Текст книги "Північне сяйво"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

Відьма гукнула щось у відповідь, але Ліра знову не розібрала її слів. Роджер також прокинувся – рипіння корзини було таким сильним, що розбудило б будь-кого, навіть того, хто не прокинувся від розгойдування. Деймон Роджера та Пантелеймон вчепилися один в одного, ставши мармозетками, а Ліра намагалася лежати не рухаючись і не тремтіти від страху.

– Чорт забирай, все гаразд, – сказав Роджер, налаштований веселіше за неї. – Коли ми приземлимося, можна, буде запалити вогнище та зігрітися. У мене в кишені є сірники. Я поцупив їх на кухні в Больвангарі.

Куля, безсумнівно, спускалася, тому що за секунду їх вже огорнула густа холодна хмара. Її жмуття пролітало крізь корзину, і все навкруги ставало нечітким. Ліра ніколи в житті не бачила такого густого туману. Невдовзі почувся ще один крик Серафіни Пеккала – і аеронавт відв’язав мотузку від рейки. Вона повисла в нього в руках, і навіть крізь скрип, виття та удари вітру об кулю Ліра почула могутній удар десь там нагорі.

Лі Скоресбі побачив її широко розкриті очі.

– Це газовий клапан, – закричав він. – Він працює на пружині й утримує газ всередині. Коли я відтягую його, трохи газу виходить, і ми починаємо знижуватися.

– Ми майже…

Вона не встигла закінчити, тому що сталося щось моторошне. Створіння, вдвічі менше за людину, з м’язистими крилами та гачкуватими пазурами, підкрадалося до Лі Скоресбі з-за краю корзини. В нього була пласка голова, банькаті очі та широкий жаб’ячий рот, до того ж від нього страшенно смерділо. В Ліри не було часу закричати, тому що Йорик Бернісон умить підвівся і скинув істоту вниз. Вона вивалилася з корзини та зникла з пронизливим криком.

– Скельна примара, – коротко пояснив Йорик.

Наступної миті з’явилася Серафіна Пеккала і, присівши на край корзини, поспіхом заговорила:

– Нас атакують скельні примари. Ми опустимо кулю на землю, а потім нам доведеться захищатися. Вони…

Але Ліра не чула решти сказаного нею, тому що почувся такий звук, ніби щось величезне розірвалося, і все почало хитатися в різні боки. Потім страшний удар відкинув трьох людей у бік, де лежали обладунки Йорика Бернісона. Йорик простягнув свою могутню лапу, щоб утримати їх всередині, тому що корзина немилосердно розгойдувалася. Серафіна Пеккала зникла. Навколо стояв страшенний шум: крізь усі звуки було чути пронизливі крики скельних примар. Ліра бачила, як вони проносилися повз них, і відчувала їх огидний сморід.

Потім був ще один удар – такий раптовий, що вони всі знову впали на підлогу, і корзина почала спускатися з неймовірною швидкістю, весь час обертаючись. Відчуття було таке, ніби їх відірвало від кулі, і вони, нічим не стримувані, падають вниз. Знову кілька ударів – корзину швидко кидало з боку в бік, ніби вони летять, вдаряючись об скелі.

Останнє, що бачила Ліра, – як Лі Скоресбі стріляв зі свого пістоля з довгим стволом прямо в обличчя скельної примари; потім вона міцно заплющила очі і з відчуттям неймовірного жаху притиснулася до Йорика Бернісона. Виття, ґвалт, ляскання та свист вітру, скрип корзини, схожий на жалісні звуки замученої тварини, – все це наповнювало повітря надзвичайним грюкотом.

Останній поштовх був найсильнішим, і дівчинка відчула, що вилетіла з корзини. Вона втратила будь-яку підтримку, і її легені трохи не розірвалися, коли вона приземлилася, її декілька разів перекинуло так, що вона не могла сказати, де верх, де низ. Її обличчя, майже повністю закрите каптуром, вкрилося порошком, сухим, холодним та повним кристалів…

Це був сніг – вона приземлилася в замет. Ліра була така розбита, що ледве могла думати. Вона трохи полежала, а потім виплюнула сніг, який набився їй у рот, і почала потроху видихати, прочищаючи дихальні шляхи.

