Текст книги "Роман про людське призначення"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Тобто не зовсім звичайного цвинтаря, як одразу ж вирішив Свирид, бо на цвинтарі ліворуч біля решток розбитого мармурового янгола височів на швидку руч збитий з непофарбованих. надтрухлих дощок й обліплений давно вилинялими й пороздирані ми плякатами, з поодиноких кусників яких ще можна було відчитати: «Вся влада радам!» – «Пролетарі всіх країн, єднайтеся – кіоск, де продавали, загортаючи в старі газети тюльку, а праворуч трохи поодаль від звалених на купу хрестів і камінних могильних плит виднілася криниця, до якої, як і до кіоску 3 тюлькою, стояла довжелезна черга спухлих від голоду селян, за якими Свирид і собі став у чергу до криниці, оскільки від спеки й мекання на дядька Данила його долала спрага, а він стримувався відлучатися кудись далі за водою, щоб не проґавити дядька, однак тієї миті, як Свирид приєднався до черги, він зауважив: з усіх присутніх він єдиний кидає тінь, що, звісно, означало тільки одне, а саме: навколо нього самі мерці, – ствердження, котре не злякало Свирида з тієї простої причини, що він одразу ж зорієнтувався: мерці надто кволі, аби йому заподіяти якесь лихо, недарма дядько Данило казав, що страшні – живі, а не мертві, та й потім їм, либонь, не до Свирида, бо всі вони стоять за живою водою, про яку малий Свирид подостатком наслухався, хоча при ньому дорослі на загал, і не розпускали язика, мовляв, якби цієї води дістати бодай пригорщу, бодай кухличок, бодай по краплині на чоловіка, усе одразу змінилося б, люди зірвали б з себе сиричуватий мішок страху й заціпеніння, куди їх підступом, підмащеним лукавими обіцянками волі, рівности й справедливости запхав нечистий, що боїться цієї живої води гірше від ладану, оскільки жива вода випростує душі й зцілює поламані хребти, – припинилися б розстріли, кривди й терор, від яких вгинається земля, треба лише живій людині (мертві не годні цього зробити для живих, хочби й як їм цього хотілося, оскільки вони вже звідали мертвої води, і тому й не мають сили) винести на поверхню бодай слоїк цілющої води, що її довжелезним черпаком просто з криниці наливала в складені горнятком простягнені долоні сумна молодиця-смерть у вишиваній чорними хрестиками сорочці, як це носили сільські статечні бабусі, яких Свирид вряди-годи подибував на ніженському базарі, лише на відміну від них у прим'ятій і забрудненій, – смерть, що її час від часу опухлі хапали за рукав, пробуючи їй щось витлумачити, на що смерть тільки скрушно похитувала головою, і цей її відмовний рух якимось дивним чином остаточно зміцнив Свирида на думці: хоч би й Що там коїлося, він, Свирид, конче мусить винести з собою бодай пригорщу живої води, і він це зробить, нехай лише дочекається своєї черги, яка, проте майже не рухалася вперед, бо з боків. Одходили щоразу нові, дедалі численніші юрми спухлих, і їх ніхто не відганяв, даючи їм місце, – обставина, котра невдовзі почала не на жарт непокоїти Свирида частково й тому, що він втомився стояти в черзі, та й потім йому вже не абияк захотілося їсти, а це мусило його перебирати подумки способи, як без великого галасу пропхатися наперед, оскільки він не збирався вікувати в черзі, і, властиво, саме як він зважував, до якої стратегії найліпше вдатися, його погляд, не хотячи, й сковзнув по кіоску, де продавали тюльку і, як це Свирид миттю ствердив, черга далеко швидше рухалася вперед, ніби заохочуючи і його, Свирида, приєднатися, хоча він не квапився міняти місце, постерігши, що ті, хто стояв за тюлькою, вряди-годи чимось дуже сердили продавця, пикатого, з розсіченою бровою здорованя, і він хапав тоді з ляди тухлого коропа, що, ймовірно, й лежав задля цього призначення напохваті, і хвецькав цим коропом, аж на боки летіла луска й шматочки шкіри, хвецькав найближчого покупця по обличчю, – вчинок, який так обурив Свирида, що він нагнувся й ухопив грудку глею, аби пожбурити нею в огидну мармизу, тільки, замість одразу пожбурити, Свирид відчув у всьому тілі дивну слабість і ненароком перевів очі на смерть, що досі невтомно черпала воду з криниці, а тепер якось особливо глянула на Свирида, недарма Свиридові здалося, що звідти його ніби й пронизала слабість, хоча смерть до нього усміхнулася, але, може, саме тому, що вона до нього усміхнулася, Свиридові занило під серцем, а мозок виповнила куляста блискавка: йому, Свиридові, нестерпно хочеться їсти, навіть тюлька, звичайнісінька тюлька видалася раптом винятково смачною, хоча він не любив