Текст книги "Чорний обеліск"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

X

У блідих сутінках біля грядки троянд нерухомо стоїть скляний чоловік. Григорій VII походжає по каштановій алеї. Літня сестра водить якогось згорбленого дідугана з довгим волоссям, котрий весь час намагається вщипнути її за товстий зад і щоразу весело хихикає. Біля мене на лавці сидять двоє чоловіків, і кожний пояснює іншому, не слухаючи його, чому той божевільний. Три жінки в смугастих халатах поливають квіти; вони мовчки сновигають з бляшаними поливальницями – темні тіні в сірому присмерку.

Я сиджу на лавці біля грядки троянд. Тут мирно й спокійно. Ніхто не турбується про те, що долар піднявся за день на двадцять тисяч марок. Ніхто через це не вішається, як учора в місті якесь старе подружжя. Сьогодні їх знайдено в шафі для одягу. Крім них та ще двох мотузків, на яких вони висіли, в шафі не було нічого; все продано й закладено, навіть ліжко й саму шафу. Коли покупець хотів забрати меблі, то знайшов трупи. Старі обхопили одне одного й застигли, висолопивши напухлі сині язики. Мертві виявились дуже легенькими, їх не важко було відчепити. Обоє були чисто вимиті, причесані й одягнуті у старанно полатаний чистий одяг. Коли покупець, повнокровний торговець меблями, побачив трупи, йому стало нудно, і він заявив, що не візьме шафи. Однак до вечора передумав і вирішив таки забрати її. В цей час мертві лежали вже на ліжку, але їх довелось зняти, бо ліжко теж мали забрати. Сусіди позичили два столи, і старих переклали на них. Голови їм прикрили цигарковим папером – це було єдине, що належало ще їм у квартирі. Покійники залишили листа, в якому пояснили, що мали намір отруїтися газом, але компанія вимкнула його, бо вони вже давно не платили за газ. Тому вони вибачаються перед покупцем меблів, що завдали йому такого клопоту.

Засапавшись від швидкої ходи, наближається Ізабела. Вона в коротких, до колін, синіх штанях і жовтій кофтинці. На шиї в неї бурштинове намисто.

– Де ти був? – питає вона.

Я вже кілька днів не бачив її. Щоразу після відправи я швидко вибирався з церкви і йшов додому. Відмовитись від чудової вечері з вином у товаристві Бодендіка та Верніке було нелегко, але я краще хотів відпочивати з Гердою, хай навіть не маючи нічого, крім бутербродів і картопляного салату.

– Де ти був? – перепитує Ізабела.

– Там, за стіною, – ухильно відповідаю я. – Де найбільшу вагу мають гроші.

Вона сідає на спинку лавки. Ноги в неї дуже засмаглі, ніби вона довго лежала на сонці. Обидва чоловіки поруч мене незадоволено зиркають на неї, потім підводяться і йдуть геть. Ізабела зсувається на лавку.

– Чому діти вмирають, Рудольфе? – питає вона.

– Не знаю.

Я не дивлюсь на неї. Не хочу, щоб вона знов полонила мене. Досить уже й того, що вона отак сидить, виставивши ноги в коротких тенісних штанах, ніби знає, що я вирішив відтепер жити по Георговому рецепту.

– Навіщо ж вони народжуються, коли їм одразу доводиться вмирати?

– Спитай про це вікарія Бодендіка. Він запевняє, що бог веде облік кожній волосині, яка спаде з будь-чиєї голови, і що все має свій сенс і свою мораль.

Ізабела сміється.

– Бог веде облік? Кого? Себе самого? Навіщо? Адже йому відомо все.

– Так, – кажу я і раптом відчуваю, сам не знаючи чому, злість. – Він всезнаючий і всеблагий, справедливий і велелюбний – однак все-таки помирають матері й діти, які без них жити не можуть, і ніхто не знає, чому на світі стільки горя.

Ізабела обертається до мене. Вона не сміється.

– Чому не всі люди щасливі, Рудольфе? – шепоче вона.

– Мабуть, тому, що богові інакше було б нудно.

– Ні,– швидко заперечує Ізабела, – не тому.

– А чому ж?

– Тому, що він боїться.

– Боїться? Чого?

– Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога.

