Текст книги "Роман про людське призначення"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Властиво, коли Віктор Платонович завів розмову про дитяче виховання, Цизьо лише тоскно передчував небезпеку, не припускаючи, що вона вже поруч, бо хіба йому було втямки, що він подарує кентаврові старчикове кресало в повній свідомості (він поняття не мав, звідки раптом з’явилося в ньому це знання, не затьмарене найменшим сумнівом, що це саме так і станеться): щойно кресало залишить його, Цизьові, груди, він упаде мертвий, але заки він помре, – нехай це навіть триватиме лічені секунди, – він, Цизьо, який заледве марно не звікував на цьому світі, не відчитавши знаків, що їх йому час від часу посилало терпляче Провидіння, нарешті добіжить свого призначення, про яке він і не здогадувався доти, доки кентавр не заходився йому, Цизьові, докладно вияснювати, закликаючи небо й землю в свідки, як він, кентавр, ладен перебрати на себе будь-які митарства, – та й жодні труднощі його не лякають, – аби йому тільки пощастило запалити бодай малий, завбільшки зі сливку, вогник у людській душі, як колись запалив у ньому самому Петрусь Саламаха, – признання, від якого в Цизя попливла палуба під ногами, оскільки тієї хвилини, проте зовсім не тому, загрозливо хитнуло корабель, зі слів Віктора Платоновича (щойно він докинув, мовляв, після відвідин Насті, він, кентавр, заки остаточно присвятитися дитячому вихованню, ще мусить податися на Україну, тобто, властиво, до Мордовії, куди загнали всю Україну), в нього, в Цизя, влучила розпечена праска: Господи, матінко Божа й усі святі, який же він, Цизьо, неотеса з ледачою душею й мозком! таж старчикове кресало – це і є той скарб, про який говорить і якого так потребує кентавр! скарб, що допоможе людям стати шляхетнішими, добрішими й терпимішими один до одного, і цей скарб, котрий з незбагненної ласки чи примхи долі потрапив до Цизьових грудей, досі марніє, бож він, Цизьо, ані трохи не скористався з нього, хоч і нахвалявся старчикові, що скористається, тільки на те все якось не траплялося нагоди, бо Цизьо, зосереджено торуючи нові стежки в житті, не мав часу надто придивлятися до того, що містилося в його власних грудях, відкладаючи це на пізніше, коли він матиме для себе більше дозвілля й внутрішньої рівноваги, і от тепер на те виявилося запізно, однак єдина продухвина, що її ще тримало Провидіння для Цизя (і, властиво, саме оповідки кентавра й надоумили його, що це тепер єдиний його, Цизів, обов’язок, остання рятівна соломина на цьому світі, оскільки нічого іншого він за браком часу вже не втне), – це негайно передати цей скарб у спадок іншим, навіть якщо внаслідок цього передання він, Цизьо, й мусітиме загинути.

Звісно, всі ці роздуми опали Цизя так зненацька, що він не встиг оговтатися (надто вже це сталося блискавично, та й де ж би він, Цизьо, міг здогадатися, шо саме тієї миті на нього чекає найбільше випробування?), а тому й полетів сторчака туди, куди первісно, якби в нього знайшлося більше часу на розмірковування, й гадки не мав потрапити, бо поки кентавр не заговорив про нагальну потребу дитячого виховання, а у зв’язку з цим і про Україну та Мордовію, Цизьо навіть не уявляв, що в його серці зчиниться така буря, наслідком якої він, Цизьо, який після зустрічі на рівнику зі старчиком почав більше, ніж то йому хотілося б, оскільки доти він, Цизьо, ніколи не поповнював тічки страхопудів, почав боятися смерти (тоді на рівнику з ним дійсно трапилося те, чого раніше не траплялося: у ньому наче завалилася якась захисна перегородка, і Середину вхлюпнувся смердючою баюрою тваринний, непід– владний жодним гальмам страх, проти якого Цизьо марно боровся, вДаючися згодом, коли цей страх почав відбирати йому віддих, Навіть до лікарських консультацій, котрі, звісно, допомагали, як Мертвому кадило, оскільки Цизьо жодному лікареві не міг узнатися, що він хворобливо, чого з ним доти не траплялося, хоча Цизьові доводилося не раз заглядати смерті в очі, просто тратить тяму від самої думки про зустріч з тіточкою при косі), тепер, угледівши перед собою загибель, зовсім позбудеться страху перед нею, ба більше, відчує (і, може, заради однієї