Текст книги "Чорний обеліск"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

IV

Ми сидимо в конторі й чекаємо на Різенфельда. На вечерю ми взяли собі горохового супу, такого густого, що ополоник стояв у ньому, потім їли ще м ясо, виварене в супі: свинячі ніжки та вуха і по шматку жирної грудинки. Жир нам потрібний, щоб захистити свої шлунки від дії алкоголю – сьогодні ми нізащо не повинні сп’яніти швидше за Різенфельда. Тому стара фрау Кроль сама зготувала нам вечерю та ще й дала на десерт порцію жирного голландського сиру. Майбутнє фірми поставлено на карту. Ми мусимо вирвати у Різенфельда партію граніту, навіть якщо б довелося за це стати перед ним на коліна. Мармур, черепашковий вапняк і пісковик у нас ще є, але граніту – прикраси трауру – нам конче не вистачає.

Генріха Кроля усунено з шляху. Цю послугу зробив нам трунар Вільке. Ми дали йому дві пляшки горілки, і він запросив Генріха перед вечерею на партію ската і на чарку. Генріх спіймався на гачок; він не може встояти, коли йому пропонують щось задарма, і п’є тоді, доки зможе; крім того, як кожний щирий німець, вш вважає себе за дуже стійкого гуляку. Насправді ж він багато не може витримати і раптово п’яніє. Кілька хвилин тому він ще ладен був сам один вигнати з рейхстагу соціал-демократичну партію, а зараз уже хропе собі, роззявивши рота. Його тепер не збудити навіть командою: «Встати! Кроком руш!», та ще ми влаштували так, що він напився на голодний шлунок. Він сумирно спить у майстерні Вільке в дубовій труні, вистеленій м'якими стружками. Ми не перенесли його в ліжко, боячись, щоб він часом не прокинувся. Вільке тепер сидить унизу в майстерні нашого скульптора Курта Баха і грає в доміно– цю гру вони обидва люблять, тому що за нею можна думати про що завгодно. Тут же вони випивають пляшку з чверткою горілки, яка залишилась після поразки Генріха і яку Вільке зажадав як гонорар.

Партію граніту, яку ми хочемо вирвати в Різенфельда, ми, звичайно, не можемо оплатити наперед. У нас ніколи немає зразу стільки грошей, а тримати їх для цього в банку – безглуздя: вони розтанули б, як сніг у червні. Тому ми хочемо дати Різенфельдові вексель строком на три місяці. Іншими словами, ми хочемо купити граніт майже задарма.

Звичайно, Різенфельд на цьому не матиме збитку. Ця акула в морі людських сліз заробить тут, як кожний чесний ділок. Для цього йому треба тільки того ж дня, коли він отримає в нас вексель, віддати його в наш або в свій банк і попросити дисконтувати. Банк тоді визначить, що Різенфельд і ми в змозі сплатити зазначену суму, вирахує з нас кілька процентів за дисконтування й оплатить вексель. Ми відразу ж повернемо Різенфельдові гроші за дисконтування. Таким чином він одержить готівкою за всю партію, так, наче ми йому заплатили наперед. Але банк теж нічого не втратить. Він одразу передасть вексель у державний банк, і там йому так само заплатять за нього, як він заплатив перед цим Різенфельдові. І тільки в державному банку вексель залишиться лежати, поки не скінчиться строк і його не пред'являть до викупу. Можна уявити, чого він тоді ще буде вартий.