Тепер я вже дивлюсь на Ізабелу. Очі в неї якісь прозорі, обличчя засмагле і схудле.

– Бог існує тільки для нещастя, – каже вона. – Тоді людям треба його, і вони моляться. Тому він і робить їх нещасливими.

– Є люди, які моляться богові тому, що вони щасливі.

– Справді?—Ізабела недовірливо посміхається. – Значить, вони моляться тому, що бояться, аби щастя не покинуло їх. Усе від страху, Рудольфе. Ти цього не знаєш?

Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути дзижчання пилососа. Я оглядаюсь. Вікно відчинене, але загратоване – чорна тюрма, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа

– Усе від страху, – повторює Ізабела. – Тобі ніколи не буває страшно?

– Не знаю, – відповідаю я, все ще насторожений. – Думаю, що буває. Я дуже часто боявся на війні.

– Я не про те питаю. То був розумний страх. Я маю на увазі страх без імені.

– Який? Страх перед життям?

– Ні, той, що передував йому.

– Страх перед смертю?

Вона знову хитає головою. Я не питаю далі, не бажаючи заглиблюватись у цю розмову. Кілька хвилин ми сидимо в темряві мовчки. У мене знов з’являється таке почуття, що Ізабела не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам йому волю, то знову буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабела питає:

– Чому ти нічого не кажеш?

– А що значать слова?

– Багато, – шепоче вона. – Все, Ти боїшся їх?

Я на мить задумуюсь.

– Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Не довіряємо їм більше.

Ізабела підгинає під себе ноги.

– Однак людині вони потрібні, коханий, – бурмоче вона. – Інакше як жити?

Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається свіжий запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, на шальках яких порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я отак сидітиму і спокійно собі дихатиму, міркую я.

– Ти боїшся мене? – шепоче Ізабела.

Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не здадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, тому що живеш ще у світі, де слова й почуття – одне й те саме, і брехня та видіння – теж.

– Чому ти нічого не кажеш? – знову питає вона.

Я знизую плечима.

– Часом буває важко щось сказати, Ізабело. І важко дати волю.

– Кому дати волю?

– Самому собі. Багато що заважає це зробити.

– Ніж не може сам себе різати, Рудольфе. Чого ти боїшся?

– Не знаю, Ізабело.

– Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Людині треба слів, – бурмоче вона.

Я не відповідаю.

– Треба слів, щоб перемогти страх, Рудольфе, – каже Ізабела. – Слова, як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стало сіре. Навіть кров зараз не червона. Чому ти не допоможеш мені?

Я нарешті даю собі волю.

– Ти солодке, чуже, кохане серце, – кажу. – Якби я міг допомогти тобі!

Вона нахиляється і обнімає мене за плечі.

– Ходи зі мною! Допоможи мені! Вони кличуть!

– Хто кличе?

– Хіба ти не чуєш? Голоси. Вони весь час кличуть!

– Ніхто тебе не кличе, Ізабело, лиш твоє серце. Але чого воно хоче?

Я відчуваю в себе на обличчі її подих.

– Кохай мене, і вони більше не кликатимуть, – каже вона.

– Я кохаю тебе.

Вона опускається біля мене на лавку. Очі в неї заплющені. Стало темніше. Повз нас поволі проходить, ступаючи, ніби на ходулях, скляний чоловік. Сестра забирає кількох хворих похилого віку, що, згорблені, нерухомо сиділи на лавках, наче темні пучки скорботи.

– Час уже йти, – каже вона в наш бік.

Я киваю головою, але залишаюсь сидіти.

– Вони кличуть, – шепоче Ізабела. – їх ніколи не можна знайти. Хто має так багато сліз?

– Ніхто, – кажу я. – Ніхто в цілому світі, люба.

Ізабела не відповідає. Вона дихає біля мене, як стомлена дитина. Тоді я підводжусь і несу її алеєю до корпусу, де вона живе.

Коли я опускаю її, вона спотикається і міцно хапається за мене. Вона бурмоче щось незрозуміле і покірно йде за мною всередину. Коридор яскраво освітлений матовими лампочками без абажурів. Я садовлю її у плетене крісло в приймальні. Вона лежить із заплющеними очима, ніби знята з якогось невидимого хреста. Повз нас проходять дві сестри в чорному одязі. Вони прямують до каплиці. На мить мені здається, що вони хочуть віднести Ізабелу і поховати. Та ось виходить чергова сестра в білому халаті й забирає її з собою.

