися на другий поверх, аби переконатися, що Сантьяго Насара в домі немає.

Двері до його кімнати були замкнені зсередини, бо Сантьяго Насар вийшов через спальню матері. Крісто Бедойя не лише знав цей дім, як свій власний, але й був тут своєю людиною, отож не вагаючись він штовхнув двері до спальні Пласіди Лінеро, щоб пройти до суміжної. Крізь слухове віконце соталася смужка запорошеного світла, і вродлива жінка, яка спала в гамаку, лежачи на боці й поклавши під щоку долоню, мов юна наречена, мала в собі щось нереальне. «То було наче видіння», – сказав мені Крісто Бедойя. Якусь мить він дивився на неї, зачарований її красою, а тоді, намагаючися ступати тихо, перейшов кімнату, проминув ванну і заглянув до спальні Сантьяго Насара. Ліжко було нерозібране, на кріслі лежав акуратно складений костюм для верхової їзди, а на ньому – сомбреро вершника. На підлозі стояли чоботи й лежали остроги. Ручний годинник Сантьяго Насара на нічному столику показував 6.58. «Раптом я подумав, що, може, він повертався сюди по револьвер», – розповів мені Крісто Бедойя. Але відсунувши шухлядку нічного столика, він побачив, що «магнум» там. «Ніколи не доводилося мені стріляти, – розповів мені Крісто Бедойя, – але тут я вирішив узяти револьвер, щоб віднести його Сантьяго Насарові». Він заткнув його собі за пояс, під сорочку, і лише після вбивства з'ясував, що револьвер був незаряджений. У ту мить, як він засував шухляду, у дверях з'явилася Пласіда Лінеро з чашечкою кави в руці.

Святий боже! – вигукнула вона. – Як ти мене налякав.

Крісто Бедойя теж злякався. Тепер він побачив її при світлі у халаті з золотими жайворонками, з розпатланим волоссям, і чари розвіялись. Він пояснив їй трохи збентежено, що зайшов подивитися, чи немає вдома Сантьяго Насара.

Він пішов зустрічати єпископа, – сказала Пласіда Лінеро.

Єпископ проїхав не зійшовши на берег, – мовив Крісто Бедойя.

Так я й думала, – сказала вона. – Ото син вражої матері!

І замовкла, бо раптом помітила, що Крісто Бедойя якось дивно відвертається від неї, ніби хоче щось сховати. «Нехай простить мені бог, – розповіла Пласіда Лінеро в розмові зі мною, – але я побачила його таким збентеженим, що подумала, чи не прийшов він красти». Вона спитала, що з ним таке. Крісто Бедойя розумів, що поведінка його має здаватися підозрілою, але в нього не стало духу сказати їй правду.

Я ж бо не спав ні хвилини, – пояснив він.

І пішов без дальших слів. «Так чи так, – розповів мені Крісто Бедойя, – а вона завжди уявляла, що її грабують». На майдані він зустрів отця Амадора, той повертався до церкви з усіма регаліями для відправи, яка так і не відбулася, але священик сказав, що він не може зробити для Сантьяго Насара чогось іншого, крім помолитися за спасіння його душі. Крісто Бедойя знову звернув до пристані, коли почув, як його кличуть від крамниці Клотільди Арменти. У дверях стояв Педро Вікаріо, розкуйовджений, мертвотно-блідий, в розхристаній сорочці, з закасаними до ліктів рукавами. У руці він тримав ножа з грубим лезом, якого сам зробив собі з пилки. Це уже не вперше він отак хизувався в ці останні хвилини, досі вірячи, що хтось перешкодить йому вчинити злочин, і Крісто Бедойя збагнув, що за його зухвалою поведінкою ховається якесь розпачливе, хоч, може, і неусвідомлене бажання.

Крістобаль, – крикнув Педро, – скажи Сантьяго Насарові, що ми тут чекаємо на нього і збираємось його вбити!

