Текст книги "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4)"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

ВІДКРИТТЯ КРАЄЗНАВЦІВ

Муфтик ще встиг побачити, як Півчеревичка разом із молочним бідоном котили з лісової галявини та старий вовк схопив його за муфту й потягнув до свого кубла. А вовченята згуртувалися навколо лігвища і знову приготувалися наздоганяти здобич.

Муфтикові думки лихоманно роїлися в голові. Півчеревичок! Півчеревичок з’явився – озвався нарешті! Де ж Мохобородько? Не знаю. Що вони замислюють? Не знаю. Він взагалі відав дуже мало. Адже з Півчеревичком він устиг обмовитися лише кількома словами, більше – не дали вовки. Що попереду? Хтозна. «Треба знову знайти Півчеревичка», – вирішив Муфтик. Якомога швидше. Ну що очікує цей старий вовк, чому ще не виштовхує його на дорогу? Нехай би подавав команду, що урок починається!

Без такого знаку Муфтик не наважувався дріботіти від лігва. Якось він спробував, але отримав таку прочуханку, що не доведи Боже. Раніше з ним поводилися чемніше.

Муфтик майже благально зиркнув на старого сіроманця. Ну, що він очікує? Дав би вже знак! Але хижак не звертав на Муфтика ніякої уваги й облишив своє повчання.

Чи стала цьому причиною несподівана зустріч із Півчеревичком або щось інше, та принаймні вовк явно хвилювався. Він крутив головою навсібіч, а ніздрями втягував повітря. Прислухався. І по хвилі раптово чкурнув до свого кубла.

Муфтикове серце тривожно закалатало. Він не знав, що й думати-гадати. Можливо, сіроманець просто відчув якусь ласу звірину, а може бути, що й Півчеревичок десь блукає поблизу. І Мохобородько, і Комірчик. Чи, може, всі троє…

Неспокій старого вовка відчули й вовченята. Вони не віддалялись од лігвища. Скоріше навпаки – вляглися на землю і щільно притиснулись одне до одного. Чи боялися когось? Та чого їм боятися? І знов постали запитання, на які Муфтик не міг одповісти.

А що як саме зараз наспіла слушна мить для втечі? Нібито випадково Муфтик зробив кілька кроків од кубла. Проте всі четверо вовченят негайно підхопились і, стримано, з погрозою загарчавши, змусили Муфтика хутко повернутися назад.

Думки про втечу довелося облишити. А втім, куди він майне? Півчеревичкові й Мохобородьку, звичайно, легше відшукати його, ніж йому їх. Адже Півчеревичок уже йшов по його слідах, а він у лісі міг би легко розминутися зі своїми рятівниками. Найдоцільніше залишатися на місці, втеча зараз могла б тільки ускладнити його кепське становище.

Та що ж робити? Муфтик напружено думав. Чи просто чекати? Чи мусить будь-що дати про себе знак? Чоловічку здалося, що це непоганий план. Якщо його вже шукають, то будь-який знак конче потрібен друзям. Несподівано він пригадав ранкове підвивання вовченят. Чи не спробувати і йому вити по-вовчому? Мусить спробувати, бо ліпший знак про себе годі й подати. Коли він просто гукне на допомогу, очевидячки, негайно повернеться старий вовк. І хтозна, що утнуть малі хижаки, почни він репетувати. А підвивання – це було б щось незвичне…

Муфтик вдихнув на повні легені. Ну, зараз…

Жалісливе підвивання розкраяло тишу. А потому вовченята здригнулися. Звели писки до неба. У Муфтика вовче «у-у-у-у» вийшло таке природне, що це підбило і малих сіроманців: за мить вони завивали, мов у хорі, сумно й занудисто. Голоси вовченят завдавали болю Муфтиковому серцю і змусили кумедного чоловічка звести носа догори. Це було дивовижно. Знагла вони стали наче єдиною сім’єю – лісові звірі й Муфтик. Вони без угаву завивали, забувши про все інше. Вони не чули й не бачили нічогісінько навколо себе.