Все це стало нам відомо лише 1922 року. До того часу ми працювали так, як Генріх Кроль, і ледве не збанкрутували. Коли ми розпродали майже весь свій запас і, на свій великий подив, тільки за це й придбали нічого не вартий поточний рахунок у банку та кілька чемоданів асигнацій, які не годились навіть, щоб обклеїти ними кімнату, то спочатку спробували продавати й купувати якомога швидше, але інфляція невтомно випереджала нас. Надто пізно ми одержували за пам’ятники гроші, а тим часом їхня вартість так швидко падала, що навіть найкращий продаж завдавав збитку. І лише коли ми почали розраховуватись векселями, становище змінилось. Ми й тепер ще не дуже заробляємо, але принаймні можемо жити. Оскільки в такий спосіб фінансується кожне підприємство в Німеччині, то державному банку, звичайно, доводиться друкувати все. нові незабезпечені золотом асигнації, а від цього їхній курс падає дедалі швидше. Урядові це, певно, теж на руку: у такий спосіб він сплатив усі свої національні борги. Хто від цього гине, це люди, які не можуть купувати за векселі, ті, хто має якусь власність і змушений її продавати, дрібні крамарі, робітники, пенсіонери, котрим тільки й залишається, що дивитись, як тануть їхні внески в ощадкасах і гроші на поточних рахунках, та службовці й чиновники, що мусять животіти на зарплату, якої не вистачає вже навіть, щоб купити пару нових черевиків. А наживаються на цьому спекулянти, вексельні королі, іноземці, які за кілька доларів, крон чи злотих можуть купити все, що завгодно, та великі підприємці, фабриканти й біржові спекулянти, які набувають величезну кількість акцій і збільшують своє багатство, їм усе дістається за безцінь. Це величезний розпродаж заощаджень, чесних прибутків і порядності. Шуліки налітають з усіх боків, і лиш той викручується, хто може робити борги. Вони потім зникають самі собою.

Різенфельд в останню мить навчив нас усього цього ї зробив маленькими нахлібниками великого банкрутства. Він прийняв від нас перший вексель строком на три місяці, хоч ми тоді насправді не могли заплатити суми, зазначеної у векселі, Оденвальдські заводи сумніву не викликали, і цього виявилось досить. Ми, звичайно, були дуже вдячні.

Ми намагалися розважати Різенфельда, коли він приїздив у Верденбрюк, як індійського раджу, – тобто так, як тільки можна було б розважати індійського раджу у Верденбрюці. Курт Бах, наш скульптор, зробив з нього кольоровий портрет, який ми потім вставили в позолочену раму й урочисто віддали йому. На жаль, портрет йому не припав до серця. Різенфельд скидався на ньому на кандидата в парафіяльні священики, а саме цього він не хотів. Він хотів мати вигляд таємничого спокусника і вважав, що так і виглядає, – вартий уваги приклад самообману, коли маєш гостренький животик і короткі криві ноги. Однак хто не живе самообманом? Хіба я з своїми посередніми здібностями не плекаю мрії, особливо ввечері, стати колись кращою людиною, такою талановитою, щоб знайти видавця? Хто кине перший камінь у Різенфельда з його кривими ногами, тим більше, що вони в ці тяжкі часи одягнені в справжню англійську шерсть?

– Що нам з ним робити, Георгу? – питаю я. – У нас немає жодного атракціона. Простою пиятикою Різенфельд не задовольниться. Для цього в нього надто багата фантазія і надто неспокійна вдача. Він хоче щось побачити, почути, а якщо можна, то й помацати руками. Вибір жінок у нас дуже бідний. Ті кілька вродливих, котрих ми знаємо, не мають ніякого бажання слухати цілий вечір Різенфельда в ролі Дон-Жуана 1923 року. Розуміють нас і готові нам допомогти, на жаль, тільки бридкі, старі опудала.

Георг посміхається.

– Я не знаю, чи в нас вистачить грошей на сьогоднішній вечір. Коли я вчора приносив виручку, то помилився щодо курсу долара; я думав, що він такий, як був зранку. Коли ж перед дванадцятою годиною оголосили новий курс, було вже пізно. Банк у суботу закривається опівдні.

– Зате він сьогодні не змінився.

– У «Червоному млині» вже змінився, сину мій. Так у неділю підвищення курсу випереджають на два дні. Бог знає, скільки там сьогодні ввечері коштуватиме пляшка вина.

– Бог цього теж не знає, – зауважую я. – Сам хазяїн ресторану не знає. Він остаточно визначає ціну, коли засвітитеся світло. Чому Різенфельд не любить мистецтва, живопису, музики або літератури? Це обійшлося б набагато дешевше. Квиток до музею і досі коштує двісті п'ятдесят марок. І ми могли б за ці гроші годинами показувати йому картини й гіпсові голови. Або музику. Сьогодні в церкві святої Катерини популярний органний концерт…

Георг аж заходиться від сміху.

