Текст книги "Північне сяйво"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

Стріла вп’ялась майже наполовину, і деймон чоловіка зник у стрибку, навіть перш ніж він ударився об землю.

Угору! Ліру і Роджера понесло в повітря, і вони зрозуміли, що тримаються пальцями, які дедалі більше слабнуть, за гілку небесної сосни, на якій міцно, але граційно сиділа юна відьма. Вона понеслася вниз, ліворуч, вони побачили обриси чогось величезного і опинилися на землі.

Вони впали на сніг поряд із корзиною повітряної кулі Лі Скоресбі.

– Стрибай всередину, – покликав техасець, – і, звісно, бери свого друга. Ви бачили того ведмедя?

Ліра побачила, що три відьми тримали мотузку, замотану довкола каменя, яка тримала сумку з газом. Та нестримно линула вгору.

– Сідай! – закричала вона до Роджера і полізла через обтягнутий шкірою край корзини та впала на снігову купу всередині. Мить – і Роджер впав зверху на неї, а потім могутній рик струснув землю.

– Давай, Йорику! На борт, старий друже! – закричав Лі Скоресбі, і ведмідь заліз у корзину з жахливим хрускотом.

Раптом невеликий вітер на мить розігнав сніг та мряку, і Ліра побачила, що відбувається навкруги. Вона побачила, як загін циган під командуванням Джона Фаа тіснив оборону татар та гнав їх назад до охоплених полум’ям руїн Больвангара. Вона бачила, як інші цигани допомагали дітям розсістися по санях, тепло закутуючи їх в хутра. Вона бачила Фардера Корама, який стурбовано шукав щось повсюди, спираючись на свою палицю, його деймон кольору осені бігав по снігу та роззирався на всі боки.

– Фардере Корам! – закричала Ліра. – Я тут!

Старий почув і здивовано подивився на кулю, яку за мотузку стримували відьми: йому з корзини безтямно махала рукою Ліра.

– Ліро! – закричав він у відповідь. – З тобою все гаразд, дівчинко? Ти у безпеці?

– Як і завжди! – відповіла вона. – До побачення, Фардере Корам! До побачення! Відвезіть всіх дітей додому!

– Ми зробимо це, будь впевнена! Бажаю успіху, моя дитино, бажаю успіху… Бажаю успіху, дівчинко…

І саме цієї миті аеронавт подав сигнал рукою, і відьми відпустили мотузку.

Куля миттєво знялася в повітря, повне густого снігу, зі швидкістю, якої Ліра ніяк не очікувала. За мить земля зникла в тумані, і вони понеслися вгору швидше і швидше, їй здавалося, що жодна ракета не могла б швидше покинути землю. Вона лежала на підлозі корзини, тримаючись за Роджера, притиснута прискоренням.

Лі Скоресбі не припиняв весело бурмотіти, сміятися та видавати дикі техаські викрики задоволення. Йорик Бернісон спокійно знімав свої обладунки, майстерно роз’єднуючи їх пазуром та складаючи по черзі до купи. Десь унизу ляскання та свист вітру в гілках небесної сосни сповіщали, що відьми летіли десь близько над ними.

Потроху дихання Ліри, рівновага та серцебиття нормалізувалися. Вона підвелася й озирнулася.

Корзина була значно більшою, ніж дівчинка уявляла спочатку. Рядами вздовж країв стояли філософські інструменти та купою лежали хутра, балони з повітрям та багато інших речей, надто малих та незрозумілих через густий туман, який їх оповивав.

– Це хмара? – запитала вона.

– Звичайно. Одягни свого друга в хутра, поки він не перетворився на бурульку. Тут холодно, але буде ще Холодніше.

– Як ви знайшли нас?

– Відьми. Одна відьма хоче з тобою поговорити. Коли ми вилетимо з цієї хмари, ми зорієнтуємося, а потім зможемо сісти і потеревенити.

– Йорику, – сказала Ліра, – дякую, що прийшов.

Ведмідь пробурмотів щось і всівся злизувати кров зі своєї шерсті. Від його ваги корзина трохи нахилилася на Один бік, але це не мало значення. Роджер був насторожі, але Йорик Бернісон звертав на нього уваги не більше, ніж на сніжинку. Ліра підсунулася до краю корзини, який доходив до її підборіддя, коли вона стояла, і намагалася побачити щось широко розкритими очима крізь хмару.

