Текст книги "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4)"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

СМЕРТЬ СТУКАЄ У ВІКНО

– У мене в горлі пеком пече, – пожалівся Муфтик. – А води немає ні крапельки.

А Мохобородько сказав:

– Моя борода без води настільки висохла, що стала ламкою, і будь-якої миті обсиплеться долі.

Окрім цього, висушену бороду голодні кумедні чоловічки об’їли настільки, що в ній залишилося всього-на-всього чотири брусничини. Мохобородько зірвав дві ягідки й одну запропонував Муфтикові.

– Залишилося ще дві, – зауважив він. —Кожному по одній.

Вони лежали поряд на ліжку і вже втратили лік часу. їхнє самопочуття гіршало щогодини. Вони вельми ослабли. Навіть розмовляти було важко, лише коли-не-коли ронили слова.

– Образно кажучи, мабуть, смерть уже скоро постукає у вікно, – зітхнув Мохобородько.

– Маєш рацію, – погодився Муфтик. – Спершу з увічливості постукає у віконце, а тоді, не питаючи дозволу, увійде до фургончика. Кирпату свашку дверцята не зупинять, вона проникне й крізь шибу з небиткого скла.

Деякий час вони лежали мовчки. Адже їм не було що робити, хіба що вилежуватись і чекати фатальної миті, коли їх загребе смерть. Усі спроби вибратися з авто виявились марними. За допомогою інструменту, який був у машині в інструментальній скриньці, не вдалося відчинити двері, а розбити віконце не могли навіть сокирним обухом. Муфтик кілька разів сигналив, але розпачливого тутукання, крику про допомогу явно ніхто не чув.

– Не знаю, де нас поховають, – заговорив нарешті знову Муфтик.

– Я хочу, щоб моя могила була в лісі, – сказав Мохобородько. – І хочу, щоб на ній зростав оленячий мох. Це – найкрасивіший пам’ятник, який можна собі побажати.

– Правда? – здивувався Муфтик.

– Це стало б виразником вічного коловороту, який безперервно триває в природі, – вів далі Мохобородько. – Ти уяви лишень – твоя борода зотліє, але, обернувшись землею, буде поживою для нового оленячого моху. І колись, можливо, хтось приготує собі чай з оленячого моху й спекається кашлю.

– А мене можна поховати разом з машиною, – кинув Муфтик. – Так що й домовини не треба. І на могилці можна б написати: «Тут спочиває у вічній самоті Муфтик».

Згадка про самоту настільки розчулила Муфтика, що в його очах закрутилися дві великі сльозини.

Мохобородько перелякано вигукнув:

– Не проливай сліз! Адже ти витрачаєш воду!

Муфтик чекав, поки сльози покотяться по щоках і кінчиком язика намагався їх злизнути.

– Так-так, самота і є – найжахливіше в смерті, – вирвалося в нього.

– А можливо, нас не знайдуть взагалі, – припустив Мохобородько. – Тоді нас і не поховають. Тоді ми спатимемо тут удвох вічним сном і з твоєї самотності нічого не вийде.

Муфтик зрозумів, що Мохобородько намагається його занепокоєння обернути на жарт, одначе зараз йому аніскілечки не хотілося жартувати. Він ображено сів.

Комірчик підбіг до Муфтика й поклав йому голову на коліна.

– Бідолашний Комірчику, – розчулився Муфтик, голублячи собача. – Ти пов’язав свою долю з моєю і бачиш, що з цього вийшло. З моєї вини зараз і тобі загрожує смерть.

Несподівано Муфтика охопив нестерпний біль. Комірець довірився йому, сподівався на краще. Та він… Адже він відповідає й за життя собачати!

І ледве Муфтик подумав про відповідальність, як відчув повноводдя свіжих сил. Не варто все-таки добровільно підкорятися смерті. Він підхопився з ліжка й подибуляв до керма.

«Ту-ту-ту-у… ту-ту-ту-у… ту-ту-ту!»

Це Муфтик подавав сирену про біду: тричі-коротко, тричі – довго і ще тричі.

І знову: – «Ту-ту-ту-у… ту-ту-ту-у… ту-ту-ту! »

Але як і раніше, так і цього разу заклики про допомогу залишилися порожніми звуками, і скоро Муфтик зневірився до краю. Невже немає ніякої надії на порятунок? Чи справді він мусить полишити цей світ у розквіті своїх літ, на вершині своїх здібностей?

