Текст книги "Сто років самотності (збірка)"

Автор книги: Габриэль Гарсиа Маркес

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 41 страниц)

Полковник уже звик до таких звинувачень.

Ми виконуємо свій обов'язок, – сказав він.

А вони його виконують, заробляючи в сенаті по тисячі песо місячно всі ці роки?! – не стерпіла жінка. – Ось у тебе перед очима наш кум Сабас. У нього двоповерховий будинок, і той не вмістить усіх грошей, що він має. А коли він прибився до селища продавати цілющі трави, то мав лише змію, обкручену круг шиї.

Зате ж він умирає від діабету, – сказав полковник.

А ти вмираєш з голоду, – відказала жінка. – Час пересвідчитися, що самою гідністю ситий не будеш.

Її мову урвав спалах блискавки. Грім прокотився вулицею, вкотився в спальню, закотився під ліжко, наче розбилась кам'яна куля. Жінка кинулась до чоток. Полковник усміхнувся.

Це за те, що розпустила язика, – сказав він. – Я завжди тобі казав, що господь стоїть за мене.

Але насправді полковник був пригнічений. За хвилину він загасив лампу й поринув у думки в темряві, покресленій спалахами блискавок. Згадав Макондо. Полковник прочекав десять років виконання неєрландійських обіцянок. У тяжкому сні йому примарилось, наче прибув жовтий запорошений поїзд із чоловіками, жінками, тваринами, що задихались від спеки. Навіть на дахах вагонів лежали люди. То була бананова гарячка.

За добу містечко стало невпізнанне. «Я їду, – сказав тоді полковник. – Мене нудить від запаху бананів». І покинув Макондо тим самим поїздом, у четвер двадцять третього червня тисяча дев'ятсот шостого року о другій годині вісімнадцятій хвилині дня. Йому потрібно було півсторіччя, щоб усвідомити, що він не мав ні хвилини спокою після здачі Неєрландії.

Він розплющив очі й сказав:

Ну, я вирішив.

Про що?

Про півня, – відповів полковник. – Завтра ж я його продаю кумові Сабасу за дев'ятсот песо.

Крізь вікно до контори долинав рев вичищених бичків, крики дона Сабаса.

«Якщо він не прийде через десять хвилин, я піду», – загадав собі полковник, прочекавши дві години. Але прождав ще двадцять хвилин. Він уже збирався виходити, коли дон Сабас зайшов до контори в супроводі гурту пеонів. Кілька разів він пройшов перед полковником, не дивлячись на нього. А помітив його, лиш коли вийшли пеони.

Ви на мене чекаєте, куме?

Так, куме, – відказав полковник. – Але як ви дуже зайняті, я можу прийти пізніше.

Дон Сабас був уже за дверима.

Зараз повернуся, – сказав він.

Сонце палило нестерпно. Сонячні промені, заломлюючись у склі вікна, спалахували раптом гострим блиском. Вся контора світилася, переливалася в тремтливих плямах сонячних зайчиків. У розмореного спекою полковника злипались очі, він задрімав, і зразу ж йому привиділась його жінка. До контори навшпиньки ввійшла дружина дона Сабаса.

Спіть, спіть, куме, – сказала вона. – Я тільки спущу штори, адже тут справжнє пекло.

Полковник очманіло глянув на неї. Зачинивши вікно, жінка говорила далі в напівтемряві:

Ви часто бачите сни?

Буває, – відповів полковник. Він почував себе ніяково від того, що заснув. – Майже завжди мені сниться, що я борсаюсь у павутинні.

А мені сняться кошмари щоночі, – сказала жінка. – Я все хочу дізнатися, що це за невідомі люди, яких ми зустрічаємо в снах.

І ввімкнула електричний вентилятор.

На тім тижні мені з'явилася жінка в головах ліжка, – розповідала вона. – Мені стало духу запитати, хто вона, і вона відповіла: «Я вмерла дванадцять років тому в цій кімнаті».

Але ж будинок стоїть усього два роки.

Так, – погодилась жінка. – Я хочу сказати, що навіть мертві помиляються.

Дзижчання вентилятора наче ще згустило півморок. Полковник нервувався, йому нестерпно хотілося спати, дратувало бубоніння жінки, що від снів уже перейшла прямо до таїнства перевтілення. Він чекав першої паузи, щоб розпрощатись, коли дон Сабас ввійшов до контори зі своїм управителем.

