Текст книги "Роман про людське призначення"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Тобто, коли Тадзьо побачив, що Безручко їде на блискавиці, він властиво, майже не здивувався; адже це вже зайшло після того, як по довгій балаканині про людське призначення, спричиненій не лише молодістю Чоботаренка, а й Безручковим к’янті-віскі, оскільки без такого надхненного збудника кому спало б на думку отак собі знічев’я вдаватися до завищених матерій? – на прохання Чоботаренка, який сердито відмовився супроводжувати Гандзю й Валерія, аби терміново розшукати якихось їхніх заокеанських приятелів, бо Гандзя заявила, що Тадзьове товариство псує їй кров, а це може назавжди підірвати її душевну збалянсованість, хоча Тадзьо багаторазово й вибачався перед нею, клянучися всіма святими, що він і в гадці не мав її образити, – кожний за власним розсудом вибирає свій спосіб життя, і він, Тадзьо, те повнотою толерує, тільки залишає й собі при тому право на власну думку, – Безручко на прохання Чоботаренка відкрив перед Пилипом– Линвоскоком, – як його пізніше прозвав був Тадзьо, витягши ледве живого з Тібру, – відкрив свою виварку-барабан, про яку Тадзьо начувався, ніби то не виварка, а мавзолей-домовина, в якій Безручко зберігає урну з попелом дружини й сина, – аби краще унаочнити теорію круглого часу, з якої Тадзьо й значно пізніше мало що добрав, оскільки його сумління, розворушене Гандзиним гнівом, почали долати сумніви, ану ж він, Тадзьо, й справді винен перед Гандзею, хоча не він, а вона на нього кидалася з кулаками, а це, – навіть коли Гандзя й пішла, – й заважало йому зосередитися на головному попри те, що він був свідком того перетворення.

Звісно, попервах, коли Безручко відкрив виварку-барабан, Тадзьо угледів на дні не урну з попелом Безручкових кревних, а подряпаного бляшаного соняшника, точнісінько такого, як то він бачив у Нью-Йорку, куди Тадзьо аж на півроку їздив відвідувати тітку Степаниду, яка йому щомісяця на цигарки висилала дещицю грошей, не вірячи, що Тадзьо здолає заробити собі на прожиток вже хоча б тому, що всі Тадзьові починання (а Тадзьо брався за все, мавши неозоре поле зацікавлень, від нового, його власного, хоч і не запатентованого способу годування пстругів почавши, – Тадзьо запевняв, що в цей спосіб із звичайнісінької миршавої форелі легко виплекати пишногруду сирену, – і собаківництвом чи астрофізикою скінчивши, в яку його час від часу пробував уводити професор коооп, хоча кожного разу вони ніяк не могли видибати за спіральну анність Андромеди), крім збитків і змарнованого часу ніколи йому нічого не принесли, оскільки, як на тітчин розсуд, Тадзьо вічно не з того боку брався за справу, точнісінько, як це було і з Тадзьовим батьком, а її шалапутним братом, якого вона, Степанида, дуже любила і якому теж ніколи ні в чому не таланило, хоча Тадзьо, якби це висловили у його присутності, найрішучіше заперечив би такі, як на його думку, безпідставні твердження і супроти батька, і супроти себе, бож усі ці судження тітка висновувала з випадкових інформацій знайомих, котрих збивав на манівці не так Тадзів невреґляментований спосіб життя, як ще з дитинства засвоєна звичка, якій, не виключене, допомогли розвинутися післявоєнні руїни, де Тадзьо разом з іншими хлопчаками знаходив серед погнутого залізяччя, що було колись Гратами бальконів чи водопровідними рурами, уламки бомб і навіть заржавілий автомат з набоями, – звичка (що її чомусь усі Тадзьові благодійники одностайно засуджували, ніби вишукувати серед непотребу щось придатне до вжитку й справді належало до сороміцького ґанджу) – звичка час від часу, як, приміром, тоді в Нью-Йорку на 59-ій вулиці, попорпатися (а хіба в кожній людині не сидить бодай малий дослідник і відкривач нових континентів? що теж починається із такого порпання?) в смітниках, де купами згромаджували обідрані прикраси з фойє будинків, споруджених на початку двадцятого століття, що їх руйнували, очищуючи місце для новіших, аби в молодій країні ніщо не нагадувало про старість (Тадзьо аж кілька разів ходив дивитися, як метровими чавунними гирями на підвісних кранах нищать цегляні товстелезні мури, щоб на їхньому місці звести цементну коробку із заздалегідь відлитих на фабриках навісних тонких стін, ладних завалитися від найменшого струсу, бож вічність для молодості – це сама молодість), – а потім роздивився, що той бляшаний, багаторазово різними фарбами захлястровуваний соняшник – насправді старий циферблат, аж Тадзьо не втримався й