Текст книги "Сто років самотності (збірка)"

Автор книги: Габриэль Гарсиа Маркес

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 41 страниц)

СТАРИГАН ІЗ КРИЛАМИ

Дощ не вщухав уже третю добу, і з напівзатопленого подвір'я краби весь час повзли до будинку; Пелайо тільки те й робив, що знищував їх, а на світанку йому довелося винести і викинути в море цілий кошик цих істот. У дитини всю ніч був жар, і Пелайо з дружиною подумали, що то в неї від смороду крабів.

З вівторка світ став похмурим, небо й море були однакового попелястого кольору, а пісок на березі виблискував ночами, мов світлячки. Вранці світло зробилося ще тьмянішим, і коли Пелайо повернувся з моря, він ледве розгледів, що в глибині подвір'я щось ворушиться і стогне. Підійшовши ближче, він побачив, що це старенький дід, який упав обличчям у грязюку, борсається там, але не може підвестися, бо йому заважають великі крила.

Наляканий цим страховиськом, Пелайо побіг по свою дружину Елісенду, яка саме ставила компреси хворій дитині, і привів її на подвір'я. Обоє з німим заціпенінням дивились на старого. Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, як у старезного діда, великі пташині крила, обскубані й брудні, лежали у болоті, і все це разом надавало йому кумедного і неприродного вигляду. Пелайо та Елісенда довго й уважно дивились на старого, нарешті, трохи отямившись, дійшли висновку, що він навіть симпатичний, і наважились заговорити до нього. Той відповів якоюсь звучною, але незрозумілою мовою, отож вони вирішили, що це, мабуть, людина, яка потерпіла під час аварії якогось іноземного пароплава. Проте подружжя все-таки вирішило покликати сусідку, яка багато всяких див бачила в своєму житті, і вона одразу все пояснила:

– Це ангел. Мабуть, він прилетів по дитину, але сердега такий старий і немічний, що злива збила його на землю.

Наступного дня все село вже знало, що в будинку Пелайо є живий ангел. Сусідка застерігала, що ангели о цій

порі року дуже небезпечні, отож Пелайо, сидячи на кухні з кийком альгвасила[30]30
  Альгвасил – сільський поліцейський.


[Закрыть], цілий вечір не спускав зі старого очей, а перед тим, як лягти спати, витяг його з грязюки й замкнув у дротяному курнику. Опівночі дощ нарешті ущух, але Пелайо та Елісенда все ще ловили крабів. Незабаром дитина прокинулась і попросила їсти; жар у неї спав. Подружжя вирішило, що вранці вони відпустять ангела, посадять його на тин, дадуть прісної води та харчів на три дні і пустять – хай летить у відкрите море. Проте коли вранці вони вийшли на подвір'я, сусіди стояли юрмою перед курником, роздивляючись на ангела без аніякісінької святобливості, й кидали йому їжу крізь сітку, немовби то було не надприродне створіння, а якась циркова звірина.

Почувши про появу в їхньому селі ангела, близько сьомої години з'явився отець Гонзага. Прийшли й інші цікаві й почали разом міркувати, що зробити з цим полоненим. Найбільш простодушні пропонували призначити його головою всесвіту; інші наполягали на тому, щоб зробити його генералом, який, напевне, виграв би всі війни. Були й такі фантазери, які пропонували з допомогою ангела вивести новий рід крилатих людей, які підкорили б всесвіт.

Отець Гонзага перед тим, як стати священиком, був дроворубом, Зазирнувши крізь сітку до курника, він пробубонів молитву, а тоді попросив відчинити двері, щоб ближче придивитись до цього безпорадного дідау,який більше скидався на велику старезну курку, ніж на людське створіння. Дід сидів у кутку, розправивши крила, які сохли на сонці; навкруги валялись шкуринки від фруктів та недоїдки, які кидали люди. Отець Гонзага зайшов у курник і привітався по-латині; старий, байдужий до людей, неохоче глянув на нього й буркнув щось своєю мовою. Священикові одразу не сподобалось те, що ангел не розуміє божої мови і не вміє шанувати божих слуг. Потім отець Гонзага помітив, що старий надто вже схожий на земну людину: від нього тхнуло болотом, з крил звисали водорості, велике пір'я було посічене земними вітрами, й нічого в жалюгідній зовнішності старого не свідчило про велич і гідність ангела.

