Текст книги "Північне сяйво"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)

14
Вогні Больвангара

Той факт, що цигани не чули і не бачили нічого, пов’язаного з пані Кольтер, бентежив Фардера Корама і Джона Фаа більше, ніж вони показували Лірі, але вони не знали, що дівчинка також непокоїлася. Ліра боялася пані Кольтер і часто про неї думала. І там, де лорд Ізраель тепер був «батько», пані Кольтер ніколи не була «мати». Причиною цього був деймон пані Кольтер – золотава мавпа, який наповнив Пантелеймона пекучою ненавистю і який, відчувала Ліра, проникнув у її таємниці, особливо щодо алетіометра.

І вони, напевно, переслідували її – було б наївно думати, що це не так. У будь-якому разі літаючий шпигун підтвердив це.

Але коли ворог завдав удару, це була не пані Кольтер. Цигани планували зупинитися і дати відпочинок собакам, полагодити кілька саней, а також підготувати зброю для штурму Больвангара. Джон Фаа сподівався, що Лі Скоресбі знайде газ землі і наповнить меншу свою кулю (оскільки, ймовірно, він мав дві) і підніметься у повітря, щоб розвідати, що відбувається на землі. Однак аеронавт залежав від погодних умов так само, як і моряк, і він сказав, що буде туман. Справді, коли вони зупинилися, спустилася густа завіса туману. Лі Скоресбі знав, що нічого не побачить з неба, отже, він зайняв себе тим, що перевіряв спорядження, хоч воно й було в бездоганному стані. А потім, без жодного попередження, із темряви полилася злива стріл.

Три цигани впали одразу ж і вмерли так тихо, що ніхто нічого не почув. Лише коли вони почали незграбно падати на собачі упряжки і застигати на снігу, чоловіки, які були поблизу, схаменулися. Деякі поглянули у небо, здивовані швидкими незрозумілими звуками ударів, що падали з усіх боків, коли стріли влучали в дерево чи в замерзлу тканину.

Першим отямився Джон Фаа, він почав вигукувати накази з центру їхньої колони. Змерзлі люди кинулися їх виконувати в той час, як стріли продовжували сипати дощем, прямими цівками дощу зі смертоносними наконечниками.

Ліра була на відкритому місці, і стріли летіли в неї над головою. Пантелеймон почув їх раніше, обернувся на барса і збив її з ніг, зробивши не такою доступною ціллю. Струшуючи сніг з очей, вона перевернулася, щоб краще бачити. Ще не досить густа темрява була переповнена шумом збентеження. Вона чула могутній рик, брязкіт і скрип обладунків Йорика Бернісона, який біг у повному вбранні по санях просто в туман, після чого звідти почулися крики, ричання, хрускіт, могутні руйнівні удари, вигуки жаху і ревіння жорстокого гніву, який нищив їх.

Але кого – їх? Ліра не бачила постатей ворогів. Цигани збилися докупи, намагаючись захищати сани, але це (навіть Ліра помітила) робило їх ще доступнішими мішенями. В рукавицях нелегко було стріляти з рушниць – дівчинка чула лише чотири чи п’ять пострілів крізь безкінечний свист дощу стріл. Дедалі більше і більше чоловіків падали щохвилини.

«О Джон Фаа! – думала вона з болем. – Ти не передбачив цього, і я тобі не допомогла»!

Але вона думала це лише мить, тому що одразу ж почулося ричання Пантелеймона, і щось – інший деймон – налетів на нього і збив його з ніг, від чого в самої Ліри перехопило подих. А потім чиїсь руки потягли її, підняли, хтось заткнув їй рот смердючою рукавицею і перекинув в інші руки, які знову притиснули її до землі – від цього дівчинка відчула запаморочення, задуху і біль одночасно. Спочатку її руки завели за спину і стягнули так, що плечі захрустіли, а потім хтось зв’язав їх і натягнув на голову каптура, щоб заглушити її крики, тому що вона справді голосно кликала:

– Йорику! Йорику Бернісон! Допоможи мені!

Але чи він чув? Вона не знала. Її шпурляли навсібіч, потім кинули на якусь жорстку поверхню, яка нахилилася і почала підстрибувати, як сани. До неї долітали дикі, жахливі звуки. Мабуть, вона чула ревіння Йорика Бернісона, але вже з великої відстані. Її зі зв’язаними руками і заткнутим ротом продовжувало трясти і підкидати на вибоїнах, тоді як вона ридала від люті і страху. Навколо неї розмовляли незнайомі голоси.