Я для тебе гріла юшку чотири рази, – сказала жінка.

Як тобі хочеться, грій її хоч десять разів, – відказав дон Сабас. – Але зараз не набридай.

Він висунув шухляду з грошима і дав управителеві цілу пачку асигнацій і кілька інструкцій. Управитель підняв штору, щоб полічити гроші. Дон Сабас побачив полковника в глибині контори, але не звернув на нього уваги. Він говорив далі з управителем. Полковник підвівся, коли дон Сабас і управитель уже зібрались іти.

Біля дверей дон Сабас затримався.

Що там у вас, куме?

Полковник відчув на собі управителів погляд.

Нічого, куме, – сказав. – Я просто хотів поговорити з вами.

Кажіть зараз, – сказав дон Сабас. – Я не маю хвилини вільної. Він чекав нетерпляче, тримаючись за дверну ручку. Полковник пережив п'ять найдовших у своєму житті секунд. Зціпивши зуби, він пробурмотів:

Я про півня.

Дон Сабас смикнув двері.

Про півня, – повторив він, усміхаючись, і підштовхнув управителя до коридору. – Тут не знаєш, на якому світі живеш, а кум тільки про півня й думає, – і додав, звертаючись до полковника: – Гаразд, куме. Я зараз вернусь.

Полковник нерухомо стояв посеред контори, аж поки кроки обох чоловіків затихли в кінці коридору. Потім вийшов пройтись по селищу, що поринуло в недільний післяобідній сон. У кравецькій майстерні не було нікого. Лікарева приймальня замкнена. Ніхто не стеріг товари, виставлені в крамницях сірійців. Річка – наче блискуча криця. Якийсь чоловік спав у порту на чотирьох бочках гасу, закривши лице від сонця своїм сомбреро. Полковник попростував додому; в нього було таке відчуття, наче він – єдина жива істота в селищі.

Дома чекав на нього повний сніданок.

Взяла наборг – пообіцяла заплатити завтра вранці, – пояснила дружина.

За сніданком полковник розповів їй про останні три години. Дружина нетерпляче вислухала його.

Ти м'якосердий, – сказала вона наприкінці. – Ти неначе приходиш просити милостині, а повинен прийти з високо піднятою головою, викликати кума в куток і сказати йому: «Куме, я вирішив продати вам півня».

Життя – це одна мить, – зітхнув полковник.

Жінка заходилася прибирати в хаті. Цього ранку вона

вбралась незвичайно: на ногах старі чоловікові черевики, гумовий фартух, на голові ганчірка, зав'язана на вухах двома вузлами.

Ти нічогісінько не тямиш у торгівлі, – сказала вона.

Коли щось продаєш, то вираз обличчя в тебе має бути такий, наче ти купуєш.

Полковникові жінка в такому вбранні здалась кумедною.

Стій так, – урвав він її, всміхаючись. – Ти тепер схожа на вівсяного чоловічка Квакера1.

Жінка скинула ганчірку з голови.

Я тобі серйозно кажу, – відрубала вона. – Ось зараз віднесу півня до кума і закладаюсь на що хочеш, що повернусь через півгодини, маючи в руках дев'ятсот песо.

Тобі кров шибнула в голову, – сказав полковник. – Вже робиш ставку на півня.

Він насилу відрадив її. Цілий ранок вона уявляла собі, як гарно вони будуть жити три роки, позбувшись цієї муки

очікувати пенсії щоп'ятниці.

Вона вже приготувала все в хаті для зустрічі дев'ятисот песо. Склала список найнеобхідніших речей, які треба купити, не забула й про нові черевики для полковника. Вибрала в спальні місце для дзеркала. Несподіваний провал її планів сповнив її несвідомим соромом і образою.

Вона лягла на хвилинку спочити. Коли встала, полковник сидів у дворі.

А тепер що ти робиш? – спитала вона.

Думаю, – сказав полковник.

Ну, тоді все гаразд. За п'ятдесят років матимемо ці гроші.

Але насправді полковник вирішив продати півня сьогодні. Він думав про дона Сабаса, який, сидячи сам у своїй конторі навпроти вентилятора, готується до щоденної ін'єкції. І завбачав, що відповість йому дон Сабас.

Візьми півня, – порадила жінка, коли він виходив.

Образ святого творить дива.

Полковник не погодився. Вона провела його аж на вулицю в тривозі й відчаї.