Начальниця прислала нам другу пляшку мозельського. Незважаючи на це, Бодендік, на мій подив, відразу ж після вечері зник. Верніке залишився за столом. Погода сьогодні не міняється, і хворі такі спокійні, якими вони тільки можуть бути.

– Чому ви не умертвляєте тих, хто вже цілком безнадійний? – питаю я.

– А ви б умертвили? – питає в свою чергу Верніке.

– Не знаю. Це те саме, що у випадку з безнадійним, приреченим на повільну смерть хворим, коли знаєш, що йому залишилось терпіти тільки біль. Чи ви дали б йому укол, щоб він на кілька днів менше страждав?

Верніке мовчить.

– На щастя, тут немає Бодендіка, – веду я далі.– Отже, можемо не обговорювати цього з морального і релігійного боку. Я мав друга, якому розірвало живіт так, що видно були всі нутрощі. Він просив нас пристрелити його, однак ми віднесли його до лазарету. Там він кричав ще три дні, а потім помер. Три дні – це великий строк для того, хто божеволіє з болю. Я бачив, як конало багато людей. Не вмирало, – конало. Усім їм можна було допомогти шприцом. Моїй матері теж.

Верніке мовчить.

– Гаразд, – кажу. – Я знаю: позбавити якусь істоту життя – це завжди вбивство. Я навіть муху не люблю вбивати, відколи побував на війні. Однак сьогодні ввечері я ласував телятиною, а теля ж убито нам на їжу. Це вічний парадокс і не доведені до кінця висновки. Життя – це чудо, навіть у теляті чи мусі. Особливо в мусі – цій акробатці з очима, що складаються з тисячі фацеток. Воно завждй чудо. Але воно завжди має кінець. Чому ми спокійно вбиваємо хворого собаку, а не робимо цього, коли мучиться людина? Однак у безглуздих війнах ми вбиваємо мільйони.

Верніке все ще нічого не відповідає. Довкола лампочки гуде великий жук. Він б’ється об скло, падає, повзе, знову здіймається вгору і знову кружляє навколо світла. Досвід нічого не навчив його.

– Бодендік, слуга церкви, звичайно, на все має відповідь, – веду я далі.– Тварини не мають душі, а людина має її. А де ж дівається частина душі, коли в людини пошкоджена якась звивина мозку? Де частина душі божевільного? Уже на небі? Чи, може, десь чекає на спотворену решту душі, яка ще дає можливість людському тілові пускати слину, їсти і виділяти нечистоти? Я бачив кількох із тих ваших хворих, що сидять у закритих приміщеннях. У порівнянні з ними навіть тварини – боги. Де ділись душі ідіотів? Поділились? Чи, може, висять, як невидимі повітряні кулі, над убогими черепами нещасних?

Верніке робить такий жест, ніби відгонить комара.

– Гаразд, – кажу я. – Це питання для Бодендіка, який легко вирішує його. Бодендік все може вирішити за допомогою великого невідомого бога, неба і пекла, нагороди для тих, хто страждає, і кари для злих. Ніхто ніколи не мав доказів того, що бог і небо справді існують, – тільки віра робить людину щасливою, каже Бодендік. Навіщо ж тоді нам дано розум, здатність до критики і жадобу доказів?

Щоб ними не користуватись? Дивна примха великого невідомого бога! І що таке благоговіння перед життям? Страх перед смертю? Страх, завжди страх! А чому? І чому ми в змозі ставити запитання, коли на них немає відповіді?

– Усе? – питав Верніке.

– Ні, але далі я вас не питатиму.

– Гаразд. Я теж не можу вам відповісти. Ви, принаймні, хоч це знаєте чи ні?

– Звичайно. Чому б саме ви мали відповісти мені, коли всі бібліотеки світу ухиляються од відповіді?

Жук упав удруге. Він знову зіп'явся на ноги і втретє почав свій політ. Крильця в нього – ніби з полірованої голубої криці. Сам він – красивий механізм, зразок доцільності, але світло для нього, як пляшка горілки для п'яниці.

Верніке виливає решту мозельського в чарки.