її, однак це була принаймні якась, тобто навіть не якась, а виразно жадана їжа, їжа, а не вода, нехай і жива, до якої він ще конче повернеться трохи перегодя, бож він, Свирид, уже й так стояв у черзі не за живою водою, а за тюлькою, тому що тієї миті, як роздуми про їжу скаламутили його свідомість, Свирид з подивом постеріг, не тямлячи й сам, як воно сталося, що він переступає з ноги на ногу в іншій черзі, котра так хутко просувається вперед, аж пикатий здоровань (і щойно тепер Свиридові остаточно вияснюється: перед ним не просто якийсь безіменний пикатий здоровань, а новий директор їхньої школи, якого прислали вичищувати дещо задавнені рештки національно-буржуазних ухилів, той самий директор, котрий кілька днів тому в присутності незвично схвильованого вчителя математики Михайла Нагнибіди викликав Свирида до дошки, аби він перед усією клясою розв'язав досить складну задачу, що з нею Свирид без жодних труднощів і впорався, тільки на чимале невдоволення директора, – який, може, погано виспався чи не гаразд поснідав, а тому й добачив небезпечну крамолу в Свиридовій поведінці, – впорався, розв'язавши задачу інакше, ніж це значилося в підручнику, – обставина, що, попри вибачливі запевнення Нагнибіди, якого Свирид ніколи не бачив таким розгубленим, винним і приниженим, зокрема коли він заходився, затинаючися, пояснювати новому директорові, мовляв, саме цей дещо незвичний, однак цілком правильний спосіб розв’язання даної задачі і свідчить про Свиридове поважне математичне обдарування, – дала зачіпку директорові, якого невдовзі самого вичистили, виголосити перед сопляками високу промову, перерв^' ну лише дзвоником на велику перерву, про шкідливі ухили в пролетарському мисленні, з чим належало рішучіше, ніж доти, боротися, узгляднюючи найновіші напрямні й настанови, що їх він, директор, віднині послідовно й запроваджуватиме в життя, на те він і директор, який…) питає Свирида, скільки йому відважити тюльки таким тоном, наче диктує математичне завдання для іспиту, докидаючи, мовляв, за тюльку, на випадок, як у Свирида забракне грошей, він може заплатити й перегодя, а зараз йому, Свиридові, відпускається в кредит з невеликими відсотками, розрахуватися за які він матиме час протягом усього життя, – і, кажучи це, директор школи раптом по-змовницькому підморгує Свиридові, що тому аніскілечки не подобається й одразу ж насторожує, чого директор не помічає або не хоче помічати, бо він занурює в діжку, з якої вже чималенько тхне, лівицю, – новий директор – шульга, і правиця в нього лише на показ, для репрезентації, – бабрається в тюльці й нарешті кидає жменю риб’ячої надгнилої дрібноти на вагу, але тут Свирид кричить, оскільки йому нагло бракне віддиху, тому що і директор школи перед ним, і то від очей до пояса, – і дошки кіоска, і повітря, і весь світ навколо нараз складаються з суцільної, притухлої від спеки тюльки, яка от-от виповнить собою до * найменших закутин світобудову, адже навіть під шкірою у Свирида вже промацуються перші риб'ячі голови, аж Свирид щосили волає, хоча директор школи почув би це, навіть якби він те вимовив і пошепки: «Мені не тюльки, а сулію живої води!» – і бачить, як директора тіпають корчі, його обличчя буряковіє від люті, що на мить паралізує його: він силкується вимовляти слова, проте, замість слів, з його рота вилітають порожні беззвучні плівки сіравих розбовтків, які нарешті виривають його з заціпеніння, і він хапає коропа, щоб ударити ним Свирида, та Свирид вигукує, пригадавши, Що нового директора, який зветься Євстафій Созонтович Водя, чомусь дражнять «Шпичка-пшичка», – прізвисько, котре, як це не забарилися випробувати учні старших кляс, безвідмовно обертає Директора на соляний стовп, – і директор справді від Свиридового «Шпичка-пшичка» навіки застигає з піднятим угору коропом у руці, 8 перед Свиридом просто В повітрі з’являється сулія з живою водою, на яку враз в обох чергах пухлі селяни обертають голови, одночасно заклопотано стежачи, як Свирид пробує навшпиньки, а тоді й підскоком дотягтися до сулії розчепіреними пальцями, проте сулія уперто (не виключене, що Свирид чинить щось не так, як треба, хоч він і не добере, що саме) піднімається вище в повітря, як Дитяча опука, і пухлі селяни з жалем і співчуттям дивляться на Свирида, який усім єством чує: вони ладні йому допомогти, тільки їм нього не вільно, тому що він, Свирид (і це Свирид звідкись знає), мусить зарадити собі сам без сторонньої допомоги, оскільки його теперішня поведінка це якоюсь мірою іспит на власну