Муфтик подумки поринув у минуле і уявив себе Муфтиком-дитям, яке сидить на колінах своєї дорогої сивомуфтої Муфти-бабусі. Ага-а… Точнісінько так він виглядав на одній давній фотокартці! Кумедний чоловічок уже давно не гортав свого фотоальбому, і тепер відчув непереборне бажання знову побачити знімки. Він повернувся до ліжка, відгорнув краєчок матраца і витягнув з-під нього великий альбом у квітчастій обкладинці.

– Хочеш, Комірчику, поглянути мої фотокартки?

Собача, зворушене увагою господаря, заметляло хвостиком.

Муфтик сів за стіл, а Комірчик стрибнув йому на коліна.

– Ну, дивися, – припросив Муфтик, розгортаючи альбом. – Це ось сімейна фотокартка. Тут мої мати й батько, бабуся і дідусь, і ще одна бабуся, і ще один дідусь. У всіх – розкішні муфти. А те крихітне курчатко на маминих руках – я сам. Сфотографовано невдовзі після мого народження.

Комірчик вдоволено гавкнув.

– Я тут вельми гарнесенький, еге? – запитав Муфтик. – У мене, власне, й волосся немає на голові, а муфта, в яку одягнуто, взагалі не шерстяна, а пошита з м’якої фланелі.

Мохобородько закашляв.

– Чи можна й мені поглянути на твої дитячі фотокартки? – запитав він, допитливо підвівши голову.

– Прошу, прошу, – мовив Муфтик, у голосі якого ще виразно лунала недавня образа. – Я ніскілечки не забороняю. Та й не кидаюсь тобі на шию. Просто через ввічливість тобі не варто принаймні турбуватися.

– Ну, що ти, – приязно пробубонів Мохобородько. – Твої фото дуже цікавлять мене.

Він устав, ступив до столу і з-за Муфтикового плеча став роздивлятися альбом. Муфтик тим часом перегорнув сторінку.

– Це я сиджу в дитячій колясочці, – почав пояснювати він. – А той, хто її котить, —мій дідусь. Він, подейкували, часто прогулювався зі мною, тому що в сім’ї мав найбільше часу. І під час прогулянок, розповідали, завжди читав мені вірші.

– Так от звідкіля у тебе поетичний талан! – вигукнув Мохобородько. – Якщо ти вже змалечку чув поезії, то, образно кажучи, віршований ритм у тебе в крові!

– Можливо, маєш рацію, – не заперечив Муфтик. – Я про це раніше не думав.

Деякий час вони мовчки роздивлялися фото.

– А тут ось – мій дідусь ще молодий, – сказав Муфтик, гортаючи аркуші фотоальбому. – Це весільний знімок бабусі й дідуся. Дідусь сидить, а бабуся стоїть і ніжно тримає свою руку на його плечі.

– Яка гарна фотокартка, – розчулився Мохобородько. – І яка білосніжна муфта у твоєї бабусі!

– Адже це – весільна муфта, – пояснив Муфтик, усміхаючись. – Пошито зі шкури білого ведмедя.

Він знову перегорнув сторінку.

– Тут я вже трохи більшенький. Удвох із татом під час риболовлі. А це ось новорічне фото. Вся щаслива сім’я сидить під новорічною ялинкою.

– Яка славна сімейка! – тихо зронив Мохобородько. І по хвилі додав, майже заволавши: – Ох, дорогий Муфтику! Чому ти лише зараз видобув свій альбом? Чому ти ніколи не показував його Півчеревичку?

Муфтик підвів голову й нерозуміюче поглянув на Мохобородька.

– Півчеревичкові? – повторив він. —Просто не випадало нагоди. А чому ці фотокартки так схвилювали тебе? Адже в них немає нічого особливого.

– Ага, ти вважаєш, немає?

Мохобородько почав нервово ходити у автофургончику туди-сюди, туди-сюди. Та ось раптово зупинився й відрізав:

– Якби Півчеревичок побачив оці фотознімки, то, зрозуміло, ніколи не вважав би тебе вовчим вихованцем!

– Вовчим вихованцем? – здивувався Муфтик. – Вовчим вихованцем мене вважали краєзнавці. Але щоб Півчеревичок…

Мохобородько важко зітхнув і сказав, сідаючи на краєчок ліжка:

– І він теж…

Фотоальбом у Муфтикових руках затремтів і бубухнувся на підлогу.