Хай буде цілий натовп у конторі – не зважай! – казала вона. – Візьми його під руку і не пускай, доки він не дасть тобі дев'ятсот песо.

Вони подумають, що ми хочемо їх пограбувати.

Жінка наче не чула.

Пам'ятай, що ти хазяїн півня, – напучувала вона чоловіка. – Пам'ятай, що це ти, власне, робиш йому послугу.

Гаразд.

Дон Сабас був з лікарем у спальні.

Користуйтесь слушною хвилиною, куме, – сказала полковникові господиня. – Доктор оглядає його, бо він має поїхати на ферму і не повернеться раніш як у четвер.

В полковникові боролися дві протилежні сили: хоч він і вирішив продати півня, але волів би прийти на годину пізніше, щоб уже не застати дона Сабаса.

Я можу почекати, – сказав.

Але жінка радила йти. Вона провела його до спальні, її чоловік сидів на ліжку, як на троні, в самій білизні, втупивши в лікаря безбарвні очі. Полковник зачекав, поки лікар нагрів скляну трубку з пацієнтовою сечею, понюхав пару, схвально кивнув головою дону Сабасові, потім сказав, звертаючись до полковника:

Треба розстріляти його. Діабет не дуже квапиться добивати багатіїв.

Ви вже зробили все, що можливо, своїми клятими ін'єкціями, – сказав дон Сабас і поплескав себе по плюсклому заду. – Але об мене зуби поламаєш, – тоді до полковника: – Ну бо, вперед, куме. Коли я вдень зайшов за вами, вас уже не було, навіть капелюха не залишили.

А я не ношу капелюха, щоб ні перед ким не скидати.

Дон Сабас почав одягатися. Лікар поклав у кишеньку

саквояжа скляну трубочку з кров'ю для аналізу. Потім зробив лад у валізці. Полковник подумав, що лікар уже збирається прощатись.

Бувши вами, я б виставив моєму кумові рахунок на сто тисяч песо, докторе, – сказав він. —Тоді ви мали б менше клопоту.

Я йому це й запропонував, тільки зажадав мільйон, – сказав лікар. – Бідність – найкращий засіб проти діабету.

Дякую за рецепт, – сказав дон Сабас, силкуючись втиснути опасисте черево в вершницькі штани. – Але не приймаю його, хочу вберегти вас від нещастя бути багатим.

Лікареві зуби відбились у нікельованому замку валізки. Він подивився на годинник, не виявляючи нетерплячки. Натягаючи чоботи, дон Сабас несподівано спитав полковника:

Ну, то що там з тим півнем, куме?

Полковник завважив, що й лікар нашорошив вуха, чекаючи на відповідь. Він зціпив зуби.

Нічого, куме, – промурмотів. – Я прийшов продати його вам.

Дон Сабас узяв чоботи й сказав байдуже:

Дуже добре, куме. Це найрозумніше, що могло вам спасти на думку.

Обличчя лікареве стало непроникне.

Таке вирування пристрастей мені не до снаги. Я вже застарий, – виправдовувався полковник. – Якби я був молодший на двадцять років – інша річ.

Ви завжди будете молодший на двадцять років, – зауважив лікар.

Полковник зітхнув вільніше. Він чекав, що дон Сабас ще щось скаже, але той більше не озвався – мовчки надягнув шкіряну куртку на застібці-змійці й уже рушив до дверей.

Якщо хочете, поговоримо на тому тижні, куме, – сказав полковник.

Саме це я й хотів сказати, – відповів дон Сабас. – У мене є клієнт, який, можливо, дасть вам чотириста песо. Але доведеться почекати до четверга.

Скільки? – запитав лікар.

Чотириста песо.

Я чув, що його цінували багато дорожче, – зауважив лікар.

Ви мені казали про дев'ятсот песо, – сказав полковник, збадьорений лікаревою підтримкою. – Це найкращий півень на цілу округу.

Дон Сабас відповів лікареві:

Іншим часом усяк дав би тисячу. Але тепер кожен боїться доброго півня. Бо на півнячому бою завжди є ризик, що тебе застрелять.

Тоді обернувся до полковника з удаваним жалем:

Оце я й хотів вам сказати, куме.

Полковник кивнув головою.

Гаразд.