– Ну, добре, – веду я далі, – звичайно, смішно уявити Різенфельда в музеї, однак чому він не любить принаймні легкої музики чи оперети? Ми могли б повести його в театр – все ж таки дешевше, ніж у тому проклятому нічному клубі.

– Ось він іде, – каже Георг. – Спитай його.

Ми відчиняємо двері. В напівтемряві до нас піднімається Різенфельд. Чари весняного вечора аж ніяк не вплинули на нього, це ми відразу бачимо. Ми вітаємо його з удаваним панібратством. Різенфельд помічає це. Він скоса позирає на нас і незграбно опускається в крісло.

– Побережіть свої викрутаси для іншого разу, – бурчить він у мій бік.

– Я й так хотів це зробити, – відповідаю, – але ніяк не можу. Те, що ви вважаєте викрутасами, в іншому місці називають хорошими манерами.

На обличчі Різенфельда з'являється зла посмішка.

– Хорошими манерами сьогодні далеко не заїдеш.

– Ні? А чим же? – питаю я, або тільки втягти його в розмову.

– Чавунними ліктями і гумовим сумлінням.

– Але ж, пане Різенфельд, – примирливо каже Георг, – ви самі маєте найкращі в світі манери. Може, не найкращі в міщанському розумінні цього слова, але, безперечно, дуже елегантні.

– Он як? Думаю, що ви помиляєтесь! – Різенфельд відпирається, однак слова Георга йому явно підлестили.

– У нього манери розбійника, – вставляю я. Це те, чого Георг від мене чекав. Ми ведемо гру без репетиції, наче знаємо її напам'ять. – Чи, вірніше, пірата. На жаль, він досягає ними успіху.

При слові «розбійник» Різенфельд трохи щулиться – надто близько це до правди. «Пірат» повертає йому добрий гумор. Саме на таку реакцію ми й сподівались. Георг дістає з ящика, в якому стоять фарфорові ангели, пляшку горілки і наливає в чарки.

– За що ми вип'ємо? – питає він.

Звичайно п'ють за здоров'я і за успіх справи. Але нам таке не годиться. Різенфельд для цього надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням, щоб помирало якнайбільше людей. Це все одно, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголошувати тости самому.

Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мовчить. За хвилину він раптом каже в напівтемряву:

– А що таке, власне, час?

Георг здивовано опускає свою чарку на стіл.

– Перець життя, – спокійно відповідаю я.

Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.

Різенфельд не звертає на мене уваги.

– Як ви гадаєте, пане Кроль? – питає він.

– Я проста собі людина, – каже Георг. – За ваше здоров'я!

– Час, – наполягає Різенфельд, – цей плин, що не знає впину, – не наш жалюгідний час! Час, ця повільна смерть…

Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.

– Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, – кажу. – Що ви вечеряли, пане Різенфельд?

– Заткніть пельку, коли говорять дорослі, – відповідає Різенфельд, і я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки – він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Бог знає, що з ним сьогодні трапилось! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час – важливий фактор для векселя, який він має підписати, однак я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.

– Зараз мені п'ятдесят шість, – веде далі Різенфельд, – а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лиш кілька років. Де ж воно все поділося? Що трапилось? Раптом прокидаєшся – а ти вже старий. З вами теж так, пане Кроль?

– Майже так, – спокійно каже Георг. – Мені сорок, а почуваю я себе шістдесятирічним. Може, це все наробила війна?

Він бреше, щоб підтримати Різенфельда.

– А зі мною зовсім інше, – заявляю я, аби внести й свою пайку в нашу спільну з Георгом справу. – Теж через війну. Мені було сімнадцять, коли я пішов на фронт. Тепер мені двадцять п'ять, однак я почуваю себе все ще сімнадцятилітнім. Сімнадцятилітнім і сімдесятилітнім. Мою молодість украла солдатчина.