– Я не збираюся взагалі розповідати про це тобі, – продовжив похмуро Мохобородько. – Одначе тепер, коли побачив твої сімейні фотокартки, оці слова самі якось мимоволі вихопилися з уст. Так, і Півчеревичок теж… Він уже чув розмови краєзнавців. І тоді й собі втовкмачив у голову, що ти виростав поміж вовків, що з тобою…

Мохобородько замовк. Чи не занадто все-таки він наговорив?

– Що зі мною?.. – запитав тихо Муфтик. – Що, зі мною небезпечно знатися? Чи не так?

– Приблизно так, – ще важче, ніж раніше, зітхнув Мохобородько. – Перед лицем смерті я не приховуватиму нічого. Приблизно так він сказав.

– І через це він покинув?

– Через це він і покинув.

Запанувала гнітюча тиша. Навіть Комірчик зрозумів, що сталося щось зле, і втішливо лизнув Муфтикові лице. А кумедний чоловічок відчув, як його сили знову підупадають. Він більше взагалі не міг відповідати ні за Комірчика, ні за будь-що. Для цього він був страшенно вражений. Альбом із фотокартками валявся на підлозі. Муфтик приліг на ліжечко й уткнувся в подушку.

І Мохобородько відчув, як у нього слабнуть руки й ноги. Голод і спрага терзали його, як і раніше, а тепер ось накинулись і душевні муки. Чи варто було про все розповідати Муфтикові? Можливо, повинен би все-таки промовчати? Але ж правда мимоволі вислизнула з його уст. Перед лицем смерті… Невже і в цей час він повинен був приховувати правду? Мохобородько не міг дати собі ради. Та що вдієш – правду вже сказано і поліпшити становище було ніяк. Він підійшов і влігся поруч Муфтика. Його друг схлипував, і, коли Мохобородько почув плач, його серце болюче стиснулось. Він зірвав з бороди останні брусничини й простягнув Муфтикові:

– Візьми, будь ласка.

Нічого іншого запропонувати нещасному другові він не міг. Тепер в його бороді не лишилося жодної ягідки.

– Дякую, – сказав Муфтик, засовуючи ягоди до рота, проте все ще схлипуючи.

Мохобородько лежав і думав: скільки ж це триватиме? Скільки ж отак триватиме?

І раптом: «Тук-тук-тук!»

Муфтик перестав схлипувати.

І знову: «Тук-тук-тук!»

«Ось нарешті прибула й стара з косою, – подумав Мохобородько. – Стукає у вікно. Зараз увійде…»

Він заплющив очі й став напружено чекати.

ПІВЧЕРЕВИЧКОВІ БЛУКАННЯ

Коли Півчеревичок розпрощався з Мохобородьком і пішов геть од намету краєзнавців, він був сповнений рішучості розпочати нове, самостійне життя.

«Врешті-решт я все-таки особистість, – думав він. – Чому я повинен увесь час плентатися за кимось хвостиком? Я і сам почуватимуся чудово, принаймні набагато ліпше, ніж разом з оцими так званими кумедними чоловічками».

– Півчеревичку! – долинув до нього тривожний вигук Мохобородька, одначе Півчеревичкове серце озлобилося, і він, не зупиняючись, крокував далі.

Якщо Мохобородько бажає неодмінно провести своє життя з вихованцем вовків, то, будь ласка, він аніскілечки не перечитиме. Адже в Мохобородька якісь вельми чудернацькі захоплення. Його приваблюють змії, вовчі вихованці тощо. А він, Півчеревичок, не хотів до кінця життя пов’язувати себе з таким товариством. Він обере іншу, свою самостійну дорогу…

– Півчеревичку! – знову гукнув Мохобородько.