І вийшов за ним до коридору. Лікар залишився в вітальні: жінка дона Сабаса покликала його і попросила в нього ліки «від того, що раптом трапляється з людиною, і невідомо, що воно таке». Полковник зачекав на нього в конторі. Дон Сабас відімкнув сейф, напхав грошей у кишені й простяг чотири банкноти полковникові.

Ось вам шістдесят песо, куме. Коли продамо півня, розрахуємось.

Полковник рушив з лікарем через базар коло пристані, що починав оживати з вечірньою прохолодою. Якийсь баркас, навантажений цукровою тростиною, спускався за водою. Лікар був незвично мовчазний.

Як ви себе почуваєте, докторе?

Лікар здвигнув плечима.

Так собі, – сказав. – Думаю, що треба звернутись до лікаря.

Це зима, – сказав полковник. – Взимку в мене завжди болить живіт.

Лікар уважно, але без професійної цікавості подивився на нього. Дорогою він вітався з сірійцями, що сиділи на порозі своїх крамниць. Вже біля дверей приймальні полковник признався лікареві, чому продав півня.

Не міг інакше, – пояснив. – Цей звір живиться людським м'ясом.

Єдиний звір, що живиться людським м'ясом, це ДОН Сабас, – сказав лікар. – Я певен, що він перепродасть півня за дев'ятсот песо.

Ви так гадаєте?

Я певен, – сказав лікар. – Це такий самий вигідний ґешефт, як його знаменита патріотична угода з алькальдом.

Полковник не міг повірити.

Мій кум пішов на ту угоду, щоб зберегти свою шкуру, – сказав він. – Тільки тому він і зміг залишитись у селищі.

І зміг скупити запівдарма майно своїх партійних товаришів, яких алькальд виселяв із селища, – заперечив лікар і постукав у власні двері, бо не знайшов у кишенях ключа.

Полковник не йняв віри.

Не будьте наївний, – розсердився лікар. – Дона Сабаса гроші цікавлять багато більше, ніж власна шкура.

Дружина полковникова того вечора пішла купувати. Він супроводив її до крамниць сірійців, а сам думав про те, що розповів йому лікар.

Знайди зараз хлопців і скажи їм, що півня продано,

сказала йому жінка. – Нехай облишать марні надії.

Півень не буде проданий, поки не вернеться кум Сабас, – відповів полковник.

В більярдному салоні він знайшов Альваро. Той грав у рулетку. Салон вирував цього недільного вечора. Спека здавалася ще більшою від завивання радіо, ввімкненого на повну потужність. Яскраві номери, намальовані на таблиці з чорної гуми й освітлені гасовим ліхтарем, поставленим на ящик посеред столу, розважили полковника. Альваро вперто ставив на двадцять три й програвсь. Слідкуючи за грою через його плече, полковник спостеріг, що одинадцять випало чотири рази за дев'ять обертів.

Став на одинадцять, – шепнув він на вухо Альваро.

Цей номер частіше випадає.

Альваро вивчав таблицю. Він не поставив на наступний оберт. Вийняв гроші з кишені, а разом з грошима аркуш паперу й під столом передав його полковникові.

Це від Агустіна.

Полковник сховав листівку в кишеню, Альваро поставив купу грошей на одинадцять.

Починай з малого, – сказав полковник.

Але це ж може бути щасливий номер, – заперечив Альваро.

Сусідні гравці позабирали ставки з інших номерів і поставили на одинадцять, коли вже велике кольорове колесо почало крутитись. Полковникові забило дух. Уперше в житті він відчув чар, потрясіння й гіркоту азарту.

Випало п'ять.

Дуже шкода, – сказав присоромлений полковник і з нестерпним відчуттям вини провів очима дерев'яні грабельки, які згрібали гроші Альваро. – Це тому, що я втрутився не в свою справу.

Альваро всміхнувся, не обертаючись.

Не беріть до серця, полковнику. Пощастить у коханні.

Раптом звуки мамби урвались. Гравці розступилися з

піднятими вгору руками. Полковник відчув за спиною чіткий, сухий брязк і холод зведеної рушниці. Майнула думка: попав у поліційну облаву з підпільною листівкою в кишені... Він напівобернувся, не піднімаючи рук. І вперше в житті побачив зблизька чоловіка, що стріляв у його сина. Той стояв проти нього з рушницею, націленою йому в живіт. Чоловік був низенький, схожий на індіанця, засмаглий. Від нього смерділо, як від закаляного немовляти. Полковник зціпив зуби й кінчиками пальців обережно відвів дуло рушниці.