– У вас це не через війну, – заперечує Різенфельд, який, очевидно, сьогодні нападає на мене за те, що час, ця повільна смерть, мене ще не так обікрав, як його. – Ви просто духовно відстали. Війна ж, навпаки, допомогла вам рано дозріти; без неї ви ще й сьогодні залишились би на рівні дванадцятирічного.

– Дякую, – кажу я. – Який комплімент! В дванадцять років кожна людина геній. Вона втрачає свою оригінальність тільки тоді, коли досягає статевої зрілості, якій ви, Казанова з гранітних заводів, надаєте надто великого значення. Досить-таки бліда заміна для втраченої свободи духу!

Георг наливає знову. Ми бачимо, що вечір буде важкий. Нам треба витягнути Різенфельда з провалля світової скорботи, а ні Георгові, ні мені не хочеться сьогодні вдаватись до філософських банальностей. Краще б ми спокійно сиділи десь під каштанами і мовчки попивали мозельське замість того, щоб у «Червоному млині» сумувати за Різенфельдовими втраченими роками.

– Якщо ви цікавитесь реальністю часу, – з слабкою надією кажу я, – то ми можемо повести вас в одне місце, де ви якраз зустрінете спеціалістів з цього питання, – до клубу поетів нашого любого міста. Письменник Ганс Гунгерман розгорнув цю проблему у не надрукованому ще творі на цілих шістдесят віршів. Ми можемо піти туди хоч і зараз: гурток засідає щонеділі увечері з заключною інтимною частиною.

– А жінки там є?

– Звичайно, ні. Жінки, які пишуть вірші, це все одно, що коні, які вміють рахувати. Певна річ, за винятком учениць Сафо.

– З чого ж тоді складається інтимна частина? – цілком логічно питає Різенфельд.

– З того, що члени клубу лають інших письменників. Особливо тих, хто має успіх.

Різенфельд щось презирливо бурчить під ніс. Я вже вирішую здаватися, як раптом у будинку Вацека напроти спалахує вікно, ніби освітлена картина в похмурому музеї. За гардиною ми бачимо Лізу. Вона саме одягається і стоїть тільки в бюстгальтері та дуже коротких білих шовкових трусиках.

Різенфельд свистить носом, як ховрах. Його смішної меланхолії як і не було. Я встаю, щоб ввімкнути світло.

– Не треба, – шипить вш. – Невже ви зовсім не відчуваєте поезії?

Він крадеться до вікна. Ліза починає натягати через голову вузьку сукню. Вона звивається, як змія. Різенфельд голосно зітхає:

– Ласий шматочок. Ох же чорт, який зад! Мрія, а не зад! Хто це?

– Сусанна в купелі, – заявляю я. Цим я хочу делікатно натякнути йому, що ми зараз скидаємось на старих козлів, які стежать за нею.

– Дурниці! – Вояжер із запитами Ейнштейна не зводить погляду з світлого, ніби залитого золотом, вікна. – Мене цікавить, як її звати.

– Не уявляємо. Ми бачимо її вперше. Сьогодні опівдні вона ще там не жила.

– Справді?

Ліза вже одягла сукню і розправляє її руками. Георг за спиною Різенфельда наливає собі й мені по чарці. Ми тихенько випиваємо.

– Породиста жінка! – каже Різенфельд, який усе ще не може відлипнути од вікна. – Видно, що справжня дама! Напевно, француженка.

Ліза, наскільки нам відомо, чешка.

– Може, це мадемуазель де ля Тур, – кажу я, щоб ще більше розпалити Різенфельда. – Я вчора десь тут чув таке ім’я.

– От бачите! – Різенфельд на мить обертається до нас. – Я ж казав, що француженка! Відразу видно – це je ne sains quoi [2]2
  je ne sains quoi – щось особливе (франц.)


[Закрыть]Ч Вам не здається, пане Кроль?

– Вам це видніше, пане Різенфельд.

Світло в Лізиній кімнаті гасне. Різенфельд виливає горілку в своє здавлене комірцем горло і знову притуляється обличчям до шибки. За хвилину Ліза з’являється в дверях будинку і йде вниз вулицею. Різенфельд дивиться їй услід.