Здавалося, що вона нічого не поранила, але їй було зовсім нічим дихати. Вона обережно спробувала поворушити руками, ногами та підвести голову. Вона майже нічого не бачила, тому що в її каптурі все ще було повно снігу. З неймовірним зусиллям, ніби її руки важили тонну кожна, вона витрусила його та виглянула. Дівчинка опинилася в світі сірих кольорів – блідо-сірих, темно-сірих та чорних, у якому навколо пливли туманні хмари, ніби привиди.

Єдине, що вона чула, були віддалені вигуки скельних примар, високо над нею, та удари хвиль об камені десь неподалік.

– Йорику! – покликала Ліра. Її голос був слабкий і тремтів, тому вона спробувала ще раз, але ніхто не озивався. – Роджере! – крикнула вона з таким самим результатом.

Мабуть, вона була сама в цілому світі, але, звичайно, такого не могло бути, і Пантелеймон виліз мишею з її куртки, щоб скласти компанію.

– Я перевіряв алетіометр, – сказав він, – з ним усе гаразд. Нічого не зламалося.

– Ми загубилися, Пане! – сказала вона. – Ти бачив тих скельних примар? І як пан Скоресбі стріляв у них? Не дай Боже, якщо вони спустяться сюди…

– Краще нам спробувати знайти корзину, – сказав він, – мабуть…

– Краще нам не кричати, – додала вона. – Я тільки-но кликала кого-небудь, але краще цього не робити через примар. Шкода, що я не знаю, де ми.

– Мабуть, нам би це не сподобалося, якби ми взнали, – зауважив Пантелеймон. – Може, ми біля підніжжя якоїсь скелі і шляху нагору немає, а коли туман розійдеться, скельні примари на її верхівках побачать нас.

Дівчинка відпочила ще кілька хвилин і спробувала намацати, де вона знаходиться. З’ясувалося, що вона приземлилася між двома вкритими кригою скелями. Все навкруги було закутане в холодний туман. З одного боку, ярдів за п’ятдесят, було чути, як хвилі б’ються об каміння, а зверху все ще долинали крики скельних примар, хоч вже набагато тихіші. Вона бачила всього на два чи три ярди від себе у темряві, і навіть очі Пантелеймона-сови не могли зарадити.

Ліра ледве підвелася, послизнувшись на крутих скелях, та пройшлася пологим морським берегом, але не знайшла нічого, крім снігу та каменів, – і жодної ознаки кулі чи когось з екіпажу.

– Вони не могли просто зникнути, – прошепотіла вона.

Пантелеймон у вигляді кота пробіг далі і знайшов чотири розірваних важких мішки з піском. Пісок, який розсипався навкруги, вже замерз.

– Баласт, – сказала Ліра. – Він, мабуть, скинув їх, щоб знову злетіти вгору…

Вона ковтнула із зусиллям, щоб подавити клубок в горлі чи страх в її грудях, а може, й те, й інше.

– О Господи, як мені страшно, – промовила вона. – Сподіваюся, вони в безпеці.

Він заліз їй на руки мишею, а потім до каптура, де його не було видно. Вона почула шум, ніби щось скрипіло, тручись об каміння, і озирнулася, щоб роздивитися.

– Йорику!..

Але вона проковтнула слова, не договоривши їх, тому що це був зовсім не Йорик Бернісон. Це був незнайомий ведмідь у відполірованих обладунках, на яких замерзла роса, а в його шоломі стирчало перо.

Він стояв спокійно, близько шести футів на зріст, і вона вирішила, що їй справді кінець.

Ведмідь відкрив рота і проричав. Луна відбилася від скель та зірвала пронизливі скрики згори. З туману вийшов інший ведмідь, а потім ще один. Ліра, не рухаючись, стискала свої маленькі кулачки.

Ведмеді просто стояли, поки перший не сказав:

– Твоє ім’я?

– Ліра.

– Звідки ти взялася?

– З неба.

– З кулі?

– Так.

– Ходімо з нами. Ти в полоні. Рухайся, швидше.

Невесела та налякана Ліра пішла по гострому слизькому камінню, прямуючи за ведмедем та роздумуючи, що їй говорити.

19
Полон

Ведмеді відвели Ліру в ущелину серед скель, де туман був навіть густіший, ніж на березі. Крики скельних примар та шум хвиль слабшали, поки вони йшли, і невдовзі єдиним звуком, який вони чули, був постійний галас морських птахів. Вони продовжували свій шлях крізь скелі та замети, не промовляючи ні слова, і хоч Ліра вдивлялася широко розкритими очима в сіру темряву і напружувала слух, сподіваючись почути своїх друзів, вона, мабуть, була єдиною людиною в Свольбарді, а Йорик, очевидно, загинув.

