Текст книги "Чорний обеліск"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

IX

– Склеп! – каже фрау Нібур. – Тільки склеп, на інше я не згодна!

– Гаразд, – відповідаю я, – хай буде склеп.

За короткий час, відколи помер Нібур, ця маленька залякана жінка зовсім змінилась. Вона стала зла, балакуча, сварлива – справжнісінька відьма.

Уже два тижні я обговорюю з нею пам’ятник пекареві і з кожним днем усе тепліше думаю про померлого. Багато людей чесні й добрі, коли їм погано, а коли стає краще, вони робляться нестерпними, особливо в нашій любій вітчизні– з найпокірливіших і найбоязкіших новобранців часто виходили найлютіші унтер-офіцери.

– У вас немає жодного склепу, навіть, щоб поглянути на нього, – ущипливо каже фрау Нібур.

– Склепи, – пояснюю я, – не роблять для виставки, їх роблять на замовлення, як бальні сукні для королеви. У нас є кілька малюнків, а для вас, напевно, доведеться робити ще один, спеціальний.

– Авжеж! Склеп мусить бути незвичайний. Інакше я піду до Гольмана й Клоца.

– Сподіваюсь, що ви вже були там. Ми навіть задоволені, якщо наші клієнти заходять до конкурентів. Коли йдеться про склеп, то справа тут лиш у якості.

Я знаю, що вона вже давно там була. Мені розповідав про це Плаксивий Оскар, комівояжер Гольмана й Клоца. Ми його недавно спробували переманити до себе. Оскар ще вагається, але ми запропонували йому більший процент, ніж у Гольмана й Клоца, і він, аби показати нам свою приязнь, весь цей час, що ми дали йому на роздум, шпигує для нас у своїх хазяїв.

– Покажіть свої малюнки! – наказує фрау Нібур тоном герцогині.

У нас їх немає, але я приношу кілька ескізів пам'ятників полеглим. Вони ефектні, півтора метра заввишки, намальовані вуглем і кольоровою крейдою на відповідному тлі.

– Лев, – каже фрау Нібур. – Він був, як лев! Однак не як конаючий, а як Лев, готовий до стрибка. На склепі мусить стояти лев, готовий до стрибка.

– А може, готовий до стрибка кінь? – питаю я. – Наш скульптор виграв за нього кілька років тому перехідний приз «Берлін-Тепліц».

Фрау Нібур хитає головою.

– Орел, – каже вона задумливо.

– Справжній склеп має бути схожий на каплицю, – пояснюю я. – Різнобарвні шибки, як у церкві, мармуровий саркофаг з лавровим вінком, вилитим з бронзи, мармурова лавка, де б ви могли відпочивати й спокійно молитися, довкола квіти й кипариси, доріжки, посипані жорствою, посудина з водою для наших пернатих співаків, низенька огорожа – гранітні стовпчики, перевиті бронзовим ланцюгом, важкі залізні двері з монограмою, родовим гербом або знаком пекарського цеху…

Фрау Нібур слухає мої слова, як ноктюрн Шопена у виконанні Моріца Розенталя.

– Що ж, цілком пристойна річ, – каже нарешті вона. – А може, у вас є щось оригінальніше?

Я сердито дивлюсь на неї. Вона відповідає холодним поглядом – типовий зразок грошовитого покупця.

– Є й зовсім оригінальні речі,– єхидно, з ласкою в голосі відповідаю я. – Наприклад, такі, як на Кампо Санто в Генуї. Наш скульптор працював там кілька років. Одна з його кращих робіт – постать жінки, що плаче, схилившись над труною, а на задньому плані зображено воскреслого покійника, якого ангел веде до неба. Ангел оглядається й вільною рукою благословляє засмучену вдову. Все зроблено з цілого каррарського мармуру, ангел або з розправленими або із згорнутими крильми…

– Дуже гарно. А що у вас ще є?

– Часто на пам’ятниках відображають також професію померлого. Можна, наприклад, витесати пекаря, що місить хліб. Позад нього стоїть смерть і торкає його за плече. Смерть може бути або з косою або без коси, в савані або гола, тобто у вигляді кістяка. Для скульптора це дуже важка робота, особливо ребра, які доводиться витісувати з окремих кусків каменю надзвичайно обережно, щоб вони не поламалися.

Фрау Нібур мовчить, ніби чекає ще чогось.