Сонечко сідало. А Муфтик і малі сіроманці й не думали уривати свого «співу». Маленький чоловічок забув, що це підвивання могло стати сигналом для його друзів. Він вив зовсім сумно про щось далеке й недосяжне, хоч не міг взагалі сказати, що саме мав на увазі. Більше ні про що Муфтик не думав. Він просто по-вовчому подавав голос і, виючи, забував про свою гірку долю.

– Нехай йому біс. Це ж бо відкриття!

Ці слова, мовлені поблизу, миттю урвали незвичайний концерт, і вовченята прожогом кинулися тікати. Вони так безоглядно захопились «співом», що не помітили двох людей, які ступали до лігва!

Муфтик завмер на місці і трохи посоловілими від завивання очима дивився на двох мандрівників. Двоє чоловіків… Буцімто десь їх бачив… І він впізнав – адже це були краєзнавці! Бородань і голомозий! Зрозуміла річ, вони знайшли вовче кубло завдяки завиванню звірів.

– Овва! Перед нами – вихованець вовків! – вигукнув лисий, підійшовши до Муфтика. – Дитятко, яке зросло на вовчому молоці!

Бородань глибокодумно кивнув:

– Так-так. Очевидячки, дитя заблукало в лісі, а вовки знайшли його і дарували життя. Вовчиця вигодувала немовлятко, так що воно не зазнало голоду, і виростила разом зі своїми дітками.

Краєзнавці були в захваті. Правда, вони зібрали чимало всіляких діжечок і прядок. Але зараз… Нарешті перед їхніми очима щось таке дивовижне, натрапили-таки! Вихованець вовків… Це було справді щось істинне, щось живе! Про вовчого вихованця можна б навіть написати статтю до газети. Так що вони, краєзнавці, ще можуть стати справжніми вченими!

– Ти поглянь лише, яка чудова в нього шерсть на спині! – радів голомозий. – Знов одна чудова загадка двадцятого століття.

Бородань усміхнувся.

– Та нічого тут загадкового, – припустив він. – Про нього потурбувалася природа. Але, безумовно, гідне подиву, як одна жива істота може уживатися з природою. Адже при нашому вельми суворому кліматі такий кожух украй потрібен лісовому мешканцю.

Він простяг до Муфтика руку, щоб ознайомитись ближче з його муфтою, одначе лисий застережливо скрикнув:

– Обережно! У вовчого вихованця скоріше всього і вовча вдача!

– Напевне, маєш рацію, – погодився бородатий і відсмикнув руку. – Та перш, ніж твердити про щось, маємо грунтовно дослідити.

Муфтика настільки вразило все почуте, що він деякий час взагалі не міг вимовити й слівця. А щойно почувши, що його хочуть грунтовно вивчати, відразу ж здобувся на слово.

– Пробачте, у кожного кордону є своя річ, – вихопилось у нього. Від хвилювання Муфтик переплутав слова.

– О-о! – вигукнув голомозий. – Він ще не зовсім забув людську мову!

– Зміст його речення вельми туманний, – припустив бородатий. – Але слова вимовляє на диво чітко.

Муфтик хотів говорити далі, проте не було ніякої змоги.

– Підґрунтя у нього принаймні є, – сказав голомозий. – Коли ми схочемо навчити його розмовляти, слава Богу, розпочинати з азів не доведеться, – погодився бородань. – А навчити його розмовляти конче необхідно. Людська мова – прекрасний міст, який пов’яже нас із цією дивною істотою. Екземпляра-мовця вивчати набагато легше, ніж того, хто мовчить або в крайньому випадку підвиває.

– І ніякий я не вихованець, і не екземпляр, – пощастило знову втрутитися Муфтикові. – У мене є навіть особисте авто!

Голомозий аж засвітився.

– Цілком правильні речення! – вигукнув він. – Дуже здібна дитина! Коли так вестиметься і далі, через місяців зо два зможемо вільно з ним спілкуватися!