Священик вийшов із курника і в короткій проповіді застеріг парафіян від зайвої наївності, додавши, що крила ще ні про що не свідчать, їх мають і літак, і яструб, отже, це – атрибут не тільки ангелів, Тут же він нагадав, що саме диявол володіє неабиякими здібностями перевтілюватись і дурити необережних людей. Отець Гонзага пообіцяв написати листа єпископові, щоб той у свою чергу написав главі церкви, а той – папі й щоб, таким чином, остаточне рішення прийшло з найвищої церковної інстанції.

Умовляння отця Гонзаги не дали ніякого наслідку. Звістка про затриманого ангела поширювалася з такою швидкістю, що через деякий час у двір Пелайо набилася сила-силенна людей, і довелося викликати військо, щоб розігнати натовп, який трохи не розвалив будинок. Елісенді, яка вже втомилася вимітати з подвір'я сміття, спало на думку брати з кожного, хто хоче зайти у двір і подивитись на ангела, п'ять сентаво.

А люди йшли і йшли. Прибув навіть мандрівний цирк із повітряним гімнастом, що декілька разів пролетів над юрбою, але ніхто не звернув на нього жодної уваги. Прийшли з надією видужати химерні хворі: жінка, яка з дитинства лічила удари серця і їй уже не вистачало для цього цифр; нещасний чоловік, якому заважав спати шум зірок; сновида, який прокидався вночі й ламав усе, що робив удень, та багато інших, хвороби яких були не такі серйозні. Серед цього галасу та безладдя, від яких, здавалося, дрижала земля, Пелайо з Елісендою несподівано виявили, що в них зібралася вже кругленька сума; менш ніж за тиждень вони заповнили мідяками всі посудини, які мали в домі, а черзі бажаючих подивитись на живого ангела не видно було кінця-краю.

Очманілий від нестерпної спеки й смороду свічок, що їх віруючі ставили перед курником, ангел намагався якдалі забитися в куток. Спочатку його частували кристаликами камфори, якою, на думку тієї ж мудрої сусідки, харчувалися ангели. Але він навіть не глянув на ці ласощі; так само знехтував він стравами, які ставили біля нього ті, що приходили сповідатися, і нарешті вибрав баклажанну кашу. Здавалось, надприродне терпіння було найголовнішою доброчесністю ангела: його дзьобали кури, шукаючи космічних паразитів, недужі видирали з крил пір'я, щоб доторкнутися ними до своїх болячок, а безбожники кидали в нього камінням, щоб старий підвівся і вони змогли роздивитись на його тіло. Один сміливець навіть припік йому бік розпеченою залізякою, якою таврують бичків, бо ангел так довго не ворушився, що всі подумали, чи він, бува, вже не вмер; старий злякано підхопився, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою, очі його наповнилися слізьми, він змахнув крилами, здійнявши цілу хмару пилюки в курнику й викликавши страшенну паніку в натовпі. Побачивши, що ангел реагує на біль, вирішили про всяк випадок дати йому спокій.

Отець Гонзага весь час закликав паству набратися терпіння, поки не прийде вказівка від папи. Але час спливав, а папа все ще з'ясовував, чи має це надприродне створіння пуп, чи схожа його мова на арамейську, чи здатний він утриматися на кінчику голки, чи, може, зрештою, це якийсь іноземець. Листування з папою могло б тривати поки світу й сонця, якби одна подія не поклала край усій цій історії.