Дозвольте, – сказав він.

Погляд його зіткнувся з поглядом маленьких, круглих, ніби кажанячих очей. За одну мить полковник відчув, як ці очі поглинули його, розжували, перетравили й зразу ж виштовхнули.

Проходьте, полковнику.

Полковникові не треба було відчиняти вікно: він і так бачив, що надворі грудень. Він одчув грудень усім єством своїм, коли в кухні кришив городину на сніданок півневі. Потім прочинив двері, і весь вигляд двору потвердив його відчуття. Це був прегарний дворик, з травою й деревами, з будочкою вбиральні, що наче пливла у вранішньому мареві десь на міліметр над землею.

Полковникова дружина пролежала в ліжку до дев'ятої години. Коли вона вийшла до кухні, полковник уже прибрав у хаті й розмовляв з дітьми, що обступили півня. Жінка мусила обійти їх, щоб добратись до плити.

Геть з дороги, – буркнула вона. Похмуро глянула на півня. – Коли вже я здихаюсь цього навісного птаха?

По ставленню дружини до півня полковник угадував її настрій. Ніщо в півневі не могло викликати злості. Він був у чудовій формі. Шия й стегна голі, свинцевого кольору, гребінець зубчастий, вигляд непереможний.

Краще виглянь у вікно й забудь про півня, – сказав полковник, коли діти пішли. – В такий ранок хочеться сфотографуватися.

Жінка вистромилась у вікно, але на її обличчі не відбилося ніякого почуття.

Я б хотіла посадити троянди, – сказала вона, повертаючись до плити.

Полковник повісив дзеркало на гвіздок, щоб поголитись.

Якщо хочеш садити троянди, то сади... – Він намагався узгодити рухи з відображенням свого обличчя в дзеркалі.

їх свині з'їдять, – сказала жінка.

Тим краще, – відказав полковник. – Мусять бути дуже добрі свині, відгодовані трояндами.

В дзеркалі подивився на неї й побачив, що в неї той самий вираз обличчя. У відблисках вогню її лице здавалося зліпленим з тієї ж глини, що й плита. Задивившись на жінку, полковник став голитись навпомацки, як звик протягом довгих років, сам не помічаючи цього. Жінка замислилась; запала тиша.

Не хочу я їх садити, – сказала вона.

Гаразд, – відказав полковник, – тоді не сади.

Він почував себе добре. В теплому подихові грудня розтанула його хвороба. Вранці, намагаючись узути нові черевики, полковник розсердився. Він уже кілька разів марно пробував узувати нові черевики й кидав їх, узував старі лакові.

Дружина помітила це.

Якщо ти не носитимеш нових черевиків, то ніколи й не розносиш їх, – сказала.

Це черевики для паралітика, – обурився полковник. – Взуття слід продавати лише після того, як хтось із місяць проходить у ньому.

Він вийшов на вулицю з передчуттям, що сьогодні надійде лист. До прибуття катерів ще залишався час, і полковник зайшов до контори дона Сабаса. Але йому сказали, що той приїде не раніш понеділка. Полковника це не схвилювало, хоч він і не передбачав цієї затримки. «Рано чи пізно приїде», – сказав він собі й попрямував до пристані в чудовому настрої від свіжого подиху сонячного ранку.

Хай би грудень тривав цілий рік, – сказав полковник сірійцеві Мойсесу, сідаючи біля нього в крамниці. – Почуваєш себе так, наче ти прозорий.

Мойсес спробував перекласти цю думку на свою майже забуту арабську мову. Безбарвна шкіра цупко обпинала сірійця з голови до п'ят, типово східний спокій проступав у всіх його рухах, важких, повільних, наче в потопельника. Він і справді був схожий на біблійного Мойсея, витягненого з води.

Так було раніше, – сказав, – якби й зараз було так, мені було б вісімсот дев'яносто сім років. А тобі?

Сімдесят п'ять, – сказав полковник, слідкуючи поглядом за поштарем. Аж тоді він побачив цирк. Латка намету на дашку поштового катера, купа різнобарвних предметів.

На мить полковник випустив з поля зору поштаря, шукаючи очима звірів серед ящиків, навантажених на інші катери. Однак не знайшов.

Цирк, – сказав він. – Це вперше за десять років приїхав.

