Текст книги "Чорний обеліск"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

II

Ми виходимо надвір. Навальне квітневе сонце заливає нас, ніби випліскує з гігантської золотої чаші світло й вітер. Ми зупиняємось. Сад палахкотить зеленню, весна шелестить у молодому листі тополь, на кущах бузку розцвітають перші китиці.

– Інфляція! – кажу я. – Ось тут теж вона – і найбурхливіша з усіх! Здається, навіть природа знає, що тепер рахують лиш десятками тисяч і мільйонами. Поглянь, які тюльпани! Який чистий білий колір, і який червоний, і скільки жовтого! А запах!

Георг киває головою, принюхується й затягується бразильською сигарою: природа для нього вдвічі краща, коли він милується нею з сигарою в зубах.

Ми дивимось на цю пишноту, відчуваючи на обличчях сонце.

Сад за домом править нам одночасно й за виставку товарів. Там вишикувались надгробки, ніби рота бійців на чолі із струнким лейтенантом – чорним обеліском, що зайняв пост біля самих дверей. Це та сама річ, яку я радив Генріхові продати, – найдавніший пам'ятник фірми, її прикмета і чудовисько несмаку. Відразу за ним стоять дешеві маленькі надгробки з пісковика й цементу – пам'ятними для бідняків, що чесно й пристойно жили, тяжко працювали і, звичайно, залишилися ні з чим. Далі йдуть трохи більші надгробки, уже на цоколях, однак все ще дешеві. Це товар для тих, хто хотів досягти чогось кращого бодай у смерті, коли не зміг у житті. Таких пам'ятників ми продаємо більше, ніж зовсім простих, і невідомо, чи це запізніле честолюбство родичів померлого слід вважати зворушливим чи безглуздим. Потім стоять надгробки з пісковика, в які вправлено плити мармуру, сірого сієніту або чорного шведського граніту. Ці речі вже надто дорогі для тих, хто живе з праці своїх рук. їх купують дрібні торговці, майстри й ремісники, котрі мають власні майстерні, і, звичайно, вічні невдахи – дрібні чиновники, яким завжди доводиться показувати з себе більше, ніж вони є насправді, цей хоробрий пролетаріат з стоячими комірцями, що невідомо як умудряється ще проіснувати тепер, коли підвищення платні весь час одстає від інфляції.

Але всі ці пам’ятники – то ще дрібнота. Тільки за ними починаються мармурові й гранітні брили. Спочатку йдуть поліровані з одного боку – спереду гладенькі, з боків і ззаду грубо обтесані, цоколь теж з усіх боків необроблений. Це товар для заможнішого середнього стану – роботодавців, комерсантів, власників більших крамниць і, звичайно, для мужніх невдах – вищих чиновників, яким, так само як і дрібним, щоб не принизити своєї гідності, доводиться витрачати на смерть більше, ніж вони заробляли за життя.

Однак аристократами надгробків є поліровані з усіх боків велетні з мармуру та чорного шведського граніту. В них кожна стінка, незалежно від того, видно її чи ні, відполірована до блиску, навіть цоколі гладенькі, причому їх не тільки по одному чи по два, а часто є ще й третій, скошений, а зверху ця блискуча річ увінчана ще й масивним хрестом з такого самого матеріалу. Сьогодні такі пам’ятники можуть купити лише багаті селяни, власники великих реальних цінностей, спекулянти та спритні ділки, які працюють на довгострокових векселях і таким чином живуть за рахунок державного банку, котрий завжди платить новими, незабезпеченими золотом асигнаціями.

Ми разом поглядаємо на один із цих пишних надгробків, який ще чверть години тому належав фірмі. Ось він стоїть, чорний, блискучий, ніби щойно полакований автомобіль, весна огортає його своїми пахощами, бузок вклоняється йому, а він, як велична дама, холодна, незворушна, ще на якусь годину незаймана, – потім на його вузькому животі позолоченими латинськими літерами по вісімсот марок за кожну буде написано прізвище його володаря Генріха Фледерзена.

