Текст книги "Механічний апельсин"

Автор книги: Энтони Берджесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

6

На схід від «Герцога Нью-Йоркського» починалися офіси, за ними височіла стара понівечена бібліотека, далі був багатоквартирний будинок «Вікторія», названий так на честь чи то якоїсь перемоги, чи чогось іншого, а за ним тяглися давні будиночки в районі, що мав назву Старе місто. Кілька чудових старовинних доміков, братики, в яких жили худі й сварливі полковники з ціпками в руках, підтоптані овдовілі ципи та глухі літні пані з котами – ті, яких, братва, не торкнувся за всю їхню пречисту жізнь жоден мужчіна. Там справді були старі вєщі, що за них приїжджі дали б чималу грошву, – картини, коштовності й таке інше давнє говно. Тихенько й без пригод ми підійшли до доміка під назвою «Пристанище»; два круглі ліхтарі на залізних стовпах нагадували вартових обіч дверей. В одній з кімнат на першому поверсі тьмяно мерехтіло світло, тож ми, невидимі на темній вулиці, зазирнули у вікно – подивитись, що ж там відбувається всередині. На вікні були металеві грати, як у в’язниці, одначе ми добре все просікли.

А відбувалося там ось що: стара ципа, сива-пресива, із зморшкуватим ліцом, наливала молоко з пляшки в блюдця й ставила їх на підлогу – певно, внизу крутилося безліч котов і кошєк, що без угаву нявчали. Ми помітили кілька жирних скотін, що, роззявивши пащеки й нявкаючи, вистрибнули на стіл. Бабушка з ними всіма розмовляла, щось вуркотливо їм говорила. На стінах у кімнаті було видно безліч картин, давній годинник тонкої роботи, скрізь стояли вази, різноманітні прикраси. Все мало коштовний, старінний вигляд.

– За все це відвалять добрячу дєньгу, братва, – прошепотів Джорджі. – Вілл Англієць не збрехав.

– А як пробратися всередину? – поцікавився Піт.

Я мусив якомога швидше розтовкмачити, щоб випередити Джорджі.

– Насамперед, – прошепотів я, – слід спробувати звичайний шлях у двері. Я підійду і дуже ввічливо скажу, що одному з моїх кентів на вулиці запаморочилось у голові. Джорджі буде готовий це зіграти, коли вона відчинить. Я попрошу її винести води чи викликати по телефону лікаря. А далі все просто.

– Так вона тобі й відчинить! – кинув Джорджі.

– Піймав не піймав, а погнатися можна, хіба не так? – відказав я. Джорджі лише стенув плєчамі і по-жаб’ячому скривив рота.

– А ви двоє, кентики, – звернувся я до Піта з Димом, – станете обабіч дверей. Гаразд?

Хлопці згідливо закивали головами в темряві.

– Тож гайда! – сказав я Джорджі й сміливо ступив до дверей. Там був дзвоник. Я натис кнопку, і в передпокої задеренчало: «др-р-р-р-др-р!» Коли ципа та всі її кошкі почули це деренчання, то, певно, спершу нашорошили вуха, а тоді здивовано завмерли. Тож я натис кнопку ще нетерплячіше. Потім нахилився до щілини для пошти і якнайчемніше гукнув:

– Пані, допоможіть, будь ласка! Моєму другові раптом стало млосно серед вулиці. Дозвольте мені подзвонити лікареві.

Я побачив, що в передпокої спалахнуло світло, і почув, як бабушка зачовгала ножкамі в капцях – човг-човг! – простуючи до дверей. Не знаю чому, але мені спало на думку, що в кожній руці вона тримає по жирному котярі.

– Забирайтеся геть! – гукнула вона несподівано низьким голосом. – Забирайтеся, а то стрілятиму!

Почувши це, Джорджі трохи не зареготав. А я, вдаючи, ніби переживаю і розгубився, виховано проканючив:

– Благаю вас, пані! Моєму другові дуже зле!

