Текст книги "Механічний апельсин"

Автор книги: Энтони Берджесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

День відрізнявся від ночі. Ніч належала мені, моїм кентам і решті запелюшників, а старі обивателі ховалися по домівках і тішилися глупимі всесвітніми телеканалами. День, навпаки, належав старим, до того ж удень на вулицях було більш рож, цебто полісменів. На розі я сів в автобус і доїхав до Центру, тоді почалапав на Тейлор-плейс до крамниці грамплатівок, куди вчащав за неоціненними покупцями. Хоч та крамниця мала глупую назву «Мелодія», це було справді гарне мєсто, де звичайно бистро з’являлися нові записи. З покупців, коли я ввійшов до крамниці, там були тільки дві малі ципки, що застрягли в секції «Крижаний жезл» (цей знак означав «мертвотно холодний рок» і стояв на платівках з новими записами поп-музики – Джонні Берневей, Стеш Крох, ансамблі «Міксери», «Полеж тихо з Едом та їдою Молотовими» і таке інше говно). Тим двом ципкам було не більш як по десять років, і вони, як і я, вирішили, певно, прогуляти школіназію. Відчувалося, що обидві уявляють себе вже дорослими дєвочкамі – попідкладали груді, жирно намазюкали губкі, а побачивши вашого слугу покірного, ще й захитали стегнами. Я став біля прилавка й ошкіривсь до Енді (завжди ввічливий, запопадливий, справді гарний хрєн, хоч голомозий і худий як тріска).

– О! – вигукнув Енді. – Схоже, твоя мрія здійснилась. Маю гарні новини. – Відбиваючи, наче диригент, лапамі такт, він пішов по платівку.

Дві малі ципки пирснули, як і належить у їхньому віці, і я, братики, суворо на них лупнув. Енді дуже бистро повернувся, вимахуючи великим лискучим білим конвертом Дев’ятої з насупленим, похмурим ліцом самого Людвіга вана на ньому.

– Ось, – сказав Енді. – Прослухаємо, щоб перевірити? Та мені хотілось якнайшвидше віднести платівку додому й послухати її на своєму стерео, на самко-моті, не ділячись ні з ким насолодою. Коли я вигріб з кишені деньгі, щоб розплатитись, одна з тих малих ципок поцікавилась:

– Кого це ти відколупав, братчику? Таке велике й одне? – Ці малі пісюшкі мали свій жаргон.

– «Сімнадцяте небо»? Люк Стерн? Гоглі Гогль?

Обидві закихкали, вигинаючись і погойдуючи стегнами. І раптом мені сяйнула така думка, що я трохи не поточився від захвату, братва. Кілька секунд навіть не міг звести дух. Тоді оговтавшися, вишкірив начищені зубья і мовив:

– Навіщо вам іти додому, сестрички, й слухати оце завивання. – Я встиг помітити, що вони купили платівки з поп-вєщамі для підлітків. – Б’юсь об заклад, у вас манюсінький портативний програвачик, придатний хіба для пікніка.

Обидві невдоволено випнули губи.

– Ходіть із дядечком, – провадив я далі, – і ви послухаєте музику по-справжньому. Почуєте труби ангелів і тромбони диявола. Запрошую вас, – уклонився я.

Вони знову захихотіли, і одна з них відповіла:

– Та ми такі голодні! Краще б поїсти.

– Атож, – докинула друга, – вона хоче сказати, що ще не снідала.

– То поїсте з дядечком. Кажіть, куди підемо.

Дівчатка, кумедно вдаючи досвідчених, дорослих жінок, почали перелічувати назви ресторанів: «Ріц», «Брістоль», «Хілтон», «Рісгоранте Грантурко»… Зрештою я урвав їх словами: «Ходіть за дядечком», – і повів до «Макаронниці» за рогом. Там я дав їхнім невинним юним лічікам схилитися над спагетті з ковбасою, тістечками із збитими вершками, банановими «сплітами» й гарячим шоколадом, а сам – мене аж занудило від такої рясноти – з’їв дуже скромний полуденок: скибочку шинки та чималий шмат гострого червоного перцю. Ці дві малі ципки хоч і не сестри, були дуже схожі одна на одну. Однаково думали – чи й узагалі не думали, – мали однакове волосся кольору сухої соломи. Що ж, сьогодні вони справді подорослішають. Я зроблю цей день днем їхньої зрілості. Не піду пополудні до школи, а візьмусь за науку – Алекс як учитель! Ципок звали, як вони самі сказали, Марті та Соньєтта – досить-таки безумно, останній крик дитячої моди.