– Щасливої дороги, чорна Діано! – гукаю я, здіймаючи капелюха. – Поети споконвіку не могли збагнути, що навіть довершена краса підлягає законам долі й приречена на жалюгідну смерть! Щасливої дороги! Ти станеш тепер безсоромною рекламою для душі шахрая Фледерзена, що здирав з бідних удів нашого міста останні десятитисячні за надто дороге масло, в яке він домішував маргарин, не кажучи вже про грабіжницькі ціни на шніцелі з телятини, котлети з свинини і печеню з яловичини. Щасливої дороги!

– Ти викликав у мене голод. – заявляє Георг. – Ходімо у «Валгалу». Чи тобі треба спочатку купити краватку?

– Ні, я ще встигну купити, поки зачиняться крамниці. В суботу після обіду долар більше не піднімається. Від сьогодні з дванадцятої години аж до ранку в понеділок наша валюта стоїть на місці. А чому власне? Хтось діє тут, мабуть, дуже ледачий. Чому вартість марки не падає в кінці тижня? Бог її загримує чи що?

– Тому що біржа в цей час уже не працює. Є ще запитання?

– Є. Людина живе, керуючись насамперед своїми внутрішніми нахилами, а потім уже зовнішніми умовами чи навпаки?

– Людина живе й годі. У «Валгалі» сьогодні гуляш з картоплею, огірками й салатом. Я бачив меню, коли повертався з банку.

– Гуляш! – Я зриваю примулу й встромляю її собі в петельку. – Людина живе, твоя правда. А хто хоче знати більше, той пропав. Ходім, подражнимо трохи Едуарда Кноблоха.

Ми входимо в просторий ресторан готелю «Валгала». Хазяїн готелю, Едуард Кноблох, гладкий велетень у коричневій перуці і розстебнутому чорному сюртуці, побачивши нас, так кривиться, ніби йому з ніжною олениною на зуби попала дробина.

– Добрий день, пане Кноблох! – каже Георг. – Сьогодні чудова погода! Така погода викликає вовчий апетит.

Едуард нервово здвигає плечима.

– Їсти багато шкідливо. Шкідливо на печінку, на жовч і на все.

– Тільки не у вас, пане Кноблох, – ласкаво заперечує Георг. – У вас обіди корисні для здоров’я.

– Це так. Але надто здорова їжа теж може зашкодити. Згідно з найновішими науковими даними, той, хто споживає багато м’яса…

Я перебиваю Едуарда, злегка плеснувши його по м’якому животі. Він відсахується, наче його вдарили в пах.

– Дай спокій і скорися долі,– кажу я. – Ми не об’їмо тебе. Що поробляє поезія?

– Пішла жебрати. Мені ніколи. Адже такі часи!

Мене не смішать його безглузді фрази. Едуард не тільки хазяїн готелю, але й поет; однак так легко спекатись мене йому не пощастить.

– Де сісти? – питаю я.

Кноблох оглядається. Зненацька його обличчя прояснюється.

– Дуже шкода, панове, але всі столики зайняті.

– Нічого, ми почекаємо.

Едуард озирається ще раз.

– Скидається на те, що жоден столик не звільниться швидко, – сяючи, заявляє він. – Панове ще тільки починають їсти суп. Може, ви сьогодні підете в «Альтштедтергоф» або в ресторан на вокзалі? Там теж можна сяк-так попоїсти.

Сяк-так! Здається, нам сьогодні судилося бути об’єктом для сарказму. Спочатку Генріх, а тепер Едуард. Але ми будь-що боротимемось за гуляш, коли б навіть довелось чекати цілу годину. Гуляш – це вершина меню в ресторані «Валгала».

Однак Едуард не тільки поет; він, виявляється, ще й уміє читати чужі думки.

– Даремно чекаєте, – каже вій. – У нас мало гуляшу, і його завжди дуже швидко розбирають. Чи, може, ви з'їсте німецький біфштекс? Тоді розташовуйтесь тут, біля стойки.

– Краще вмерти, – кажу я. – Ми матимемо гуляш, навіть коли б довелося порубати тебе самого.

– Справді? – сумнівається Едуард. На його жирному обличчі проступає тріумф.

– Авжеж, – відповідаю я і знову плескаю його по животі.– Ходімо, Георгу, у нас є столик.

– Де? – швидко питає Едуард.