– Забирайтеся! – повторила вона. – Знаю я ваші підлі штуки: спершу вмовите мене відчинити двері, а тоді – придбати якийсь непотріб. Забирайтеся, кажу вам! – Чарівна наївність, та й годі. – Забирайтесь геть, а то напущу на вас своїх котів!

Схоже, вона трохи схибнулась від самко-мотної жізні. Я задер голову й побачив якраз над дверима підйомне вікно – ставши комусь на плєчо, можна бистро потрапити в будинок. Що ж, цієї ночі це саме той аргумент, що треба. Отож я промовив:

– Гаразд, пані. Якщо ви відмовляєтесь надати допомогу, я змушений тягти свого хворого товариша в інше місце. – Підморгнув кентам, щоб тримали язика на припоні, а сам знову гукнув: – Дарма, друзяко, може, десь-інде таки трапиться добра душа. Хоч цю стару пані не варто й звинувачувати за її підозріливість – надто вже багато пройдисвітів та негідників вештається тут поночі. Вона, звісно, не винна.

Ми знову мовчки почекали в темряві, а тоді я прошепотів:

– Чудово, кентики. Вертаємось до дверей. Я стану Димові на плечі, відчиню віконце й залізу всередину. Потім стулю тій старій ципі пельку й відчиню вам двері. Ніяких проблем! – Я гадав, що в такий спосіб довів хлопцям, хто тут вожак, хто чєловек, напханий ідеями. – Погляньте! – вигукнув я. – Над дверима є виступ, на нього зручно стати копитамі.

Хлопці це побачили й у захваті – принаймні так мені здалося – закивали в темряві головами, примовляючи: «Атож, атож…»

Ми повернулися навшпиньки до дверей. Дим був серед нас найміцніший мальчік, тож Піт і Джорджі підсадили мене на широкі, майже чоловічі Димові плєчі. Завдяки всесвітнім каналам глупого телебачення, а також людському страху вночі, коли поблизу немає поліції, весь той час вулиця була безлюдна. Стоячи на плечах у Дима, я угледів, що виступ над дверима дуже зручний для моїх черевиків. Я підтягся на руках. Як і слід було сподіватись, вікно виявилося зачинене, але я дістав брітву й розбив шибку, різко вдаривши по ній кістяною колодочкою. Тим часом мої кенти внизу важко дихали. Я просунув руку у вибиту шибку і обережно штовхнув нижню частину віконної рами, що, зблиснувши, легко піднялася. Після цього я скочив у вікно, немов пірнув у ванну. Мої барани внизу завмерли, широко пороззявлявши пасті.

Я опинився в безпросвітній темряві, заставленій ліжками, шафами, великими важенними стільцями, стосами коробок та книжок. Помітивши смужку світла під дверима кімнати, в яку я скочив, сміливо рушив до виходу. Двері зарипіли – і-і-і-е-е! – і я ступив у запорошений коридор, куди виходили двері інших кімнат. Скрізь була пустка, братики, крім однієї кімнати, що в ній мешкала стара мочалка зі своїми котами. А втім, можливо, всі ті котікі та кошєчкі мали окремі спальні, годуючись, як члени королівської родини, вершками й риб’ячими головами. З першого поверху долинув приглушений голос старої ципи: «Так, так, саме це». Схоже, вона розмовляла зі своїми чотириногими, що нявчали «мяу-у-у», вимагаючи ще молока. Тут я вгледів сходи, які вели до передпокою, і вирішив показати своїм зрадливим і нікудишнім кентам, що я один більше вартий за них трьох. Я все зроблю самко-мотньо. Якщо доведеться, розправлюся зі старою ципою та її котярами, тоді наберу повні руки полєзних вєщєй, підскочу до надвірних дверей, відчиню їх і покажу своїм кентам, які на мене чекають, золото й срібло. Вони повинні затямити, хто тут вожак!