– Гаразд, Марті й Соньєтта, то Марті й Соньєтта, – промовив я. – Час нам мчатися – і то з вітерцем! Нумо, вперед!

Коли ми вийшли на холодну вулицю, дівчатка сказали, що не поїдуть на автобусі – ні-ні! – тільки на таксі, тож я, потураючи їм, хоч у душі криво осміхнувся, підкликав зі стоянки таксі. Водій, старий вусатий чєловєк у засмальцьованій одєждє, попередив:

– Тільки нічого не рвіть. Не попсуйте сидінь. Щойно поміняли оббивку. Я розвіяв його дурні побоювання, і ми рвонули в бік муніципального будинку 18-А. Малі самовпевнені ципки по дорозі перешіптувались і хихотіли. Одне слово, приїхали ми, братики, і я повів ципок до квартири 10-8. Поки ми дерлися сходами нагору, вони відсапувались і сміялись, а коли прийшли, сказали, що помирають від спраги, тож я відімкнув у себе в кімнаті заповітну скриньку й налив кожній з тих десятирічних дєвочєк віскі «Скотчмен», щоправда, добряче розведеного колючою, аж у ніс било, содовою. Обидві всілися на моє ліжко (все ще незастелене) і, гойдаючи ногами, почали цмулити віскі, а я поставив на свій стереопрогравач їхні дурні нікчемні платівочки. Суміш, яку ми пили з дуже гарних, розкішних, дорогих позолочених келихів, нагадувала швидше ароматизований дитячий напій. Одначе ципки аж прицмокували – ох-ох-ох! – ще й вигукували: «Запагорбіти можна!», «Зомліти мало!» – й такі інші безглузді слова, модні в їхньому середовищі. Поки я програвав оте говно, укоськав їх допити віскі й налив їм по другій. А вони були й раденькі, братики! Тож коли їхні жалюгідні поп-диски прокрутилися двічі (там були дві пісні: «Медові пахощі» у виконанні Айка Ярда і «Ніч після дня після ночі», яку тоненько завивали два кастрати, справжні євнухи, прізвища їхні я забув), ципки, здавалося, вже досягли межі істеричного збудження – плигали на ліжку й вистрибували разом зі мною по кімнаті.

Про те, що я зробив того дня, братва, нема чого розводитись, ви вже, певно й самі здогадались. Дві малолітки як оком змигнути опинилися без одєжди, але все реготали, бо нагой дядечко Алекс із ручкою від сковороди, що стирчала з нього, здавався їм дуже кумедним, а він, наче роздягнений лікар, усе відгортав шкірку, а тоді з гарчанням, мов рись болотна, смикнувся й зволожив собі лапу. Потім я обережно дістав із конверта Дев’яту симфонію – отож Людвіг ван тепер був також нагой, – а тоді, коли востаннє смикнувся й відчув найвищу насолоду, опустив голку на платівку. І почалось: басові струни забубоніли з-під ліжка до решти оркестру, далі озвався чоловічий голос, закликаючи всіх радіти, і полилася блаженно-обалдєнная мелодія, оспівуючи Радість, це небесне полум’я, а я, відчувши в собі звіра, накинувся на двох малих ципок. Тепер вони вже не тішились і весело не вигукували, бо мусили коритись дивним, незрозумілим бажанням Алекса Великого, що, збадьорений Дев’ятою і шкірковідгортанням, був чудесний, замєчатєльний і дуже вимогливий, братики. А втім, обидві малі були надто п’яні, аби щось відчути як слід.

Та коли той гуркіт і вигуки про «Радість, Радість, Радість!» стихли вдруге й усе скінчилось, малі ципки вже не вдавали з себе досвідчених жінок. Вони, здається, втямили, що з ними зроблено, й почали скиглити, проситися додому і казати, нібито я – дикий звір. Вигляд вони мали такий – скривавлені, набурмосені, – наче побували у великій бітвє, що, зрештою, так і було. Що ж, прогулюючи школу, вони однаково мали підвищувати свій освітній рівень. І таки підвищили. Вдягаючись, обидві зойкали, хлипали – ой-ой-ой! – і маленькими кулачками легенько товкли мене, брудного, нагого, висотаного і витолоченого, а я мовчки лежав собі на ліжку.

