Текст книги "Сто років самотності (збірка)"

Автор книги: Габриэль Гарсиа Маркес

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 41 страниц)

Туди не можна, Ремедіос, – гукнула Ампаро Москоте з ґалереї. – Там працюють.

Але Ауреліано не дав дівчинці часу усвідомити цих слів. Підняв догори золоту рибку, підвішену за губу на ланцюжку, й мовив:

Заходь.

Ремедіос увійшла і почала щось питати про рибку, але Ауреліано нічого не зміг відповісти через раптовий напад ядухи. Йому хотілося залишитися назавжди біля цієї лілейної шкіри, біля цих смарагдових очей, вічно чути цей голос, який із кожним запитанням вимовляв слово «сеньйор» з такою шанобливістю, неначе був звернений до рідного батька. В кутку за столом сидів Мелькіадес, шкрябаючи якісь нерозбірливі карлючки. Ауреліано його зненавидів.

Він тільки встиг одне – запропонувати Ремедіос рибку на згадку, але дівчинка злякалася такої пропозиції і поквапилася вийти із майстерні. Того вечора Ауреліано назавжди втратив приховане терпіння, з яким досі чекав нагоди зустрітися з нею. Геть закинув роботу. Багато разів робив розпачливі зусилля, щоб зосередитись і знову викликати Ремедіос, але вона не озивалася. Шукав її в майстерні сестер, за опущеними завісками вікон її оселі, в конторі її батька, але зустрічав тільки в омріяному образі, який виповнював його жахливу самотність. Ауреліано проводив цілі години у вітальні, слухаючи разом з Ребекою вальси, що вигравала піанола. Ребека слухала їх, бо під цю музику П'єтро Креспі учив її танцювати; Ауреліано – просто тому, що геть усе, навіть музика, нагадувало йому про Ремедіос.

Будинок наповнився коханням. Ауреліано висловлював його у віршах, які не мали ні початку, ні кінця. Писав їх на цупкому пергаменті, подарованому Мелькіадесом, писав на стінах купальні, на шкірі власних рук, і в усіх цих віршах поставала перевтілена Ремедіос: Ремедіос у сонному полуденному повітрі, Ремедіос у тихому подиху троянд. Ремедіос у таємному водяному годиннику метеликів, Ремедіос у ранковому запаху теплого хліба – одне слово, завжди й усюди була Ремедіос. Ребека дожидала свого кохання щодня о четвертій годині, сидячи з вишиванням біля вікна. Вона добре знала, що мул, який розвозить пошту, приходить до Макондо тільки двічі на місяць, а проте чекала його весь час, певна того, що помилково він може прийти будь-якого дня. Сталося якраз навпаки: у визначений день мул не з'явився. Ошаліла з розпачу, Ребека встала серед ночі й похапцем, з жадібністю самовбивці заходилася жменями поїдати землю в саду, плачучи з горя й люті, ранячи ясна осколками черепашок. А потому блювала аж до світання. Вона зайшла в стан якоїсь гарячкової прострації, втратила тяму, і в маренні її серце безсоромно виказало свою таємницю. Обурена Урсула зламала замок скрині й знайшла на дні шістнадцять напахчених листів, перев'язаних рожевою стрічкою, рештки листків та пелюсток, що були між сторінками старих книжок, і засушених метеликів, які від першого дотику оберталися на порох.

Тільки Ауреліано був здатний осягнути всю глибину Ребечиного розпачу. Того вечора, поки Урсула силкувалася витягти Ребеку з безодні марення, він вирушив разом з Маґніфіко Вісбалем і Герінельдо Маркесом до закладу Катаріно. Заклад розширили, прибудувавши Ґалерею й розгородивши її дошками на окремі кімнатки, де мешкали самотні жінки, від яких пахло вмерлими квітами. Ансамбль із акордеоніста й барабанщиків виконував пісні Франсіско Людини, котрий уже кілька років не з'являвся в Макондо. Троє друзів замовили собі тростинового вина. Маґніфіко й Герінельдо, ровесники Ауреліано, однак досвідченіші за нього в життєвих справах, неквапно пили з жінками, які сиділи в них на колінах. Одна з жінок, зів'яла, з золотими зубами, спробувала приголубити Ауреліано. Проте той відштовхнув її. Згодом помітив: що більше він п'є, то частіше згадує про Ремедіос, але терпіти муку спогадів стає легше. І раптом він кудись поплив, сам незчувшись, коли це почалося. Невдовзі побачив, що його друзі й жінки так само пливуть у тьмяному світляному мареві – безформні, невагомі постаті – і вимовляють слова, які злітають не з їхніх уст, і роблять загадкові знаки, що не збігаються з їхніми рухами. Катаріно поклала йому на плече руку, мовивши: «Скоро одинадцята». Ауреліано озирнувся, побачив велетенську пляму обличчя, що розпливлася, штучну квітку за вухом, а відтак утратив пам'ять, як ото колись під час епідемії забутливості, і віднайшов її аж другого дня, та ще й у зовсім незнайомій йому кімнаті, – перед ним стояла Пілар Тернера, в самій тільки сорочці, боса, розпатлана; вона світила на нього лампою й не вірила своїм очам:

Ауреліано!