вигукнув, пощо Безручко носить із собою таке дрантя, на що Безручко, засміявшися (а від Безручкового сміху, ані заголосного, ані затихого, а якогось особливого, хоч Тадзьо не міг би окреслити, в чому саме містилася ця особливість, йому, Тадзьові, робилося світло на душі, а коли Тадзьо казав це и°му, Безручко, дещо вагаючися, довше зупиняв на ньому погляд і мовчав), одразу ж заходився пояснювати, мовляв, то не дрантя, а в Ущільненому вигляді круглий час, який не витягнений у лінію, – за Допомогою котрої (задля спрощення) його звикли міряти люди, Роздрібнюючи одну суцільну дію, живий організм часу на поодинокі мертві частини, і цим пристосовуючи уже не біологічний, а механічний, звужений на кілька площин час до свого позему, – а на подобу водяних брижів, сягає одночасно в минуле, теперішнє й майбутнє, а що Тадзьова голова наслідком хвилевого запаморочення ніяк не годна була цього збагнути, то Безручко порадив Тадзьові трохи пильніше глянути на соняшник-циферблят, після чого Тадзьо одразу ж і побачив, і то зовсім не тому, що він, задля певности, аби прочистити мозок, – треба ж було бодай трохи пильнувати порядку в голові, – допив решту к’янті-віскі, – що циферблят-соняшник, а за ним і вся виварка-барабан розгортається амфітеатром, і вони вже всі троє: Безручко, Чоботаренко й Тадзьо стоять у лійкоподібній залі українського католицького університету, хоча ряди лав, зведені підковою, то видовжуються в хвилю, то знову згортаються й тужавіють дерев’яними сидіннями, в яких ще під свіжою фарбою ворушаться риби, які Тадзьові нагадують, тобто вони вже не нагадують, а просто це і є (і тепер, навіть Тадзьові ясно, чому Безручко запевняв, що час – біологічний) Мілина хустка, котру вона мала того вечора, як Тадзьо болісно відчув: Міля байдужіє до нього, і то зовсім не тому, що їхня зустріч після Мілиного повороту з Мехіко припала саме на перший день його питущого тижня і Міля заявила, що з п’яницею вона ніколи не одружиться, а тому, що тоді при Мілі Тадзьо чомусь, він і справді не знав чому, бо те, що Міля сказала, мовляв, вона ніколи з ним не одружиться, якщо він не зміниться, а як же йому, Тадзьові було отак раптом змінитися? – до нього дійшло значно пізніше, – може, й справді, якось надто захоплено висловився про Софію Воротило, – і що йому та Софія, коли всі його помисли снували навкола Мілі? та й висловився він про Софію лише тому, що думав про Мілю, не врахувавши, що Міля з її останнього часу надмірною чутливістю до Тадзьових висловлювань, зокрема що стосувалося жіночої статі, чого Тадзьо ніяк не розумів, бож він любив Мілю назавжди, і пощо було їй хвилюватися, хочби й що він базікав про інших, коли єдиною коханою жінкою на світі для нього лишалася Міля? – сприйме це, як зайвий доказ, ніби Тадзьо навмисне дражнить її Софією, якої Міля останнім часом не терпіла, хоч не так давно Софію і Мілю вважали за нерозлучних приятельок (чи найглибша неприязнь і виникає саме між приятельками?), – однак тоді Міля й виду не показала, як то її поранило, а Тадзьо, одразу ж похопившися й намагаючися виправити те, що він дав такого хука, – того вечора, як на лихо, все змовилося проти нього, – ще гірше щось бовкнув про мінливість жіночої вдачі, хоч він і гадки не мав цим Мілі дорікати, – от просто язик узяв і пішов не в той бік, – від чого Міля вся стислася в кулак, унутрішньо відгородившися від Тадзя – він просто всім єством почув, як ляснули, підносячися вгору, залізні мости»– оскільки саме того нещасливого вечора Міля затялася, ніби він їй не пара і даремно вони пробули разом три роки, а Тадзьові ніяк не поталанило її запевнити, що зовсім не даремно, бож вони створені одне для одного, і він, Тадзьо, ніколи не буде щасливий з іншою, адже він збагнув це ще тоді, коли її вперше побачив у Софії Воротило, і це усвідомлення з того часу лише зміцнилося, і тільки незначні, справді мінімальні поверхові відмінності, яким вона, Міля, раптом почала надавати якогось незрозумілого йому, майже магічного значення (не інакше, як від надмірного споживання ярини), розштовхують їх у різні боки, алеж вона, Міля, мусить це зрозуміти й не відмежовуватися від нього, щоб та стежка, на яку вони спільно були ступили, не розсипалася під Тадзьовими ногами так, як розсипалася підлога українського католицького університету в Римі, коли на помах Безручкової правиці (бож під лівою пахвою Безручко стискав гуску, котра вже випростувала на півзалі молочне з металевими спалахами крило), угледів перед собою своє призначення.