– Звичайно, можна зобразити ще й родину, яка молиться збоку, або, злякана, намагається прогнати смерть. Однак така річ обійдеться більйони і буде готова тільки через рік або й два. Тому доведеться дати великий завдаток, а потім виплачувати частинами.

Мене раптом проймає страх від думки, що фрау Нібур пристане на котрусь із моїх пропозицій. Курт Бах може виліпити щонайбільше кривобокого ангела, далі його мистецтво не сягає. Зрештою, в разі потреби можна буде замовити десь-інде скульптурну роботу.

– І це все? – невблаганно питає фрау Нібур.

Я міркую, чи не розповісти цій невідступній відьмі про пам’ятник у вигляді саркофага, віко якого трохи зсунуте і звідти виглядає рука скелета, але, врешті, вирішую не робити цього. Наше становище надто неоднакове: вона клієнт, а я продавець, вона має право чіплятися до мене, а я до неї – ні, бо, може, вона все-таки щось купить.

– Поки що все.

Фрау Нібур якусь мить мовчить, потім заявляє:

– Якщо у вас більше нічого немає, то я змушена буду звернутись до Гольмана й Клоца.

Вона закидає траурну вуаль на чорний капелюшок і впивається в мене своїми маленькими очима, сподіваючись, що я зараз влаштую дику сцену. Однак я натомість холодно відповідаю:

– Ми будемо тільки раді. Це наш принцип – залучати до роботи конкурентів, щоб показати, як міцно стоїть на ногах наша фірма. Але, звичайно, в замовленнях, де так багато скульптурної роботи, все залежить від майстра, що її виконуватиме. Щоб тільки не трапилось, як недавно в нашого конкурента, ім’я котрого я не хочу називати, – в ангела обидві ноги виявились лівими, мати божа була косоока, а Христос мав одинадцять пальців. Коли ж це помітили, було вже пізно.

Фрау Нібур знов опускає вуаль, як театральну завісу.

– Ну, я вже пильнуватиму, щоб такого не сталося!

Що вона пильнуватиме, я впевнений. Вона жадібно втішається своєю скорботою, п'є її великими ковтками. Фрау Нібур ще не скоро щось замовить, бо поки вона на чомусь зупиниться, то зможе мучити всіх торговців надмогильними пам’ятниками, а після того, як щось замовить, – тільки одного. Вона в своїй скорботі, як парубок до одруження, – може ходити по всіх фірмах; потім же їй, як одруженому чоловікові, доведеться бути вірній комусь одному.

З майстерні виходить трунар Вільке. У вусах у нього застряли стружки. В руці він тримає коробку апетитних нільських шпротів і, плямкаючи, їсть їх.

– Що ви думаєте про життя? – питаю я.

Він зупиняється.

– А я про життя вранці думаю не те, що ввечері, взимку – не те, що влітку, перед обідом – не те, що після нього, і замолоду, мабуть, не те, що на старість.

– Слушно. Нарешті я чую розумну відповідь!

– Коли ви все це знаєте, то навіщо питати?

– Питаючи, стаєш розумнішим. А крім того, я вранці питаю не те, що ввечері, взимку не те, що влітку, перед тим як сплю з жінкою, не те, що після того.

– Після того, як переспиш з жінкою, – повторює Вільке. – Тоді й справді на все дивишся по-іншому! Я зовсім забув про це!

Я вклоняюсь йому, як абатові:

– Вітаю вас серед аскетів! Отже, ви перемогли свою плоть! Не кожному це вдається!

– Дурниці! Я не імпотентний! Однак жінки кумедно ставляться до трунарів. Бояться їх. Не хотять заходити до майстерні, коли там є труна. Навіть, якщо виставиш берлінські млинчики й портвейн.

– Де? – питаю я. – На недокінченій труні? На поліровану ви напевно не поставите портвейну, бо від нього залишаться плями.

– На підвіконні. А на труні можна сісти. Та й крім того це ще не труна. Вона стає труною аж тоді, коли в неї покладуть покійника. А до того це просто дерев’яний ящик.

– Згоден, але розрізнити їх буває дуже важко.

– Залежно від обставин. Якось у Гамбурзі я знайшов жінку, якій це було байдуже…

Вільке посміхається і знову задоволено дістає з коробочки шпротину, не пригощаючи мене.

– Я знаю вже два випадки, коли люди отруїлися шпротами, – кажу я. – Це страшна, повільна смерть.