– Он там, де сидить пан, схожий на шафу. Еге ж, отой рудий, з елегантною дамою. Той, що підвівся й киває нам. Мій друг Віллі, Едуарде. Пришли кельнера, ми будемо замовляти!

Ми прямуємо до Віллі. За спиною в нас розлягається такий звук, ніби лопнула автомобільна камера, – то Едуард шипить від злості.

Причина всієї цієї комедії, яку нам улаштував Едуард, дуже проста. Раніше в нього можна було їсти по абонементах. Відвідувачі купували книжечку з десятьма талонами, і потім кожний обід зокрема коштував трохи дешевше. Едуард запровадив абонементи, щоб принадити клієнтів. Однак останніми тижнями лавина інфляції сплутала його розрахунки; якщо обід на перший талон ще відповідав ціні, яку за нього було заплачено, то вартість останнього талона виявлялась значно нижчою за вартість обіду. Через це Едуард скасував абонементи: він надто багато втрачав на них. Але тут у нас виникла блискуча ідея. Ми вчасно довідались про його намір і шість тижнів тому витратили всі гроші від продажу пам’ятника полеглим воїнам на абонементи у «Валгалі», які ми закупили оптом. Щоб не дуже впасти у вічі, ми використали для цього різних людей: трунаря Вільке, сторожа міського кладовища Лібермана, нашого скульптора Курта Баха, Віллі, ще кількох фронтових друзів, товаришів по торгових справах і навіть Лізу. Вони скупили для нас у касі книжечки з талонами. Переставши продавати абонементи, Едуард сподівався, що за десять днів усі талони скінчаться, бо в книжечках їх було тільки по десятку, а він гадає, що жодна розсудлива людина не придбає собі більше, ніж одну книжечку. Однак ми з Георгом мали їх понад тридцять кожен. Через два тижні після скасування абонементів Едуард захвилювався, бо ми все ще розраховувались талонами; коли минуло чотири тижні, його почала охоплювати паніка. На той час ми вже їли за півціни; після шести тижнів обід нам коштував не дорожче як десять сигарет. Ми з'являлись день у день і розраховувались талонами. Едуард запитував, скільки в нас їх ще є, – ми ухилялися од відповіді. Він спробував не брати талонів – ми наступного разу привели з собою адвоката, запросивши його на віденський шніцель. За десертом адвокат прочитав Едуардові цілу лекцію про контракти та зобов’язання і заплатив за їжу нашим талоном. Лірика Едуарда набула похмурих рис. Він спробував домовитись– ми відхилили його спробу. Він написав повчальний вірш «Вилазить боком кривдою нажите» і послав його до газети. Редактор показав вірша нам. У ньому було повно ущипливих натяків на могильників народу, згадувалось про надгробки й траплялося слово «Кроль-лихвар». Ми запросили свого адвоката на свинячі котлети у «Валгалу», і він пояснив Едуардові, що таке публічна образа та які вона може дати наслідки, знову ж таки розрахувавшись нашим талоном. Едуард, який раніше був ніжним ліриком і оспівував тільки квіти, почав писати вірші, сповнені ненависті. Однак це було все, що він міг зробити. Боротьба триває далі. Едуард щодня сподівається, що наші запаси скінчаться; він не знає, що у нас талонів більше, ніж на сім місяців.

Віллі підводиться. Він у новому темно-зеленому костюмі з дуже дорогої матерії і скидається у ньому на червоноголову жабу-древесницю. Краватка в нього прикрашена перлиною, на вказівному пальці правої руки виблискує масивний перстень з печаткою. П’ять років тому Віллі був помічником командира нашої роти. Йому двадцять п’ять років – стільки, як і мені.

– Дозвольте познайомити вас, – каже Віллі.– Мої товариші й фронтові друзі Георг Кроль та Людвіг Бодмер – фрейлейн Рене де ля Тур з «Мулен руж» у Парижі.

Рене де ля Тур стримано, але приязно киває нам. Ми вражено дивимось на Віллі. Він відповідає нам гордим поглядом.

– Влаштовуйтесь, панове, – запрошує Віллі.—Наскільки я розумію, Едуард хотів позбавити вас обіду. Гуляш смачний, хоч трохи замало цибулі. Сідайте, ми охоче дамо вам місце.