Ауреліано став твердіше на ноги й звів голову. Він не знав, як сюди потрапив, але добре пам'ятав, з яким наміром, бо ще з дитячих літ беріг цей намір у недоторканому тайнику свого серця.

Я прийшов переспати з вами, – сказав він.

Його одежа була заляпана болотом і блювотинням. Пілар Тернера, яка на той час жила тільки зі своїми двома малими синами, ні про що його не питала. Повела до ліжка. Обтерла мокрою ганчіркою обличчя, роздягла, потому роздяглася сама й опустила запону від москітів, щоб сини нічого не бачили, якщо, бува, прокинуться. Вона вже стомилася чекати чоловіка, з яким її розлучили в рідному селищі; чоловіків, що повід'їжджали; незліченних чоловіків, які не знайшли дороги до її дому, збиті з пантелику невизначеністю віщувань на картах. Поки вона чекала їх усіх, шкіра в неї укрилася зморшками, груди обвисли, жар серця загас. Вона знайшла Ауреліано в темряві, поклала руку йому на живіт і з материнською ніжністю поцілувала в шию. «Бідний мій хлопчику», – прошепотіла вона. Ауреліано затремтів. Не гаючися, спокійно й упевнено він відплив від скелястих берегів печалі й зустрів Ремедіос, перетворену в безкрайню трясовину, що пахла грубою твариною й щойно випрасуваною білизною. Вирушаючи в це плавання, він плакав. Спочатку це було мимовільне, уривчасте хлипання. Потім сльози ринули нестримним потоком, і він відчув, як щось розпухле й болюче луснуло в нього всередині. Перебираючи хлопцеве волосся кінчиками пальців, жінка зачекала, доки його тіло звільниться від тієї чорноти, яка заважала йому жити. А потім Пілар Тернера спитала: «Хто це така?» І Ауреліано сказав їй. І вона розсміялася сміхом, який полохав голубів, а цієї ночі навіть не розбудив дітей. «Тобі доведеться спочатку доняньчити наречену», – пожартувала вона. Але під цим жартом Ауреліано відчув глибоке співчуття. Коли ж він вийшов з кімнати, залишивши там не тільки невпевненість у своїй чоловічій силі, а й той гіркий тягар, що стільки місяців лежав йому на серці, Пілар Тернера несподівано пообіцяла йому:

– Я поговорю з дівчинкою і подам її тобі на тарелі, ось побачиш.

І вона виконала свою обіцянку. Однак у невдалий час, бо дім Буендіа втратив свій звичайний спокій. Коли стало відомо про палке кохання Ребеки, – а приховати його було неможливо через її крики в маренні, – Амаранта враз заслабла на гарячку. Вона теж була вколота жалом кохання, але неподіленого. Замикаючись у купальні, вона виливала муки безнадійної пристрасті в палких листах, але вдовольнялася тим, що ховала їх на дно своєї скриньки. Урсула ледве справлялася ходити коло двох болящих. Ніякі довгі й хитромудрі розпити не допомогли з'ясувати причину пригніченого стану Амаранти. Зрештою їй удруге сяйнув щасливий здогад: зламавши замок Амарантиної скриньки, вона знайшла перев'язані рожевою стрічкою, перекладені білими лілеями, ще вологі від сліз листи, адресовані П'єтро Креспі, але так йому й не відіслані. Плачучи з люті, Урсула прокляла ту годину, коли їй заманулося купити піанолу, заборонила уроки вишивання й оголосила щось на взірець жалоби без небіжчика – аж доки її дочки не відмовляться від своїх сподівань. Втручання Хосе Аркадіо Буендіа, який змінив свою колишню думку про П'єтро Креспі й був у захваті від його вміння поводитися з музичними машинами, нічого не дало. Тому, коли Пілар Тернера переказала Ауреліано згоду Ремедіос вийти за нього заміж, хлопець зрозумів, що ця новина тільки посилить горе його батьків, однак вирішив зустрітися зі своєю долею віч-на-віч. Покликані до вітальні для офіційних переговорів, Хосе Аркадіо Буендіа й Урсула стійко вислухали заяву свого сина. Але, дізнавшись ім'я нареченої, Хосе Аркадіо Буендіа почервонів від обурення. «Таж ти очманів від свого кохання! – загримів він. – Усюди стільки гарних і порядних дівчат, а тобі нічого кращого не спало на думку, як одружитися з дочкою нашого ворога». Але Урсула вибір схвалила. Вона зізналася, що всі сім сестер Москоте подобаються їй своєю красою, працьовитістю, скромністю і вихованістю, і похвалила сина за розважливість. Обеззброєний захопленими відгуками дружини, Хосе Аркадіо Буендіа висунув лише одну умову: Ребека, на чиє кохання відповідають взаємністю, вийде заміж за П'єтро Креспі. Коли Урсула зможе вигадати трохи часу, то повезе Амаранту до головного міста провінції, щоб подорож і зміни товариства допомогли дівчині перебороти розчарування. Тільки-но Ребека дізналася про цю угоду, як ураз одужала, написала нареченому радісного листа, дала його на затвердження батькам і, не вдаючись до послуг посередниць, сама віднесла того листа на пошту. Амаранта вдала, ніби підкоряється рішенню старших, і поступово одужала від гарячки, але подумки заприсяглася, що Ребека вийде заміж тільки через її труп.

