Текст книги "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4)"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

Ено Рауд
І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

ЖАХЛИВА ПРИГОДА У ЛІСІ

Малесеньке Муфтикове авто щодуху мчало по шосе. Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько поспішали до моря. Вони жадали відпочинку. Трійця друзів мріяла про лагідне хлюпотіння морських хвиль і хотіла набратися сил, насолоджуючись морським повітрям.

– Мо-ре, мо-ре моє…– Півчеревичок намагався пригадати колись почуту мелодію.

Та за мить мусив урвати пісню, бо Комірчик, оце малесеньке Муфтикове собача, звів догори писок і заскімлив.

Світило сонце. Незважаючи на те, що надійшла осінь, було майже по-літньому. Певне, вода в морі ще тепла…

Вони заїхали до лісу. Оскільки цією дорогою ще не проїздили, Муфтик зупинив авто, щоб роздивитися карту.

– Щось вельми закрутисте, – сказав він по хвилі. – Звичайно, через ліс до моря ближче, але…

– Через ліс?! – вигукнув Мохобородько, уриваючи Муфтика – Мені страшенно кортить поїхати через ліс!

– І я не маю нічого проти, – обізвався Муфтик. —Та, на жаль, лісові стежки на карті не позначено. Тож ми опинимося в лісі, наче в мішку, і далі доведеться пробиратися, так би мовити, майже наосліп.

Одначе Півчеревичок підтримав Мохобородька.

– Принаймні коротша дорога набагато пряміша, ніж кружляти навколо, – гаряче вигукнув він. – І не можемо ми жити, втупившись у цю карту!

Муфтик вагався.

– Ці лісові стежки, – роздумував він. —Ніколи не знаєш до пуття, куди вони зрештою виведуть.

Проте це зауваження не похитнуло самовпевненості Півчеревичка.

– Всі дороги ведуть до моря! – вигукнув він. – Хіба ти не знаєш оцієї приказки?

Муфтик нічого не відповів, натомість почав ще уважніше роздивлятися карту.

– Праворуч, на другому кінці лісу, – море, – нарешті мовив він. – А ліворуч розляглося велике болото. Чи немає подібної приказки, що всі дороги ведуть до болота.

– Такої немає, – випалив Півчеревичок. Муфтик усміхнувся і згорнув карту.

– Ну, хай буде так. Поїдемо через ліс, якщо ви обоє так хочете.

– Могли б принагідно завернути на болото, – зрадів Мохобородько. – А раптом нам пощастить знайти морошку! Вона вельми полюбляє вологу, через це і росте частіше всього на болотах. Коли я був маленький і часто купався у ванні, у моїй бороді коли-не-коли виростали морошкові ягоди. І це я вам кажу, щоб знали: морошкові ягоди – найсмачніші в світі!

– Ой як хочеться! – ковтнув слинку Півчеревичок. – Звісно, могли б дістатися до місцини, де чудова морошка.

Одначе Муфтик рішуче відхилив отакий намір.

– У болоті авто може захряснути в багнюці, – застеріг він. – Треба прямувати до моря, тому що наша мета – море, а не морошка.

Цього разу Муфтиків голос продзвенів так наполегливо, що Мохобородько й Півчеревичок уже й слівцем не обмовилися про морошку.

Муфтик увімкнув мотора. Фургончик деякий час котив по шосе й невдовзі звернув до лісу.

Мохобородько розчинив віконця.

– Яке повітря! – зачаровано вихопилось у нього. – Які лісові пахощі!

Про себе Мохобородько мусив визнати, що ліс може замінити йому навіть море. На його думку, їхня мандрівка до моря могла б тривати довго-довго!

Авто, стиха фуркочучи, просувалося все далі в лісову глибочінь. Ой, лісе, лісе! Яка краса і який спокій навколо! Поглядаючи з віконець, маленькі чоловічки не помічали, як минав час. Уже настав вечір. І раптом Муфтик помітив струмок, який жебонів біля лісової дороги, і натиснув на гальма.