Ми сідаємо навколо столу, Віллі знає про нашу війну з Едуардом і стежить за нею з цікавістю природженого гравця.

– Кельнер! – гукаю я.

Плоскостопий кельнер, який перевальцем пробирається між столиками за чотири кроки від нас, раптом глухне.

– Кельнер! – гукаю я ще раз.

– Ти справжній варвар, – зауважує Георг. – Ображаєш людину її професією. Навіщо ж він робив вісімнадцятого року революцію? Гукай: «Пане старший офіціант!»

Я посміхаюсь. Це правда, німецька революція 1918 року була найбезкровніша в світі. Революціонери самі так перелякались, що відразу ж покликали на допомогу бонз і генералів з колишнього уряду, щоб ті захистили їх від приступу надмірної хоробрості. Ті великодушно погодились. Частину революціонерів було вбито, князям та офіцерам дали величезні пенсії, щоб вони мали час готувати путчі, чиновники одержали нові титули; вчителі стали вченими радниками, шкільні інспектори – шкільними радниками, кельнери дістали право величати себе старшими офіціантами, колишні партійні секретарі стали превосходительствами, військовий міністр демократичного уряду з великою радістю взяв під своє крильце в міністерство справжніх генералів, і німецька революція потонула 6 червоному плюші, в комфорті, в пивних і в тузі за мундирами та командами.

– Пане старший офіціант! – гукає Георг.

Кельнер і далі вдає, що не чує. Це давній дитячий трюк Едуарда: він сподівається, що ми здамось, коли кельнери не обслуговуватимуть нас.

– Старший офіціант! Ви оглухли? – розлягається раптом у залі громовий голос з першокласним прусським казарменим відтінком. Він одразу діє, як сигнал труби на старих бойових коней. Кельнер зупиняється, ніби йому вистрілили в спину, і обертається; два інших кидаються до нас звідкись збоку, хтось клацає каблуками, якийсь чоловік, що сидить недалеко від нас, схожий на військового, тихо вигукує: «Браво», і навіть Едуард біжить, щоб довідатись, кому належить цей голос з вищих сфер. Він знає, що ні я, ні Георг не можемо так командувати.

Ми мовчки дивимось на Рене де ля Тур. Вона сидить собі спокійно й скромно, нібито все це її не стосується. Проте гукнути так могла тільки вона – ми знаємо голос Віллі.

Кельнера зупиняється біля нашого столика.

– Що панство бажає?

– Суп з макаронами, гуляш і каша для двох, – каже Георг. – І швидше, а то ми прочистимо вам вуха.

Едуард підходить до нас. Він не розуміє, що сталося, і кидає погляд під стіл. Там ніхто не сховався, а дух не може так ревти. Ми теж не можемо, Едуард знає це.

– Дуже прошу вас, – каже він нарешті,– в моєму закладі не зчиняти такого галасу.

Ніхто не відповідає. Ми тільки байдуже позираємо на нього. Рене де ля Тур пудриться. Едуард повертається, щоб іти геть.

– Хазяїне! Йдіть-но сюди! – лунає раптом той самий громовий голос у нього за спиною

Едуард швидко повертається і вирячує на нас очі. На наших обличчях та сама байдужа посмішка. Його погляд зупиняється на Рене де ля Тур.

– Це ви щойно?..

Рене закриває пудреницю.

– Що? – питає вона срібним чарівним сопрано. – Що ви хочете?

Едуард остаточно збитий з пантелику. Він не знає вже, що й думати.

– Ви, мабуть, перевтомилися, пане Кноблох? – питає Георг. – Здається, у вас галюцинації?

– Але ж хтось щойно…

– Ти збожеволів, Едуарде, – перебиваю я його. – І вигляд у тебе поганий. Треба відпочити. Нам не цікаво продавати твоїм рідним дешевий надгробок з фальшивого італійського мармуру, а кращого ти не вартий.

Едуард кліпає очима, як старий сич.

– Дивна ви людина, – каже Рене де ля Тур ніжним, як у флейти, сопрано. – Звалюєте на своїх гостей вину за те, що ваші кельнери глухі.

Вона сміється – чарівна дзвінка суміш срібла й музики.