Вільке одмахується.

– В мене свіжі, по запаху чути, І дуже ніжні. Справжній делікатес. Я поділюся з вами, якщо ви знайдете мені красиву дівчину, яка б не боялась мене, – таку, як ота в светрі, що часто заходить тепер по вас.

Я вражено дивлюсь на трунаря. Він, безперечно, має на увазі Герду. Герду, на яку я саме чекаю.

– Я не торгую дівчатами, – різко кажу я. – Але пораджу вам: водіть своїх дам не до майстерні, а кудись в інше місце.

– Куди? – питає Вільке, видлубуючи з зубів риб'ячі кісточки. – В тім-то й горе! До готелю? Надто дорого. Та й поліцейської облави страшно. До міського парку? Знову ж таки страшно поліції. Сюди на подвір'я? То вже краще в свою майстерню.

– А хіба у вас немає квартири?

– Є кімната, але там теж небезпечно. Моя хазяйка – справжня відьма. Колись давно я з нею трохи спав, як не було нікого іншого. Розумієте? Зовсім недовго. Але ця відьма ще й тепер, через десять років, ревнує. Залишається тільки майстерня. Ну, то як з дружньою послугою? Познайомите мене з дамою в светрі?

Я мовчки показую на порожню коробку з-під шпротів. Вільке викидає її на подвір'я і йде до крана мити свої лапи.

– Нагорі в мене є ще пляшка першокласного портвейну.

– Збережіть те пійло для своєї чергової баядерки.

– До того часу він перетвориться на чорнило. Але на світі є не тільки одна коробка шпротів.

Я стукаю себе пальцем по лобі і йду до контори по альбом та складаний стільчик, щоб зробити ескіз склепу для фрау Нібур. Потім примощуюсь біля обеліска – звідси чути, як дзвонить телефон, і видно вулицю та подвір'я. Ескіз склепу я маю намір прикрасити написом: «Тут спочив від довгих нестерпних страждань відставний майор Волькенштейн. Помер у травні 1923 року».

Підходить одна з Кнопфових дочок і здивовано заглядає мені через плече. Це котрась із близнят, їх дуже важко розрізнити. Мати розрізняє їх по запаху, Кнопфові це байдуже, а ми всі їх плутаємо. Я думаю про те, в яке становище потрапляє чоловік, коли одружується з одною із близнят, а друга теж живе в тому самому помешканні.

З задуми виводить мене Герда. Вона стоїть біля воріт і сміється. Я відкладаю свій малюнок. Кнопфова дочка зникає. Вільке перестає митися. Він показує мені за її спиною спершу на порожню коробку з-під шпротів, яку кішка тягає по подвір'ю, потім на себе і піднімає вгору два пальці, беззвучно шепочучи «дві».

Сьогодні Герда одягнена в сірий светр, сіру спідничку і чорний берет. Вродлива, по-спортивному струнка, в доброму гуморі, вона тепер не скидається на папугу. Я дивлюсь на неї вже іншими очима. Жінка, якої хоче ще хтось, хай навіть оскаженілий від лю6оеного бажання трунар, одразу набуває нової ціни. Для людини відносна вартість має багато більше значення, ніж абсолютна.

– Ти була сьогодні в «Червоному млині»? – питаю я.

Герда киває.

– Смердючий хлів! Я там тренувалась. Як я ненавиджу ці трактири з холодним тютюновим димом!

Я схвально дивлюсь на неї. А за її спиною Вільке застібає сорочку, витрушує з вусів стружки і додає до двох піднятих пальців ще три. П’ять коробок шпротів! Чудова пропозиція, але я не звертаю на Вільке жодної уваги. На мене чекає тиждень світлого, безболісного, простого щастя почуттів і скромної фантазії, коротке щастя, подароване двотижневим ангажементом у нічному клубі, щастя, половина якого вже минула, яке звільнило мене від Ерни і навіть Ізабелу зробило тим, чим вона й повинна бути: фата моргана, що не викликає ані муки, ані нездійсненних мрій.

Груди мої раптом заливає хвиля глибокої вдячності.

– Ходімо, Гердо, – кажу я. – Пообідаймо сьогодні як слід! Ти хочеш їсти?