Повільно, обережно я став спускатися вниз, захоплено роздивляючись на сходах грязниє полотна давніх часів – дєвочкі з довгими косами і високими» комірцями, краєвиди з деревами та конями, якийсь святий бородатий чєловєк, геть нагой, з хрестом у руках. І своєрідний запах будинку, не схожий на запахи в багатоквартирках – застояна вонь від котів, їхньої риби та задавненого пилу. Зійшовши сходами, я побачив освітлену вітальню, в якій господиня роздавала молоко котікам і кошєчкам. Тепер я роздивився і цих розгодованих скотін, що швендяли сюди-туди, вимахуючи хвостами й тручись об одвірок. А на великій дерев’яній скрині в темному передпокої я помітив чудову маленьку статуетку, що виблискувала у смужці світла з кімнати, – молоденька струнка дєвочка застигла на одній нозі, здійнявши руки вгору. Цю срібну статуетку я відразу поцупив до себе. Тримаючи її в руках, я ввійшов в освітлену вітальню й сказав:

– Здоровенькі були! От і зустрілися. Наша коротенька бєсєда крізь щілину для пошти була, відверто кажучи, неприємна, так? Що ж, дозволь нам із цим не погодитись, аж ніяк, ти, стара смердюча мочалка!

Від яскравого світла в кімнаті перестарілої ципи я аж закліпав очима. Там було повнісінько котіков і кощєчєк, що просто кишіли на килимі. А в повітрі літали клапті шерсті. Ті жирні скотіни були різні завбільшки й усіх кольорів: чорні, білі, смугасті, руді, плямисті, а також різного віку – тут бавилися кошенята, сиділи дорослі кицьки й заслинені похмурі руїни, їхня господиня, та стара ципа, розлючено, як чоловік, блимнула на мене і просичала:

– Як ти сюди потрапив? Геть звідси, малий мерзотнику! А то я тебе відлупцюю!

Побачивши в її жилавій руці чорного дерев’яного ціпка, яким вона погрозливо замахнулась, я щиро розреготався. Неквапом, з вишкіреними зубами я рушив до неї, але цієї миті завважив на серванті ще одну невеличку вєщь – чарівну вєщь, що її такий мальчік-меломан, як я, навіть не сподівався коли-небудь побачити на власні глаза: голівер і плєчі самого Людвіга вана. Це був так званий бюст – кам’яна вєщь із довгим кам’яним чубом, порожніми глазамі й великою збористою хустиною на шиї. Я одразу відвів погляд і прошепотів:

– О, яке диво! Буде моє!

Та коли я йшов до бюста, вирячивши на нього глаза й жадібно простягнувши лапу, то не вгледів на підлозі блюдечко з молоком. В одне з них я ступив і підковзнувся.

– Тьху ти! – сплюнув я, намагаючись утримати рівновагу. Одначе та стара ципа дуже спритно і з дивовижною, як на її вік, скоростью підскочила ззаду й ну гамселити мене – гуп-гуп! – по голіверу ціпком. Я не втримався, впав навкарачки й, лайнувшись: «Хай тобі чорт!» – спробував підвестися. Але стара знову накинулась на мене – гуп-гуп! – примовляючи:

– Ох ти ж малий пройдисвіте! Блощиця, що залазить у будинки чесних людей!

Мені набридла ця гра в «гуп-гуп», тож коли ціпок знову опустився на мене, я вхопився за його кінець і смикнув до себе. Тепер уже стара захиталась і, щоб не впасти, вчепилася за стіл, але потягла за собою скатертину з глеком та пляшкою молока. Пляшка перекинулася, розбризкуючи молоко на всі боки, а стара гепнулася на підлогу, але все так само гарчала:

– Ну, клятий хлопчисько, начувайся!