Тобто, що то його призначення, Тадзьо збагнув значно пізніше, а тоді він просто перед собою зауважив натовп, який з усіх боків сунув до амфітеатру викладової залі, хоча це мало місце серед глупої ночі, коли вже не вешталися ні студенти, ні відвідувачі-розвори з усіх кутків земної кулі, але, власне, коли Тадзьо постеріг перед собою витягнені вперед з безликої маси надлуснутими розтрубами хоботів роз’юшені писки, що репетували, домагаючися крови й помсти (якби людина так легко заряджувалася любов’ю замість ненависти!), він здогадався: десь тут мусить височіти Голгофа, незалежно від того, чи тут прибивають людей на хрести, кладуть під ніж Гільйотини, пускають кулю в потилицю, душать у газових камерах чи виморюють голодом, і від цього здогаду він одразу ж і побачив пагорбок, на якому серед двох уже розіп’ятих розбійників прицвяховували Христа.

Невже людина завжди мусить прийняти свій хрест, щоб з купи м’яса вилюднився дух? – мимоволі промайнуло в Тадзьових грудях, розколовши мозок і серце, і тоді (адже саме тоді він і перехопив погляд Христа, і все зупинилося, і Тадзьо простояв кільканадцять життів, чи еонів, під час яких виникали й нищилися світобудови, – виструмовуючи перед Найвищим, аж поки немовлячий крик скаламутив йому душу, відтявши вмить змарнілого Тадзя від одвічного блаженства), і тоді й сталося те, чого Тадзьо и згодом не міг висловити жодним словом: у самому осередді його єства луснули перетинки, і звідти вдарило назовні джерело, з якого, наздоганяючи одна одну, вилушувалися на боки дедалі стрімкіші цівки, і тієї ж миті він зауважив над розп’ятими вгорі розвішену на цвяхах ще сиру, людську шкіру, яка від Тадзьового погляду збрижилася посередині й прочинилася дверима, і то (імовірно, з якоїсь законодавчої нагоди свіжо вихлястрованими крейдою) не якимись безіменними дверима, а тими важкими з чотирикутними, скринькоподібними заглибинами кожні півметра, дверима в уряді праці, куди Тадзьо ходив кілька місяців відмічатися на безробіття, однак тепер, вибалушившися на шкіру-двері, Тадзьо одразу збагнув: ці двері в повітрі, які є щойно зірваною людською шкірою, з котрої з лівого боку (напевно тому, що в тому місці спис поранив ребро) ще скапує сукровиця, – це його, Тадзьове призначення. Те, куди він має прямувати, і все тут напрочуд ясно й просто, він мусить лише запам’ятати цей знак, бож не виключене, що цей знак явлено йому вже востаннє, оскільки й Провидінню вривається терпець, і не попхатися куди інде, як це людина чинить на кожному кроці, в щоденному запамороченні безпомилково оминаючи двері свого призначення, що їх доля роздзяплює під самісіньким носом кожному створінню, хоча затурканий чоловік ухищається упхатися в життя зовсім не в ті двері, і тому така хурделиця й мете по землі, збиваючи розгубленого небораку з ніг, як тоді Тадзя над Гудзоном, коли він не міг втрапити додому, а тітка Степанида бігала по всьому Нью-Йорку, допитуючися, де подівся її небіж і чи хтось його бачив, бо саме в таку заметіль він здолає сісти десь на лавку трохи довше помріяти та ще й, не доведи Господи, замерзне, як двадцять років тому серед велелюдного міста, де й путніх морозів не бувало, замерз його шалапутний батько, а її, Степаниди, улюблений брат, крапля в краплю і вдачею, і зовнішністю викапаний Тадзьо, і другої такої втрати вона, Степанида, вже не переживе, бо Тадзьо їй дорожчий за рідного сина, котрого вона ніколи не мала, і він тепер у страшній небезпеці (це вона чує так само, як коли Тадзьо мало не помер на запалення сліпої кишки, попри те, що й тоді всі її переконували, ніби вона надто перечулена до всього, що стосується Тадзя, і її страхи – бабські вигадки), хоча коли Тадзьо вийшов з дому й помандрував уздовж Гудзону до Вашінґтонського мосту, світило сонце й ніщо не заповідало хуртовини.