– Треба запастися водою, – сказав він. Це була правда. Вони полишили місто, не підготувавшись до подорожі. Великий молочний бідон, у якому тримали воду, стояв напівпорожній у кутку фургончика.

Муфтик підвівся з-за керма, знайшов цеберку і вийшов із машини. Мохобородько та Півчеревичок ступили за ним, щоб скористатися з нагоди подихати чистим повітрям і розім’яти кісточки. А як же Комірчик?

Що сталося з Комірчиком? Собача сиділо в авто й жалісливо підвивало.

– Уявляєте, – здивувався Мохобородько. – Собака просто тремтить.

– Тремтить? – стурбовано запитав Муфтик. – Чи не лихоманка в бідолахи?

Півчеревичок торкнувся собачого носика.

– Ніс холодний, – сказав він. – Тільки чомусь вельми посмикуються ніздрі.

Тепер помітили всі, що Комірчик старанно втягує повітря. Собача ніби відчувало якийсь незнайомий запах.

– Що ж це в повітрі? – зронив Мохобородько.

Муфтик простягнув руку і заспокійливо погладив тремтливий зашийок Комірця.

– Не хвилюйся, золотенький, – ніжно промовив він. – Я принесу води, й відразу ж поїдемо далі.

Собака перестав скавуліти, ніби заспокоївся, і Муфтик пішов по воду. Тримаючи в руці відро, він хутко ступав до струмка.

І тут сталася пригода.

Собака! Буцімто з-під землі перед Муфтиком постав величезний собацюга. Жовто-сірий. Хвіст обвислий. Вуха нашорошені. Очиська злісно виблискують.

– Начебто вовк, – сполотнівши, прошепотів Півчеревичок.

А Мохобородько ствердив:

– Так і є, вовк!

Ось чому… Ось чому страх огорнув Комірчика… Собача відчуло наближення сіроманця. Ох, як же вони раніше не здогадувались про це!

– Цу-цу, – став підгукувати вовка Муфтик.

Лише один раз і підгукнув. Далі все сталося блискавично.

Зненацька Муфтик опинився на землі. Цеберка брязнула, покотилася вбік. Вовк зграбастав Муфтика за муфту і закинув собі за спину, мов лантух. І зник. Десь запропав між кущів.

Півчеревичок, увесь сірий з лиця, вихопив із кишені рогатку, але цілитися було ні в кого. А Мохобородько стояв непорушно, наче обернувся на соляний стовп, і порожніми очима дивився туди, де щойно були вовк і Муфтик.

– Комірчику! – несподівано вигукнув Півчеревичок.

Собача вистрибнуло з авто. Невже вовк відбіг так далеко, що його дух уже не лякав Комірця?

– Шукай Муфтика, – прошепотів Мохобородько.

Комірчик, прихиливши писок майже до землі, ретельно обнюхував довкола. З того місця, звідкіль Муфтик рушив до струмка, собача побігло по сліду свого хазяїна.

Півчеревичок і Мохобородько напружено стежили за Комірцем.

По хвилі собача заскавуліло. Заскавуліло злякано й відразу ж спинилося.

– Муфтикові сліди закінчилися, – припустив Півчеревичок.

– Замість Муфтикових слідів на землі лише вовчі, – сказав Мохобородько.

Комірець заскімлив ще, але назад не повернув.

– Він щось вирішує, – висловив здогад Півчеревичок.

Мохобородько кивнув головою.

– Він вагається, – мовив по хвилі, – тепер усе залежить від того, що з двох візьме гору: любов до Муфтика чи страх перед вовком.

Комірець тихенько загарчав. Його шерсть на зашийку настовбурчилася.

– Набирається сміливості, – сказав Півчеревичок.

І тієї ж миті собача пожвавішало. Правда, воно поволі й обережно ступало вперед, як-не-як, а йшло по вовчому сліду.

– А ми? – запитав Мохобородько. – Що ми робитимемо?

