Текст книги "Механічний апельсин"

Автор книги: Энтони Берджесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

– Що таке? – здивувався він. – Хто ви? Як ви посміли зайти до мого будинку без дозволу?! – Голос і руки в нього тремтіли.

– Не бійся, – заспокоїв я його. – Якщо в серці у тебе страх, молися, брате, і він миттю розвіється.

Джорджі й Піт рушили шукати кухню, а Дим стояв біля мене з роззявленою пастью й чекав наказу.

– А це що таке? – спитав я, беручи до рук стосик віддрукованих аркушів. Муж в окулярах у роговій оправі аж затрусився.

– Я й сам хотів би це знати? Що таке? Чого вам треба? Забирайтеся геть, поки я вас не викинув!

Сердега Дим, виряджений у маску Пе Бе Шеллі, вибухнув смєхом і зарохкав.

– О, то це книжка! – проказав я. – Книжка, яку ти пишеш. – Голос у мене раптом став хрипким. – Я завжди захоплювався людьми, що пишуть книжки. – Поглянувши на верхній аркуш, я побачив назву «МЕХАНІЧНИЙ АПЕЛЬСИН» – і зауважив: – Яка глупость! Де це ти бачив механічні апельсини? – Тоді почав читати вголос, наче молитву, маленький уривок: – «Спроба примусити людину, живе створіння, що росте і має право на радість, відвернутися, зрештою, від ласкавого подиху зарослих бородою Божих вуст, спроба, я б сказав, нав’язати їй закони й умови життя механічної істоти – проти такої спроби підіймаю я своє перо-меч…»

Дим глузливо пирснув, а я заржал. Потім став шматувати аркуші й розкидати клапті по підлозі. Муж-письменник трохи не чокнувся, весь пожовк і посунув на мене, зціпивши зуби й розчепіривши пальці, мов кігті. Настала черга Дима – шкірячись, він кидав у перекривлине ліцо чєловєка: – «У-тю-тю!.. У-лю-лю!» А тоді – хрясь-хрясь! – кулаком зліва, кулаком справа, і ось наш дорогенький друг уже спливає червоною юшкою – червоненьке винце на розлив, густе й повсюди, так наче його виробляє потужна фірма. Чистесенький килимок і клапті книжки, яку я вже дошматовував – вжик-вжик! – були залиті кров’ю. Увесь той час дєвочка, кохана й вірна господарева жєна, заціпеніло стояла біля каміна. Аж раптом, за кожним ударом Дима, вона почала зойкати, і це нагадувало музичний супровід його кулачній роботі. Тут із кухні повернулися Джорджі й Піт. Обидва щось жували, не скинувши масок, – це чудово можна було робити й так. Джорджі тримав в одній лапє холодну пташину ніжку, а в другій – півбуханця хлєба, щедро намазаного маслом. Піт прийшов із пляшкою пива, що пінилося через горлишко, і з добрячим шматком кексу з коринкою. Хлопці почали підбадьорювати Дима – гоп-гоп-гоп! – а той витанцьовував навколо письменника і гатив його кулаками. Кінець кінцем чєловєк заплакав над сплюндрованою справою свого життя, і в його розбитій, закривавленій пасті забулькало:

«У-ю-ю-юй!» Мої кенти не переставали жувати, і коли вони вигукували, то в їхніх пащеках можна було побачити шматки їжі. Такого я не міг терпіти – це просто гидота. Тому гримнув:

– Облиште жратву! Я вам не дозволяв! Візьміть цього чєловєка й тримайте так, щоб він усе відєл і не шарпався.

Хлопці кинули свою жирну піщу на розкидані папери на столі й скрутілі письменника. Рогові окуляри в нього вже були розбиті, але ще теліпалися на «фасаді» (я не витримав і здер їх, братики). А Дим усе витанцьовував довкола, забавляючись з автором «Механічного апельсина», доки ліцо в того стало фіолетовим і заюшеним, наче стиглий плід, що спливає соком.

– Досить, Диме! – зупинив я його. – Перейдімо тепер до іншої вєщі, і хай нам Бог помагає.