– Скільки ви були на війні?

– Три роки.

– Дивно!

Я не відповідаю, бо приблизно знаю, що він має на увазі, і не хочу знову пережовувати все це.

– Ви думаєте, що розум належить до душі? – питає натомість Верніке.

– Цього я не знаю. Але невже ви вірите, що оті примітивні тварини, які копошаться у власному бруді в загратованих приміщеннях, теж мають душу?

Верніке бере свою чарку.

– Для мене все це просто, – каже він. – Я людина науки. Я нічому не вірю, лиш спостерігаю. Бодендік же, навпаки, вірить апріорі. А ви десь невпевнено пурхаєте посередині. Бачите он того жука?

Жук уже вп’яте штурмує лампочку. Він буде робити це, аж поки не загине. Верніке вимикає світло.

– Ну, от, ми йому допомогли.

Крізь відчинене вікно вривається велична голуба ніч, ніч з мерехтливими зірками й п’янким запахом землі та квітів. Все, що я говорив, здається мені відразу ж страшенно смішним. Жук ще якусь мить гуде в кімнаті, потім упевнено прямує до вікна.

– Хаос, – каже Верніке. – А чи це справді хаос? Чи, може, нам тільки так здається? Ви не думали про те, яким би здавався нам світ, коли б ми мали на одне чуття більше?

– Ні.

– А на одне чуття менше?

Я на мить задумуюсь.

– Ми тоді були б сліпі, або глухі, або не відчували б смаку. Звичайно, все б здавалось нам не таким, як тепер:

– А якби ми мали на одне чуття більше? Чому ми завжди повинні бути обмежені тільки пятьма чуттями? А може, в нас одного чудового дня розвинеться ще й шосте! Або їх стане аж вісім! Чи дванадцять! Хіба тоді світ не стане зовсім іншим? Можливо, вже при шостому чутті зникне поняття часу. Або простору. Або смерті. Або болю. Або моралі. І вже напевно – сьогоднішнє поняття життя. Ми мандруємо через буття з досить-таки обмеженими органами. Собака чує краще за будь-яку людину. Кажан наосліп обминає всі перешкоди на своєму шляху. Метелик має в собі радіоприймач і летить за кілька кілометрів прямо до своєї подруги. Перелітні птахи орієнтуються в просторі набагато краще за нас. Змії чують шкірою. Науці про природу відомо сотні таких прикладів. Як же тоді ми можемо щось знати напевно? Вдосконалюється якийсь орган чуття чи розвивається новий – і світ міняється, і уявлення про бога теж міняються. За ваше здоров’я!

Я піднімаю свою чарку й п’ю. Вино терпке і пахне землею.

– Отже, краще чекати, поки в нас розвинеться шосте чуття, чи не так? – кажу я.

– Не обов’язково. Робіть, що хочете. Але корисно знати, що якби в нас з’явилось ще одне чуття, всі наші уявлення розсипалися б ущент. І зникли б усі наші страхи. Нуг яке вино?

– Добре. А як справи з фрейлейн Терговен? Краще?

– Гірше. Приїжджала її мати, і дівчина не впізнала її.

– Може, не хотіла впізнати?

– Це майже те саме: вона не впізнала матері. Почала кричати, проганяти її. Типовий випадок.

– Чому?

– Хочете послухати довгу лекцію про шизофренію, батьківський комплекс, утечу від самої себе й дію шоку?

– Так, – кажу я, – сьогодні хочу.

– Цілу лекцію я вам не прочитаю. Тільки найнеобхідніше. Роздвоєння особистості – це звичайна втеча від самого себе.

– А що таке «сам»?

Верніке дивиться на мене.

– Облиште це сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість.

Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на той чи інший час знову стає самим собою. А Женев’єва ні.

І вже давно. Ви, наприклад, зовсім не знаєте її такою, якою вона є насправді.

– Вона здається зовсім розумною отака, як зараз, – невпевнено кажу я.

Верніке сміється.

– А що таке розум? Логічне мислення?

Я саме думаю про два майбутні нові чуття і тому не відповідаю йому.

– Вона дуже хвора? – нарешті питаю я.

– В нашому розумінні дуже. Але бувають випадки, коли такі хворі швидко і часто зовсім несподівано видужують.