Але бородатий не покладав особливих надій.

– Думки думками, – насупив брови. – У думках неодмінно повинен бути зміст. На жаль, я взагалі не розумію, про яке авто він каже.

– Можливо, про свою давню іграшкову машину, – припустив лисий. – Можливо, його зв’язки з людським світом ще не урвалися остаточно.

– У мене є і друзі, – Муфтик ще раз спробував внести ясність. – Півчеревичок і Мохобородько…

Лисань урвав його захопленим вигуком:

– Отакої! Півчеревичок і Мохобородько. Ну, що я казав, він же розповідає про свої іграшки! Напевне, побачивши людей, йому пригадалися ляльки. І в моїх онуків є Півчеревичок і Мохобородько, і скажу, що кращих іграшок годі й уявити. Це – крихітні гумові чоловічки, яких можна надимати. Є ще третя, але вилетіло з моєї голови його ім’я.

– Муфтик, – обізвався Муфтик.

– Правильно, – ствердив голомозий. – Авжеж, Муфтик.

Муфтик збагнув, що пояснити щось краєзнавцям просто неможливо. Вони ж бо втовкмачили собі в голову, що мають справу з дитям, яке зросло на вовчому молоці. Тож ні про що інше двійко незнайомців не хотіли й слухати і ніякі розмови, схоже, не допоможуть. Краєзнавцям кортіло відкрити щось нечуване-небачене, і вони вважали, що тепер зробили відкриття. Їм потрібен був вихованець сіроманців… Бородатий і лисань анізащо не погоджувались вважати Муфтика чимось іншим, аніж вовчим вихованцем, якого мудра природа наділила шерстяним кожухом.

– Що ж будемо робити? – запитав лисий. – Чи не спробувати відвезти цього чоловічка до міста й відшукати його рідних батьків? Але бородань мав іншу точку зору.

– Е ні. Різка зміна оточення може глибоко вразити його, – припустив він. – Повернення до людей повинно відбуватися поступово, без натиску, мудро.

Краєзнавці трохи порадились і вирішили перш за все віднести Муфтика до намету, щоб він кілька днів звикав до спілкування з людьми.

– А навіщо такий поспіх, – здивувався бородатий. – Такий екземпляр можна досліджувати не один рік!

– Невже не один рік! – скрикнув Муфтик. Із цього розпачливого вигуку бородань виснував отаке:

– Мовою він, що не кажи, володіє вельми примітивно і просто повторює слова, буцімто папуга.

– Не біда, навчиться, – кинув голомозий. – Запхнемо його зараз у рюкзак.

Краєзнавці обережно підступили до Муфтика, готові будь-якої секунди відбити його напад. А той був настільки ошелешений, що майже не чинив опору.

«Невже не один рік!» – повторив про себе кумедний чоловічок. А він-бо щойно мріяв про жадане звільнення!

ПІВЧЕРЕВИЧОК У ТЯЖКІЙ СКРУТІ

Півчеревичок почав приходити до тями, та був ще настільки затуманений, що взагалі не розумів до пуття нічого. Кості ломило. Навколо панували морок і тиша. Куди ж це він потрапив?

Йому стало страшно. Півчеревичок намагався сісти, але боляче вдарився об щось головою. Так що в голові й над нею гуло, наче гатили по жерсті. Що це значить? Раптом усе пригадалося. Муфтик… Вовки… Ну, звичайно, він, як і раніше, лежить у молочному бідоні, лише зараз посудина стоїть на місці і гуде гулом.

Небавом настала тиша, спочатку над головою, а потім і в голові. Півчеревичок сторожко прислухався. Знов анішелесь. Він обережно відхилив покришку молочного бідона і вибрався на землю. Навколо панує тиша. Трохи подалі, між дерев, видніється знайома лісова галявинка, де він зустрівся з Муфтиком. І там ніщо не насторожило Півчеревичка.