Сталося так, що на сільському ярмарку серед інших див мандрівний цирк показував дівчину, яка через непослух батькам перетворилася на павука. Плата в цирк була менша, ніж у двір Пелайо, до того ж цій дівчині можна було ставити скільки завгодно запитань, можна було роздивлятися на неї з усіх боків, отож ця жахлива правда не викликала ні в кого навіть найменшого сумніву. Величезний павук-тарантул завбільшки з вівцю мав голову дівчини. Страшною була не тільки її зовнішність, а й той щирий смуток, з яким ця бідолаха розповідала про своє нещастя. Якось, ще зовсім молодою, вона втекла без дозволу батьків на танці, а коли поверталася лісом додому, гучний грім прокотився небом, і воно розкололося на дві половини, із щілини вилетіла блискавка й обернула її в павука. Живилася вона виключно кульками з січеного м'яса, що їх милосердні душі кидали їй у рот. Це видовище, таке правдиве й водночас таке повчальне, відвернуло на якийсь час увагу людей від ангела, що ледве удостоював своїм поглядом смертних. Крім того, нечисленні чудеса, які приписували ангелові, були якимись сумнівними й свідчили швидше про його розумовий розлад, як-от у випадку із сліпим, до якого не повернувся зір, зате виросли три нових зуби, або у випадку з паралітиком, який так і не почав ходити, зате раптом виграв у лотерею велику суму грошей, чи з прокаженим, у якого на уражених хворобою місцях виросли соняшники. Ці чудеса, схожі більше на жарт, похитнули репутацію ангела, а жінка-павук зруйнувала її остаточно. Отець Гонзага знову міг спокійно спати, а подвір'я Пелайо знову зробилося таким безлюдним, як у ті часи, коли дощ лив три дні й краби заповзали до кімнат.

Проте господарі не мали на що нарікати. За одержані гроші вони перебудували свій будинок, зробили його двоповерховим, з балконом, розбили садок, на вікна поставили залізні грати, щоб не залітали ангели. Пелайо почав розводити кролів, тепер у нього була майже ціла кроляча ферма неподалік від села, і він відмовився назавжди від посади поліцейського. Елісенда купила собі лакові босоніжки на високих підборах, кілька барвистих шовкових суконь, у які вбиралася щонеділі, мов багата сеньйора. Єдине, що господарі залишили без зміни, то це курник; щоправда, іноді вони мили його з хлоркою і обкурювали всередині різними пахощами, щоб позбутися гострого запаху курячого посліду, який стояв у всіх закутках.

Коли хлопчик почав ходити, батьки пильнували, щоб він не наближався до курника, а коли в нього почали мінятися зуби і він звик до запаху посліду, вони забули про свій страх, і дитина тепер гралася в курнику, дротяна сітка якого поржавіла й шматками випадала. Ангел і до хлопчика ставився так само байдуже, як і до інших смертних, але покірливо, мов дворняга, терпів усі його примхи та витівки.

Одного дня хлопчик і ангел одночасно захворіли на вітряну віспу. Викликали лікаря. Він не втримався й, оглянувши ангела, знайшов у нього стільки хвороб у серці та нирках, що просто дивно було, як цей сердега ще живе на світі. Але найбільше лікаря здивували крила старого, які були настільки природними в цьому організмі, що виникало логічне запитання, чому їх позбавлені інші люди.

Минуло кілька років, і хлопчик пішов до школи. Новий будинок устиг постаріти, курник розпався зовсім, і безпорадному ангелові не було тепер куди подітися. Він тинявся двором, повитоптував городину, заходив до спальні, а коли його виганяли звідти віником, миттю опинявся на кухні; здавалося, він перебував одночасно в кількох місцях; подружжя дійшло висновку, що він має здатність роздвоюватись, ділитись на безліч своїх особин. Елісенда у відчаї плакала, що в неї вже не вистачає сили жити в цьому пеклі, повному ангелів.

За останню зиму ангел дуже постарів. Він ледве ворушився і майже нічого не бачив, погляд його геть затьмарився, він раз по раз спотикався, а все пір'я з крил попадало. Пелайо, нарешті, пожалів старого, загорнув його в ковдру й відніс у повітку, де ангела кожну ніч трусила лихоманка й він стогнав, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою. Господарі занепокоїлись, щоб старий, бува, не помер, бо тоді ніхто, навіть їхня розумна сусідка, не зможе їм сказати, що робити з померлим ангелом.

Але ангел не помер тієї зими, а, навпаки, почав оклигувати. Кілька днів він сидів непорушно в найвіддаленішому куточку двору, дивлячись майже прозорими очима на перші промені грудневого сонця; потім у нього почало рости тверде та довге, як у старих птахів, пір'я. Іноді, коли ніхто не чув, старий наспівував пісні старих мандрівників.