– Пане! – видихнула вона.

– Я тут, тихо, я допоможу тобі дихати. Заспокойся…

Своїми мишачими лапками він потяг за каптур, трохи звільнив її рот, і вона ковтнула морозяного повітря.

– Хто вони? – прошепотіла вона.

– Схожі на татар. Мені здається, вони влучили в Джона Фаа.

– Ні…

– Я бачив, як він упав. Але він мусив готуватися до подібного нападу. Ми це знаємо.

– Ми повинні були допомогти йому! Треба було запитати алетіометр!

– Тихо. Удавай непритомну.

Було чути, як свистів батіг і як бігли, завиваючи, собаки. З того, як її било і підкидало, Ліра могла сказати, з якою швидкістю вони їхали. Вона ледве чула звуки битви – все, що вона розібрала, було декілька пострілів, майже нечутних через велику відстань. Їй залишалося слухати рипіння і м’який звук собачих лап.

– Вони віддадуть нас гоблінам, – прошепотіла вона.

Вона пригадала слово «роз’єднаний». Жах наповнив тіло Ліри, і Пантелеймон ближче притиснувся до неї.

– Я буду битися, – сказав він.

– І я. Я вб’ю їх.

– І Йорик також, коли він все з’ясує. Він розірве їх на шматки.

– Ми далеко від Больвангара?

Він не знав точно, але вони думали, що менше ніж за день їзди. Вони їхали так довго, що її тіло оніміло, а потім рух сповільнився і хтось грубо стягнув її каптур.

Вона поглянула на широке азіатське обличчя, обрамлене каптуром з хутра росомахи і слабко освітлене лампою. Його чорні очі блиснули задоволенням, особливо коли Пантелеймон висковзнув з Ліриної куртки і з шипінням показав свої зуби горностая. Деймон чоловіка – велика сильна росомаха – заричала у відповідь, але Пантелеймон не відступив.

Чоловік посадив Ліру так, що вона спиралася на сани. Вона не могла всидіти, тому що її руки все ще були зв’язані за спиною, отже, він звільнив їй руки, але натомість зв’язав ноги.

Крізь падаючий сніг та густий туман вона побачила, який могутній цей чоловік і той, що правив санями, як чудово вони тримаються на санях і наскільки відчувають себе тут вдома, на відміну від циган.

Чоловік заговорив, але, звичайно, вона нічого не зрозуміла. Він спробував іншу мову, але даремно. Нарешті він заговорив англійською.

– Твоє ім’я?

Пантелеймон, застерігаючи, наїжачився, і вона одразу зрозуміла, що він мав на увазі. Отже, ці чоловіки не знали, хто вона! Те, що вони викрали її, не було пов’язано з пані Кольтер. Мабуть, вони не були на службі у гоблінів.

– Лізі Брукс, – сказала вона.

– Лізі Брукс, – повторив він за нею. – Ми відвеземо тебе в гарне місце. До чудових людей.

– Хто ви?

– Народ самоїдів. Мисливці.

– Куди ви мене везете?

– Гарне місце. Гарні люди. У вас є panserbjorn?

– Для захисту.

– Недобре! Ха-ха, ведмідь – недобре! Але ж ти в нас!

Він голосно засміявся. Ліра стрималася і промовчала.

– Хто ті люди? – запитав чоловік, указуючи назад.

– Торговці.

– Торговці… Чим вони торгують?

– Хутро, спирт, – відповіла вона, – листя для куріння.

– Вони продають листя для куріння, купують хутро?

– Так.

Він сказав щось своєму товаришеві, який коротко відповів йому. Сани продовжували рухатися вперед, і Ліра сіла зручніше, щоб бачити, куди вони ідуть. Але падав сильний сніг, небо було темним, і невдовзі вона так змерзла, що вже не могла вдивлятися в дорогу. Вони з Пантелеймоном відчували думки одне одного і намагалися заспокоїтися, але невже Джон Фаа мертвий… І що сталося з Фардером Корамом? І чи вдалося Йорику перемогти інших самоїдів? І чи пощастить їм знайти її?

Уперше їй стало себе трохи жаль.