Властиво, Тадзьо спочатку й не мав наміру йти до Вашінґтонського мосту, який саме тоді ремонтували, потовщивши з обох боків, крім середини, риштуванням, від чого здавалося, ніби міст випинається вгору, – а вирішив розім’яти ноги в парку над Гудзоном і подивитися, чи ще рибалки дротяними кошиками з прикріпленими куснями м’яса на дні дротяного ковпака ловлять крабів, а тоді перед мостом звернути до Левка Довганя, який тоді ще винаймав кімнати в Олени Гаєвичевої у тих затарганених будинках (Тадзьо не раз був свідком, як Левко руйнувався, п’ючи щодня бляшанку отрути, що ані трохи не спиняло Тарганячого потоку, бо таргани не лише лазили по тарілках, а й скапували зі стелі, змушуючи Левка, не заради себе, а заради семирічної Юлі, яку таргани доволили до шоку, бігати по хаті з отруйною пирскавкою, оскільки на місце тих, що їх виморював Левко, наповзали нові з сусідніх помешкань, із міжстінних отворів на сміття чи й просто знадвору з мурів), що їх невдовзі збурили, прокладаючи низом автостраду, котра й загнала Левка на Бруклін до Івана Архипчука, який допомагав Левкові мити й безболісно розчісувати Юліни майже кінські коси, що їх Левко ні на які Іванові намови не хотів обтяти своїй одиначці, та перевіряти шкільні завдання, радячи упертому Левкові одружитися, бож його незрівняна Марина однак не воскресне і не всі мачухи конче мусять бути відьмами, а Юлі треба б і жіночої руки, а то дитина тільки й знає, що чоловіче товариство, на що Левко лише нечленоподільно відбуркувався, байдуже, чи це говорив йому Архипчук, чи Тадзьо, кожного разу, як навідувався до нього, – аби разом із Левком податися на 168 вулицю до кишкоподібної манюцюпенької корчомки-забігайлівки, котру тоді ще провадив Максим Костриця, заки переїхав до Канади, де його раптом винесло в скоробагатьки, в яких він однак довго не втримався, бо молитися на золоте теля Максим не схотів, мовляв, він не на те прийшов на світ Божий, і, залишивши нетямущій жінці всі статки, однієї днини вийшов з дому, як звичайно, і щез, мов у воду впав, може, й справді, – як то за чаркою прозраджував Михась Дихало, якому нібито невдовзі перед щезненням звірявся Максим, – помандрувавши до пекла за терезами справедливости, що їх загилив нечистий із гетьманської каплиці в Батурині день перед тим, як Мєньшіков зрівняв із землею ворохобницьке місто разом із мешканцями, не зглянувшися ні на жінок, ні дітей, бож зникла міра на добро й зло з людського серця, – аби трохи рівноваги й справедливости запанувало на землі, – про що Максим кожного разу нагадував відвідувачам його корчомки, котрі сходилися не так на випивку (що випивка? вихилити склянку можна було і будь-де!), як на товариську гутірку, підкріплену, самозрозуміла річ, і рідним спотикачем, виготовленим за вітчизняно-таборовим, а, властиво, як уточнював сам Максим, за справжнім маноцівницьким рецептом, що його Максим успадкував В,Д батька, а той від прадідів-запорожців і що ним Максим пригощав особливо покривджених долею земляків, ну й, насамперед, своїх приятелів, а серед них і Тадзя, коли долав його єдиний питущий день на місяць, починати який у товаристві було значно легше, ніж наодинці, – проте коли Тадзьо підійшов до ліхтарної щогли на розі, де випадало повернути до Левка, він зауважив на мосту юрмище людей, як під час страйку чи автомобільної катастрофи, і тоді й не зчувся, як і собі приєднався до розвор.