Одного разу Елісенді, яка вибирала цибулю в городі, раптом здалося, ніби морський вітер зриває бляшаний дашок над балконом; вона пішла до будинку і, визирнувши з вікна, яке виходило у двір, побачила, що це намагається злетіти ангел. Рухи його були невправні, він витоптав усю городину й мало не розвалив повітку. Нарешті йому таки пощастило знятися вгору. Коли він промайнув над останніми хатинами, вимахуючи крилами, мов старий яструб, Елісенда полегшено зітхнула. Вона ще довго дивилася вслід ангелові, який нарешті забрався від них і полетів у бік моря, перетворившись на маленьку чорну цятку.

З іспанської переклала

Маргарита ЖЕРДИНІВСЬКА

ЖІНКА, ЯКА ПРИХОДИЛА О ШОСТІЙ

Гойдливі двері ще безлюдного ресторану відчинилися. Була лише шоста вечора, тож Хосе, власник закладу, добре знав, що завсідники почнуть збиратися не раніше, як за півгодини. Проте щойно пролунав останній удар годинника, як увійшла жінка й мовчки вмостилася на високому дзиґликові біля стойки. Вона завжди приходила о цій порі. В роті її стриміла незапалена сигарета.

Добридень, королево, – привітався Хосе.

Він пройшов уздовж стойки з сухою ганчіркою, протираючи засклену поверхню. І хто б не заходив до ресторану, Хосе завжди робив те саме. Навіть при жінці, взаємини з якою були майже інтимними, огрядний і рум'яний власник ресторану показував себе ревним господарем.

Чого бажаєш сьогодні? – спитав він від кінця стойки.

Насамперед навчити тебе бути кавалером, – відповіла та. Вона сиділа на високому дзиґлику в кінці ряду з ліктями на стойці і з сиґаретою в зубах. Промовивши, вона стисла губи, даючи Хосе взнаки, що сиґарета незапалена.

А я не помітив, – трохи збентежився Хосе.

Ти взагалі нічого не помічаєш, – дорікнула жінка.

Він облишив ганчірку на стойці, підійшов до темних

шаф, що пахли смолою і запилюженим деревом. Повернувся з сірниками, черкнув одним. Жінка нахилилася до вогню в його грубих і волохатих руках. А Хосе дивився на пишне волосся жінки, густо змащене дешевим вазеліном, на оголене плече. Завважив і невиразний початок її грудей, перш ніж жінка, припаливши сиґарету, підвела голову.

Ти гарна сьогодні, королево, – не втримався він.

Ет, облиш, – урвала його жінка. – Не думай, що це спонукає мене заплатити тобі.

Я про це і не думаю, королево, – сказав Хосе. – Ладен закластися, що сьогодні тобі зашкодив обід.

Жінка глибоко затяглася, схрестила зіперті на стойку руки й задивилася через широке вікно на вулицю. Обличчя її прибрало меланхолійного виразу з якоюсь домішкою відрази й брутальності.

Я приготую тобі смачний біфштекс, – запропонував Хосе.

У мене ще немає грошей, – відповіла жінка.

Вже три місяці ти без грошей, а я все одно готую тобі щось смачненьке, – промовив Хосе.

Сьогодні не те, – кинула жінка, не одриваючи похмурого погляду від вулиці.

Щодня однаково, – мовив Хосе. – Щодня годинник відбиває шосту, заходиш ти й кажеш, що зголодніла як пес. А я тобі готую щось смачненьке. Тільки сьогодні ти не кажеш, що зголодніла як пес. От і вся різниця.

Атож, це правда, – визнала жінка. Вона обернулася до чоловіка за стойкою, який розглядав холодильник. Дивилася на нього якусь хвилю, а тоді позирнула на годинник на шафі. Три хвилини на сьому.

І справді, Хосе, – погодилася вона. – Сьогодні все інакше. – Вона видихнула дим і провадила далі короткими, запальними фразами: – Я прийшла сьогодні не о шостій, тому все й інакше, Хосе.

Хосе кинув погляд на годинник.

Ладен руку собі відтяти, якщо годинник відстає бодай на хвилину, – мовив він.

Не в цьому річ, Хосе. Сьогодні я таки прийшла не о шостій, – наполягала жінка. – А за чверть до шостої.

О шостій, королево, – запевнив Хосе. – Коли ти заходила, годинник якраз і пробив шосту.