Крісто Бедойя зробив би йому велику послугу, якби перешкодив виконати свою погрозу. «Коли б я тоді вистрелив з револьвера, Сантьяго Насар лишився б живий», – сказав він у розмові зі мною. Та Крісто Бедойя похолов від страху на саму думку про це, а надто після того, як стільки наслухався про страшну руйнівну силу бронебійної кулі.

Я тебе попереджаю, що Сантьяго озброєний револьвером, який прострілює наскрізь автомобіль! – крикнув він у відповідь.

Педро Вікаріо знав, що то неправда. «Сантьяго ніколи не мав при собі зброї, коли виходив не в костюмі для верхової їзди», – сказав він у розмові зі мною. Та в усякому разі він був готовий зустріти його й озброєним, якщо вже прийняв рішення змити ганьбу своєї сестри.

Мертві не стріляють! – крикнув Педро.

Пабло Вікаріо теж з'явився в дверях, такий самий блідий, як і брат. Він мав на собі піджак від свого святкового костюма, а в руці тримав загорнутий у газету ніж. «Якби не різниця в одежі, – розповів мені Крісто Бедойя, – я нізащо не збагнув би хто з них хто». З-за спини Пабло Вікаріо виглянула Клотільда Армента і крикнула Крісто

Бедойї, щоб поквапився, бо в цьому містечку боягузів, мабуть, тільки він здатен перешкодити душогубству.

Усе, що сталось, починаючи від тієї миті, відбувалося в усіх на очах. Збуджені криками люди, які поверталися від пристані, спинялися на майдані, щоб подивитись на вбивство. Крісто Бедойя запитав у кількох знайомих про Сантьяго Насара, але ніхто не бачив його. У дверях клубу він зіткнувся з полковником Ласаро Апонте і розповів йому про те, що відбулося перед крамницею Клотільди Арменти.

Цього не може бути, – сказав полковник Апонте, – бо я звелів їм іти спати.

Я щойно бачив їх обох з різницькими ножами, – сказав Крісто Бедойя.

Такого не може бути, бо я забрав у них ножі, перед тим як наказав їм іти спати, – мовив алькальд. – Певне, ти їх бачив ще до цього.

Я бачив їх дві хвилини тому, і кожного з різницьким ножем, – сказав Крісто Бедойя.

А чорт! – вилаявся алькальд. – То виходить, вони повернулися з іншими ножами.

Він пообіцяв негайно вжити заходів, але спершу зайшов до клубу замовити на вечір столик для гри в доміно, а коли вийшов, злочин уже стався. Після розмови з полковником Крісто Бедойя припустився єдиної серйозної помилки, яка виявилася фатальною: він подумав, що в останню мить Сантьяго Насар вирішив поснідати в нас, не перевдягаючись, і пішов шукати його до нашого дому. Він швидко рушив берегом річки, запитуючи в кожного зустрічного, чи не бачили, щоб тут проходив Сантьяго Насар, але ніхто не міг сказати йому чогось певного. Крісто Бедойя не стривожився, бо до нашого будинку вели й інші дороги. Проспера Аранго, сільська чепуруха, стала благати його, щоб він допоміг її батькові, який конав на порозі свого дому, нечутливий до швидкоплинного єпископського благословення. «Я бачила його, як ішла на пристань, – розповіла мені моя сестра Марго, – і вже тоді він мав обличчя мерця». Крісто Бедойя затримався на чотири хвилини, з'ясовуючи стан хворого, й пообіцяв повернутися згодом, якщо буде нагальна потреба, але згаяв ще три хвилини, допомагаючи Проспері Аранго віднести старого до спальні. Коли він знову вийшов на вулицю, то почув далекі крики і йому здалося, ніби десь на майдані ляскають хлопавки. Він спробував побігти, але йому заважав револьвер за поясом. Завернувши за останній ріг, він упізнав зі спини мою матір, яка майже волочила за руку малого сина.

Луїсо Сантьяго, – крикнув він їй, – де твій хрещеник?