Дим схопив дєвочку, яка все ще виском вищала на високій бемольній ноті, заломив їй руки за спину, а я під підбадьорливе «гоп-гоп-гоп!» почав зривати з неї одяг. І ось її спокусливі груді вже засвітили рожевими пипками, братва, а я розстібав штани, готуючись устромитися в неї. А встромившись, почув судомний крик дєвочкі й безумні зойки та брудну лайку закривавленого чєловєка, що його Джорджі й Піт тримали якомога ближче до нас. Після мене настала черга Дима, і він, поки я тримав дєвочку, зробив своє діло по-тваринному нетерпляче, щирячись і підвиваючи під маскою Пе Бе Шеллі. Потім ми помінялися – Дим і я схопили заслиненого письменника, який уже й не борсався, тільки недоладно белькотів, наче був у молочно-плюсовому барі, а Піт і Джирджі й собі скуштували дєвочку. Нарешті запала тиша, і нас охопила лють. Ми розтрощили геть усе, що ще лишалося цілим: друкарську машинку, лампу, стільці, а Дим – у своєму репертуарі – подзюрив у камін і збирався вже накласти купу на вкритий папером килим, та я заборонив.

– Гайда! Гайда! Гайда! – гукнув я.

Письменник і його жєна були наче непритомні – заюшені кров’ю, змордовані, вони тільки хрипіли. Одначе залишалися живі.

Ми сіли в машину (я посадив за кермо Джорджі, бо почувався трохи стомленим) і помчали назад до міста, не звертаючи уваги на тварин, які з виском попадали під колеса.

3

Ми їхали до міста, але на околиці, неподалік від так званого Промислового каналу, завважили, що стрілка на покажчику палива безсило впала, так само, як і наші-ха-ха-ха! – «стрілки-хрінки», і машина закахикала: «кхе-кхе-кхе!» Нічого страшного-блакитні вогники залізничної станції миготіли – блим-блим! – вже зовсім поруч. Ішлося тільки по те, чи покинути машину, щоб її зашмонали рожі, чи штовхнути її, наче в нападі шаленої люті, в старий ставок, де б вона гучно плюснулася й навіки зникла. Ми вибрали друге. Повилазивши з машини, відпустили гальма, вчотирьох подкатілі колимагу до краю ставка (суміш патоки з людськими екскрементами), добряче піхнулі, й вона полетіла, а ми повідскакували назад, щоб багнюка не забризкала нам одєжду. Однак машина тихо пірнула собі – хлюп! – а тоді – бульк! – і повагом пішла на дно.

– Прощавай, кентику! – гукнув Джорджі.

А Дим провів колимагу блазенським «у-ха-ха!»

Ми рушили до платформи, щоб проїхати одну зупинку до Центру – так називалася станція в центральній частині міста. Чемно, як належить, заплатили за проїзд і стали тихо, як порядні люди, чекати на платформі. Дим розважався біля гральних автоматів – кишені в нього були напхані дрібняками, і він був ладен у разі потреби роздати монети злидарям та голодним, одначе жодного такого ми не зустріли. Нарешті з гуркотом підійшов швидкий поїзд, майже порожній, і ми сіли. Проїхавши трохи, взялися за оббивку й хутко випустили тельбухи із сидінь, а Дим почав гатити по окну ланцюгом, доки шибка розлетілася, зблиснувши скалками в зимовому повітрі. І все ж ми почувалися виснаженими й змореними – той вечір, братва, таки забрав у нас чимало сил; тільки Дим так само веселився, мов блазень, хоч був замазюканий з голови до ніг і вонял потом, що найбільше мене в ньому дратувало.

У Центрі ми вийшли й почовгали до молочного бару «Корова», відверто позіхаючи – а-а-у-у! – під місяцем, зорями й ліхтарями, бо, зрештою, були ж іще мальчікі-підлітки й удень ходили до школи. В «Корові» стало ще велелюдніше. Але той чєловєк, який звечора плів мандрони у «торчку» від молока з «хімією» чи чимось таким, і досі правив своєї:

– Вуличні хлопці, з мертвої матерії народжені погодою в кінно-сінні глільсько-платонічні часи…

Мабуть, він «залітав» того вечора уже втретє чи вчетверте, бо вигляд мав якийсь нелюдський, наче й сам обернувся на вещь, а його ліцо – на крейдяну брилу. А проте, коли вже йому подобалося так довго «мандрувати», то хай би краще скористався одним з окремих стійл у глибині бару, а не муляв людям очі у великій залі, де кожний мальчік міг над ним позбиткуватись – жартома, звісно, адже в «Корові» були хвацькі викидайли, ладні швидко покласти край будь-якому неподобству. Так чи так, а Дим проштовхався до хрєна і, по-блазенському, на все горло позіхаючи, аж було видно мигдалини, копнув його своїм великим і брудним сапогом у ногу. Але той йолоп нічого не відчув – його душа ширяла десь високо над тілом.