цієї миті й варто було віддати все життя), що він, Цизьо, мордований страхом смерти, нарешті вільний, яким він ніколи не бував, навіть у дитинстві, і в його середині, яка тепер могла б умістити всю світобудову, така широчінь відкрилася в ньому там, де щойно в тісному закамарку громадилася ущент захробачена туша липкого, давучкого страху, струмує радість, іскристіша від найпекучіших вітрів пустелі, від чого він, Цизьо, просто розчиниться в повітрі, перш ніж його поглине щойно висотана з океану, приплюснена згори, вогняна куля, що, безнастанно вируючи на подобу атомного вибуху, затулила собою обрій саме тоді, як у ній на Цизьових очах, як пилина в соняшному промені, розчинився зустрічний англійський пароплав, випаливши в Цизьовому мозку не пересторогу, а дивну, незрозумілу самому Цизьові, готовість, супроводжувану останнім викиненим прапорцем-сиґналом свідомости, що зараз слідом за пароплавом, про непоясненне зникнення якого в Індійському океані згодом сам Цизьо прочитає в газеті, жменькою попелу розвіється і його, Цизьове, тіло, звідки він з власної волі вийняв старчикове кресало і ще встиг передати кентаврові в надії, що той, навіть як навколо грубша матерія й розпадеться на атоми, врятується за допомогою своїх водяних родичів, бо й справді, ще заки в Цизя остаточно потьмарилося в голові, він встиг побачити (попри те, шо все це відбулося хутчій від удару блискавки, хоч, може, і в трохи іншій послідовності, як це закарбувала пам’ять), як Віктор Платонович єдиним скоком відгородив своїм тулубом (що, не виключене, лише завдяки достатній кількості вогнетривких генів і протистояв полум’ю), відгородив його, Цизя, від смертоносної опуки, котра от-от мала спопелити олюднену Божим подихом глину, якій надійшов час повертатися в твань, віддавши Всевишньому Всевишнє, і саме тоді, як Цизьо відчув: це кінець, кентавр махнув над головою Цизьовим свіжим, ще з краплинами крови, подарунком, який спалахнув у його жилавій руці бузковим смолоскипом, з котрого почали виструмовувати дедалі довші й грубші синьо-жовті прапори у соняшних зайчиках, і вогняна куля поволі (зрештою, не виключене, що то лише Цизьові здалося, ніби поволі, а насправді то не тривало й наймікроскопічнішої частки секунди) відступилася, запавши всередину й уподібнившися до вогняного полумиска, який на очах защербився, набираючи обрисів молодика-човна, а тоді в той молодик-човен з розгону й плигнув кентавр, вимахуючи смолоскипом, як зоряним веслом, і тієї ж миті не стало ні вогняної кулі, ні Віктора Платоновича, – подробиця, що Цизьо ще встиг закарбувати в пам’яті, перш ніж повалився, знепритомнівши, на руки Позенка, котрий відтоді аж до смерти (заснув і не прокинувся, на відміну від своїх хирлявих однолітків, вигодованих не на полтавських галушках, так і не звідавши ні хвороб, ні старечих немощів) не відступав від спаралізованого на лівий бік Цизя, навіть копи той згодом майже й виклигав від паралічу, – не відступав не тому, щоб, як дехто ширив поголоски, витлумачуючи по-своєму і Позенкову поведінку і його пояснення, які не трималися купи, – цією зайвою послужливістю бодай частково відспокутувати свою провину (адже Цизьо не був сам, як палець, на цьому світі, дякувати Богові, мав чоловік і віддану жінку і, попри навколишній для багатьох зайвий і згубний добробут та свої не абиякі статки, надиво нерозбешених, крім найменшої вредної Усті, дітей, а також при доброму здоров’ї старих батьків і зовсім вільно міг обійтися й без Позенкової опіки, – та й, зрештою, якої вже там від Позенка можна було очікувати опіки! – хоча, звісно, Цизьо справді любив товариство Позенка, який, – і цьому не заважала ні різниця поглядів, ні вдач, – після спільної подорожі Індійським океаном, залишивши своїх рідних і близьких, з дозволу ніби назагал рішучої, а тут раптом надто податливої Марини, котрій усі дивувалися, чому це вона терпить у, – нехай і двоповерховій та просторій, – хаті чужого чоловіка, якого ледве витримувала власна родина, – не розлучався з Цизьом чи то на ґрунті спільних, не зрозумілих для невтаємничених, зацікавлень, що, як ніколи доти, відкрили Позенкові Цизьове серце, чи то, як дехто пускав