– Чарівна хода! Вона не дріботить, а робить широкі кроки! Струнка пантера! Жінки, які дріботять, – чистісіньке розчарування. Але ця – за неї я ручусь!

При словах «струнка пантера» я швидко п'ю ще одну чарку. Георг, потонувши в кріслі, беззвучно сміється. Ми свого досягли! Тепер Різенфельд обертається. Обличчя в нього сяє, як блідий місяць.

– Вмикайте світло, панове! Чого ми ще чекаємо? Швидше у вир життя!

Ми виходимо слідом за ним у теплу ніч. Я дивлюсь на його жаб’ячу спину. Якби я міг так легко преборювати свої сумніви і свій відчай, як оцей майстер міняти декорації, з заздрістю думаю я.

«Червоний млин» повний-повнісінький. Ми знаходимо вільний столик тільки біля самого оркестру. Музика й так гучна, а біля нашого столика вона просто оглушлива. Спочатку ми, розмовляючи, кричимо один одному у вухо, потім переходимо на жести, як тріо глухонімих. Танцювальний майданчик такий переповнений, що люди ледве можуть рухатися. Та Різенфельда це не турбує. Він наглядів біля стойки жінку в білому шовку, кидається до неї і ось уже гордо втискує її на майданчик своїм пузом. Жінка на голову вища за Різенфельда і з нудьгою дивиться поверх його голови на залу, прикрашену повітряними кулями. А біля неї кипить Різенфельд, наче Везувій. В нього ніби вселився диявол.

– А що, як ми піділлємо йому у вино горілки, щоб він швидше сп'янів? – кажу я Георгові.– Він п’є, як віл!

Це в нас уже п’ята пляшка. Якщо так триватиме далі, то за дві години ми збанкрутуємо. Я прикинув, що ми пропили вже кілька надгробків. Сподіваюсь, він не притягне до столу оту білу примару, щоб ми ще й її напували.

Георг хитає головою:

– Це жінка з бару. Їй треба повертатися назад до стойки.

Різенфельд виринає з натовпу. Він почервонів і спітнів.

– Що все це значить у порівнянні з чарами фантазії! – реве він, заглушаючи галас. – Неприкрашена дійсність, це добре. Але де ж поезія? Оте вікно сьогодні ввечері на тлі темного неба – там було про що помріяти. Така жінка – ви розумієте, що я маю на увазі?

– Цілком, – кричить у відповідь Георг. – Те, чого немає, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. За ваше здоров'я, Різенфельд!

– Я дивлюся на це не так грубо! – горлає Різенфельд, щоб перекричати фокстрот. – Я дивлюсь на це поетичніше!

– Я теж! – реве у відповідь Георг.

– Я ще поетичніше!

– Гаразд, так поетично, як тільки хочете!

Музика переходить на могутнє кресчендо. Танцювальний майданчик скидається на коробку з сардинами. Раптом я завмираю на місці. Праворуч у натовпі танцюристів я помічаю свою приятельку Ерну в лапах якоїсь вичепуреної мавпи. Ерна не бачить мене, але я ще здалеку пізнаю її руде волосся. Вона безсоромно висить на плечі типового юного спекулянта. Я не рухаюся з місця, але почуваю себе так, ніби проковтнув ручну гранату. Ось вона танцює тут, негідниця, якій я присвятив десять віршів з своєї неопублікованої збірки «Пил і зорі», – а мені цілий тиждень брехала, що дістала струс мозку і їй заборонено виходити з дому. Казала, нібито впала в темряві. Так, упала, але на груди цьому молодикові в двобортному смокінгу і з масивним перснем на лапі, якою він обіймає Ерну. А я, йолоп, ще сьогодні по обіді послав їй рожеві тюльпани з нашого саду з віршем у три строфи під назвою «Травневий молебен Пану»… А що, коли вона оце зараз прочитала його своєму спекулянтові? Я саме бачу, як вони обоє корчаться від сміху.

– Що з вами? – горлає Різенфельд. – Вам погано?