Навколо хиляли молоко, кокаїнілися й забавлялись запелюшники (по-нашому, це ті, кого звичайно називають підлітками), хоч були в барі й старші мужчіни та жєнщіни (аж ніяк не з буржуа), що реготали й правили теревені, їхні зачіски й одєжда вільного стилю (переважно просторі вовняні светри) вказували на те, що вони прийшли з репетицій у телестудіях за рогом. У тих дєвочєк були жваві ліца з великими яскраво-червоними ротікамі – вони шкірились, виставляючи напоказ зубья, цілком байдужі до навколишнього розбишацтва. На стереопрогравачі саме скінчилася й зіскочила платівка (Джонні Жіваго, русская кошка, виконувала пісню «Тільки іншим разом»), і в цю мить, коли запала тиша й на програвач мала лягти інша платівка, одна з тих дєвочєк – на вигляд років під сорок, дуже вродлива, з великим, розтягнутим в усмішці ротіком – раптом проспівала якихось півтора такта, наче на підтвердження того, про що вони там патякали. У ту хвилину, братики, мені здалося, ніби до молочного бару залетіла велика птаха, – все волосся на моєму тєлє стало дибки, а шкіру обсипало морозом, немов по ній пробігли крихітні ящірки. Я ж бо ту пісню знав! Це була арія з опери Фрідріха Гіттерфенстера «Das Bettzeug» – невеличкий фрагментик, який співачка просипіла з перехопленим горлом. Лише одна фраза: «Та, мабуть, краще так». Але всередині в мене все затріпотіло.

А от зачумлений Дим, що прослухав фрагмент арії так, наче проковтнув кинутий на тарілку шмацик сосиски, вдався до ще одного свого паскудства: затрубив губами, заскавучав, як собака і, двічі скинувши вгору два пальці, по-блазенському розреготався. Коли я почув і побачив ті шизові Димові жарти, мене аж пересмикнуло, і кров ударила мені в обличчя.

– Вилупок! – просичав я. – Брудний, безмозкий і невихований покруч! – Після цього я перехилився через Джорджі, що сидів поміж мною та бридким Димом, і бистро зацідив Димові кулаком у пасть. Той отетерів, роззявив поддувало й заходився витирати ладонью кров із губи, а тоді здивовано залупав очима то на скривавлену руку, то на мене.

– За що? – як завжди, недоумкувате спитав він. Мало хто помітив цю мою розправу, а ті, хто помітив, залишилися байдужі. Знову зазвучало стерео – цього разу тягуча вєщь з електрогітарним виттям.

– Ти невихований виродок, братику, темнота, що не відає, як поводитись на людях.

Дим люто, по-жлобському блимнув очима й відрубав:

– Не роби так більше ніколи! Я тобі більше не братик і не бажаю ним бути! Він дістав з кишені велику брудну сякачку й заходився промокати кров, спантеличено й насуплено розглядаючи плями, так наче був певен, що сходити юшкою можуть інші, але аж ніяк не він. Дим був співець крові, яка штовхала його на паскудства, а та дєвочка оспівувала музику. А втім, тепер вона разом зі своїми кентами весело реготала – ха-ха-ха! – ротік до вух, зуби виблискують – і навіть не помітила Димової брудної вихватки. Насправді ображений був я. Тож і відказав Димові:

– Коли це тобі не до вподоби, братику, і ти не бажаєш, щоб так було й далі, то ти знаєш, що робити.

– Годі! – різко урвав мене Джорджі, аж я вмить повернувся в його бік. – Не заводьтесь!

– Та це ж Димові на користь, – заперечив я. – Не можна йому всю жізнь бути дитиною. – Я пильно подивився в очі Джорджі.

– А за яким це правом, – озвався Дим, з губи якого кров уже не так цебеніла, – він вважає, ніби може мною командувати, ще й долбать мене? Та ялди йому! Я швиденько полоскочу його глазкі ланцюгом.

– Озирнись навколо, – проказав я неголосно, але так, щоб було чути серед гуркоту стереомузики, що мовби відлунювала від стін і стелі, та белькотання чєловєка, який уже «відчалив» і прорікав за спиною в Дима: «Найближча іскра найвиостанніша…» – Озирнися, Диме, і зваж, чи так уже тобі не хочеться жити.

– А ялди! – презирливо ошкірився Дим. – Хрєн тобі в зуби! Ти не мав права мене бити! І за те, що ти мене долбанул, тепер ми схльоснемося з тобою на ланцюгах, тесаках чи брітвах. Я вже ситий по зав’язку!