торохту, завдяки Позенковій перед Цизьом важкій, дарма що ніхто до ладу не знав, якій саме, провині), котра містилася, як то сам Позенко одного разу трохи натякнув був Хомі Щупакові, не стільки в самому факті, що він, Позенко, своїми балачками намовив Цизя на ту, як про людське око, фатальну морську подорож, як радше в тій просто таки нестерпній для Позенкового сумління пригадці, що, властиво, він, Позенко, тоді серед Індійського океану своїм недоречним криком спричинився до Цизьового паралічу, бо коли він, Позенко, не дочекавшися, поки Цизьо повернеться, видибав на палубу і в першу мить, не добравши, що й до чого (а воно й важко було Добрати, тому що в каюту, звідки щойно вийшов Позенко, світило сонце, а коли він ступив на палубу, по дорозі лише коротко на одну, Другу склянку не надто міцної, однак конечної для підтримки оганізму, мішанини навідавшися до бару, де розливав напої, сам їх Рихтуючи, Олекса Лебідь, з яким Позенко, замість побалакати про Майбутню Олексину овечу ферму на Тасманії та про винятково Довгорунну породу овець, що на них Олекса збирав гроші, лише перекинувся кількома словами, кажучи, що він шукає Цизя, – то на всьому морському просторі запала глупа ніч, і саме тоді він, Позенко, й побачив те, чого аж ніяк не очікував побачити), побачив, як просто на нього суне повним ходом кількаповерхово освітлений «Джордж П'ятий», і ніхто на обох океанських теплоходах не помічає зіткнення, яке зараз станеться, – він, Позенко, показуючи пальцем на смертельну з’яву (він тоді й сам добрячого страху наївся), щосили крикнув Цизьові рятуватися, хоча рятуватися було нікуди, бо за такого зіткнення, ніхто з них не встиг би добігти не те що до рятувальних човнів, а й до Гумових кругів чи надувних куфайок у скринях поблизу лежаків, і від його, Позенкового, крику Цизьо заточився, заламуючися знизу, а коли Позенко, зорієнтувавшися, що він, не хотячи, накоїв, рвонув Цизя, – чи радше важкий безкостий мішок, на який перетворився Цизьо, – рвонув Цизя до себе, аби той не вивалився за борт при наглому крені корабля, попри те, що досі не помічалося жодної хитавиці, від котрої тепер Позенко ледве тримався на ногах, то щойно тоді він і постеріг: з лівого боку, там, де тільки но височів унизаний вогнями з люків і палуб сталевий, незвично стрімкий, ніс «Джорджа П’ятого», виструмувала з бузкового вогню, поцяткованого жовтками, жива спіраль, на очах Позенка дедалі грубшими кільцями вкладаючися в кулястий, а заразом і видовжений іскристими міхами блакитний вхід, який (як то надто пізно зміркував Позенко, наставившися, що той вхід міститься зовсім деінде, а не просто перед його носом, чого Позенко аж ніяк не очікував, хоч і пам’ятав, що загинулі континенти перебувають у постійному русі, і вхід до них може прочинитися в будь-якому місці земної кулі, як це тепер і сталося, коли він не збагнув, що бузковий вогонь перед ним…) і був тим шуканим входом до загинулих, однак, як знищений дзвін Лаври в Позенковій пам'яті, стало присутніх континентів, куди, як це Позенко останнім часом дедалі більше впевнювався, мусів помандрувати його старший син, єдиний, хто, крім нього, батька, а тепер, Цизя, знав про їхнє існування, і куди й Цизьо заносив був уже ногу, якби його звідти ґвалтовно не вирвав Позенків крик, який і спричинив Цизів параліч, бо від того, що Позенко так нагло крикнув, замість тихцем ступити у Цизів слід, – кулястий, переливний вхід, наче тяжко поранений організм, спалахнув непроникненною з суцільних магмових щитів, які щосекунди напливали один на одного, потовщуючи непроник– ненність, – спалахнув вогняною кулею, що два рази надиво пружно підскочила на палубі, магнієвою відногою лизнувши Цизьові лівий бік, перш ніж за третім, рвучкішим підскоком, змінивши під прямим кутом напрям, перевалитися за борт і без найменшого шереху чи сплеску щезнути в океані, а на тому місці, де вона щезла, поширилася поцяткована короткими сизавими спала хами олійна пляма, єдина видима розпізнавальна позначка присутности загиблих континентів, як це колись на уроці географії нетямущим школярам пояснював Яків Лемішка, уточнюючи, що на воді такі негорющі олійні плями з’являються лише там, де