Текст книги "Роман про людське призначення"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Тільки до Геннадія Цизьо так і не потрапив. Тобто, отримавши гроші й папери, Цизьо й справді поспішив до Геннадія, але в помешканні Геннадія, якого раптом у наглій справі (а Геннадієві приключалися пише наглі справи, іншими його доля не утруднювала) понесло до Порту Апеґрі, – він, Цизьо застав живісінького й майже не зміненого, хоча вони не бачилися з п’ять років, Павла Кашубу, свого давнього дружка ще з часів, копи Цизьо, замість, як хотіла мати, піти навчатися до торговельної школи, разом з Павлом утік з дому й завербувався на китобійний корабель, – дружка, з яким Цизьо найменше гадав зустрітися в Ріо-де-Жанейро, бож Павло згодом подався на промисли до Аляски, де почали прокладати нафтопроводи, і Цизьо, якщо поминути вістку, що її приніс був Іван Сеник, ніби з Павлом трапилося нещастя й по ньому лишилося тільки відправити панахиду, втратив по своєму приятелеві спід аж до теперішньої зустрічі, котру, самозрозуміла річ, випадало належно відсвяткувати, внаслідок чого Цизьо з Павлом, хоча все це й почалося з дуже скромної випивки і звичайної у таких випадках розмови, і опинився в товаристві гладких розцяцькованих муринок з сигарами в зубах; муринок, які безугаву спонукували Цизя щось огидне ковтати й курити, а тоді ще й проходити крізь вогняні пелюшки, що їх, як кріпиків з капелюха, витягав з свого лискучого тіла довгий, майже зовсім голий танцюрист з півнячою головою, котрий то наближався, то віддалявся від муринок, від яких Цизьо вивільнився пише на останній день карнавалу, прокинувшися на пляжі Ґванабарської затоки неподалік від запаркованих авт на но-зому майдані, що його не так давно місто відвоювало від води, куди Цизьо й без Павпових спонукань напевне подався б відсвіжитися, якби, прокпіпивши очі, не встановив, що ні муринок з півнегоповим танцюристом, ні грошей, ні жодних паперів при ньому нема, а є натомість поруч запухлий, з вимащеним сажею обличчям Павло Кашуба, котрий, прочумавшися від Цизьових репетувань, почав заспокоювати свого приятеля, мовляв, нехай він не розпачається, бо все це дрібниці, які дасться зовсім легко залагодити; тобто, звісно, щодо грошей, – то шукай вітра в полі, гроші – така матерія, що має підступну властивість Одразу ж випаровуватися, але це ще не кінець світу, адже, як треба, можна взяти й позику, та й на випадок, як Цизьо не схоче обтяжувати попервах батьків, то нехай разом з ним, Павлом, поживе деякий час (бодай до повернення господаря, так буде веселіше) у Геннадієвому помешканні, ну а щодо паперів, то це теж не важко направити, оскільки в нього, Павла, є, дякувати Богові, порядні знайомства, не так знайомства, як, точніше, один знайомий, вартий сотні інших, з емігрантів піспя другої світової війни, щирий український патріот, звинний діпок і при тому далеко не черства людина, інженер Святозар Федуляк, з яким він, Кашуба, випадково познайомився на Алясці, копи інженер працював деякий час при нафтовій компанії на підставі досвіду, набутого в нафтовидобувній галузі у Венесуелі, де Федуляк нібито згромадив чималі посілості, а тепер, оскільки його молода дружина, красуня з фунтовим носом, не схотіла нидіти серед снігів і морозів, змусивши свого удвічі старшого від неї чоловіка трохи достосуватися і до її потреб, повернувся до тепліших країв і недавно устаткував у Ріо-де– Жанейро щось на зразок чи то адвокатського, чи то якогось особливого дорадчого бюра з трьома мегерами-секретарками, з яких і слова не витягнеш (зумів чоловік їх у цьому ледачому кліматі отак зачарувати, але, як, зрештою, Цизьо і сам ще переконається, Федуляк майстер у цьому ділі, от уміє чоловік – і годі, хоча він нібито нічого особливого й не чинить, скаже щось таке, що й інші кажуть, тільки до нього чомусь одразу серце привертається, особливо мегер і старих дівуль), ну й він, як його тут називають, інженер Федуляк (до речі, це не пише титул, Федуляк і справді інженер та ще й знавець нафтовидобувного промислу, попри те, що дехто ладен відмовити йому в цьому, – люди є люди, – але зараз ідеться не про вишукування на сонці плям, а про щось зовсім інше, а саме: він, Федуляк, має маленького коника, – а хто такого коника не має? – хоча Федуляків коник якось до нього зовсім не пасує, – так от саме про цього коника він, Кашуба, й