Ведмідь-сержант нічого їй не говорив, поки вони не ступили на землю. Там вони зупинилися. Зі звуку хвиль Ліра зрозуміла, що вони піднялися на вершину скелі, і вона спробувала б втекти, якби не боялася зірватися вниз.

– Подивіться, – сказав ведмідь, коли порив легкого вітру відкинув завісу туману.

Незважаючи на білий день, навколо було похмуро. Ліра подивилася навколо і з’ясувала, що стоїть перед величезним будинком з каменю. Він був не більший за найвищу будівлю Коледжу Джордана, але масивніший та з висіченими на ньому картинами воєнних дій, які зображували перемоги ведмедів, капітуляцію скролінгів, полонених татар-рабів у вогняних шахтах, цепеліни, що летять з усіх частин світу та несуть подарунки й данину королю ведмедів Йофуру Рекнісону.

Принаймні такій пояснив зміст картин ведмідь-сержант. Їй довелось повірити йому на слово, тому що на кожному виступі цього фасаду з картинами сиділи баклани та поморники, які каркали, пронизливо кричали й кружляли весь час над головою і чий послід вкривав кожну частину будівлі товстим бруднувато-білим шаром.

Ведмеді, здавалося, не помічали цього бруду, вони пройшли під великою аркою, під якою також нагидили птахи. Вони опинилися у дворі, потім пройшли високими сходами до воріт, і повсюди їх зупиняли ведмеді в обладунках і вимагали пароль. Їхні обладунки були відполіровані й сяяли, з шоломів стирчали султани. Ліра не могла втриматися, щоб не порівняти кожного ведмедя, якого вона бачила, з Йориком Бернісоном, і завжди перевага була на його боці – він був могутніший, величніший, а його обладунки були справжніми обладунками – кольору іржавого заліза, обагрені кров’ю, зім’яті в боях, а не елегантні, глянцеві, декоровані, яку більшості тих, кого зараз бачила Ліра.

Поки вони проходили далі, температура і сморід збільшувалися. Запах у палаці Йофура був огидний: тухлого жиру тюленів, посліду, крові та ще якогось непотребу. Ліра скинула каптур, щоб їй не було так спекотно, але не змогла не зморщити носа. Вона сподівалася, що ведмеді не розуміють виразу людського обличчя. Кожні декілька ярдів стояли стовпи, на яких трималися жирові лампи, і в їхньому не дуже яскравому світлі не завжди було помітно, куди вона ступала.

Нарешті вони зупинилися перед важкими залізними дверима. Ведмідь-охоронець потягнув величезний засув, а сержант несподівано повернув свою голову до Ліри і штовхнув її так, що вона сторчма полетіла у двері. Поки вона намагалася встати, двері зачинилися.

Тут було справді темно, але Пантелеймон обернувся на жука-світляка і трохи освітив приміщення. Вони опинилися у вузькій камері, стіни якої були мокрими, а єдиними меблями тут була кам’яна лава. У найвіддаленішому кутку лежала купа підстилок, які Ліра прийняла за постіль. Це було все, що вона бачила.

Ліра сіла з Пантелеймоном і намацала у себе під одягом алетіометр.

– Йому довелося зазнати безліч ударів, Пане, – прошепотіла вона. – Сподіваюся, він все ще працює.

Пантелеймон сів їй на руку, щоб посвітити, поки Ліра зосереджувалася. У глибині душі вона дивувалася з того, що, перебуваючи в серйозній небезпеці, може досягти такого стану спокою, щоб прочитати алетіометр. А інша її частина висловлювала складні питання символами так само легко, як її м’язи рухали її кінцівки: їй навіть не треба було замислюватися.

Вона встановила стрілки та поставила питання:

– Де Йорик?

Відповідь з’явилася одразу: «Його віднесло кулею, і йому знадобиться день, щоб добігти до цього місця. І він уже поспішає сюди».

– А Роджер? «З Йориком».

– Що робитиме Йорик?

«Він хоче увірватися до палацу і звільнити тебе, незважаючи на всі перешкоди».

Ліра відклала алетіометр, налякана навіть більше, ніж до того.

– Вони не дозволять йому, правда? – сказала вона. – Їх тут надто багато. Шкода, що я не відьма, Пане, тоді б ти міг піти, знайти його та попередити про все, і ми б склали гарний план…

І раптом вона відчула такий страх, якого ніколи не знала за життя.