– Хочу, ще й дуже. Ми можемо десь…

– Ні, сьогодні й мови не може бути про картопляний салат чи сардельки! Ми зараз чудово поїмо і відсвяткуємо ювілей: половину нашого спільного життя. Тиждень тому ти прийшла сюди вперше, а через тиждень ти помахаєш мені з поїзда рукою. Тож відсвяткуймо зустріч, а про розлуку не будемо думати.

Герда сміється.

– Я сьогодні все одно не могла б приготувати картопляний салат. Надто багато роботи. В цирку було не те, що в цьому безглуздому кабаре.

– Гаразд. Тоді ходім у «Валгалу». Ти любиш гуляш?

– Люблю, – відповідає Герда.

– От і чудово! Значить, вирішено! Святкуємо середину нашого короткого спільного життя!

Я кидаю альбом крізь відчинене вікно на письмовий стіл. Ідучи, я помічаю безмежно розчарованого Вільке. У відчаї він підняв угору обидві руки – десять коробок шпротів, справжнє багатство!

– А чому ні? – на мій подив люб’язно погоджується Кноблох.

Я сподівався впертої відсічі. Абонементи були дійсні лиш удень, але, глянувши на Герду, Едуард не тільки згоджується прийняти їх увечері, але й зупиняється біля нашого столика.

– Будь ласкавий, познайом мене з дамою!

Я в скрутному становищі. Він прийняв абонементи – отже, я теж мушу зробити йЬму приємність.

– Едуард Кноблох, хазяїн готелю і ресторану, поет, мільярдер і скнара, – недбало кажу я. – Фрейлейн Герда Шнайдер.

Едуард кланяється. Своїми словами я й потішив і водночас розсердив його.

– Не вірте нічому з того, що він сказав, шановна фрейлейн.

– Навіть тому, що тебе так звати? – питаю я.

Герда посміхається.

– Ви мільярдер? Як цікаво!

Едуард зітхає.

– Тільки ділова людина з усіма турботами ділової людини. Не слухайте його базікання. А ви? Чарівна подоба богині, що безтурботним метеликом пурхає над темним виром скорботи…

Я не вірю своїм вухам і витріщуюсь на Едуарда, ніби він плює золотом. Очевидно, Герда сьогодні володіє якоюсь магічною привабливістю.

– Облиш, Едуарде, кучеряві слова, – перебиваю я його, – фрейлейн артистка. А я, по-твоєму, темний вир скорботи? Краще накажи принести гуляш.

– Мені здається, що пан Кноблох говорить дуже поетично, – каже Герда, дивлячись на Едуарда з невинним захопленням. – Як тільки ви встигаєте займатись поезією? Адже у вас такий великий ресторан і стільки кельнерів. Ви, мабуть, дуже щаслива людина! Такий багатий та ще й обдарований!

– Так собі, ледь-ледь! – скромно заперечує Едуард, сяючи від задоволення. – Значить, ви теж артистка…

Я помічаю, що його раптом охоплює недовір'я. Це на нього набігла тінь Рене де ля Тур, як хмаринка на місяць.

– Я хочу сказати, серйозна артистка, – додає він.

– Серйозніша за тебе, – відповідаю я. – Фрейлейн Шнайдер не співачка, як ти щойно подумав. Вона змушує левів стрибати крізь обруч і їздить верхи на тиграх. А тепер забудь поліцейського, що сидить у тобі, як у справжньому синові нашої любої вітчизни, і подавай на стіл.

– Леви і тигри? – Едуард витріщає очі. – Це правда? – питає він Герду. – Бо цей тип надто часто бреше.

Я наступаю їй під столом на ногу.

– Я була в цирку, – пояснює Герда, не розуміючи, чому це так для нього цікаво. – І знову повертаюся туди.

– Що в тебе є попоїсти, Едуарде? – нетерпляче питаю я. – Чи нам треба спочатку подати автобіографію в чотирьох примірниках?

– Зараз я сам погляну, – галантно каже Едуард, звертаючись до Герди. – Для таких гостей! Для чарівниці манежу! О, вибачте панові Бодмеру його дикунську поведінку. Він виріс на війні серед се-лян-торфовиків і своїм вихованням завдячує одному істеричному листоноші.

Він одходить перевальцем від нашого столу.

– Показний чоловік, – зауважує Герда. – Він одружений?

– Був колись одружений. Але він такий скупий, що жінка втекла від нього.

Герда мацає адамашкову скатертину.