– Жарко, – кажу я, відчуваючи, як піт стікає в мене по спині. Я розлючений, що Ерна може обернутися і побачити мене червоного й спітнілого, а я зараз понад усе хотів би мати вигляд світської людини – гордовитої, холодної й байдужої. Я швидко витираю хусточкою обличчя. Різенфельд безжально сміється. Георг помічає це.

– А ви й самі дуже пітнієте, Різенфельд, – каже він.

– У мене це зовсім не те! Це піт здоров'я! – кричить Різенфельд.

– Це пітніє час, що мчить, не знаючи впину, – ущипливо кажу я, відчуваючи, як солона волога тече вже мені в рот.

Ерна наближається до нас. Вона дивиться на музикантів. Очі її сяють радістю. Я надаю своєму обличчю трохи здивованого вигляду і гордовито посміхаюся – а тим часом комірець у мене вже геть змокрів од поту.

– Та що з вами? – кричить Різенфельд. – Ви зараз скидаєтесь на лунатика-кенгуру!

Я не слухаю його. Ерна обертається. Я ще деякий час холодно розглядаю тих, що танцюють, потім удаю, ніби випадково помітив її, і недбало піднімаю два пальці для привіту.

– Він з глузду з'їхав! – горлає Різенфельд крізь синкопи фокстроту «Отець небесний».

Я не відповідаю. Мені престо відібрало мову: Ерна навіть не глянула на мене.

Музика, нарешті, затихає. Танцювальний майданчик поволі порожніє. Ерна зникає в ніші.

– Вам зараз скільки – сімнадцять чи сімдесят? – кричить Різенфельд.

Тому, що в цю мить оркестр замовк, його голос розлягається на всю залу. До нас обертаються кілька десятків людей; сам Різенфельд налякався. Я найохочіше сховався б під стіл, але тут мені спадає на думку, що присутні можуть сприйняти запитання, як звичайну пропозицію покупця, і тому байдужим тоном голосно відповідаю:

– Сімдесят один долар за штуку і ні цента менше!

Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.

– Про що йдеться? – питає з-за сусіднього столика якийсь чоловічок з дитячим обличчям. – Я завжди цікавлюсь хорошими речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.

– Фелікс Кокс, – відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що не розгубився. – Йдеться про двадцять флаконів духів. На жаль, цей пан уже купив їх.

– Цитьте, – шипить якась блондинка з фарбованим волоссям.

Починається вечірня програма. Конферансьє меле якусь нісенітницю і сердиться, що його жарти нікого не смішать. Я відсуваю стілець і ховаюсь за Ауфштайна: для конферансьє, які атакують публіку, я улюблена мішень, а через Ерну мені не хочеться сьогодні бути посміховиськом.

Все йде добре. Невдоволений конферансьє зникає за кулісами, і хто з’являється на естраді в білій весільній сукні з шлейфом? Рене де ля Тур. У мене відлягає від серця, і я знову сідаю до столу.

Рене починає свій дует. Скромно і соромливо, як молода дівчина, вона співає кілька рядків високим сопрано, потім раптом переходить на бас і відразу викликає сенсацію.

– Як вам подобається ця дама? – питаю я Різенфельда.

– Дама непогана…

– Познайомити вас? Мадемуазель де ля Тур.

Різенфельд витріщує очі:

– Ля Тур? Не хочете ж ви сказати, що ця безглузда гра природи і є тією чарівною істотою з вікна напроти вас?

Саме це я хочу сказати, щоб побачити, як він реагуватиме, але раптом помічаю, що його обличчя з велетенським носом засяяло ангельською посмішкою. Він мовчки показує на жінку біля входу:

– Он… он там… ото вона! Та сама хода! Таку ходу відразу пізнаєш!

Він не помиляється. До зали справді входить Ліза у супроводі двох старих шкарбанів. Тримається вона, як дама з вищого світу, принаймні за уявленнями Різенфельда. Ліза, здається, майже не дихає, а своїх супутників слухає неуважно й гордовито.

– Хіба я не правду кажу? – питає Різенфельд. – Хіба не можна впізнати жінок по ході?

