Текст книги "Механічний апельсин"

Автор книги: Энтони Берджесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

3

Геть очманілий, я бачив усе нєчьотко, але був певен, братва, що колись уже зустрічався з тими фараонами десь в іншому мєстє. Того, котрий схопив мене й потяг аж до виходу з біблії, я зовсім не знав; як для рожі він видався мені надто юним А от спини двох інших я, побий мене грім, уже колись бачив. Ті двоє весело і з великим удовольствієм періщили коротенькими нагаями старпьоров, покрикуючи.

– Ось вам, ось вам, розбишаки! Знатимете, як бешкетувати й порушувати державний спокій, негідники!

Так фараони позаганяли тих напівживих старих месників, що важко сапали й стогнали, назад до читальні, а тоді, із задоволеним смєхом, повернулись і уздріли мене. Старший з них вигукнув:

– Боже ж ти мій! Та це ж Алекс! Давненько не бачились, кентику. Як тобі ведеться?

Я був геть приголомшений. Уніформа і шлем не давали розгледіти як слід того, хто говорив, але його ліцо й голос здалися мені знайомими. Я глипнув на другого – бєзумноє ліцо, посмішка до самих вух. Тут не було ніяких сумнівів. Ще дужче ошелешений, я знову перевів погляд на того, що божився. Так, це був гладкий Баржа, мій давній ворог. А другий, певна річ, – Дим, колись мій кентик і ворог смердючого цапа Баржі, а тепер – фараон, в уніформі й шлємє, з нагаєм, щоб наводити порядок.

– Та ні, не може бути, – пробелькотів я.

– Здивований, еге ж? – і Дим видав добре мені знайоме «У-ха-ха!»

– Це неможливо, – сказав я. – Цього не може бути. Я не вірю.

– Але ж ти на власні глаза бачиш, – ошкірився Баржа. – Ніяких трюків, ніякого чародійства, кентику. Звичайна робота для двох хлопців, що вийшли із шкільного віку. Поліція.

– Та ви ще зелені, – заперечив я. – Надто зелені. Таких малолєток, як ви, ніхто не міг зробити рожамі.

– Були зелені, – кинув Дим-полісмен. Я цього ніяк не міг утямити, братики, не міг, і край. – Були, юний кентику. І ти був зелений, власне, найзеленіший, А тепер ось ми які.

– Все одно не вірю, – не вгавав я.

Тобі Баржа, тобто Баржа-рожа, чого я ніяк не міг сприйняти, звернувся до того юного фараона, котрий тримав мене і котрого я не знав:

– Гадаю, Рексе, краще буде вдатися до негайного покарання. Хлопці – це хлопці, як завжди. Не варто розводити формальності у відділку. Цей просто знову взявся за своє. Ти його, звісно, не можеш пам’ятати, а от ми пам’ятаємо. Він напав на цих старих беззахисних дідків, і вони дали йому належного відкоша. Ім’ям держави ми мусимо сказати й своє слово.

– Що все це означає? – запитав я, не вірячи своїм вухам. – Вони самі накинулися на мене, братики. Ви ж бо не на їхньому боці, такого просто не може бути. Чуєш, Диме? Це ж був той старпьор, над яким ми колись познущались, а тепер він вирішив нємножко помститися, хоч минуло стільки часу.

– Так, часу минуло багато, – погодився Дим. – Я вже тих днів добре й не пам’ятаю, і не називай мене більше Димом. Кажи полісмен».

– Досить спогадів! – кинув Баржа. Він був тепер не такий гладкий, як колись. – Неслухняних мальчіков, охочих різатися брітвой, треба приструнювати.

Вони скрутили мене й витягли з біблії. На вулиці чекала поліційна машина, і той, котрого звали Рексом, сів за кермо. Мене запіхнулі в машину, а я ніяк не міг позбутися відчуття, що все це жарт. Мені здавалося, ніби Дим ось-ось скине з голівера свій шлем і вигукне: «У-ха-ха!» Одначе шлем він не скидав. Намагаючись перебороти страх у душі, я поцікавився:

– А Піт, що сталося з Пітом? Джорджі скінчив так трагічно… Я про нього чув.

– Піт? Атож, Піт… – проказав Дим. – Здається, я пригадую таке ім’я. Я помітив, що ми виїздимо за місто, й запитав:

– Куди це ми?