– Підла, противна тварюка! – кричала мала Соньєтта. – Скотиняка!

Я не заважав їм згребти свої речі й забратися геть. Вони ще погрожували, що напустять на мене рож і таке інше. Коли вони побігли сходами вниз, я провалився в сон, а з програвача так само лунали звуки радості, радості, радості…

5

Прокинувся я пізно (десь о пів на восьму), що, як з’ясувалося потім, було з мого боку нерозумно. В цьому зіпсутому світі, як ви самі вже помітили, все має значення. І все, як ви збагнули, взаємопов’язане. Таки-так. З мого стерео вже не лунали ні звуки радості, ні «Обнімітесь, мільйони», хтось вимкнув програвач – те чи ем, я чув тепер їх обох у вітальні, вони брязкали – брязь-брязь! – тарілками, сьорбали – сьорб-сьорб! – чай із чашок, одне слово, вечеряли після виснажливого рабочєго дня – одне на фабриці, друге в крамниці. Бідолашні старі! Жалюгідні прєдкі. Я накинув халат і визирнув з кімнати – такий собі люблячий синочок.

– Привіт, привіт! Удень відпочив і тепер почуваю себе куди краще. Ввечері попрацюю – зароблю трохи кишенькових грошей. – Це для батьків, які зізналися, ніби саме так сприймали тоді мої походеньки. – Ням-ням-ням! А мені шматочок?

Це був якийсь заморожений пиріг, що його мати розморозила й підігріла.

Вигляд він мав не дуже апетитний, але я мусив сказати навпаки. Батько зиркнув на мене з неприхованою підозрою, одначе не наважився щось закинути, а мати втомлено усміхнулась до плоду своєї утроби, до свого синочка. Пританцьовуючи, я зайшов до ванної і бистро прийняв душ, бо почувався брудним і липким, тоді повернувся до своєї кімнатчини і вбрався у вечірню одєжду. Зрештою, помитий, зачесаний, у почищеному одязі – картинка! – я взявся за свій шмат пирога.

– Не подумай, що я винюхую, – мовив татусь, – але де саме ти підпрацьовуєш увечері?

– А-а-а, – протяг я з повним ротом, – де трапиться. На підсобній роботі. То там, то там. – І я втупився йому в глаза – мовляв, піклуйся про себе, а я собі раду дам. – Я ж бо ніколи не прошу грошей, правда? Ні на одяг, ні на розваги. Чого ж ти допитуєшся, га?

Батько був сором’язливим вайлом.

– Пробач, сину, – пробурмотів він. – Але я часом непокоюсь… Мені сняться тривожні сни. Звісно, ти можеш глузувати, однак у снах багато віщого. Вчора я бачив сон про тебе, і він мені дуже не сподобався.

– Он як? – Батьків сон мене заінтєрєсовал. У мене було таке відчуття, ніби я також щось побачив уві сні, але не міг пригадати, що саме. – Справді? – перепитав я, облишивши жувати глевкий пиріг.

– Дуже виразний сон, – провадив батько. – Приснилося, ніби ти лежиш серед вулиці і тебе б’ють інші хлопці. Вони нагадували тих, з якими ти знався, поки тебе не відіслали до виправної школи.

– Невже? – Подумки я осміхнувся. Татусь вірить, ніби я перевиховався, чи принаймні переконує себе в цьому. Тут я пригадав і свій сон, що приснився мені перед ранком, – про Джорджі, який віддавав генеральські накази, й про Дима, що шкірився беззубою пастью і вимахував батогом. А втім, одного разу мені сказали, що вві сні буває одне, а наяву – зовсім інше, протилежне. – Ти, батечку, не переживай за свого єдиного сина і спадкоємця, – промовив я. – Не бійся. Він зуміє постояти за себе, правду кажу.

– Так от, – вів далі батько, – ти безпорадно спливав кров’ю і не міг дати відсіч.

Це вже суперечило дійсності, і в душі я знов осміхнувся. Тоді повигрібав із кишень усі дєньгі і з дзенькотом висипав їх на барвисту скатертину.