– Кажеш, хочеш битися на тесаках? – прогарчав я. Тут утрутився Піт:

– Облиште, хлопці! Хіба ми не кенти? А кенти так не поводяться. Он деякі ротаті мальчікі вже позирають у наш бік і кривлять губи. Не треба ганьбити себе.

– Дим має знати своє місце, – не вгавав я. – Хіба не так?

– Зачекай-но, – заперечив Джорджі. – Яке таке місце? Вперше чую, щоб піпли мали привчатися до своїх місць.

– Правду кажучи, Алексе, – промовив Піт, – ти не повинен був ні з сього ні з того долбать Дима. Я тебе поважаю, але якби ти вдарив був мене, то я теж відповів би. Я сказав – баста. – І він нахилився над склянкою з молоком.

Приховуючи раздражєніє, я спокійно прорік:

– Потрібен лідер. Потрібна дисципліна. Хіба не так?

Хлопці мовчали, жоден навіть головою не кивнув.

Моє раздражєніє зростало, але зовні я залишався незворушним.

– Я вже довгенько ватагую. Всі ми кенти, але хтось же та повинен бути ватажком. Хіба не так? Га?

Хлопці насторожено закивали головами. Дим витирав останні каплі крові. І раптом саме він підтримав мене:

– Гаразд, гаразд. Дубадуб! Усі ми, певно, втомилися. Годі про це. Я був ошелешений, навіть здрейфив, коли почув, що Дим говорить так мудро. А він провадив далі:

– Час уже й до ліжка, тож найкраще розійтися по домівках. Га?

Я був просто вражений. Решта двоє закивали головами – так-так, мовляв:

– Зрозумій, Диме, чому я долбанул тебе по пасті, – почав пояснювати я. – То була справжня музика. А коли якась ципа співає і її хтось перебиває, як оце зробив ти, то я стаю просто безумний.

– Краще ходімо додому й завалимося в спячку, – відмахнувся Дим. – Вже пізно, як для мальчіков-запелюшників. Правда ж? «Так-так», – закивали головами решта двоє.

– Гадаю, нам і справді краще розійтись, – погодився я. – Дим висунув кльовую пропозицію. Якщо ми не зустрінемо разом світанку, братики, то як – завтра тут-таки, в той самий час?

– Звичайно, – мовив Джорджі. – Вважай, домовились.

– Може, я трохи припізнюсь, – попередив Дим. – Але прийду неодмінно. – Він усе ще промокав губу, хоч кров із неї вже й не сочилася. – Сподіваюсь, тут більше не буде співучих цип. – І він, як завжди, по-блазенському зареготав – го-го-го! Схоже, він був такий «димний», що навіть не образився.

Отож ми розійшлися кожен у свій бік, і я почалапав додому, відригуючи – гик-гик! – холодною кока-колою. Брітву-горлорізку тримав напохваті – на той випадок, якби біля будинку мене очікував котрийсь із Баржиних кентів, або якби дорогою трапилася банда, кодло чи шайка, що час від часу накидалися на самотніх перехожих. Я мешкав із татусем і матусею в муніципальному багатоквартирному будинку 18-А, між Кінгслі-авеню та Вілсон-вей. Підворіття я проминув без пригод, хоч по дорозі, братики, наштовхнувся на якогось геть порізаного мальчішєчку – він лежав у рівчаку, зойкав і стогнав, – а трохи далі при світлі від ліхтаря побачив то там, то тут криваві пасмуги – мовби автографи нічних розваг. Майже біля самого будинку 18-А валялися тр-р-русікі якоїсь дєвочкі – їх, напевне, грубо здерли з неї в поспіху. І таке інше, братики. Стіни у вестибюлі будинку прикрашав муніципальний живопис – угодовані мужікі й ципи, голі-голісінькі, біля верстатів та машин – символ величної праці. Певна річ, декотрі мальчікі з будинку 18-А, як того й слід було чекати, ще й вправно оздобили стіни розписами олівців та кулькових ручок – домалювали волоссячко, набряклі прутні, вписали соромітності у видовжені кола біля гордих пастєй тих нагіх жєнщін і мужчін. Коли я підійшов до ліфта, то міг уже й не натискати кнопку, щоб перевірити, чи він працює, – того вечора кнопки більш не існувало, хтось гарненько долбанул по ній, а залізні двері кабіни були геть погнуті – видно, тут забавлялись якісь велети. Отож довелося дертися на десятий поверх пішки. Я лаявся, відсапувавсь і знов рахував сходинки, втомлений і тєлом і душею. Страшенно кортіло послухати музику – мабуть, та співуча дєвочка з «Корови» «завела» мене. Хотілося побенкетувати музикою, перше ніж мені проштемпелюють паспорт на кордоні сну і підніметься шлагбаум, пропускаючи мене в країну марень.