Я вже чверть години тут, – не відступалася жінка.

Дихни-но, – попросив він.

Жінка відкинула голову назад. Вона була поважна, нудна, в'яла; сумний, стомлений вигляд личив їй.

Облиш дурниці, Хосе. Ти ж знаєш, я вже понад півроку не п'ю.

Це ти скажи комусь іншому, – не повірив він. – Б'юсь об заклад, що ви вдвох вижлуктили щонайменше літр.

Двічі ковтнула з приятелем, – призналася жінка.

А-а, тоді все зрозуміло, – сказав Хосе.

І нічого тут розуміти, – заявила жінка. – Я вже тут чверть години.

Чоловік стенув плечима.

Гаразд, якщо тобі так хочеться. Ти вже тут чверть години, – погодився він. – Зрештою, це неістотно – десять хвилин більше чи менше.

Ні, істотно, Хосе! – Жінка простягла руки над стойкою з недбалою безпорадністю. Провела ними по скляній поверхні. – І річ не в тому, що так мені забаглося. Але вже чверть години, як я тут.

Вона кинула погляд на годинник і похопилася:

Та що я кажу, я тут уже двадцять хвилин!

Гаразд, королево, – змирився він. – Я віддав би весь день і всю ніч, аби тільки догодити тобі.

Увесь цей час Хосе метушився за стойкою, переставляв предмети з місця на місце. Він грав свою роль господаря.

Я хочу, щоб ти була задоволена, – повторив він. І раптом застиг, повернув обличчя до жінки: – А ти знаєш, що я тебе нестямно люблю?

Жінка холодно зиркнула на нього.

Та невже? Оце відкриття, Хосе! Невже гадаєш, що я лишилася б з тобою і за мільйон песо?

Я не про це, королево, – зніяковів Хосе. – А все ж не інакше, як тобі зашкодив обід.

Я тому сказала тобі, – мовила жінка, і голос її трохи потеплів, – що жодна жінка не витримала б такого, як ти, й за мільйон песо.

Хосе почервонів. Відвернувся від жінки й заходився витирати пляшки в шафці. Невдовзі озвався, не повертаючи голови:

Ти сьогодні нестерпна, королево. Мабуть, краще з'їж біфштекс та йди спати.

Я не голодна, – відказала жінка. Вона знову перевела погляд на вулицю, на невиразні постаті перехожих у вечірніх сутінках.

У ресторані запала трохи дивна тиша, переривана іноді шарудінням Хосе біля шафки. Раптом жінка заговорила стишеним, ніжним, незвичним голосом:

Ти справді мене кохаєш, Пепільйо?[31]31
  Пестлива форма імені Хосе.


[Закрыть]

Справді, – сухо кинув Хосе, не дивлячись на неї.

Навіть попри те, що я сказала? – допитувалась жінка.

А що ти мені сказала? – Хосе не змінив ні голосу, ні пози.

Щодо мільйона, – нагадала жінка.

Я вже й забув про те.

То ти мене кохаєш? – перепитала жінка.

Кохаю, – відповів Хосе.

Запала мовчанка. Хосе все ще порпався у шафці й не дивився на жінку. А вона видихнула струмінь диму, сперлася грудьми на стойку і лукаво прикусила кінчик язика.

Навіть якщо я не прийму тебе?

Я так кохаю тебе, що й не ліг би з тобою, – мовив він. Тоді попростував туди, де сиділа жінка. Зупинився перед нею, сперся дужими руками на стойку і пильно глянув їй в очі: – Я так тебе кохаю, що ладен порішити кожного, хто йде з тобою.

Спершу жінка ніби розгубилась, а тоді уважно, якось аж знервовано й насмішкувато водночас поглянула на чоловіка. Зніяковіло помовчала, а тоді вибухнула сміхом:

Ти ревнуєш, Хосе? Як чудово, що ти ревнуєш!

Хосе знову почервонів і з щирою ніяковістю, мов дитина, яка розкрила свою таємницю, сказав:

Сьогодні ти така нетямка, королево. – І несамохіть витер ганчіркою рота: – Кепське життя твоє дається взнаки.

Жінка спохмурніла.

Виходить, ні, – скрушно зітхнула вона. І знову глянула на нього з дивним блиском в очах, засмучена і зухвала. – Значить, не ревнуєш.