Сірієць Мойсес глянув на катер. Тоді мішаною арабсько-іспанською мовою гукнув про цирк своїй дружині. Вона відповіла з заднього приміщення. Сірієць щось зауважив, потім переклав свою мову полковникові.

Ховайте кота, полковнику. Діти вкрадуть його, щоб продати до цирку.

Полковник уже знову стежив за поштарем.

Це цирк без звірів, – сказав він.

Однаково, – заперечив сірієць. – Линвоходці їдять котів, щоб кістки не ламалися.

Полковник очима провів поштаря понад ятками аж до майдану.

Звідти линув гамір півнячого бою. Хтось, проходячи, щось сказав полковникові про його півня. Тільки тепер згадав полковник, що на сьогодні призначено початок тренувань.

Він проминув пошту не зупиняючись і впірнув у людське вировище біля арени. В центрі арени побачив свого півня; той стояв сам, не озброєний, остроги загорнуті ганчірками, в тремтінні лап відчувався страх. Суперником його був похмурий попелястий півень.

Полковник був спокійний. Наскоки йшли один за одним. Серед зливи овацій зривався раптовий вихор; летіло пір'я, мигтіли лапи. Відкинутий на дошки бар'єру, суперник обертався й знову кидався в атаку. Полковників півень не атакував. Він відбивав наскок за наскоком і знову падав на те саме місце. Але тепер його лапи вже не тремтіли.

Херман скочив на бар'єр, підняв півня обома руками й показав його публіці, що стояла на сходах. Натовп вибухнув громом оплесків і криком. Полковникові впала в очі невідповідність між захватом юрби й непривабливою картиною бою. Все це здалось йому якимсь фарсом, що в ньому добровільно й свідомо брали участь також і півні.

З ледь презирливою цікавістю полковник оглянув круглу галерею. Збуджений натовп сунув сходами до арени. Полковник бачив мішанину блідих, страшенно збуджених, палких лиць. Усе це були нові люди. Всі нові люди селища. Ожила, як у прозрінні, давно забута мить. Полковник перескочив бар'єр, пропхався крізь натовп, що скупчився в колі, й зустрівся поглядом зі спокійними Хермановими очима. Не моргнувши, вони подивились один на одного.

Добридень, полковнику.

Добридень, – прошепотів полковник, забираючи в нього півня, і не сказав більше нічого, бо його вразило гаряче і глибоке биття птахового серця. Полковник подумав, що вперше тримає в руках саме життя.

Вас не було вдома, – сказав Херман ніяково.

Нова буря оплесків заглушила його. Полковник збентежився. Пропхався назад, не дивлячись ні на кого, приголомшений оплесками й криками, і вийшов на вулицю з півнем під пахвою.

Все містечко висипало подивитись, як іде полковник, оточений школярами. Великий негр з обмотаною навколо шиї змією виліз на стіл на розі площі й продавав ліки без ліцензії. Гурт людей, повертаючися з пристані, затримався послухати негра. Та коли пройшов полковник з півнем, він перетяг усю увагу на себе. Ніколи ще для полковника шлях додому не тягся так довго.

Він не шкодував. Давно вже тяжкий сон оповив селище, знеможене десятьма віками історії. Сьогодні (ще одна п'ятниця без листа) люди прокинулись. Полковник згадав інші часи. Побачив себе з дружиною й сином під парасолем на виставі, яку не перервав навіть дощ. Згадав керівників своєї партії, ошатних, гладенько зачесаних. Вони під ту музику обмахувались віялами у нього в дворі. До болю чітко ожив у його пам'яті гуркіт барабана.

Він .перейшов на вулицю, що тяглась понад річкою, і там теж у вируванні натовпу впізнав далекі часи виборів. Люди дивились, як вивантажується цирк. З глибини однієї крамнички якась жінка крикнула щось про півня. Полковник, заглиблений у свої спогади, пішов додому, а в вухах у нього все бриніли різні голоси, наче за ним котилась хвиля оплесків з півнячого бою.

Біля хати він обернувся до дітей.

Гайда додому. Хто зайде – вижену ременем. – Тоді замкнув двері на засув і ввійшов до кухні. Дружина вийшла, задихаючись, до спальні.

Його силоміць забрали, – крикнула вона. – Я сказала їм, що не випущу півня з хати, поки жива.