Що робити? Мимоволі його погляд прикипів до високої ялини. Угорі, у верховітті, був якийсь переплутаний клубок, начебто вороняче гніздо або щось подібне. Та Півчеревичок знав, що це ж насправді Мохобородько. Якби оце повернутися до велетенської ялини й погомоніти з ним. Спокуса була неабияка, але Півчеревичок усе-таки зумів опанувати себе. Він не мав права розтринькувати час, бо незабаром усе оповиє темрява. Сонце вже закотилося. Скоро настане ніч. І тоді не буде ніякої надії знайти Муфтика.

Таким чином, зваживши на свої можливості, Півчеревичок знову заліз у жерстяний панцир і вирушив. Його хоробрість помітно підупала. Однак іти мусив. Він сподівався, що Мохобородько не загубив його з поля зору, і ця надія слугувала йому опорою. Якщо друг супроводжує тебе хоч поглядом, прошкувати все-таки приємніше…

Невдовзі Півчеревичок дістався лісової галявинки. Мусив подолати її, сюди його спрямував Комірець, тут він зустрів і Муфтика. А що ж сталося за цей час із Комірчиком? Про нього не було чути і звуку, через це хоч-не-хоч, а довелося іти без провідника.

Той кущ, із якого попереднього разу вискочив Муфтик, закарбувався у пам’яті Півчеревичка. В тому напрямку він і попрошкував. Подолав галявинку й направився в гущавину. Поспішав далі й далі. На душі було моторошно, особливо тоді, коли погляд Мохобородька не міг більше нічого розрізняти в темряві. Одначе Півчеревичок набрався сміливості й не припиняв своєї ходи.

Де ж нині вовки? А що як вони вигулькнуть? Краще взагалі про це не думати. Всі надії пов’язую з жерстяними латами. Надійна одежа. Тут, у чагарях, од молочного бідона користь: він добре захищає від доторків дуже колючого гілля.

Несподівано Півчеревичок зупинився. Кроки! Він пильно прислухався і за мить збагнув, що лісовою стежиною ступають чотири ноги. Хода була вельми важка, і Півчеревичок виснував – так у лісі може ходити лише людина. Було чотири ноги. Отже, людей мало бути двоє.

Попрохати в них допомоги? А втім, люди є різні. Є хороші й лихі. А лиха людина, як мовиться, іншій людині – вовк. Що робити? Півчеревичкові важко було вирішити. Адже зі справжніми вовкулаками він уже мав справу… І тоді один чоловік проказав другому:

– Ми повинні добути сире м’ясо. Хто зріс поміж сіроманців, той не тамуватиме голод іншою їжею.

Для Півчеревичка ці слова мали вирішальне значення. Сире м’ясо! Який жах! Що такі люди можуть утнути? Зросли серед вовків!

Півчеревичка пойняла лихоманка. А він же хвилину-другу тому хотів їх покликати на допомогу. Яке божевілля!

– Жаль, що у нас немає рушниць, – пролунав другий голос.

– Неодмінно щось придумаємо, – відповів перший.

«Зрозуміла річ, – мізкував Півчеревичок. – Зросли поміж вовків! Дивись, такі розірвуть десятьма пазурищами нещасне звіреня, щоб виссати безневинну кров!»

Звісно, Півчеревичок не міг передбачити, що розмова точилася тільки про харчування Муфтика. Звідкіля він міг знати, що бідолашного Муфтика запхнули в рюкзак, який один з чоловіків несе на спині! Як йому спало на думку, що ці люди вважають Муфтика вовчим вихованцем! І так сталося, що Півчеревичок на свій лад переклав почуту мову двох мандрівників. Він заціпенів у кущах і стояв там доти, поки люди не опинилися далеко. Лише після цього кумедний чоловічок наважився піти далі, бо вже не чулося ні слів, ні кроків.

Верстаючи свою дорогу, Півчеревичок із раптовою радістю зауважив, що не відчуває перед вовками такого божевільного страху, як щойно. Сіроманці, безумовно, жахливі звірі і їдять сире м’ясо, та, власне, в них немає нічого протиприродного.