Баржа – він сидів на передньому сидінні – обернувся й пояснив:

– Ще видно, тому поїдемо за місто. Там хоч по-зимовому й голо, зате безлюдно і затишно. Людям у місті навряд чи варто дивитись на наші негайні покарання. Наводити порядок на вулицях доводиться не завжди. – І знову повернувся до мене спиною.

– Чуєш, – покликав я його, – я чогось нічого не второпаю. Те, що було, давно загуло. За колишні свої вчинки я відбув покарання. Мене вилікували.

– Про це нам читали, – підтвердив Дим. – Старший офіцер усе нам прочитав. Він сказав, що це дуже гарний метод.

– Читав тобі? – перепитав я трохи зневажливо. – Невже ти й досі такий «димний», що не вмієш сам прочитати, братухо?

– Е ні, – лагідно й співчутливо протяг Дим. – Не кажи так більше. Досить, кентику!

Він щосили долбанул мене в рило, і з мого роз’юшеного носа відразу зацебеніла кров.

– Мене завжди оточували зрадники, – гірко промовив я, втираючи ладонью кров. – Я приречений на самко-мотність.

– Отут, – сказав Баржа. – Це те, що треба.

Ми зупинилися за містом. Довкола стояли голі дерева, деякі з них порипували під вітром, а здалеку долинало жужжаніє якоїсь сільськогосподарської машини. Вже сутеніло, була якраз середина зими. Навколо ані людей тобі, ані тварин. Лише ми вчотирьох.

– Вилазь, Алексе! – наказав Дим. – Зараз, хлопчику, дістанеш своє малєнькоє наказаніє.

Весь той час, поки вони вправлялися, водій сидів у машині за кермом, курив труїлку й почитував книжечку. Він увімкнув світло в салоні, щоб було краще видно. І зовсім не зважав на те, що витворялі Баржа й Дим з вашим скромним оповідачем. Не стану переказувати, що саме вони витворялі, – крізь жужжаніє сільгоспмашини та порипування голих дерев чулося лише зітхання та глухі удари. В освітленій машині водій незворушно гортав книжку, пускаючи хмарки тютюнового диму. А мене, братики, тим часом лупцювали. Нарешті Баржа чи, може, Дим – не скажу напевне, хто саме, – кинув:

– Мені здається, кентику, досить. А ти як гадаєш?

Наостанку кожен із них долбанул мене в ліцо, я зваливсь і простягся на обмерзлій траві. Було холодно, але я цього не відчував. А вони обтрусили ладоні, натягли шлеми та мундири, що їх перед тим поскидали, й повернулися до машини.

– Побачимось іншим разом, Алексе! – гукнув Баржа, а Дим лише по-блазенському заухахакав. Водій дочитав сторінку, відклав книжку, ввімкнув мотор, і вони рушили в бік міста, помахавши мені на прощання, – колишній мій кентик і колишній ворог. А я так само лежав – знеможений, виснажений.

Отже, не встиг я вийти з ув’язнення, як мене страшенно побили. А тут ще й полив крижаний дощ. І не видно було ні людей, ні світла в будинках. Куди мені йти, безпритульному, із самими дрібняками в карманах? Я заридав: «Ой-ой-ой! А тоді підвівся й пішов.

4

Дім, дім, дім… Я мріяв про дім, братики, і справді йшов до дому, цебто до «Оселі». В темряві я збився з дороги й рушив не в бік міста, а туди, звідки долинало жужжаніє сільгоспмашини. Цей шлях привів мене до селища. В мене було таке враження, ніби колись я його вже бачив. А втім, нічого дивного, всі селища схожі, особливо в тємнотє. З одного боку були будинки, з другого – щось на зразок шинку, а в кінці селища в самко-мотності стояв маленькій котеджик. На воротах вилискувала назва: «Оселя». Я змок під крижаним дощем до рубця, моя модна одєжда мала жалюгідний, зворушливий вигляд, чудовий «німб» на голівері обернувся в скуйовджені вонючіє патли, на ліце, я був певен, лишилися подряпини й синці, а кілька зубьєв, щойно я торкнув їх язиком, або ж болталом, випали. Все тєло нило, мучила спрага. Роззявивши пасть, я ловив холодні краплі. Шлунок, у якому не було піщі від самого ранку, – та й тоді, братики, він дістав її не багато, – бурчав: бур-р-р-р!

Отже, котедж називався «Оселя», і саме тут, можливо, жив чєловєк, ладний прийти на допомогу. Я відчинив ворота, трохи не посковзнувшись на стежці, – від дощу вона взялася крижаною кіркою, – підійшов до будинку і обережно, благальне постукав у двері. Ніхто не відгукнувся, отож я постукав дужче й дужче й довше і нарешті почув, як у передпокої зачовгали чиїсь кроки. Двері прочинились, і чоловічий голос запитав:

– Хто там? Чого треба?