подальшу долю, і з цієї причини ніхто з черги й не розтуляє рота, аби підказати, що він, Свирид, повинен вчинити, аби дістати сулію, яка пливе над ним, не даючися в руки й сповнюючи Свиридове серце доти незвіданим розпачем, смутком і гіркотою, що він, Свирид, як це він згодом не раз пробуватиме осмислювати й витлумачувати, завдяки якійсь зовсім незначній помилці: чи то невідповідному вчинку, чи то відхиленню в думанні, спричиненому молодістю й браком досвіду (бо інакше хіба сулія з живою водою була б так близько і заразом так далеко?) ніяк не ухиститься винести живої води на люди, вчинок, – заради якого він, Свирид, може, й взагалі прийшов на світ, як це незадовго перед цим у розмові обмовився був дядько Данило, – і від цього сльози самі починають нестримно литися Свиридові з очей, а там, де вони скапують додолу, земля стає прозора й розступається перед Свиридом, і він так довго падає вниз крізь поруйнований цвинтар, аж йому ввижається, ніби це падіння триває ціле життя, і якимось робом це і є все його життя, тільки без пізніших подій у ньому, тобто він чує ці події: чи радше вибоїни в просторі, де ці події відбуватимуться, однак самі вони ще не відбрунькувалися від суцільної магми майбутнього, невиопукленого в поодинокі нерозпливчасті з’яви, – але що це його, Свиридове, подальше життя, яке щойно промайнуло перед ним, Свирид відчуває ще й тоді, (хоча невдовзі це відчуття й вивітрюється), як він нарешті після нескінченного падіння, від котрого ниє всередині, опиняється по іншому боці єдиної вцілілої від масового руйнування церковної стіни на базарі, куди його привів голос дядька Данила, якого він уже не подибає в живих, байдуже, що Свирид ще не втрачає надії його побачити, аби якнайшвидше поділитися з ним здогадом, котрий згодом переросте в цілковиту певність, що він, Свирид (звісно, це так боляче, що за першим разом йому не поталанило винести звідти живої води, однак іншим разом він ліпше підготується й надолужить згаяне, навіть якби задля цього й довелося трудитися все життя, бож він тепер уже знає), що він, Свирид, щойно побував на Лемішкових загиблих континентах, про котрі він роками пізніше (тоді, як остаточно помириться з думкою, що, може, його тільки тому Й відпустили з порожніми руками назад, аби він сповістив про те інших) уперше розповість своєму дев’ятирічному Данилові над Атлантичним океаном, коли застарілий тримоторовий військовий літак, що ним Свирид п’ятдесят сьомого року разом з рештою повоєнних запізнілих (частково через хвороби, частково через мстиву чужу ненависть до ще ніяк не видушених і не відданих конопатому на поталу українців, а частково й через свої прислужницькі доноси) емігрантів летітиме до Сполучених Штатів, коли застарілий літак триматиметься двісті метрів над водою внаслідок зіпсування мотора, і Свирид Позенко серед вереску малечі й поодиноких раптових схлипувань дорослих, яким аж ніяк не хотілося до мокрої домовини, на яку загрожувала обернутися кожна повітряна яма, – з секунди на секунду очікуватиме кінця, оскільки він, Позенко, ніколи не сподівався, що літак, який вряди– годи крилами майже черкав хвилі, то поволі набираючи висоти, то знову провалюючися вниз, несусвітенним чудом долетить до Рейк’явіку, де направлять мотор і решту біди, та що всі пасажири на тому самому літаку з короткою зупинкою в Ґузбеї за добу повітряної трясовиці живі й здорові доберуться до Нью-Йорку, замість стати поживою для акул, – причина, чому саме тоді над океаном він, Свирид Позенко, вперше й розповів Данилові про загиблі континенти, про близьку присутність яких йому згодом, хоч і запізно, нагадала та вогняна куля в Індійському океані, в котрій без жодного звуку й сліду на його, Позенкових, очах розчинився зустрічний англійський пароплав, що, не виключене, колись, може, за кілька років, століть або й тисячоліть на тому самому місці знову вирине цілий і неушкоджений, як це, властиво (і Позенко незламно вірив у це) станеться і з його Данилом, котрий офіційно нібито загинув у В’єтнамі, оскільки в смерть старшого улюбленого сина, і то не просто сина, а найліпшої, найдосконалішої частки його, Позенка, він просто не годен був повірити вже хоча б і з тієї, далеко не єдиної, причини (Позенко мав також інші, не менш значущі прикмети й знаки), що Наталка Біланюк, дружина Миколи Біланюка, молода, приваблива, лише трохи загруба мати п'ятьох Дітей, яка, видно, махнула рукою на американську великомученицьку дієту, від котрої й бабуні плигають худющими козами, і, замість виплекувати в собі