І вони мали вирішувати точнісінько так, як і Комірець. Перед ними постало точнісінько таке ж запитання. Адже й кумедні чоловічки боялися сірого хижака, ще й як! А з другого боку – хіба ж Муфтик не їхній найкращий друг?

– Ходімо, – наважився Півчеревичок. Отже, домовились. Вони рушили за Комірчиком. На них напали дрижаки, але вони не зупинялись. Біля струмка собача безпорадно завмерло.

– Сліди закінчились, – зронив Мохобородько.

– Здається, вовк переплив потічок, – сказав Півчеревичок.

Очевидячки, й Комірець схилявся до такої думки. Якусь мить він вагався, тоді стрибнув у воду й поплив, швидко перебираючи лапами, на протилежний берег. Проте, на жаль, і там собача не виявило вовчих слідів і незабаром знову повернулося до Півчеревичка й Мохобородька.

Сліди запропали і все.

– Кінець, – видихнув скрушно Півчеревичок. – Як ти гадаєш, Мохобородьку, є ще надія?

Мохобородько саме цієї миті не хотів щось припускати. Ще дуже виразно перед своїми очима він бачив сіроманця. Білі вовчі ікла. Гострі, вельми гострі білі ікла. Мохобородько бачив, як вовк уп’явся іклищами в Муфтикову муфту… Чи є ще надія? Ні, краще про це не думати.

НІЧНЕ БАГАТТЯ

Сонце хилилося все нижче і ось уже краєчком торкалося зелених верховіть. Мохобородько й Півчеревичок сиділи поруч під високою ялиною.

– Уже вечоріє, – сказав Півчеревичок. – Що робитимемо?

– Треба все з’ясувати, – відповів Мохобородько.

Він уже дещо оговтався від переляку. Через деякий час Мохобородько знову був здатен мислити і почав пригадувати все те, що протягом життя дізнався про вовків.

– Ох, дорогий Муфтику, – зітхнув Півчеревичок. – Де ж це ти потерпаєш нині?

– Зараз у вовчому лігві є і вовченята, —пригадував Мохобородько. – Мабуть, і Муфтика хижак затягнув до свого кубла, якщо зумів кинути його собі на спину.

– Скоріше всього вовче лігво далеченько звідси, – припустив Півчеревичок. – У прислів’ї мовиться: вовк поблизу свого кубла не загризе.

Мохобородько не відповів. Думав.

Минуло ще кілька хвилин, і сонечка не стало видно. Западала пітьма.

І раптом: «Пугу-пугу!»

Півчеревичок підскочив, нібито підкинутий пружинами.

– Чуєш? – прошепотів він. – Вовк завиває!

І знову: «Пугу-пугу!»

Цей моторошний голос лунав уже поблизу. Невже справді сіроманець?

По хвилі в небі перед їхніми очима промайнула тінь, і Мохобородько сказав:

– Сова розпочинає нічне полювання.

Півчеревичку стало ніяково. Він сидів поруч із Мохобородьком і пробубонів:

– Нерви… нерви…

Нараз Півчеревичок збагнув, що Комірець взагалі не чув завивання сіроманця, і це вельми заспокоїло його. Якби вовк був десь недалечко, то, певне, й Комірець поводився б по-іншому.

Мохобородько знов поринув у задуму.

– Це був совиний голос, – мовив трохи перегодом. – Але й вовки завивають перед заходом. І вранці також, коли сонце сходить. Сіроманці підвивають коло лігвища. Починає старий вовк, а за ним виють і вовченята. Сова нагадала мені про це.

– Послухай-но! – пожвавішав Півчеревичок. – Адже по їхньому завиванню можна достеменно визначити, де саме їхнє лігво!

– І я так гадаю, – кивнув Мохобородько. – За такої погідної днини, як зараз, вовче підвивання чути на кілька кілометрів. Сірі хижаки, звичайно, розумні тварини, але голосами видають своє житло. Схоже, така вже у них внутрішня потреба.

Двійко чоловічків сиділи й мовчали. І неспроста – мали неабияку мету: вони вслухалися. Півчеревичок і Мохобородько чекали, коли вовки знову подадуть голос. Та з настанням ночі чоловічки похмурнішали.