Тут усі коти перелякались, забігали, застрибали, засичали одне на одного й стали по-котячому рубатися лапами. Вяу-у-у! Ш-ш-ш! Р-р-р! Я скочив на ходулі. Поруч сіпалась і гарчала ота паскудна стара каракатіца, силкуючись і собі підвестися, тож я малєнько копнув її в ліцо.

– Уа-а-а! – заверещала вона, і я побачив, як її вкрите плямами й прожилками ліцо в тому місці, куди я вдарив, відразу посиніло.

Ставлячи ногу, я, мабуть, наступив на хвіст одному з котів, що піщалі й дряпались, бо почув нестямне «вяу-у-у!» Навколо моєї ноги обкрутився клубок шерсті й випустив зуби та пазурі – сиплючи прокльонами й намагаючись струсити з ноги ту тварюку, я переступив із маленькою срібною статуеткою в руці через стару ципу на підлозі й знов рушив до улюбленого свого Людвіга вана з похмурого каменю. Але відразу втрапив ногою в блюдце, по вінця наповнене вершками, і ледве не беркицьнувся вдруге. Картина була б досить-таки кумедна, якби це сталося з кимось іншим, а не з покірним вашим оповідачем. Цієї миті старуха пролізла між котами, що билися і верещали, й учепилася за мою ногу, так само завиваючи: «Уа-а-а!» Я втратив рівновагу й гепнувся в розлите молоко та на сплетених у бійці котів, а стара каракатіца заходилася тузити кулаками мене по ліцу, вигукуючи:

– Шматуйте його, бийте, видирайте нігті цьому мерзотному тарганиськові! Вона зверталася, звісно, до своїх котів, і кілька з них, наче послухавшись старухі, скочили на мене й почали дряпатись, як бєзумниє. Тут уже я й сам здичавів, братва, і розкидав тих тварюк на всі боки.

– Не чіпай моїх киць, гадино! – вереснула бабушка і вчепилася нігтями мені в ліцо.

– Ах ти ж брудна стара кошолка! – скрикнув я, тоді замахнувся маленькою срібною статуеткою, тюкнул її по голіверу й так стулив нарешті їй пельку.

Коли я звівся серед тих котіків і кошєчєк на ноги, то почув удалині вой поліційної сирени й бистро збагнув, що ця стара котяча каракатіца розмовляла не зі своїми нявчиками, як мені здалося знадвору, а дзвонила до поліції. Вона запідозрила щось лихе відразу, щойно я натис кнопку звонка, вдаючи, ніби благаю допомоги. Зачувши те страхітливе завивання «рожєвоза», я метнувся до вхідних дверей і довгенько вовтузився із засувами, ланцюжками, клямками та всякими такими іншими запобіжними вєщамі. Тож коли я зрештою відчинив двері, надворі мене чекав лише Дим – двоє інших так званих кентів уже накивали п’ятами.

– Тікаймо! – гукнув я до Дима. – Сюди їдуть рожі!

– Ось ти їх і зустрінеш! – відказав він. – Ух-ха-ха!

І я побачив, що в руках у нього «уж»! Дим легенько махнув ним – вж-ж-ж! – і майстерно поцілив мені в глаза, я ледвве встиг їх заплющити. Осліпнувши від страшенного болю, я застогнав, а Дим промовив:

– Мене обурило те, як ти повівся, кенте. Даремно ти вчинив так зі мною, братику.

Потім я почув, як загупали його великі важкі черевики, і звичне «ух-ха-ха!» помалу розтануло в пітьмі. А за хвилю під’їхала поліційна машина, паскудно завиваючи, наче якийсь безумний звєрь. Я також підвивав, навіть істерично хихотів і бився голівером у стіну в передпокої, а з міцно заплющених глаз, що палали від болю, струменіла пасока. Коли вскочили фараони, я навпомацки посувався до виходу. Певна річ, я їх не бачив, але почув кроки й відчув вонь від тих покручів. Вони грубо схопили мене, скрутили руки й потягли за собою. Я ще почув, як один фараон гукнув з кімнати, де було повно котіков і кошєчєк:

– Тяжко поранена, але дихає.

