Текст книги "Чорний обеліск"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

XI

З неба ллє дощ. А з саду пливе, клубочачись, туман. Літо захлинулось у потоках води, стало холодно, а долар коштує сто двадцять тисяч марок. З жахливим гуркотом одвалюється частина ринви на даху, і вода перед нашим вікном ллється прозорою стіною. Я продаю двох ангелів з фарфору і вінок із безсмертників якійсь тендітній жінці, в котрої від грипу померло двоє дітей. В сусідній кімнаті лежить Георг і кашляє. В нього теж грип, але я дав йому випити чашку глінтвейну. Довкола нього валяється з десяток журналів, і він користується нагодою, щоб довідатись про останні одруження, розлучення й скандали у великому світі – в Каннах, Берліні, Лондоні та Парижі. Заходить Генріх Кроль, як завжди, у смугастих штанях з велосипедними защіпками й у відповідно підібраному темному дощовикові.

– Вам не буде важко записати кілька замовлень? – питає він з незрівнянним сарказмом.

– Анітрохи. Давайте.

Він перераховує кілька надгробків з червоного сієніту, мармурову плиту, кілька огорож – нічого особливого, будні смерті. Потім якусь мить нерішуче переступає з ноги на ногу, гріє зад біля холодної грубки, роздивляється на взірці каменів, які вже двадцять років лежать на полицях у конторі, і нарешті випалює:

– Коли ви й далі будете перешкоджати мені, то я не здивуюсь, якщо ми швидко збанкрутуємо.

Я не відповідаю, щоб ще більше розсердити його.

– Саме так, збанкрутуємо! – пояснює Генріх. – Я знаю, що кажу!

– Справді? – Я лагідно дивлюсь на нього. – Чого ж ви виправдовуєтесь? Вам і так усі вірять.

– Виправдовуюсь? Мені не треба виправдовуватись! Але те, що трапилось у Вюстрінгені…

– А що, може, знайшли вбивців столяра?

– Убивців? А нам яке діло? І хто вважає це вбивством? Просто нещасний випадок. Той тип сам був*у всьому винен. Я маю на увазі те, як ви повелися із старостою Де-белінгом! А на додачу ще й безкоштовно запропонували вдові столяра надгробок!

Я обертаюсь до вікна й дивлюся на дощ. Генріх Кроль належить до тих людей, які ніколи не Мають сумніву, що їхні погляди правильні, – це робить їх не тільки нудними, але й небезпечними. Із них і складається та тупоголова маса нашої любої вітчизни, яку завжди можна знову й знову гнати на війну. їх ніщо не може навчити, вони народилися з витягненими по команді «струнко» руками і пишаються, коли можуть так померти. Я не знаю, чи в інших країнах є люди цього типу, однак коли й є, то, напевно, не стільки.

За хвилину я знову чую голос цього дурня. Виявляється, він довго розмовляв із старостою і все владнав. Ми маємо дякувати йому за це. Тепер ми знову можемо постачати надгробки у Вюстрінген.

– Що ви накажете тепер робити? – питаю я. – Молитися на вас?

Генріх люто позирає на мене.

– Бережіться, щоб ви не зайшли надто далеко!

– Аж куди?

– Надто далеко. Не забувайте, що ви тут тільки службовець.

– А я про це весь час забуваю Коли б не забував, то вам довелось би давати мечі потрійну платню: як художникові, як начальникові контори і як завідуючому рекламою. Крім того, шкода, що ми не на військовій службі, – ви б тоді змушені були стояти переді мною струнко. Зрештою, якщо хочете, я можу подзвонити вашим конкурентам– Гольман і Клоц відразу ж візьмуть мене до себе.

Двері відчиняються, і з’являється Георг у вогненно-червоній піжамі.

– Ти розповідаєш про Вюстрінген, Генріху?

– А про що ж іще?

– Тоді заткни свою пельку. Як тобі не соромно? У Вюстрінгені вбито людину! Урвалось людське життя! Для когось загинув весь світ. Кожне вбивство, кожний смертельний удар – це все одно, що перше вбивство на землі. Каїн і Авель, знову й знову! Якби ти й твої однодумці зрозуміли це колись, їс на нашій благословенній планеті не лунало б стільки закликів до війни!