Але той не відповів. Півчеревичок зробив свій вибір. Завдяки краєзнавцям, його очі відкрито, завдяки їм він побачив Муфтика наскрізь. Вихованець вовків, саме так. Усе-таки краєзнавці розбираються в такій справі. Нині, коли збігло чимало часу, Півчеревичку було дивно, що він одразу не збагнув якого роду-племені Муфтик. Хтозна, з якої шкури пошито його муфту…

«Ні і ще раз ні, – міркував розгніваний Півчеревичок. – Йому, Півчеревичку, Муфтик не потрібен. Ні Муфтик, ні Мохобородько. Він і самотою почуватиметься добре. Він-бо не якийсь там Муфтик, який через свою самоту ллє сльози. Не знаю, звідки взагалі причепився до Муфтика страх самотності? Напевне, звідтіля ж… із вовчого кубла. Напевне, в нього, так би мовити, стадний інстинкт у крові, не інакше. Якщо тебе постійно батожить стадний інстинкт, зрозуміло, не побажаєш жити осібно…» Досі Півчеревичок ступав навмання. Та і ось зупинився, щоб визначити напрямок. Де ж море? Очевидячки, десь попереду. Саме до моря він і вирушить. Купить пару пляшок смачного пінистого лимонаду, зариється в пісок і час од часу відпиватиме по ковточку або по два. Розчудесно! Лимонад бульбашить, а море шумить. Справжній відпочинок. Такий відпочинок він давно заслужив. Сонце, повітря, пісок, вода й лимонад! Що ти ще жадаєш, душо?!

Півчеревичок продовжував мандрувати далі.

Йому почав дошкуляти голод. Біля моря можна б, звичайно, спіймати риби. Безумовно, було б вельми непогано поласувати на березі смаженою рибкою. А втім, до моря, напевне, ще далеченько, а в лісі ж риба не клює. У лісі треба задовольнятися його дарами. Подумавши про це, Півчеревичок кинув погляд на землю, щоб нагледіти лісові дари, і тієї ж миті скрикнув. Змія! Отрутна змія, звиваючись, повзала просто перед його ногами. Ще крок-другий і наступив би на гадюку! Всього єдиний крок, і тоді… Тоді змія неодмінно впилася б отруйним зубом у його босі ноги! І що після цього сталося б із ним? Сам у лісі, уражений змією… Жахливо!

«Треба б трохи перевести подих», – подумав Півчеревичок. Від переляку в нього заслабли ноги, а серце мало не вистрибувало з грудей. Він озирнувся і трохи віддалік поміж розкішної пухівки помітив, гладесенький пеньок. Чудово! Він сидітиме на ньому, спочине й набереться сил і намітить, куди йти далі.

Але діставшись до пенька, Півчеревичок мало не закричав. Знову змія! Звернулася клубком на пеньку й гріється на осонні. Півчеревичка мов обсипало жаром. Що це йому, який майже босоніж, увесь час трапляються, змії?! Краще б вони вже шукали Мохобородька. Адже він – неабиякий друг усілякого гаддя. Невідомо, що він робить зараз. Чи знайшов Муфтика? Та що йому, Півчеревичку, до цього. У нього тепер свої турботи.

Півчеревичок не хотів більше спочивати. Змії на кожному кроці, де ж тут одпочинеш. Ох, як хочеться їсти!

Кумедний чоловічок попрямував далі й несподівано зауважив, що земля під ногами буцімто хитається. «Здається, що я змучений голодом, – подумав він. – Схоже, голова йде обертом. Конче треба щось під’їсти…»

І начебто на замовлення, Півчеревичок попереду помітив такі перестиглі ягоди – аж слинки потекли. Подібних ще ніколи не бачив. Яке щастя, що ягоди не подзьобало птаство! Вони як ожина, тільки жовті. Чоловічок нахилився, зірвав одну й поклав до рота. Вона розтавала на язиці, наче мед. Ура-а-а! Отже, питання про голод знято!

Він їв і їв. Чудово! Півчеревичок просто занурювався в блаженство. І з кожною з’їденою ягодою його настрій поліпшувався. Які ягоди! Які солодкі й соковиті! Як хороше! Погано, правда, що ні Мохобородько, ні Муфтик не можуть покуштувати цих ягід. Що як назбирати для Мохобородька й Муфтика?

Але ж він сам полишив Мохобородька й Муфтика? Невже це сталося? Як він міг утнути таку неймовірну дурницю? Таку тупу штуку!

Півчеревичок остаточно потамував голод. А що далі? Поміркувавши якусь хвилину, кумедний чоловічок майстерно зробив із лопухового листка кульок і почав збирати туди ягоди. Невеличкий запас, безумовно, завжди стане в пригоді.