проходить шов теперішнього світу з загиблими колись, а водночас в сусідній площині вічно присутніми, хоч і рідко зауважуваними, континентами, прабатьківщиною людства, рятівним засіком духу, що перемістився внаслідок давніх катаклізмів до ущільненішого виміру, цим самим набувши властивости вільно пересуватися на перший-ліпший пункт земної кулі, бо ці рухомі континенти завдяки додатковим, ще мало дослідженим, вигинам матерії, існують і на суходолі, і серед океанів, не ототожнюючися ні з видимою землею, ні з водою, а проникаючи крізь них, як світло чи як звук велетенського лаврського дзвону, і лише на зрізах видимого й невидимого світів, – і то не завжди, – викидаючи для тих, хто ладен ступити на інший берег, як рятівний прапорець у бурю, замість стартового майданчика, більшу або меншу негорющу олійну пляму, котра, самозрозуміла річ, як це Позенко на власні очі переконався, не має нічого спільного з нафтою, що тепер, коли стало затісно на земній кулі, дедалі частіше витікає з пошкоджених кораблів чи морських бурінь, занечищуючи моря й океани, бо та негорюща, подібна до олійної пляма, де розчинилася вогняна куля, лише сигналізує, що поблизу проходять загиблі континенти, витискаючи на поверхню незчисленні табуни риби, байдуже, що згодом про цю нібито олійну пляму в Індійському океані (нема ради, кожен міряє світ лише своїм досвідом) Позенко сам вичитував з часописів і журналів, мовляв, то звичайнісінька нафта (хоч не відомо, як це в нафті могли плавати табуни риби, не видохши, що мимоволі мусіло б кожного неупередженого чоловіка навести на думку, що та нафта, може, зовсім і не нафта) з невдовзі перед тим розламаного в бурю японського танкера, адже ту ніби олійну пляму, в якій відбилася вся галактика (Позенко мав тоді враження, наче серед океану витяли отвір у всесвіт), Позенко зауважив тієї миті, як на воді розчинилася вогняна куля, так безглуздо проґавлений вхід до загиблих континентів, що його він, Позенко, не впізнав, попри те, що досі був певен, ніби одразу, навіть помацки, пізнає, – але ймовірно, так уже людині уділено, що вона пізнає далеке і безпомічно сліпне перед найближчим, – чому, оввною мірою, хоч і як то було сумно самому визнати, сприяли і його власні, Позенкові, розрахунки та діяграми, за котрими цей надто рухомий вхід мав перебувати деінде, за тисячі кілометрів, а зовсім не в Індійському океані, – переконання, яке й завадило Позенкові одразу зорієнтуватися й чимдуж поспішити за Цизьом, замість ґвалтовно виривати назад свого приятеля з так негадано для них обох навстіж прочиненого входу до загиблих континентів, про котрі він, Позенко, ше десятилітнім хлопчиком під час уроку географії вперше почув від Якова Онуфрійовича Лемішки.

Властиво, Позенкові запам’яталися ці розповіді переважно тому, шо невдовзі по цих оповідках Лемішку заарештували, щоправда, дещо запізнено, бож таких, як він, повиарештовувапи ще в двадцятих і тридцятих роках, встановивши принагідно, шо Лемішка десь у двадцятих роках відсиджував на Соловках за петлюрівшину, завдяки непрощенному, зовсім випадковому недоглядові вирвавшися на куцу волю, а й ніби тепер, коли так блискуче завершувалася вправно керована батечком народів колективізація українського села (з його сірим, у глибині єства вічно мазепинським, а тому й придатним пише на безсловесне винищення бидлом, котре мала доконати колективізація), супроводжувана посиленим висаджуванням у повітря мракобісних церков, він, Лемішка, приналежний, як це трохи запізнено, однак безпомилково, встановило всевидюще око партії, до давно розгромленої антирадянської Спілки Визволення України, готував збройне повстання, щоб відірвати все ще ніяк не достріляну, хоч стріляли її хто тільки хотів, ворохобницьку Україну від пазуристої матінки Росії, і тому, прикидаючися божевільним задля конспірації, навіть на уроках географії агітував школярів за якісь ближче не відомі, загиблі (а цим самим автоматично контрреволюційні та ше й напевно куркульсько-самостійницькі) континенти, для замилювання очей (але марні всі буржуазні хитрощі ошукати непомильну всевидющу радянську владу!), виписуючи на дошці рівняння, яких ніхто з третьоклясників, включно