Очевидно, з хвилиною, як Тадзьо ступив на Вашінґтонський міст, він одразу втямив, що авта зупинилися не через страйк чи автокатастрофу, а тому, що над Гудзоном, тримаючи задля рівноваги впоперек довгу залізну палицю, високо в повітрі вибалянсовує Святослав Галунька майже так, як згодом вихилявся Чоботаренко, – тільки без залізної палиці, – уздовж неонової кодоли, що її Безручко розкинув над Римом із викладової залі українського католицького університету, щоб повз баню святого Петра, яка на очах Тадзя запала всередину зм’яклим коренеротом, що його Тадзьо вперше тоді, як галайстра Дармолинських потягла його на морську прогулянку, побачив на пляжі Коні-Айленду, – а тоді підвелася, виструнчившися й поділившися в повітрі на зразок одноклітинних (при тому не зменшившися, а набравши циклопічних розмірів, аж Тадзьо ледве зміг умістити це видиво в свідомості, яка раптом зробилася затісною) на свіжовідреставровані бані Київської Софії, котрі затулили собою половину зоряного неба, кинувши заграву на решту високости (з чого Тадзьо одразу ж здогадався: це тому Київ так тріюмфально унедійснив віками безнастанно прославлюване місто, – хоча в Тадзьовому серці Київ ані трохи не поступався жодному вічному містові в світі – Київ витримав, а невідомо, чи Рим витримав би, якби в ньому триста років просиділи старші браточки, – бож чи не так, за твердженням професора Галамаги, який не раз пригадував Тадзьові, що всі Аларіхи, Одоакри й Теодоріхи були немовлятками супроти російських лещат, у які затисли Україну, – і чи не так пустельні піски поглинали, значно пишнішу за Рим, Ніневію з її терасованими садами, храмами й палацами царя царів з багатомовними народами? – це тому Київ так легко унедійснив вічне місто, що він – не загиджувана червоними єдинонеділимниками столиця мазепинської нації, призначуваної імперськими упирями на небуття, – а столиця всього людства, віддих землі з ротом-отвором біля пам’ятника Кобзареві, крізь який сам Всевишній, унедійснюючи смердючі мури з кабанячих писків, вимовляє джерельне слово, що втримує життя на землі, як це розповідали в Києві Стефанії Повзик, котра їздила на Україну під час нової хвилі арештів, – а що це так, Тадзьо і без розповідей відчував з певністю, ані трохи не меншою, ніж та, що – Тадзьо – Тадзьо, а не, скажімо, Степан Дубовець, який божився Тадзьові, що коли за німців вибухав Хрещатик, замінований радянцями, він, Степан Дубовець, на брамі будинку число сім, від якого лишилася купа каміння й рур, бачив, завішений брудною марлею вхід до підземного царства, – а якби це не відповідало дійсності, то хіба Київ височів би тепер отак посеред океану, де розтопилися льодовики Антарктики і де виринали нові материки?) – Чоботаренко наблизився до свого призначення, в котре він з наглого переляку не повірив, як і кожна людина спершу не вірить у те, що надто очевидне (хоча Чоботаренко унутрішньо не раз споглядав обриси, котрі промацувалися, як його призначення, особливо, як він крайньо зосереджувався, тільки ж тепер, коли воно воздвиглося навіч перед ним, воно його засліпило й вжахнуло, бо такої висоти й такого світла, він ніколи не уявляв), та й де ж би він колись зважився припустити, що подібне отак просто втілиться перед очима, не чекаючи, заки він набереться досвіду й розуму, а особливо внутрішньої зрілости, і тому й виявився зовсім непідготований (чи, може, людина завжди ніколи не підготована для найважливішого? Чи просто йому, Чоботаренкові, ніби й небоязкому хлопцеві, на мить забракло відваги, оскільки він не подумав, що й він створений на подобу Божу, і вища сипа, яка розпирала йому груди, не знайшовши відповідної душевної зачіпки, як найшла, так і відійшла від нього?), і тому кодола, що її над усім Римом розкинув Безручко, й ослабла (і саме це й підкосило Чоботаренка, а зовсім не те, що гуска, помітивши, як Чоботаренко – чи то з переляку, чи то з радісного запаморочення, що перед ним, зачучвіреним телям, розчахнулися небо й земля, від чого і янгелові, не те що людині, голова пішла б обертом, – зупинився, аби, грішним ділом, стати біля Траянової колони востаннє до вітру, збила нестримного зухвальця крилом униз, приказуючи: quod licet Jovi, non licet bovi), і Чоботаренко, втративши рівновагу, сторчма полетів униз, аж Тадзьові довелося ледве живого линвоскока, котрому мало не випала Ікарова доля, витягати з води, що поволі на помах Безручкової правиці зменшилася з океанського розливу на той неосяжний Дніпро, який жив у Тадзьовій уяві, – а тоді, – ривками – вже й на звичайнісінький, на той час досить мілководий Тібр, звідки Тадзьо ледве виволік обважнілого, напівпритомного Чоботаренка, який, прочумавшися за кілька метрів від берега, мало не втопив Тадзя наглим борсанням, щосили рвучися назад і вигукуючи, що без того світла, з якого його ґвалтовно виривав Тадзьо, він, Чоботаренко, не годен і миті проіснувати, бо пощо йому ялове життя, – а після тих видив, які він споглядав, яке життя здається не яловим? коли він Уже занурювався в світло? – а потім ще довго сердився на Тадзя, Що той, одержимий хворобливою манією усіх рятувати (а як людина не хоче бути врятована? Має ж вона на це право? – клятий, нетямущий Тадзьо!), зіпсував йому доступ до верховіть, до яких він, Чоботаренко, може, ніколи вдруге не наблизиться, – втрутившися туди, куди людині не вільно втручатися.