Через деякий час чоловік поторсав її за плече і дав пожувати шматок в’яленої оленятини. Він був тухлий і твердий, але вона дуже хотіла їсти, а це все ж таки була їжа. Поївши, вона відчула себе краще. Вона повільно засунула руку собі під одяг і впевнилася, що алетіометр на місці, а потім обережно витягла коробку з літаючим шпигуном і засунула її до свого хутряного чобота. Пантелеймон заліз у нього мишею і сховав бляшанку в Лірину панчоху з оленячої шкіри.

Зробивши це, вона заплющила очі. Страх виснажив її, і невдовзі вона неспокійно заснула.

Вона прокинулася, коли рух саней змінився. Він раптово став м’якшим, і коли вона розплющила очі, то побачила, що вони їхали повз вогні, які сяяли угорі, такі яскраві, що їй довелося глибше натягнути каптур, щоб вони не сліпили її. Ліра страшенно замерзла і заніміла, але випросталась, щоб побачити, що сани швидко рухаються між рядів високих стовпів, на яких світять анібаричні лампи. Поки Ліра намагалася зрозуміти, де вона, вони проїхали крізь відчинені металеві ворота в кінці вулиці з ліхтарями і опинилися на відкритому місці, схожому на порожній ринок чи спортивний майданчик. Воно було абсолютно пласке, гладке і біле, близько сотні ярдів у діаметрі. Навколо цього місця стояла висока металева огорожа.

Сани зупинилися в дальньому кінці цієї арени. Подорожні опинилися перед низькою будівлею чи кількома будівлями, на яких лежав товстий шар снігу. Ліра була не впевнена, але в неї склалося враження, що будівлі з’єднані між собою тунелями, які вгадувалися під снігом. З одного боку вона побачила металеву щоглу, яка мала знайомий вигляд, але вона не могла сказати, що це їй нагадувало.

Вона не встигла більше нічого роздивитися, тому що чоловік на санях розрізав мотузку, яка зв’язувала ноги, і грубо поставив її на землю, в той час як погонич гримав на собак, намагаючись змусити їх стояти не рухаючись. Двері будівлі відчинилися за декілька ярдів, і звідти хтось висунув анібаричну лампу, покрутивши нею, наче прожектором.

Чоловік, що полонив Ліру, штовхнув її уперед, немов трофей, і щось сказав. Людина у підбитій куртці з вугільного шовку відповіла тією самою мовою, і Ліра роздивилася його: він не був самоїдом чи татарином. Він міг бути вченим з Джордана. Він подивився на неї, а особливо на Пантелеймона.

Самоїд знову заговорив, і людина з Больвангара запитала Ліру:

– Ти говориш англійською?

– Так, – відповіла вона.

– Твій деймон завжди має таку форму?

Питання, якого можна було очікувати найменше! Ліра лише рот відкрила. Але Пантелеймон сам відповів, ставши соколом і кинувшись з її плеча на деймона людини – великого байбака, який підстрибнув і впав на землю, коли Пантелеймон зробив коло над його головою на стрімких крилах.

– Зрозуміло, – сказав чоловік задоволено, коли Пантелеймон повернувся до Ліри на плече.

Самоїди очікувально дивилися, і чоловік з Больвангара кивнув, зняв рукавицю і поліз до кишені. Він вийняв звідти гаманець, обмотаний мотузкою, і відрахував дюжину важких монет у руку мисливця.

Два чоловіки перевірили гроші й обережно сховали їх – кожен взяв половину. Навіть не озирнувшись, вони сіли в сани, погонич вдарив батогом і закричав на собак. Вони поїхали назад крізь широкий білий майданчик, на вулицю, заповнену ліхтарями, набрали швидкості і зникли в темряві.

Чоловік знову відчинив двері.

– Заходь швидше, – сказав він. – Тут тепло і затишно. Не стій на морозі. Як тебе звати?

Він був англійцем, тому що говорив без акценту, Ліра могла б присягтися. Він справляв таке враження, як ті люди, яких вона зустрічала у пані Кольтер, – розумний, освічений та поважний.

– Лізі Брукс, – сказала вона.

– Заходь, Лізі. Ми подбаємо тут про тебе, не хвилюйся.

Йому було холодніше, ніж їй, хоч вона була надворі набагато довше. Він знову хотів опинитися в теплі. Ліра вирішила удавати з себе неквапливу дурнувату дівчинку і перечепилася через високий поріг, коли вони заходили всередину.