– Яка приємна несподіванка! – почув я голос іншого фараона, коли мене бистро й безцеремонне заштовхали до машини. – Маленький Алекс власною особою!

– Я осліп! – крикнув я. – Бог вас покарає, грязниє нєдоноскі!

– Ото, які слівця! – засміявся фараон і затиллям долоні – а на пальцях у нього були персні чи щось таке – ляснув мене по губах.

– Бог вас приб’є, вонючіє подкідиші! Де решта? Де мої кенти, оті паскудні зрадники? Один із тих мерзкіх братіков ударив мене ланцюгом по глазах. Схопіть їх, поки вони не втекли! Це все вони придумали! І мене присилували. Я не винен, Бог вам не простить!

У відповідь я почув дружний регіт фараонів. Потім вони впіхнулі мене в куток фургона, а я все правив своєї про так званих кентів, аж поки збагнув, що це – марна річ. Хлопці, певно, вже встигли повернутися до бару «Герцог Нью-Йоркський» і влити пива й шотландського віскі в безвідмовні пасті смердючих старих цип, які знову белькотіли: «Спасибі, хлопчики. Хай благословить вас Бог! Ви весь час були тут, хлопчики. Нікуди не зникали з наших очей».

Поки ми їхали з ввімкненою сиреною до «рожаловкі», я сидів, затиснутий між двома фараонами, дістаючи від тих реготливих громил то штурхана то зуботичіну. Нарешті я трохи розплющив глаза й побачив крізь сльози примарне місто, що пролітало за вікном – вуличні ліхтарі зливалися в одну світлу лінію. Запаленими глазамі я розгледів обабіч себе двох фараонів, розрізнив худу потилицю водія, а поруч із ним – товстошийого виродка, який глузливо промовив.

– Що ж, Алексе, тепер попереду в нас приємний вечорок, еге ж, хлопче?

– Звідкіля ти знаєш моє ім’я, вонючій громіла? – скинувся я. – Бог спровадить тебе до пекла, грязний недоносок, педік!

Вони знов зареготали, а один із тих смердюхів, що сиділи обабіч мене крутнув мене за вухо. Товстошиїй пояснив:

– Усі ж бо знають маленького Алекса і його кентів. Знаменитим хлопчиною став наш Алекс.

– Це все вони! – вигукнув я. – Джорджі, Піт і Дим. Покручі! Вони мені не кенти!

– Нічого, – заспокоїв мене товстошиїй, – у тебе попереду цілий вечір. Ще встигнеш розповісти про відважні подвиги тих юних джентльменів і про те, як вони збили невинного маленького Алекса з путі праведної.

Поряд почувся вой ще одної поліційної машини, що перегнала нашу, але завернула в інший бік.

– Це по тих покручів? – поцікавивсь я. – Їх теж схоплять ваші подкідиші?

– То швидка допомога, – відказав товстошиїй. – Вона повезла стару пані, що постраждала від тебе, підлий негіднику.

– Це все вони винні! – Крикнув я, кліпаючи запаленими глазамі. – А тепер ті паскудники нажираються собі в «Герцогу Нью-Йоркському». Схопіть і їх, благаю вас, вонючіє пєдікі!

Фараони знову вибухнули смєхом, а я дістав іще одну зуботичіну. Нарешті ми під’їхали до «рожаловкі», мене грубо витягли з машини й штовханули вгору на сходи. Я зрозумів, що справедливості від цих смердючих нєдоносков, хай покарає їх Бог, чекати годі.

7

Мене затягли до яскраво освітленої вибіленої контори, що в ній стояла міцна вонь. Від загратованих камер відгонило блювотиною, смородом убиральні, пивним духом і дезинфекційними засобами. Чулися кроки узніков і пісні, мені навіть здалося, що я почув знайомі слова:

 
І я повернуся до тебе, кохана, кохана,
Коли ти, моє серце, помреш.
 