осину талію, ціль і завершення марнотного перегодованого життя, на здивування чоловіка й усіх знайомих, раптом записалася до заочного коледжу, ставши студенткою, з якою Позенко трохи довше, ніж звичайно, завів був Розмову дослівно напередодні від’їзду на розшуки синової могили, чи сама Наталка Біланюк, з котрою Позенко трохи поділився своїми плянами (адже з кимось мусів і він поділитися), раптом Розповіла йому, прикликавши небо в свідки, що їй снився Позенків син так, як сняться лише живі, і тієї ж миті він, Позенко, усією істотою відчув, аж кожна клітина спалахнула й заспівала (бо › Наталка лише зайвий раз підтвердила, що він і без неї знав): його Син. Данило, живий, живий, живий! – інакше звідки Наталка, чужа Людина, котра бачила Данила єдиний раз у житті, і то прихапцем, могла мати таку непохитну певність, що його, Позенка, син справді живий?

Звісно, Позенкові й на думку не спадало замислюватися, чому це так говорить Наталка, яка бачила Данила перший і останній раз у житті тоді, коли Данило напередодні від’їзду до В’єтнаму завітав був до Мироненків, до яких саме зайшла Наталка забрати обіцяні матеріяли для Богдана, свого чоловіка, що йому Мироненко постачав деякі статистичні дані для докторської дисертації, сумлінно вишукуючи всім, хто до нього звертався, найрізноманітніші довідки, старі книжки, річники, часописи і навіть листівки з ще або вже не взятих на облік пакунків у книжкових, не призначуваних для ширшого користування, сховищах, куди він як бібліотекар мав необмежений доступ, тішачися, що принагідно можна комусь допомогти, – діяльність, яка, попри інколи досить обтяжливі клопоти, давала Мироненкові майже таку ж насолоду, як коли він когось з кимось знайомив у переконанні, що кожне знайомство – це не пуста розвага для плескання язиками, а сигнальний знак Провидіння, котрий треба лише не проґавити й зуміти належно відчитати, оскільки весь світ – це суцільні значущі знаки, повз які людина байдуже й легковажно проходить, замість на хвильку зупинитися й замислитися, щоб втрапити на стежку свого призначення, той кролітко відщеплюваний провидінням для кожного промінь із загального жмута космічного шляху, що ним рано чи пізно має йти людина, а для цього їй ніколи не завадить і трохи допомогти, до чого Мироненко з вибачливою усмішкою, мовляв, життя й так надто коротке, квапився прикласти рук, тим більше, що це, як він додавав, крім доброї волі, нічого не коштувало, залюбки знайомлячи усіх з усіма, як тепер Наталку з Данилом, хоча Данило не звернув жодної уваги на Наталку (його очі байдуже, не зупиняючися, пробігли по її надто тілистій постаті), котра саме тоді була на четвертому місяці вагітности п’ятою і, як Наталка домовилася з чоловіком, останньою дитиною, бо їй уже остобісіла надто часта вагітність, попри те, що вона, звісно, любила весь свій численний виводок, якого так хотілося Богданові, а Наталка досі не перечила тому, як не перечила й Мироненкові, коли він н познайомив з Данилом, який ледве глянув на неї і, лише з ввічливости промурмотівши «дуже приємно» (ці рятівні барикади ввічливости), заговорив до Тетяни Тимофієвни, прохаючи дати йому, якщо в неї знайдеться, таблетку аспірини проти болю голови, спричинницею якого (бож Данило гинув, що ануж він її не побачить перед від'їздом) була Оришка Тарасів, найгарніше, найжаданіше, найкусючіше й найощасливлювальніше створіння, а котрому розчинилися всі жінки світу тієї хвилини, як на Данилове благання розрадити, чи вона його бодай трохи, ну, скажімо, на чверть мізинчика любить, Оришка, закругливши й так надто великі очі, засміялася, мовляв, її хвилюють лише відлюдки, що на них не вішаються жінки, отож йому, в кого на кожному пальці по десять ' дівчат, доведеться довгенько вичікувати її любови, та й потім він, Данило, рішуче не її тип, як можна любити чоловіка з клясичним профілем і півнячою ходою? тобто чоловіка, якого розбестили; жінки? – може, як він обросте коростою, осліпне чи йому вибухівкою відірве півобличчя, тоді вона його, не виключене, й полюбить, – відповідь, яка, замість відштовхнути й змусити (за Оришчиним висловом) пещеника долі спересердя пошукати розради в далеко досяжніших, чарівніших і не таких уїдливих жартунок, тільки ще більше розпалили Данила, всіма помислами прилютувавши до клятої, на перший погляд ніби й не показної (ох, ці непоказні, і як він її лише надибав!), а насправді створеної з суцільної іскри Оришки, єдиної на світі до нестями жаданої істоти, «не такої, як усі, істоти, на помах руки якої Данило вмирав і воскресав, і тому від самої думки, що він її тепер у зв’язку з від’їздом до В’єтнаму, не бачитиме, його опадали нестерпні болі голови, що й спонукало його попросити в Тетяни Тимофіївни таблетку аспірини, котру Данило одразу ж у присутності Наталки запив цілою склянкою води, ще рез подякувавши за лік і вибачившися, що він дуже поспішає й ніяк не годен залишитися в них на вечерю.