з Позенком, котрий уже тоді відкрив у собі потяг до математики, не годен був утямити, хоча саме ці Лемішкові рівняння (а зовсім не та обставина, що гуманітарні науки, зокрема історія й література, що їх українцям вільно було плекати лише на рівні імперських покидьків, покопотіли в небуття слідом за мільйонами пухлих селян) і спонукали Позенка записатися згодом на математичний факультет (у математиці все ж не так відчувалися соцреалістичні шори) в надії колись віднайти координати осяйних загиблих континентів, що про них час від часу, перериваючи урок, раптом з великим запалом заходжувався оповідати Лемішка, хапаючи крейду і з неймовірною швидкістю виписуючи на шкільній дошці впереміш овальні і зубчасті позначки, що переходили в рівняння з ніби покладеними горілиць на обидві лопатки знаками окликів, що їх він за мить, ніби опам’ятавшися, а може, просто боячися, що їхня надто тривала присутність на дошці висадить у повітря учнівські мозки, хутко стирав вологою ганчіркою, незмінно кладучи її собі до кишені (Лемішка ніколи не помічав, шо ганчірка заволожує йому ногавиці, хоча дехто з учнів вдавався до припущення, ніби Лемішка то помічає, лише з огляду на виняткову небезпечність прозраджуваних знаків, навіть стерті рештки крейди, що ними їх зображувано, ховає до кишені) до чергового осяяння й повертаючися до нудної, після попередніх відкриттів, нікому вже не цікавої географії, яку він, Яків Онуфрійович Лемішка, як це пригадували місцеві люди, ще до першого арешту викладав у Ніжені, заки його відразу ж після встановлення більшовицької влади, замість розстріляти в першому-ліпшому закутку, як інших, про кого і пес не писнув, – за розстріли українців ніколи ще нікого не карали, – помилували Соловками, де географія, мовляв, і виструнчилася в Лемішковій голові в ті загиблі, проте невидимо присутні континенти, розповідь про котрі Позенко, тоді ще десятилітній вітрогон, запам’ятав на все життя, оскільки від того часу йому, Свиридові, й почав снитися залишений у людському мозку діамантовий спадок у формі гусячого яйця, спадок для далеких нащадків, що про нього так докладно оповідав Лемішка, вимахуючи крейдою й мокрою ганчіркою перед принишклою клясою, яка, замість учитися, старанно запам’ятовуючи назви рік, гір і країн, розвісивши вуха, залюбки слухала Лемішкових оповідок, серед котрих Позенкову уяву чи не найбільше вразила розповідь про м’який діямант у людському мозку, хоча не виключене, що Лемішчин виклад про той м’який діямант тільки тому так глибоко й запав Позенкові в серце, що тоді вперше Свирида пронизала певність, – байдуже, що цю пронизальну певність він зміг повністю осмислити лише значно пізніше, коли в ньому самому прочинилися ляди в просвіти й підземелля, існування яких для нього, Свирида, виявилося найбільшою несподіванкою, – певність, завдяки якій Свиридове життя склалося саме так, а не інакше, – мовляв, нехай і що базікають про Лемішку (а про нього подостатком базікали з першого дня його появи в школі), те, що він оповідає, – правда, якої люди бояться, відвикши від неї й не бажаючи її знати, як надто крамольну спричинницю зайвих прикрощів, лиха, а може, й смерти, хоча ця правда стосується кожного далеко значнішою мірою, ніж це здається на перший погляд, бо хіба не виключно завдяки цій правді Лемішка так і запалюється, звертаючися до дітлахів, як до цілком дорослих, без найменшого вагання, чи його, бува, належно зрозуміють? А що ж тут так дуже лишалося розуміти, коли в такі хвилини і найнездарнішій недотепі прояснювалося, унедійснюючи хробаччя сумнівів: Лемішка промовляє саме до нього, серед загальної заляканости, затурканости й запаморочення, яке опало людей однієї ясної днини, перш ніж чоловік устиг обернутися й вивільнитися з диявольського павутиння, – прочиняючи ляду В ті світи, де колись осяйні континенти, світла прабатьківщини всього людства, перед тим, як загинути, заповіли далеким майбутянам найнеосяжніші вивершення людського духу, сплескавши їх у м’який діямант завбільшки з гусяче яйце і заховавши його від непередбачених катаклізмів до найпевнішого схову, – до людського мозку (оскільки предки володіли силами, про які ще й не