Минуло кілька секунд, і куля, пройшовши хмару, продовжувала швидко злітати, прямуючи просто на небеса.

Яке видовище!

Куля здіймалася під величезним склепінням. Згори та спереду сяяла Аврора, ще яскравіша та розкішніша, ніж Ліра її бачила до того. Вона була навкруги – чи вони були майже частиною її. Великі фіранки сяйва тремтіли та розвівалися, немов крила ангела. Каскади люмінесцентних ореолів розбивалися об невидимі перешкоди та розпадалися на круговерті чи спадали широченними водоспадами.

У Ліри захопило подих від цієї картини, а потім вона глянула вниз і побачила, мабуть, ще дивніше видовище.

Наскільки вона могла побачити, до самого горизонту в усіх напрямках простягалося біле море. М’які вершини, закутані в туман, подекуди здіймалися, це було схоже на скупчення криги.

Крізь це море по одній, по двоє та більшими групами піднімалися маленькі темні тіні, ті неясні граційні постаті – відьми на своїх гілках з небесної сосни.

Вони летіли стрімко, без будь-якого зусилля вгору, прямуючи за кулею з одного чи іншого боку, рухаючи її в потрібному напрямку. І одна з них – лучниця, яка врятувала Ліру від пані Кольтер, летіла поруч із кулею, і Ліра вперше виразно роздивилася її.

Вона була юна – молодша за пані Кольтер, ясноволоса, з яскравими зеленими очима, вбрана, які всі відьми, у стрічки з чорного шовку, але на ній не було ні шуби, ні каптура, ні рукавиць. Здавалося, вона не відчувала холоду. На її голові був простий вінок з маленьких червоних квітів. Вона сиділа на своїй гілці з небесної сосни, ніби на бойовому коні, і летіла за ярд від Ліриного цікавого погляду.

– Ліра?

– Так! Ви Серафіна Пеккала?

– Так.

Ліра зрозуміла, чому Фардер Корам покохав її і чому це розбило його серце, хоч ще за мить вона про це не здогадувалася. Він старішав, він був старий хворий чоловік, а вона буде молодою цілу вічність.

– У тебе є читач символів? – запитала відьма голосом, схожим на високий дикий спів Аврори, і Ліра через цей прекрасний звук ледве вловила, про що йдеться.

– Так. Він у мене в кишені, у безпеці.

Лопотіння величезних крил сповістило про новоприбулого, який ширяв поряд із нею – сірого гусака-деймона. Він коротко сказав щось і описав широке коло навколо кулі, яка продовжувала підніматися.

– Цигани перетворили Больвангар на руїни, – сказала Серафіна Пеккала. – Вони вбили двадцять два охоронці та дев’ять людей, які там працювали. Тоді підпалили решту будівель. І збираються повністю знищити його.

– А як пані Кольтер?

– Про неї нічого не відомо.

Вона дико скрикнула, і всі інші відьми полетіли до кулі.

– Пане Скоресбі, – сказала вона. – Мотузку, якщо ви дозволите.

– Мем, я дуже вдячний. Ми все ще піднімаємося. Здається, це триватиме ще якийсь час. Скільки вас знадобиться, щоб потягнути нас на північ?

– Ми сильні, – все, що вона відповіла.

Лі Скоресбі накинув петлю з товстого каната на оббите шкірою залізне кільце, що втримувало мотузки, які були натягнуті навкруги аеростата і на яких трималася корзина. Коли він міцно закріпив його, то викинув вільний кінець у повітря. Одразу ж шість відьом попрямували до нього, схопили його та почали тягти, спрямовуючи гілки з небесної сосни на Полярну Зірку.

Коли куля почала рухатися в цьому напрямку, Пантелеймон качкою виліз на край корзини. Деймон Роджера також виглянув, але невдовзі заховався назад, тому що Роджер спав, так само як і Йорик Бернісон. Лише Лі Скоресбі пильнував, тримаючи в роті тонку сигару та розглядаючи інструменти.

– Отже, Ліро, – продовжувала Серафіна Пеккала. – Ти знаєш, навіщо ти ідеш до лорда Ізраеля?

Ліра здивувалася.

– Звичайно ж, щоб віддати йому алетіометр! – відповіла вона.

Вона не замислювалася над цим питанням – все було очевидно. Потім дівчинка пригадала свій перший мотив, який майже забула.

– Чи… Допомогти йому втекти. Ось чому. Ми допоможемо йому звільнитися.

Але коли вона це вимовила, то подумала, чи не є це абсурдом. Втекти зі Свольбарда? Неможливо!

– Спробуємо, хай там як, – додала вона рішуче. – А що?

– Є речі, про які я повинна тобі розказати, – сказала Серафіна Пеккала.

– Про Пил?

– Так, разом з іншим. Але зараз ти стомилася, а це буде довгий політ. Ми поговоримо, коли ти прокинешся.

Ліра позіхнула. Це було позіхання, від якого затріщали щелепи і ледве не луснули легені, воно тривало майже хвилину, чи їй так здалося. Як Ліра не намагалася, вона не могла опиратися сну. Серафіна Пеккала простягнула руку через край корзини та торкнулася її очей, і Ліра опустилася на підлогу. Пантелеймон злетів за нею і, обернувшись на горностая, заліз на своє звичайне місце для спання – до неї на шию.

Відьма надала гілці певної швидкості, щоб летіти поряд з кулею. Вони прямували на північ до Свольбарда.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Свольбард

18
Туманілід

Лі Скоресбі накрив Ліру шубою. Вона пригорнулася до Роджера, і вони спали, поки куля летіла на полюс. Час від часу аеронавт перевіряв свої інструменти, не випускаючи з рота сигару, яку ніколи не запалював поряд із легкозаймистим воднем, та кутаючись у свої хутра.

– Ця маленька дівчинка важлива пташка, еге? – запитав він невдовзі.

– Більше, ніж вона здогадується, – відповіла Серафіна Пеккала.

– Це означає, що слід чекати переслідування? Розумієте, я міркую як практична людина, яка мусить заробляти собі на прожиття. Я не можу дозволити роздерти себе на шматки чи підстрелити без усілякої компенсації за це. Я не намагаюся применшити значення цієї експедиції, повірте мені, мем. Але Джон Фаа та цигани заплатили мені за мій час та вміння, за потрібний одяг і використання кулі. Але ця платня не включала в себе страховку за участь в актах агресії. І дозвольте мені зазначити, мем, коли ми приземлимося з Йориком Бернісоном в Свольбарді, це буде сприйнято як озброєна агресія.

Він обережно виплюнув за борт листя для куріння.

– Отже, я хочу знати, чого нам чекати в плані бійок та сутичок, – закінчив він.

– Може, доведеться битися, – відповіла Серафіна Пеккала. – Але ви вже робили це раніше.

– Звісно, коли мені платили. Але справа в тому, що Я розцінював свій контракт як безпосереднє транспортування, тому й ціна була відповідна. І тепер мені цікаво після того невеличкого заворушення внизу, дуже цікаво, що мається на увазі під моєю відповідальністю за транспортування. Наприклад, чи повинен я ризикувати своїм життям та знаряддям у війні між ведмедями. І чи має ця маленька дівчина таких самих відчайдушних ворогів у Свольбарді, як у Больвангарі. Я говорю про це, просто щоб підтримати розмову.

– Пане Скоресбі, – відповіла відьма, – на жаль, я не можу відповісти на ваші запитання. Все, що я можу сказати, всіх нас: людей, відьом, ведмедів – вже втягнуто у війну, хоч не всі ми це знаємо. Чи будете ви наражати себе на небезпеку у Свольбарді, чи полетите назад неушкодженим, ви – рекрут, воїн, солдат.

– Як на мене, то не треба надто поспішати. Здається, людина повинна мати вибір: чи брати їй в руки зброю, чи ні.

– Ми більше не можемо цього вибирати, як і те, народжуватися нам чи ні.

– О, я люблю вибирати, – заперечив чоловік. – Я люблю вибирати, яку роботу мені робити, в які місця потрапляти, яку їжу споживати та з якими людьми сидіти і теревенити. Невже вам не потрібне таке право вибору?

Серафіна Пеккала подумала і відповіла:

– Мабуть, ми по-різному розуміємо слово вибір, пане Скоресбі. Відьми нічим не володіють, тому нас не цікавить прибуток чи якісь цінності. Щодо вибору між двома речами, коли ти живеш багато сотень років, ти знаєш, що можливість обрати іншу з’явиться знову. Ми маємо різні потреби. Вам потрібно доглядати свою кулю та зберігати її в доброму стані, я розумію це. А нам, щоб полетіти, потрібно лише відламати гілку небесної сосни – будь-хто з нас може це зробити, і є багато подібних речей. Ми не відчуваємо холоду, тому нам не потрібен теплий одяг. Нам нічим обмінюватися, окрім взаємодопомоги. Якщо відьмі щось потрібно, інша відьма дасть їй це. Якщо треба взяти участь у війні, ціна не вирішує, битися нам чи ні. Також у нас немає поняття честі, на відміну від ведмедів, наприклад. Образа для ведмедя – страшна річ. Для нас це незбагненно. Як можна образити відьму? Яке це має значення, якщо вам вдалося?

– Добре, я дещо схожий на вас у цьому. Одна річ, якщо я переламаю вам кістки, а образи не варті суперечок. Але, мем, ви розумієте мою дилему, я сподіваюсь. Я простий аеронавт і хочу завершити свої дні у спокої та комфорті. На маленькій фермі, зі свійськими тваринами, з кіньми… Нічого особливого, завважте. Ні палацу, ні рабів чи купи золота. Лише вечірній вітерець, сигара та склянка бурбону. Проблема в тому, що це потребує грошей. Отже, я здійснюю польоти в обмін на готівку, і після кожної подорожі я відсилаю трохи золота в Уельський Банк Фарго. І коли буде достатньо, мем, я продам кулю та забронюю подорож на пароплаві до порту Галвестон і ніколи вже не залишу землі.

– Це ще одна відмінність між нами, пане Скоресбі. Відьма буде доти літати, доки дихатиме. Літати – значить бути відьмою.

– Розумію, мем, і заздрю вам. Але для мене це не задоволення. Політ – це тільки моя праця, я лише технік. Я налагоджую клапани в газовому двигуні чи з’єдную анібаричні ланцюги. І я сам це обрав, розумієте? Це був мій власний вибір. Ось чому я ставлюсь до війни лише як до проблеми.

– Сварка Йорика Бернісона з його королем також її частина, – сказала відьма. – Цій дитині також призначено зіграти в ній свою роль.

– Ви говорите про призначення, – мовив він, – ніби це неминуче. І я не можу сказати, що це мені подобається більше за війну і що я хочу втручатися в це. Де моя воля, скажіть? А ця дитина, здається, має більше волі обирати, ніж будь-хто з тих, кого я знаю. Ви кажете мені, що вона лише іграшка в чийсь грі і не може нічого змінити з власної волі?

– Всі ми маємо власну долю. Але ми повинні діяти, ніби це не так, – сказала відьма, – або померти з відчаю. Існує дивне пророцтво про цю дитину: їй призначено перервати приреченість. Але вона повинна зробити це, не усвідомлюючи, що саме вона робить, ніби це її власна воля, а не призначення. Якщо їй сказати, що вона повинна робити, нічого не вийде – смерть охопить усі світи, це буде тріумф відчаю назавжди. Всесвіти стануть лише взаємопов’язаними механізмами, сліпими та позбавленими думок, почуттів, життя…

Вони поглянули на сплячу Ліру, чиє обличчя (яке вони ледь бачили через хутра) виглядало насупленим.

– Мені здається, десь у підсвідомості вона знає про це, – сказав аеронавт. – Принаймні, її вигляд про це говорить. А щодо хлопчика? Ви знаєте, вона пройшла весь цей шлях, щоб врятувати його від тих нелюдів? Вони були друзями в Оксфорді чи ще десь. Ви це знали?

– Так, я знала це. Ліра зберігає щось надзвичайно цінне, і, здається, фатум використовує її як посланницю, яка повинна передати цю річ своєму батькові. Отже, вона прийшла сюди, щоб врятувати свого друга, не знаючи, що доля направила його на північ для того, щоб вона вирушила за ним та принесла щось своєму батькові.

– Так ви це тлумачите, еге?

Уперше відьма виглядала невпевненою.

– Так це здається… Але ми не можемо тлумачити темряву, пане Скоресбі. Дуже ймовірно, що я можу помилятися.

– А що втягло вас у цю справу, можна спитати?

– Що б вони не робили у Больвангарі, ми всім серцем відчували, що це неправильно. Ліра – їхній ворог, отже, ми – її друзі. Це все, що нами керує. А також дружба мого клану з циганським народом, яка почалася відтоді, як Фар-дер Корам врятував моє життя. Ми робимо це на їх прохання. А вони мають обов’язки перед лордом Ізраелем.

– Зрозуміло. Тобто ви буксируєте кулю в Свольбард через циган. А ця дружба поширюється на те, щоб відбуксирувати нас назад? Чи мені доведеться чекати сприятливого вітру, а тим часом сподіватися на милість ведмедів? Ще раз наголошую, мем, я запитую лише через дружню цікавість.

– Якщо ми зможемо допомогти вам дістатися до Трольсанда, пане Скоресбі, ми це зробимо. Але ми не знаємо, з чим доведеться зустрітися у Свольбарді. Новий король ведмедів багато чого змінив, і ті порядки не викликають схвалення, мабуть, це буде складна посадка. І я не знаю, як Ліра знайде шлях до свого батька. До того ж я й гадки не маю, що збирається робити Йорик Бернісон, хоч його доля переплітається з її.

– Я також не знаю, мем. Мені здається, він приставив себе до цієї дівчинки як захисник. Вона допомогла йому повернути обладунки, розумієте? Хто знає, що відчуває ведмідь? Але якщо ведмідь може любити людину, то він любить її. Щодо приземлення у Свольбарді, так це ніколи не було легко. А якщо я зможу розраховувати на те, що нас тягтимуть у правильному напрямку, мені буде значно легше. І якщо я можу зробити щось у відповідь – лише скажіть. Але тільки з цікавості – ви не проти того, щоб сказати мені, на чиєму я боці в цій невидимій війні?

– Ми обоє на боці Ліри.

– О, в цьому немає сумніву.

Вони продовжували летіти. Через хмари під ними не було можливості визначити швидкість. Зазвичай куля летіла залежно від вітру, рухаючись із швидкістю руху самого повітря, але зараз її тягли відьми, вона летіла проти вітру і опиралася такому польоту, тому що громіздкий аеростат не мав обтічної м’якої форми цепеліна. В результаті корзина гойдалась у різні боки, стрясаючись набагато сильніше, ніж за нормального польоту.

Лі Скоресбі не так турбувався про зручність, як про збереженість своїх інструментів. Тому він щоразу перевіряв, чи надійно вони закріплені. Згідно з альтиметром, вони перебували приблизно на висоті десять тисяч футів. Температура була мінус двадцять градусів. Бувало й холодніше, але не набагато, і він не хотів, щоб ставало ще гірше, тому аеронавт відгорнув парусинову тканину, яку завжди використовував як бівуак, і прикрив нею дітей, щоб захистити їх від вітру, а потім улігся спина до спини поряд зі своїм старим товаришем в обладунках, Йориком Бернісоном, і заснув.

Коли Ліра прокинулась, місяць був високо в небі, і все навколо здавалося сріблястим: від хмар внизу до бурульок на оснащенні кулі.

Роджер спав так само, як і ведмідь, і Лі Скоресбі. Поруч із корзиною спокійно летіла відьомська королева.

– Ми далеко від Свольбарда? – запитала Ліра.

– Якщо не натрапимо на вітри, то будемо над Свольбардом приблизно за дванадцять годин.

– Де ми приземлимося?

– Це залежить від погоди. Але ж будемо намагатися обминути скелі. Там живуть створіння, які не люблять все, що рухається. Якщо вийде, ми посадимо вас у глибині країни, подалі від замку Йофура Рекнісона.

– Що має статися, коли я знайду лорда Ізраеля? Чи захоче він повернутися до Оксфорда? Я не знаю, чи слід йому зізнатися в тому, що мені відомо, хто мій батько. Може, він все ще захоче вдавати, що він мій дядько. Я погано його знаю.

– Він не захоче повертатися до Оксфорда, Ліро. Здається, щось має відбутися в іншому світі, і лорд Ізраель – єдина людина, яка може зробити міст між тим світом і нашим. Але йому дещо потрібно для цього.

– Алетіометр! – здогадалася Ліра. – Ректор Джордана дав мені його і хотів щось сказати про лорда Ізраеля, але йому це так і не вдалося. Я знала, що насправді він не хотів його отруїти. Він збирається прочитати його і з’ясувати, як побудувати міст? Присягаюсь, я можу допомогти йому. Здається, я розумію пристрій так само добре, як і будь-хто.

– Я не знаю, – відповіла Серафіна Пеккала. – Як він це зробить і яке у нього завдання, ми не знаємо. Є сили, які розмовляють з нами, а ще є сили над ними. Навіть від найвищих існують секрети.

– Алетіометр скаже мені! Я можу прочитати його зараз…

Але було надто холодно, їй нізащо не вдалося б втримати його. Вона загорнулась і затягнула каптур, щоб захистися від вітру, залишивши лише маленьку щілинку, Далеко попереду та трохи нижче шість чи сім відьом, сидячи на своїх гілках з небесної сосни, тягли мотузку, простягнуту крізь кільце на кулі. Зірки яскраво сяяли та здавалися холодними і твердими, як діаманти.

– Чому вам не холодно, Серафіно Пеккала?

– Ми відчуваємо холод, але не звертаємо на нього уваги, тому що він не може нам зашкодити. А якщо ми закутаємось від холоду, то не станемо відчувати інші речі: дзвін яскравих зірок, мелодію Аврори, а найбільше – шовковисте місячне сяйво на нашій шкірі. Це варто того, щоб терпіти холод.

– А я можу відчути це?

– Ні. Ти загинеш, якщо знімеш свої шуби. Залишайся гнутою.

– Скільки живуть відьми, Серафіно Пеккала? Фардер Корам каже – сотні років. Але ви зовсім не виглядаєте старою.

– Мені триста років чи більше. Нашій найстаршій відьмі-матері приблизно тисяча. Одного дня Ямбі-Акка прийде по неї. Одного разу вона прийде за мною. Вона – богиня мертвих. Вона приходить до тебе добра й усміхнена, і ти знаєш, що настав час помирати.

– А існують чоловіки-відьми? Чи лише жінки?

– Є чоловіки, які служать нам, як консул в Трольсанді. І є чоловіки, яких ми беремо в коханці чи одружуємося із ними. Ти така молода, Ліро, надто молода, щоб це зрозуміти, але я розповім тобі, а ти зрозумієш це пізніше. Чоловіки пролітають перед нашими очима, немов метелики, створіння, які живуть лише один недовгий сезон. Ми кохаємо їх; вони хоробрі, гідні, вродливі, розумні – і вони помирають майже одразу. Вони помирають так скоро, що наші серця постійно розриваються від болю. Ми носимо їхніх дітей, які стають відьмами, якщо це дівчатка, і людьми, якщо хлопчики. А потім, за якусь мить, вони йдуть, втрачають сили, вмирають, зникають. І наші сини також. Коли маленький хлопчик зростає, то гадає, що він безсмертний. Його мати знає, що це не так. Щоразу це стає все важче, і нарешті твоє серце розбивається. Може, тоді Ямбі-Акка і приходить за тобою. Вона старіша за тундру. Мабуть, для неї відьми живуть так само мало, як для нас чоловіки.

– Ви любили Фардера Корама?

– Так. Він це знає?

– Я не знаю того, але знаю, що він вас кохає.

– Коли він врятував мене, він був молодий та міцний, повний снаги і гордості. Я полюбила його одразу. Я б змінила своє єство, я б пожертвувала дзвоном зірок чи музикою Аврори, я б ніколи більше не літала – я віддала б все це, навіть не замислюючись, щоб стати циганкою, готувати йому їжу, ділити ліжко із ним та носити його дітей. Але ти не можеш змінити того свого призначення, можна лише Обирати, що робити. Я – відьма. Він – людина. Я залишалася із ним, поки не народила йому дитину…

– Він ніколи не казав цього! Це була дівчинка? Відьма?

– Ні. Хлопчик. Він помер під час епідемії сорок років тому, від хвороби, що прийшла зі сходу. Бідолашна маленька дитина, він промайнув життям, ніби метелик. І це розривало на частки моє серце, як завжди. Це зламало Корама. А потім мене покликав мій народ, тому що Ямбі-Акка забрала мою матір, і я стала королевою клану. Отже, я пішла, як і повинна була зробити.

– Ви не бачили Фардера Корама відтоді?

– Ніколи. Я чула про його діяння, я чула, як його поранили скролінги отруєною стрілою, і послала йому трави та заговори, які б допомогли йому одужати, але в мене не вистачило сил побачитися із ним знову. Я чула, яким розбитим почувався він після того, і як зростала його мудрість, скільки він навчався та читав, я пишалася ним та його доброчесністю. Але я залишалася осторонь, тому що це був тяжкий час для мого клану, була загроза відьомських війн, до того ж я вважала, що він забув мене і знайшов собі жінку серед людей…

– Він ніколи б не зробив цього, – сказала Ліра рішуче. – Вам слід побачитися із ним. Він все ще любить вас, я знаю, що це так.

– Але він буде соромитися свого віку, а я б не хотіла, щоб він відчував таке.

– Мабуть, він соромитиметься. Але вам потрібно надіслати йому хоча б послання. Ось що я думаю.

Серафіна Пеккала довго мовчала. Пантелеймон став качкою і підлетів до її гілки, щоб підтвердити, що обидві були трохи різкими.

Потім Ліра запитала:

– Серафіно Пеккала, чому люди мають деймонів?

– Всі ставлять це питання, але ніхто не знає відповіді. Відтоді, коли існують люди, існують і деймони. Це те, що відрізняє нас від тварин.

– Так! Ми не такі, як вони, правильно… наприклад, ведмеді. Вони дивні, ці ведмеді, правда? Вони здаються вам особистістю, але раптом вони роблять щось дивне та дике, і здається, що їх ніколи не зрозумієш… але знаєте, що сказав мені Йорик? Він сказав, що для нього його обладунки, ніби деймон для людини. Це його душа, він сказав. Але цим вони знову ж таки відрізняються, тому що він зробив обладунки сам. Вони забрали його перші обладунки, коли заслали його, а він знайшов небесне залізо і зробив нові обладунки, ніби витворив нову душу. Ми не можемо робити собі деймонів. А потім люди Трольсанда напоїли його спиртом і вкрали їх, я з’ясувала, де вони їх ховали, і він отримав їх назад… але мені цікаво, чому він повертається у Свольбард? Вони будуть битися із ним. Вони можуть його вбити… Я люблю Йорика. Я люблю його так сильно, що не хотіла б, щоб він повертався туди.

– Він сказав тобі, хто він?

– Лише своє ім’я. Консул Трольсанда сказав нам його.

– Він шляхетний. Він принц. Річ у тому, що коли б він не скоїв тяжкого злочину, він був би зараз королем ведмедів.

– Він сказав, що їхнього короля звуть Йофур Рекнісон.

– Йофур Рекнісон став королем, коли вигнали Йорика Бернісона. Йофур, звичайно, принц, інакше його б не допустили до влади. Але він розумний в людському сенсі слова. Він створює альянси і підписує угоди, він живе не як ведмідь – в льодовій фортеці, а в новому палаці. Він обмінюється послами з іншими народами і розбудовує вогняні шахти за допомогою інженерів-людей… Він досвідчений і проникливий. Дехто говорить, що він спровокував Йорика на те, що той потім зробив і після чого був вигнаний. А інші стверджують, що навіть якби він не робив цього, то був не проти, щоб так думали, оскільки це підтверджувало репутацію досвідченого і хитрого.

– Що він зробив? Розумієте, одна з причин, чому я люблю Йорика, – це через мого батька, який теж зробив щось подібне, і його було покарано. Мені здається, що вони схожі. Йорик сказав мені, що вбив іншого ведмедя, але ніколи не розповідав, як це сталося.

– Бійка була через ведмедицю. Ведмідь, якого вбив Йорик, не відступив, незважаючи на те що було ясно – Йорик сильніший. Попри свою гордість, ведмеді завжди визнають сильнішого за себе самих і відступають, але З якихось причин той ведмідь цього не зробив. Дехто говорить, що це Йофур Рекнісон націлив його так зробити, а чи дав з’їсти трави, через яку той втратив розум. У будь-якому разі молодий ведмідь наполягав, і Йорик Бернісон не втримався. Цю справу було легко розсудити, він повинен був поранити його, а не вбити.

– Тоді б він став королем, – сказала Ліра. – Я чула щось про Йофура Рекнісона від пальмеріанознавця – професора Джордана, тому що він був на півночі і зустрічався Із ним. Він сказав… Шкода, що я не пригадую, що саме… Здається, що він хитрістю здобув свій трон, чи щось таке… Але знаєте, Йорик сказав мені, що ведмедя неможливо одурити, і довів мені це. Здається, їх обох одурили – його та другого ведмедя. Мабуть, тільки ведмеді можуть ошукати ведмедів, а люди не можуть. Окрім… Люди Трольсанда, вони одурили його, правда? Коли напоїли його та забрали обладунки?

– Коли ведмеді поводяться, як люди, мабуть, їх можна одурити, – сказала Серафіна Пеккала. – Коли ж ведмеді поводяться, як ведмеді, це неможливо. Жоден ведмідь Зазвичай не п’є спирту. Йорик Бернісон напився, щоб заглушити сором вигнання, і лише тоді люди Трольсанда змогли ошукати його.

– А, так, – кивнула Ліра. Її задовольнило таке пояснення. Вона обожнювала Йорика майже безтямно, тому зраділа з підтвердження його благородства. – Ви дуже розумна, – продовжувала вона. – Я б не здогадалась про це, якби ви мені не сказали. Гадаю, що ви навіть розумніша за пані Кольтер.

Вони продовжували летіти. Ліра жувала шматок тюленятини, який знайшла у своїй кишені.

– Серафіно Пеккала, – запитала вона через деякий час, – що таке Пил? Тому що мені здається – все це через Пил, але ніхто не може сказати мені, що це таке.

– Я не знаю, – відповіла їй Серафіна Пеккала. – Відьми ніколи не переймалися через Пил. Все, що я можу сказати, – там, де священики, там бояться Пилу. Пані Кольтер не священик, звичайно, але вона могутній агент магістрату, і це саме вона організувала Облаткове братство та переконала Церкву надати кошти Больвангару. І все через її зацікавленість Пилом. Ми не можемо зрозуміти її почуттів до нього. Але є багато речей, яких ми ніколи не розуміли. Ми бачимо татар, які роблять дірки у своїх черепах, і не можемо збагнути цього. Отже, Пил може бути дивним, і він нам цікавий, але ми не трощимо все на своєму шляху, щоб дослідити його. Залиш це Церкві.

– Церкві? – перепитала Ліра. Їй щось пригадалося, вона пам’ятала, як розмовляла з Пантелеймоном на болотах про те, що може обертати стрілку алетіометра, і вони заговорили про фотомлин на олтарі в коледжі Габріеля і про елементарні частинки, які змушували обертатися маленький флюгер. Заступник єпископа був упевнений у зв’язку між елементарними частинками та релігією.

– Може бути, – вимовила вона, киваючи. – Більшість речей у Церкві тримається в таємниці, але… Але більшість тих речей старі, а Пил не старий, наскільки я знаю. Цікаво, чи міг би лорд Ізраель сказати мені… Вона знову позіхнула.

– Краще я ляжу, – сказала вона Серафіні Пеккала, – а то я зовсім змерзну. Мені бувало холодно на землі, але такого холоду я ніколи не відчувала. Здається, я можу померти, якщо стане ще холодніше.

– Тоді ляж і закутайся в шуби.

– Так я і зроблю. Якщо й вмирати, то краще вже тут, нагорі, ніж там, унизу. Коли нас посадили під те лезо, я думала… Ми обоє… О, як це було жорстоко. Але зараз ми ляжемо. Розбудіть нас, коли ми дістанемося до місця, – промовила вона і незграбно сіла на купу шуб, відчуваючи біль від нестерпного морозу, а потім вляглася якнайближче до сплячого Роджера.

Так продовжували свою подорож чотири мандрівники, сплячи у вкритій льодом повітряній кулі, яка мчала до Скель та льодовиків, до вогняних шахт та льодових фортець Свольбарда.

Серафіна Пеккала погукала аеронавта, і він умить прокинувся, трохи роздратований від холоду, але одразу ж зрозумів з руху корзини, що щось негаразд. Вона страшенно розгойдувалася на вітрі, який немилосердно бив по аеростату, і відьми, які тримали мотузку, ледве втримували її. Якби вони впустили мотузку, то куля понеслася б у напрямку Нової Зембли, як він зрозумів, поглянувши на компас, зі швидкістю приблизно сто миль за годину.

– Де ми? – почула його крик Ліра. Вона ще не прокинулась остаточно через дивний рух та через холод, який Скував усе її тіло.

Вона не чула, що відповіла відьма, але крізь натягнутий Каптур, у світлі анібаричного ліхтаря бачила Лі Скоресбі, який, тримаючись за рейку, потяг мотузку, що вела до аеростата. Потім він знову з силою потягнув і глянув у тривожну темряву, а після того обмотав мотузку довкола рейки на кільці.

– Я випущу трохи газу, – крикнув він Серафіні Пек-кала. – Треба знизитися. Ми надто високо.