– Певно, дурна була, – мрійливо каже вона. – Мені подобаються ощадливі люди. Вони вміють берегти гроші.

– Під час інфляції дурнішого нічого не вигадаєш.

– Звичайно, їх треба кудись укладати. – Герда розглядає важкі посріблені ножі й виделки. – Я вважаю, що цей твій друг робить добре – навіть, якщо він поет.

– Можливо, – кажу я, трохи здивований її словами. – Але іншим з того користі мало. І найменше його жінці. Він змушував її працювати з ранку до ночі. Для Едуарда

одружитися – це значить придбати безкоштовну робітницю.

На обличчі в Герди з'являється незрозуміла посмішка, як у Монни Лізи.

– Кожен сейф має свій номер, ти ще цього не знаєш, бебі?

Я дивлюсь на неї. Що тут робиться? Чи це ще та самі Герда, з якою я вчора в літньому ресторані «На лоні природи» їв бутерброди з кислим молоком на скромні п’ять тисяч марок і розмовляв про красу простого життя?

– Едуард жирний, брудний і страшенно скупий, – рішуче заявляю я. – І мені відомо це вже не один рік.

Знавець жінок Різенфельд якось сказав мені, що така комбінація злякає кожну жінку. Але Герда, виявляється, не схожа на всіх. Вона роздивляється великі люстри, що, ніби прозорі сталактити, звисають зі стелі, і веде своє:

– Напевне, йому потрібна людина, яка б опікувалась ним. Звичайно, не так, як квочка. Це має бути хтось такий, хто оцінив би його чудові якості.

Тепер я вже по-справжньому лякаюсь. Чи не покидає мене моє мирне двотижневе щастя? Чого мене принесло сюди, між це срібло й кришталь!

– В Едуарда немає жодної гарної якості!

Герда знову сміється:

– Вони є в кожної людини. Треба лиш уміти їх побачити.

На щастя, в цю мить з'являється кельнер Фрайданк, велично несучи на срібній таці паштет.

– Що це таке? – питаю я.

– Паштет з печінки, – пихато відповідає Фрайданк.

– Але ж у меню стоїть картопляний суп!

– А це меню склав сам пан Кноблох, – заявляє Фрайданк, колишній єфрейтор інтендантської служби, і відрізає від паштету два шматки: великий Герді і маленький – мені.– Чи вам краще хочеться зазначеного в меню картопляного супу? – люб’язно питає він. – Можна замінити.

Герда сміється. Розлючений дешевою спробою Едуарда підкупити її їжею, я вже вирішую попросити суп, як раптом Герда штовхає мене під столом ногою. А на столі вона граціозно міняє тарілки і дає мені більший шматок.

– Так годиться, – пояснює вона кельнерові.– Чоловікові завжди дають більший шматок. Правда ж?

– Воно то так, – розгублено бурмоче Фрайданк. – Вдома… але тут… – колишній єфрейтор не знає, що робити. Едуард наказав йому віддати майже весь паштет Герді, а мені одрізати тільки скибочку, і він так і вчинив. Однак вийшло все навпаки, і тепер Фрайданк з жахом відчуває, що йому доведеться щось вирішувати на свою відповідальність. Такого в нашій любій вітчизні не люблять. Накази ми виконуємо швидко, це в нас у крові, у гордій крові, і вже не одне століття, але вирішувати щось самому – то вже інша річ. І Фрайданк робить єдине, на що він здатен: шукає допомоги в свого хазяїна, чекаючи нового наказу.

З'являється Едуард.

– Подавайте на стіл, Фрайданк, чого ви стовбичите!

Я хапаю виделку і швидко відділяю шматок від паштету, що лежить переді мною, саме в ту мить, коли Фрайданк, вірний першому наказові, знову пробує поміняти тарілки.

Кельнер застигає на місці. Герда пирскає од сміху. Едуард, спокійний, як полководець, збагнувши, що сталося, відштовхує Фрайданка, відрізає другий добрячий шматок паштету, швидко кладе його на Гердину тарілку і єхидно питає мене:

– Смачний?

– Нічого, – відповідаю, – шкода тільки, що не з гусячої печінки.

– А він і є з гусячої.

– А на смак – ніби з телячої.

– Ти коли-небудь їв гусячу печінку?

– Едуарде, – відповідаю, – я стільки з’їв гусячої печінки, що навіть блював нею.

Едуард сміється в ніс.