Наступної суботи Хосе Аркадіо Буендіа надяг костюм із темного сукна, целулоїдовий комірець та замшеві чоботи, що їх уперше взув у день балу, і пішов сватати Ремедіос Москоте за свого сина. Корехідор і його дружина були потішені несподіваними відвідинами і водночас занепокоєні, бо не знали їх причини, а дізнавшися, вирішили, що Хосе Аркадіо Буендіа переплутав ім'я майбутньої нареченої. Щоб усунути помилку, мати підняла Ремедіос із ліжка й внесла на руках іще зовсім сонну до вітальні. Її спитали, чи вона справді вирішила вийти заміж, і вона, пхинькаючи, відповіла, що хоче тільки одного: аби їй дали поспати. Хосе Аркадіо Буендіа, зрозумівши сумніви подружжя Москоте, подався за поясненнями до Ауреліано. Коли ж повернувся, то Москоте вже встигли перевдягтися у відповідне для такої нагоди вбрання, трохи переставили меблі у вітальні, наповнили вази свіжими квітами й чекали на нього в товаристві старших дочок. Пригнічений своїм дурним становищем і муками, яких завдавав йому цупкий комірець, Хосе Аркадіо Буендіа підтвердив, що обранка справді Ремедіос. «Але ж це суперечить здоровому глуздові, – сказав занепалий духом дон Аполінар Москоте. – У нас, крім неї, іще шестеро дочок, усі вони дівчата на виданні, і кожна з радістю погодилась би стати достойною дружиною такого поважного й працьовитого кабальєро, як ваш син, а Ауреліто зупиняє свій вибір на тій єдиній, яка ще пісяє в постіль». Дружина – досить молода на вигляд жінка з опущеними очима й неквапними рухами – дорікнула йому за грубість. Після того як було випито фруктовий сік, подружжя, зворушене твердим рішенням Ауреліано, дало врешті-решт свою згоду. Тільки сеньйора Москоте попросила зробити їй таку ласку – поговорити з Урсулою віч-на-віч. Урсула стала бурчати, навіщо, мовляв, її плутають у чоловічі справи, але насправді була зацікавлена і назавтра, хвилюючись і дещо боязко, завітала до будинку Москоте. Через півгодини вона повернулася з повідомленням, що Ремедіос іще не дійшла потрібного віку. Ауреліано не визнав це за поважну перешкоду. Він, мовляв, чекав так довго, що тепер готовий чекати скільки завгодно, доки наречена дійде віку, коли зможе стати матір'ю.