– Жінок і поліцейських, – відповідає Георг і сміється. Однак на Лізу він теж дивиться з задоволенням.

Починається другий номер програми. На танцювальний майданчик виходить акробатка – молода, з задерикуватим лицем, кирпатим носом і гарними ногами. Вона виконує акробатичний танець з сальто, стійками на руках і стрибками. _Ми далі стежимо за Лізою. їй, здається, найбільше хотілося б повернутися і піти звідси геть, але це, звичайно, чистісінький обман: «Червоний млин» – єдиний нічний клуб у місті, всі інші – це кафе, ресторани й пивниці. Тому сюди й ходять усі, кому дозволяє кишеня.

– Шампанського! – гримить Різенфельд диктаторським голосом.

Мене охоплює жах; Георг теж стурбований.

– Пане Різенфельд, – кажу я. – Тут шампанське дуже погане.

В цю мить я відчуваю, що знизу хтось на мене дивиться. Я здивовано оглядаюсь. Це акробатка: вона так вигнулась назад, що просунула голову між ноги. Зараз вона нагадує карлика з величезним горбом.

– Шампанське ставлю я; – заявляє Різенфельд, підкликавши кельнера.

– Браво! – гукає обличчя з підлоги.

Георг моргає мені. Він грає роль джентльмена, я ж маю виступати в скрутних ситуаціях. Так між нами домовлено.

Тому він каже:

– Якщо ви хочете шампанського, Різенфельд, ми вас почастуємо. Адже сьогодні ви наш гість.

– Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!

Різенфельд сьогодні справжнісінький Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки, обкладену льодом.

Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п'ю за здоров’я Різенфельда, він урочисто відповідає мені тим же.

З’являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн із своєю компанією залишає зал, і Віллі займає сусідній столик. Він одразу ж встає і запрошує до себе Рене де ля Тур. Та підходить з вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби оцінюючи, кидає погляд на шампанське і на нас трьох. Ми слідкуємо, чи не зацікавиться нею Різенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Однак він зачарований Лізою.

– Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? – питає він Георга.

– Я б вам не радив цього, – дипломатично відповідає Георг. – Але згодом ми, можливо, десь ще познайомимося з нею.

Він з докором дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все б було в порядку. Але хто міг подумати, що Різенфельд кинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтики не мають почуття гумору.

– Ви танцюєте? – питає мене акробатка.

– Погано. Я не відчуваю ритму.

– Я теж. Спробуймо разом.

Ми втискуємось у натовп на танцювальний майданчик, і нас повільно затягує вперед.

– Троє чоловіків без жінок у нічному клубі, – каже Герда. – Чому так?

– А чом би й ні? Мій друг Георг запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.

– Котрий із них ваш друг? Отой носатий?

– Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід показувати.

– Звичайно… А ви?

– У мене немає системи. Я мов полова на вітрі.

– Не наступайте мені на ноги, – просить Герда. – Добра мені полова. Важите щонайменше сімдесят кілограмів.

Я опановую себе. Ми саме пропливаємо з натовпом повз Ернин стіл, і цього разу вона, слава богу, пізнає мене, хоч її голова лежить на плечі в спекулянта з перснем, і він її обхопив за талію. Який тут чорт дослухатиметься до музики! Я посміхаюсь Герді й притискаю її до себе тісніше. При цьому стежу за Ерною.

Герда пахне конвалієвими духами.

– Відпустіть мене, – каже вона. – Цим ви нічого не досягнете в дами з рудим волоссям. А ви ж саме цього хочете, хіба ні?

– Ні, – брешу я.

– Вам треба було зовсім не звертати на неї уваги. А ви натомість втупились у неї, як загіпнотизований, та ще й влаштували цю комедію зі мною. Боже, ви зовсім новачок!

Я все ще намагаюсь зберегти на обличчі вимушену посмішку; мені б нізащо не хотілося, щоб Ерна помітила, як я й тут попався.

– Нічого я не влаштовував, – слабо відпираюсь я. – Я не хотів танцювати.

Герда відштовхує мене.

– Ну й кавалер же ви! Кінчаймо! У мене болять ноги.