Едуард хапається за голову. Він втрачає останню витримку. Ні, цю дівчину теж ні в чому не запідозриш. Той, хто так сміється, не може горлати, як солдафон.

– Можете йти, Кноблох, – недбало кидає Георг. – Чи хочете побалакати з нами?

– І не їж так багато м'яса! – додаю я. – Мабуть, вся біда в ньому. Як ти щойно казав нам: згідно з найновішими науковими даними…

Едуард рвучко повертається і швидко йде геть. Ми чекаємо, поки він відійде на достатню відстань. І ось могутнє тіло Віллі починає тремтіти від беззвучного сміху. Рене де ля Тур ніжно посміхається. Очі її іскряться.

– Віллі, – кажу я. – Я людина поверхова і вважаю цю мить одною з найкращих у своєму молодому житті. Але поясни ж нам, нарешті, що трапилось?

Віллі, тіпаючись від німого реготу, показує на Рене.

– Exusez, mademoiselle, – звертаюсь я до неї.– Je me…

Моя французька мова викликає у Віллі ще більший регіт.

– Скажи їм, Лотто, – пирхає бін.

– Що? – скромно посміхаючись, але тихим розкотистим басом питає Рене.

Ми мовчки дивимось на неї.

– Вона артистка, – видавлює з себе Віллі.– Дуетистка. Виконує дуети, але сама. Одну строфу високим голосом, другу – низьким. Одну – сопрано, другу – басом.

Темрява розвіюється.

– Але ж бас… – дивуюсь я.

– Талант, – пояснює Віллі. – І, звичайно, старанність. Вам треба колись послухати, як вона передає сімейну сварку. Лотта просто чарівна!

Ми погоджуємося з цим. З’являється гуляш. Едуард крадеться по залі, стежачи здалеку за нашим столиком, його хиба в тому, що він завжди намагається доскіпатись до всього. Це псує його лірику і робить його недовірливим. Зараз Едуард сушить собі голову над походженням таємничого баса, але він навіть не підозрює, що його ще чекає. Георг Кроль, кавалер старої школи, запросив Рене де ля Тур і Віллі бути нашими гостями і разом з нами відсвяткувати перемогу. А потім він дасть Едуардові за чудовий гуляш чотири папірці, які всі разом сьогодні варті хіба що кілька кісток. Едуардові залишиться тільки скреготіти зубами від злості.

Вечоріє. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, розташованій над конторою. Наш будинок низький, старий і занедбаний. Він, як і сусідні будинки, раніше належав церкві, що стоїть на майдані в кінці вулиці. В ньому колись мешкали священики та церковні служники, але шістдесят років тому він перейшов до рук фірми Кролів. Дім, власне, складається з двох низеньких будинків, розділених ворітьми зіркою і під’їздом; в другому живе відставний фельдфебель Кнопф з дружиною і трьома дочками. Далі починається чудовий старий сад, у якому міститься наш товар, а за ним, трохи ліворуч, стоїть двоповерхова дерев’яна будівля, схожа на повітку. На першому поверсі працює наш скульптор. Курт Бах. Він ліпить конаючих левів і орлів, що здіймаються летіти, і намічає на надгробках написи, які потім видовбує каменяр. У вільний час Курт Бах грає на гітарі, мандрує і мріє про золоті медалі славнозвісному Куртові Баху пізнішого періоду – того періоду, який ніколи не настане. Йому тридцять два роки.

Верхній поверх ми здаємо трунареві Вільке – худому чоловікові, про якого ніхто не знає, є в нього сім'я чи ні. У нас з ним дружні стосунки, як завжди, коли вони основані на взаємній вигоді. Дізнавшись про свіжого покійника, якому ще не замовлено труни, ми рекомендуємо Вільке або даємо йому знати, щоб він запропонував свої послуги. Вільке робить те саме для нас, коли назнає десь труп, якого ще не встигли схопити гієни конкуренції, тому що боротьба за покійників жорстока і ведеться до останнього. Оскар Фукс, комівояжер наших конкурентів Гольмана й Клоца, використовує для цього навіть цибулю. Перш ніж зайти в дім, де лежить покійник, він виймає з кишені кілька порізаних цибулин і нюхає їх, аж поки не виступають сльози, – тоді прямує до хати і, вдаючи, що дуже сумує за дорогим небіжчиком, починає влаштовувати свої справи. Його прозивають за це Плаксивим Оскаром. Дивно, однак якби родичі багатьох покійників піклувалися про них за життя хоч наполовину так, як піклуються тоді, коли це вже все ні до чого, ті радо відмовилися б від найдорожчого склепу – але така вже людська вдача: ми цінуємо по-справжньому тільки те, чого не маємо.