Отже, Муфтик, як не крути, а може-таки, вовчий вихованець! Ну то й що? Нехай чий завгодно вихованець, головне, що він – Муфтик. А те, що Муфтик – це Муфтик – у цьому немає ні найменшого сумніву й бути не може. До речі, і він, Півчеревичок, у дитинстві не виховувався ангелами. Саме навпаки. Він поціляв із рогатки куди заманеться. І якщо помізкувати, якщо бути до останку щирим, то із Муфтика, оцього вовчого вихованця, вийшла б навіть більш сердечніша особа, ніж із нього самого.

І раптом Півчеревичкові спало на думку – він повинен якомога швидше знайти Муфтика й Мохобородька.

Вовчий вихованець?! Хіба ж отака дрібниця може когось збентежити? Аніскілечки! Адже всі вони, кумедні чоловічки, зі своїми дивацтвами й витребеньками!

Кульок наповнився до вінця. Ці неабиякі ягоди треба б неодмінно запропонувати Муфтикові й Мохобородьку. Варто лише, щоб сам через свою неуважність не з’їв усе з кулька до бубки!

Але дивно, що земля буцімто пливе під ногами. Адже він уже не голодний. Чому ж тоді голова йде обертом? Дивна пригода…

І знагла Півчеревичок зрозумів – земля справді коливається. З кожним його кроком земля ледь-ледь погойдувалась. Овва! Він же потрапив на болото!

Ну, звичайно, вода проступає між пальців. Болото є болото. І змії. Де ж іще плазувати гаддю, як не в мочарах. І ці на диво смачні ягоди… Чи це не морошка, про яку розповідав Мохобородько, коли вони вивчали карту перед тим, як в’їхати до лісу? Безумовно, це були ягоди морошки. З розмов Мохобородька морошка зростає переважно на болоті…

Тепер Півчеревичкові згадалося ще дещо. Муфтик говорив, що в лісі з одного боку – хлюпоче море, а з другого – простирається болото. Отже… Ти диви, що за чортовиння! Півчеревичок зрозумів, що він переплутав напрямок і замість того, щоб дістатися до моря, опинився в болоті. Добре, що вчасно це збагнув, інакше… Хтозна, що могло б статися, якби він ще далі забрів на болото. У будь-якому болоті завжди є трясовини, бездонні трясовини, які з невідворотною силою затягують свої жертви.

Півчеревичок рішуче повернув назад і пішов у зворотному напрямі. Земля ставала сухішою і вже не вгиналася під ногами. Чи все-таки ледь-ледь хитається? Що ж це, власне, було? Тепер вже справді Півчеревичкові паморочиться в голові через втому й безсоння. Його хода стала непевною, кумедного чоловічка просто погойдувало. Очі, як не силкувався, заплющувались і край.

«Що є солодше за мед?» – спала на думку Півчеревичку прадавня загадка. Одначе він був настільки сонний, що зараз аніяк не міг пригадати відповіді. Не вибираючи місця, Півчеревичок кинувся і простерся на купинці, яка йому трапилась. Він і не помітив навіть, як одна змія з пістрявою спинкою виповзла з-під тієї купинки й перелякано-по-спішно сховалася. Півчеревичок солодко зітхнув і тієї миті поринув у глибокий сон…

Коли кумедний чоловічок нарешті прокинувся, деякий час не міг розшолопати, чи нині ранок, чи вечір. Але сонце поступово підбивалося над верховіттям, і Півчеревичкові нарешті дійшло, що день тільки-но розпочинається. Напевне, він безпробудно проспав майже цілу добу. Чи навіть дві?! Де тут добереш, коли час остаточно переплутано. Він поклав до рота із кулька дві морошкові ягоди і дещо потамував голод. І тоді рушив у дорогу.

Сон буцімто обернув Півчеревичка на нового кумедного чоловічка. Він відчув, як ноги налилися силою, думка стала ясною, а настрій – бадьорим. Де ж Мохобородько? Де ж Муфтик? Тепер надовго вони не сховаються від нього. Незабаром знайде їх. І тоді вони всі троє знов будуть разом!

Півчеревичок ступав далі й далі. Світило сонце, співали птахи, а Півчеревичок просто згоряв од нетерпіння побачити Муфтика й Мохобородька. Та по хвилі відчув, що в цьому величезному пралісі нелегко буде знайти своїх друзів. І взагалі, чи вони зараз у пралісі? Може, Муфтик і Мохобородько вилежуються собі на пісочку морського узбережжя і вже не згадують про нього, Півчеревичка? Е, ні, хіба таке можливе?.. Він наддав ходи. Вперед, вперед! Іноді він зупинявся і вигукував друзів на ім’я. Марно. Тільки вишумовував ліс.