– Видужують від чого?

– Від своєї хвороби. – Верніке запалює сигарету.

– Фрейлейн Терговен часто почуває себе зовсім щасливою. Чому ви не залишите її такою, як вона є?

– Бо її мати платить за лікування, – сухо відповідає Верніке. – Крім того, вона не щаслива.

– Ви думаєте, що вона стане щасливішою, коли ви її вилікуєте?

– Очевидно, ні. Вона вразлива, розумна і, мабуть, з багатою фантазією і поганою спадковістю. Властивості, які не обов’язково дають щастя. Коли б вона була щасливою, то навряд чи захворіла б.

– Чому ж тоді ви не залишите її в спокої?

– Так, чому? – каже Верніке. – Я сам себе питаю про це. Чому ми оперуємо хворого, коли відомо, що операція йому не допоможе? Можна скласти цілий список цих, «чому». Він вийде довгий. І одне з цих «чому» буде таке: чому ви не п’єте свого вина і не прикусите нарешті язика? Чому ви не милуєтесь ніччю, а своїми плутаними думками? Чому ви розмовляєте про життя, замість того, щоб його відчувати?

Він встає і потягується.

– Я ще мушу обійти замкнених. Хочете піти зі мною?

– Хочу.

– Накиньте білий халат. Я поведу вас у особливі палати. Після цього ви або почнете блювати або будете втішатися вином з глибокою вдячністю.

– Пляшка вже порожня.

– У мене в комірчині є ще одна. Можливо, вона нам знадобиться. Знаєте, що найдивовижніше? Те, що ви, як на свої двадцять п'ять років, бачили вже багато смерті, горя і людського ідіотизму – і, незважаючи на це, нічого іншого не навчились, як ставати запитання, безглуздіші за які важко й придумати. Але такий уже, мабуть, плин життя —» коли ми, нарешті, справді чогось навчаємось, тоді ми вже надто старі, щоб скористатись своєю наукою, і так тривав далі, хвиля за хвилею, покоління за поколінням. Жодне нічого не вчиться від попереднього. Ходімо!

Ми сидимо в «Кафе-Централь» – Георг, Віллі і я. Мені не хотілось сьогодні залишатися вдома. Верніке Показав мені відділ будинку для божевільних, у якому я ще не був, – палати для жертв війни. Там тримають поранених у голову, тих, кого було засипано землею, і понівечених. В лагідному сяйві літнього вечора, серед співу соловейків, цей відділ здавався якимось похмурим бліндажем. Війна, про яку скрізь уже забули, тут триває далі. У вухах цих нещасних все ще лунають вибухи гранат, у їхніх очах, як і п’ять років тому, світиться жах, багнети раз у раз пронизують їхні животи, танки безжально підминають під себе поранених, що заходяться від крику, розплющують їх, як камбалу; гуркіт бою, вибухи гранат, тріск черепів, свист мін, хропіння засипаних у бліндажах – все тут збереглося, ніби з допомогою якоїсь страшної чорної магії, і безмовно бушує серед троянд і чарів літнього вечора. Одні віддають накази, інші скоряються уявним командам, ліжка здаються окопами і бліндажами, людей раз у раз засипає, і їх відкопують, їх убивають і душать, вони захлинаються, по палатах тече газ, і, корчачись зі страху, люди ревуть, повзуть, хриплять і ридають або, зненацька згорнувшись у клубочок, намагаються стати якнайменшими, забиваються в куток і туляться до стіни, сховавши обличчя…

– Встати! – гаркають раптом у нас за спиною кілька юнацьких голосів. Дехто з відвідувачів схоплюється з-за столу і стає струнко. Оркестр кафе виконує «Duetchland, Deuthland über alles». За сьогоднішній вечір це вже вчетверте. І не тому, що оркестр чи хазяїн кафе охоплені націоналістичним запалом. Все через кількох юних скандалістів, які надто багато про себе думають. Щопівгодини один з них підходить до оркестру і замовляє національний гімн з таким виглядом, ніби йде в наступ. Оркестр не насмілюється відмовити.

– Встати! – лунає тоді з усіх боків, бо під час виконання національного гімну належить стояти, особливо після того, як з його допомогою було вбито два мільйони німців, програно війну й викликано інфляцію.