Я відімкнув двері нашої квартири 10-8 власним ключіком. У нашій маленькій хижі було тихо – те і ем давали хропака. Матуся лишила на столі сяку-таку вечерю – кілька ломтіков консервованого м’яса, кусень хлєба з маслом та склянку холодного молока. Хо-хо-хо, молочко без «брітвочок», «хімії», чи «дуру»! Яким гріховним, братики, видавалося мені тепер це невинне молоко! Випивши його і проковтнувши з гарчанням хліб та м’ясо, я відчув, що набагато голодніший, ніж гадав, тому дістав ще фруктовий пиріг і став дерти його на шматки й набивати свою жадібну пасть. Тоді поколупався в зубах, поцмокав, очищаючи болталом, цебто язиком, пасть, і рушив до своєї кімнатчини, або ж барлога, скидаючи, як завжди, на ходу одєжду. Там було ліжко й гордість моєї жізні – стереопрогравач; у серванті стояли платівки, а на стіні висіли вимпели та прапорці – своєрідні спогади, братва, про навчання з одинадцяти років у виправних школах, – і на кожному виблискувала емблема чи назва: «Південь-4», «Блакитна дивізія Метро-випрошколи», «Хлопці з Альфи».

Невеликі гучномовці були розкидані по всій кімнаті – на стелі, на стінах, на підлозі, тож я кайфував від музики наче був не в ліжку, а посеред оркестру. Того вечора насамперед вирішив послухати новий скрипковий концерт американця Джоффрі Плавтуса у виконанні Одіссеуса Черілоса з філармонічним оркестром із Мейкона, штат Джорджія. Я витяг з охайного стосика платівку, поставив її на програвач і став чекати.

І от, братики, ринуло. О небесна насолодо! Я лежав нагой горілиць, підклавши під голівер руки, заплющивши очі, роззявивши від утіхи пасть, і слухав потік забалдєнних звуків. Справжня розкіш, що наче ставала матеріальною. Тромбони хрумтіли під ліжком червонним золотом, за голівером три труби дихали гарячим сріблом, а біля дверей відлунювали солодким громом литаври і перевертали мені душу. Це було диво з див. Аж ось, мов відпущена пружина з небесного сплаву чи розлите в повітрі срібне вино, над рештою струнних, попри безглузде земне тяжіння, птахом злетіло скрипкове соло і шовковою ниткою зависло над ліжком. Затим у товстенну цукерку із золота й срібла угвинтилися, як черв’ячки чи платинові свердла, флейта і гобой. Я просто раював, братва. Те і ем не грюкали в стіну із сусідньої спальні, скаржачись на шум, – я їх до цього вже привчив. Тепер вони вдавалися до снотворного. І, знаючи, що я люблю кайфувати від музики вночі, вже, напевно, прийняли таблетки. Я слухав із міцно заплющеними глазамі від насолоди, яку не можна було порівняти навіть із тусовкамі, з Богом після «хімії». Мої музичні видіння були куди чарівніші. Переді мною на землі лежали мужікі й ципи, молоді й старі, і благали моєї ласки, а я ржал на всю пасть і копав їх черевиком у ліцо. Попід стінами стояли й верещали роздягнені дєвочкі, а я входив у кожну з них набряклою булавою, і ось, коли музика, що вся була рухом, сягнула вершини своєї височенної вежі, я, лежачи на ліжку із заплющеними глазамі й руками під голівером, здригнувся, вивергаючи сім’я із знеможеним криком «а-а-а-а!» А чарівна музика линула до свого розпеченого фіналу…

Потім я поставив незрівнянного Моцартового «Юпітера» і побачив нові, розплескані на землі ліца, а тоді, перш ніж перетнути кордон сну, вирішив послухати останню платівку – щось давнє, величне й дуже серйозне, тож зупинився на Й.-С. Баху. В мене був його «Бранденбурзький концерт» для скрипкового оркестру. Цей концерт я слухав уже з іншим почуттям і раптом знову побачив назву на аркуші паперу, розірваному мною в котеджі «Оселя» звечора, хоч, здавалося, це було дуже давно. «Механічний апельсин». Слухаючи Й.-С. Баха, я краще прохавал, що та назва означала, й під впливом, мабуть, розкішної музики старого німецького маестро мені закортіло надавати господарям котеджу пінков і порізати обох на смужки на їхній власній, підлозі.