За декілька футів від неї почувся чоловічий голос:

– Хто ти?

Вона підскочила, тривожно скрикнувши. Пантелеймон умить обернувся на кажана та почав кружляти над її головою, галасуючи, а вона потроху відступала до стіни.

– Гей! Гей! – знову гукнув чоловік. – Хто це? Говоріть! Говоріть!

– Стань знову світляком, Пане, – сказала вона тремтячим голосом. – Але не наближайся до нього.

Маленький тьмяний вогник затремтів у повітрі та промайнув над головою того, хто говорив. Виявилося, що це не купа підстилок: це був чоловік із сивою бородою, прикутий до стіни, його очі спостерігали за світлом від Пантелеймона, а розпатлане волосся звисало нижче плечей. Його деймон, втомлена змія, лежала в нього на колінах і висунула язика, коли Пантелеймон підлетів ближче.

– Як вас звати? – запитала дівчинка.

– Джотем Сантелія, – відповів він. – Я професор космології на кафедрі, створеній королем в університеті Глос-тера. Хто ти?

– Ліра Белаква. Через що вони вас ув’язнили?

– Через злобу та заздрість… Звідки ти? Га?

– З Коледжу Джордана, – відповіла вона.

– Що? З Оксфорда?

– Так.

– Цей негідник Трелані все ще там? Еге ж?

– Пальмеріанознавець? Так, – була її відповідь.

– Правда, Боже мій? Вони мали вже давним-давно усунути його. Лукавий плагіатор! Самовдоволений шахрай!

Ліра щось неясно бовкнула.

– Він вже опублікував свою працю про фотони гамма-випромінювання? – запитав професор, дивлячись Лірі просто в обличчя.

Вона відсунулася.

– Я не знаю, – відповіла вона, а потім, роблячи це просто через звичку, додала, – ні. Я пригадала. Він сказав, що йому треба перевірити деякі цифри. І… він сказав, що також хоче написати про Пил. Ось так.

– Мерзотник! Злодій! Шахрай! – закричав старий і затремтів так сильно, що Ліра злякалася, чи не буде в нього нападу. Його змія-деймон апатично зісковзнула з колін, тому що чоловік у гніві бив себе кулаками по ногах. З його рота летіла слина.

– Так, – погодилася Ліра. – Я завжди вважала, що він шахрай. І мерзотник, і все таке інше.

Було неймовірно, що маленька злидарка з’явилася в його камері і знає саме того чоловіка, який є предметом його нав’язливих думок, але професор цього не помічав. Він був божевільним. Бідолашний старий чоловік. Але він, можливо, мав інформацію, яку Ліра могла використати.

Вона обережно сіла поряд з ним, не надто близько, щоб він міг доторкнутися до неї, але достатньо для того, щоб бачити його в світлі від Пантелеймона.

– Одна річ, якою завжди хизувався професор Тре-лані, – сказала вона, – це те, як добре він знає короля ведмедів…

– Хизувався? Так? Він це може! Він просто шахрай! І грабіжник! Дослідження ніяк не пов’язані з його іменем! Все вкрадено у розумніших людей!

– Так, це правда, – серйозно підтвердила Ліра. – А коли він дійсно робить щось сам, то це завжди неточно.

– Так! Так! Абсолютна правда! Ні таланту, ні уяви, шахрай з голови до п’ят!

– Я маю на увазі, наприклад, – додала Ліра, – що ви знаєте більше про ведмедів, ніж він. І це лише для початку.

– Ведмеді, – сказав старий, – ха! Я міг би написати цілий трактат про них! Тому вони мене і ув’язнили, розумієш?

– Чому?

– Я знаю надто багато про них, і вони не насмілюються вбити мене. Вони не можуть цього зробити, як би не хотіли. Я знаю, розумієш? У мене є друзі. Так! Впливові друзі.

– Так, – відповіла Ліра. – Можу присягтися, ви чудовий учитель, – продовжувала вона. – Маючи стільки знань та досвіду, скільки маєте ви…

Навіть у такому затьмареному божевіллям мозку все ще лишалася частка здорового глузду, тому вчений різко подивився на неї, ніби підозрюючи сарказм. Але вона все своє життя мала справу з підозрілими та ексцентричними вченими і поглянула на нього з таким щирим захопленням, що він заспокоївся.