здогадуються змарчілі онуки), і цей закодований скарб, цей м’який діямант, спадок колишньої прабатьківщини, і досі лежить неулузнений у мозку кожної людини, передаючися з покоління в покоління й чекаючи, коли його нарешті повністю відчитають змалілі нащадки, тому що навіть найбільші генії людства і ті користуються лише незначною лусочкою цього прадідівського діяманта у формі гусячого яйця, закладеного дбайливими пальцями в людську голову на сталу згадку про загиблі, однак завдяки незнищенності духу, який віє, де хоче, повсякчас присутні континенти, що на них Позенко десятилітнім хлопчиком однієї погожої днини в Ніжені і сам опинився був на короткий час, через свою надмірну молодість, звісно, ані трохи не скориставшись з тамтешнього перебування, а тоді все життя, дедалі більше шкодуючи й докоряючи собі, як це він проґавив таку виняткову нагоду, і шукав способу, як потрапити туди, куди зовсім негадано занесло його в дитинстві того спекотного пополудня, як він, Свирид, на голос дядька Данила помчав до базару, замість, на подобу незчисленних разів перед тим, видряпуватися на самий верх висадженої в повітря червоними ощасливлювачами людства бароккової вежі (а на ту вежу Свирида завжди тягло з нездоланною силою чи не тому, що він її трохи боявся, пам’ятаючи поголоски, на подобу тих, згідно з якими на тій вежі перед великими змінами ніби зупиняються посланці потойбіччя, круглу добу граючи в кості, від чого навколо вежі й здіймаються щораз довші вихори, котрі, досягнувши висоти телеграфних стовпів, летять по всьому світу, розносячи призначення поодиноким людям і цілим народам), вежу, яка, попри те, що їй вибухівкою і вирвало основу, не розвалилася (одразу видно, що збудована не за комунізму), осіла до землі і так і простояла до другої світової війни, напередодні якої Свирид, уже бувши студентом, з цієї самої вежі серед білого дня побачив прийдешню війну, що полум’ям і трупами вкрила півплянети, байдуже, що тоді про війну з Німеччиною ніхто й гадки не мав, і серед крови, залізяччя й пошматованих тіл, які сягали неба, угледів і свою ледве помітну в повітрі з трохи грубшої від довкілля блакиті висотану стежину, шо нею він, Свирид, з пораненою під час бомблений й на швидку руч сорочкою завиненою марсіянською головою простував у далечінь, обережно виминаючи вирви, – видиво, від котрого він біг точнісінько, як у десять років того пополудня, коли його, Свирида, покликав голос коханого дядька Данила, на честь якого він, Свирид, згодом назвав свого старшого сина, – голос дядька Данила, котрий велів йому, Свиридові, чимдуж гнати на базар і там біля єдиної вцілілої від свіжозруйнованої церкви розмальованої стіни чекати на нього, що так і не з’явився, бож саме тоді, як дядько Данило покликав малого Свирида, йому, дядькові Данилові, як це згодом ще встигли розповісти свідки, перш ніж щезнути в червоній хребтотрощильні, – серед білого дня у ворітниці будинку, де мешкав не одружений, найулюбленіший з усіх Свиридових родичів дядько Данило, двоє вгодованих здорованів ломом провалили голову, тим часом як Свирид марно виглядав завжди точного й взірцево покладистого дядька, який за кожних відвідин приносив Свиридові у виношеній, схожій на рибний плавальний міхурі кишені свого колись елегантного піджака не лише незмінний, нехай і який малий гостинець (як, приміром, той завбільшки з долоню вирізаний з соснової кори вітрильник, що згодом у Лієнці врятував Свирида від примусової репатріяції, заслання й розстрілу, бо англійський вояка, угледівши в руках Свирида дядьків кораблик, раптом велів Позенкові злізти з вантажника, куди його щойно упхали були разом з іншими земляками, підступом призначуваними для радянської різні, попри офіцерське слово чести англійського достойника, який присягався, що втікачів з радянського раю не видаватимуть конопатому на поталу, від чого Свирида і вирятував кораблик дядька Данила, який усю свою любов переніс на малого небожа), а й старанно вишукував для свого пещеного сестрінка незвичні оповідки про птахів, звірів, людей і Бога та нечисту силу, від котрих Свиридова Душа ледве вміщалася в грудях від радости й світла, – зайва причина, чому Свирид з таким нетерпінням і чекав на дядька Данила, аж поки біля тієї розписаної стіни, що єдина вціліла від наприкінці колективізації тріюмфально зруйнованого храму, його, Свирида, здолала спека, і він, ступивши в розмальовану стіну, як у Різнокольорове масло, опинився по той бік муру.