– О, будь ласка, допоможіть! – попросив я. – Мене побили полісмени й кинули на дорозі помирати. Прошу вас, сер, дайте мені напитись і дозвольте трохи обігрітися.

Двері широко відчинилися, і я побачив м’яке світло й вогонь, що потріскував – трісь-трісь-трісь! – у каміні.

– Заходь, – сказав чєловєк, – хоч би хто ти був. Хай помогає тобі Бог, бідолашний страднику. Заходь, і дай-но я тебе огляну.

Похитуючись, я ступив у передпокій. Героя з себе я, братики, не вдавав, бо справді почувався знесиленим, помолоченим. Той добрий чєловєк узяв мене за плечі й підштовхнув до кімнати, в якій палав камін і яку я, звичайно, відразу впізнав. Аж тепер я збагнув, чому назва «Оселя» на воротах видалась мені такою знайомою. Я зиркнув на того чєловєка, а він співчутливо подивився на мене, і я пригадав тепер і його. Ясна річ, він мене не пам’ятав, бо в ті безтурботні часи я й мої так звані кенти, як ішли на моцниє дракі, пакості чи кражі, влаштовували маскарад – надягали маски. Це був приземкуватий мужік середніх літ – тридцяти, сорока чи й п’ятдесяти – в очках.

– Сідай ближче до вогню, – сказав він. – Зараз я принесу тобі трохи віскі й теплої води. Боже мій, боже мій, як же тебе побили! Він дбайливо оглянув мій голівер і ліцо.

– Це поліція, – пояснив я. – Клята суча поліція.

– Ще одна жертва, – зітхнув він. – Жертва нашого часу. Гаразд, піду принесу віскі, а тоді промию тобі рани.

Коли він вийшов, я роззирнувся в тій малєнькой затишній кімнаті. Безліч книжок, камін, кілька стільців. Було видно, що тут бракує жінки. На столі стояла друкарська машинка, поруч валялися аркуші паперу, і я згадав, що той чєловєк був письменник. «Механічний апельсин» – так називався тоді рукопис. Смішно, що це збереглося в моїй пам’яті. А втім, краще б я про це не згадував, бо тепер відчув потребу в допомозі й співчутті. А все – оті грязниє ублюдкі в жахливій білій будівлі, то вони зробили з мене такого безпорадного і спраглого на доброту. Навіть більше, тепер мені й самому хотілося поспівчувати комусь і допомогти, аби лиш хтось потребував цього.

– А ось і я, – сказав господар, повернувшись. Він дав мені склянку гарячого підбадьорливого пойла, я випив і відчув себе краще. Потім він промив подряпини в мене на ліце і промовив:

– Зараз приймеш гарячу ванну, а тоді вже розповіси про все за вечерею. Поки купатимешся, я приготую чогось гаряченького.

Я не міг стримати сліз, братва, такий він був добрий. А чєловєк, мабуть, побачив, що глаза мої на мокрому мєстє, бо поплескав мене по плечу й сказав:

– Ну ж бо, годі, годі!

Отож я піднявся сходами, прийняв ванну, а він приніс мені піжаму й халат, нагріті над каміном, а також стоптані тапочкі. І хоч у мене ще стріляло в голові й боліло все тєло, я вже був певен, що невдовзі почуватимусь багато краще. Коли я зійшов униз, то побачив, що він накрив уже в кухні стіл, поклав хлібину й поставив пляшку гострого соусу «Пріма». Потім додав ще чудову яєчненцію з ломтікамі шинки та розвареними сосисками, а також два кухлі солодкого чаю з молоком. Сидіти в теплі й вечеряти було просто кайфово. Я відчув, що страшенно зголоднів, тому, з’ївши яєчню, заходився ковтати ломтік за ломтіком хлєб, намазуючи його маслом і суничним варенням, яке брав із здоровєнной банкі.

– Краще вже не буває, – признався я. – Як же я вам за все це віддячу?

– Мені здається, я знаю, хто ти, – сказав господар. – Якщо ти справді той, кого я маю на увазі, то ти, друже, прийшов туди, куди треба. Чи то не твоє фото надрукували сьогодні ранкові газети? Чи не ти став нещасною жертвою отого жахливого нового методу? Коли так, то тебе послала сюди сама доля. Спершу людину піддали тортурам у в’язниці, а тоді викинули на вулицю, щоб її змордувала поліція! В мене серце за тебе розривається, бідолашний хлопчику.