Ох, бідолашний Муфтику! Чи відчуваєш, що друзі думають про твоє лихо? А втім, чи можеш ти щось відчувати?

Невдовзі настала густа пітьма.

– Вовчого завивання не буде, – коротко підсумував Півчеревичок.

А Мохобородько додав:

– Не залишається нічого іншого, як очікувати сходу сонця, тоді знову підвиватимуть сіроманці.

А тим часом приспіла пора трохи спочити. Правда, Півчеревичок і Мохобородько не уповали на те, що сон торкнеться їхніх очей – було ж бо стільки турбот і хвилювань! Одначе вони хотіли бодай трохи спробувати заснути. Адже треба зібратися з силами, бо хтозна, які випробування чигають на них найближчим часом.

Мохобородько в темному лісі заходився шукати навпомацки хмиз.

– Треба розкласти багаття, – мовив він. – Живий вогонь – найкращий захист од вовків.

– Може, цього разу розташуєшся все-таки в авто, – запропонував Півчеревичок. – Адже Муфтикове ліжко вільне. У товаристві як-не-як, а ліпше.

Але для Мохобородька нічліг просто неба був принциповим питанням.

– З тобою буде Комірець, – кинув він. Так і вирішили. Півчеревичок покликав собача і забрався у фургончик, а Мохобородько розклав багаття і ліг коло нього.

«Пугу-пугу!»

Без сумніву, це знову сова, яка в пошуках здобичі літає туди-сюди. Одначе скоро крилатий хижак майнув, схоже, далеко, бо кумедні чоловічки вже не чули над своїм табором ухкання – панувала тиша.

Лагідна ніч і лісове безгоміння вплинули на Мохобородька, наче бальзам. Переживання про Муфтикову долю все ще бентежили його серце, але не були такими безнадійними й болючими. Тривога притлумилась, мало-помалу тривала напруга пішла на спад. Мохобородько так влігся плиском на животі, щоб іскри не обсмалили бороду, і незчувся, як його повіки стулились і як він почав рівномірно похропувати.

А в цей час Півчеревичок безсонно крутився на своїй постелі: його не полишав страх і гнітючий настрій. Півчеревичка діймала задуха. Серце ладне було вирватися з грудей від надмірного струсу. Кумедному чоловічку навіть не хотілося ворушити пальцями ніг, що було вже украй поганою прикметою.

Тільки опівночі Півчеревичок поринув у сон, тривожний і неглибокий. Але й такий тривав недовго.

Комірчик! Комірчик заліз до Півчеревичка під ковдру! Він жалісно скавулів і кілька разів облизав кумедному чоловічкові лице.

– Ну-ну, – пробубонів, прокидаючись, Півчеревичок. – Які ти собі штуки дозволяєш!

А Комірець усе скімлив і, прищулившись, наче шукав захисту в Півчеревичка. І раптом того мов ударило струмом. Вовк! Десь поблизу має бути вовк! Адже попереднього разу собача підвивало точнісінько так. Сіроманець повернувся. Він прийшов по нову жертву. І, безумовно, наступною здобиччю хижака стане не хто інший, як бідолашний Мохобородько, який через свою нерозумну впертість вирішив такої небезпечної пори заночувати просто неба!

Без довгих роздумів Півчеревичок одгорнув ковдру з постелі й кинувся до віконця. Ніч. Але вогнище яскраво палає, і червоні вогневі язики вихоплюють із пітьми велике коло, що простирається до самого потічка. Дякувати Богові, Мохобородько ще є! Лежить нерухомо біля багаття, очевидячки, міцно спить.

Та ось Півчеревичок помітив сіроманця. З тієї самої місцини – вигину потічка, де світло вогнища грає на воді, зненацька почулося хлюпотіння. І тієї ж миті зі струмка з’явився вовк, буцімто примарний чотириногий водяник.