Полковник прив'язав півня до ніжки плити. Перемінив воду в бляшанці. У вухах лунав крик розлюченої жінки.

Вони сказали, що заберуть його навіть через наші трупи, – кричала вона. – Горлали, що півень не тільки наш, а всього селища.

Аж нагодувавши півня, полковник звів очі на перекошене жіноче обличчя. Не дивуючись, він відзначив подумки, що її гнів не викликає в ньому ні докорів сумління, ні співчуття.

Добре зробили, – сказав він спокійно. І, нишпорячи по кишенях, додав з незрозумілою ніжністю: – Півень не продається.

Дружина зайшла за полковником до спальні, їй здавалося, що він жива людина, але наче безтілесна, немовби зійшов з кіноекрана. Полковник дістав з шафи пачку асиґнацій, додав до них гроші, які були в кишенях, порахував і сховав назад у шафу.

Тут двадцять дев'ять песо, щоб віддати кумові Сабасу, – сказав він. – Решту віддам, коли прийде пенсія.

А як не прийде? – запитала жінка.

Прийде.

А все ж, як не прийде?

То не віддам.

Він знайшов нові черевики під ліжком. Вернувся до шафи по картонну коробку, витер підошви ганчіркою і поклав черевики в коробку, як їх принесла дружина у неділю ввечері. Вона не ворухнулась.

Повернемо й черевики, – сказав полковник. – Це ще тринадцять песо моєму кумові.

їх не візьмуть, – сказала вона.

Мусять узяти, – мовив полковник. – Я їх узував лише двічі.

Турки цього не розуміють, – сказала жінка.

Мусять зрозуміти.

А як не зрозуміють?

Тоді нехай не розуміють.

Лягли спати без вечері. Полковник зачекав, поки дружина кінчить молитися, щоб загасити лампу. Але спати не міг. Полковник ще й не сплющив очей, коли вона заговорила спокійним, мирним голосом:

Ти не спиш?

Ні.

Май розум, – сказала вона. – Поговори з кумом Сабасом.

Він повернеться аж у понеділок.

Тим краще, – сказала жінка. – Матимеш три дні на роздуми.

Нема чого роздумувати, – відказав полковник.

Жовтнева сльота змінилася приємною прохолодою.

Прокинулись водяні птахи – бугаї. Полковник знав: їхній крик – найперша ознака грудня. Коли вибило годину, полковник ще не міг заснути. Він знав, що дружина також не спить. Спробував перевернутись на другий бік.

Ти не спиш, – сказала жінка.

Ні.

Вона помовчала хвилину. Потім знов озвалася:

Ми не можемо собі цього дозволити. Подумай сам, скільки це – чотириста песо разом.

До пенсії залишилося вже небагато, – сказав полковник.

Ти це кажеш цілих п'ятнадцять років.

Саме тому вона вже не може довго затриматися.

Жінка замовкла. Але як заговорила знову, полковникові здалося, що вона й не замовкала:

Мені так гадається, що ці гроші не прийдуть ніколи.

Прийдуть.

А як не прийдуть?

Йому забракло голосу на відповідь. Полковник заснув. З першим співом півня він прокинувся. Але знову запав у міцний сон без сновидь, без докорів сумління. Коли прокинувся, сонце вже стояло високо. Дружина спала. На дві години пізніше, ніж звичайно, полковник методично зробив усе, що робив ранками, й почав чекати дружину, щоб снідати.

Вона встала мовчазна. Привіталась, і мовчки сіли снідати. Полковник випив чашку чорної кави з сиром і булочкою. Весь ранок він пробув у кравецькій майстерні. О першій повернувся додому й застав жінку серед бегоній – вона латала білизну.

Час обідати, – сказав він.

Нема обіду, – відказала жінка.

Полковник здвигнув плечима й пішов латати діри в паркані, щоб діти не лазили до кухні. Коли вернувся до сіней, страва стояла на столі.

Під час обіду полковник спостеріг, що дружина ледве стримується, щоб не заплакати. Це його стривожило. Він добре знав свою жінку: вона зроду мала тверду вдачу, а від сорока років поневірянь стала ще сухіша. Коли загинув син, вона не зронила жодної сльозинки.

Він докірливо глянув на неї. Жінка закусила губу, втерла очі рукавом.

Ти товстошкурий, – сказала вона.

Полковник мовчав.

Ти впертий, кам'яний і товстошкурий, – повторила вона.