Я не спромігся видушити з себе й слова, братики, хоч сидів з роззявленою пастью, ладний відповісти на будь-яке запитання.

– Ти не перший, хто шукає тут розради, – провадив господар. – Поліція вподобала нашу околицю й часто привозить сюди своїх жертв. Але це – справжній знак долі, що ти, жертва не лише поліції, також опинився тут. Може, тобі доводилося чути про мене?

Треба було дуже пильнувати, братики.

– Я чув про «Механічний апельсин», – відповів я. – Читати не читав, але чув.

– Он які – кинув він, і ліцо його засяяло, наче вранішнє сонечко над обрієм. – А тепер розкажи про себе.

– Розказувати особливо нема й чого, сер, – скромно промовив я. – То була дурна хлоп’яча витівка. Мої так звані друзі умовили мене, навіть примусили, залізти до будинку однієї старої ципи, тобто жінки. Я не заподіяв їй ніякої шкоди. Та коли вона кинулася мене проганяти, хоч я й сам збирався сумирно покинути будинок, у неї, на лихо, стався серцевий напад, і згодом вона померла. Мене звинуватили в тому, що я призвів її до смерті, і посадили за грати, сер.

– Так, так, розказуй далі.

– Потім міністр нутрощних… цебто внутрішніх справ обрав мене, щоб випробувати на мені отой «метод Людовіка».

– Розкажи про це докладніше, – попрохав чєловєк. Він нетерпляче подався вперед і, потрапивши ліктями просто у відсунуту мною тарілку, вимазав светра суничним варенням.

Я розповів йому про все. Згадав кожну дрібницю, братики. Він уважно слухав, глаза його палали, пасть розтулилася, а на забутих тарілках тим часом холонув і застигав жир. Коли я закінчив, чєловєк підвівся і, киваючи головою та гмукаючи – гм, гм, гм! – став збирати зі столу тарілки та інші вєщі, щоб віднести їх до раковини й помити.

– Я залюбки зроблю це сам, сер, – запропонував я.

– Відпочивай, відпочивай, бідолашний хлопче, – заперечив господар і відкрутив на всю потужність кран. – Ти порушив закон, я згоден, але покарання перейшло всі межі. Вони перетворили тебе з людини на якусь зовсім іншу істоту. На істоту, позбавлену сили й волі робити вибір. Приречену лише догоджати суспільству, наче та машина, заведена на добро. Я чудово все це розумію. Здогадуюсь навіть про побічні наслідки. Музика, статеві зносини, література, мистецтво – тепер усе це має викликати в тебе не втіху, а біль.

– Саме так, сер, – підтвердив я, потягуючи труїлку з фільтром, якою мене пригостив той добрий чєловєк.

– Вони в усьому перегинають палицю, – проказав він, неуважно витираючи тарілку. – Але тут хибна сама ідея. Людина, позбавлена можливості вибирати, перестає бути людиною.

– Так само казав і кап, сер, – зауважив я. – Тобто в’язничний капелан.

– Невже? Справді? А втім, ну звичайно ж. Як справжній християнин він повинен був так казати. Ну гаразд, – мовив він, витираючи ту саму тарілку, що й кілька хвилин тому. – Завтра зустрінешся з деякими людьми. Гадаю, ти станеш їм у пригоді, хлопчику. Допоможеш скинути цей владолюбний уряд. Бо лише уряд, який вихваляється репресіями, може назвати своїм здобутком те, що обернув нормального юнака на механічну іграшку. – Він і далі витирав ту саму тарілку.

– Сер, – сказав я, – ви витираєте ту саму тарілку. А щодо вихваляння, сер, то я цілком із вами згоден. Цей уряд, схоже, надзвичайно хвалькуватий.

– О! – здивувався чєловєк, так наче побачив ту тарілку вперше, й нарешті поклав її. – В хатній роботі я ще не набив руку, – пояснив він. – Колись її виконувала моя дружина, а я писав.

– Ваша дружина, сер? – перепитав я. – Вона що, пішла, покинула вас? – Я справді хотів дізнатися про його дружину, яку добре пам’ятав.