Там було двоє дверей з широким проміжком між ними, отже, тепле повітря майже не виходило з приміщення. Коли вони пройшли через внутрішні двері, Ліра відчула майже нестерпну задуху. Їй довелось розстібнути хутряну куртку та скинути каптур.

Вони опинилися в кімнаті, яка була близько восьми квадратних футів з коридорами праворуч і ліворуч та з чимось схожим на кабінет, який можна побачити у лікарні. Все яскраво освітлене, всі поверхні білі або з іржостійкої сталі і також сяяли. В повітрі пахло їжею, знайомою їжею – беконом та кавою, і чувся невловний слабкий лікарняно-медичний запах. Звідусюди йшов легкий дзвінкий звук, майже нечутний, але такий, до якого треба або звикнути, або збожеволіти від нього. Пантелеймон-щиглик прошепотів їй на вухо:

– Удавай із себе дурну. Будь справді незграбною та загальмованою.

Дорослі дивилися на неї згори вниз – чоловік, який її привів, другий чоловік в білому халаті і жінка в уніформі медичної сестри.

– Англійка, – сказав перший чоловік. – Мабуть, торговці.

– Звичайні мисливці? Звичайна історія?

– Те саме плем’я, наскільки я пам’ятаю. Сестро Кларо, будь ласка, візьміть малу і подивіться її, добре?

– Звичайно, лікарю. Ходімо зі мною, моя люба, – сказала сестра, і Ліра слухняно пішла за нею.

Вони пройшли вздовж короткого коридору з дверима праворуч і їдальнею ліворуч, звідки долинав стукіт ножів і виделок, голоси і знову запахи їдальні. Сестра була приблизно такого самого віку, що й пані Кольтер, думала Ліра, здавалася жвавою, розумною, але невиразною – вона могла зашити рану, поміняти пов’язку, але ніколи не змогла б розказати історію. Її деймон (і Ліра відчула дивний холодок, коли помітила це) був маленьким білим собакою, який дріботів поряд з нею (минув ще час, але вона не зрозуміла, чому це змушувало її відчувати якийсь холод).

– Як тебе звати, люба? – запитала сестра, відчиняючи важкі двері.

– Лізі.

– Просто Лізі?

– Лізі Брукс.

– Скільки тобі років?

– Одинадцять.

Лірі говорили, що вона була малою як на свій вік, що б це не означало. Це ніколи не впливало на її почуття самоповаги, але зараз вона вирішила використати цей факт, щоб показати Лізі сором’язливою, боязкою та пришелепуватою, і вона трохи зіщулилася, коли вони зайшли до кімнати.

Вона очікувала питання про те, звідки вона і як тут опинилася, тому підготувала відповіді, але сестра була позбавлена не лише уяви, але й цікавості. Больвангар був далеко від Лондона, а діти, мабуть, постійно потрапляли» сюди, що було зрозуміло з того, що сестра Клара зовсім не виглядала здивованою. Її доглянутий охайний деймон, який біг поряд маленькими кроками, був так само жвавий і невиразний, як і вона.

У кімнаті, до якої вони зайшли, були кушетка, стіл, два стільці, шафа для документів, шафа з ліками та бинтами і ванна. Щойно вони зайшли, сестра зняла з Ліри її куртку і кинула її на сяючу підлогу.

– Знімай решту одягу, люба, – сказала вона. – Ми швиденько оглянемо тебе, щоб впевнитися, що ти гарненька й здоровенька, без відморожень та нежиттю, а потім знайдемо тобі красиве чисте вбрання. Ми також відправимо тебе в душ, – додала вона, тому що Ліра вже не міняла одягу і не вмивалася досить тривалий час і в теплі без жодного протягу це ставало дедалі більш відчутним.

Пантелеймон, протестуючи, замахав крилами, але Ліра заспокоїла його, кинувши сердитий погляд. Він усівся на кушетці, а Ліра зняла свій одяг, відчуваючи обурення й сором, але вона не втрачала здорового глузду, приховала це і продовжувала вдавати з себе дурнувату й слухняну дитину.

– І сумку на поясі, Лізі, – сказала сестра і сама відстібнула її впевненим рухом. Вона хотіла кинути її на підлогу, де вже лежала купа Ліриного одягу, але зупинилася, відчувши твердий край алетіометра.

– Що це? – запитала вона і розстібнула пояс.