Півчеревичок хотів закричати, щоб застерегти Мохобородька від небезпеки. Одначе із цього нічого не вийшло. Почувався так, мовби чиїсь невидимі руки безжалісно стиснули йому горло. Жах, божевільний зробив свою справу, і з уст Півчеревичка не почулося нічого іншого – тільки ледве чутне безпомічне хрипіння.

Сірий хижак потюпав до багаття. Збігла мить, і він зупинився лише за декілька кроків од вогнища. Так і є! Адже Мохобородько ще раніше казав, що живий вогонь – найкращий захист від сіроманців. Вовк боявся полум’я, тож і не осмілювався наближатися. Що ж воно станеться далі?

Те, що сталося далі, сповнило серце Півчеревичка переляком і подивом. Вовк розчепірив лапи. Постояв так хвилину-другу і раптом щосили обтрусився. З його мокрого «кожуха» густо навсібіч полетіли краплини. Вони сягнули й вогнища. Почулося шипіння, і відразу ж червоні омахи понижчали. А хижак тим часом повернувся до потічка і знов занурився у воду. Потому, як і раніше, наблизився до багаття й обтрусився…

Після цього бризки посіялися набагато щільніше, і полум’я пригасло явно більше, ніж попереднього разу. І тут Півчеревичка осяйнула думка – сіроманець гасить вогнище!

Треба щось негайно робити! А що?!

Півчеревичок побоювався: коли вовк іще раз обтруситься коло багаття, воно пригасне настільки, що більше не захищатиме Мохобородька. І тоді… Тоді хижак потягне товариша подалі від вогнища, так само, як вчинив це раніше з Муфтиком…

Треба негайно попередити Мохобородька! А як?

Півчеревичок знову намагався кричати. Марно. Відчував, що горло нібито забили кляпом, ось чому цього разу маленький чоловічок навіть не спромігся писнути. Що як опанувати себе й кинутися до Мохобородька? Ох, ні. Ось вовк уже втретє похлюпався у потічку. Він уже повертається звідти…

«Ой, чому це я не навчився водити машину, – з відчаєм подумав Півчеревичок. – А коли б умів, миттю завів би мотора й помчав би на допомогу своєму другові».

Але в шоферуванні Півчеревичок не розумів анічогісінько. Хіба що здатен був сигналити, оце і все…

Ну звичайно! Сигнал! Дати сирену – це він справді вмів!

І ось Півчеревичок за кермом. Натиснув на кружальце. Сирена сколихнула тишу, і це в нічному безгомінні пролунало вельми несподівано й різко. Вовк здригнувся і застиг на місці.

Здригнувся і Мохобородько, прокинувшись. Потому сів і роззирнувся. За хвилю він усе зрозумів.

Мохобородько підхопився. Вихопив із багаття палаючу гілляку, покрутив нею над головою і кинув у сірого хижака. І той, наче вітер, метнувся від вогнища.

НЕАБИЯКА МАНДРІВКА ВЕРХИ НА… ВОВКОВІ

Коли вовк кинув собі за спину Муфтика, той спершу взагалі не збагнув до пуття серйозності свого становища. Муфтикові ніколи не доводилося близько стикатися з вовками, тож він і сприйняв сірого хижака просто за великого собаку. А оскільки собаки завжди ставилися до маленького чоловічка більш-менш приязно, тому він у перші хвилини і не злякався сіроманця. Муфтик просто вважав, що цей великий собака, закинувши його на спину, хоче з ним лише побавитися і задля жарту погарцювати.

– Цу-цу! – повторював лагідно Муфтик і поплескував хижака по шиї.

Вовк метнувся до струмка. Муфтикові здалося, що саме зараз сіроманець могутнім стрибком подолає потічок, і обома руками скільки мав сил учепився в зашийок свого «скакуна». Та ніякого стрибка не сталося. Натомість вовк обережно ступив у воду і далі побрів по струмку.

Тепер уже Муфтик розхвилювався і мав для цього вагомі підстави. Мохобородько і Півчеревичок залишилися далеко позаду, а звір і не збирався повертати – просто летом летів по струмку в глиб лісу.