Цієї миті пролунали вигуки фараонів, що наказували затриманим стулити пельки, почувся навіть такий звук, наче когось добряче долбанулі, і той заскиглив: «Ой-ой-ой!» Схоже, то був не чоловік, а якась п’яна стара ципа. В конторі, до якої мене затягли, четверо фараонів шумно чаювали, на столі стояла велика каструля з окропом, а фараони сьорбали з великих брудних кружек і голосно відригували. Мені чаю не запропонували. Тільки простягли старе тьмяне люстерко, братики, щоб я подивився на себе. Справді, я вже не був схожий на молодого вродливого оповідача, а викликав жах: пасть розпухла, глаза червоні, ще й ніс заюшений кров’ю, фараони розреготались, побачивши, як я розгубився, а один кинув:

– Гарнесенька юна мара!

Потім зайшов поважний поліційний чин із зірочками на плечах, що свідчили про його високе-превисоке звання, і, побачивши мене, гмикнув:

– Гм-м.

Чаювальники відразу взялися за роботу.

– Я не скажу жодного слова, – попередив я їх, – доки сюди не прийде мій адвокат. Я знаю закони, ублюдкі!

Ясна річ, вони знову вибухнули громкім смєхом, а той зірчастий начальник проказав:

– Гаразд, хлопці, передусім покажімо йому, що ми також знайомі із законами. Але хай собі затямить: знати закони – це ще не все.

Він промовив це поважно, аж ніяк не веселим голосом, а тоді кивнув із дружньою усмішкою здоровенному гладкому виродку. Той скинув мундир, засвітивши своїм старим гладким черевом, тоді неквапно ступив до мене і втомлено скривив пасть у хижому вискалі. На мене війнуло смердючим чаєм із молоком.

Чолов’яга був погано виголений, як на фараона, на сорочці під пахвами виднілися розводи від поту, а з вух, щойно він став поруч, завоняло сіркою. Стиснувши свій смердючий червоний кулак, він підступно штурхнув мене в живіт, а решта фараонів зайшлися смєхом і затрясли голіверами. Тільки начальник ледь осміхнувся. Мені аж дух забило. Я сперся на стіну, витираючи одєждой вапно, судомно хапаючи ротом повітря й відчуваючи бажання виблювати глевкий пиріг, що його з’їв перед прогулянкою. Але дозволити собі таку вєщь, як заблювати підлогу, я не міг, тому лише проковтнув гіркий клубок. Тут я побачив, що гладкий гевал повертається із задоволеним смєхом до своїх, отож підняв праву ногу і, перш ніж фараони встигли попередити свого здоровила, щосили копнув його ззаду в гомілку. Він підскочив і вереснув як недорізаний.

Після цього, братва, вони заходилися перекидати мене один одному, наче якогось м’якого, заюшеного кров’ю м’ячика. Мене дубасили кулаками по пасті, били в пах, у живіт, тусали ногами. Кінець кінцем я таки виблював на підлогу і обернувся на геть безумного чєловєка, навіть забелькотів:

– Вибачте, братики, я вчинив неправильно. Вибачте, прошу вас. Вони, однак, підсунули мені клапоть старої газети й примусили його проковтнути, а тоді нагодували ще й тирсою. Потім сказали, як давні добрі кенти, щоб я сів – мовляв, поговорім. Тієї хвилини з’явився П. Р. Делтойд – його установа була в тому самому будинку. Вигляд він мав стомлений і грязний.

– Отже, це сталося, Алексе, так? Як я й передбачав, хлопчику. Боже мій, боже мій… Атож… – Він повернувся до фараонів. – Добрий вечір, інспекторе. Добрий вечір, сержанте. Всім добрий вечір. Що ж, моя кар’єра скінчилася. Атож… Боже мій, боже мій… Цей хлопець геть пошарпаний, атож. Ви тільки погляньте на нього!