Властиво, Данило охоче залишився б на вечерю у Мироненків, де його дуже любили і де він чувся, як дома, якби він не сподівався ще бодай коротко побачити Оришку, і тому тепер у нього й горіла земля під ногами, а Тетяна Тимофіївна, яка завжди вміла вичути настрій Данила, котрий після того, як утопився їхній Володька, Данилів приятель і одноліток, частково зайняв місце сина, хоча Тетяна Тимофіївна цього ніколи вголос не висловлювала, – постерігши, що Данило поспішає, не стала за звичкою наполягати і, принісши таблетку аспірини, навіть стримала свого чоловіка, аби він не прискіпувався до Данила таки лишитися на вечерю, мовляв, хлопець вирушав у далеку дорогу й повинен ще багато чого полагодити, за що Данило сповнився до неї теплою вдячністю, пообіцявши після повернення з В’єтнаму одразу ж надолужити цю прогаяну вечерю і, кинувши в бік Наталки: «До побачення», вийшов з Мироненкового помешкання, а тим самим і з Наталчиного життя, аби підземним ходом увійти в нього назавжди, бо тієї миті, як Наталка підвела очі на Данила, чуючи, як Тетяна Тимофіївна, проказує: «Наталочко, це Данило Позенко, давній приятель нашого Одного Володі», з нею сталося те, чого досі ніколи не ставалося: їй зупинилося серце, і вона полетіла в прірву, про існування якої Наталка й не здогадувалася, бож саме тієї миті все її єство пронизало болісне, властиво, навіть не так болісне, як радше сліпучо-пронизливе, ятруще усвідомлення (нескінченні рулони світла, які дробилися в ній на дедалі непродихні скалки): Данило, котрого вона, Наталка, оце вперше і, як виявилося перегодя, востаннє побачила в житті, – це її суджений, спеціально народжений для неї, чоловік, якого вона любитиме все життя, байдуже, чи вона його ще раз зустріне, чи ні, тобто, Боже милосердний, звісно, не байдуже, нехай вона його ще раз, ну бодай ще один єдиний раз зустріне, хоча досі вона була ніби й щаслива з Богданом, адже вона одружилася з власної волі, ніхто її не силував, Богдан їй подобався, а батьки не перечили, щоправда, у сімнадцять років майже всі хлопці однаково подобаються, це не те, що в двадцять сім, коли людина трохи побачила світу, а тоді в сімнадцять вона просто не знала, куди себе діти: одружитися, вчитися, переінакшувати світ, бігати за хлопцями? – а тут саме й трапився Богдан, – зрештою, вона, Наталка, й не нарікала, як інші, на те, що, самозрозуміла річ, існували деякі незначні розбіжності між ними, спричинені різними вдачами, як це неминуче за кожного співжиття двох людей, та й розбіжності ці виявлялися, коли так подумати, радше в дрібницях, ніж у суттєвому, тільки розбіжності чи не розбіжності, а вона мала з Богданом четверо малих дітей і чекала на п'яте (Богданові, чи не тому, що юнаком він перехворів на важку туберкульозу, завжди хотілося бачити навколо себе купу власних дітлахів, а вона, Наталка, не перечила, спочатку з недосвідчености, а згодом, аби не воювати з Богданом, який ніби заповзявся не давати їй перепочинку від частих вагітностей, щоб, як це інколи здавалося Наталці, хоч, може, саме тут вона найістотніше помилялася, остаточно відгородити її від довкілля, надто ж від тих надмір незалежних, переважно однодітних або й бездітних її однолітків, котрі в дванадцять мали більше життєвого досвіду, ніж вона в двадцять сім, однак цей брак досвіду не турбував Наталку напевне й тому, що хоч вона й народжувала одне за одним дітей, якимось дивним робом вона все ще спала), і тепер їй, вагітній (щоправда, про цю вагітність, крім неї, ще ніхто не знав) далебі аж ніяк не личило (та й не вміла вона) бігати за чужими чоловіками, навіть якби він її зажадав (чи задля Данила все залишила б і побігла? Так? Ні? Вона й сама не знала. Єдине, в чому вона була певна, це те, що ці почуття – зовсім не короткотривала, хвороблива забаганка вагітної жінки на подобу тієї, як її, коли вона ходила в тяжі з Романчиком, кілька місяців нестерпно тягнуло на кавун, якого на весну ніяк було дістати, а щось зовсім інше, таке, що з нею ніколи не траплялося: виверження вулкану, кінець світу, народження, тільки ж він її ані трохи не жадав, на це вистачало й незначної спостережливости, аби