– Учитель, – повторив він, – учитель… Так, я можу вчити. Дайте мені гарного учня – і я запалю вогонь в його мозку!

– Оскільки ваше знання не повинно просто зникнути, – підбадьорюючи його, вела Ліра далі, – його потрібно передати, щоб люди вас запам’ятали.

– Так, – сказав він серйозно, киваючи головою. – Ти дуже прониклива, дитино. Як тебе звати?

– Ліра, – знову повторила вона. – Ви можете розказати мені про ведмедів?

– Ведмеді… – сказав він із сумнівом.

– Я насправді хочу знати все про космологію, і про Пил, і все таке інше, але я не достатньо розумна для цього. Вам потрібні справді талановиті учні, щоб це вивчати. Але я можу зрозуміти все про ведмедів. Ви можете передати мені знання про них. Просто зараз. У нас буде щось на зразок практики, а потім, мабуть, можна перейти до Пилу.

– Так, – сказав він, – так, мені здається, ти маєш рацію. Існує зв’язок між мікрокосмом та макрокосмом! Зірки живі, дитино. Ти знала це? Все, що поза цим світом, живе! Існують великі цілі! Всесвіт повен намірів, розумієш?

Все відбувається з якоюсь метою. Твоя мета – нагадати мені про це. Добре, добре, у відчаї я забув. Добре! Відмінно, моя дитино!

– Отже, ви бачили короля? Йофура Рекнісона?

– Так. О, так. Я приїхав сюди на його запрошення, розумієш. Він хотів заснувати університет. Він хотів зробити мене проректором. Він був би під наглядом Королівського Арктичного Товариства, так! А цей мерзотник Трелані! Ха!

– Що трапилося?

– Мене зрадили підступні чоловіки. Серед них, звичайно, Трелані. Він був тут, розумієш. У Свольбарді. Поширював брехню про мою кваліфікацію. Негідник! Шахрай! Хто винайшов останній доказ гіпотези Бернарда-Стока, га? Еге? Так, Сантелія, ось хто. Трелані не міг змиритися з цим. Брехав за моєю спиною. Йофур Рекнісон кинув мене сюди. Я вийду одного дня, от побачиш. Я буду проректором, о, так. Нехай тоді Трелані благає про милість! Нехай тоді комітет видавництва Королівського Арктичного Товариства спробує недооцінити мій внесок! Ха! Я на всіх них знайду управу!

– Мені здається, що Йорик Бернісон вам повірить, коли повернеться, – сказала Ліра.

– Йорик Бернісон? Його не варто чекати. Він ніколи не повернеться.

– Він уже в дорозі.

– Тоді вони вб’ють його. Він не ведмідь, розумієш. Він вигнанець. Як я. Усунутий, розумієш. Він не має ніяких прав та привілеїв як ведмідь.

– Будемо сподіватися, що Йорик Бернісон повернеться, – продовжувала Ліра. – Будемо сподіватися, він викличе Йофура Рекнісона на бій…

– О, вони цього не дозволять, – сказав професор рішуче. – Йофур ніколи не спуститься до того, щоб визнати право Йорика Бернісона битися з ним. Він не має права. Йорик може бути зараз тюленем або моржем, але не ведмедем. Чи ще гірше: татарином чи скролінгом. Вони не будуть битися з ним благородно, як з ведмедем, вони вб’ють його з вогнеметів, лише він наблизиться. Немає ніякої надії. На жаль.

– О, – сказала Ліра, відчуваючи розпач глибоко у грудях. – А щодо інших в’язнів ведмедів? Ви знаєте, де вони їх тримають?

– Інші в’язні?

– Наприклад… Лорд Ізраель.

Раптом поведінка професора повністю змінилася. Він зіщулився та притиснувся до стіни, із страхом хитаючи головою.

– Чшш! Тихо! Вони почують тебе! – прошепотів він.

– Чому не можна згадувати лорда Ізраеля?

– Заборонено! Дуже небезпечно! Йофур Рекнісон не дозволяє про нього згадувати.

– Чому? – запитала Ліра, підходячи до нього й говорячи пошепки, щоб не турбувати.