– Насильство викликає насильство, – урочисто проголосив поліційний начальник. – Він чинив опір охоронцям закону.

– Кінець кар’єри, атож, – повторив П. Р. Делтойд. Він подивився на мене холодними глазамі, ніби я був уже не заюшений кров’ю, змордований чєловєк, а обернувся на неживу річ. – Сподіваюся, мене завтра викличуть до суду.

– Це вина не моя, сер, – проказав я плачливо. – Замовте за мене слово, сер, я зовсім не такий поганий. Це хлопці так зрадливо мене підставили…

– Виспівує, як коноплянка, – гмикнув начрож. – Усе скаржиться та лається.

– Я поговорю про тебе, – холодно пообіцяв П. Р. Делтойд. – Завтра прийду, не переживай.

– Якщо бажаєте порахувати йому зуби, – запропонував поліційний начальник, – то не соромтеся, ми його потримаємо. Це ж треба – завдати вам стільки клопоту.

Ніколи не думав, що такий чоловік, як П. Р. Делтойд, поставлений перевиховувати нас, розбишак, на славних мальчіков, здатний на це, особливо в кодлі отих рож. Він підступив до мене ближче і плюнув. Харкнув. Повним ротом мені в ліцо. А тоді ребром долоні втер свої мокрі губи. Я заходився витирати захаркане ліцо скривавленою сякачкою, примовляючи:

– Спасибі, сер! Велике спасибі, сер! Це так благородно з вашого боку, щиро дякую.

П. Р. Делтойд забрався геть, не сказавши більше жодного слова. Фараони тим часом вирішили скласти протокол і записати мої свідчення.

А я собі подумав: «Чорт би забрав вас усіх, виродки. Якщо це ви виступаєте на боці добра, блін, то я щасливий бути на іншому боці».

– Гаразд, грязниє ублюдкі, вонючіє пєдікі, – промовив я. – Я дам вам якнайповніші свідчення. Я не збираюся більше плазувати перед вами на брюхє, мерзкіє вискрєбкі! То з чого починати, говнюкі, сволочі? З останньої виправної школи? Добре, добре, хай буде по-вашому.

Отож я все їм і розповів. Переді мною сидів полісмен-стенографіст, тихий переляканий чєловєк, зовсім не схожий на справжню рожу, і записував сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою. Я розповів про насильства, кражі, дракі, взування дівок, геть усе, аж до останньої вєщі – візиту того вечора до багатої старої ципи з її котікамі та кошєчкамі. Я був певен, що мої так звані кенти тепер у багні по макушку. Коли я скінчив, поліційний стенографіст сидів блідий від жаху. Бєдний человєк! Начрож лагідно звернувся до нього:

– Гаразд, синку, тепер піди випий добрячий кухоль чаю. Підкріпися, а тоді затисни ніс прищіпкою і передрукуй цю гидоту, цю гнилятину в трьох примірниках. І принеси їх, щоб наш юний приятель-красунчик підписав. А тобі, – повернувся він у мій бік, – зараз покажуть твоє нове помешкання з водопроводом та іншими зручностями. Ану, – кволо наказав він двом справжнім рожам, – відведіть його.