мусить попередити Цизя, аби Микита випадково недоречною заввагою не пошкодив сам собі. Справа в тому, що Федуляк, загалом надиво чітка й твереза людина, любить інколи пуститись берега, – а втім, не виключене, що це просто його продухвина, завдяки якій він досі й тримається на поверхні, – пуститись берега й побалакати про свій винахід, елеватори майбутнього, котрі нібито покликані започаткувати нову добу в споруджуванні зерносховищ світу, мовляв, майбутяни за допомогою різних, за визначенням винахідника, «Федулякових розрядів» електрики з звичайнісінького повітря ліпше, ніж із цегли, вибудовуватимуть ціпі міста чи щось подібне, – оскільки це матерія, далека від його, Павлових, зацікавлень, то він не Гарантує за цілковиту точність переповіджуваного, може, в тих проектах і міститься щось більше, ніж то здається на перший погляд, однак зараз ідеться не про здійсненність повітряних засіків, в про те, що коли Федуляк заведе мову про свої елеватори майбутнього, нехай Цизьо його спокійно вислухає, тому що Федуляк, здавалося б, винятково неулузненний, практичний і розсудливий, на пункті елеваторів майбутнього – дуже тонкошкірий і перестає розуміти гумор, наче це зовсім не той Федуляк, який…) Цизьові усе й залагодить, щоб (тільки нехай Цизьо про це, не доведи Господи, зайво не плескає язиком, він, Павло, не має жодного наміру обмовляти Федуляка, а ще менше заглиблюватися в те, де правда, а де вигадки, про це вже нехай звітує інженер сам перед власним сумлінням), щоб нібито остаточно не занехаювати колишньої практики, набутої в діпівських післявоєнних таборах, а згодом належно вдосконалюваної у Шляйсгаймі в Мюнхені, де винахідливі земляки (а серед них буцімто й Федуляк не пас задніх) постачали за дуже помірковану винагороду своїм і так зашарпаним долею і різними комісіями землякам рятівні посвідки й дипломи, хоча, звісно, виеміґрувавши за океан, інженер Федуляк завдав собі труду, заки інші чухали потилицю, здобутися й на дещо солідніший фах і якось приліпитися до нафтової справи, і вже нічим незаконним не займається (хібащо принагідно, і то радше задля спорту, аби не зледачіли душа й мозок, – мінімальне відхилення в його солідній практиці, яке не йде в рахубу); отож щодо законности, Цизьо може бути цілком спокійний: інженер Федуляк розвинув зовсім інше поле діяльности, ніж виготовлення миршавих папірців, але Цизьові, як землякові, він, самозрозуміла річ, допоможе, адже він, Павло, живий свідок, як Федуляк багатьох витягав з халепи, ухистившися при тому й себе не покривдити, бо хоча Федуляк у дечому, як на Павла, й дивакуватий (ніби й ділок і, як трапляється нагода, добрий хапко), проте в нього в грудях б’ється справді людяне серце (як це можливе, відоме лише Всевишньому, чому в одній і тій самій людині містяться комірчини, котрі ніби виключають одна одну), і тому Цизьо нехай зараз не журиться, побиваючися за тим, чого однак не повернути, а прямує за ним, Павлом, негайно до води, заки на берег ще ніхто не припхався, й трохи поплаває, змивши з обличчя карнавальні мальовила, а з чуприни витрусивши конфеті й півнячі пера, перш ніж розпочинати День, оскільки так рано однак нічого робити: Федуляк удосвіта не Урядує, а приходить значно пізніше, – як у цьому згодом Цизьо й переконався, перегодя вже не як прохач, а як Федуляків помічник, а згодом і компаньйон, аж до свого на два роки відкладеного від’їзду до Сполучених Штатів щодня навідуючися до інженера, котрий і дійсно не лише заопікувався Цизьом, встановивши під час першої ж зустрічі, що Цизьо доводиться йому, Фвдулякові, далеким кревним, мовляв, Цизьова прабаба й Федулякова – рідні сестри, з яких одна виїхала за океан, а це зайва спонука, щоб допомогти своєму, нехай і далекому, родичеві, з яким у четвертому поколінні доля звела його докупи, а й зовсім конкретно спричинився до Цизьових, згодом не абияких статків, намовивши Цизя спочатку йому, Федулякові, дещо залагоджувати, а тоді, переконавшися, що на Цизя можна покластися, як на самого себе, і вступити з ним, Федуляком, у спілку, за умови, що Цизьо провадитиме головне у Сполучених Штатах і трохи в Австралії деякі його, Федулякові, справи, частково пов’язані з посередництвом у продажу й купівлі нерухомих і рухомих посіпостей, а також ввозом і вивозом певних дефіцитних товарів, – операції, які на Цизьове чимале