Відновлену гармонію порушила тільки смерть Мелькіадеса. Хоч саму подію можна було завбачити, проте супутні обставини виявились несподіваними. Через кілька місяців після повернення у Мелькіадеса почали виявлятися ознаки постаріння, яке розвивалося так швидко й незворотно, що незабаром він перетворився на одного з отих нікому не потрібних дідів, котрі, мов тіні, бродять кімнатами, насилу тягаючи ноги й голосно розводячись про кращі минулі часи; ніхто про цих старих не піклується, про них навіть не згадують, аж доки знайдуть якогось ранку мертвими в постелі. Спочатку Хосе Аркадіо Буендіа, захопившись такою новиною, як даґеротипія, та пророцтвами Нострадамуса, допомагав Мелькіадесові в його справах. Та згодом чимраз частіше залишав цигана на самого себе, бо спілкуватися з ним ставало щодалі важче. Мелькіадес сліпнув і глухнув; здавалося, він плутав співрозмовників з людьми, яких знав у давно минулі історичні епохи, а на запитання відповідав незрозумілою мішаниною з різних мов. Тиняючись будинком, він промацував перед собою повітря, хоч рухався серед речей з незбагненною спритністю, неначе був обдарований інстинктом орієнтації, що спирався на близькі передчуття. Одного разу він забув вставити штучні зуби, покладені на ніч у склянку з водою біля ліжка, і відтоді більше не послуговувався ними. Коли Урсула вирішила розширити будинок, то загадала вибудувати для Мелькіадеса окрему кімнату біля майстерні Ауреліано, якнайдалі від домашньої товкотнечі й шуму, з великим світлим вікном і етажеркою, на якій власноручно розмістила запорошені й поточені шашелем циганові книжки, крихкі аркуші паперу, списані незрозумілими знаками, та склянку з штучними зубами, де вже пустили корінці якісь водорості з маленькими жовтими квіточками. Нове місце, видно, припало Мелькіадесові до вподоби, бо він перестав з'являтися навіть у їдальні. Його можна було зустріти тільки в майстерні Ауреліано, де він просиджував годинами, списуючи таємничими карлючками привезені колись пергаменти, які були ніби зроблені з чогось твердого й сухого і розшаровувались, як листове тісто. В майстерні він з'їдав і їжу, що її двічі на день приносила Вісітасьйон, – а втім, останнім часом у старого пропав апетит, він їв тільки овочі, через що невдовзі прибрав властивого вегетаріанцям кволого вигляду. Шкіра в нього покрилася ніжною пліснявою, схожою на ту, що росла на допотопному жилеті, якого він ніколи не скидав, віддих був смердючий, як у сплячої тварини. Ауреліано, заглиблений у складання віршів, врешті-решт перестав помічати його, та одного разу в бурмотінні Мелькіадеса він уловив ніби щось осмислене й став прислухатися. Єдине, що він спромігся вирізнити з заплутаного незрозумілого мимрення, було настирливе, як стукіт молотка, раз у раз повторюване слово: «рівнодення», «рівнодення», «рівнодення», – та ще ім'я – Олександр фон Гумбольдт[5]5
  Олександр фон Гумбольдт (1769—1859) – відомий німецький географ і натураліст.


[Закрыть]. Аркадіо досяг трохи кращих успіхів у спілкуванні з циганом, коли став допомагати Ауреліано в ювелірній справі. Мелькіадес озивався на його спроби зав'язати розмову і часом казав цілі фрази іспанською, тільки вони не мали ніякого стосунку до навколишньої дійсності. Проте якось увечері старого охопило хвилювання. Мине багато років і, стоячи біля стіни перед розстрілом, Аркадіо згадає, як, весь тремтячи, Мелькіадес прочитав йому кілька сторінок своїх незбагненних записів, яких Аркадіо, звісно, не зрозумів і які, однак, прочитані співучим голосом, видались йому покладеними на музику енцикліками[6]6
  Енцикліка – папське послання.


[Закрыть]. Скінчивши, Мелькіадес усміхнувся, вперше за довгий час, і мовив по-іспанськи: «Коли я вмру, то нехай у моїй кімнаті три дні палять ртуть». Аркадіо переказав ці слова Хосе Аркадіо Буендіа, який хотів домогтися від цигана додаткових пояснень, але дістав усього лиш коротку відповідь: «Я досяг безсмертя». Коли віддих Мелькіадеса зробився смердючим, Аркадіо почав щочетверга вранці водити старого купатися до річки, і справа ніби пішла на ліпше. Мелькіадес роздягався і йшов у воду разом з хлопчаками, загадкове почуття орієнтації допомагало йому обходити глибокі й небезпечні місця. «Усі ми вийшли з води», – якось зауважив він.