зауважити, як Данилів погляд байдуже сковзнув по ній, не зупиняючися й не пізнаючи її, а вже, певна річ, ні на мить не скаламучуючися здогадом, що в ній, Наталці, назавжди загорілася Данилова, не підвладна розумові, масові й людському осудові, осяйна присутність, його, мов ніж у рані, надто карбований незнайомо-знайомий профіль, чітко викроєні вуста, які від Наталчиного народження жили в ній, дарма що вона про те щойно довідалася, його ясні, сіро-зелені очі з золотими мачинами, які вирвали Наталці душу, вклавши нате місце сніп вогню, а головне – його джерельний, якийсь зовсім несусвітенний голос (на цей голос вона, Наталка, воскресатиме з мертвих, оскільки після цього голосу вона вже нічого іншого не почує, властиво, все й почалося з цього голосу, який, не знати яким дивом, чи просто з недогляду, надано смертній людині), голос, котрий великодніми дзвонами (тобто навіть не дзвонами, а радше завбільшки з відро рожевими небаченими важкими квітами, пелюстки яких були одночасно і звуком і нескінченними цеглястими, переливними краєвидами, на дні яких калатало її, Наталчине, серце) наповнив усе її єство і за котрим вона довіку тужитиме, не годна нікому й словом обмовитися, що з нею сталося, оскільки як можна було комусь витлумачити, що така хвилева, незначна зустріч, за якої, властиво, нічого не трапилося, підтяла в основі її дотеперішнє життя, змінивши її, Наталчине, ставлення і до людей, і до себе, наче вона вперше побачила світ, наслідком чого, два роки після народження Яреми, своєї п’ятої й останньої дитини, й рівно одного місяця, як вона, Наталка, нарешті в двадцять дев'ять років записалася до заочного коледжу, саме напередодні від'їзду старого Позенка до В'єтнаму вона, Наталка, й обмовилася, що Данило мусить бути живий, не щоб потішити (звісно, трошечки й це, але зовсім трошечки) засмученого і, як їй здалося, досить здивачілого старого (хоча, може, вона сама для когось виглядала не менше здивачілою), а тому, що в ній Данило і справді жив, він просто не міг умерти, доки жила Наталка, підміновуючи своїм існуванням її помисли, волю й сни, байдуже, що назовні Наталка й Далі залишалася ніби попередньою Наталкою, не виключене, не надто взірцевою, проте не такою вже й поганою матір’ю і вірною, часами дещо відсутньою, дружиною Богдана, який зеленого поняття не мав, що скоїлося з його власною жінкою, для котрої Анак нічого не змінилося б, навіть якби Данило й повернувся з ® етнаму, бо куди вона, Наталка, поділа б весь свій галасливий, безмежно коханий виводок і відданого, на свій лад доброго і, нема правди діти, загалом таки любого Богдана, котрому лише вряди– годи бракувало належної чуйности (а що в світі досконале? Та й потім цей брак чуйности, що з роками дедалі істотніше давався взнаки, поволі, проте неухильно віддаляючи Наталку від Богдана, попри дітей, які мали б її дужче до нього прив’язати, адже п’ятеро – це не одне чи двоє, – чи не був цей брак чуйности прихованим, з роками поволі виявлюваним ґанджем не Богданової, а її власної вдачі, яка, не зізнаючися сама собі в тому, вимагала від життя того, чого воно неспроможне було дати, а вона, Наталка, поспішила покласти це виключно на карб недостатньої вичулости Богдана, який про всі ці душевні бурі ледве чи й здогадувався, звикши, що нескладна, проглядна Наталка ніколи не мала й не може мати жодних проблем, яких не вирішила б звичайнісінька подружня розмова?).

Щоправда, у такій звичайнісінькій подружній розмові Наталка кілька разів натиналася обережно заговорювати і про те, що в ній поволі згромадилося за роки подружнього співжиття, але чи тому, що слова, якими вона послуговувалася (не виключене, звісно, що вона просто не навчилася одягати почуття у відповідні граматичні сполуки, і тому слова, як надто куца заяча шкірка, покривала лише незначну частину грубезних клубів оббілованої туші поодиноких понять), зовсім не віддавали того внутрішнього зрушення, яке раптом, як грім з ясного неба, переінакшило їй весь світ, чи тому, шо Богдан, виплекавши в своїй уяві іншу Наталку, котрої ніколи не існувало і котра з дійсною, такою, як вона була, мала лише зовнішні, дуже поверхові ознаки (адже як вони побралися, їй, Наталці, ледве сповнилося сімнадцять, а Богданові двадцять сім, і відтоді між сімнадцятирічною юнкою і жінкою, що народила п'ятьох дітей, пролягли цілі світи, які, здавалося, Богдана ані трохи не обходили, бож він отримав те, що хотів, а Наталка ніколи не ставала йому поперек дороги, домагаючися своєї лепти, хоч, може, Богдан про