– Просто іграшка, – відповіла Ліра. – Вона моя.

– Так, ми не станемо забирати її у тебе, люба, – запевнила сестра Клара, розгортаючи чорний оксамит. – Яка вона гарна, схожа на компас. Іди в душ, – продовжувала вона, відкладаючи алетіометр, і відгорнула завіску з вугільного шовку в кутку кімнати.

Ліра неохоче занурилася в теплу воду і почала намилювати себе, а Пантелеймон усівся на карнизі, який тримав завісу. Вони обоє усвідомлювали, що він не повинен бути надто жвавим, тому що деймони тупих людей також були дурнуватими. Коли дівчинка помилася і витерлася, сестра зміряла її температуру, оглянула очі, вуха і горло, потім зміряла її зріст і поставила на ваги перед тим, як занотувати всі виміри в картку. Потім вона дала Лірі піжаму і халат. Вони були чисті і доброякісні, як куртка Тоні Макаріоса, але знову відчувалося, що хтось вже носив це вбрання. Ліра почувалася дуже незручно.

– Це не моє, – сказала вона.

– Ні, мила. Твій одяг треба добре випрати.

– Мені повернуть його назад?

– Сподіваюся. Звичайно, так.

– Що це за місце?

– Воно називається Експериментальна станція.

Це була не відповідь, але там, де Ліра помітила б це і вимагала б більше інформації, Лізі навряд чи це зробила б. Отже, не говорячи більше жодного слова, вона одяглась.

– Я хочу взяти свою іграшку, – сказала вона вперто, коли одяглася.

– Візьми її, люба, – погодилася сестра. – Ти не хочеш мати замість неї плюшевого ведмедя? Чи красиву ляльку?

Вона відчинила шухляду, у якій лежали декілька м’яких іграшок, немов мерці. Ліра змусила себе зупинитися і вдавати, що роздумує про щось, а потім витягла ганчір’яну ляльку з великими порожніми очима. В неї ніколи не було ляльок, але вона знала, що робити, і розсіяно притиснула її до грудей.

– А щодо моєї сумки? – сказала вона. – Я хочу тримати там мої іграшки.

– Тоді бери, люба, – сказала сестра Клара, яка заповнювала якийсь формуляр на рожевому папері.

Ліра підсмикнула на собі чужу піжаму і одягла на пояс свою сумку з водонепроникної тканини.

– А моя куртка і чоботи? – знову запитала вона. – І мої рукавиці та інше?

– Ми виперемо їх, – відповіла машинально сестра.

Почувся телефонний дзвінок, і поки сестра відповідала на нього, Ліра швидко нахилилася, дістала бляшанку, у якій був літаючий шпигун, і засунула її в сумку поряд з алетіометром.

– Ходімо, Лізі, – сказала сестра, кладучи слухавку. – Ми підемо і знайдемо тобі щось поїсти. Мені здається, ти голодна.

Вона пішла слідом за сестрою Кларою до їдальні, де дюжина столів була вкрита крихтами й плямами від розлитих напоїв. Брудні тарілки та виделки з ножами були звалені в купу на столику з коліщатами. Там не було вікон, отже, щоб надати відчуття світла і простору, на одній стіні була величезна фотограма, де був зображений тропічний пляж з яскравим блакитним небом, білим піском та кокосовими пальмами.

Чоловік, який провів її всередину, дав їй тацю з віконечка.

– Їж, – сказав він.

Зовсім не збираючись вмирати з голоду, Ліра із задоволенням з’їла тушковане м’ясо та картопляне пюре. Потім їй дали консервовані персики і морозиво. Поки вона ’їла, чоловік і сестра тихо розмовляли за іншим столиком, і коли дівчинка закінчила, сестра принесла їй склянку теплого молока і віднесла тацю.

Чоловік підійшов до неї і сів навпроти. Його деймон, байбак, не був таким неуважним та байдужим, як собака сестри, тому він ввічливо сидів у нього на плечі і слухав.

– Добре, Лізі, – почав він. – Ти наїлася?

– Так, дякую.

– Скажи мені, будь ласка, звідки ти? Можеш сказати?

– З Лондона, – відповіла вона.

– І що ти робиш так далеко на півночі?

– Я приїхала з батьком, – пробурмотіла вона. Вона опустила очі додолу, намагаючись не зустрічатися поглядом із байбаком і вдати, ніби зараз заплаче.