– Тут не дуже багато, тату. Це те, що я заробив учора ввечері. Але, певно, вистачить вам з мамою, щоб посидіти десь і випити по чарці шотландського віскі.

– Спасибі, синку, – подякував він. – Але ми тепер виходимо рідко. Боїмося. На вулицях таке діється… І все ж спасибі. Я принесу мамі завтра пляшечку чогось такого додому. – І, поки мати чистила на кухні каструлі, висипав ті нечесно надбані гроші в кармани штанів. До вхідних дверей він провів мене лагідною усмішкою.

Унизу, в кінці сходів, я здивовано, ба навіть ошелешено зупинився. Аж пасть роззявив, наче позіхи напали. Мене зустрічали! Мене чекали біля вкритого написами муніципального настінного живопису ругатєльства, як завжди, примовляючи: «У-ха-ха!» Почувши, що Джорджі й Піт привіталися зі мною, Дим миттю обернувся, по-кентовски вишкірив зубья і, незграбно пританцьовуючи, прогудів:

– А ось і він, а ось і він прийшов – ура!

– Ми вже непокоїлись, – пояснив Джорджі. – Чекали на тебе, пили молочко з «бритвочками», тоді подумали: може, ти образився? Тому й прийшли сюди. Правильно я кажу, Піте?

– Еге ж, – підтвердив Піт.

– Ви-ї-бачаюсь, – обережно відказав я. – Чогось розболівся голівер, то я ліг поспати. А мене не збудили, хоч я й просив. Виходить, усі зібралися, можна подивитись, що нам запропонує вечір, еге? – Схоже, я перейняв це «еге?» у П. Д. Делтойда, мого «післявиправного наставника». Дуже дивно.

– Твій головний біль мене засмучує, – мовив Джорджі так, наче був дуже стурбований. – Мабуть, ти перевантажуєш свого голівера. Віддаєш накази, стежиш за дисципліною тощо. Ти певен, що біль минувся? Може, краще знов ляжеш у ліжко?

Всі троє криво посміхнулись.

– Стоп! – сказав я. – Давайте побалакаємо відверто, по щирості. Цей сарказм, якщо його можна так назвати, не личить вам, друзяки. Ви, певно, накалякали в мене за спиною чортзна-чого, жартували й глузували вже скільки хотіли. Але я – ваш кент і ватажок, отож, безперечно, маю право знати, в чому річ, еге ж? Ну-бо, Диме, що означає твій кінський вискал?

Дим роззявив пасть у безгучному реготі, і тут бистро втрутився Джорджі:

– Гаразд, тільки не треба смикати більше Дима, братику. Це все частина нового шляху.

– Нового шляху? – перепитав я. – Що ж це за новий шлях? Поки я спав, у вас точилася довга балачка, і ви все вирахували. Тож я уважно слухаю. – Я згорнув руки на грудях і зручніше прихилився до зламаних поручнів, нависаючи над кентами, бо стояв на третій сходинці.

– Це не переворот, Алексе, – пояснив Піт. – Просто ми бажаємо більшої демократії. Щоб ти повсякчас не вказував нам, що треба робити, а що – ні. Але це зовсім не переворот.

– Ідеться не про переворот, – підхопив Джорджі. – Вся річ у тому, хто має ідеї. А які в нього були ідеї? – Він наставив свої нахабні глаза на мене. – Все якісь дрібнички, нікчемні вєщі, як оце вчора вночі. А ми ж ростемо, братики.

– Так, – озвався я, не поворухнувшись. – Слухаю вас уважно.

– Що ж, – проказав Джорджі, все ’дно тобі доведеться це вислухати, то краще зараз. Ми все ходимо по колу, грабуємо крамниці тощо – одне слово, хапаємо жалюгідні башлі. А тим часом Вілл Англієць у кавовому мєстє «Силач» запевняє, що зуміє збути будь-що, хоч би хто з мальчіков його вкрав. Вогонь чи кригу – будь-що. – Джорджі знов витріщив на мене свої холодні глаза. – Вілл Англієць каже, що можна взяти великі-превеликі дєньгі.

– Так, – мовив я дуже спокійно, хоч у душі відчував страшне раздраженіє. – Відколи це ти приятелюєш і радишся з Вілллом Англійцем?

– Час від часу, – відрубав Джорджі. – Коли буваю самко-один. Як минулої неділі, скажімо. Адже я маю право на приватне життя, кенте, чи не так? Мене, зрештою, це не обходило, братики.