– Тоді були б самі тільки раби й лакеї! Прислужники ганебної Версальської угоди!

– Версальської угоди! Ну звичайно! – Георг робить крок уперед. Од нього дуже пахне глінтвейном. – А якби війну виграли ми, то, безперечно, дуже любили б своїх противників і засипали б їх подарунками? Ти вже забув, як разом із такими, як ти, нахвалявся анексувати Україну, Бріє, Лонгві і весь рудний та вугільний басейни Франції? А в нас хіба забрали Рур? Ні, ми володіємо ним! Може, ти ще скажеш, що наша мирна угода не була б удесятеро жорстокішою, коли б тільки ми могли диктувати її? Хіба я не чув, як ти пащекував про це ще в сімнадцятому році? Франція повинна стати третьорядною державою, у Росії треба анексувати величезні території, хай усі противники платять контрибуцію і віддають реальні цінності до останнього! Це все казав ти, Генріху! А тепер горлаєш разом з усією бандою про несправедливість! Просто блювати хочеться від вашого скиглення й вереску про помсту! Завжди винен хтось інший! Од вас, фарисеїв, так і тхне самовпевненістю! Хіба ви не знаєте, яка перша ознака справжньої мужності: людина відповідає за свої вчинки! Однак ви завжди вважаєте, що з вами повелися вкрай несправедливо, і відрізняєтесь од бога тільки одним: бог знає все, а ви знаєте ще більше за нього.

Георг озирається, ніби щойно прокинувся. Обличчя в нього таке ж червоне, як піжама, і навіть лисина порожевіла. Генріх злякано задкує. Георг підступає до нього – він страшенно розлючений. Генріх задкує далі.

– Ти заразиш мене! – кричить він. – Не дихай мені в обличчя своїми бацилами! Ти розумієш, що буде, коли ми обидва захворіємо!

– Дивіться тільки, щоб не повмирали! І так уже досить покійників! – зауважую я.

Чудова картина – ця боротьба двох братів. Георг у сатиновій піжамі, спітнілий від люті, і Генріх у куцому святковому костюмі, страшенно стурбований одним– аби не заразитись грипом. Крім мене, за цією сценою стежить ще й Ліза. Вона в халаті з вітрильними суднами і, незважаючи на дощ, мало не вся вихиляється з вікна.

В будинку, де живе Кнопф, дрері відчинено навстіж. Перед ними повис дощ, ніби завіса із скляних перлин. Всередині так темно, що дівчата вже ввімкнули світло. Здається, що вони там плавають, як дочки Рейну у Вагнера. Подвір’ям під величезною парасолею суне трунар Вільке, мов чорний гриб.

Генріх Кроль зникає, буквально витіснений Георгом із контори.

– Полощіть горло соляною кислотою! – гукаю я йому вслід. – Для людей вашої комплекції грип смертельний!

Георг зупиняється й сміється.

– Який я ідіот! – каже він. – Нібито таких типів можна чогось навчити!

– Звідки в тебе ця піжама? – питаю я. – Ти що – вступив до компартії?

Знадвору чути оплески. Це Ліза виявляє Георгові своє схвалення – досить-таки нелояльний жест по відношенню до Вацека, переконаного нациста й майбутнього директора різниці. Георг вклоняється, притуливши руку до серця.

– Іди лягай, – кажу я. – Ти аж бризкаєш потом, як фонтан!

– Пітніти корисно! Поглянь на дощ! То пітніє небо! А он там – кусок життя в розхристаному халаті, з сліпучими зубами, сповнений сміху! Що ми тут робимо? Чому ми не спалахуємо, як фейєрверк? Коли б ми хоч раз по справжньому зрозуміли, що значать життя, то спалахнули б. Чому я торгую надгробками? Чому я не падуча зірка? Або не птах-гриф, щоб ширяти над Голівудом і викрадати з басейну найвродливіших жінок? Чому ми повинні жити у Верденбрюці і заводити сварки в «Кафе-Централь», замість того щоб лаштувати караран у Тімбукту і з носіями кольору чорного дерева вирушати на схід, у безкраї африканські простори? Чому ми не тримаємо бордель у Йокогамі? Відповідай! Мені необхідно знати про це зараз же! Чому ми не плаваємо рожевими вечорами наввипередки з пурпуровими рибками на Таїті? Відповідай!