4

Наступного ранку, братва, я прокинувсь – ох! – о восьмій – ох-ох-ох! – а що почувався ще висотаним, витолоченим і розбитим, не в змозі розклепити після сну повіки, то вирішив не йти до школи. Краще, подумав я, поваляюсь ще трохи в ліжку, годинку-дві, тоді вберуся в чистесенький, зручний одяг, можливо, ще й похлюпаюсь у ванні, підсмажу собі грінки й послухаю радіо або почитаю газетку – одне слово, потішуся на самко-мотності. А потім, як матиму настрій, загляну до своєї школіназії й дізнаюся, чого ще наварілі в тій країні глупих і непотрібних уроків. Ох, братва!.. З-за стіни я почув гарчання й тупцяння татуся, що зрештою пішов на свою фарбарню, де він горбатив, а мене покликала матуся – дуже ввічливо, як це в нас стало звичним, відколи я підріс і змужнів:

– Уже восьма, синку. Знову спізнишся!

– Щось у мене голівер болить! – гукнув я їй у відповідь. – Зостанусь удома, спробую переспати біль.

Я почув, як мати зітхнула й сказала:

– Сніданок тобі я залишу на плиті, синку. Мушу вже бігти. І справді, був такий закон, який забороняв усім, крім дітей, не горбатити, хай ти сам хворий чи в тебе хвора дитина. Моя матуся працювали в одному з так званих держмаркетів, де полиці були заставлені суповими та квасолевими консервами й іншим таким говном. Я почув, як вона з брязкотом поставила тарілку на газову плиту, взулася, взяла пальто, що висіло на гачку за дверима, зітхнула й мовила:

– То я пішла, синку.

Я вдав, ніби повернувся до країни марень, а тоді й справді задавив гарненького хропака і побачив дивний, але правдоподібний сон, в якому мені чомусь привидівся мій кент Джорджі. В сновідєнії він був багато старший, лютіший і суворіший; він розводився про дисципліну, слухняність і про те, що всі мальчікі під його началом мусять цього суворо дотримуватись і віддавати йому честь, як в армії, а я стояв серед решти хлопців у шерензі й вигукував: «Так, сер!» або «Ні, сер!» Потім я угледів на плечах у Джорджі зірки, як у генерала. Тут він підвів до мене Дима, також постарілого й сивого, із щербатим ротом, що його він, побачивши мене, роззявив в усмєшкє, а мій кент Джорджі промовив, показуючи в мій бік:

– Цей хлопець з голови до ніг у багні й лайні. І це була таки правда.

– Не бийте мене, благаю вас, братики! – заволав я і кинувся навтьоки. Я бігав колами, а Дим за мною, трусячи від смєха голівером і обпікаючи мене батогом, – за кожним влучним ударом лунав електричний дзвоник – дзінь-дзінь! – і мені від цього стало ще болячіше.

Тут я бистренько прокинувся, серце гупало – гуп-гуп-гуп! – і біля дверей, певна річ, справді дзеленчав дзвоник – др-р-р-р! Я вдав, ніби вдома нікого нема, однак те «др-р-р-р» не вгавало, і я почув, як за дверима гукнули:

– Та годі тобі! Відчиняй, я ж бо знаю, що ти в ліжку. Я відразу впізнав той голос. Це був П. Р. Делтойд (глупий дуб), мій так званий післявиправний наставник, геть очманілий від сотень прочитаних книжок хрєн. Я гукнув йому хворим голосом: «Іду, іду!» – виліз із постелі й накинув на себе халат, чарівний халат, братики, розмальований краєвидами різних міст. Тоді взув копита в дуже зручні вовняні тапочкі, розчесав свій скуйовджений «німб» і був готовий зустріти П. Р. Делтойда. Коли я відчинив двері, він, вайлувате похитуючись, ступив до квартири – розпатланий, у потертій шляпє, в забрьоханому плащі.

– Ох, Алексе, Алексе, – зітхнув він. – Я зустрів твою матір. Вона сказала, нібито в тебе щось болить. Тому ти й не в школі, атож.

– Нестерпно болить голова, сер, – відказав я, як справжній джентльмен. – Сподіваюся, що пополудні біль минеться.

– Атож, атож, надвечір – неодмінно, – шпигнув мене П. Р. Делтойд. – Вечір – то великий час, еге ж, Алексе? Сідай хлопчику, – запросив він мене, наче я був гість у його домі. – Сідай, сідай. – Він опустився в крісло-гойдалку мого татуся й почав гойдатися, ніби саме задля цього й завітав до мене.

– Чашечку чифірчику, сер? – спитав я. – Тобто чаю.