– Так, вона покинула мене, – голосно й сумно промовив він. – Померла. Отакі справи. Її по-звірячому згвалтували й побили. Потрясіння виявилось надто глибоким. Усе сталося в цьому будинку (кухонний рушник у його руці затремтів), у сусідній кімнаті. Я тому й присилував себе залишитися жити тут – їй, мабуть, приємно було б, що мене оточують спогади про неї. Так, так. Бідолашна дівчинка…

Я чьотко побачив, братики, все, що сталося тут тієї далекої ночі, побачив у тому гармидері себе й відчув нудоту і біль у голівері. Кров відринула від мого ліца, воно стало біле як крейда, і той чєловєк, напевно, це також побачив.

– А тепер іди до ліжка, – лагідно промовив він. – Я вже постелив тобі у вільній кімнаті. Бідолашний хлопчина, довелося тобі спити гіркої… Жертва нашого часу, так само як і вона. Моя бідолашна дівчинка…

5

Я чудово виспався, братики, навіть нічого не снилось. А коли прокинувся, надворі стояв ясний морозяний ранок, і знизу, де готували сніданок, долинала приємна вонь. Якусь хвилю я, як завжди, пригадував, де я, а коли збагнув, то відчув себе в теплі й у затишку. Отож я лежав собі в ліжку й чекав, коли мене покличуть снідати. Аж тут мені спало на думку дізнатися, як же звуть мого доброго, турботливого, як рідна мати, господаря. Тож я почалапав босіком по кімнаті, розшукуючи книжку «Механічний апельсин», на обкладинці якої мала б стояти фамілія автора. В кімнаті, де я спав, окрім ліжка, стільця й світильника, не було нічого, тому я зайшов до сусідньої кімнати, спальні-шмальні того чєловєка, побачив там його жєну – большой фотопортрет на стіні – і, пригадавши все, відчув млість. На стіні висіло також кілька полиць із книжками. Як я й думав, там виявився і примірник «Механічного апельсина». На його обкладинці, або на «хребті», стояла фамілія автора – Ф. Александер. «Господи! – майнуло в мене. – То він – теж Алекс!» Я гортав книжку, стоячи в авторовій піжамі, босоніж, але не відчуваючи холоду – в котеджі було тепло, – і не міг ухавать, про що ж там ідеться. Якийсь безумний стиль, суцільні «ахи» та «охи» і таке інше ге. З усього того випливало, що люди нині перетворюються на машини, хоч насправді вони, – ви, я, він і той, хто цілує мене в гузно, – плоди природні, як фрукти на дереві. На думку Ф. Александера, всі ми зростаємо на так званому світовому древі у світовому саду, за яким доглядає господь Бог, – зростаємо тому, що Бог прагне через нас погамувати свою спрагу на любов. Ну, і таке інше. Усе те суєсловіє мені зовсім не сподобалось, і я подумав: «Який же цей Ф. Александер безумний! Мабуть, після смерті дружини він став іще безумнєє». Тут він покликав мене – голосом нормального чєловєка, сповненого радості, любові й такого іншого ге, і ваш скромний оповідач почалапав униз.

– Довго ж ти спав! – кинув господар, видобуваючи ложкою з окропу варені яйця і дістаючи з духовки підсмажені грінки. – Вже майже десята. Я кілька годин на ногах, працював.

– Писали ще одну книжку, сер? – поцікавився я.

– Ні, ні, у мене був інший клопіт, – відповів він. Ми сіли й дружно взялися розбивати яйця – цюк-цюк! – гризти підсмажені грінки – хрум-хрум! – і запивати їх чаєм з молоком із великих кухлів.

– Ні, я дзвонив різним людям, – додав господар.

– А я гадав, що у вас телефону немає, – зауважив я, вишкрібаючи ложечкою яйце і втративши пильність.

– Чому? – насторожено й бистро, як звір, скинувся він і затис у лапє ложечку. – Чому ти гадав, що в мене немає телефону?

– Та просто так, – відмахнувся я.

Мене здивувало, братики, що він так добре пам’ятає початок тієї далекої ночі, коли я підійшов до дверей, розповів його ципє баєчку й попросився подзвонити до лікаря, а вона відповіла, дурепа, що в них нема телефону. Господар пильно посмотрєл на мене, але за хвилю знову став добрим, веселим і знов заходився вишкрібати ложечкою яйце. А проковтнувши, промовив:

– Так от, я подзвонив різним людям, яких міг би зацікавити твій випадок. Розумієш, ти можеш стати могутньою зброєю в боротьбі проти переобрання на наступних виборах нинішнього порочного й аморального уряду. Тепер уряд вихваляється своїми досягненнями в боротьбі із злочинністю за останні місяці. – Він знову втупився в мене поверх паруючого яйця, і я запитав себе, чи не зрозумів він часом, яку роль я відіграв у його жізні. Проте чєловєк тільки додав: – Завдяки тому, що вербує юних бешкетників служити в поліції. І запроваджує методи виснаження свідомості та придушення волі. – В його глазах стояв безумний блиск. – Досі ми таке бачили в інших країнах. Це тільки перший крок. Не встигнемо й озирнутись, як народиться тоталітарний апарат.