– Встати! – гукає мені шмаркач, якому немає ще сімнадцяти років, а на кінець війни не було й дванадцяти.

– Поцілуй мене в… – відповідаю я, – але спочатку витри носа.

– Більшовик! – реве хлопець, хоч сам ще, певно, не знає як слід, що це значить. – Тут є більшовики! – кричить він до своєї зграї.

Хулігани хочуть влаштувати скандал. Вони знову й знову замовляють гімн, і щоразу деякі відвідувачі не встають: надто вже все це безглуздо. Тоді до них кидаються крикуни з палаючими очима й намагаються зчинити сварку. В залі сидить кілька відставних офіцерів; вони диригують і почувають себе патріотами.

Біля нашого столу вже зібралося з десяток чоловік.

– Встати! Бо пожалкуєте!

– Що? – питає Віллі.

– Ось побачите що! Боягузи! Зрадники! Ну!

– Відійдіть геть від столу, – спокійно каже Георг. – Ми не маємо бажання слухати накази якихось шмаркачів.

Крізь натовп проштовхується чоловік років тридцяти.

– Ви не поважаєте національного гімну?

– Не в кафе і не тоді, коли ним хочуть спровокувати скандал, – відповідає Георг. – А тепер дайте нам спокій із своїми дурницями.

– Дурницями? Ви звете священні почуття німця дурницями? Це вам так не минеться! Де ви були під час війни, шкурнику?

– На жаль, в окопах.

– Так кожен може сказати! Доведіть це!

Віллі підводиться. Він просто-таки велетень. Музика саме замовкає.

– Довести? – питає Віллі. – Ось! – Він повертається задом, ледь піднімає ногу, і в залі лунає звук, схожий на постріл з гармати середнього калібру. – Це все. – докінчує він, – чого я навчився в армії. Раніше манери в мене були пристойніші.

Ватажок банди мимохіть відскакує.

– Ви нібито назвали нас боягузами? – питає Віллі, глузливо посміхаючись. – А самі немовби злякались?

Підходить хазяїн кафе з трьома кремезними кельнерами.

– Спокійно, панове, дуже прошу вас! Жодних сутичок у кафе!

Оркестр грає «Дівчину з Шварцвальда». Охоронці національного гімну, бурмочучи погрози, відступають. Можливо, на вулиці вони спробують напасти на нас. Ми оцінюємо становище: їх біля двадцяти, і сидять вони поблизу дверей. Нам, либонь, доведеться скрутно.

Але тут з’являється несподівана допомога. До нашого столу підходить дуже худий низенький чоловік. Це Водо Ледергозе, торговець шкірою і старим залізом. Ми разом сиділи у Франції в окопах.

– Хлопці,– каже він, – я бачив, що сталося. Я тут із своїм Союзом співаків. Он там, за колоною. Нас понад десяток. Ми допоможемо вам, якщо ті морди чіплятимуться. Домовились?

– Домовились, Бодо! Тебе нам просто бог послав.

– Не думаю. Однак тут не місце порядним людям. Ми зайшли сюди тільки випити по кухлю пива. На жаль, такого доброго пива, як тут, немає більше ніде в цілому місті. Але тутешній хазяїн – безхарактерне гузно.

Я вважаю, що Бодо надто загнув, вимагаючи, щоб у такої примітивної частини людського тіла був ще й характер; але саме тому в цій вимозі є щось величне. В розтлінні часи треба вимагати неможливого.

– Ми скоро йдемо звідси, – каже Бодо, – а ви?

– Ми теж.

Ми розраховуємось і встаємо. Не встигаємо ми ще дійти до дверей, як охоронці національного гімну опиняються надворі. Якимось дивом у руках у них опиняються палиці, каміння й кастети. Скандалісти півколом оточують вхід.

Тут з’являється Бодо. Він одпихає нас убік і разом з своїми дванадцятьма друзями виходить наперед.

– Ви чогось хотіли, шмаркачі? – питає він.

Охоронці держави лупають очима.

– Боягузи! – заявляє, нарешті, ватажок, який хотів з двадцятьма спільниками напасти на нас трьох. – Ми вас ще десь спіймаємо.