Страху в Півчеревичка зосталося на крапельку і тепер він ретельно оглядав довколишній ліс. Без цього просто не міг. Інакше проминув би кістки, що валялися на землі. А так їх помітив.

Півчеревичок застиг на місці.

Навсібіч розкидано кістки. Розкидано як попало кістки звірів. І витолочена трава. І скрізь – жмутки шерсті…

Нараз Півчеревичок зрозумів, що він опинився біля вовчого лігва. При бажанні можна було чітко розгледіти місце, де вилежувались сіроманці. Так що це і є оті вовки, вся ця знавісніла зграя. Просто неймовірно, що він так просто знайшов хижацьке кубло. Обраний навмання напрямок виявився правильним. Іноді неодмінно може пощастити. А де ж оці вовки ховаються зараз? І куди запропав Муфтик? А що як… Що як оці кістки довкола… Тільки не це! Не варто припускати найгірше!

Либонь, сіроманці, відчувши небезпеку, покинули кубло й забрали із собою Муфтика? Либонь, вони втекли від людей, від отих самих кровожерних двоногих, які щойно тут ступали? Все можливо. Що ж тепер чинити йому? Чи шукати в лісі вовків і Муфтика? Ох, ні! Здається, цей намір – безнадійний безнадійнішого. Краще вже спостерігати десь поблизу лігва й очікувати, що трапиться далі. У тому, що невдовзі знову щось трапиться, Півчеревичок був певен. Адже увесь час одна подія породжувала другу. Взагалі без несподіваних подій Півчеревичок не міг більше уявити свого життя.

Так і сталося, що наступна пригода не змусила себе довго чекати. Півчеревичок, якщо бути точнішим, навіть не встиг приготуватися до пуття. Не обрав ще собі потаємного сховку для спостереження, як події розпочалися…

Півчеревичок скоріше відчув, ніж почув, що хтось наближається до вовчого кубла. Це було мов якесь передчуття, передчуття про близьку небезпеку. Кумедний чоловічок умить просунув руки в молочний бідон, сховав під жерсть і ноги. А сам тривожно визирав із посудини, щоби визначити, звідкіль усе-таки чекати небезпеку.

Якесь ледве чутне шелестіння…

Що це? Повів вітру? Чи шелестіння лише вчулося? Півчеревичок не знав, що й гадати, одначе все його тіло судомно скарлючилось.

Шерех повторився. І тоді Півчеревичок зрозумів, що хтось наближається до кубла, тишком-нишком, ніби хижак, який вистежує здобич.

Це і був хижак. Вовк. Ось він з’явився.

А здобич? А нею явно був не хто інший, як він, Півчеревичок.

Кумедний чоловічок залюбки пірнув би в молочний бідон, але все одно він визирав із посудини. Його вразило те, бо, здалося, ніколи раніше не бачив цього вовка.

А втім, сіроманців не так легко відрізнити, надто з першого погляду. Вони настільки схожі, що видаються майже однаковими. Проте все ж Півчеревичок не вагався ні на мить, що зараз перед ним стояв абсолютно новий вовк. Той, який поніс Муфтика і навчав своїх щенят, як гризти, мав дещо інший вигляд.

Новий вовк був більший. І зліший. І явно небезпечніший. Це Півчеревичок зрозумів одразу, як тільки побачив сіроманця, в очах якого ярів злісний вогонь. Це, безумовно, був самець. Видима річ, він бродив довкола й тепер повернувся до лігвища, проте не знайшов ні вовчиці, ні малих. Натомість побачив жерстяного чужого чоловічка. І Півчеревичок мусив був визнати, що сіроманець мав усі підстави гніватися на зайду. І зле те, що хижак міг подумати: це він, Півчеревичок, безсердечний і безсоромний заброда, збирається жити в його кублі.