«Приїхали!» – подумав я, ковтаючи яйце й хрумкаючи грінку.

– А яким чином причетний до всього цього я, сер?

– Ти, – відповів він з таким самим безумним поглядом, – живий свідок цих сатанинських проектів. Люди, прості люди повинні все знати й розуміти. – Він підхопився з-за столу й почав міряти кроками кухню – від раковини до комірчини, вигукуючи: – Чи захочуть вони, щоб їхні сини стали такими самими нещасними жертвами, як ти? Хіба уряд тепер не вирішує свавільно, що – злочин, а що – ні? Хіба він не відбирає життя, душу й волю в кожного, хто йому небажаний? – Він трохи заспокоївся, але до столу вже не сідав. – Я написав статтю. Сьогодні вранці, поки ти спав. Через день-два її надрукують разом з твоєю сумною фотографією, бідолашний хлопчику. Ти повинен підписати письмові свідчення того, що вони з тобою вчинили.

– А що ви з усього цього матимете, сер? – поцікавився я. – Тобто, крім башлєй, які отримаєте за статтю. Я хочу запитати, якщо дозволите, чому ви так палко й гнівно виступаєте проти уряду?

Він учепився за край столу й, скреготнувши гнилими, прокуреними зубами, відповів:

– Хтось із нас повинен боротися. Великі традиції свободи треба захищати. Я не фанатик. Але, коли бачу підлоту, намагаюсь її знищити. Назви партій – пустий звук. Традиції свободи – все. А прості люди можуть їх забути. Атож. Вони ладні продати свободу заради спокійного життя. Ось чому їх треба підбурювати. Підбурювати!.. – Тут, братики, він схопив виделку і кілька разів штрикнув нею в стіну, так що вона аж погнулась. Тоді пожбурив її на підлогу й лагідно промовив: – Ти їж, бідолашний хлопчику, бідолашна жертво сучасного світу.

Тепер я усьок, що в нього нема клепки в голівері.

– Їж, їж, – додав він. – Доїдай яйце.

– А що з усього цього матиму я? – запитав я. – Я вилікуюсь? Чи зможу я слухати Хоральну симфонію, вже не відчуваючи нудоти? Чи житиму знов нормальною жізнью? Що буде зі мною, сер?

Чєловєк вражено глипнув на мене, братва, наче йому таке й на думку не спадало, адже це, зрештою, було ніщо порівняно зі Свободою і таким іншим ге. Мої слова, здавалося, здивували його, немовби я вимагав вигоди тільки для себе.

– Як я сказав, – пояснив він, – ти – живий свідок, бідолашний хлопчику. Доїдай сніданок, і ходімо подивишся, що я написав. Це з’явиться в «Рупорі тижня» під твоїм ім’ям, нещасна жертво.

Те, що він настрочив, братики, було довжелезною, слізливою писаниною. Читаючи її, я відчув глибоку жалість до бідолашного мальчіка, що розповідав про свої страждання, про те, як уряд позбавив його волі, й закликав усіх людей не дати порочному, аморальному урядові правити ними знову. Зрештою, я, певна річ, збагнув, що той бідолашний стражденний мальчік був не хто інший, як В. С. О. (ваш скромний оповідач).

– Дуже добре, – похвалив я. – Нє хіло. Чудово зварганено, сер.

– Як, як? – перепитав господар, так наче почув таке від мене вперше.

– Та це так званий запелюшниковий жаргон, – пояснив я. – Всі підлітки ним розмовляють.

Він пішов на кухню мити посуд, а я залишився в позиченій нічній піжамі й тапочках у кімнаті-гімнаті, чекаючи, що він запропонує мені робити далі, бо, зрештою, ніяких своїх планів я, братва, не мав.

Коли задзеленчав дзвоник біля дверей, великий Ф. Александер був ще в кухні.