Він бере пляшку хлібної горілки,

– Стривай, – кажу я. – Є ще вино. Я його вмить підігрію на спиртівці. Горілки тобі зараз не можна. У тебе гарячка! Треба пити підігріте червоне вино з прянощами Індії та Зондських островів.

– Гаразд! Грій. Але чому ми самі не на островах Надії і не спимо з жінками, які пахнуть корицею і очі в яких стають білими, коли ми їх запліднюємо під Південним хрестом, і вони кричать, мов папуги й тигри? Відповідай!

В темнуватій конторі синє полум'я спиртівки блимає, як голубий вогник пригод. Дощ шумить, як море.

– Ми пливемо, капітане, – кажу я і добре хиляю горілки, щоб наздогнати Георга. – Каравела пливе саме повз Санта-Крус, Ліссабон і Золотий Берег. Рабині араба Мухамеда бен Гассана бен Вацека визирають із своїх кают і махають нам руками. Ось ваш кальян!

Я даю Георгові сигару з коробки, яку ми тримаємо для своїх кращих агентів. Він запалює її і пускає в повітря бездоганно правильні кільця диму. На його піжамі з'являються темні плями від поту.

– Ми пливемо, – каже він. – Але чому ми ще не там?

– Ми там. Люди завжди і всюди там. Час – це омана. Ось у чому полягає таємниця життя. Ми тільки не знаємо цього. І завжди намагаємось кудись приїхати.

– А чому ми не знаємо цього? – питає Георг.

– Час, простір і закон причинності – це покривало Майї, що заважає нам бачити безмежну далину.

– Чому?

– Це ті бичі, з допомогою яких бог не дає нам зрівнятися з ним. Цими бичами він прогонить нас крізь ліс ілюзій і через трагедію дуалізму.

– Якого дуалізму?

Дуалізму людського існування, Я і світ. Буття і життя. Об'єкт і суб’єкт уже не співпадають, А наслідок – народження і смерть. Ланцюг гримить, ато розірве його, той розірве також народження і смерть. Спробуймо, раббі Кроль!

Вино парує. Воно пахне гвоздикою й лимоном. Я додаю до нього цукру, і ми п’ємо. По той бік бухти, з каюти рабовласницького судна, що належить Мухамеду бен Гассану бен Юсуфу бен Вацеку, нам аплодують. Ми вклоняємось і ставимо чарки на стіл.

– Значить, ми безсмертні? – різко й нетерпляче питає Георг.

– Тільки гіпотетично, – відповідаю я. – В теорії, бо «безсмертний» протилежність до «смертний» – отже, це вще половина дуалізму. Тільки коли цілком скинути покривало Майї, дуалізм зникає. Тоді стаєш самим собою, а не суб’єктом і об’єктом – вони зливаються в одне, і всі питання відпадають.

– Цього не досить!

– А що ще?

– Ти є, і годі.

– Знову ж таки частина пари: ти е, тебе немає. Все одно дуалізм, капітане! Нам треба якось вийти з цього!

– Як? Не встигнеш розтулити рота, як уже заплутався в якійсь іншій парі понять. Так далі тривати не може! Чи ми повинні оніміти?

– Це було б протилежністю до «не оніміти».

– Прокляття! Знову пастка! Що ж робити, штурмане?

Я мовчки піднімаю чарку. Вино поблискує червоним.

Я показую на дощ і беру з-поміж взірців каменів кусок граніту. Потім показую на Лізу, на відблиск у чарці – найскороминучіше в світі, на граніт – найстійкіше в світі, відставляю чарку й камінь убік і заплющую очі. По спині в мене раптом пробігають мурашки Може, ми несвідомо напали на слід? Може, ми, п'яні, знайшли якийсь магічний ключ? Де ділась кімната? Полинула у всесвіт? Де наша планета? Може, вже поминає Плеяди? А де червоний відблиск серця? Став Полярною зіркою, віссю і центром водночас?

Бурхливі оплески з того боку вулиці. Я розплющую очі. Якусь мить я не відчуваю перспективи. Все плоске й округле, далеке і близьке водночас і не має назви. Потім усе повертається на своє місце, затихає і знову стає тим, чим воно є. Коли вже таке було? А було колись! Я звідкись про це знаю, але ніяк не пригадаю звідки.