– З батьком? Зрозуміло. І що він робить у цій частині світу?

– Торгує. Ми привезли листя для куріння з Нової Данії і купували тут хутро.

– Твій батько був один?

– Ні. Ми були також з моїми дядьками та іншими чоловіками, – неясно відповіла вона, тому що вона не знала, що йому розповіли самоїди-мисливці.

– Чому він узяв тебе в таку подорож, Лізі?

– Тому що два роки тому він брав мого брата і сказав, що наступного разу візьме мене, але не взяв. Отож я дуже просила його, і він погодився.

– І скільки тобі років?

– Одинадцять.

– Добре, добре. Лізі, ти щаслива маленька дівчинка. Мисливці, що знайшли тебе, привезли тебе в найкраще місце на світі.

– Вони не знаходили мене, – сказала вона із сумнівом. – Була бійка. Їх було багато, і в них були стріли…

– О, я так не думаю. Мені здається, ти відійшла від свого батька та інших і заблукала. Ті мисливці знайшли тебе саму і привезли просто сюди. Ось що трапилося, Лізі.

– Я бачила бійку, – наполягала вона. – Вони стріляли стрілами і потім… Я хочу до батька, – сказала вона голосніше і відчула, що починає плакати.

– Добре, ти будеш тут у безпеці, доки він прийде, – відповів лікар.

– Але я бачила, як вони стріляли стрілами!

– Тобі лише здалося, що ти бачила. Таке трапляється на такому морозі, Лізі. Ти заснула, і тобі наснився поганий сон, ти не пам’ятаєш, що було насправді, а чого не було. Бійки не було, не турбуйся. Твій батько живий-здоровий і шукатиме тебе. Він приїде сюди, тому що це єдине поселення на сотні миль навкруги, розумієш? І як він зрадіє, коли знайде тебе тут у безпеці! Зараз сестра Клара відведе тебе до гуртожитку, де ти познайомишся з іншими хлопчиками і дівчатками, які заблукали, як і ти, в цих диких місцях. Іди. Ми ще трохи поговоримо вранці.

Ліра підвелася, тримаючи в руках свою ляльку, і Пантелеймон сів їй на плече, коли сестра відчинила двері і вивела їх.

Ще декілька коридорів Ліра відчувала себе такою втомленою, що постійно позіхала і ледве пересувала ноги в хутряних капцях, які їй тут видали. Пантелеймон куняв, і йому довелося стати мишею і сховатися в кишені її халата. Ліра побачила ряди ліжок, дитячі обличчя, подушку і потім заснула.

Хтось термосив її. Перше, що вона зробила, це схопила себе за пояс – обидві бляшанки були на місці, в безпеці. Вона спробувала розплющити очі, але, Боже, як це важко було зробити – вона ще ніколи не відчувала себе такою сонною.

– Прокидайся! Прокидайся!

Це шепотіло більше голосів, ніж один. З неймовірним зусиллям, ніби вона котила брилу на гору, Ліра змусила себе прокинутися.

У тьмяному світлі малопотужної анібаричної лампочки вона побачила трьох інших дівчаток, які з’юрмилися навколо неї. Ліра погано бачила, тому що не могла сфокусувати погляд, але вони здалися їй приблизно її віку і розмовляли англійською.

– Вона прокинулася.

– Вони дали їй снодійні пігулки. Мабуть…

– Як тебе звати?

– Лізі, – пробурмотіла Ліра.

– Багато нових дітей прибуло? – питала одна з дівчаток.

– Хтозна. Лише я.

– Тоді звідки вони тебе привезли?

Ліра намагалася сісти. Вона не пам’ятала, як приймала снодійне, але, мабуть, щось було в напої, який вона пила, її голова, здавалося, була набита ватою, і тупий біль пульсував у скронях.

– Де знаходиться це місце?

– Бог знає де. Вони нам не кажуть.

– Зазвичай вони привозять декілька дітей, а не одного…

– Що вони роблять? – спробувала запитати Ліра, намагаючись зосередити свій одурманений розум, Пантелеймон разом із нею прагнув повної ясності.

– Ми не знаємо, – відповіла дівчинка, яка говорила більше за всіх. Вона була високою, рудоволосою, з різкими нервовими рухами і мала сильний лондонський акцент. – Вони виміряють всі наші показники і роблять різні досліди…

– Вони досліджують Пил, – сказала інша дівчинка – доброзичлива, повненька й темноволоса.