– Безперечно, – погоджується Віллі.– Задля цього ми кілька років сиділи в окопах. Тільки старайтеся, щоб вас завжди було в три або чотири рази більше за нас. Перевага в силі додає патріотам упевненості.

Ми йдемо головною вулицею. На небі мерехтять зірки. Крамниці яскраво освітлені. Іноді, коли зустрічаєшся з фронтовими друзями, все це й досі здається чимось дивним, хвилюючим, прекрасним і незбагненним: і що ти можеш отак гуляти собі, і що ти вільний і живий. Мені раптом стає зрозуміло, що мав на увазі Верніке, коли говорив про вдячність. Це вдячність не комусь особисто: просто вдячність за те, що на деякий час пощастило уникнути смерті – тільки на деякий час, бо ж остаточно уникнути її не може ніхто.

– Вам треба перемінити кафе, – каже Бодо. – Може, виберете наше? Там не буває таких крикливих мавп. Ходімо, ми вам покажемо його.

Ми заходимо. Внизу тут подають каву, зельтерську воду, пиво й морозиво, а нагорі розташовані приміщення для зібрань. Союз Бодо – це Союз співаків. Місто зараз просто кишить різними союзами, кожен має свої приміщення для зібрань, свій статус, свої порядки денні, кожен вважає свою діяльність дуже важливою і надзвичайно серйозно ставиться до неї. Союз Бодо збирається щочетверга.

– У нас чудовий чоловічий хор на чотири голоси, – каже Бодо. – Тільки з першими тенорами слабувато. Смішно, але, мабуть, на війні було вбито дуже багато перших тенорів. А в нашої зміни ще тільки ламається голос.

– Ось у Віллі перший тенор, – заявляю я.

– Справді? – Бодо зацікавлено дивиться на Віллі.– Ану, візьми оцю ноту!

Бодо заливається, як дрізд. Віллі повторює за ним.

– Добрий матеріал, – каже Бодо. – Ану, оцю!

Віллі справляється і з другою.

– Вступай у Союз! – наполягає тепер Бодо. – Якщо не сподобається, ти завжди зможеш вийти.

Віллі трохи маніжиться, але врешті, на наш подив, погоджується. Його відразу ж вибирають скарбником Союзу. З цього приводу він замовляє всім подвійну порцію пива й горілки, а крім того – гороховий суп та свинячі ніжки. Союз Бодо в політиці дотримується демократичних поглядів, тільки серед перших тенорів один – власник крамниці іграшок – консерватор, а другий – швець – співчуває комуністам, однак до перших тенорів бути надто вибагливим не можна, бо їх і так мало. Замовивши третю порцію, Віллі розповідає, що знає одну жінку, яка теж може співати тенором і навіть басом. Члени Союзу, сумніваючись, мовчать і тільки налягають на їжу. Тоді втручаємось ми з Георгом і підтверджуємо, що Рене де лк Тур справді може співатр двома голосами. Віллі присягається, що в неї не справжній бас, а природжений тенор. Лунають гучні оплески. Рене одразу ж заочно вибирають спочатку членом, а потім і почесним членом Союзу. З цього приводу Віллі знову замовляє всім пиво й горілку. Бодо мріє про вставні номери, які буде виконувати загадкове сопрано, і про те, як інші Союзи співаків під час свят божеволітимуть од заздрощів, думаючи, що Союз Бодо має євнуха. Звичайно, Рене доведеться виступати в чоловічому костюмі, інакше їхній хор змушений буде перейти в розряд мішаних.

– Я їй сьогодні ж скажу, – заявляє Віллі.– От буде реготати! На всіх регістрах!

Нарешті, ми з Георгом виходимо з кафе. Віллі стежить з другого поверху за майданом – він, як колишній солдат, гадає, що охоронці національного гімну влаштували десь засідку. Однак їх і близько немає. Ринковий майдан спокійно розкинувся під зоряним небом. Довкола вікна в пивницях відчинені навстіж. З кафе, де ми залишили Союз співаків, лине могутня пісня: «Хто тебе, чудовий лісе, насадив там на вершині?»

– Скажи-но, Георгу, – питаю я, коли ми завертаємо на Ґакенштрассе, – ти щасливий?

Георг Кроль знімає капелюха перед чимсь невидимим у темряві.

– Знову запитання! – каже він. – Скільки можна сидіти на вістрі голки?