Ліза розмахує пляшкою шоколадного лікеру. В цю мить на дверях дзеленькає дзвінок. Ми квапливо киваємо Лізі і зачиняємо вікно. Перш ніж Георг устигає зникнути, відчиняються двері і входить Ліберман, грабар міського кладовища, міцний вісімдесятирічний дідуган. Він окидає одним поглядом спиртівку, глінтвейн та Георгову піжаму і каркає:

– День народження?

– Грип, – відповідає Георг.

– Поздоровляю!

– З чим тут поздоровляти?

– Грип сприяє торгівлі. Я помітив це в себе на кладовищі. Набагато більше покійників.

– Пане Ліберман, – кажу я, – ми говоримо не про торгівлю. У пана Кроля важкий приступ космічного грипу, який ми героїчно долаємо. Вам теж дати чарку ліків?

– Я п’ю лише горілку. А від вина тільки тверезішаю.

– Ми маємо й горілку.

Я наливаю йому повну склянку. Він надпиває її, потім бере свій рюкзак і виймає з нього чотири форелі, загорнуті у великі зелені листки. Пахне річкою, дощем і рибою.

– Подарунок, – каже Ліберман.

Форель з помутнілими очима лежить на столі – сіро-зелена, з червоними плямами. Ми дивимось на неї. Зненацька в кімнату, де щойно витало безсмертя, тихо влетіла смерть – тихо, без жодного слова, тільки з німим докором оцієї мертвої істоти своєму вбивці – людині, яка жере все і яка, проголошуючи мир і любов, перерізує горло ягняті і душить рибу, щоб мати силу й далі проголошувати мир та любов. Навіть Бодендік уміє бути водночас і слугою божим і гладким любителем м'яса.

– Чудова вечеря, – веде далі Ліберман. – Особливо для вас, пане Кроль. Легка їжа для слабого.

Я несу рибу до кухні і передаю фрау Кроль. Та оглядає її, як знавець.

– Приготую із свіжим маслом, вареною картоплею й салатом, – заявляє вона.

Я оглядаюсь довкола. Кухня сяє чистотою, каструлі аж блищать, сковорідка шипить, від неї йде приємний запах. Кухні завжди втішають. З очей форелі зникає докір. З мертвих створінь рибини раптом обертаються на їжу, яку можна приготувати різним способом. Майже здається, що вони тільки для цього й народились. Які ж ми все-таки зрадники своїх благородних почуттів, думаю я.

Ліберман приніс кілька адрес. Грип справді дається взнаки. Люди мруть, бо не мають сили опиратися хворобі. Вони й так уже ослабли від голоду під час війни. Я раптом вирішую знайти собі якусь іншу роботу. Я вже змучився від цих смертей. Георг дістав свій купальний халат їдко-зеленого кольору. Він сидить у ньому, як спітнілий бонза. Вдома Георг любить яскраві кольори. Тепер я знаю, про що нагадала мені наша сьогоднішня розмова, – про те, що недавно говорила Ізабела. Я вже добре не пам'ятаю всього, але вона, здається, казала мені, що речі обманливі. Однак чи це справді обман для нас? Чи ми на якусь мить стали на сантиметр ближче до бога?

Келія поетів у «Валгалі» – невеличка кімната з паркетною підлогою. На полиці з книгами стоїть бюст Гете, на стінах розвішено фотографії та гравюри німецьких класиків, романтиків і кількох сучасних письменників. Тут збираються члени клубу поетів і цвіт міської інтелігенції. Засідання відбуваються щотижня. Час од часу сюди заходить сам редактор щоденної газети, до якого або відверто підлещуються, або потаємно ненавидять його, в залежності від того, прийме він чи відхилить статтю. Однак редактор не звертає на це жодної уваги. Він рухається в хмарі цигаркового диму, як лагідний дядечко, одні його лають, інші поважають, ще інші зводять на нього наклепи, але всі сходяться на тому, що він зовсім не розуміється на сучасній літературі. За Теодором Штормом, Едуардом Меріке і Готфрідом Келлером для нього починається велика пустеля.

Крім нього тут бувають ще кілька радників обласного суду і чиновників на пенсії, що цікавляться літературою, Артур Бауер і деякі його колеги, поети міста, кілька художників і музикантів, а інколи, як гість, хтось із сторонніх.