– О! – вибіг він, витираючи лапи. – Це, напевне, ті люди. Піду відчиню. Він впустив гостей, і з передпокою долинула голосна – та-та-та! – балаканина: «Привіт!.. Паскудна погода… Як справи?..» Потім усі вони ввійшли до кімнати, де був камін, книжки й стаття про мої страждання, побачили мене й заохкали: «Ох-ох-ох!» їх було троє. Ф. Алекс назвав мені їхні фамілії. З. Долін – курець; він важко дихав, весь час кашляв «кхе-кхе!» – але недопалка труїлки з пасті не випускав і нервовими рухами струшував попіл просто собі на одєжду. Це був маленькій і круглий, як кулька, чєловєк, у великих окулярах з товстенною оправою. Другий мав прізвище Рубінштейн – височенний ввічливий мужік, дуже старий, з голосом джентльмена й бородою, як лопата. І нарешті – Д. Б. да Сільва, дуже бистрий у рухах, з міцною вонью від одеколону.

Всі троє уважно оглянули мене і, схоже, лишилися удовлєтворьоннимі тим, що побачили.

– Чудово, еге ж? – сказав З. Долін. – Цей хлопець може стати прекрасним символом. Звичайно, бажано було б, якби він мав ще хворобливіший вигляд і більше скидався на зомбі. Для переконливості. Але нічого, щось придумаємо.

Мені не сподобалося це розпатякування про зомбі, і я зауважив:

– Що тут діється, братики? Що ви намислили для свого запелюшникового кента?

– Дивно, дуже дивно, – пробурмотів Ф. Александер, – але ця манера розмовляти мене чомусь тривожить. Ми колись уже зустрічались, я певен. Він насупив брови й замислився. Атож, я мусив пильнуватися, братва. Д. Б. да Сільва пояснив:

– Головне – публічні мітинги. Показувати тебе на мітингах – це буде могутня підтримка. І, звичайно ж, виступ газети. Знівечене життя – це зрозуміло всім. Нам потрібно запалити серця.

Він ошкірив усі свої тридцять з чимось зубьєв, і вони білосніжне засяяли на його смаглявому, як в іноземця, ліце.

– Ніхто не може сказати, що з цього матиму я! – відрубав я. – Мене мордували у в’язниці, рідні батьки зі своїм нахабним пожильцем вигнали з власного дому, відлупцювали діди, ледь не вкоротили віку полісмени… То чи ж мені заплатять за це?

Тут утрутився мужік на прізвище. Рубінштейн:

– Ось побачиш, хлопче: партія не забуває про зроблені їй послуги. Ні, ні. Коли все це скінчиться, тебе чекатиме приємна несподіванка. Зажди, і сам побачиш.

– Я хочу лише одного, – закричав я, – стати нормальним, здоровим хлопцем, як колись, розважатися із справжніми кентами, а не з тими зрадниками, що тільки вважають себе кентами. Ви можете це зробити, га? Чи хтось здатний повернути мені те, що я мав? Ось чого я бажаю і хочу дістати від вас відповідь.

– Кхе-кхе-кхе! – озвався З. Долін. – Мученик в ім’я свободи. Не забувай: ти мусиш зіграти цю роль. А ми тим часом про тебе подбаємо. – І він з бєзумной посмішкою погладив мене по лівій руці, так наче я був недоумок.

– Не поводьтеся зі мною, як із використаною вєщью! – крикнув я. – Я – не недоумок, якого ви, безголові виродки, можете обвести круг пальця! Це карні прєступнік слабкі на розум, а я – не прєступнік і не дурний, як дим! Слишітє?!

– Дим? – вражено повторив Ф. Александер. – Гм, Дим… Когось так звали. Дим…

– Що? – розлютився я. – До чого тут Дим? Що ви знаєте про Дима? – А тоді похопився: – Боже милий!..

Я боявся подивитися Ф. Александеру в глаза. І відразу рушив до дверей, щоб піднятися нагору, перевдягтися в свою одєжду і злиняти звідти.

– Просто не віриться… – проказав Ф. Александер, вишкіривши свої гнилі зубья. Погляд у нього був божевільний. – Такого не може бути. Якщо це, господи Ісусе, справді він, то я його розірву! Я його розчавлю, так, розчавлю!

– Заспокойтеся, – мовив Д. Б. да Сільва і погладив Ф. Александера по грудях, як собаку. – Все вже в минулому. То були зовсім інші люди. Ми повинні допомогти цій бідолашній жертві. Ми повинні це зробити в ім’я майбутнього і нашої справи.