Час минав, і ніхто не бачив Мелькіадеса в домі, хіба тільки тієї ночі, коли він із зворушливим старанням намагався полагодити піанолу, та щочетверга, коли він виряджався з Аркадіо на річку, несучи під рукою висушений гарбуз і шматок пальмового мила, загорнуті в рушник. І от одного четверга, перед тим як Аркадіо покликав Мелькіадеса купатися, Ауреліано зачув, що старий бурмоче: «Я помер від малярії в болотах Синґапура». Цього разу, заходячи в воду, Мелькіадес повернув не туди, куди слід, і його знайшли аж назавтра, кількома кілометрами нижче за течією: він лежав на мілководді в світлому затоні, а до його живота прилип шматочок курячого посліду. Незважаючи на заперечення обуреної Урсули, яка плакала за циганом дужче, ніж за рідним батьком, Хосе Аркадіо Буендіа заборонив ховати тіло. «Мелькіадес безсмертний, – сказав він, – до того ж сам відкрив формулу воскрешення з мертвих». Потім роздмухав давно занедбане горно й поставив на нього казанок із ртуттю, щоб кипіла біля трупа, який став поволі вкриватися синіми пухирями. Дон Аполінар Москоте зважився нагадати, що непохований потопельник становить небезпеку для громадського здоров'я. «Анітрохи – адже він живий», – відказав Хосе Аркадіо Буендіа й далі обкурював того парами ртуті рівно сімдесят дві години; на той час труп уже почав лопатись, як синювато-біла брунька, з тонким посвистом і тлінним смородом на всю оселю. І лише тоді Хосе Аркадіо Буендіа дозволив поховати його, але не сяк-так, а з усіма почестями, належними найбільшому добродійникові Макондо. Це був перший і найвелелюдніший похорон у місті, що його – і то не набагато – перевищить через сто років похоронний карнавал на вшанування пам'яті Великої Мами[7]7
  Велика Мама – персонаж зі збірки оповідань Ґабріеля Гарсіа Маркеса «Похорон Великої Мами» (1962); дія відбувається теж у Макондо.


[Закрыть]. Цигана опустили в могилу, викопану посеред пустирища, призначеного для цвинтаря, й написали на кам'яній плиті єдине, що було відомо про нього: МЕЛЬКІАДЕС. Потому, як заведено, пильнували дев'ять днів. Скориставши з безперервної товкотнечі в патіо, де пили каву, розповідали анекдоти й грали в карти, Амаранта вибрала хвилинку й освідчилася в коханні П'єтро Креспі, що кілька тижнів перед тим оголосив про свої заручини з Ребекою й тепер лаштував маґазин музичних інструментів і заводних іграшок там, де колись араби міняли дрібнички на папуг, – на місці, відомому в народі під назвою «вулиця Турків». Італієць, чиї лискучі, мовби полаковані кучері, викликали в жінок непереборне бажання зітхнути, поставився до Амаранти, як до розпещеної дівчинки, що її не варто сприймати надто серйозно.

У мене є молодший брат, – відповів він їй. – Він приїде допомагати мені в магазині.

Амаранта відчула себе приниженою і з уїдливою злістю відповіла йому, що вирішила будь-що перешкодити сестриному весіллю, навіть якби довелося для цього покласти на порозі будинку свій власний труп. Вражений цією погрозою, П'єтро Креспі не зміг утриматися від спокуси розповісти про неї Ребеці. Отож до поїздки Амаранти, що весь час відкладалася через обтяженість Урсули, підготувалися менше ніж за тиждень. Амаранта не опиралась, але, прощаючися з Ребекою, шепнула їй на вухо:

Не радій марно. Хай мене завезуть хоч на край світу, я однаково знайду спосіб розладнати твоє весілля – готова навіть убити тебе.

Через відсутність Урсули й невидиму присутність Мелькіадеса, який і далі робив загадкові прогулянки кімнатами, будинок тепер видавався величезним і порожнім. Ребеці було доручено пильнувати господарство, а індіанка порядкувала в пекарні. Увечері, коли з'являвся П'єтро Креспі, поширюючи довкола себе свіжий запах лаванди і неодмінно з подарунком – якою-небудь заводною іграшкою – в руках, наречена приймала його в головній вітальні, порозчинявши навстіж усі вікна й двері, щоб уберегти себе від пересудів. Та остороги були зайві: італієць поводився так шанобливо, що не смів доторкнутися навіть до руки дівчини, котра менш ніж через рік мала стати його дружиною. Потроху будинок наповнився чудовими дрібничками. Заводні танцівниці, маври-акробати, клоуни-барабанщики, коники-стрибунці – вся ця багата механічна фауна, принесена П'єтро Креспі, розвіяла печаль, що терзала Хосе Аркадіо Буендіа від дня смерті Мелькіадеса, й повернула його знову в той час, коли він захоплювався алхімією. Він оселився в раю, повному вительбушених звірят та розібраних механізмів, які намагався вдосконалити, надавши їм вічного руху на основі принципу дії маятника. Ауреліано закинув роботу в майстерні й узявся навчати малу Ремедіос читати й писати. Спершу дівчинка віддавала перевагу своїм лялькам над цим чужим чоловіком, який приходив щовечора й з чиєї вини її відривали від іграшок, мили, гарно вбирали й усаджували у вітальні. Але терпіння й відданість Ауреліано зрештою скорили її до такої міри, що вона проводила з ним довгі години, вивчаючи літери й малюючи в зошиті кольоровими олівцями будиночки, корів у оборах та повтикувані жовтими променями круглі сонця, що сідали за горби.