Біля Артура Бауера упадає вже підлабузник Матіас Грунд, який сподівається, що Артур видасть його «Книгу смерті в семи частинах». З’являється Едуард Кноблох, засновник клубу. Він швидко озирає кімнату і веселішає. Його критики і вороги не прийшли. На мій подив, він сідає біля мене. Після вечора з куркою цього я ніяк не сподівався.

– Як справи? – питає він, до того ж цілком по-людському, не так, як у себе в ресторані.

– Блискуче, – відповідаю я, знаючи, що це зіпсує йому настрій.

– Я пишу нову серію сонетів, – каже Едуард, не звертаючи уваги на мої слова. – Ти нічого не маєш проти?

– А що я можу мати проти? Сподіваюсь, вони заримовані?

Я маю перевагу над Едуардом, бо вже опублікував у щоденній газеті два сонети, а він – тільки два повчальні віршики.

– Це буде цикл, – каже він, на мій подив, трохи збентежено. – Річ у тому, що я хочу назвати його «Герда».

– Називай собі, як… – я раптом вражено зупиняюсь на півслові. – Герда, кажеш? Чому Герда? Герда Шнайдер?

– Дурниці! Просто Герда.

Я підозріло дивлюсь на цього жирного кабана.

– Що це має означати?

– Ніщо. Просто поетична присвята. В сонетах ідеться про цирк. У загальних рисах, звичайно. Ти ж знаєш, що фантазія оживає, коли вона – хоча б теоретично – направлена на щось конкретне.

– Облиш свої фокуси, – кажу я. – Говори швидше, що все це означає, ти, шахраю!

– Шахраю? – вигукує він з удаваним обуренням. – Це ти шахрай, а не я! Хіба не ти хотів виставити Герду такою самою співачкою, як ота відразлива подруга Віллі?

– Ніколи в світі! Тобі тільки так здалося.

– Нічого собі здалося, – каже Едуард. – Це не давало мені спокою. Я ходив за нею і нарешті переконався, що ти брехав. Вона зовсім не співачка.

– А хіба я тобі говорив, що вона співачка? Хіба я не казав, що вона з цирку?

– Казав. Але ти так кажеш правду, що вона скидається на брехню. А потім ти ще й гукнув мене, як ота співачка.

– Як же ти про це довідався?

– Зустрів випадково мадемуазель Шнайдер на вулиці і спитав її. Мав я право спитати чи ні?

– А якщо вона тебе обдурила?

Едуард мовчить. На його безвільному, як у дитини, обличчі з'являється бридка самовдоволена посмішка.

– Слухай, – кажу я стривожено і тому дуже спокійно. – Цю жінку сонетами не завоюєш.

Едуард не реагує на мої слова. Він явно показує свою перевагу – перевагу поета, у якого, крім віршів, є ще й першокласний ресторан, а я ж бачив, що на Герду це справило враження, як і на всіх звичайних смертних.

– Ти, негіднику, – розлючено кажу я. – Ніщо тобі не допоможе. Дівчина через кілька днів їде звідси.

– Вона вже не їде, – заявляє Едуард і вперше, відколи я його знаю, показує свої зуби. – Сьогодні їй продовжили контракт.

Я витріщаю на нього очі. Цей мерзотник знає більше за мене.

– Значить, ти сьогодні її теж зустрічав?

– Випадково зустрів…. – белькоче Едуард. – Якраз сьогодні. Вперше.

На його гладкому обличчі ясно написано, що він бреше.

– Он як! І це відразу надихнуло тебе на присвяту? – кажу я. – Так ти віддячуєш своїм вірним клієнтам, помічнику?

– Ці прокляті клієнти сидять мені…

– А ти часом не послав їй уже сонетів, ти, імпотентний павичу? – перебиваю я його. – Нічого відмовлятися! Я їх все одно побачу, ти, прислужнику чужим любовним утіхам!

– Що?

– Твої сонети, батьковбивцю! Хіба не я показав тобі, як їх писати? Добра мені подяка! Хоч би принаймні мав сором та послав їй ритурнель або оду! А то ж ні, використовує мою власну зброю! Ну, Герда обов’язково попросить мене розтлумачити твою писанину!