Вулицю поволі затягує прозорий серпанок сутінку. У Лізи вже світиться, але цього разу вікна завішено – знак, що різник дома. Від її будинку починається сад торговця винами Гольцмана. Через огорожу перехиляється бузок, а з підвалу від бочок тхне оцтом. З воріт нашого будинку на вулицю виходить відставний фельдфебель Кнопф. Це худий чоловік у кашкеті з козирком і з палицею в руці, який, всупереч своїй професії й тому, що він за все життя не прочитав жодної книжки, крім стройового уставу, скидається на Ніцше. Кнопф прямує по Гакенштрассе вниз і на розі Марієнштрассе завертає ліворуч. Опівночі він повернеться назад уже з правого боку – цим Кнопф закінчить свій обхід міських пивниць, котрий він, як і належить старому солдатові, здійснює з методичною послідовністю. Кнопф п’є тільки горілку і тільки хлібну. Але вже й знає її, як ніхто інший. В місті є щось із три чи чотири фірми, які курять цей сорт горілки. Для нас їхня продукція приблизно однакова на смак, а для нього ні; він відрізняє, яка звідки, уже по запаху. Сорок років невтомної праці так витончили його смак, що навіть коли горілка того самого сорту, він може визначити, – з якої пивниці її взято. Кнопф запевняє, що й кожен льох має свій особливий запах і він уміє його розрізнити. Звичайно, не по горілці з пляшок, а лиш по тій, що з бочок. Він уже не раз вигравав на цьому в заклад.

Я підводжусь і озираюсь довкола. Кімната моя невелика, з низькою нерівною стелею, однак у ній є все, що мені потрібно: ліжко, полиця з книжками, стіл, кілька стільців і старе піаніно. П’ять років тому на фронті я й гадки не мав, що колись так добре житиму. Ми тоді стояли у Фландрії– то був великий наступ на Кемельберг, під час якого полягло три чверті нашої роти. Георг Кроль другого дня попав до лазарету з раною в животі, а я ще витримав майже три тижні, поки куля не влучила мені в коліно. Потім війна скінчилась поразкою, і я став, нарешті, вчителем. Так хотіла моя хвора мати, і я обіцяв їй. Мати гадала, що коли я стану чиновником, матиму професію і постійне місце роботи, то, принаймні, зі мною нічого більше не трапиться. Мати померла в останні місяці війни, але я все-таки склав іспити і працював деякий час у глухих селах, поки не відчув, що не можу більше втокмачувати дітям те, у що сам давно вже не вірю, і ховати себе живцем серед спогадів, котрі хотів би забути.

Я пробую читати, але в таку погоду не читається. Весна хвилює кров, і в сутінках усе відразу якось губиться. Все ніби втрачає межі, на душі стає тривожно, аж серце завмирає. Я вмикаю світло і відразу ж почуваю себе безпечніше. На столі лежить жовта папка з віршами, надрукованими на машинці в трьох примірниках. Час од часу я посилаю по кілька таких примірників до газет. Газети або повертають їх, або зовсім не відповідають; тоді я друкую нові копії і посилаю знову. Лише тричі мені пощастило дещо опублікувати в міській щоденній газеті, та й то з допомогою Георга, який знає її редактора відділу міського життя. Однак цього виявилось досить для того, щоб стати членом верденбрюкського клубу поетів, який раз на тиждень збирається в Едуарда Кноблоха, в його «Кімнаті древніх германців». Едуард недавно намагався виключити мене з клубу, мотивуючи це тим, що мій вчинок з абонементами аморальний, однак інші члени проголосували проти, заявивши, що я діяв цілком чесно, саме так, як багато вже років діють усі промисловці й весь діловий світ нашої любої батьківщини, – а крім того, мистецтво й мораль не мають між собою нічого спільного.