А втім, Чоботаренко говорив тоді Тадзьові багато прикрого й несправедливого, на що Тадзьо терпляче відмовчувався, розуміючи, як важко мусів потерпати хлопець, коли він, тремтячи не так від холоду, як від гнівного розпачу, й не помічаючи, що йому сльози летять з очей, пустився виказувати своєму рятівникові гірше від малої покривдженої дитини, яке пихо заподіяв йому Тадзьо (котрий, голий, як і роз’юшений потопельник, сушив на розкладеному похапцем вогнищі Чоботаренків і свій одяг та черевики), мовляв, якби не Тадзьо, він, Чоботаренко, одним ривком досяг би найвищого прозріння, про яке він і мріяти не відважувався, оскільки він уже заносив ногу на поріг, перед яким купою непотрібного ганчір'я лежать усі світи з антисвітами, коли Тадзьо своїми ідіотськими лапищами (лапищами безмозкого людожера-телепня!) вирвав його зі світлового потоку, що вперше пройшов був крізь нього, Чоботаренка (тоді ще не линвоскока, не буддиста, не подорожника й не світовдосконалювача, а просто Пилипа Чоботаренка), на березі Уайкато, як він (з нагоди сповнення свого шістнадцятиріччя, замість звичної прогулянки в горах до льодовиків, куди його брав з собою батько, пристрасний альпініст, любов до скель у якого, уродженця рівнини, – а, може, не так і до самих скель, як до висотних, наче не з цього світу, краєвидів, що виповнювали спокоєм зашарпану душу, на котру з-за кожного рогу сочили Йосьчині пахолки мороку, змусивши тоді далеко не старого Чоботаренка емігрувати до Австралії, а звідти до Нової Зеландії, – прокинулася в Міттенвальдському таборі не без впливу професора-геолога, або, як він сам себе називав у веселому товаристві, скельодряпа, Святослава Далибожича, який відкрив Григорові Чоботаренкові, народженому в Ічні, де не те що скель, а й порядного каменя, крім «чортових пальців», не було, таємницю гір, що її самому Далибожичеві повідали лемки, котрі супроводжували професора-земляка в його гірських походах, – таємницю, яку згодом старий Чоботаренко потроху, аби заповідним вогнем не обпалити душі дитини, прозраджував своєму найстаршому синові, опановуючи за допомогою власних рівнинних ніг, висотні масиви, спочатку Північної, а потім і Південної Нової Зеландії, наслідком чого Пилип із того часу й почав снити гірськими світанками й заходами сонця, котрі згодом, щоправда, пише на деякий час тієї зими, як він у Канаді залишився полювати на звірів заради вигідного промислу, вперше етапи й говорющими, хоча на ранок Чоботаренко ніколи не пам’ятав, що саме вони говорили, попри те, що від їхнього говорения, особливо на зміну погоди, нила й лускалася душа, і котрі, не виключене, й штовхали його, – а втім, хто зна, які саме зовнішні подразнення вивільнюють кулястими блискавками із купи протоплазми, з кусня неосмисленого м’яса приспаний по клітинах дух? – то в линвоскоки, то в буддисти, то просто в світовдосконалювачі без виразних ідеологічних концепцій, то в трапісти, – й при тому всі ці Чоботаренкові зацікавлення і їхня не менш ретельна реалізація ані трохи не перечили одне одному, наче природа про всякий випадок, – ануж не поталанить з обставинами? – розрахувала людину не на одне, – а відразу зі щедрим надлишком, з яким кожній рибині відпущено ікри, – на кілька, здавалося б, несполучних створінь, аби вона легше добігла свого призначення, – то, – і це аж трьома наворотами, хоча, властиво, цей гін до мисливства, який ішов врозріз з іншими Чоботаренковими більш споглядальними нахилами, залишився в Пилиповій крові чи не від того єдиного полювання з батьком і Батейком на вапітіоленів у Новій Зеляндії, в затятого мисливця на півночі Канади, де Чоботаренко цілу зиму не подибував жодного двоногого створіння, бувши сам, як палець, на світі й годуючися не домашніми пиріжками, борщами та хобтами, а переважно сирою оленятиною, тобто здебільшого лише сирою оленячою печінкою, бо тоді його кількамісячне існування на морозі й серед снігів зводилося до одного: полювати на диких звірів й згрубша чинити їхні шкури, які йому, крім інших принагідних підробітків, – Чоботаренко не рвався зайво гарувати, але коли треба було, умів, на відміну від своїх вирослих у достатках однолітків, і до діла прикласти рук, – майже повнотою оплатили подорожі до Індії, Японії, Европи, а