Настав полудень, потому, коли звечоріло, у повітрі війнуло прохолодою. Та Півчеревичок, як і раніше, ступав далі пралісом, хоч і не уявляв до пуття, де ж саме шукати своїх улюблених друзів.

І ось він раптово урвав ходу.

«Ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту! ту-у-у!»

Чи не тутукає в його вухах? Ні, це не те. Невже йому причулося? Сигнал біди… О, яка знайома сирена!

«Ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту-у-у!»

Так, ніякого сумніву. Муфтикове авто! Така сирена тільки в Муфтикового фургончика! Півчеревичок хотів запам’ятати більш-менш точно напрямок, звідки долинав сигнал. Міцно притиснувши кульок з ягодами до грудей, він поспішив туди, звідкіля чувся тривожний сигнал біди. Гілля стьобало йому обличчя. Півчеревичок не звертав на це уваги. Від шаленого бігу йому шпигонуло в бік. Та й на це не звертав уваги, а біг усе далі.

Чому вони тривожно тутукають? Невже знову сіроманці? Чи краєзнавці? Чи щось гірше? Адже ліс сповнений несподіванок. Півчеревичкові бракувало повітря від шаленого бігу. Вперед!

Напевне, авто не виїхало з лісу. Ні, цього скоріше всього боятися не слід. Певна річ, тим, хто потребує допомоги, машину простіше, знайти, коли вона стоїть на місці. Більше тривожних сирен не чулося. Та Півчеревичкові здавалося, що він біжить у потрібному напрямку…

Кумедний чоловічок дістався стежини. Нарешті! Вірогідно було вважати, що авто саме й стояло на доріжці. Та куди ж воно звернуло? Важко уявити.

Знагла в Півчеревичка ноги немов зів’яли – його погляд прикипів до місцини, де стояло… Муфтикове авто! Але в якому вигляді! Воно було затиснуте між двома деревами!

Півчеревичок метнувся до фургончика. Схопився за ручку задніх дверцят. Вони не відчинялись. Він постукав у віконце. Тиша. Постукав знову. Знову тиша. Він припав до шибки і вдивлявся у салон машини. І тоді зненацька радісно загавкав Комірець.

ПОРЯТУНОК

Мохобородько й Муфтик чули дзявкання Комірчика, начебто крізь сон.

– Ну облиш це, колись іншим разом, – буркнув Мохобородько. – Не дасть, чортяко, й померти спокійно.

Але Комірець усе підгавкував і до того ж вельми весело, ніби смерть була його кращим другом.

Стукання повторилося. Цього разу воно вже було настирливіше.

Муфтик одкрив очі. Витріщився на вікно. І не повірив зору своєму.

– Півчеревичку!

Наступної миті він уже стояв коло ліжка, підхопився і Мохобородько. Ніякого сумніву – їй-бо, це – Півчеревичок! Крізь шибку на кумедного чоловічка позирало славне Півчеревичкове лице, на якому можна було прочитати водночас і радість, і заклопотаність. Ох, дорогий, милий, на віки вічні вірний друг! Як же вчасно ти опинився тут!

Та, на жаль, Муфтик і Мохобородько бачили свого друга лише крізь небитке скло. Рукотискання мусили облишити, не кажучи вже про обійми. І для Півчеревичка двері й вікна були зачинені, ні забратися до фургончика, ні вийти з нього не було можливості.

Що робити?

Муфтик сів за кермо.

– Штовхай! – вигукнув він Півчеревичкові. – Штовхай щосили! Я здам назад!

Півчеревичок, звісно, не був таким уже й дужанем, одначе інколи достатньо й щонайменшого зусилля, щоб справа зрушила. У горах, наприклад, навіть од вигуку може покотитися снігова лавина, а Півчеревичок мав дуже сильний голос, незважаючи на свою хирляву поставу.

Мотор завуркотів. Півчеревичок, схоже, миттю зрозумів, що від нього чекають. Він поклав долі кульок із ягодами і поспішив стати попереду машини. І за хвилю вже тиснув на неї плечем. Ну, ось-ось…

Мотор гудів, як божевільний. Але марно: фургончик і не зрушився з місця. Затиск між дерев виявився сильнішим, ніж намагання Півчеревичка й кінські сили машинного мотора. Задні колеса оберталися на місці. За фургончиком здіймалася хмара пилюги. І більше нічого.