Я відкладаю вірші набік. Вони раптом здаються мені банальними й дитячими – типовими спробами, які робить майже кожен юнак. Я почав їх писати в окопах, але тоді в цьому був глузд – вірші на якусь мить відривали мене від того, що я бачив, це був маленький острівець опори й віри в те, що по той бік спустошення й смерті існує ще щось. Але ті часи давно минули; сьогодні я знаю, що поряд із спустошенням і смертю існує багато чого іншого, і знаю також, що все це може навіть існувати водночас. Віршів мені більше не треба: в книжках, що стоять у мене на полиці, сказано про все це набагато краще. Але що б з нами сталося, коли б цього усвідомлення було досить, аби відмовитися від того, що робиш? Де б ми всі були? Тому я й пишу далі, хоч дуже часто вірші здаються мені сірими й сухими в порівнянні з вечірнім небом, яке зараз, оранжове, ніби яблуко, розкинулось над дахами і вулицями, заповненими фіолетовим сутінком.

Я спускаюсь сходами вниз повз темну контору і виходжу в сад. Двері у Кнопфів відчинені. В освітленій кімнаті, ніби в палаючій печері, сидять всі три Кнопфові дочки і шиють. Дзижчать машинки. Я

зиркаю на вікно, що поряд з конторою. Воно не світиться. Георг уже кудись зник. Генріх теж, мабуть, шукає відради у своїй пивниці.

Я обходжу сад. Його хтось поливав: земля вогка і дуже пахне. Майстерня Вільке порожня, в Курта Баха теж тихо. Вікна відчинені, напівготовий лев скоцюрбився на підлозі, ніби в нього болять зуби, а поруч мирно стоять дві порожні пляшки з-під пива.

Раптом починає щебетати пташка. Це дрізд. Він усівся на вершечку пам’ятника, якого Генріх продав за безцінь, і співає голосом надто сильним для такого маленького чорного клубочка з жовтим дзьобом. Його щебет, в якому чути то радість, то жаль, бере й мене за серце. Якусь мить я думаю про те, що ця пісня, котра для мене означає і життя, і майбутнє, і мрії, і все незвідане, чуже й нове, для черв’яків, що зараз виповзають із вогкої землі навколо пам’ятника, безумовно, є не чим іншим, як жахливим сигналом смерті від безжального дзьоба дрозда. Однак я не можу нічого з собою вдіяти, пісня полонить мене, розслаблює, і ось я стою, безсилий, самотній і дивуюсь, що не розірвусь або не полину, як повітряна куля, у вечірнє небо. Нарешті я опановую себе і бреду назад садом, повним нічних запахів, піднімаюсь сходами нагору, сідаю до піаніно, б’ю по клавішах, гладжу їх, щоб, як дрізд, виспівати, виплакати те, що в мене на серці,– але з того нічого не виходить, крім безладної мішанини із арпеджіо, модних пісеньок, народних мотивів та уривків з «Кавалера троянд» і «Трістана», які я нанизую одне на одне, аж поки з вулиці хтось не гукає:

– Гей, ти, навчися спершу грати як слід!

Я підводжусь і наближаюсь до вікна. В темряві зникає чиясь невиразна постать; незнайомець уже надто далеко, щоб шпурнути йому чимось у голову, та й навіщо? Він сказав правду. Я не вмію грати як слід ні на піаніно, ні в житті, і ніколи не вмів – завжди був занадто гарячий, завжди занадто поспішав, завжди щось ставало на перешкоді, завжди щось ламалось, – однак хто взагалі може грати як слід, а якби й міг, то яка з того користь? Хіба непроглядна темрява буде від того не такою темною, чи запитання, на які немає відповіді, стануть від того не такими безнадійними, чи відчай від споконвічної недосяжності бажаного не таким пекучим? Чи це допоможе пояснити життя, опанувати його й осідлати, як коня? Чи воно завжди буде, як могутнє вітрило в бурю, що несе нас, а коли ми хочемо підкорити його, кидає у воду? Переді мною часто зяє провалля, яке, здається, сягає аж до центру землі. Що виповнює його? Розпач? Щастя? І яке? Втома? Розчарування? Смерть? Для чого я живу? Справді, для чого я живу?