Вовк стояв як укопаний. Правда, на відстані кроків двадцяти, та ба, Півчеревичок розумів, що для вовка подолати таку відстань – пусте: якихось три-чотири блискавичні стрибки і все. На оці двадцять кроків потрібно щонайбільше дві секунди. І, зваживши на це, маленький чоловічок вирішив утягнути голову в молочний бідон. Він опустився навпочіпки, як і раніше, весь напружений до краю, і щільно закрив отвір покришкою. Увесь почувався, нібито скутий судомою, навіть пальці не ворушилися на ногах. Тоді підійшов сіроманець. І зовсім без ніяких стрибків, як гадав Півчеревичок. Якраз навпаки. Його кроки були обережні, й минула хвилина-друга, перш ніж опинився біля молочного бідона. Нарешті тут застиг. Кумедному чоловічкові здавалося, що наслухає гаряче дихання сіроманця.

Вовк здійняв лапу і перекинув бідон на ребро.

Півчеревичок із жахом подумав, що знову почнеться бузувірське перекочування через каміння і пеньки, допоки він знепритомніє. Але нічого подібного не сталося. Вовк віддалився од молочного бідона. Хижак десь причаївся поблизу. Кумедний чоловічок це відчував. Сіроманець вичікував. А що?

«Хай вичікує, що заманеться», – подумав Півчеревичок. І тієї ж миті збагнув – підвестися неможливо. Йому заважав панцир. Щоб підвестися, Півчеревичок мусив вибратися з посудини. А що як сірий тільки й жадає цього?

Маленький чоловічок був у тяжкій скруті. Скільки він може висидіти у своїх жерстяних латах – бідоні? Добу? Дві? Голод і спрага візьмуть гору, у цьому можна не сумніватися. Коли у вовка стачить терпцю, Півчеревичок у цьому дивному двобої буде переможений. Жерстяний панцир утнув із ним непередбачену штуку.

Півчеревичок не мав сили вже думати, заплющив очі. Його охопив глибокий відчай.

МОХОБОРОДЬКО ПОЧИНАЄ ДІЯТИ

Тільки-но почався ранок. Вийшло сонце.

Мохобородько чув завивання сіроманців. Усю ніч він пильнував на верховітті височенної ялини, притиснувшись спиною до стовбура, бороду намотавши на товсту гілляку, щоб не гупнути, бува, донизу, коли ненароком засне. Тепер він розмотав бороду.

Що сталося з Муфтиком і Півчеревичком? Із-за кущів він бачив їхню зустріч, як пізніше Півчеревичок продирався крізь чагарі. А далі? Проминула довга ніч, а від Муфтика й Півчеревичка немає ні вістоньки.

Стурбований Мохобородько почав спускатися з дерева. Він не був хвацьким верхолазом і тому ступив на землю через півгодини. Тоді перевів подих і, щоб потамувати голод, сунув до рота кілька брусничок. Кумедний чоловічок зірвав їх із куща, а не з бороди. Життя навчило його, що ягоди з бороди не варто розтринькувати. В житті можуть настати й такі дні, коли матінка-земля відмовить тобі у харчі. І тоді допоможе улюблена борода, в якій доведеться шукати допомоги, щоб підтримати в собі бодай на крапельку життя.

Тим часом вовки перестали завивати, одначе Мохобородько вже і так пам’ятав місце розташування їхнього лігвища. Як увечері, так і вранці підвивання чулося з однієї і тієї ж місцини, куди Мохобородько і подріботів. Звичайно, при цьому він сповна розумів, що зараз перебуває в неабиякій скруті. Адже перед вовками був абсолютно беззахисний. У Муфтика принаймні була муфта, яка хоч трохи рятувала від гострющих іклів сіроманців. У Півчеревичка був жерстяний панцир. А в нього?