Нещасливою почувалася сама тільки Ребека: вона не могла забути Амарантової погрози. Ребека знала вдачу сестри, її зарозумілий дух, і боялася лютої помсти. Вона по кілька годин просиджувала в купальні, смоктала пальця й одчайдушним зусиллям волі притлумлювала в собі бажання знову почати їсти землю. Шукаючи порятунку від своїх тривог, вона покликала Пілар Тернеру, щоб та почитала їй на картах майбутнє. Після цілої низки невизначених фраз Пілар Тернера прорекла:

Не матимеш щастя доти, аж поки твої батьки не будуть поховані.

Ребеку пройняв дрож. Ніби пригадуючи давній сон, вона побачила себе зовсім малесенькою дівчинкою на порозі будинку Буендіа зі скринькою, дерев'яною гойдалкою і мішком, що про його вміст вона так ніколи й не дізналася. Згадала лисого пана, зодягненого в полотняний костюм і з золотою запонкою на комірі сорочки й зовсім не схожого на чирвового короля. Згадала дуже молоду й дуже гарну жінку з теплими духмяними руками, що не мали нічого спільного з ревматичними пальцями чирвової дами; жінка прикрашала її волосся квітами, щоб повести гуляти ввечері зеленими вулицями міста.

Не розумію, – сказала Ребека.

Пілар Тернера здавалася збентеженою.

Я теж не розумію, але саме так кажуть карти.

Ребеку настільки занепокоїло туманне пророцтво, що

вона розповіла про нього Хосе Аркадіо Буендіа; той вичитав їй за віру в карти, але сам відразу ж непомітно заходився нишпорити по скринях та шафах, пересувати меблі й піднімати дошки підлоги, шукаючи мішок із кістками.

Пам'ятав, ніби не бачив мішка від часу перебудови будинку. Потай від усіх він покликав мулярів, і один з них зізнався, що замурував мішок у стіну однієї зі спалень, бо той заважав працювати. Кілька днів підряд вони прослухували стіни, прикладаючи вухо до кладки, доки врешті зачули «квок, квок» далеко в глибині. Пробили стіну й знайшли там мішок, цілий і непошкоджений. Того ж таки дня його поховали в могилі без надгробка неподалік від Мелькіадеса, і Хосе Аркадіо Буендіа повернувся додому, звільнившись від тягаря, що гнітив його сумління хоч і недовго, але так само важко, як і спогад про Пруденсіо Аґіляра. Проходячи через кухню, він поцілував Ребеку в лоб.

Викинь дурні думки з голови, – сказав він їй. – Ти будеш щаслива.

Дружба з Ребекою широко розчинила перед Пілар Тернерою двері будинку, зачинені для неї Урсулою після народження Аркадіо. Пілар Тернера, мовби отара кіз, приходила в будь-який час і давала вихід своїй гарячковій енергії, виконуючи найтяжчі роботи по господарству. Інколи вона заглядала й до майстерні і допомагала Аркадіо обробляти дагеротипні пластинки з такою ретельністю й ніжністю, що зрештою він став бентежитися. Ця жінка просто забивала йому памороки. Її гаряча шкіра, запах диму довкола неї, голосний сміх, геть недоречний у затемненій кімнаті, відвертали увагу, і він знай робив щось не так.

Одного разу в майстерні сидів Ауреліано, зайнятий своїм; Пілар Тернера сперлася на стіл, захоплено спостерігаючи за його роботою. І тут воно сталося. Ауреліано впевнився, що Аркадіо перебуває в затемненій кімнаті, і тільки тоді звів очі на Пілар Тернеру й зустрівся з її поглядом, де думка проглядала так ясно, ніби була осяяна полуденним сонцем.

То що там? – мовив Ауреліано. – Говори, в чім річ.

Пілар Тернера прикусила губу, сумно посміхнувшись.

Із тебе вийшов би гарний вояк, – відповіла вона. – Куди цілиш, туди й влучаєш.

Ауреліано відчув полегшу, переконавшись, що його передчуття підтвердилися. Він знов зосередився на роботі, ніби нічого й не сталося, а його голос прозвучав спокійно й твердо:

– Я визнаю його своїм сином, – сказав він. – Він носитиме моє ім'я.