До певної міри, – сказав Хосе. – Але не настільки, як ти б хотіла. – Він послабив комірець і витер ганчіркою шию.

Як це розуміти? – поцікавилась жінка.

Просто я так кохаю тебе, що мені не до вподоби твої витівки, – пояснив Хосе.

Які витівки?

Що ти щодня ідеш з іншим чоловіком.

Невже ти вбив би його, аби він не йшов зі мною? – спитала жінка.

Аби не йшов – ні, – уточнив Хосе. – Я міг би вбити його, коли він іде з тобою.

Це одне й те саме, – підсумувала жінка.

Розмова набула лоскотливого напруження. Жінка розмовляла тихо, ніжно, чарівливо. Обличчя її майже торкалося великого й доброго обличчя чоловіка, який аж застиг, заворожений її словами.

Але це правда, – мовив Хосе.

Отже, – жінка простягла руку, щоб погладити його товсту руку, а другою кинула недопалок, – отже, ти здатен убити людину?

За те, що я тобі сказав, – здатен, – визнав Хосе. Голос його бринів майже розпачливо.

Який жах, Хосе! Який жах! – вигукувала вона, сміючись. – Хосе вбиває людину. Хто б подумав, що в цьому товстуні й тюхтії, який задарма щодня готує мені біфштекс, який розважає мене, поки я знайду собі клієнта, ховається вбивця! Який жах, Хосе! Мені страшно!

Ти п'яна, дурненька, – мовив він. – Іди поспи. Тому, певно, тобі і їсти не хочеться.

Та жінка раптом урвала сміх і знову споважніла, спершись на стойку. Бачила, що він одійшов. Відчинив холодильник і знову зачинив, нічого не взявши. Бачила, як він попростував до протилежного кінця стойки. Бачила, як натирає до блиску і так блискуче скло. І вона знову заговорила ніжно і лагідно, як і тоді, коли питала: «Ти справді мене кохаєш, Пепільйо?»

Хосе! – погукала вона.

Він не озвався і не глянув на неї.

Хосе!!!

Йди спати, – порадив Хосе. – Але спершу прийми ванну, щоб пройшов хміль.

Справді, Хосе, я не п'яна, – запевнила жінка.

Тоді ти грубіянка, – визначив Хосе.

Іди сюди, мені треба поговорити, – покликала вона його. Чоловік непевно ступив до неї, вірячи й не вірячи їй. – Підійди ближче!

Чоловік зупинився перед жінкою. Вона подалася вперед і занурила пальці в його чуприну, стиснула їх водночас міцно і ніжно.

Повтори, що казав спочатку! – звеліла вона.

Що? – не зрозумів Хосе. Із зігнутою головою він силкувався глянути на неї.

Що ти порішив би кожного, хто пішов би зі мною, – нагадала жінка.

Я вбив би кожного, хто пішов би з тобою, – повторив Хосе. – Щира правда.

Жінка відпустила його чуприну.

Отже, ти б мене захищав, якби я його вбила? – спитала вона, з грубуватою грайливістю штовхнувши велику голову Хосе.

Той лише згідливо всміхнувся.

Скажи мені, Хосе, – не відставала жінка, – а ти захищав би мене, якби я когось убила?

Як сказати... – завагався Хосе. —Ти ж знаєш, це не так легко, як говорити.

Поліція нікому так не вірить, як тобі, – нагадала жінка.

Хосе всміхнувся гордовито і втішено. Жінка знову нахилилася до нього.

Справді, Хосе. Я б побилася об заклад, що ти ніколи не брехав, – впевнено мовила жінка.

І що ж тут такого? – знизав плечима Хосе.

Атож, – вела далі жінка, – поліція знає це і повірить тобі відразу. І не перепитуватиме вдруге.

Хосе постукував пальцями по стойці, не знаючи, що казати. А жінка глянула на вулицю, на годинник, наче прагнула завершити розмову до перших відвідувачів.

А заради мене ти збрехав би, Хосе? Я серйозно питаю?

Наче враз осяяний якоюсь страшною думкою, він різко повернувся і глянув на неї. Здогад наче пронизав його, обпік гарячим дотиком жаху.