«Що буде – те буде, – думав Мохобородько. – Коли так закрутиться, що вовки потребуватимуть мого життя, то саме так заведено в природі. Якщо мене загризуть, то від моєї смерті буде користь, хоч невеличка, вовченятам. Я покажу їм, як найкраще загризати. Образно кажучи, я своєю смертю вимощу їм шлях, по якому малі сірі хижаки побіжать упевнено вперед, назустріч новому дню, осяяному сонцем…»

Та спочатку назустріч отакому дню крокував усе-таки він сам. Перейшов галявину, потому долав чагарі. Сонце пробивалося крізь густе гілля, і увесь ліс наповнювався світлом.

Завдяки сонячному промінню, Мохобородько помітив під кущем загублений кимось пасок, мідна пряжка якого виблискувала під світлом. Він зупинився і підняв його. Цей пасок був чи від куртки, чи куценького пальта. Зважаючи на його довжину, неважко було зрозуміти, що цей пасок належав людині. Якій саме? Ремінь явно провалявся на землі недовго, бо шкіра ще навіть не взялася цвіллю.

Мохобородько стояв на тому місці, де напередодні пройшли краєзнавці. І Півчеревичок ходив тут, але у вечірніх сутінках не помітив паска. Мохобородько нічого не знав про краєзнавців, він не помітив їх зі свого спостережного пункту і через це перебував у цілковитій розгубленості. Людина! Людина тут, у пралісі, поблизу вовчого кубла! Цікаво, яка ж людина тут була?

Та як не думав-гадав Мохобородько, що не припускав – мудрішим од цього не став. Схоже, в цієї людини тут були свої справи, які взагалі його, Мохобородька, не стосувалися. Якою б ця людина не була, зараз розшукувати її в лісі – діло абсолютно безнадійне.

А пасок? Трохи подумавши, Мохобородько вирішив, що ним можна чудово скористатися. Він просунув пальці правої руки крізь пряжку й обмотав ремінь до самого ліктя. Прекрасно! Коли вовк розчепірить пащеку, Мохобородьку не залишиться нічого іншого, як сміливо засунути йому руку в пельку. Шкіряний пояс, безумовно, захистить од вовчих іклів! А в пряжки теж своє призначення. Адже, образно кажучи, мідна пряжка – буцімто штучні ікла. Від неї вовкулаці принаймні треба бути подалі, інакше, диви, обкришить собі ікла.

Мохобородько ступав далі. Зараз, коли почувався не таким уже й беззахисним, його думки явно набули певної чіткості. Хай і так, він може розпрощатися з життям, коли цього вимагають закони природи. Одначе без боротьби не підкориться. Ніякого смиренства! Адже вся природа сповнена безперервної боротьби не на життя, а на смерть. Загибель слабшого – є життям для сильнішого. Незважаючи на те, що перемагає сильніший, усе одно і слабіший навіть із останніх сил до кінця чинить опір дужчому.

Несподівано в кущах знову щось зблиснуло. Якийсь металевий предмет. Але сонячне проміння, відбившись у ньому, так різко вдарило в обличчя Мохобородькові, що той спочатку не збагнув у чому річ. Він замружився і поставив долоню дашком, ніби закривав очі від сонця. І тут його осяйнуло: це ж бо молочний бідон! Молочний бідон – чудовий панцир Півчеревичка – лежав бочком на землі!

Мохобородько чимдуж кинувся до посудини.

– Півчеревичку! – скрикнув він. – Невже ти в бідоні?! І пролунав знайомий, але своєрідно глухий голос:

– У бідоні, у бідоні! Скоро мені тут каюк, дорогий друже!

Смисл Півчеревичкових слів видався Мохобородькові туманним. Що ж тут, власне, сталося? Чому Півчеревичок не підхоплюється і радісно не вітає його?

Лише тоді, коли Мохобородько опинився зовсім близько коло молочного бідона, він ураз домислив у чому річ. Вовки! Двоє старих і четверо молодих. Уся вовча сімейка зібралася навколо молочного бідона! А Муфтик?

Мохобородько зупинився і почережно оглянув сіроманців. Вони лежали спокійно й байдуже дивилися на нього. І навіть не ворушилися! У вовчих очах не було ніякої ворожнечі. Вони спозирали Мохобородька не як якогось нападника, а скоріше, – немов якусь рослину.