Властиво, згодом, як Свирид пригадував цю днину, між тим проміжком часу, як він востаннє почув голос дядька Данила на підтятій при основі барокковій вежі (де, як подейкували старі люди, щораз на рівнодення, хоча й не щороку, десь в обідню пору на короткий час просто з повітря висновується відрубана при шиї голова, залита кров’ю овеча голова галактичного маятника, що відмірює долю всьому світові, а заразом і найменшій кузьці, ссавцеві, птахові, ну і, звісно, людині, як, наприклад, дядькові Данилові, голос якого Свирид зовсім виразно почув побіч себе), і тією хвилиною, як Свирид опинився на базарі, йому з винятковою наочністю, виопуклилося в мозку (байдуже, що це могло непомітно накластися також з пізніших нашарувань пам’яті), ніби він ще забігав додому і мати дала йому чималенький мішечок соли на продаж, і він, Свирид, сів на землю і повагом відмірював каламутною склянкою людям сіль, як той хлопчина, що його Свирид бачив на базарі і що чи то своєю надмірною хирлявістю, чи то надто дорослим виразом обличчя так вразив Свиридову уяву, на довгий час надихнувши його мульким бажанням і собі отак висиджувати на землі й продавати сіль (чого в дійсності так ніколи й не трапилося, бо ані подібного мішечка соли ні разу не заносило до їхнього помешкання, ані мати не посилала його на базар щось продавати, дарма що пам’ять незмірно приліплювала цей вчинок малому Свиридові, надолужуючи нездійснене ласкавим уділенням йому, Свиридові, явно чужого мішечка соли) на тому самому ніженському базарі, з яким в’язалися у Свирида найперші спогади, поволі виринаючи на подобу щойно створених пагорбків суходолу з всюдисущого моря, бож саме на цьому відтинку земної кулі малий Свирид уперше крізь клейку непроникненну пітьму, що доти виповнювала і його свідомість, і все навколо, побачив (і то було перше світло і перший крок з суцільної ночі в подрібнений на поодинокі предмети день), властиво, спочатку носом почув, а тоді вже й побачив залиті сонцем ятки з паляницями, яйцями й оберемком зв’язаних курей, з яких одна, блимнувши на Свирида оком-дудкою, спробувала його дзьобнути, але не встигла, тому що її затулила постать з кавуном на плечах, постать велетня-дядька, котрий ніс завбільшки з діжку ношу, вгинаючися під нею, – постать, що її згодом змалілу й облицьовану гіпсом, цементом чи каменем Свирид подибував перегодя як мертву підпору під карнизами й бальконами з кулею чи без кулі, яка мала зображувати землю, і Свиридові щоразу здавалося: вистачає йому трохи довше постояти, і змарчілий велетень скине тимчасову маскувальну мертвотність і, струсивши гіпс з приспаних м’язів, сплигне на брук і піде з кавуном на плечах повз Свирида, як тоді в Ніжені на базарі, де малому Свиридові дешо згодом, у товаристві матері, діда Ксаверія, похорон якого уже в п’ятирічного Свирида в’язався не так з уривчастим ревом, як радше з приголомшливим сяйвом гелікона, м’який плинний розтруб котрого з кожним звуком грубнув і видовжувався, аж поки не покрив мідними лопухами усієї оркестри. – й дядька Данила, який спочатку вів трирічного Свирида за ручку, а тоді посадив собі на плечі, – довелося стати свідком перегонів серед базару жуків-гнойовиків, кожен завбільшки з вола, що стояв л0руч, ремиґаючи, хоча, самозрозуміла річ, пізніше, як уже дорослий Свирид повертався до своїх перших вражень, він повністю здавав собі справу, що не міг бачити ані тих велетенських жуків, ані тим більше їхніх ярмаркових перегонів, дарма що він, Свирид» У дитинстві разом з однолітками й справді не раз влаштовував у вигрібуваних п’ятірнею рівчаках на першому-ліпшому пустирі перегони жуків з тією, звісно, різницею, що його жуки ніколи не уподібнювалися до тих перших циклопічних гнойовиків з перегонів на ніженському базарі, жуків, що, не виключене, могли потрапити до Свиридової пам’яті з якоїсь безіменної дитячої ілюстрації, непомітно, як це буває в