– Де? – зневажливо питає він.

– У Франції, під час наступу, коли з мене робили солдата. Тоді ми захопили цілу крамницю, повну паштету з гусячої печінки. Страсбурзького паштету у формах, із чорними перігорськими трюфелями, яких у тебе немає. Ти тоді чистив на кухні картоплю.

Я не кажу йому про те, що мені стало тоді нудно, бо ми знайшли й власницю крамниці – стару жінку, яку снарядом роздерло на шматки і приліпило до розвалених стін, а голову з сивим волоссям відірвало й настромило на гачок від полиці, як настромлюють на списи своїх ворогів варварські племена.

– А вам подобається? – питає Едуард Герду ніжним голосом жаби, що весело плаває у темному вирі світової скорботи.

– Дуже, – відповідає Герда, налягаючи на їжу.

Едуард кланяється, як людина з вищого світу, і відходить, ніби слон, що пускається в танок.

– Бачиш, – радіє Герда. – Він зовсім не такий скупий.

Я відкладаю виделку.

– Слухай, ти, занесене сюди вітром циркове чудо, – кажу я їй. – Ти бачиш перед собою чоловіка, чия гордість, говорячи жаргоном Едуарда, тяжко поранена, бо його дама знехтувала ним заради багатого спекулянта. І ти хочеш, знову ж таки висловлюючись Едуардовою прозою в стилі барокко, линути на свіжу рану окропу – так само знехтувати мною?

Герда сміється, не перестаючи їсти.

– Не мели дурниць, любий, – каже вона з повним ротом, – і не вдавай із себе ображеної цяці. Стань ще багатшим за інших, коли це тебе так сердить.

– Чудова порада! Як же мені це зробити? Чарами?

– Так, як інші. Вони ж якось зробили.

– Едуард дістав цей готель у спадок, – кажу я.

– А Віллі?

– Віллі спекулянт.

– А що це таке?

– Це людина, яка використовує збіг обставин. Торгує всім – від оселедців до акцій сталевих заводів. Торгує, де тільки можна, аби лиш не попасти в тюрму.

– От бачиш! – каже Герда, доїдаючи паштет.

– Ти вважаєш, що я теж повинен стати таким?

Герда з хрускотом розкусує булочку своїми міцними зубами.

– Як хочеш. Однак якщо ти не бажаєш стати таким, то не сердься на інших. Лаятись кожен може, любий.

– Справді,—кажу я, приголомшений її словами. Я раптом ніби тверезішаю. Мої романтичні уявлення лопаються, як мильні бульбашки. Герда дивиться на все надзвичайно реалістично. Я зиркаю на неї.– Ти таки маєш рацію.

– Звичайно. Однак глянь, що там несуть! Як ти гадаєш, це теж нам?

Так, це нам. Смажена курка із спаржею. Блюдо фабрикантів зброї. Едуард сам слідкує за всім. Він наказує Фрайданкові розрізати курку.

– Грудинку мадам, – командує Едуард.

– Я б краще хотіла ніжку, – каже Герда.

– Ніжку і шматок грудинки мадам, – галантно виголошує він.

– О, ви люб’язні, як завжди, – зауважує Герда. – Ви кавалер, пане Кноблох! Я так і знала!

Едуард самовдоволено посміхається. Я ніяк не збагну, навіщо він влаштовує цю комедію. Не може бути, щоб Герда йому вмить так сподобалась, що він пішов на ці збитки; очевидно, він хоче відбити її в мене, аби помститися за абонементи.

– Фрайданк, – кажу я, – заберіть з моєї тарілки цей скелет. Я не їм кісток. Дайте мені натомість другу ніжку. Чи, може, ваша курка – ампутована жертва війни?

Фрайданк дивиться на свого хазяїна, як вівчарка.

– Це – найласіший шматочок, – заявляє Едуард. – Ті, хто любить гризти кістки, вважають їх делікатесом.

– Я приходжу сюди не кістки гризти, а їсти.

Едуард здвигає плечима і неохоче дає мені другу ніжку.

– Може, ти краще з’їси трохи салату? – питає він. – П'яницям спаржа дуже шкодить.

– Давай спаржу. Я сучасна людина і маю великий нахил до самокатування.

Едуард суне від нас, як гумовий носорог. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.

– Кноблох! – гукаю я йому вслід генеральським басом Рене де ля Тур.