згодом і на Україну, хоча батько ладен був офірувати це своєму улюбленцеві, який надто рано випурхнув з дому, усамостійнившися, – то, – і це єдине, що не минало, а лише глибше вкорінювалося, стаючи часткою його єства, що більше Пилип звідував світу, й відкриваючи для нього самого дедалі несподіваніші фасети власного єства, – в українські соборники, як він сам про те висловлювався, – оскільки ті гірські світанки й заходи сонця, – спочатку на горі Еґмонд, що навіть як Чоботаренко згодом і побував у Японії, ніколи не нагадувала йому Фузіями, як іншим подорожникам, – а тоді й скрізь у горах на першому-ліпшому перевалі, – збігом незбагненних людині, а в дійсності незрушно закономірних обставин чи й просто наслідком ще не визнаваних космічних випромінювань або, – як запевняв Батейко, який навіть у полюванні застосовував відлік цього, йому одному відчутного перебігу, хоча Батейко й клявся, ніби на Україні не лише колись характерники, а подекуди й ворожки та баби-повитухи, а й тепер, Тільки, звісно, не всі, знають цей відлік часу, – завдяки, як на людину, дуже повільному, але несхибному – наслідком розширення й стиснення силових піль, – розкручуванню галактичного календаря на зразок тібетських молитовних млинків, – мали виразний, а заразом нічим не поясненний стосунок до Чоботаренкового соборництва й до незалежности України, яку Пилип уже значно пізніше відвідав як новозеляндський турист, що його разом з двома канадськими товаришами, Андрієм Кадигрибом і Семеном Дорощуком, Чоботаренковими напарниками подорожі, прошлюзу– вали крізь червону імперію наперед визначеним і по-жандармському допильновуваним маршрутом, – їх наче на кордоні втиспи в гамівну сорочку, аби вони, крізь своє західнє сепепківство, боронь Боже, не розгледіли справжньої, великоросійськими пресами старанно вимаґльовуваної України, бож коли Чоботаренко, – навіть не в Києві, де ніхто не озивався по-українському «на нашій, не своїй землі» – і де його дві квадратові пики в цивільному тягали до міліції за контрреволюційний буржуазний націоналізм, оскільки ні він, ні його товариші не вміли по-російському й мали нахабство звертатися до найвільніших у світі мешканців суверенної республіки призначуваною на щезнення, до того ж, як відомо, вигаданою німцями, українською чи то пак – собачою говіркою, – коли Чоботаренко в музеї Шевченка спитав жінку-провідника, котра промовляла до них, безмозких туристів, бездоганною українською мовою, цитуючи вірші Кобзаря, аж Пилипові присок випалив груди, чому вона тут же до свого шестирічного сина звертається виключно по-російському, вона пише глянула на свидуватого дурника, що виріс на гнилому Заході, й нічого не сказала, і щойно тоді Чоботаренко, – хоча йому те все й раніше снувалося в мозку, щоправда, ще не затужавівши в конкретну думку: людина на те вставлена у випадкові чарупки нації, кольору шкіри, успадкованих умовностей, уроєнь, жорстокости й глупоти, аби вона прийшла до себе, а цим самим до основи буття, крізь грудку болота, крізь найпроминальніше, крізь мотлох і непотріб, бо найвище лежить не пише поруч, а здебільшого і в самому найницішому, найупослідженішому, і, щоб його розгледіти й засвітитися душею, треба нахилитися, не боячися закалятися, і тоді саме небо відкриється всередині, розсунувши в упещатованому мозку муровані, а насправді не стійкіші від мильної плівки перегородки, навіть копи для цього й треба було, щоб на Чоботаренка сумно-зневажливо глянула провідниця в Шевченківському музеї і щоб він закривавився всередині, – і збагнув, чому ним доти не бачена Україна постійно, ще заки він ступив на землю своїх батьків, жила для нього в тих несусвітніх новозеляндських гірських світанках і заходах сонця, котрі підводною течією унапрямнювали його життя, хоча батько лише принагідно під час переважно коротких зупинок, а раз у лихий снігопад у Кайкурі, де вони мало не загинули, розповідав про рідну Ічню, Міттенвальдський табір і Святослава Далибожича, якого невдовзі, як Григір Чоботаренко виїхав до Нової Зеляндії, за дуже підозрілих обставин, – поїхав на виклик у гості до знайомого, і тільки його й бачили, викрали радянці, аби згноїти в Сибіру, від чого щоразу, як батько це згадував, у Пилипа Чоботаренка чорними лезами скипала