– Здається, пуття не буде, – зітхнув Муфтик і вимкнув мотор.

Але Півчеревичок усе-таки не здавався. Він озирнувся навколо, знайшов поблизу машини кілька валунців, поклав їх під задні колеса й гукнув Муфтикові:

– Газуй!

Вони спробували ще раз. Півчеревичок підштовхував щосили, а Муфтик намагався видобути з машини все, на що вона тільки здатна.

– Натискуй, натискуй! – вигукнув Муфтик.

А Мохобородько горлав теж:

– Натискуй, друже, натискуй!

Крізь татакання мотора Півчеревичок не чув жодного слова, але й сам розумів, що треба натискувати й штовхати. Скільки має моці, до останньої крапелини. На його чолі виступили горошини поту. Півчеревичкові ноги вгрузли в землю. Його кості просто тріщали від нелюдської напруги. Та все одно – машина не зрушувала. Авто намертво заклинило між стовбурами.

– Нічого не вийде, – сказав Муфтик і вимкнув мотор.

І тоді Мохобородько вигукнув:

– А свердло! А сталеве свердло! Адже Півчеревичок міг би його принести!

Муфтик плеснув себе долонею по лобі.

– Звичайно! Він-бо може майнути по свердло!

Все Муфтикове обличчя пойнялося усмішкою, і він гукнув Півчеревичкові:

– Принеси свердло! Воно там, ну… там, де ти його забув!

Півчеревичок почув і хвилину-другу думав. Ага! Він згадав про оту річ. Коли виготовляв лати, настільки захопився своєю майстерністю, що забув покласти інструмент на місце. Звісно, це непростиме нехлюйство, одначе зараз таке доречне.

Півчеревичок майнув на пошуки. Правда, бігти він не міг, але простував так швидко, настільки дозволяли сили, що зосталися після недавньої гонитви. Небавом маленький чоловічок зник з поля зору Муфтика й Мохобородька.

– Знову доведеться чекати, – зітхнув Мохобородько.

Прибуття Півчеревичка на деякий час оживило двох кумедних чоловічків, та вони знову відчули пекучу спрагу й хворобливу слабкість.

– Принаймні ми вже чекаємо не смерті, а нашого улюбленого друга Півчеревичка, —сказав Муфтик.

Півчеревичок повернувся, і Муфтикове серце сповнилося радісною полегкістю. І не лише через те, що в них з’явилася надія порятуватися від смерті. Півчеревичок не полишив їх. Як добре, що вони не помилилися в Півчеревичкові. І якщо він і вважав його, Муфтика, небезпечним типом і вовчим вихованцем, то що з цього. Він залюбки пробачить Півчеревичка. Як-не-як Півчеревичок повернувся, а це найважливіше.

Від чекання можна збожеволіти, коли нічого робити, – знову став розумувати Мохобородько. – Коли чекати й нічого не робити, час не тече, а просто начебто повзе…

Маєш рацію, – погодився Муфтик. – Що ж нам теперечки робити?

Його погляд ковзнув по салону фургончика. Під час їхнього бідування-полону деякі речі опинилися не на своєму місці. Чи розпочати прибирання? Е, ні. З цим не варто квапитися. Адже взагалі невідомо, що станеться з машиною. А втім… А він сам? Вельми перепрошую, але й він сам, так би мовити, наче обпатраний. Його муфта пошматована і в багатьох місцях ще й прогоріла наскрізь. У такій муфті жоден порядний водій не сяде за кермо, оскільки це було б майже порушенням правил руху. І в такій муфті жодному кумедному чоловічкові негоже перебувати в товаристві славних друзів.

Трохи перегодом Муфтик і Мохобородько, взявши голки, почали ревно зашивати муфту: Муфтик – спереду, а Мохобородько – ззаду. І що ліпше посувалася робота, то далі відступали похмурі думки й бентега.

Нарешті Муфтикова муфта набула пристойного вигляду. Тільки прямо над пупом у муфті зяяла велика дірка, крізь яку виднілося ніжне тіло кумедного чоловічка.

– Ну й пригодонька, – сумно зронив Муфтик. – Тепер, коли я знову в одежі, ця діра справляє особливо неприємне враження. Слово честі, буцімто я із задоволенням виставляю на розглядини свого пупа!

Та Мохобородько заспокійливо всміхнувся.