– Не час, – відповів він, гойдаючись і позираючи на мене з-під насуплених брів, немов хранитель світового часу. – Атож, не час, – повторив він, дубоголовий.

Я поставив чайник на плиту й поцікавився:

– Чим я маю завдячувати таку велику честь? Щось трапилося, сер?

– Трапилося? – бистро й хитро перепитав він і підозріливе глипнув на мене, так само розгойдуючись. Тоді скосив очі на оголошення в газєткє, що лежала на столі: чарівна молоденька ципа сміялась і виставляла грудь, рекламуючи, братики, принади югославських пляжів. Зжерши її очима, він провадив далі: – Чому це ти вирішив, ніби щось трапилося? Мабуть, чогось накоїв, еге?

– Та я просто так, сер, – відказав я.

– Гаразд, – мовив П. Р. Делтойд, – то я, в свою чергу, скажу тобі просто так, щоб ти пильнувався, Алексе, бо наступного разу, як ти розумієш, хлопчику, буде вже не виправна школа. Наступного разу ти опинишся за гратами, і вся моя робота – собаці під хвіст. Якщо тобі начхати на самого себе, то міг би принаймні подумати про мене – про того, хто мордується з тобою. Скажу тобі під секретом, що нам ставлять великий чорний штампик як знак професійної неспроможності за кожного, кого ми не змогли виправити, за кожного, хто кінчає тим, що бачить небо в клітинку.

– Та я ж нічого такого не зробив, сер! – запевнив його я. – Тобто поліція не має проти мене нічого, сер.

– Тільки не треба напускати туману про поліцію, – стомлено зауважив П. Р. Делтойд. І, так само розгойдуючись, повів далі: – На гарячому вони тебе, правда, не спіймали, але це ще зовсім не означає, як ти сам розумієш, що ти нічого не накоїв. Адже вчора була добряча бійка, хіба не так? В хід пішли тєсакі, велосипедні ланцюги й таке інше. Вчора пізно ввечері біля електростанції швидка допомога забрала жахливо побитого приятеля одного гладкого хлопця й відвезла до лікарні. Атож, згадували й твоє ім’я. Інформацію я дістав із звичайних джерел. Деяких твоїх друзів також згадували. Загалом учорашній вечір був багатий на всілякі хуліганські вихватки. Авжеж, доказів, щоб когось звинуватити, як завжди, бракує. Але я тебе застерігаю, Алексе, як твій вірний друг, єдиний у цьому хворому й гнилому суспільстві, як людина, що прагне врятувати тебе від самого себе, хлопчику.

– Я це дуже ціную, сер, – відповів я. – Від щирого серця кажу.

– Справді? – глузливо посміхнувся він. – Ти тільки пильнуйся, Алексе, і з мене досить. Нам відомо більше, ніж ти гадаєш, хлопчику… Ну що тебе до цього штовхає? – провадив він далі страдницьким голосом, але так само гойдаючись у кріслі. – Ми досліджуємо це питання, крутимо його сяк-так уже близько століття, але не посунулись ні на крок. У тебе гарне помешкання, чудові дбайливі батьки зрештою, і власна голова на в’язах… Невже в тебе вселився якийсь біс?

– Та ніхто в мене не вселився, сер, – запевнив я. – І поліція давненько не замітала.

– Оце ж бо мене й непокоїть, хлопчику, – зітхнув П. Р. Делтойд. – Надто довго все гаразд. Тепер ти, за моїми підрахунками, маєш уклепатися. Саме тому я тебе й застерігаю, Алексе: не сунь свого довгого носа куди не слід. Чи ясна моя думка?

– Ясна, як незамулене озеро, сер, – сказав я. – Прозоре, як небесна блакить улітку. Можете на мене покластися, сер. – І я подарував йому улибку на весь рот.