– Я тільки візьму свою одєжду, – сказав я, стоячи біля сходів. – І піду в самко-мотність. Я вам за все до фіга вдячний, але в мене своя жізнь.

Я хотів, братики, якомога швидше вшитися звідти. Одначе З. Долін заперечив:

– Е ні. Ми знайшли тебе, друже, і тепер не відпустимо. Підеш із нами. Все буде чудово, ось побачиш.

Він ступив до мене і знову схопив за руку. Я хотів був випручатись, але сама думка про це викликала в мене млість і нудоту, тож я навіть не ворухнувся. А побачивши бєзумниє глаза Ф. Александера, промовив:

– Хай буде, як ви кажете. Я у вашій власті. Але тільки хутчіш, братики, не баріться.

Єдине, чого я тепер бажав – це скоріше вирватися з будинку, що мав назву «Оселя». Погляд Ф. Александера мені зовсім не подобався.

– Гаразд, – кивнув головою Рубінщтейн. – Одягайся, поїдемо.

– Дим… Дим… Дим… – тихо бубонів Ф. Александер. – Що це чи хто це такий – Дим?

Я бистро рушив сходами нагору й за мінуту одягся. Потім разом з тією трійцею вийшов на вулицю й сів у машину. З одного боку біля мене сидів Рубінштейн, з другого – З. Долін, що раз у раз кахикав: «Кхе-кхе-кхе!» Д. Б. да Сільва зайняв місце водія.

Ми приїхали в місто й зупинилися перед однією з багатоквартирок, неподалік від такої самої багатоквартирки, де колись жив я.

– Вилазь, хлопче, – сказав З. Долін і знов закахикав, від чого кінчик труїлки, що стирчав у нього в пасті, яскраво спалахнув. – Побудеш тут.

Ми зайшли до будинку. Стіни у вестибюлі прикрашали вєщі, що нагадували «Велич праці». Ми піднялися ліфтом нагору, братики, й ступили до квартири, яка нічим не відрізнялася від квартир в усіх багатоквартирках міста. Малюсінька нора з двома спальнями й однією вітальньо-їдальнею, стіл у якій був завалений книжками, паперами, заставлений чорнильницями, пляшками і таким іншим ге.

– Це твій новий дім, – оголосив Д. Б. да Сільва. – Влаштовуйся, хлопче. Харчі в буфеті, піжама – в комоді. Відпочивай, бентежна душо.

– Що? – не зовсім второпав я.

– Не хвилюйся, – по-старечому прорипів Рубінштейн. – Просто ми зараз підемо. Нас чекає робота. Побачимося згодом. А поки що розваж себе сам.

– І ще одне, – озвався З. Долін. – Кхе-кхе-кхе! Ти ж бачив, що спливло у змученій пам’яті нашого друга Ф. Александера. Скажи, це часом не… Тобто чи не ти?.. Гадаю, ти розумієш, що я маю на увазі. Далі говорити не варто.

– Але ж я розплатився! – відповів я. – Бог мені свідок, я за все розплатився! І не лише за себе, а й за тих виплодків, які називали себе моїми кентами! – Мене охопила лють, і я одразу відчув нудоту. – Я трохи полежу, – пробелькотів я. – Ті жахливі часи минулися назавжди.

– Авжеж, – підтвердив Д. Б. да Сільва, виставивши напоказ усі свої зубья. – Назавжди.

І вони мене залишили, братики. Пішли робити свої дєла, що, як я зрозумів, були пов’язані з політикою і таким іншим ге. А я лежав на ліжку – в самко-мотності, в цілковитій тиші. Лежав одягнений, скинувши тільки черевики та попустивши краватку, спантеличений, і розмірковував, яка жізнь тепер мене чекає. В голівері, наче на кіноекрані, замелькали образи різних людей, з якими я стикався в школі та в Держв’язі, і я не побачив жодного чєловєка, котрому можна було в цьому офігєнном світі довіритись. А потім я закуняв, братики.

Прокинувшись, я почув музику, яка долинала з-за стіни, – дуже громкую музику, що й розбудила мене. Це була симфонія, яку я добре знав, але не чув уже багато років, – Симфонія номер три датчанина Отто Скаделіга. Особливо громкій, бурхливий був початок симфонії, і саме він оце й звучав. Якийсь час я слухав з цікавістю й радістю, але потім дали про себе знати біль і нудота, в жівотє забурчало. І ось я, такий великий любитель музики, сповз із ліжка й, підвиваючи «ой-ой-ой!», затарабанив у стіну.