Тоді поклала на тарілку навхрест ніж і виделку, але зразу ж переклала їх рівно: навхрест – погана прикмета.

Все життя бідую і заслужила вдячності менше, ніж якийсь півень.

Це не те, – сказав полковник.

Саме те, – заперечила жінка. – Зрозумій же, що я вмираю, що це в мене не просто хвороба, це вже смерть надходить.

Полковник мовчав, аж поки не скінчив їсти.

Якщо лікар ґвинтівує мені, що в тебе минеться ядуха, як продам півня, то я продам його зразу, – сказав він. – Але як ні, то ні.

Пополудні він поніс півня на тренування. Коли повернувся, в дружини знову починався напад хвороби. Вона ходила по сінях з розпущеними по спині косами, розводила руками, силкувалась ухопити хоч ковток повітря. В легенях свистіло. Так вона була аж до смерку. Потім лягла, не озвавшися до чоловіка й словом.

Вона шепотіла молитви ще й після сиґналу гасити світло. Коли замовкла, полковник хотів погасити лампу. Але жінка не дозволила.

Я не хочу померти в пітьмі, – сказала вона.

Полковник залишив лампу на підлозі. Він уже почав

знемагати. Хотів забути про все, проспати сорок чотири дні й прокинутись двадцятого січня о третій годині дня, на півнячому бою, якраз у ту мить, коли випускатимуть його півня.

І весь час таке, – промовила вона за часинку. – Ми голодуємо, щоб інші їли. Те саме вже сорок років.

Полковник мовчав, поки дружина запитала, чи не спить він. Полковник відповів, що ні. І вона заговорила знову – повільно, не підносячи голосу, невблаганно:

Ми єдині не маємо жодного сентаво, щоб поставити на півня.

Хазяїн півня має право на двадцять відсотків.

У тебе було й право на посаду, коли тебе поставили під удар на виборах, – заперечила жінка. – Ти маєш право і на пенсію ветерана після того, як ризикував власною шкурою в громадянській війні. А тепер у всіх сите, забезпечене життя, а ти вмираєш з голоду, зовсім самотній.

Я не самотній, – сказав полковник.

Він спробував щось пояснити, але його зміг сон. Вона все бубоніла і бубоніла, аж урешті спостерегла, що чоловік заснув. Тоді вийшла з-під сітки від москітів і потемки стала ходити по всій хаті, без упину говорячи сама до себе. Полковник гукнув її аж на світанку.

Вона з'явилася у дверях як привид, освітлена знизу лампою, що вже ледь блимала. Не вмовкаючи, погасила лампу, перш ніж зайти за сітку.

Давай ось що зробимо, – перебив її полковник.

Єдине, що можна зробити, це продати півня, – сказала вона.

Можна ще продати годинник.

Його не купують.

Завтра подбаю, щоб Альваро дав мені сорок песо.

Не дасть.

Тоді продамо картину.

Жінка знову вийшла з-під сітки. Від неї пахло цілющими травами.

Не куплять, – сказала вона.

Тоді побачимо, – відказав полковник спокійно, без найменшої зміни в голосі. – А тепер спи.

Він силкувався не заплющувати очей, але сон його переміг. Він запав у дивний стан без часу і простору... А через мить відчув, що його трусять за плече.

Відповідай.

Полковник не знав, коли почув це слово: до чи після сну. Світало. У зеленому мерехтінні світанку вимальовувалось вікно. Полковник подумав, що в нього гарячка. Йому пекло очі, довелось зробити велике зусилля, щоб прийти до тями.

Що можна зробити, коли не можна продати нічого? – повторила жінка.

Тоді буде двадцяте січня, – сказав полковник цілком свідомо. – Двадцять відсотків заплатять того ж дня.

Якщо півень виграє, – сказала жінка. – А якщо програє? Ти не подумав, що півень може програти.

Цей півень не може програти.

Але уяви собі, що програє.

Ще сорок п'ять днів, маємо досить часу про це подумати.

Жінку пойняв розпач.

А доти що ми їстимемо? – запитала вона, схопила полковника за комір і сильно струснула його. – Скажи мені, що ми їстимемо?

Полковникові потрібно було сімдесят п'ять років, – цілих сімдесят п'ять років життя, що спливали хвилина за хвилиною, – аби дожити до цієї миті.

Він відчув себе очищеним, міцним і непереможним, коли відповів: