Текст книги "Північне сяйво"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

17
Відьми

Ліра несвідомо стогнала й тремтіла, ніби її витягли з такої холодної води, у якій її серце майже замерзло. Пантелеймон просто лежав на ній під одягом, насолоджуючись тим, що вони знову разом, але постійно пам’ятав про пані Кольтер, яка була зайнята тим, що готувала їм якийсь напій, а найбільше він стежив за золотавою мавпою, яка швидко пробігала своїми пальцями по тілу Ліри, коли ніхто крім Пантелеймона не помічав цього, і яка намацала на поясі дівчинки водонепроникну сумку з її вмістом.

– Підведись, люба, і випий це, – сказала пані Кольтер, і її тендітна рука обійняла Ліру й підняла її.

Ліра напружилася, але майже одразу ж розслабилася, коли Пантелеймон подумки звернувся до неї:

– Ми у безпеці, поки прикидаємося.

Вона розплющила очі та зрозуміла, що в них повно сліз, і від сорому та здивування заридала.

Пані Кольтер заспокійливо пробурмотіла щось і віддала напій мавпі в руки, а потім витерла Лірині очі надушеним носовиком.

– Плач, скільки тобі потрібно, моя люба, – сказала Юна м’яким голосом, і Ліра одразу ж захотіла припинити Плач. Вона спробувала втримати сльози, стиснула зуби та виглушила ридання, які все ще виривалися з її грудей.

Пантелеймон грав у ту саму гру – одурити їх, одурити. Він обернувся на мишу та прокрався по руці Ліри. Щоб понюхати напій, який тримала мавпа. Він був безпечний – настоянка ромашки і нічого більше. Він пробрався назад на Лірине плече і прошепотів:

– Випий.

Вона підвелась, узяла чашку обома руками та почала пити, час від часу дмухаючи на напій, щоб остудити його. Вона не зводила очей. Дівчинка повинна була вигадати історію старанніше, ніж будь-коли у своєму житті.

– Ліро, моя люба, – пробурмотіла пані Кольтер, пестячи її волосся. – Я думала, ми назавжди втратили тебе! Що сталося? Ти заблукала? Хтось забрав тебе з квартири?

– Так, – прошепотіла Ліра.

– Хто це зробив, моя люба?

– Чоловік і жінка.

– Гості на вечірці?

– Мабуть. Вони сказали, що вам потрібно щось внизу і я пішла, щоб узяти це, але вони схопили мене і повезли кудись на машині. Коли вони зупинилися, я втекла і сховалася, і вони так і не спіймали мене. Але я не знала, де знаходилася…

Ридання знову коротко струсили її, але тепер вона могла вдати, що вони викликані цією історією.

– І я просто йшла, намагаючись знайти дорогу назад, але ці гобліни схопили мене… Вони посадили мене у фургон з іншими дітьми та відвезли в якусь величезну будівлю, я не знаю, де вона.

З кожною миттю, яка минала, з кожним реченням, яке вона говорила, вона відчувала, що сили потроху повертаються до неї. І тепер, коли вона робила щось складне, знайоме і те, чого іноді не можна було передбачити, вона відчула щось на зразок власної влади, відчуття складності та контролю, яке давав їй алетіометр. Їй треба було бути обережною, щоб не сказати чогось зайвого, їй треба бути іноді незрозумілою, а деколи вигадувати правдоподібні деталі, коротше кажучи, вона повинна була бути актрисою.

– Скільки вони тримали тебе в тому будинку? – запитала пані Кольтер.

Лірина подорож каналами та час, проведений із циганами, тривав досить довго – вона повинна була враховувати це. Вона вигадала подорож з гоблінами до Трольсанда, а потім втечу, що рясніла подробицями опису міста, потім роботу служницею в барі Ейнарсона, а потім позмінну працю на родину фермерів в глибині країни, а після того – її викрали самоїди та привезли до Больвангара.

– І вони збиралися… збиралися відокремити…

– Тихо, маленька, тихо. Я з’ясую, що відбувалося.

– Але чому вони хотіли вчинити це? Я ніколи не робила нічого поганого! Всі діти бояться того, що тут відбувається, і ніхто не знає. Але це жахливо. Це гірше за будь-що… Чому вони роблять це, пані Кольтер? Чому вони такі жорстокі?

– Не треба, не треба… Ти в безпеці, моя люба. Вони Ніколи не зроблять цього з тобою. Тепер я знаю, що ти тут і в безпеці, з тобою тепер все буде гаразд. Ніхто не образить тебе, Ліро, моя мила; ніхто ніколи не завдасть тобі болю…

– Але вони роблять це з іншими дітьми! Чому? – Ах, моя люба…

– Це через Пил, чи не так?

– Це вони тобі сказали? Це лікарі сказали?

– Діти знають про нього. Всі діти розмовляють про це, але ніхто не знає! І вони майже зробили це зі мною – ви повинні сказати мені! У вас більше немає права тримати це в таємниці!

– Ліро… Ліро, Ліро! Моя люба, це надто складні речі – Пил і таке інше. Це не повинно турбувати дітей. Але лікарі роблять це заради самих же дітей, моя дитино. Пил – це щось погане, неправильне, зле та огидне. Дорослі та їхні деймони вже так заражені Пилом, що для них все надто пізно. Їм не можна допомогти… Але невелика операція над дітьми рятує їх від нього. Пил більше не пристає до них. Вони щасливі і в безпеці…

Ліра подумала про малого Тоні Макаріоса. Раптом вона нахилилася вперед і її майже знудило. Пані Кольтер відскочила назад і дала їй дорогу.

– З тобою все гаразд, люба? Йди до ванної… Ліра тяжко ковтнула й витерла очі.

– Ви не повинні робити цього з нами, – сказала вона. – Ви маєте залишити нас у спокої. Присягаюся, лорд Ізраель не дозволив би цього, якби знав, що відбувається. Якщо на ньому є Пил, і на вас, і на Ректорі Джордана, і на кожному дорослому, значить, так і повинно бути. Коли я звільнюся, я розповім всім дітям на світі, що відбувається. До того ж, якщо це так добре, чому ви не дозволили їм зробити це зі мною? Якби це було корисно, ви б не заперечували їхніх дій. Ви були б щасливі.

Пані Кольтер хитала головою та посміхалася невеселою мудрою посмішкою.

– Моя люба, – сказала вона, – іноді щось хороше може трохи вражати нас і, звичайно, це засмучує й інших, якщо це засмучує тебе… Але це не означає, що твого деймона заберуть у тебе. Він залишається з тобою! Боже праведний, багато дорослих тут зробили таку операцію. Сестри виглядають достатньо задоволеними, чи не так?

Ліра кліпнула очима. Раптом вона зрозуміла дивну порожню відсутність цікавості в сестер і те, чому їхні деймони здаються сонними, коли біжать за ними.

«Мовчи, – подумала вона, – та закрий щільніше рота».

– Люба моя, ніхто б не провів операцію на дитині, спершу не випробувавши її. І ніхто ніколи і нізащо не забрал би деймона у дитини! Все, що відбувається, – невеликий надріз – і все гаразд. Завжди! Розумієш, твій деймон чудовий друг та компаньйон, поки ти молода, але у віці, який ми називаємо статевою зрілістю, вік, якого ти скоро досягнеш, моя люба, деймони призводять до тривожних думок та почуттів, і це дозволяє Пилу проникати в нас. Швидка невелика операція перед цим – і тебе ніщо не тривожитиме. І твій деймон залишається з тобою, лише… просто не з’єднаний з тобою. Як… як улюблена хатня тварина, якщо хочеш. Найкращий улюбленець у світі! Тобі б це не сподобалося?

О, мерзотна ошуканка, о, яку безсовісну неправду вона казала! Але навіть якби Ліра не знала, що це брехня (Тоні Макаріос, деймони в клітках), вона б все одно прокляла саму думку про це. Щоб її душу, її милого, сердечного компаньйона відокремили та перетворили на слухняну хатню тварину? Ліра спалахнула від ненависті, а Пантелеймон, сидячи в неї не руках, обернувся на тхора – найжахливішу і найогиднішу його форму – і ричав.

Але вони промовчали. Ліра міцно тримала Пантелеймона і дозволяла пані Кольтер гладити своє волосся.

– Пий ромашку, – ніжно сказала пані Кольтер. – Ми скажемо, щоб вони постелили тобі тут. Не треба повертатися в гуртожиток до інших дівчат, не тепер, коли моя маленька асистентка повернулася. Моя улюблена! Найкраща асистентка у світі. Знаєш, ми шукали тебе по всьому Лондону, люба. Ми змусили поліцію обшукати кожне місто країни. О, я так за тобою скучила! Ти не уявляєш, яка я рада, що знайшла тебе…

Весь цей час золотавий деймон не міг всидіти на місці: він то залазив на стіл та стрибав через свій хвіст, то вже сидів на плечі у пані Кольтер і шепотів їй щось на вухо, то ходив по підлозі, задерши хвіст. Він, звичайно, виказував нетерплячість пані Кольтер і, зрештою, вона не втрималася.

– Ліро, люба, – почала вона, – здається, Ректор Джордана дав тобі щось перед тим, як ти поїхала. Це правда? Він дав тобі алетіометр. Річ у тому, що він не належав йому і він не міг розпоряджатися ним. Пристрій залишили йому на збереження. Він надто цінний, щоб носити його з собою, знаєш, цей прилад один лише з двох чи трьох існуючих у світі! Я думаю, Ректор дав його тобі, сподіваючись, що він якось потрапить до рук лорда Ізраеля. Він сказав тобі не розповідати мені про пристрій, правда? Ліра скривила рот.

– Так, я розумію. Добре, нічого страшного, моя мила, що ти не сказала мені. Ти не порушила ніяких обіцянок. Але послухай, люба, механізм дійсно треба ретельно доглядати. Боюсь, він такий рідкісний та чутливий, що ми просто не можемо наражати його на такий ризик.

– Чому не можна давати його лорду Ізраелю? – запитала вона, не рухаючись.

– Через те, що він робить. Ти знаєш, його вислали, тому що він замислив щось небезпечне та огидне. Йому потрібен алетіометр, щоб здійснити свій план, але повір мені, люба, це остання річ на світі – віддати йому пристрій. Ректор Джордана глибоко помилявся. І тепер, коли ти все знаєш, краще буде, якщо ти віддаси його мені, добре? Це позбавить тебе від необхідності носити його повсюди з собою і турбуватися про нього – справді, це, мабуть, складне завдання роздумувати, навіщо така дурна стара річ може знадобитися…

Ліра міркувала, як вона могла знову, знову і знову вважати цю жінку такою захоплюючою та розумною.

– Отже, якщо він у тебе зараз, моя люба, тобі справді краще буде віддати його мені. Він на твоєму поясі, чи не так? Так, то було дуже розумно зберігати його в такий спосіб…

Її руки торкнулися Ліриної спідниці, і вона почала розстібати міцну водонепроникну тканину. Ліра напружилася. Золота мавпа скрадалася з іншого боку ліжка, тремтячи від передчуття та затискаючи свій рот маленькими чорними пальцями. Пані Кольтер стягла з Ліри пояс і розстібнула сумку. Жінка швидко дихала. Вона вийняла чорну оксамитову тканину, розгорнула її та знайшла бляшанку, яку зробив Йорик Бернісон.

Пантелеймон знову став котом, кожної миті готовий стрибнути. Ліра також відсунула свої ноги від пані Кольтер 1 поставила їх на підлогу, приготувавшись тікати, коли прийде час.

– Що це? – спитала пані Кольтер, ніби радісно здивувавшись. – Яка кумедна стара бляшанка! Ти поклала пристрій туди, щоб не пошкодити його, люба? Весь цей мох… Ти була обережна, правда? Ще одна коробка всередині цієї! І запаяна! Хто це зробив, дитино?

Вона надто бажала відкрити її, щоб чекати на відповідь. Вона взяла ніж зі своєї сумочки, на якому було ще багато інших приладів, витягла лезо і загнала його під кришку.

Ураз кімната наповнилася розлютованим дзижчанням.

Ліра та Пантелеймон трималися спокійно. Пані Кольтер, здивована та зацікавлена, потягла за кришку, а золотий деймон нахилився нижче, щоб краще бачити.

За мить чорне тіло літаючого шпигуна кинулося з коробки та щосили вдарило деймона-мавпу в морду.

Він закричав і відскочив назад. Звичайно, це завдало болю і пані Кольтер, яка закричала та злякалася разом з мавпою. А потім диявол з годинниковим механізмом почав дертися на неї, на її груди, горло, прямуючи до обличчя.

Ліра не стала чекати. Пантелеймон кинувся до дверей, і вона не відставала від нього. Дівчинка широко відчинила двері і побігла швидше, ніж будь-коли в своєму житті.

– Пожежна тривога! – пронизливо закричав Пантелеймон, летячи перед нею.

Ліра побачила кнопку в кутку і відчайдушно розбила скло кулаком. Вона продовжувала бігти, прямуючи до гуртожитків, розбиваючи та натискаючи кнопки тривоги.

Люди почали виходити в коридор, роззираючись навкруги, щоб помітити, де пожежа.

У цей час вона вже була біля кухні, і Пантелеймон поспішно обмінявся з нею думкою, після чого вона забігла всередину. За мить вона вже відкрила всі газові вентилі і кинула сірник на найближчий пальник. Потім вона стягнула з полиці мішок з борошном і вдарила ним об край столу так, що він розірвався та наповнив повітря білою хмарою – вона чула, що борошно вибухає, якщо поводитися з ним так біля вогню.

Потім вона вибігла та попрямувала до свого гуртожитку. Коридори вже були повні: діти бігали туди-сюди, жваві від збудження, тому що навкруги чулося слово втеча. Старші мчали до комор, де зберігався одяг, і вели за собою молодших. Дорослі намагалися все це контролювати, і ніхто з них не знав, що відбувається. Крики, штовханина, плач чулися звідусюди.

Між усім цим доводилося маневрувати, як рибам, Лірі та Пантелеймону, продираючись до гуртожитку. Щойно вони дісталися туди, позаду почувся приглушений вибух, який струсив усю будівлю.

Усі інші дівчата втекли – кімната була порожньою. Ліра підсунула тумбочку в куток, стрибнула на неї та витягла свій теплий одяг з щілини у стелі, одразу ж намагаючись знайти алетіометр. Він був на місці. Вона швидко натягла вбрання, прикрила обличчя каптуром, і Пантелеймон-горобець, що стежив за дверима, скрикнув:

– Швидше!

Дівчинка вибігла. На щастя, група дітей, які знайшли теплий одяг, бігла коридором до головного виходу, і вона приєдналася до них, спітніла, з тремтячим серцем та думкою про те, що вона повинна втекти або загинути.

Шлях було заблоковано. Вогонь на кухні швидко поширювався, вибух чи то газу, чи то борошна зруйнував частину даху. Люди дерлися крізь покручені балки, щоб вибратися на свіже холодне повітря. Відчувався сильний запах газу. Потім був ще один вибух – гучніший та ближчий за перший. Вибухова хвиля збила з ніг кількох людей, і крики жаху та болю наповнили повітря.

Ліра намагалася підвестися, і Пантелеймон гукав серед криків та ляскоту крил інших деймонів:

– Сюди! Сюди!

Ліра вилізла на бетонну плиту. Вони дихала морозяним повітрям і сподівалася, що дітям вдалося знайти тепле вбрання – було б прикро втекти зі станції та вмерти від холоду.

Тепер було видно полум’я. Залізаючи на дах, вона побачила, що вогонь охопив велику діру з одного боку будівлі. Натовп дітей та дорослих стояв біля головного входу, але цього разу дорослі були більш збентежені, а діти більш налякані – дуже налякані.

– Роджере! Роджере! – закричала Ліра, а Пантелеймон побачив його гострим зором сови і сповістив про це Ліру.

За мить вони вже були разом.

– Накажи їм іти за мною! – закричала Ліра йому у вухо.

– Вони не підуть – вони в паніці…

– Скажи їм, що вони роблять з дітьми, які зникають! Вони відрізають їхніх деймонів великим ножем! Скажи їм, що ти бачив сьогодні вдень – ми випустили всіх їхніх деймонів! Скажи, що з ними станеться, якщо вони не втечуть!

Нажаханий Роджер відкрив рот, але потім схопився та побіг до найближчої групи стурбованих дітей. Ліра зробила те саме. І новина почала поширюватися – деякі діти скрикували та зі страхом хапали своїх деймонів.

– Ходімо зі мною! – кричала Ліра. – Рятувальники наближаються! Нам треба йти їм назустріч! Уперед, побігли!

Діти почули її та побігли за нею, продираючись крізь огорожу на вулицю з ліхтарями. Їхні чоботи тупотіли та скрипіли по твердому снігу.

За ними кричали дорослі, і чувся гуркіт та тріск від того, що обвалився інший бік будівлі. Іскри ринули потоком у повітря, і полум’я знялося угору зі звуком розірваної тканини. Але прориваючись крізь цей звук, прийшов інший – надзвичайно близький та грубий. Ліра ніколи не чула його до того, але одразу впізнала – це було виття деймонів-вовків татарських охоронців. Слабкість огорнула її від голови до п’ят, і багато дітей налякано озирнулися та зупинилися, тому що на них бігли великими, швидкими, невтомними кроками татарські охоронці з гвинтівками напоготові та з могутніми сірими постатями своїх деймонів поряд.

Їх ставало дедалі більше і більше. Вони були вкриті кольчугою, і в них не було очей; принаймні, очей не було видно крізь засніжені шпарини в їхніх шоломах. Єдине, що було видно, – круглі темні дула гвинтівок та сяючі жовті очі вовків-деймонів над їхніми розкритими щелепами, з яких текла слина.

Ліра похитнулася. Вона й не уявляла, які жахливі ці вовки. І тепер, коли вона знала, що люди в Брльвангарі легко порушували суворе табу, вона зіщулилася від думки, що можуть зробити ці стікаючі слиною пащі…

Татари загородили прохід на вулицю з ліхтарями, їхні деймони були так само дисциплінованими та вишколеними, як і самі ці люди. Наступної миті мала з’явитися друга шеренга, тому що охоронці підходили й підходили. Ліра подумала у відчаї: «Діти не можуть битися з солдатами. Це не було схоже на сутичку в Клейбедсі, кидання багном у дітей випалювачів цегли».

Чи, може, схоже? Вона пригадала, як кинула жменю глини в широке обличчя сина випалювача, який напав на неї. Він зупинився, щоб витерти очі, і тоді міські накинулися на нього.

Тоді вона стояла в багнюці. Зараз вона стояла у снігу.

Саме так, як вона робила це вдень, але тепер зовсім без жартів, вона взяла жменю снігу і кинула її в найближчого солдата.

– Кидайте сніг їм в очі! – закричала вона і кинула ще одну сніжку.

Всі діти приєдналися до неї, а потім чийсь деймон придумав літати стрижем поряд із сніжкою та підштовхувати її просто в щілини для очей в шоломах татар, після чого інші деймони дітей почали робити так само. Через декілька хвилин татари зашпортувалися, випльовували сніг та лаялися, намагаючись прибрати сніг з вузьких прорізів для очей.

– Побігли! – закричала Ліра та кинулася до воріт, які вели на вулицю з ліхтарями.

Діти мчали за нею, всі до одного, ухиляючись від ляскаючих щелеп вовків та несучись з усіх сил униз вулицею в темряву.

Позаду почувся різкий крик – це офіцер віддав наказ, і миттю клацнули всі затвори рушниць, потім долинув ще один крик, і настала напружена тиша, у якій було чути лише тупіт дитячих ніг та їхнє важке дихання.

Вони прицілювалися. Вони б не промахнулися.

Але перш ніж вони встигли вистрілити, один із татар голосно видихнув з хрипінням, а інший скрикнув від здивування.

Ліра зупинилася, озирнулася і побачила чоловіка, який лежав на снігу зі стрілою з сірим пір’ям у спині. Він корчився, звивався та плювався кров’ю, а інші солдати озиралися навкруги, шукаючи того, хто стріляв, але лучника не було видно.

А потім просто з неба полетіла ще одна стріла і влучила іншому охоронцю в голову. Він одразу ж упав. Офіцер прокричав щось, і всі подивилися в темне небо.

– Відьми! – вигукнув Пантелеймон.

Так, це були вони: неясні граційні темні постаті снували високо в небі зі свистом та шелестом повітря в гілках небесної сосни, на яких вони літали. Ліра бачила, як одна з них спустилася нижче та випустила стрілу, – впав ще один чоловік.

А потім всі татари підняли свої рушниці й вистрілили у темряву, цілячись в ніщо, в тіні, в хмари. У відповідь на них посіявся дощ зі стріл.

Але офіцер, який помітив, що діти майже зникли з очей, наказав наздогнати їх. Деякі діти закричали. Потім почувся ще один крик, і всі припинили бігти, збентежено повертаючи назад, приголомшені виглядом моторошної постаті, яка мчала просто на них з темряви вулицею з ліхтарями.

– Йорик Бернісон! – закричала Ліра, ледь стримуючи радість.

Ведмідь в обладунках, здавалося, не відчував своєї величезної ваги, вона, навпаки, робила його ходу ще могутнішою та швидшою. Він промайнув, як блискавка, повз Ліру і увірвався в ряди татар, розкидаючи солдатів, їхніх деймонів та рушниці на всі боки. Потім він зупинився та повернувся навкруги, завдавши два масивних удари на обидва боки по найближчих до нього охоронцях.

Деймон-вовчиця кинулася на нього – він наздогнав її ударом просто в повітрі, і вона випустила потік яскравого вогню, впавши на сніг, де вона зашипіла та завила, а потім зникла. Її людина вмерла одразу ж.

Офіцер татар, зустрівшись з подвійною атакою, не вагався. Довгі гучні накази – і загін поділився на два – один, щоб тримати на відстані відьом, другий (трохи більший за перший) – щоб здолати ведмедя. Солдати були надзвичайно хоробрими. Вони стали на одне коліно в групах по чотири та почали стріляти з рушниць, ніби були на навчаннях, і жоден з них не похитнувся, коли величезна постать Йорика Бернісона стала наближатися до них. За мить вони всі були мертві.

Йорик знову завдавав ударів, обертаючись на всі боки, змітаючи все на своєму шляху, громлячи та рикаючи в той час, як кулі літали поряд із ним, ніби оси чи мухи, зовсім не ушкоджуючи. Ліра підганяла дітей, щоб сховатися в темряві. Вони мусили бігти звідси, тому що, якими б небезпечними не були татари, але по-справжньому треба було боятися решти дорослих Больвангара.

Отже, вона кликала, поверталася назад та підштовхувала дітей, щоб вони бігли. Ліхтарі кидали довгі тіні на снігу них позаду, коли Ліра відчула, що її серце вистрибує в глибокій темряві арктичної ночі та чистого морозного повітря, тріпоче від радості, як і серце Пантелеймона-зайця, який весело біг уперед.

– Куди ми біжимо? – запитав хтось.

– Тут нічого немає, крім снігу!

– Рятувальники наближаються, – сказала їм Ліра. – Там близько п’ятдесяти циган. Присягаюсь, там є твої родичі. Всі циганські родини, які втратили дітей, послали когось.

– Я не циган, – заперечив хлопчик.

– Не має значення. Вони все одно заберуть тебе.

– Куди? – спитав хтось незадоволено.

– Додому, – відповіла Ліра. – Я для цього сюди й приїхала, щоб врятувати вас, і привела сюди циган, які заберуть Вас додому. Нам треба рухатися вперед, тоді ми зустрінемося з ними. Ведмідь був із ними, отже, вони не можуть бути далеко.

– Ви бачили цього ведмедя! – сказав хлопчик. – Коли він вдарив того деймона – чоловік вмер, ніби хтось вирвав його серце, саме так!

– Я не знав, що можна вбити деймона, – сказав ще хтось.

Вони всі тепер розмовляли. Захоплення і полегшення розв’язало їм язики. Все одно їм потрібно було йти уперед, то чого б не поговорити?

– Це правда, – запитала дівчинка, – те, що вони там робили?

– Так, – відповіла Ліра. – Я ніколи не думала, що побачу когось без деймона. Але дорогою сюди ми знайшли хлопчика – самого, без деймона. Він не припиняв питати про нього, де він був, чи знайде він його коли-небудь. Його звали Тоні Макаріос.

– Я знаю його! – сказав хтось, а інші підтримали:

– Так, вони забрали його приблизно тиждень тому…

– Вони відокремили його деймона, – продовжувала Ліра, знаючи, як це вплине на них. – І невдовзі після того, як ми його знайшли, він помер. Усіх відрізаних деймонів вони саджали у клітки в сусідній будівлі.

– Це правда, – підтвердив Роджер. – І Ліра звільнила їх під час пожежних навчань.

– Так, я бачив їх! – втрутився Білі Коста. – Спочатку я не зрозумів, хто це, але я бачив, як вони полетіли з тим гусаком.

– Але чому вони це вчиняють? – питав якийсь хлопчик. – Чому вони відрізають деймонів від людей? Це ж справжні тортури! Навіщо вони це роблять?

– Пил, – припустив хтось із сумнівом. Але хлопчик презирливо засміявся.

– Пил! – сказав він. – Його просто не існує! Вони вигадали його! Я не вірю в нього.

– Дивіться, – мовив ще хтось, – що відбувається з цепеліном!

Усі озирнулися назад. У світлі ліхтарів, де все ще тривала бійка, біля щогли вже не висів величезний повітряний корабель, вільний кінець каната теліпався у повітрі, а над самим дирижаблем здіймалася куля…

– Повітряна куля Лі Скоресбі! – закричала Ліра і радісно сплеснула в долоні в рукавицях.

Усі інші діти були спантеличені. Ліра повела їх далі, роздумуючи, як аеронавт зміг так далеко залетіти на своїй кулі. Було зрозуміло, що він робив, і це було досить дотепно – заповнити свою кулю газом з чужої, втекти тим самим способом, який використовували їхні переслідувачі!

– Ходімо далі, продовжуйте рухатися, інакше замерзнете, – сказала Ліра кільком дітям, які тремтіли та рюмсали від холоду, а їхні деймони не відставали від них і також плакали тоненькими голосами.

Це роздратувало Пантелеймона, і він в образі росомахи підштовхнув деймона-білку однієї дівчинки, який просто висів у неї через плече, жалісно пхикаючи.

– Заховайся до неї в пальто! Стань більшим і зігрій її! – проричав він, і наляканий деймон дівчинки миттєво заліз їй під куртку з вугільного шовку.

Проблема була в тому, що вугільний шовк не був таким теплим, як звичайне хутро, навіть якщо він був складений в декілька шарів. Декотрі діти виглядали як гриби-пор-хавки на ніжках, вони були такими незграбними, адже їхній одяг вироблявся на фабриках та в лабораторіях, далеких від холоду і, звісно, не міг протистояти йому. Хутра Ліри виглядали неохайно і смерділи, але вони зберігали тепло.

– Якщо ми ось-ось не знайдемо циган, вони не витримають, – прошепотіла Ліра Пантелеймону.

– Змушуй їх рухатися, – озвався він також пошепки. – Якщо вони ляжуть, їм кінець. Ти знаєш, що сказав Фардер Корам…

Фардер Корам розповідав їй багато історій про власні мандрівки на півночі, те саме робила і пані Кольтер – треба лише сподіватися, що це була правда. Але вони обоє були згодні з одним – треба не припиняти рухатися.

– Скільки нам ще йти? – запитав маленький хлопчик.

– Вона хоче завести нас подалі, щоб убити, – приєдналася дівчинка.

– Краще бути тут, ніж повернутися назад, – мовив хтось.

– Ні! На станції тепло. Там є їжа, гарячі напої та все таке інше.

– Але там усе в полум’ї!

– Що ми тут робитимемо? Присягаюся, ми загинемо від голоду…

В голові у Ліри було повно незрозумілих питань, які летіли одне за одним, як відьми, швидкі та невловимі, і десь там, куди вона не могла сягнути, була гордість та глибоке хвилювання, яких вона не могла зрозуміти.

Але це надало їй сили, і вона витягнула одну дівчинку із замету та підштовхнула хлопчика, який зупинився, сказавши їм:

– Продовжуйте рухатися! Йдіть по слідах ведмедя! Він прийшов із циганами, отже, сліди приведуть нас до них! Просто не зупиняйтеся!

Почали падати великі сніжинки. Скоро вони повністю прикриють сліди Йорика Бернісона. Тепер їм не було видно вогнів Больвангара, світло пожежі обернулося на слабке мерехтіння, навкруги лише злегка блищав сніг. Густі хмари огорнули небо, тому не було ні місяця, ні Північного сяйва. Але, уважно придивляючись, діти все ще розрізняли глибокий слід, який проклав у снігу Йорик Бернісон. Ліра підбадьорювала, задиралася, била, майже несла, лаяла, підштовхувала, тягла, обережно піднімала, робила все, що могла, а Пантелеймон (дивлячись на стан деймона кожної дитини) говорив їй, що саме потрібно робити.

«Я доведу їх туди! – повторювала вона про себе. – Я прийшла сюди, щоб забрати їх, і я зроблю це, хоч би що».

Роджер ішов за нею, а Білі Коста прокладав дорогу, тому що мав гостріший за інших зір. Невдовзі сніг посипав так рясно, що їм довелося взятися одне за одного, щоб не відстати. Ліра почала думати: «Якщо ми ляжемо поряд і будемо так грітися… Вирити нори в снігу…»

Вона щось почула. Звідкись долинув звук двигуна – не важкі удари цепеліна, а щось схоже на дзижчання оси. Звук то наближався, то віддалявся.

І виття… Собаки? Упряжні собаки? Звук був надто далеко, щоб зрозуміти, його приглушували мільйони сніжинок та легкі пориви вітру. Це могли бути упряжні собаки циган, чи дикі духи тундри, чи навіть ті звільнені деймони, які кликали своїх загублених дітей.

Вона щось бачила… На снігу не було вогнів, чи не так? Це могли бути привиди… Могло статися, вони зробили коло і поверталися до Больвангара.

Але це були маленькі жовті промені від ліхтарів, а не білі Яскраві анібаричні лампи. І вони рухалися, і виття наближалося, і не встигла Ліра зрозуміти, чи не спить вона, як Опинилася серед знайомих постатей, і чоловіки, закутані В хутро, підняли її вгору: могутні руки Джона Фаа відірвали її від землі, і Фардер Корам сміявся від задоволення. Наскільки вона бачила крізь заметіль, цигани саджали дітей на сани, вкривали їх хутрами і давали їм м’ясо тюленя. Там був і Тоні Коста, який обіймав Білі, злегка відштовхуючи його, щоб знову обійняти, та посмикував його від радості. А Роджер…

– Роджер поїде з нами, – сказала вона Фардеру Кораму. – Це його я збиралася врятувати в першу чергу. Потім ми разом поїдемо у Джордан. Що це за галас…

Знову було чути гарчання, той двигун, схожий на двигун божевільного літаючого шпигуна, але в сто разів сильніший. Раптом вона відчула удар, який відкинув її, і Пантелеймон не міг її захистити, тому що золотава мавпа…

Пані Кольтер…

Золота мавпа била, кусала, дряпала Пантелеймона, який так швидко змінював форму, що за ним не можна було встежити і який у відповідь жалив, бив, рвав. Тим часом пані Кольтер з німим виразом холодної наполегливості на обличчі, обрамленому хутром, тягнула Ліру на сани з мотором, а Ліра опиралася так сильно, як її деймон. Сніг був такий густий, що вони були майже ізольовані завірюхою від усіх, і анібаричні вогні на санях освітлювали лише вихор сніжинок за декілька дюймів попереду.

– Допоможіть! – закричала Ліра циганам, які були тут поруч, серед густого снігу, і які нічого не бачили. – Допоможіть мені! Фардере Корам! Владарю Фаа! О Боже, рятуйте!

Пані Кольтер різко віддала наказ мовою північних татар. Крізь вир снігу дівчинка побачила загін воїнів, озброєних рушницями, їхні деймони-вовчиці гарчали поряд із ними. Головний побачив зусилля пані Кольтер і підняв Ліру однією рукою, ніби вона була лялькою, і кинув її на сани, куди вона впала, оглушена та приголомшена.

Вистрілила рушниця, потім ще одна – цигани зрозуміли, що відбувається. Але стріляти у ціль, якої не бачиш, дуже небезпечно, тим більше, коли ти не бачиш власних бійців. Татари, щільно оточивши сани, тепер могли стріляти, але цигани не могли їм відповісти, тому що боялися поранити Ліру.

Яку гіркоту вона відчувала! Яку втому!

Все ще оглушена, із дзвоном у голові, вона потяглася за Пантелеймоном, який відчайдушно продовжував битися з мавпою, міцно вчепившись зубами росомахи в золотаву лапу та більше не змінюючись, але похмуро не відпускаючи ворога. Але хто це був? Не Роджер?

Так, Роджер, який бив пані Кольтер кулаками та ногами, кидаючись на неї головою, і якого відкинув татарин, ніби зігнав муху. Це була суцільна фантасмагорія: біле, чорне, щось зелене швидко промайнуло перед її очима, неокреслені тіні, світло, що коливалося туди-сюди…

Сильний вихор підняв завісу снігу, і показався Йорик Бернісон, який біг із брязкотом та скрипом заліза. За мить величезні щелепи клацнули ліворуч і праворуч, лапа розірвала груди у кольчузі, білі зуби, чорне залізо, руда мокра шерсть…

Потім щось міцно потягло її вгору, вгору, і вона схопила Роджера, вирвавши його з рук пані Кольтер і міцно тримаючи. Деймони дітей пташками летіли поруч та пронизливо кричали від здивування, тому що щось значно більше летіло вгорі. І тут Ліра побачила в повітрі над собою відьму, одну з тих елегантних неясних чорних тіней, які летіли високо в небі, але зараз її можна було торкнутися. В оголених руках відьми був лук і вона натягнула своїми голими руками (на такому страшенному морозі!) тятиву і випустила стрілу в прорізь для очей в кольчузі татарина, який був за три фути від них…