«Слава Богу, хоч собака не скажений, – утішав себе Муфтик. – Скажений собака і лапою не торкнеться води».

Але це була вельми невеличка втіха.

Через деякий час хижак стрибнув на берех і далі побіг лісовою стежиною.

«Ну, це вже занадто, – виснував Муфтик. – Для розмаїття можу зробити маленьку верхову мандрівочку, але вже годі. Принаймні на що це схоже, коли кінь везе вершника, куди тільки заманеться?»

І Муфтикові спало на думку таке: він-бо ще зараз міг би легко знайти зворотну дорогу – варто лише піти понад струмком – і скоріше всього він не заблукає. Одначе великий собака пре його в лісову гущавину. То, може, доведеться Муфтикові сказати «Прощавайте на віки вічні» своїм друзям і доживати вік самотою у смутку.

«Ні і ще раз ні, – вирішив Муфтик. – Не можна дозволити затягувати себе казна-куди, в самотину! Я ж і так дуже довго був сам-самісінький. Ні, годі!»

Тієї миті кумедний чоловічок розтиснув руки на зашийку вовка і коричневим колобком скотився на мох.

На жаль. Ця спроба втечі провалилася. Муфтик не встиг і оком змигнути, як сіроманець опинився біля нього й лапою притримав, щоб не котився далі. Вовк здивовано позирав на свого «вершника». Тоді схопив Муфтика і, тримаючи в зубах, деякий час розлючено стрясав його так, що нутрощі в маленького чоловічка могли скрутитися вузлом! По хвилі сіроманець знову закинув собі Муфтика на спину.

Звичайно, таке поводження вельми вразило Муфтика. Та що вдієш – мандрівка верхи на вовкові все тривала. І кумедний чоловічок зрозумів, що не варто йому більше й намагатися тікати. Деякий час Муфтик не думав ні про що, нібито від шаленої їзди його думки розтрусилися. Але перегодом він оговтався і почав знову мізкувати.

«Можливо, великий собацюга хоче затягти мене до свого помешкання, – припустив він. – Та чи є взагалі в лісовому закуті людське житло? Навряд. А все-таки? Відповідь на це, як мовиться, знає лише вітер…»

Вовк побіг швидше. Скоро він уже не біг, а летів, і вітер висвистував у Муфтикових вухах. Та ба, і вітер усе ж не відповів на жодне запитання маленького чоловічка.

І знагла вовк зупинився. Прислухався. Втягнув носом повітря. Що це могло означати? Муфтик теж намагався напружено вслухатися і вдивлятися у далечінь поверх вовкового зашийка, проте нічого особливого не помітив.

Що ж так раптово привернуло увагу звіра? Тепер вовк біг далі вельми обережно. Він старанно обминав усі відкриті місцини й увесь час тримався поміж кущів, не торкаючись при цьому жодної гілочки, щоб не чулося ані шереху. Сіроманець прокрадався – нібито плив крізь ліс, і Муфтикові здавалось, що він відчуває, як усе більше напружуються м’язи хижака.

Незабаром почулися голоси. Це були чоловічі голоси! Людські голоси!

«Ну, все ясно, – подумав полегшено Муфтик. – Це, безумовно, мисливці, або лісоруби, або щось подібне, і, звичайно, їхній собака. За мить я буду біля людей, ось-ось моя верхова мандрівка скінчиться!»

Вовк біг у напрямку людських голосів, але при цьому уповільнив крок і став ще обережнішим.

«Ага-а, – усміхнувся Муфтик. – Собака розуміє, що заподіяв шкоди, і не осмілюється постати перед своїм господарем. Його терзає сумління. І повинно терзати. Бо хіба личить порядному собаці утнути таке – серед білого дня хапати зубами вельмишановного Муфтика, закидати собі на спину й тягти до темного лісу!»

Нарешті сіроманець так наблизився до людей, що неважко було вирізнити окремі слова й фрази.