– І що ж ти робитимеш із тими, як ти пишномовне висловився, великими-превеликими дєньгамі? – поцікавився я. – Хіба ти не маєш усього, чого душі завгодно? Потрібна машина – береш її під будь-яким деревом. Бабок забажаєш – будь ласка. Так? Звідкіля ж у тебе цей зальот – стати великим набундюченим капіталістом?

– Ох, – відмахнувся Джорджі, – ти часом міркуєш і говориш, мов мала дитина. – (Дим, як завжди, доточив до його слів своє «у-ха-ха!».) – Сьогодні, – провадив Джорджі, – ми здійснимо справжню крадіжку.

Отже, мій сон виявився віщим. «Генерал» Джорджі командував, що можна, а чого не можна нам робити, а Дим-з-батогом нагадував безмозкого ошкіреного бульдога. Так чи так, я вів гру обережно, дуже, надзвичайно обережно. Тому, всміхнувшись, відказав:

– Гаразд. Дуже добре. Пробудження ініціативи серед мас, як я й чекав. Я вас багато чого навчив, кентики. А тепер, Джорджику, поділися своїми планами.

– Пхе! – пхикнув Джорджі й хитро вишкірився. – По-перше, молоко-плюс, чи не так би ти почав? Вєщь, яка збадьорює нас, а передусім – тебе. Що ж, повчимося в тебе, хлопче.

– Ти висловлюєш уголос мої мислі, – усміхнувся я. – Я саме збирався запропонувати давню добру «Корову». Добре, добре. Веди нас, Джорджику!

Я зробив низенький уклін, так само безумно шкірячись і водночас гарячкове розмірковуючи. Та щойно ми опинились на вулиці, я понял: мізкувати – то для глупцов, а умним досить натхнення й того, що Бог пошле. На допомогу мені прийшла чарівна музика. Повз нас саме промчала машина з ввімкнутим радіоприймачем, і я почув кілька тактів з Людвіга вана (це був Концерт для скрипки, фінал) і раптом врубілся, що треба робити.

– Що ж, Джорджі, гаразд, – прогарчав я і – вжик! – вихопив брітву-горлорізку.

– Отакої?! – Здивувався Джорджі, але бистро вихопив тєсак, з колодочки лунко вистрілило лезо, і ми стали один проти одного.

– Е ні! Так не годиться, – зауважив Дим і спробував був зняти з себе обмотаний навколо пояса ланцюг.

Одначе Піт міцно схопив його й кинув:

– Облиш їх. Усе правильно.

Отак Джорджі і ваш покірний слуга почали безмовний котячий танок, чудово знаючи манеру один одного й вичікуючи слушної миті. Джорджі все намагався дістати мене блискучим лезом – чик-чик! – одначе жодного разу навіть не торкнувся мене. Повз нас проходили люди й усе те бачили, проте не звертали уваги на таку звичну вуличну сценку. Тут я полічив: «Одін, два, трі!» – й чиркнув брітвой – взз-взз! – але не по ліцу чи глазам Джорджі, а по його руці, що стискала тєсак, і він таки випустив його, братики. Отак. Тесак упав, брязнувши на обмерзлий зимовий тротуар. Я тільки торкнувся брітвой пальців Джорджі, а він уже зачудовано витріщився на червону цівку, що зблиснула під вуличним ліхтарем.

– Так, – сказав я, приступаючи тепер до Дима, оскільки Піт дав йому совєт не розкручувати на поясі «ужа», і Дим того совєта послухався. – Так, Диме, а зараз давай розберемося з тобою!

– У-у-у-ух! – заревів, наче великий безумний звір Дим і так бистро та вправно стяг із себе ланцюга, що можна було замилуватись.