ті світи дещицю й здогадувався, лише послідовно їх ігнорував, воліючи цією поставою назавжди унедійснити те, чого він боявся?), боявся нагло віч-на-віч опинитися з чужою людиною і тому не помічав тих прапорців, що ними несміливо натиналася вимахувати його дружина, – Наталка й облишила і ці кволі спроби щось пояснити, вирішивши, що, може, тут і справді нема чого вияснювати, не виключене також, що вона, Наталка, зараз трохи перечулена (адже така смуга трапляється в кожного), і тому нехай життя пливе й далі самопливом, аж поки їй самій остаточно проясниться, що з нею скоїлося, бож коли спокійно розміркувати, то на які більш-менш ваговиті докази випадало їй покликатися, аби витлумачити Богданові навіть таку просту, а заразом і невимовно складну річ, як, приміром, її, Наталчине, ставлення до нібито повсякденних дрібниць, наслідком чого те, чого вона, Наталка, раніше навіть не зауважувала (що це старість? алеж це смішне в двадцять дев’ять років, чи просто людині не дано нічого сталого?) тепер разить її, і вона не годна подолати в собі цієї відрази? Та й якби ж тільки це! Як вона могла пояснити, і то не лише Богданові, а й самій собі, чому вона, отака собі звичайна жінка, як сотні й тисячі до неї і після неї, вона, котра досі була, як усі, ходила, сміялася, плакала, жартувала, сердилася, народжувала дітей і попри це ніби й не існувала, оскільки дотеперішні її, Наталчині, вчинки й почуття становили ніби важко схоплювану розпливчасту частку рухливої світової плазми, ше не відірваної зблиском самоусвідомлення в окрему, відмінну від інших, клітину, крізь яку лише час від часу, то краєчком, то самим осердям її єства, проходили, випинаючися грудками, залишки нерозчленованих первісних сполук з майбутніх почуттів, зірок, предметів, живности й твані, – раптом розплюшила очі й прокинулася (звісно, завдяки появі в її житті неприсутнього Данила, хоча не виключене, що Данило лише за секунду витяг з її єства на поверхню те, що в ній давно наростало, не встигши набрати форми й цілі, однак уже розхитуючи душевні підмурівки, і поява Данила ніби відокремила з первісного хаосу воду від суходолу, котрий вже й сам от-от готувався виплисти на поверхню, наслідком чого вона, Наталка, наче вперше й розплюшила очі), і, ні з ким не порадившися, заочно записалася до коледжу на не абияке здивування знайомих, а найбільше Богдана (який спочатку нестримно розсердився і вперше за роки їхнього подружнього співжиття обізвав Наталку старою дурепою, а тоді трохи оговтавшися від несподіванки й вибачившися за свою, незрозумілу йому самому, грубість, врешті-решт таки погодився, тобто зрезиґновано прийняв до відома, що Наталка чи не вперше відтоді, як вони побралися, з незбагненною затятістю, зовсім новою в Наталчиній поведінці, наполягла на своєму, не слухаючи жодних Богданових умовлянь облишити нікому не потрібну, і то найменше їй, Наталці, обтяжливу халепу з навчанням на лікаря (і чого її раптом зсудомило на медицину, ну бодай вибрала б щось простіше?), хоча Наталка на всі Богданові заперечення й повчання терпляче відповідала, мовляв, медицина і є для неї, Наталки, найпростіша наука, де жодних розумових вихилясів, саме лише запам’ятовування, а це навіть вона, Наталка, подужає, пам'ять в неї завжди була непогана, зрештою, он Іван Батюк, який уже дурний, аж мухи Дохнуть, більшого нудяра світ не бачив, а й він виклепав собі Диплом та ще й втішається чималою лікарською практикою, а щодо її, Наталчиного, запізнілого навчання, то в Америці цим нікого не здивуєш, інші, далеко старші від неї жінки, обтяжені дітьми й чоловіками, теж здобували докторати, адже не святі горшки ліплять, і чого їй, Наталці, не спробувати своїх сил, тим більше, що згодом, як вона після закінчення студій відкриє лікарську практику, ну, скажімо, за десять років, їй тоді сповниться тридцять дев'ять, що, як на двадцяте століття, не так уже й трагічно, – це навіть виплатиться, навіть якби тепер і довелося трохи залізти в борги, оскільки нехай і яка мала лікарська практика (таж хіба їхні знайомі-лікарі не гребуть лопатою грошей? Хіба отакий собі кислоокий Жан-Жак Пріська не має вже двох яхт, кількох вілл, захаращених з пивниці до горища ренесансовими меблями й старим сріблом, та ще й просторікує, що от-от стане власником картинної ґалерії на П’ятій Авеню в Нью-Йорку?), оскільки навіть мала лікарська практика становитиме суттєве чи не суттєве, однак якесь доповнення до Богданових не надто великих заробітків, хоча вона, Наталка, йде на студії не заради грошей, а задля