– Нічого, – сказав він і вийняв із кишені шматочок муфти, який Комірчик знайшов поблизу вовчого лігва. – Зараз пришиємо на місце!

Цього разу так і полагодили муфту знайденою шматиною.

Що це за потріскування?

Муфтик і Мохобородько прислухались. Тріскотіння повторилося, і тоді обоє кумедних чоловічків стрімголов кинулися до задніх дверцят авто.

Півчеревичок! Уже повернувся! За лагодженням муфти як усе-таки швидко промайнув час!

Авжеж, зрозуміло, звідкіля оце скреготіння – Півчеревичок свердлом старанно розширював замковий отвір у дверцятах фургончика. І ось вони відчинилися.

Порятунок! Свобода!

– Урра-а-а! – вигукнув Мохобородько, вистрибуючи з машини, а Муфтик теж негайно зробив те саме.

А Комірець прошмигнув повз обох і встиг першим привітати Півчеревичка.

Його обличчя шаріло від щастя, а водночас ніби дещо ніяковіло; Півчеревичок поклав свердло і взяв із землі кульок з ягодами.

– Прошу, – запропонував він, простягуючи кульок Муфтикові й Мохобородьку. —Смачного. Це, здається, морошка, якщо не помиляюсь.

Мохобородько й Муфтик прикипіли до ягід. Які смачні й соковиті! Водночас тамують і голод, і спрагу! Просто благословенна морошка!

– Правда, ці ягідки виросли не в бороді, – всміхнувся Півчеревичок, – та, певне, в них є щось таке…

Кульок уже спорожнів, і Мохобородько сказав:

– Жити, їй-бо, варто, коли є такі ягоди. Я вважаю, що повинен зволожувати свою бороду, тоді, може, і в ній зросте якась морошечка.

Чудова думка, – похвалив Муфтик і тильною стороною долоні витер губи. – Де ти знайшов такі ягоди, Півчеревичку?

Півчеревичкові стало ніяково. Він відчув, що не з’ясувалося щось вельми важливе. Це стосувалося Муфтика… І як він звинуватив Муфтика, і як вирішив піти сам мандрувати. Очевидячки, це вимагало пояснення. Але як ти поясниш таку мудровану штуку?

– А, ти про морошку, еге? – Півчеревичок намагався зберегти бадьорий тон. – Це, це… я знайшов на болоті, де ж іще. Адже морошка зростає переважно на вологих місцинах, це, так би мовити, давня істина. Чи не так, Мохобородьку?

Той не відповів. Тепер ніяковість охопила і його. Так що Півчеревичок потрапив на болото. Що тут дивуватися, помилився і все. А помилятися, як подейкують, властиве людині. Та чи тільки через це він повернувся, що не подолав болота? Невже тільки через це?

– Я зібрав для вас, – пробурмотів Півчеревичок. – Та спершу їв трохи сам.

Муфтикові стало ніяково. Нібито читаючи думки своїх спільників, він пригадав те, що Мохобородько розповів йому про поводження Півчеревичка. Але ж зараз він знову тут. Він, Півчеревичок, врятував їхнє життя. Хто давнє пом’яне, той лиха не мине!

Мені в морошці більше всього подобається її смак, – сказав Муфтик, щоб тільки не мовчати.

Так-так, – поспішив ствердити Півчеревичок. – Морошкові ягоди вельми смачні.

Мохобородько мовчав, як і досі. «Хтозна, чи вони й далі говоритимуть лише про морошку», – подумав він.

Я вважаю, що в лісі могло б рости набагато більше морошки, – вів далі Півчеревичок. – І не лише через те, що такі ягоди приємно збагачують стіл. Певною мірою жовті ягоди є окрасою одноманітного болота. Окрім цього…

Окрім цього, ти вважаєш, як на мене, Муфтика вовчим вихованцем! – раптом урвав Мохобородько патякання Півчеревичка. Тепер це було сказано.

– Що правда, то правда, – пробубонів Півчеревичок і тут же обернувся до Муфтика. – Чи це відповідає дійсності? Адже краєзнавці вважали, що ти виріс поміж вовків.

Муфтикові щоки зашарілися.

І тоді Мохобородько відповів за Муфтика:

– Це припущення сповна заперечується фотодокументами.

– Он воно що, – мовив Півчеревичок і здивовано звів брови. – Прикро…

На це Мохобородько промовчав і все.