Едуард вмить обертається, ніби йому хто влучив списом у спину.

– Що це означає? – розлючено питає він.

– Що саме?

– Оцей рев.

– Рев? Хто тут реве, крім тебе? Чи тобі шкода для міс Герди трохи салату? Навіщо ж тоді було пропонувати його?

В Едуарда очі лізуть на лоба. Видно, що в нього виникає наймовірна підозра, яка переходить у впевненість.

– Ви… – питає він Герду, – це ви мене кликали?

– Якщо у вас є й салат, то я охоче покуштую його, – каже Герда, ні про що не здогадуючись. Едуард все ще стоїть біля столу. Тепер він упевнений, що Герда – сестра Рене де ля Тур. Я бачу, що він уже жалкує за паштетом, куркою і спаржею. В нього такий вираз, ніби його жорстоко обдурено.

– Це пан Бодмер, – каже Фрайданк, який тим часом тихенько підійшов ззаду. – Я сам бачив.

Та Едуард не чує його.

– Відповідайте, кельнере, лиш тоді, коли вас питають, – зневажливо кажу я. – Невже вас в армії цього не навчили! Тепер ідіть, виливайте й далі людям на потилиці підливу з гуляшу. А ти, Едуарде, поясни мені, чи ця чудова їжа була твоїм пригощенням чи розраховуватись за неї талонами?

Едуард стоїть, як паралізований.

– Давай талони, негіднику, – глухо каже він.

Я відриваю їх і кладу на стіл.

– Ну, безталанний донжуане, це ще не вирішено, хто з нас негідник, – відповідаю я.

Едуард сам не бере талонів.

– Фрайданк, – мовить він, майже втративши голос від люті.– Викиньте ці папірці на смітник.

– Почекай, – кажу я і беру меню. – Коли вже платити, то ми ще маємо право на десерт. Чого ти хочеш, Гердо, пудингу чи компоту?

– А що ви порадите, пане Кноблох? – питає Герда, не знаючи, яку драму переживає Едуард.

Але він у відчаї махає рукою і мовчки йде геть.

– Отже, компот! – гукаю я навздогін.

Едуард здригається і йде далі так, ніби ступає по яйцях. Він щомиті сподівається генеральського басу.

Я хочу вже крикнути знову, але передумую: зараз це ще більше вплине на нього.

– Що трапилось? – питає Герда, ні про що не здогадуючись.

– Нічого, – невинно відповідаю я, ділячи надвоє кістяк курки. – Це лиш маленький приклад до тези великого Клаузевіца про стратегію: «Нападай на ворога тоді, коли йому здається, що він переміг, і там, де він цього найменше сподівається».

Герда киває головою, нічого не розуміючи, і береться до компоту, який Фрайданк недбало ставить перед нами. Я задумливо дивлюсь на неї і вирішую ніколи більше не водити її у «Валгалу», керуючись залізним правилом Георга: не показуй жінці нічого нового, тоді вона нічого не хотітиме й не втече від тебе.

Ніч. Я сиджу в своїй комірчині, спершись на підвіконня. Світить місяць, із саду лине п янкий запах бузку. Годину тому я повернувся з «Альтштедтер Гоф». Пара закоханих промайнула на тому боці вулиці, де місяць кинув свої тіні, і зникла в нашому саду. Я їм не заважаю: той, хто сам не відчуває спраги, настроєний миролюбно, а ночі зараз такі, що встояти неможливо. Однак я все-таки задля обережності повісив на обох дорогих хрестах таблички: «Увага! Може перекинутись! Бережіть ноги!» Коли земля надто вогка, закохані чомусь вибирають саме хрести, либонь тому, що за них зручніше триматись, хоч, здавалось би, надгробки середньої величини теж придатні до цього. Я мав намір повісити ще одну табличку – з доброю порадою, однак передумав. Фрау Кроль встає часом дуже рано і, незважаючи на всю свою поблажливість, надає мені за легковажність ляпасів, перш ніж я встигну пояснити їй, що до війни я був дуже цнотливою людиною, але, захищаючи свою любу вітчизну, цілком утратив цю рису.