– Ти не знаєш, – сказала перша дівчинка.

– Вони роблять саме це, – втрутилася третя – на вигляд дуже слухняна, вона тулилася до свого деймона – кролика. – Я чула, про що вони розмовляють.

– Ще вони забирають нас один по одному, і це все, що ми знаємо. Ніхто не повертається, – сказала рудоволоса.

– Тут є хлопець, – мовила повненька, – він впевнений…

– Не кажи їй! – вигукнула рудоволоса. – Не зараз.

– Тут є також і хлопці? – запитала Ліра.

– Так. Нас тут багато. Близько тридцяти, мені здається.

– Більше, – не погодилася повненька дівчинка. – Близько сорока.

– Якби вони нас не забирали, – зазначила рудоволоса. – Вони завжди привозять цілу юрбу дітей, і нас тоді багато, а потім по одному зникають всі.

– Вони – гобліни, – сказала повненька дівчинка. – Ти знаєш гоблінів? Ми всі їх боялися, поки нас не схопили…

Ліра поступово приходила до тями. Деймони інших дівчаток, окрім кролика, стояли біля дверей і стежили, щоб нікого не було поряд, і розмовляли лише пошепки. Ліра спитала їх імена. Рудоволосу звали Енні, темну повненьку – Белла, тоненьку – Марта. Вони не знали імен хлопчиків, тому що дівчаток та хлопчиків більшість часу тримали окремо. Вони ні з ким не поводилися погано.

– Тут добре, – розповідала Белла, – тут нічого не треба робити, вони лише проводять якісь досліди з нами, змушують робити вправи, а потім вимірюють нас – температуру і все таке інше. Це лише дуже нудно.

– Окрім тих часів, коли приїздить пані Кольтер, – додала Енні.

Ліра ледве втрималася, щоб не закричати, і Пантелеймон так різко затріпотів своїми крилами, що це помітили інші дівчата.

– Він нервується, – сказала Ліра, заспокоюючи його. – Мабуть, вони дали нам снодійні таблетки, як ви сказали, тому ми такі сонні. Хто така пані Кольтер?

– Саме вона заманила нас сюди, більшість із нас, – сказала Марта. – Вони всі розмовляють про неї – інші діти. Коли вона приїздить, зникає кілька дітей.

– Вона любить спостерігати за дітьми, коли нас забирають, вона любить дивитися, що з нами роблять. Той хлопчик – Саймон – він впевнений, що нас убивають, а пані Кольтер дивиться.

– Вони вбивають нас? – запитала Ліра, здригнувшись.

– Мабуть. Тому що ніхто не повертається.

– Вони також цікавляться деймонами, – сказала Белла. – Зважують їх і вимірюють і таке інше…

– Вони торкаються ваших деймонів’?

– Ні! Господи! Вони ставлять ваги, а твій деймон повинен залізти на них і змінитися, вони роблять записи і малюнки. А потім тебе ведуть в той кабінет і. вимірюють Пил, весь час, вони постійно вимірюють Пил.

– Який пил? – запитала Ліра.

– Хтозна, – відповіла Енні. – Щось із космосу. Незвичайний пил. Якщо в тебе немає Пилу, це добре. Але у всіх, зрештою, з’являється Пил.

– Знаєте, що сказав Саймон? – запитала Белла. – Він говорить, що татари роблять дірки у своїх черепах, щоб туди потрапляв Пил.

– Та звідки він знає? – сказала Енні презирливо. – Я запитаю пані Кольтер про це, коли вона приїде.

– Ти не посмієш! – відповіла запально Марта.

– Посмію.

– Коли вона приїздить? – запитала Ліра.

– Післязавтра, – відповіла Енні.

У Ліри пробіг мороз по хребту від жаху, і Пантелеймон щільно притиснувся до неї. В неї був лише один день, щоб знайти Роджера і з’ясувати все, що можливо, про це місце, а потім втекти чи врятуватися. А якщо всіх циган вбили, хто допоможе дітям залишитися живими в цій дикій крижаній пустелі?

Дівчата продовжували розмовляти, але Ліра і Пантелеймон вмостилися на ліжку і обнялися, намагаючись підбадьорити одне одного, тому що знали, що повсюди, на тисячу миль навкруги, не існує нічого, крім жаху.