кров, дарма що він знав професора Далибожича виключно з батькових розповідей під час гірських перепочинків, оскільки хата для тих розповідей була затісна, інакше хіба батько оповідав би про Далибожича виключно під час мандрівок новозеляндськими хребтами або копи вони їздили до Батейка до Веллінґтону чи до Омари до Остапа Пація, що мав там овечу фарму? – і дома в їхній власній кам’яниці в Нью-Плімуті малий Пилип і словом не прохоплювався про те, що вони з батьком гуторили насамоті, споглядаючи у випрозореному повітрі, яке унедійснювапо віддалі, вічні мерзлоти гірських рельєфів ще далеко до того, як Пилипові сповнилося шістнадцять років, коли він…). – поїхавши з батьком рибалити на Уайкато, стояв, стежачи, як з дальніх льодовиків, час від часу зрушуваних землетрусами, повз береги з деревоподібними папоротями, миртами й вічнозеленими буками, – то був і справді особливий день, і в природі тоді щось карколомне діялося, прочиняючи в мозку чарупки на невтілиме чи то з надміру застояної енергії, котру випинало черговим еволюційним стрибком унедійснити власні закони, чи то на поторк Провидіння, якому надлузнулася витримка, що шальку терезів буття надто довго й непробивно переважує товстозаде зло, і вища сила подавала знак людям, що вже близько визволення, бо інакше чому згодом на Сумщині, куди Пилипа не пустили, – як це Чоботаренкові розповідали під час його подорожі Україною, пояснюючи, що це напевне спричинили ті у Вінниці (та хіба тільки у Вінниці? лише тих у Вінниці встигли відкопати за німців) дбайливо замасковані дитячими майданчиками незчисленні з кулею в потилиці трупи, яких конопатий ощасливлювач людства нагромадив у братні могили, куди новітні єдинонедіпимники заповзялися втовкти весь український народ, – бо інакше чому саме на Україні, а не де інде, однієї погожої днини, що не заповідала жодних катаклізмів, звичайнісінька яблуня почала закорінюватися гіллям у землю, як баньян, і вже виповнила собою півтора гектара, вирушивши в похід по всій землі поволі, але загрозливіше, ніж нагле пробудження вигаслого вулкану, що жене в долину, здавалося, Довіку незрушні брили льодовиків, як це ще підлітком випало побачити Чоботаренкові на Уайкато, коли він уперше спостерігав, як рухаються річкою грубезні уламки льоду, – пливе цитриново-рожева крига, подібна до тих цинтриново-рожевих ночов, що їх Пилип Чоботаренко роками пізніше угледів у бруклінському помешканні Архипчука, котрого Чоботаренко відвідав не так заради безплатної ночівлі, – безплатну ночівлю він міг знайти й деінде, – як на догоду батькові, який знав Архипчука ще з Міттенвальдського табору й листовно попросив свого давнього приятеля на час Пилипового перебування в Нью-Йорку трохи заопікуватися його сином, народженим у Новій Зеляндії, хоча Пилип Чоботаренко давно стояв на власних ногах і не потребував жодної опіки, навіть як для батька, який ніколи не хворів і вперше мав серцевий напад, коли від Пилипа цілу зиму не було вістки з Канади, куди він у свої неповні вісімнадцять років подався, аби скуштувати заробітчанського полювання, – навіть як для батька Пилип, на відміну від своїх значно молодших братів, які трималися ще більше матері, ніж батька, і пишався, зокрема на віддалі, все ще дорослою дитиною, що її Архипчук побачив перед собою, коли Пилип Чоботаренко на тиждень раніше, ніж домовлено (оскільки літак, котрий винайняла група студентів, чи просто молодиків, охочих звідати широкого світу за здешевлену ціну, вилетів передчасно, у зв’язку з передбачуваним страйком дещо скоротивши маршрут, а Чоботаренко забув послати про те вістку до Нью– Йорку), явився до Архипчука саме тоді, як Левко Довгань, височіючи над перлямутровими обопоками з цитриновим відсвітом, що клубочилися по хаті, як на гірському перевалі (в першу мить Чоботаренко й справді мав враження, ніби він ступив не на поріг Архипчукового помешкання, а заніс ногу над проваллям, де внизу над гірськими кратерними озерами два велетні споруджували нескінченний міст, не призначуваний для смертних, і тому від людського погляду цей міст і перетворювався на цитринові оболоки, що розматеріялізовували предмети), – з допомогою Архипчука, якому щохвилини по-новому навколишня імла викушувала шматки тіла, мив Юлі голову.