Копаючи носаками, штурхаючи кулаками й грубо шарпаючи, вони потягли мене до камер і вкинули в одну з них, де сиділо вже з десяток інших узніков, здебільшого п’яних. Серед них були справді ужасниє тварі – один виявився з відкушеним носом і роззявленою пастью, що нагадувала чорну дірку, другий лежав просто на підлозі, хропів і пускав із пасті бульбашки, третій, схоже, бурив під себе в штани. Далі сиділо двоє гомосеків, які відразу накинули на мене оком. Один із них стрибнув мені на спину, тож довелося з ним люто мєтєліться; від нього так воняло спиртним і дешевими парфумами, що мене знову занудило, але шлунок мій, братики, був уже порожній. Тут другий пєдік і собі заходився мене лапати, а тоді вони почали з гарчанням битися за моє тєло між собою. Тарарам здійнявся страшний. Кінець кінцем вбігло двоє фараонів і кинулися кийками розбороняти тих двох. Після цього гомики сиділи тихенько, втупившись перед себе; в одного з них з ліца сочилася – кап-кап-кап! – кров. У тій камері були нари, одначе усі вони виявилися зайняті. Я видерся на один з ярусів – у кожному було по чотири ряди нар; там спав якийсь старий п’яничка – мабуть, його поклали туди фараони. Так чи так, а я скинув його додолу. Він був неважкий і гепнувся просто на опасистого чєловєка на підлозі. Обидва відразу прийшли до тями, зарепетували й почали битися навкулачки. А я, братва, ліг на вонючіє нари й стомлено, геть знесилено провалився в тривожний сон. Це був навіть не сон, а наче перехід до кращого світу. І в тому світі, братики, я ніби опинився на великій, порослій квітами луці, що її обступали дерева; неподалік сидів цап із людським обличчям і вигравав на якійсь дудці. Раптом на обрії зійшов, мов сонце, сам Людвіг ван – грізне ліцо, скуйовджений вітром чуб, на шиї хустина, – і я почув Дев’яту, її фінал, однак зі словами, що були наче навмисно покручені:

 
Хлопче, небесний шибайголово,
ми, тіні садів Едему,
серця у вогні, що стріпнулись і затремтіли,
дилбаньом тебе в пасть і копнемо
у твій вонючій і грязний зад.
 

Проте мелодія була правильна, наскільки я запам’ятав, коли прокинувся через дві хвилини чи через десять хвилин, а може, й через двадцять годин, днів чи років – годинник з моєї руки зник. Десь далеко, за багато миль унизу, стояв фараон і штрикав мене в бік довгою палицею з цвяхом на кінці.

– Прокидайся, синку! – гукнув він. – Прокидайся, красунчику. Прокидайся, тебе жде робота.

– Чому? Хто? – скинувся я. – Де? Що таке?

А музика оди «До радості» з Дев’ятої симфонії потужно бриніла в моїй душі.

– Злазь і дізнаєшся, – проказав фараон. – Є гарні новини для тебе, синку. Напівсонний, ледь розгинаючи зболіле тіло, я зіскочив униз. Від рожі шибануло в ніс міцною вонью сиру та цибулі. Потім він виштовхав мене з камери і потяг коридорами, а слова «Радосте, славна іскро Божа!» все лунали в душі. Ми ввійшли до чистенької контори, де стояли друкарські машинки й квіти, а за столом сидів поліційний начальник. Він похмуро вп’явся холодними глазамі в моє сонне ліцо.

– Так, так, так, – пробубонів я. – Що ще, брате? Чого тобі не спиться такої глупої ночі?

– Даю десять секунд, щоб ти сховав свою дурну посмішку, – відрубав він. – А тепер – слухаю.

– Цікаво, що? – запитав я із смєхом. – Тобі ще мало, що мене побили трохи не до смерті, обхаркали, змусили цілу годину зізнаватися в злочинах, а тоді запхали до отієї грязной камери з безумними й вонючімі збоченцями? Невже ти вигадав для мене нові тортури, ублюдок?

– Я сам буду твоїм катом, похмуро промовив він. – І, дасть Бог, замордую тебе до божевілля.

Ще до того, як він це сказав, я збагнув, що сталося. Стара ципа, яка тримала котіков та кошєчєк, в одній з міських клінік переселилася в кращий світ. Я цюкнув її надто сильно. Так, це був капєц. Я подумав про всіх отих котіков та кошєчєк, які нявчатимуть, проситимуть молока, але не дістануть від своєї господині, старої каракатіци, більш нічогісінько. Це був кінець. Надто багато я накоїв. А мені ж минуло лише п’ятнадцять…