Моя мати на мить обернулася – обличчя її було зарошене слізьми.

Ой, сину! – відповіла вона. – Кажуть його зарізали!

Так воно й було. Коли Крісто Бедойя кинувся був шукати Сантьяго Насара, той саме зайшов у дім Флори Мігель, своєї нареченої, що стояв якраз за рогом, де Крісто бачив свого друга востаннє. «Мені навіть на думку не спало, що він там, – розповів Крісто Бедойя в розмові зі мною, – бо ті люди ніколи не вставали раніше полудня». Він лише повторив чутку, яка ходила в містечку, ніби вся та родина спить до дванадцятої години дня за наказом Нагіра Мігеля, наймудрішого чоловіка в арабській громаді. «Через те Флора Мігель, хоч і була не дуже юна, виглядала, як троянда», – вважає Мерседес. Насправді ж, хоч вони й відмикали двері свого дому досить пізно, як і багато інших, проте були люди ранні й працьовиті. Батьки Сантьяго Насара і Флори Мігель домовилися одружити своїх дітей. Сантьяго Насар не перечив і ще підлітком пообіцяв батькові, що виконає його волю, бо дивився на одруження так само практично, як і Ібрагім Насар. Флора Мігель справді мала досить квітучу зовнішність, але їй бракувало грації, бракувало розважливості, вона була весільною матір'ю майже для всіх своїх однолітків, отож ця угода стала для неї наче даром провидіння. їхні заручини були дуже прості, без урочистих візитів, без сердечних тривог. Весілля відкладали кілька разів і нарешті призначили на найближче Різдво.

Того понеділка Флора Мігель прокинулася разом з першими гудками єпископського пароплава і скоро довідалася, що близнюки Вікаріо чатують на Сантьяго Насара з наміром убити його. Моїй сестрі-черниці, єдиній людині, яка розмовляла з нею після нещастя, вона сказала, що навіть не пригадує, хто саме сказав їй про це. «Але о шостій ранку про це знали геть усі», – розповіла вона моїй сестрі. Однак їй видалося неймовірним, що Сантьяго Насара можуть убити. Скоріше його захочуть силоміць одружити з Анхелою Вікаріо, щоб повернути їй утрачену честь, – подумала Флора Мігель і відчула себе зганьбленою й приниженою. Тим часом як півмістечка зійшлося на пристань зустрічати єпископа, вона сховалась у своїй спальні і, плачучи від люті, заходилася складати у скриньку листи, що їх Сантьяго Насар надсилав їй, коли вчився в середній школі.

Проходячи повз будинок Флори Мігель, Сантьяго Насар завжди проводив ключами по металевих жалюзі вікон, навіть коли знав, що в домі нікого немає. Отож і того понеділка Флора Мігель чекала, коли він з'явиться, тримаючи в пелені шкатулку з листами. Сантьяго Насар не міг бачити її з вулиці, зате вона побачила його крізь металеві грати ще до того, як він дряпнув по ній ключами.

Заходь, – сказала Флора Мігель.

Жодна людина, навіть лікар, ніколи не заходила в той будинок о 6.45 ранку. Сантьяго Насар тільки-но розлучився з Крісто Бедойєю біля крамниці Джаміля Шаюма, і навколо нього на майдані було стільки людей, що просто незбагненно, як це ніхто не помітив, що він зайшов у дім своєї нареченої. Слідчий шукав бодай одну особу, яка б це бачила, і шукав не менш наполегливо, аніж я, але так нікого й не знайшов. На берегах аркуша 382 свого протоколу він написав червоним чорнилом: Фатальність робить нас невидимими. Бо ж увійшов Сантьяго Насар у парадні двері на очах у всіх і при тому не робив нічого, щоб зайти непоміченим. Флора Мігель чекала на нього у вітальні, зелена від люті, в одній зі своїх недоречних суконь з жабо, які мала звичай одягати в урочистих випадках.