Та коли він пішов, я заварив собі чифірчику й подумки посміявся над вєщамі, які так непокоять П. Р. Делтойда та його друзів. Гаразд, я чиню зле, коли краду, мєтєлюсь, ріжу брітвой чи трахкаю дєвочєк, і якщо мене заметуть, тим гірше для мене, братва, бо якби так поводилися всі чєловєкі, країна була б некерована. Мене вже хапали, відсилали на три місяці в одне мєсто, потім на півроку – в інше, але якщо тепер мене, як ніжно висловився П. Р. Делтойд, посадять, попри мій тендітний вік, у в’язничну кліточку, то я скажу ось що: це буде хоч і справедливо, одначе тільки на шкоду, добродії, бо для ув’язнення я ще не дозрів. Тому, щоб таке майбутнє не простягло до мене свої бліді й мертвотні руки, щоб не наскочити на тесак, не зійти кров’ю під кривим лезом чи уламком скла на автостраді, я намагатимусь не попастися. Я не кривлю душею. Але згадка про те, як вони із шкури пнуться, щоб докопатись до причини зла, обертає мене на пустотливого мальчіка. Причини добра вони не дошукуються, чому ж тоді так ревно «досліджують» протилежне? Люди бувають добрі, бо їм це до вподоби, тут нічого не вдієш – так само як і в протилежному випадку. Я особисто схиляюся до протилежного. Навіть більше, зло взагалі притаманне людині, коли вона лишається самко-мотня. А людину ж бо створив господь Бог – це його велика гордість і радость. «Не-я» не має зла, тобто уряд, суди, школи виступають проти зла, бо заперечують саме «я». А чи вся наша сучасна історія – не боротьба «маленьких людей» проти цих велетенських машин? Я кажу серйозно, братики. Але все, що я роблю, я роблю через те, що воно мені до вподоби.

Отак того усміхненого зимового ранку я пив чифірчик з молоком – ложечку за ложечкою, з цукром, поки в роті стало сладко. Тоді взяв з плити сніданок, що його бідолашна моя матуся наготувала для мене. Це була лише оката яєчня, ото й усе, але я ще підсмажив грінку, і поки ковтав, плямкаючи, яєчню та грінку з джемом, почав читати газету. Як завжди, газета повідомляла про хуліганство й пограбування банків, про страйки й про те, що футболісти нагнали на всіх жаху, погрожуючи не грати наступної суботи, якщо їм не підвищать платню. Ох уже ці вередливі мальчікі! Писалося також про космічні польоти, про найбільші стереотелеекрани і про пропозицію поміняти пакети від мильної стружки на ярлики до супових консервів – чарівну пропозицію, дійсну тільки один тиждень. Це викликало в мене смєх. А ще там була большая стаття про сучасну молодь (виходить, про мене, тож я вклонився і розреготавсь, як безумний) якогось вельми освіченого голомозого чєловєка. Я уважно читав статтю, братики, чаював – чашка за чашкою – і гриз ломтікі грінки, вмочаючи їх у джем та в яєчню. Той учений чєловєк розводився про відомі вєщі: про брак батьківської дисципліни – так він це називав, – про брак справді добрих учителів, які б могли витрясти із своїх дурних вихованців ницість і спрямувати їх – ой-ой-ой! – на добрі діла. Ця несусвітна глупость викликала в мене смєх, одначе приємно було знати, що хтось постійно розвиває таку тему. Щодня з’являлися статті про сучасну молодь, але найкращою в тій газєтє була замітка якогось старигана в моднячому комірці. Він зазначив, що, на його переконання, – а він буцімто говорить від імені Бога, – «в усьому винен диявол, що поселився за кордоном», а тепер шукає шляхів, щоб проникнути в молоду плоть, і дорослі несуть за це відповідальність, бо захопилися своїми війнами, бомбами й такими іншими дурницями. Цілком слушно. Він знав, що каже, бо був посланцем самого Бога. А ми, молоді мальчікі, зовсім не винні. Таки-так.

Гикнувши кілька разів на повний шлунок, я дістав із шафи одєжду і ввімкнув радіо. Передавали музику, дуже гарний маленькій струнний квартет Клаудіуса Бердмена, який я добре знав. Я не стримав смєха, згадавши, що вичитав у одній з тих статей цікаву думку про сучасну молодь – мовляв, вона, молодь, стане кращою, якщо її надихатиме живе сприйняття мистецтва. Мовляв, велика музика й велика поезія здатні погамувати сучасну молодь і зробити її більш цивілізованою. Цивілізованою – сифілізованою! Музика завжди настовбурчувала мене, братики, й викликала таке відчуття, ніби сам Бог, ладний ударити громом і блискавкою, віддає волаючих чєловєков і цип під мою – ха-ха-ха! – владу. Коли я витер ліцо, лапи й одягся (одєжда в мене була студентська – голубі штани й светр із літерою А: Алекс), то вирішив, що саме час навідатися до крамниці грамплатівок (бабкі в мене були: у кишенях приємно подзвонювали монети) і подивитись, чи не з’явилася давно обіцяна й давно замовлена стереоплатівка з Дев’ятою (Хоральною) симфонією Бетховена, записаною на фірмі «Мастерстроук» симфонічним оркестром Еша Шема під керівництвом Л. Мухайвіра. Отож я вийшов, братики, з дому.