Хосе Аркадіо Буендіа нарешті досягнув того, чого шукав: приєднав до однієї з заводних танцівниць годинниковий механізм, і лялька танцювала три дні під власну музику. Цей винахід схвилював його більше від усіх колишніх безглуздих задумів. Він кинув їсти. Перестав спати. І, перебуваючи без нагляду й турбот Урсули, дозволив уяві вкинути його в стан безперервного марення, якого він уже так ніколи й не позбувся; цілісінькі ночі ходив він кімнатою туди й сюди, міркуючи вголос, вишукуючи способи застосувати принцип дії маятника до воза, плуга, одне слово, до всього, що, рухаючись, дає якусь користь. Його так висотало гарячкове безсоння, що він зовсім не впізнав старого з білою головою й невпевненими рухами, який завітав до його спальні одного ранку. То був Пруденсіо Аґіляр. Упевнившись нарешті, хто це, й вражений тим, що, – як він побачив, – мертві також старіють. Хосе Аркадіо Буендіа відчув наплив глибокої печалі. «Пруденсіо, – вигукнув він,

яким це побитом ти аж сюди дістався?» Після багатьох років перебування в царстві мертвих туга за живими зробилася такою нестерпною, потреба в чиємусь товаристві

такою невідкладною, а близькість ще однієї смерті, що існує всередині смерті, – такою застрашливою, що Пруденсіо Аґіляр зрештою полюбив свого найзапеклішого ворога, якого шукав уже давно. Питав про нього в мерців з Ріоачі, у померлих, що прибували з Вальє-де-Упар і долини, та ніхто не міг сказати йому нічого певного, адже Макондо не було відоме померлим доти, поки не прибув Мелькіадес і не позначив його чорною цяточкою на строкатих картах смерті, Хосе Аркадіо Буендіа говорив з Пруденсіо Аґіляром до світання. Через кілька годин, знесилений від тривалого безсоння, він зайшов до майстерні Ауреліано й спитав: «Який сьогодні день?» Ауреліано відповів, що вівторок. «Я теж так вважав, – мовив Хосе Аркадіо Буендіа. – Але невдовзі помітив, що й далі триває понеділок – від учора. Подивись на небо, подивись на стіни, подивись на беґонії. І сьогодні ще понеділок». Звиклий до батькових дивацтв, Ауреліано пустив його слова повз вуха. Назавтра, в середу, Хосе Аркадіо Буендіа знову з'явився в майстерні. «Просто лихо, та й годі, – правив він. – Подивись лишень на повітря, послухай, як дзвенить сонце, усе достоту таке саме, як учора й позавчора. Сьогодні також понеділок». Того вечора П'єтро Креспі зустрів його в Ґалереї; Хосе Аркадіо Буендіа заходився від плачу: схлипуючи негарно, по-старечому, він лив сльози за Пруденсіо Аґіляром, Мелькіадесом, Ребечиними батьками, своїм татом, своєю матінкою, одне слово, за всіма, кого міг пригадати й хто вже перебував на той час самотою в смерті. П'єтро Креспі подарував йому заводного ведмедя, що походжав по дротині на задніх лапах, однак не зумів позбавити Хосе Аркадіо Буендіа нав'язливого стану. Тоді він спитав його, як там справи з проектом, про який той йому нещодавно розповідав, а саме з машиною-маятником для польотів людини в повітрі, та Хосе Аркадіо Буендіа відповів, що її зробити неможливо, бо маятник може підняти в повітря будь-яку річ, тільки не себе самого. У четвер Хосе Аркадіо Буендіа знову зайшов до майстерні, його обличчя виказувало повний розпач. «Машина часу зіпсувалася, – майже ридаючи, промовляв він, – а Урсула й Амаранта так далеко». Ауреліано посварив його, як дитину, і він слухняно замовк. Шість годин поспіль він уважно розглядав речі, намагаючись визначити, чи відрізняється їхній вигляд від того, який вони мали вчора, і вперто шукав змін як доказу руху часу. Цілісіньку ніч пролежав він із розплющеними очима, закликаючи Пруденсіо Аґіляра, Мелькіадеса й усіх померлих прийти поділити його тривогу. Але ніхто до нього не прийшов. У п'ятницю вранці, коли всі в будинку ще спалц, він знову почав вивчати довколишній світ, доки в нього не зосталось ані найменшого сумніву в тому, що все ще триває понеділок. Тоді він відірвав від одних дверей засув і з дикою люттю, давши волю своїй небуденній силі, побив на друзки алхімічні пристрої, вчинив розгром у лабораторії даґеротипїї та ювелірній майстерні, – при цьому, наче біснуватий, горлав щось урочистою і звучною, але геть незрозумілою мовою. Він замірився зруйнувати й весь будинок, але тут Ауреліано погукав на поміч сусідів. Потрібно було десять чоловіків, щоб звалити його, чотирнадцять – щоб зв'язати, і двадцять – щоб відволокти у двір під великий каштан, де його покинули, припнувши мотузками до стовбура, а він і далі лаявся своєю дивною мовою, вивергаючи з рота зелену піну. Коли повернулись Урсула й Амаранта, він усе ще зоставався прив'язаний за руки й за ноги до прикорня, геть промоклий від дощу, але вже цілком сумирний та безпечний. Вони заговорили до нього, але він їх не впізнав і відповів щось незрозуміле. Урсула розв'язала йому натерті до крові зап'ястя й кісточки, залишивши мотузку тільки довкола пояса. А згодом йому спорудили пальмове накриття для захисту від сонця та дощу.