– Тримати лорда Ізраеля в полоні наказано Йофуру Облатковим братством, – прошепотів старий. – Сама пані Кольтер приїздила сюди, щоб побачити Йофура та призначити йому будь-яку винагороду, якщо він стане тримати його тут. Я про це знаю, розумієш, тому що в той час я був сам у добрих стосунках з Йофуром. Я зустрічався з пані Кольтер! Так. Мавдовгу розмову з нею. Йофур утратив розум через неї. Не міг припинити говорити про неї. Зробив би для неї будь-що. Якби вона схотіла, щоб лорда Ізраеля тримали за сотні миль, так би і сталося. Все заради пані Кольтер, все. Він збирається назвати свою столицю на її честь, ти це знала?

– Отже, він не дозволяє нікому бачитися з лордом Ізраелем?

– Ні! Ніколи! Але він також боїться лорда Ізраеля, розумієш? Йофур грає в складну гру. Але він розумний. Він зробив те, що вони обоє хотіли. Він тримає лорда Ізраеля в ізоляції, щоб задовольнити пані Кольтер, і дозволяє лорду Ізраелю користуватися будь-яким знаряддям, яке йому потрібне, щоб задовольнити його. Така рівновага довго не втримається. Вона нетривала. Задоволення обох боків. Так? Хвильова функція цієї ситуації незабаром не буде спрацьовувати. Я знаю це з компетентних джерел.

– Справді? – запитала Ліра, але її думки були далеко, вона жваво обмірковувала те, що він тільки-но розказав їй.

– Так. Мій деймон язиком відчуває ймовірність, розумієш?

– Так. Мій також. Коли вони нас годуватимуть, професоре?

– Годуватимуть?

– Вони повинні хоч інколи давати нам їжу, щоб ми не вмерли з голоду. Тут є кістки на підлозі. Здається, це кістки тюленя, чи не так?

– Тюленя… Я не знаю. Мабуть.

Ліра підвелася і, тримаючись за стіну, пройшла до дверей. На них, звичайно, не було ручки чи якоїсь шпарини, вони були так щільно підігнані згори та знизу, що навіть світло не проникало всередину. Вона притиснулася до них вухом, але нічого не почула. За її спиною старий щось бурмотів сам до себе. Вона чула, як загуркотів його ланцюг, коли він втомлено повернувся на інший бік і невдовзі захропів.

Вона пройшла назад до лави. Пантелеймон, втомившись випромінювати світло, обернувся на кажана, літав навкруги, тихо попискуючи, а Ліра сиділа та гризла ніготь.

Зовсім несподівано для себе вона пригадала, про що так давно говорив пальмеріанознавець у вітальні. Щось не давало їй спокою відтоді, як Йорик Бернісон згадав ім’я Йофура, і тепер-вона ясно це пригадала: чого хотів Йофур Рекнісон найбільше за все, сказав професор Трелані, – це деймона.

Звичайно, вона не зрозуміла, що він тоді мав на увазі, бо він говорив про panserbjome, замість того, щоб вживати англійське слово. Отже, вона не знала, що він говорить про ведмедів, і гадки не мала, що Йофур Рекнісон був не людиною. А в людини мав бути деймон, отже, це було позбавлено будь-якого сенсу.

Але зараз все ясно. Все, що вона почула про короля ведмедів, зводилося до одного – могутній Йофур Рекні-сон нічого не хотів, крім того, щоб бути людиною та мати власного деймона.

І коли вона подумала про це, в її голові склався план – спосіб змусити Йофура Рекнісона робити те, що за звичайних обставин він ніколи б не зробив, спосіб повернути Йорика Бернісона на трон, який за правом належав йому, і, нарешті, спосіб дістатися до місця, де вони тримали лорда Ізраеля, і віддати йому алетіометр.

Думка кружляла в повітрі й мінилася, немов мильна бульбашка, і Ліра намагалася не дивитися просто на неї, щоб та не луснула й не зникла. Але дівчинка була знайома з поведінкою думок, тому вона дозволила їй мінитися й блищати поряд, поки вона відводила погляд та думала про щось інше.

Ліра майже заснула, коли засув загримів і двері відчинилися. Світло полилося до кімнати, і Ліра одразу ж підвелась, а Пантелеймон швидко заховався в її кишені.

Поки ведмідь нахилявся, щоб підняти шмат тюленячого м’яса та закинути його всередину, вона вже стояла поряд із ним і говорила:

– Відведіть мене до Йофура Рекнісона. У вас будуть проблеми, якщо ви цього не зробите. Це терміново.

Він випустив м’ясо зі своїх щелеп і подивився на неї. Було нелегко зрозуміти вираз обличчя ведмедя, але він виглядав розгніваним.