В яку халепу ти встряла, королево? – Він аж подався вперед. Жінка відчула його важкий подих, що відгонив аміаком, подих, утруднюваний стойкою, що тисла йому живіт. – То справді, королево, в яку ж халепу ти встряла? – повторив він.

Ні в яку, – кинула вона. – Я просто задля розваги сказала. – І за мить знову глянула на нього. – Знаєш, може, нікого тобі й не доведеться вбивати.

Я і не збирався цього робити. – Хосе трохи збентежився.

Я мала на увазі, – пояснила жінка, – що не доведеться убивати того, хто йде зі мною.

А! – сказав Хосе. – Тепер я зрозумів. Я завжди гадав, що ти без потреби пустилася берега. Обіцяю, коли ти облишиш це, я щодня готуватиму тобі найбільший біфштекс, безплатно.

Дякую, Хосе, – мовила жінка. Вона випросталась, і Хосе побачив її сплющені жалюгідні груди під корсажем.

Я завтра піду і обіцяю ніколи не турбувати тебе. І обіцяю, що ніколи ні з ким не піду.

Що це раптом найшло на тебе? – здивувався Хосе.

Щойно вирішила, – відповіла жінка. – Лише щойно я збагнула, яка це гидота.

Атож, у тебе це справді гидота, – погодився він. – Давно мала б це збагнути.

А я давно і збагнула, – призналася жінка. – Та лише нещодавно впевнилась остаточно. Мені огидні чоловіки.

Хосе всміхнувся. Підвів голову, щоб глянути на жінку, все ще всміхнений. Та зосереджено і ніби збентежено промовляла, трохи підійнявши плечі, похитуючись на дзиґликові, з сумовитим виразом на обличчі:

Тобі не здається, що не варто карати жінку, яка вбила чоловіка, з яким спала і до якого відчула відразу, як і до всіх, хто бував у неї?

Навіщо аж так заходити, – мовив Хосе зворушено, із співчуттям у голосі.

А якщо жінка каже чоловікові, коли той вдягається, що він їй бридкий, бо з огидою згадує, що провела з ним ніч, що ні милом, ні мочалкою не відмиєш у неї його запаху?

Бува й таке, королево, – згодився Хосе, знічев'я протираючи стойку. – Але навіщо вбивати його? Нехай собі йде.

Та жінка провадила далі і голос її був ніби швидка й нестримна течія.

І коли йому кажуть, що бридкий, а він знову накидається на неї, що тоді?

Такого порядна людина не зробить, – впевнено мовив Хосе.

А коли він таки робить? – В її голосі чулося глухе роздратування. – Якщо він непорядний і робить це, і жінка відчуває таку відразу, що ладна померти, тоді єдиний спосіб позбутися всього – вдарити його ножем знизу.

Це вкрай жорстоко, – розцінив Хосе. – На щастя, немає такого, хто б зробив те, про що ти кажеш.

Послухай. —Жінка уже неабияк дратувалась. —Та якщо він це робить? Допусти, що робить.

Все одно, надто жорстоко, – не відступався Хосе. Він усе витирав стойку, стоячи на одному місці, не дуже уважний до розмови.

Жінка забарабанила кісточками пальців по склу. Стала колючою і нетерплячою.

Ти дикун, Хосе! —виснувала вона сердито. – І нічого не тямиш. – Тоді схопила його за рукав: – Ну скажи, що жінка мусила його вбити.

Гаразд, гаразд, – примирливо мовив Хосе. – Нехай буде по-твоєму.

Хіба це не самозахист? – сіпала його за рукав жінка.

Майже, майже, – підморгнув їй, поєднавши водночас і щире порозуміння, і жахливий компроміс співучасті. Та жінка не повеселішала, тільки спитала:

Ти збрехав би задля того, щоб захистити жінку, яка ско'іла таке?

Це залежить... – почав Хосе.

Від чого залежить? – нетерпляче перебила його жінка.

Залежить від жінки, – уточнив Хосе.

А якщо це та жінка, яку ти кохаєш? – мовила жінка. – І не для того, щоб бути з нею, розумієш? Як ти сам про це кажеш.

Гаразд, нехай буде по-твоєму, королево, – погодився Хосе розслаблено й стомлено.