– Життя вовків грунтовно вивчено, – почув Муфтик глухуватий голос. – Але все одно, спостерігаючи за ними, можна виявити щось нове й захоплююче. – дзвінко відповів другий чоловік. – Я просто згоряю від нетерплячки глибше зазирнути в потаємний світ сіроманців. І якби нам поталанило щось довідатися нове, то я знав би, що недаремно прожив своє життя.

Тепер між хижаком і людьми був лише рідкуватий ліщиновий кущ, тож Муфтик крізь гілля міг чітко роздивитися двох незнайомців.

Низький голос належав бородатому молодикові в картатому картузі і високих чоботях. На шиї в нього висів бінокль. А другий чоловік був уже літній; на його лисині вигравали сонячні зайчики, а величезні окуляри із затемненими скельцями надавали обличчю чудернацького вигляду. Обоє мали за плечима рюкзаки. Муфтик із неабиякою цікавістю вслухався у їхню розмову, і йому стало ясно, що має справу з двома краєзнавцями, які збирають у цій місцині невідоме про вовків. Ну й дивина, невже тут, у лісі, і справді живуть сіроманці?

– Особливо мене цікавлять вовченята, – мовив голомозий. – Адже зараз у них вельми цікава пора – вони тільки-но починають жити самостійно.

– Саме так, – кивнув бородань. – І для того, щоб підготувати своїх вовченят до самостійного життя, старий вовк навчає їх гризти. Ох, якби хоч єдиний раз нам поталанило побачити, як старий сіроманець навчає своїх дітлашат гризти!

– Щодо цього нам, звісно, пощастило, – сказав задумливо лисий. – Не забуваймо, що вовк – втілення хитрощів. Йому набагато легше пильнувати за нами, ніж нам за ним. Безумовно, я не здивувався б ні на крихітку, якби цієї миті якийсь хитрюга-сіроманчик під кущем підслухав нашу розмову.

Бородань зайшовся сміхом.

І тієї хвилини Муфтика осяйнула думка: звичайно, в цьому лісі є вовки, принаймні один хитрий вовк, і саме т о й, на спині якого він уже довгенько й чудово скаче верхи! Жоден собака не зміг би так бігти – ані шереху за собою! Який це собака міг би отак уникати людей?! Ані один собака не зміг би отак поводитися з кумедним чоловічком – Муфтиком. Але, Боже милостивий, що ж, власне, хоче сіроманець од нього?

Зараз, правда, не час особливо сушити голову над цим питанням. Адже порятунок так близько. Порятунок був отам – за кущем. Там стояли люди. Ці люди неодмінно допоможуть йому, якщо вдасться гукнути їх на поміч. І діяти треба негайно, бо ж невідомо, чи надовго вовк причаївся між кущів.

Муфтик більше не наважувався скочуватися з вовчої спини, бо попереднього разу його спроба завершилася вельми журно. Про те, як сіроманець його тряс – мало душу не вийняв, – Муфтикові не хотілося і згадувати. Але що ж робити? Як людям подати знак, аби хижий звір наступної миті разом із ним не завіявся хтозна-куди?!

Маленький чоловічок поглянув угору. Гілля. Ліщинове гілля. Одна товста гілка прямісінько над головою! Ну, тепер роздумувати негоже!

Муфтик випростав угору руки і схопився за гілку. І так загойдався туди-сюди.

– Люди! – загорлав він. – Люди! Допоможіть!

І Муфтик рвонувся вгору пошвидше сховатися у верховітті!

Одначе цей намір залишився ніби вві сні: кумедний чоловічок не піднявся вгору ні на метр, бо його різко зірвали з гілки.

– Люди! – знову заволав він.

А ті самі люди через хвилину-другу були вже далеко. Муфтик безпорадно борсався, а вовчисько, тримаючи його в зубах, біг усе далі й далі.

– Ти чув? – запитав голомозий, здивовано поглянувши на бороданя.

– Начебто чув, – хитнув головою бородань.

Вони обійшли навколо ліщинового куща, але не помітили нічого підозрілого.