– Це стосується Йорика Бернісона, – сказала вона швидко. – Я дещо про нього знаю, і король також повинен це знати.

– Скажи мені, про що йдеться, і я перекажу твоє повідомлення, – запропонував ведмідь.

– Буде неправильно, якщо хтось довідається про це раніше за короля, – не погодилася Ліра. – Вибачте, не хочу бути неввічливою, але зрозумійте: існує таке правило, що король повинен про все дізнаватися першим.

Мабуть, він мав невисокі розумові здібності. Принаймні, він зупинився, потім кинув м’ясо в камеру, а після сказав:

– Добре. Іди за мною.

Він вивів її на свіже повітря, за що вона була дуже вдячною. Туман розсіявся, і зірки сяяли вгорі над подвір’ям, оточеним високими мурами. Охоронець обговорив щось з іншим ведмедем, який підійшов до Ліри, щоб поговорити.

– Ти не можеш бачити Йофура Рекнісона, коли тобі заманеться, – сказав він. – Тобі треба дочекатися, поки він захоче побачити тебе.

– Але те, що я маю йому сказати, – термінове, – заперечила вона. – Це стосується Йорика Бернісона. Я впевнена, що його величність захоче це почути, водночас Я не скажу цього нікому іншому, зрозуміло? Це буде неввічливо. Він буде такий розгніваний, якщо дізнається, що ми були неввічливими.

Здається, ці слова мали якусь вагу чи ще щось, що заінтригувало ведмедя й змусило його замислитися. Ліра була впевнена, що йшла правильним шляхом – Йофур Рекнісон запровадив стільки нових правил, що жоден ведмідь не був впевнений у тому, як поводитися, і вона мусила використати цю невпевненість, аби зустрітися з Йофуром.

Отже, цей ведмідь також вирішив порадитися зі своїм начальником, і невдовзі Ліру знову завели до палацу, але цього разу до парадних кімнат. Тут повітря було не чистіше, навіть важче було дихати, ніж у камері, тому що природні запахи перекривалися важкими парфумами. Її залишили чекати в коридорі, потім у вітальні, потім перед великими дверима. Поки ведмеді обговорювали щось, сперечалися і ходили туди-сюди, в неї був час оглянути абсурдний інтер’єр: густо позолочені стіни, з яких деінде позолота почала осипатися чи відпадати від вогкості, утоптаний у візерунчасті килими бруд.

Нарешті великі двері відчинилися зсередини. Яскраве світло від дюжини люстр, малиновий килим і ще сильніший запах парфумів у повітрі; обличчя приблизно дюжини ведмедів, які не зводили з неї очей, ніхто з них не був одягнутий в обладунки, але кожен мав якусь прикрасу: золоте намисто, головні убори з пурпуровим пір’ям, малинові стрічки. Дивно, але в кімнаті також було повно птахів. Качки і поморники сиділи на карнизах та час від часу злітали, щоб підхопити шматки риби, які випадали з інших гнізд на люстрах.

На помості в дальньому куті кімнати височів могутній трон. Він був зроблений з граніту, що надавало йому масивності, але, як і багато речей в палаці Йофура, був надмірно прикрашений гірляндами позолоти, що виглядали як мішура на гірському схилі.

На троні сидів найбільший ведмідь із тих, що вона бачила. Йофур Рекнісон був навіть вищий та незграбніший за Йорика, а його обличчя – більш рухливим та експресивним, воно мало дещо людське, чого вона ніколи не помічала в Йорикові. Коли Йофур подивився на неї, їй здалося, що з його очей на неї дивиться людина, один із тих чоловіків, яких вона бачила у пані Кольтер, – досвідчений політик, що звик до влади. Довкола шиї у нього був важкий золотий ланцюг з великим коштовним каменем, а його пазурі – завдовжки з добрих шість дюймів – були вкриті золотою фольгою. Його вигляд мав ефект надзвичайної сили, енергії та хитрості. Ведмідь був надто великий, щоб носити абсурдні прикраси, на ньому вони виглядали не безглуздими, а грубими та могутніми.

Ліра завагалася. Раптом ідея видалася їй надто слабкою. Але вона підійшла трохи ближче, тому що мусила, і тут помітила, що Йофур тримає щось на колінах, так, як людина може тримати кота чи деймона.