Він знову одійшов. Поглянув на годинник – скоро пів на сьому. Подумав, що через кілька хвилин ресторан почнуть заповнювати люди, і ще ревніше став протирати скло, дивлячись у вікно на вулицю. Жінка сиділа мовчазна, зосереджена і з розпачливим смутком дивилася на чоловіка. Дивилася як на лампу, що гасне. І раптом озвалася скрадливим покірним голосом:

Хосе!

З невимовною ніжністю і смутком він поглянув на неї, як покірний віл. Поглянув не щоб слухати, а щоб побачити її, щоб знати, що вона там, у сподіванні на погляд.

Я тобі сказала, що завтра зникну, а ти нічого не кажеш, – мовила жінка.

Атож, – мовив Хосе. – Але ти не сказала – куди.

Будь-куди, – відповіла жінка. – Де немає чоловіків, які бажали б мене.

Хосе сумно всміхнувся.

Ти не жартуєш? – Він наче отямився, вираз його обличчя перемінився.

Залежить від тебе. Якщо ти скажеш, коли я прийшла, то завтра я зникну і назавжди облишу все це. Ти радий цьому?

Хосе ствердно кивнув головою, втішено всміхнувся. Жінка нахилилася в той бік, де він стояв.

Якщо я колись повернуся сюди й побачу жінку, що о цій порі розмовляє з тобою, сидячи на цьому стільчику, то ревнуватиму.

Якщо ти повернешся сюди, то й принесеш мені дещо, – нагадав Хосе.

Обіцяю пошукати і принести тобі заводного ведмедика, – пообіцяла жінка.

Хосе з усмішкою провів ганчіркою в повітрі між собою та жінкою, ніби протираючи невидиме скло. Жінка всміхнулася теж, грайливо і щиро. Тоді відійшов протерти скло в кінці стойки.

Ну що? – спитав Хосе уже звідти.

Кожному, хто спитає, коли я прийшла сюди, казатимеш, що за чверть до шостої? – поцікавилась жінка.

Навіщо? – Хосе не дивився на неї і наче не чув.

Неістотно, – мовила жінка. – Важливо, щоб ти так сказав.

Перший відвідувач увійшов крізь хитливі двері й попростував до столика в кутку. Хосе глянув на годинник: пів на сьому.

Гаразд, королево, – неуважливо погодився він, – як хочеш. Я завжди роблю так, як ти хочеш.

От і добре, – зраділа жінка. – А тепер приготуй мені біфштекс.

Хосе підійшов до холодильника, дістав тарілку з м'ясом, поставив на стіл. Тоді запалив плиту.

Я тобі прощальний біфштекс приготую, королево, – похвалився він.

Спасибі, Пепільйо, – подякувала жінка.

Вона сиділа задумана, наче поринула в дивний світ, повний незнайомих невиразних образів. І не чула, як свіже м'ясо із шкварчанням впало в киплячий жир. Не чула клекотливого потріскування, коли Хосе перевернув на сковорідці м'ясо, не відчувала пахощів приправленого м'яса, що ширилися довкола. Отак сиділа, зосереджена, задумана. Аж раптом підвела голову, закліпала очима, мовби повертаючись до життя. І аж тоді завважила біля плити Хосе, освітленого веселим полум'ям.

Пепільйо!

Що?

Про що ти думаєш? – спитала жінка.

Чи знайдеш ти заводного ведмедика, – відповів Хосе.

Авжеж, знайду, – запевнила жінка. – Але мені ще хочеться спитати, чи не відмовиш у моєму останньому проханні?

Хосе глянув на неї від плити.

Скільки ж можна тобі казати? – відповів. – Хочеш іще щось, на додачу до біфштекса?

Так, – сказала жінка.

І що ж? – спитав Хосе.

Ще чверть години.

Хосе озирнувся назад, глянув на годинник. Потім на відвідувача: той терпляче очікував у своєму кутку. Перевів погляд на золотаве м'ясо на сковорідці. І аж тоді озвався:

Я таки не розумію тебе, королево.

Не вдавай дурника, Хосе, – дорікнула жінка. – Пам'ятай, я тут з половини шостої.

З іспанської переклали

Лев ОЛЕВСЬКИЙ та Дмитро СТЕЛЬМАХ