душевної рівноваги, якої вона тепер потребує, раніше не потребувала, а тепер потребує, на те нема ради, кожна людина мусить мати бодай незначну продухвину, – що ж до дітей, їхнього догляду й виховання, то Любов Семенівна, Богданова недавно овдовіла мати, котра назавжди переселилася до них, властиво, і так повністю перебрала опіку над онуками, чи, може, Богдан скаже, що ні? – отож вона, Наталка, замість заважати свекрусі (а вона, Наталка, воліє уникати родинних сварок, що завгодно, тільки не сварки!), ліпше зосередиться на студіях, які раніше її ані трохи не цікавили, а тепер просто не дають спокою, дарма що Богдан сумнівається, як це вона, Наталка, котра понад десять років тому ледве скінчила народну школу, подолає і коледж, і університет, і медичну практику з огидним, як Богдан висловлюється, розтинанням трупів та бабранням у тельбухах, проте вона, Наталка, переконана, що зараз їй конче треба вдатися до навчання, інакше вона захворіє й помре, справді помре, – запевнення, котре так вразило Богдана, – Богдана, який попри вимушену згоду (а що йому залишалося, коли жодні вмовляння не діяли на жінку? брати розлуку з дружиною, котру він любив і без котрої досі не мислив іншого родинного життя, брати розлуку лише тому, що Наталку раптом понесло на нікому не потрібні, виснажливі та ще й досить коштовні студії, дарма що Наталка пробувала його заспокоїти, ніби вже якась допомогова українська організація пообіцяла їй стипендію до повного закінчення студій, стипендію, яку, мовляв, Наталка сплачуватиме тоді, коли відкриє лікарську практику, що Богдана ані трохи не тішило, бо він просто не міг збагнути, пощо все це Наталці), ніяк не міг втямити, як це Наталці, що ніколи не виявляла нахилу до наук, нагло, просто таки: не тільна телись! припекло навчатися, і то саме на лікаря, так наче на родину не вистачало одного, Богданового, докторату зі статистики, що його Богдан мав от-от отримати і що тепер майже втрачав сенс, тому що Наталці, матері п'ятьох дітей, замість переїхати на нове, більше і вигідніше помешкання, – адже Богдан уже дуже поцінно виторгував будинок і величенну садибу в Пенсільванії, від яких треба було тепер відмовлятися, – замість спокійно жити й виховувати дітей, приспічило сісти на шкільну лаву, аби, як зовсім недоречно запевняла Наталка, в хаті запанувала злагода, а насправді не злагода, а казнащо: клопоти й неспокій, на які Богдан ще не знайшов остаточного означення, подумки на всі боки обертаючи Наталчин учинок, безглуздість котрого не вкладалася в Богдановій голові, бо коли Наталка, незвично обережно добираючи слова, ніби вона не говорила, а на подобу линвоскока з зав’язаними очима, в руках довжелезний залізний балансувальний патик, ногою намацуючи линву над проваллям, сказала нарешті, що вона записалася до заочного коледжу й має намір студіювати далі, Богданові здалося, ніби Наталка хвора, настільки те, що вона сповістила, виглядало торопленим і сміховинним, а потім, коли він з болем пересвідчився (тоді Богдан справді відчув, наче його переполовинили й кращу половину пустили з вітром, лишивши сам попіл й немощі), що Наталка й далі веде своєї, його пойняв навіть не гнів чи роздратування, хоч попервах він мало не луснув, а щемке заціпеніння, яке не залишало його й тоді, як Наталка, постерігши, що він мовчить, трохи набралася духу й почала пояснювати, як то деякі її давні приятельки, байдуже, чи то з нудьги, з великого розуму, достатків чи ще якихось причин теж пішли на студії, і тому нема нічого особливого в тому, що й вона, Наталка, спробує дечому навчитися, адже, дякувати Богові, вона живе не за середньовіччя, хоч вона чинить це не з бажання мавпувати інших, а просто її справді потягло на науку, і таке стається, – тягне ж людей на горілку, наркотики! – і вона, Наталка, спробує (як не піде, то не піде, але спробувати вона мусить, тим більше, що тепер Богданова мати доглядатиме дітей, розв’язавши їй руки), спробує взятися до навчання у віці, коли інші кінчають студії, оскільки вона повністю свідома того, що їй доведеться починати з нуля, ну доведеться, нехай, її не лякають труднощі, а, крім того, сам факт, що вона, Наталка, раптом пішла вчитися, нікому не чинить лиха, найменше йому, Богданові, хоч він і дивиться зараз на неї так, ніби вона замордувала людину, але вона, Наталка, нікого не замордувала й не скривдила, просто вона хоче вчитися, дарма що Богданові це бажання з незвички, оскільки досі вона, Наталка, ніколи не висловлювала своїх бажань, і виглядає шкідливою химерою.