Це була лялька, манекен з порожнім дурнуватим людським обличчям. Вона була вдягнута так, як одяглася б пані Кольтер, і мала дещо спільне з нею. Він удавав, ніби в нього деймон. І тоді Ліра зрозуміла, що далі все буде гаразд.

Вона підійшла ближче до трону і дуже низько вклонилася, тримаючи в кишені Пантелеймона, який сидів там тихо й спокійно.

– Наші вітання вам, великий королю, – мовила вона. – Тобто я маю на увазі мої привітання, а не його.

– Чиї – його? – запитав ведмідь голосом, який був м’якший, ніж вона сподівалася, але проникливим та забарвленим різними тонами. Коли він говорив, він махав лапою перед ротом, щоб відігнати мух, що роїлися поруч з ним.

– Йорика Бернісона, ваша величносте, – відповіла вона. – Я повинна сказати вам дещо дуже важливе і таємне, і мені здається, це треба сказати віч-на-віч, справді.

– Щось про Йорика Бернісона?

Вона підійшла просто до нього, обережно ступаючи по заляпаній птахами підлозі та відганяючи мух, які дзижчали навколо.

– Щось про деймонів, – сказала вона так, щоб почув лише він.

Вираз його обличчя змінився. Вона не могла зрозуміти, що він означає, але, безсумнівно, він був страшенно зацікавлений. Раптом він різко підвівся з трону, що змусило її відскочити, та риком щось наказав іншим ведмедям. Вони всі схилили голови та позадкували до дверей. Птахи, які стривожено здійнялися від його рику, почали кружляти з криком, поки знову не повсідалися у свої гнізда.

Коли у тронній кімнаті вони залишилися удвох, Йофур Рекнісон швидко повернувся до неї.

– Добре, – сказав він. – Скажи мені, хто ти. Що ти хотіла розповісти про деймонів?

– Я – деймон, ваша величносте, – промовила Ліра. Він мовчки зупинився.

– Чий? – запитав він.

– Йорика Бернісона, – була її відповідь.

Це було найнебезпечніше з того, що вона коли-небудь говорила. Вона ясно бачила, що лише його здивування врятувало її від того, щоб бути роздертою на шматки. Вона одразу ж повела далі:

– Будь ласка, ваша величносте, дозвольте спочатку розказати, а потім можете робити зі мною все що завгодно. Я прийшла сюди на свій власний ризик, як ви бачите, і я не маю нічого, що б могло вас якось ушкодити. Насправді я хочу допомогти вам, ось чому я прийшла. Йорик Бернісон став першим ведмедем із деймоном. Але ним мусили стати ви. Я б дуже хотіла бути вашим деймоном, а не його, ось чому я прийшла.

– Як? – запитав він, задихаючись. – Як ведмідь отримав деймона? І чому він? І як ти можеш бути так далеко від нього?

Мухи розліталися від його рота, немов маленькі слова.

– Усе просто. Я можу залишати його, тому що я схожа на деймонів відьом. Знаєте, що вони можуть віддалятися від них на сотні миль? Так само і я. Щодо того, звідки я в нього, то це сталося в Больвангарі. Ви чули про Больвангар, тому що пані Кольтер повинна була розповісти вам про нього, але, мабуть, вона не розповіла всього, що там відбувалося.

– Відокремлення… – сказав він.

– Так, відокремлення, це частина інтерсекції. Але вони займалися також іншими речами, наприклад створювали штучних деймонів. Та експериментували з тваринами. Коли Йорик Бернісон почув про це, то запропонував провести експеримент над ним, щоб з’ясувати, чи можуть вони зробити деймона для нього. І вони зробили. Це була я. Мене звати Ліра. Коли в людей є деймон, він має форму тварини, отже, деймоном ведмедя є людина. І я – його деймон. Я знаю, про що він думає, що він робить і де знаходиться і…

– Де він зараз?

– У Свольбарді. Він поспішає сюди так швидко, як може.

– Чому? Що він хоче? Він, мабуть, божевільний! Ми роздеремо його на шматки!

– Йому потрібна я. Він іде сюди, щоб забрати мене. Але я не хочу бути його деймоном, Йофуре Рекнісон, я хочу бути вашим. Коли люди в Больвангарі побачили, яким могутнім став ведмідь із деймоном, вони вирішили ніколи цього більше не робити. Йорик Бернісон мав би стати єдиним ведмедем, в якого є деймон. І якби я допомагала йому, він міг би повести всіх ведмедів проти вас. Тому він і йде до Свольбарда.