– Це було б… – белькоче Едуард, вперше втративши самовпевненість.

– Нічого не було б, – відповідаю я. – Всі жінки так роблять. Я це знаю. Однак, цінуючи тебе, як хазяїна ресторану, я розповім тобі одну таємницю. У Герди є брат, що береже родинну честь. Він дужий, як Геркулес. Двох Гердиних залицяльників він уже зробив каліками. Особливо перепадає від нього плоскостопим. А ти ж плоскостопий.

– Дурниці, – каже Едуард, але я бачу, що він усе-таки задумався над моїми словами. Казати можна що завгодно, однак коли наполягати на сказаному, воно завжди залишить якийсь слід – я переконався в цьому на прикладі Вацекового політичного кумира.

До нашого дивана підходить поет Ганс Гунгерман, автор неопублікованого роману «Кінець Вотана» та драм «Саул», «Бальдур» і «Магомет».

– Що поробляє мистецтво, друзі? – питає він – Читали оту погань, яку Отто Бамбус опублікував учора у Теклебурзькій окружній газеті? Сколотини й слина! Як тільки Бауер друкує таку гидоту!

Отто Бамбус – один із наших поетів, який користується найбільшим успіхом. Ми всі заздримо йому. Він пише ліричні вірші про затишні куточки, про навколишні села, завулки у вечірню пору і про свою сумну душу. Він надрукував у Артура Бауера дві тоненькі книжечки віршів – одну навіть другим виданням. Гунгерман, поет, що плідно творить у стилі старовинних рун, ненавидить Бамбуса, однак пробує використати його зв'язки. Матіас Грунд ставиться до нього з презирством. Я ж користуюся в Отто особливим довір'ям. Він дуже хотів би піти колись до публічного будинку, однак не насмілюється. Від цих відвідин Бамбус сподівається могутнього зльоту своєї дещо анемічної лірики. Побачивши мене, Бамбус одразу ж підходить до нас.

– Я чув, що ти знайомий з артисткою цирку! Цирк, оце я розумію! Ось де багатство вражень! В тебе справді є така знайома?

– Ні, Отто. То Едуард просто хвалився. Я тільки знаю дівчину, яка три роки тому продавала в цирку квитки.

– Квитки… Все-таки в неї повинно щось залишитись від цирку! Запах хижих звірів, манежу. Чи не міг би ти колись познайомити мене з нею?

Герда справді має шанси ввійти в літературу! Я дивлюсь на Бамбуса. Це цибатий, блідий чоловік у пенсне. Підборіддя в нього стесане, обличчя маленьке, зуби дрібні.

– Вона працювала в мандрівному цирку, – кажу я.

– Шкода! – Бамбус розчаровано відходить. – Треба щось робити, – бурмоче він. – Я знаю, що саме в такій дівчині було б те, чого бракує мені!

– Отто! – гукаю я. – А не можна знайти когось не з цирку? Якусь гарненьку повію?

Він хитає головою.

– Це не так просто, Людвігу. Про кохання я знаю все. Я маю на увазі духовне кохання. Його мені більше не треба. Мені потрібна тепер пристрасть, груба, дика пристрасть. Пурпурове, шалене забуття! Любовна лихоманка!

Бамбус мало не скрегоче зубами. Він учителює в маленькому селі неподалік від міста, а там, звичайно, того, що йому хочеться, немає. В селі кожен бажає одружитися і гадає, що й Отто повинен одружитися з чесною дівчиною, яка вміла б добре готувати їжу і мала чималий посаг. Але Отто цього не хоче. Він вважає, що, як поет, мусить спочатку вдосталь натішитись життям.

– Найгірше те, що я не можу зазнати разом і небесного й земного кохання, – похмуро пояснює він. – Кохання виходить у мене якесь спокійне, повне відданості, самопожертви і доброти. Причому, статевий потяг теж спокійний, такий собі домашній. Розумієш – щовечора в суботу, щоб у неділю можна було виспатись. А мені потрібний тільки статевий потяг, потрібне щось таке, у що б можна було вп'ястися зубами! Шкода, я чув, що в тебе є акробатка.

Я зацікавлено дивлюсь на Бамбуса. Небесне та земне кохання! У нього теж! Здається, ця хвороба поширеніша, ніж я думав.