Ця думка розсмішила Мохобородька. Рослина! Невже й справді сіроманці сприйняли його за рослину? Нараз йому спало на думку: вовки визнали його за свого. Він не був їм чужий, тому що поставився до них із розумінням. Хижаки сповна відчували це. У Мохобородька не було нічого такого, що могло б викликати у вовків озлобленість. І запах маленької істоти видався їм знайомим: адже Мохобородько не пахнув чимось іншим, а лісом. Десь, певно, його довга мохова борода була для сіроманців наче приємною купинкою, вкритою мохом. Напевне, хижаки мали його за малесеньку незвичайну мохову купинку!

Виснувавши це, Мохобородько підступив до молочного бідона.

– Як почуваєшся? – запитав у Півчеревичка.

Замість того, щоб розводитися про своє самопочуття, Півчеревичок у свою чергу здивовано спитав:

– Хіба вовки на тебе не напали?

– Та ні, – сказав Мохобородько. – Де ж Муфтик?

Півчеревичок мусив зізнатися, що йому про Муфтика нічого не відомо.

– Коли я тут опинився, лігвище було порожнє, – розповідав він. – А через деякий час вигулькнув здоровецький вовк і перекинув бідон, так що я ніяк не міг уже порятуватися. Варто було відкрити покришку на посудині, як вовкулака блискавично нападав. Небавом на галяві з’явилася і вовчиця зі щенятами, проте Муфтика з ними не було.

– Бідолашний Муфтик, – тяжко зітхнув Мохобородько. – Невже тепер його страждання завершились назавжди?

Півчеревичок теж зітхнув, і з молочного бідона його зітхання пролунало ніби повів вітру.

– І все-таки мусимо й надалі шукати Муфтика, – продовжив Мохобородько. – Коли, на превелике нещастя, нашого друга немає вже серед живих, наш священний обов’язок поховати його останки.

– Мене до уваги не бери, – сказав Півчеревичок. – Звідси мене вовки не випустять, тож цей молочний бідон стане моєю труною. Тільки дурень битий може припустити, що я самохіть заліз до цієї домовини.

Мохобородько поринув у роздуми. Ну й пригодонька… Жах! А що робитимуть вовки, якщо він, Мохобородько, спробує відтягти молочний бідон? Разом із Півчеревичком, безумовно… Йому, очевидячки, дозволено більше, ніж будь-кому…

Усе-таки не варто бути занадто самовпевненим! Мохобородько пригадав, що недавно сіроманець спробував зграбастати і його, інакше навіщо він намагався залити вогонь водою із струмка. Ставлення вовків може, зрозуміло, змінюватись.

Якщо так, треба поспішати! Але як же забрати молочний бідон? Півчеревичок не якийсь там здоровань, проте і не пір’їна.

А пасок? Навіщо цю річ подарувала йому доля?

І, коли ця думка осяйнула Мохобородька, він не збирався зволікати. Умить одмотав ремінь із правиці й прив’язав кінчик до ручки посудини. Тоді спробував чи міцно припасував і поволік. По глиці, вистеленій по землі, молочний бідон ковзав легко, буцімто санчата по снігу.

– Що, що сталося? – стривожився Півчеревичок.

– Спокійно! – кинув Мохобородько. – Поговоримо опісля!

Зараз усе залежало від вовків.

Мохобородько просувався вперед, тягнучи за собою молочний бідон. І диво дивне: вовки й не збиралися його утримувати! Так що як-не-як, а Мохобородькові дозволено більше, ніж будь-кому. Вовки лежали нерухомо, наче нічого особливого не трапилось. Напевне, хижаки не мали й наміру перешкоджати кумедному чоловічкові. Вони позирали на нього абсолютно байдуже. Либонь, навіть вдоволено. Тому що нарешті в такий спосіб спекалися жерстяного бідона.