Я міркую, чи варто їй пояснювати, що я мав на думці зовсім інше. Хтозна, чим це може скінчитися для мене. Тому я вирішую тримати язик за зубами і, високо піднісши голову, але трохи присоромлений, іду за нею до столу.

Тим часом там уже відчувається дія алкоголю. Георг і Різенфельд перейшли на «ти». Різенфельд став просто Алексом. Він скоро почне й від мене вимагати, щоб я звав його на «ти». Завтра вранці, звичайно, все це забудеться.

Я сиджу похмурий, злий і чекаю, поки Різенфельд стомиться. По танцювальному майданчику пливе людський натовп, повільний потік гамору, почуття тілесної близькості й стадності. Ерна теж з викликом пропливає повз самий наш столик. Мене вона ігнорує. Герда штовхає мене в бік.

– Волосся пофарбоване, – каже вона.

В душу закрадається огидне почуття, що Герда хоче мене втішити.

Я киваю головою і помічаю, що вже досить-таки п'яний. Нарешті Різенфельд кличе кельнера– Ліза пішла, тому він теж не хоче тут більше залишатися.

Минає ще деякий час, поки ми розраховуємось. Різенфельд справді платить за шампанське: я думав, що він залишить нас тут із тими чотирма пляшками, які замовив сам. Ми прощаємося з Віллі, Рене де ля Тур і Гердою Шнайдер. Уже все одно кінець: навіть музиканти лаштуються йти. Всі збиваються біля виходу і гардеробу.

Я раптом опиняюсь поруч з Ерною. Її кавалер розмахує своїми довгими руками, добуваючи їй пальто. Ерна міряє мене крижаним поглядом.

– Ось де я тебе спіймала! Ти, мабуть, не сподівався?

– Ти мене спіймала? – спантеличено питаю я. – Навпаки, я тебе!

– Із ким! – веде вона далі, ніби не чуючи моєї відповіді. – 3 дівками з кафешантану! Не торкайся до мене! Хтозна, чого ти вже від них набрався!

Ніхто й не думав доторкатися до неї.

– Я тут у справах, – кажу. – А ти? Як ти потрапила сюди?

– У справах! – глузливо сміється вона. – У справах! Хто ж помер?

– Опора держави, дрібний вкладник, – відповідаю я, гадаючи, що сказав дуже дотепно. – Його ховають тут щодня, але за надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.

– І такому марнотратникові ще довіряють! – невгаває Ерна. Моїх слів вона знову ніби й не чула. – Між нами все скінчено, пане Бодмер!

Георг і Різенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я помічаю, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.

– Слухай! – кажу. – Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто ж відразу опинився тут з товстим спекулянтом?

Ерна аж полотніє.

– Осоружний віршомазе! – шипить вона, ніби бризкає отрутою. – Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші в померлих, то й сам чогось вартий? Навчись спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид з своїми прогулянками на лоно природи! «До шовкових стягів травня!» Ой держіть мене, а то впаду!

«Шовкові стяги»– це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. У мене все аж кипить усередині, але я посміхаюсь:

– Не викручуйся, – кажу їй. – Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?

Ерна вражено дивиться на мене.

– То я повинна вночі сама йти вулицею, як проститутка? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться вислухувати кожного йолопа? Так ти гадаєш?

– Тобі взагалі не треба було приходити сюди.

– Так! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається всюди! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі штопала шкарпетки? – Вона в'їдливо сміється. – Сам п’є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!

– Шампанське замовляв не я, а Різенфельд.

– Ну звичайно! Ти завжди невинний! Невдалий класний наставнику! Чого ти ще тут стовбичиш? Між нами все скінчено! Не набридай мені більше!

Я такий розлючений, що ледве можу говорити. Підходить Георг і подає мені капелюха. Ернин спекулянт теж з'являється біля неї, і вони виходять.

– Ти чув? – питаю Георга.

– Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?

– Я не хотів сперечатися.

Георг сміється. Він ніколи не буває п'яний, скільки б не випив.

– Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?

– Справді,– кажу я, – навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?