Отто п’є лимонад, не зводячи з мене своїх безбарвних очей. Очевидно, він сподівався, що я відразу відмовлюсь од Герди, щоб дати його мистецтву статеву міць.

– Коли ми, нарешті, підемо в публічний дім? – жалібно питає він. – Ти ж мені обіцяв.

– Скоро. Однак це не пурпуровий гріховний вир, Отто.

– У мене залишилось ще тільки два тижні канікул. Потім треба знову повертатися в село, і всьому кінець.

– До того часу ми це влаштуємо. Гунгерман теж хоче піти. Йому потрібне натхнення для драми «Казанова». Чи не сходити нам разом?

– Боронь боже! Щоб мене там хтось побачив! При моїй професії!

– Саме тому й треба йти гуртом! Так усе буде скидатися на невинну екскурсію. В Нижніх кімнатах там є своєрідна пивниця. Туди заходить хто хоче.

– Звичайно, підемо, – каже Гунгерман у мене за спиною. – Всі разом. Це буде експедиція з дослідницькою метою. Чисто наукова. Едуард теж хоче піти.

Я повертаюсь до Едуарда, щоб линути соусу сарказму на зарозумілого кухаря сонетів, але в цьому вже немає потреби. В Едуарда раптом з'являється такий вираз, ніби він уздрів перед собою змію. До нього підходить стрункий чоловік і плеще його по плечу,

– Едуарде, друже! – приязно каже він. – Як справи? Радієш, що ще живий?

Едуард витріщає на нього очі.

– У такий час? – видушує він із себе.

Він зблід. Його плечі раптом опали, жирні щоки, губи, пасма волосся і навіть живіт обвисли. В одну мить він обернувся на товсту плакучу вербу.

Чоловіка, який спричинився до всього цього, звати Валентін Вуш. Після мене й Георга він – третя чума в Едуардовому житті, і не лише чума, а чума, холера й тиф разом узяті.

– У тебе чудовий вигляд, синку, – сердечно зауважує Валентін Буш.

Едуард глухо сміється.

– Вигляд нічого не каже. Людину з'їдають податки, злодії…

Він бреше. Податки в часи інфляції—ніщо: їх платять один раз, після закінчення року, тобто все одно що зовсім нічого не платять. На той час вони вже давно втрачають вартість. А єдиний злодій, якого Едуард знає,—це він сам.

– В тобі принаймні є що їсти, – посміхаючись, безжально заявляє Валентін. – Черви у Фландрії теж буди такої думки, коли виповзали з землі, щоб узятись за тебе.

Едуард намагається відбутись якнайдешевше.

– Що тобі дати, Валентіне? – питає він. – Пива? Пиво в спеку найкраще.

– Мені не жарко. Але ти кажеш правду – треба взяти найкраще, щоб відсвяткувати те, що ти ще живий. Дай пляшку йоганісберзького.

– Його розпродано.

– Ні, не розпродано. Я питав доглядача пивного льоху. Ти ще маєш його понад сто пляшок. Яке щастя, що це моє улюблене вино!

Я сміюсь.

– Чого ти регочеш? – розлючено кричить Едуард. – Тобі якраз нічого сміятися. П'явко! Всі ви п'явки! Висмоктуєте з мене кров! Ти, отой твій бонвіван, що торгує надгробками, і ти, Валентіне! П'єте з мене кров! Трійця паразитів!

Валентін моргає мені, але залишається серйозним.

– Оце така твоя подяка, Едуарде! Так ти дотримуєш свого слова! Якби я знав це тоді…

Він закочує рукав і оглядає довгий рваний шрам. 1917 року Валентін урятував Едуардові життя. Едуарда, який тоді був унтер-офіцером на кухні, раптом чомусь замінили і послали на фронт. Першого ж дня, потрапивши в дозор, цей слон дістав кулю в ногу, а потім і другу, втративши багато крові. Валентін знайшов його і приволік назад в окоп. При цьому йому самому влучило осколком у руку. Але він урятував Едуардові життя. Сповнений подяки, Едуард дар слово, що Валентін усе життя зможе їсти й пити у «Валгалі». Ми з Ґеоргом буди свідками.