дитинстві, зі сторінки ступивши в дійсність, або, може, щось про перегони жуків-гнойовиків розповідав йому дядько Данило, а Свиридові здалося, ніби то він сам бачив, байдуже, що попри пізніші застереження щодо такої ймовірности сам Свирид виключав цей варіант з тієї простої причини, що в його мозку (а що більше переконувало, як не власний досвід?) незмінно бовваніли ті перші перегони бугаїв-жуків (зрештою, хіба згодом він, Свирид, не бавився жуками пише тому, що, пам’ятаючи, наслідував ті перші перегони?), що їх він бачив так само чітко, як і весь ніженський базар, на який Свирид згодом ухищався частенько забігати, аби тихцем поглянути на якесь чергове диво, яких на базарі ніколи не бракувало, – на подобу хоч би тієї цибатої розкладної жінки-годинника, котру прилюдно частинами змонтовувано з різного залізяччя, рурок, коліщат і куль зі старих ліжкових оздоб, а тоді те залізяччя, накрите на мить строкатою фантиною, підводилося живою жінкою й виймало кріликів з шапокляка свого партнера-череваня, який, дякуючи за копійки, кидані зачудованими розворами до миски, на знак визнання такого високого мистецтва, знімав голову разом з капелюхом, вклоняючися на боки, – чи того іншого чоловіка, що спочатку ковтав вогонь, а тоді з його нутрощів Дядьки витягали різнокольорові стрічки і навіть півсулії горілки, хоча всі ці пізніші дива однак не дорівнювали тим першим враженням, коли ніженський базар розчистили посередині від Рундуків і яток, оскільки саме на цих, перших у його, Свиридовому, житті перегонах, малий Свирид, шо сидів на шиї дядька Данила, зовсім виразно запам’ятав, як дядько Данило спирався правицею на живого грубезного півня, гребінь якого малий Свирид діставав Ногою, і напевне і цей півень, як і жуки, незвично вигромадився Иайже в людський зріст лише тому, шо то був особливий день, 'Мовірно, не лише в Свиридовому житті, а останнє свято, яке Опоряджували люди, передчуваючи, що їм невдовзі доведеться або Ц,ЛК0М вигинути, або століттями гибіти в безпросвітній пітьмі, а тому поруч покишо й височіли гори кавунів, перепічок, ЯЄЦЬ і дзбанів зі сметаною, як це бувало на непівських базарах перед колективізацією, і Свиридові дали в руки пиріжок з картоплею й вишкварками, який він надкусив і забув їсти, бо саме тієї миті на базарі посередині щойно розчищеної доріжки малий Свирид і зауважив двох, кожен з вола, жуків-гнойовиків, що, розчепіривши чорні лискучі крила й піднявши рогаті лискучі голови, бігли майже пліч-о-пліч, а навколо стояли в червоних шараварах і з голими грудьми, намащеними лоєм, вусані, котрі довгими кочергами підганяли жуків, аж дудніла земля й навколо ширився гострий приємно-неприємний сечо-трав’яний дух, від чого Свиридові стало так лячно, що він на весь голос заплакав, хоча мати поруч сміялася, пропонуючи йому медяника, а коли він не перестав ревти (адже він дуже боявся жуків, а ще більше йому боліло й пекло, що мати, замість узяти його на руки або хоча б разом з ним заплакати, пропонує йому, сміючися, медяника, тим часом, як він ще тримає в руці надкушений пиріжок з картоплею й вишкварками і далі невтішно плаче просто в обличчя надто веселої матері, яка чомусь не хотіла зрозуміти малого Свирида і…), показала йому рукою на того чоловіка, що, замість чобіт, узувши церковні дзвони, з’являвся то на одному, то на другому кінці базару, виповнюючи повітря густим передзвоном, від якого жуки на біговій доріжці хутчій рухалися вперед, з кожним кроком ще більше грубнучи на Свиридових очах, котрий від сліз і образи на весь світ, що його він, Свирид, щойно заходився вирізняти з суцільної непам’ятної пітьми, не в змозі далі стежити за перегонами, оскільки йому остаточно попсувався зір, хоча Свирид наполегливо тер очі кулаками, заснув на плечі дядька Данила, наче увійшов у м’яку темну стіну так, як це в десять років, чекаючи біля єдиної вцілілої розмальованої церковної стіни на базарі, він, Свирид, здоланий спекою, ступив крізь напівзруйновані мальовила й опинився по той бік муру в тих загиблих континентах, що про них з такою зосередженою докладністю розповідав Лемішка, хоча ті континенти й явилися тоді Свиридові у вигляді звичайнісінького цвинтаря.