Найкраще, що я міг зробити, це якомога нижче присісти і, стрибаючи по-жаб’ячому, захистити ліцо й глаза. Я так і зробив, братики. Сердега Дим, який звик одразу поціляти в обличчя – хрясь! – аж отетерів. Щоправда, він оперіщив мене по спині так, що я трохи не здурів, але той біль лише примусив мене бистро зреагувати й покінчити з Димом. Розтинаючи зі свистом брітвой повітря, я чиркнув по Димовій лівій ходулі, щільно обтягненій холошею, розпоров її на два дюйми й пустив кров. Дим геть обєзумєл. Він посунув на мене, загавкавши по-собачому – гав-гав-гав! – але я вчинив точнісінько так, як із Джорджі, вклавши всю свою силу й уміння в один порух, і відчув, як брітва увігналася досить глибоко в Димів зап’ясток. Він випустив з рук свого гнучкого «ужа» й заскиглив, як дитина. Тоді, так само підвиваючи, спробував висмоктати із зап’ястя кров, але її було багато, і він став пускати з рота бульбашки. З руки в нього била, хоча й не довго, гарна червона цівка.

– Що ж, кентики, – промовив я, – це буде вам наука. Правда ж, Піте?

– А я нічого не казав, – заперечив Піт. – Я ніколи не казав жодного слова. Поглянь, Дим може гигнути від втрати крові.

– Пусте, – відмахнувся я. – Людина помирає лиш один раз. А Дим помер, перше ніж народився. Крівця в нього швидко зупиниться.

Справді, вени я йому не зачепив. Я дістав із кармана чисту сякачку і власноруч перев’язав Димові зап’ясток. Він усе скиглив, стогнав, та кров нарешті зупинилася, братики. Отож тепер ці барани затямили, хто в них господар і вожак, вирішив я.

Два поранені бійці швидко заспокоїлись у барі «Герцог Нью-Йоркський» подвійними порціями бренді (купили вони за власні башлі, бо я всі свої висипав батькові) й покладеними на порізи сякачками, змоченими в холодній воді. Підстаркуваті ципи, з якими ми так шляхетно повелися напередодні, знову були там і так само кудкудакали, як заведені: «Спасибі, хлопчики» та «Хай береже вас Бог, хлопчики», – хоч цього разу ми задля них грошима не сорілі. Але тут вихопився Піт:

– То як воно, дівчатка? – І купив їм пива – у нього, схоже, кармани були напхом напхані бабкамі.

Отож бабушєнції загомоніли ще голосніше:

– Хай благословляє і береже вас Бог, хлопчики! Ми ніколи вас не викажемо! Ви – найкращі з усіх хлопчиків. Тут я звернувся до Джорджі:

– Що ж, ми повернулися туди, де були, так? Усе, як раніше, все забуто, еге ж?

– Так, так, так, – погодився Джорджі.

Дим, щоправда, мав усе ще ошелешений вигляд, навіть пробелькотів:

– Я б упорався з тим здоровенним видряпком за допомогою свого «ужа», якби на заваді не став один хрєн. – Так наче він оце не зі мною рубався, а з якимось іншим мальчіком.

– Гаразд, Джорджі, – проказав я. – То що тобі, хлопче, спало на думку?

– Ет! – відмахнувся Джорджі. – Не зараз. Не сєгодня.

– Та ти ж дужий дорослий чєловєк, – укоськував я його. – Як і всі ми. Ми ж бо не дітлахи, га, Джорджі? То що там тобі за ідея сяйнула, хлопче?

– Я б йому гарненько поцілив ланцюгом у глаза, – пробубонів Дим, а бабушенції знай гелготіли своє: «Спасибі, хлопчики…»

– Розумієш, це я про той будинок, – пояснив Джорджі. – Ну, той, що з двома ліхтарям біля входу. І з глупой назвою.

– Якою такою глупой?

– Чи то «Пристань», чи то «Пристанище». Якась така глупость. У ньому живе стара ципа зі своїми котами й купою старих цінних вєщєй.

– Тобто?

– Золото, срібло й усілякі коштовності. Мені про це розповів Вілл Англієць.

– Ага, віжу, – кивнув головою. – Все добре віжу. – Я справді здогадавсь, що він має на увазі. Йшлося про Старе місто, що відразу за багатоквартирним будинком «Вікторія». Що ж, справжній ватажок знає, коли треба виказати іншим свою великодушність. – Дуже добре, Джорджі, – похвалив я його. – Чудова думка, її варто реалізувати. Відразу й гайда!

Коли ми виходили, бабушєнції запевнили нас:

– Ми нікому нічого не скажемо, хлопчики. Ви були весь час тут.

– Славні ви дівчатка, – усміхнувся я. – Через десять хвилин ми вам знову купимо питва.

І я повів трьох своїх кентів на мою погибель.