Раптом я помічаю в місячному світлі темну квадратову постать. Важко тупаючи, вона підходить ближче. Я ціпенію. Це різник Вацек. Він зникає в дверях своєї квартири – на дві години раніш, ніж звичайно. Мабуть, не вистачило шкап: на конину зараз великий попит. Я стежу за вікнами. В них спалахує світло, Вацек сновигає по кімнаті, як привид. Я міркую, чи не попередити Георга Кроля, але заважати закоханим – невдячна справа, та й, крім того, може, Вацек просто ляже спати. Однак цього, здається, не буде. Різник відчиняє вікно й визирає на вулицю. Я чую, як він сопе. Потім зачиняє віконниці і за хвилину знову з'являється в дверях із стільцем у руках. За халявою в нього стирчить ніж-сікач. Різник сідає на стілець – очевидно, він має намір чекати Лізу. Я дивлюсь на годинник – пів на дванадцяту. Ніч тепла, і Вацек може отак простовбичити й кілька годин. Але й Ліза надто засиділась у Георга. Хрипкий шепіт кохання вже стих, і якщо вона, вийшовши, і потрапить прямо в обійми різникові, то напевно вигадає якесь правдоподібне пояснення. Вацек повірить їй, але все ж таки краще, щоб цього не сталося.

Я тихенько спускаюсь униз і вистукую на Георгових дверях початок Гогенфрідберзького маршу. Георг висуває голову. Я розповідаю йому, що трапилось.

– От чорт! – каже він. – Спровадь його кудись!

– У таку пору?

– Спробуй! Пусти в хід всі свої чари.

Я лінивим кроком виходжу на вулицю, позіхаю і, постоявши хвильку, прямую до Вацека.

– Чудовий вечір, – кажу я.

– Чудовий, хай йому чорт, – відповідає різник.

– Теж правда, – погоджуюсь я.

– Тепер уже це довго тривати не буде, – раптом рішуче заявляє Вацек.

– Що саме?

– Ви добре знаєте що! Свинство! Що ж іще?

– Свинство? – з тривогою питаю я. – Як так?

– Авжеж свинство. Чи ви іншої думки?

Я дивлюсь на ніж за халявою і вже бачу, як Георг з перерізаним горлом лежить серед надгробків. Ліза, звичайно, ні: такий одвічний ідіотизм чоловіків.

– Залежно від того, як на це дивитися, – дипломатично зауважую я. Мені не зовсім зрозуміло, чому Вацек не поліз у вікно до Георга. Воно ж на нижньому поверсі й відчинене.

– Незабаром усе буде інакше, – похмуро заявляє Вацек. – Проллється кров. Винних буде покарано.

Я дивлюсь на Вацека. Він довгорукий, кремезний і, очевидно, дуже сильний. Я міг би стукнути його коліном у підборіддя, а коли він схопиться з стільця, завдати ще одного удару між ноги або, якщо він спробує тікати, підставити ногу й кілька разів стукнути добре головою об бруківку. Поки що цього вистачило б – але що буде потім?

– Ви чули його? – питає Вацек.

– Кого?

– Та ви ж знаєте! Його. Кого ж іще? Він же тільки один такий є!

Я прислухаюсь, але нічого не чую. На вулиці тихо. Хтось обережно зачинив вікно в Георговій кімнаті.

– Кого я мав слухати? – голосно питаю я, щоб виграти час і подати Лізі знак сховатись у саду.

– Та його ж! Фюрера! Адольфа Гітлера!

– Адольфа Гітлера! – полегшено повторюю я. – Он кого!

– Що значить – он кого? – з викликом питає Вацек. – Хіба ви не за нього?

– Звичайно, за нього! Особливо зараз! Ви не можете собі навіть уявити, як я за нього!

– Чому ж тоді ви не слухали його?

– Але ж його тут не було!

– Він виступав по радіо. Ми слухали в різниці. Він усе поверне на інший шлях. Надзвичайна промова! Він знає, що і як! Все буде по-іншому!

– Зрозуміло, – кажу я. Ця єдина фраза «все буде по-іншому» – універсальна зброя всіх демагогів світу. – А чи не випити нам пива?

– Пива? Де?

– У «Квітці», за рогом.

– Я чекаю на свою жінку.

– Ви зможете чекати па неї і в «Квітці». А про що говорив Гітлер? Я дуже хотів би дізнатись про все докладніше. В мене радіо зіпсоване.

– Про все, – заявляє різник і підводиться. – Він знає все. Все, кажу вам, камраде.

Вацек ставить стілець до сіней, і ми дружно вирушаємо В літній ресторан «Квітка» втішатися дортмундським пивом.