Ауреліано Буендіа і Ремедіос Москоте повінчались однієї березневої неділі перед вівтарем, що його падре Никанор Рейна загадав поставити у вітальні. Ця подія стала завершенням цілого місяця хвилювань і тривог у будинку Москоте через те, що мала Ремедіос досягла зрілості раніше, ніж позбулася своїх дитячих звичок. Дарма, що мати своєчасно втаємничила її в зміни, пов'язані з дівочим віком: одного лютневого вечора Ремедіос із переляканими криками вскочила до вітальні, де її сестри розмовляли з Ауреліано, і показала свої панталони, забруднені чимось темно-шоколадного кольору. Весілля було призначено через місяць. Наречену ледве встигли навчити самотужки вмиватися й одягатися, а також виконувати найпростіші роботи в господі. Щоб відзвичаїти дівчину ловити рибу в ліжку, її примушували мочитися на розпечену цеглу. Чималих зусиль коштувало переконати її в недоторканості подружніх таємниць, бо коли Ремедіос повідали деякі подробиці першої шлюбної ночі, вона була така вражена й нетямилася від захвату водночас, аж була готова обговорювати почуте з цілим світом. Довелося добряче поморочитися з нею, але зате на призначений для церемонії день дівчинка була обізнана в житейських справах так само добре, як і її сестри. Дон Аполінар Москоте повів дочку за руку вулицею, прикрашеною квітами й Гірляндами, повів під гучне бахкання ракет і музику кількох оркестрів, а вона махала рукою і дякувала усмішкою сусідам, котрі з вікон своїх будинків бажали їй щастя. Ауреліано, в костюмі з чорного сукна й лакованих черевиках із металевими застібками, – тих самих, в яких він через кілька років стоятиме біля стіни перед розстрілом, – зустрів наречену перед дверима будинку й повів до вівтаря; сам був страшенно блідий, а до горла підкочувався клубок. Ремедіос поводилася дуже невимушено й скромно, не втративши самовладання навіть тоді, коли Ауреліано, намагаючись надягти їй на палець обручку, впустив її додолу. Це викликало замішання серед гостей, звідусіль зачувся шепіт, але Ремедіос і далі спокійно чекала, піднісши догори руку в мереживній мітенці й випроставши підмізинного пальця, доки її наречений не спинив обручки, що котилася до дверей, наступивши на неї ногою, і не вернувся, червоний, до вівтаря. Її мати й сестри так боялися, коли б вона, бува, не зробила чогось невлад під час церемонії, що зрештою, геть вимучені, самі ж і допустилися помилки, підказавши їй першою поцілувати нареченого. Саме з цього дня і виявились у Ремедіос почуття відповідальності, вроджена привітність та вміння володіти собою, які завжди будуть їй притаманні за важких обставин. З власного почину вона відкраяла найкращий шмат весільного пирога і разом з виделкою віднесла на тарілці Хосе Аркадіо Буендіа. Скоцюрблений на дерев'яній лавочці під пальмовим накриттям, прив'язаний до каштанового стовбура й вицвілий від сонця та дощів, старий велет вдячно посміхнувся й заходився їсти пиріг руками, бурмочучи під ніс якусь нерозбірливу молитву. Єдина нещаслива людина на бучному святі, яке тривало до понеділкового ранку, була Ребека Буендіа. Її свято було зірвано. З Урсулиного дозволу Ребека мала брати шлюб того ж таки дня, але в п'ятницю П'єтро Креспі одержав листа, де повідомлялося, що його мати лежить при смерті/ Весілля відклали. Через годину П'єтро Креспі від'їхав до головного міста провінції і дорогою розминувся зі своєю матір'ю, котра прибула до Макондо без запізнення в ніч на суботу й проспівала на весіллі Ауреліано сумну пісню, яку наготувала для синового весілля. П'єтро Креспі повернувся в неділю вночі – якраз на шапкобрання, по тому як загнав п'ятеро коней, намагаючись встигнути на власне весілля. Так ніколи й не вдалося встановити, хто саме написав отого листа. Урсула мучила Амаранту допитами доти, доки та розплакалась від обурення й заприсяглася в своїй непричетності перед вівтарем, якого теслярі ще не встигли розібрати.