1917 року все це здавалось зовсім невинним, Верденбрюк був далеко, війна поруч, і хто тоді взагалі знав, чи Валентін та Едуард повернуться ще колись у «Валгалу». Однак вони повернулись: Валентін – після того як його ще раз поранило, а Едуард – жирний та круглий, відгодований на кухні, куди він знову потрапив з окопів. Спочатку Едуард справді відчував вдячність і, коли приходив Валентін, пригощав його інколи навіть поганеньким німецьким шампанським. Однак роки йшли. Валентін почав торгувати у Верденбрюці. Раніше він жив у якомусь іншому місті, а тепер перебрався із своєю крамничкою ближче до «Валгали» і пунктуально з’являвся на сніданок, на обід і на вечерю до Едуарда, який уже гірко каявся, що дав таку легковажну обіцянку. Валентін любив добре попоїсти, особливо тепер, коли в нього не було жодних турбот. Їжі Едуардові ще б, може, й не було жалко, але Валентін любив також випити, і поступово в нього розвинувся смак до вин. Раніше він задовольнявся пивом, а тепер став пити тільки витримані вина і, звичайно, завдавав цим Едуардові далеко більшого горя, ніж ми своїми жалюгідними абонементами.

– Ну гаразд, – сумно каже Едуард, дивлячись на Валентінів шрам. – Але їсти й пити – це значить пити за їжею, а не коли завгодно. Такого я не обіцяв.

– Глянь на цього жалюгідного крамаря! – каже Валентін, штовхаючи мене в бік. – У сімнадцятому році він так не думав. Тоді це звучало так: «Валентіне, любий Валентіне, урятуй мене, я віддам тобі все, що маю!»

– Це неправда! Я так не казав! – фальцетом кричить Едуард.

– Звідки тобі це відомо? Ти ж тоді, коли я волік тебе до окопів, був напівбожевільний від страху і стікав кров’ю?

– Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мене спіткала раптова смерть! Не таку маю вдачу!

– Справді,– кажу я, – такий скупердяга швидше здох би.

– Я це й маю на увазі,– заявляє Едуард, полегшено зітхаючи, – навіть мої слова здались йому допомогою. У нього аж волосся змокріло від поту, так налякав його Валентін. Він уже бачив, як суд забирає в нього «Валгалу». – Ну добре, хай уже цього разу буде так, – швидко каже він, щоб запобігти новій вимозі. – Кельнере, півпляшки мозельського!

– Йоганісберзького, цілу пляшку, – поправляє Валентін і, обернувшись до мене, питає:—Вип'єш зі мною чарку?

– Ще б пак! – відповідаю я.

– Стривайте! – гукає Едуард. – Цього в угоді вже аж ніяк не було! Вона стосувалась тільки Валентіна! Людвіг і так дорого мені обходиться, цей кровопивця з триклятими абонементами!

– Заспокойся, отруйнику, – кажу я. – Тут є прямий зв'язок. Ти вистрілив у мене своїми сонетами, а я за це обмию рану твоїм вином. Чи ти, може, хочеш, щоб я послав одній дамі вірш у стилі Аретіно, в якому б змалював цей випадок, ти, визискувачу свого рятівника?

Едуард захлинається.

– Мені треба свіжого повітря, – люто бурмоче він. – Шантажисти! Сутенери! І вам не соромно?

– Є страшніші речі, яких треба соромитись, ти, лантуху з грошима!

Ми з Валентіном цокаємося. Вино чудове.

– Ну, то як з відвідинами гріховного дому? – несміливо питає Отто Бамбус.

– Обов'язково підемо, Отто. Ми повинні зробити це заради мистецтва.

– Чому ми найбільше любимо пити в дощ? – питає Валентін, наливаючи знову чарки. – Повинно б бути навпаки.

– Ти хочеш завжди маги на все відповідь?

– Звичайно, ні. Інакше про що б ми тоді розмовляли? Просто це мені спало на думку.

– Можливо, їх тягне одну до одної, Валентіне. Рідину до рідини.

– Може. Але я й мочуся частіше, коли йде дощ. От що дивно.

– Ти мочишся тоді частіше тому, що більше п'єш. Що ж тут дивного?

– Ай справді, – Валентін з полегшанням киває головою. – Про це я не подумав. Значить, воєн зараз більше тому, що більше народжується людей?