здивування й справді (і то щораз ліпше) пішли, попри те, що доти Цизьо нібито ні в чому не виявляв меркантильних здібностей, котрими його на рівнику не інакше, як таки обдарував болотяний старчик, скерувавши Цизя на стрімку стежку багатства, яке не скрутило Цизьові м’язів, може, пише тому, що Цизьо до самої смерти ставився до нього з осторогою з тієї простої причини, ЩО глибоко в Цизьовій душі не вгасало переконання: хоча він, Цизьо, нащадок бідарів з досі ще гнобленої червоними єдинонеділимни– ками батьківщини, тепер і власник якогось десятка хмаросягів, хоча йому ніби самі собою тепер і ростуть прибутки, не дарма ж мовиться, що гроші прикладаються до грошей, – усе це кожної миті ладне без сліду щезнути, як щезнув старчик у глибинах океану, і тому треба поспішати, заки всі ці статки розвіються з вітром, і закласти одну, другу українську школу, музей, катедру українознавства при більших американських університетах чи просто допомоговий фонд, що Цизьо ретельно й чинив, і то зовсім не тому, як це твердили деякі заздрісні, розсварені невдахи, яким, попри Цизьову готовість скрізь допомогти, не вдавалося нероздільно перетягти Цизя на свій бік, оскільки Цизьо (може, й справді під впливом своєї соборницької Марини) допомагав і католикам, і православним, і сектярам, і східнякам, і західнякам, не прислухаючися до того, чи хто плескає, що такі добродійства списувалися за рахунок податків, мовляв, Цизьові просто вигідно (а хіба так не робив Джус та інші?), замість платити гроші до чужої скарбниці, давати їх на добродійні та ще й на патріотичні цілі, впольовуючи нараз аж двох зайців (так наче Цизьо був бездушною креатурою, яка молилася лише до Святого, Всемогутнього доляра, що вижер У людині місце Отця і Сина і святого Духа), – а тому що Цизьо, не виключене, завдяки тому невідчіпному відчуттю, що ніколи не вивітрювалося в нього: мовляв, він Цизьо, лише тимчасово з ласки старчика користується проминальними статками, – коли не цілком (дещо в людині з віком міняється, і на те нема ради), то бодай там, де йшлося про суттєве, залишився колишнім Цизьом, тим, хоч тепер уже й не моряком, однак усе тим Цизьом, яким він був, ще заки в його руки самі почали пливти багатства, що його Цизьо до глибокої старости (бо хоч йому й рано відняло лівий бік, жив він довго, втішаючися онуками й правнуками), попри всю очевидність, яка ніби спростовувала Цизьові внутрішні настанови, сприймав як щось не зовсім дійсне, тобто трохи й дійсне, лише безмежно від нього, Цизя, віддалене, – майже так віддалене, як і того ранку, коли Павло Кашуба вперше привів його, Цизя, до інженера Федуляка, котрий ТОДІ з перших слів приголомшив Микиту своїми розповідями про елеватори майбутнього, побудованими, чи як одразу ж спростував федуляк, вписаними в повітря лише за допомогою протилежних течій струму, видобуваними спеціальним Генератором-розпилювачем, елеватори, в яких зберігатиметься зерно і ліпше, і певніше, ніж у цегляних чи цементних, тому що вистачатиме увімкнути два зворотні струми, унапрямлювані електричною центрифугою, що її він, Федуляк, відповідно припасував до цього, і звичайнісіньке повітря, де в різні боки летітимуть пришвидшеними потоками атоми, перетвориться в найміцніше вмістилище для зерна, – оповідь, котра в першу мить, хоча Кашуба й підготував його до цього, і спантеличила, і вибавила Цизя, байдуже, що він, звісно, не показав виду, бож його батьки, заки перебратися до Ріо-де– Жанейро, ше сіяли серед викорчуваного пралісу пшеницю, і він, Цизьо, знав, як виглядають засіки, а тому й не годен був уявити, як це раптом тонни зерна, ні сіло, ні впало висітимуть у повітрі в обтічних, як велетенські рибні міхурі, прозорих зерносховищах, і чому інженер Федуляк, який так тверезо говорив про інші речі, бувши, як згодом Цизьо не раз пересвідчувався, не лише тямущим, а й винятково спритним ділком, що обома ногами стоїть у дійсності, бож самі прибутки не залітали до кишені, – і Федуляк не полював на журавлів у небі, віддаючи беззастережну перевагу синиці в руці, – чому цей самий Федуляк витрачав стільки енергії на вимальовування перед незнайомим Цизьом примарних елеваторів майбутнього, аж у Цизьові ще тоді ворухнувся сумнів, чи не гніздиться, бува, в кожній людині щось таке, що їй не належить, як кресало старчика в його власних грудях, хоча цей сумнів одразу ж затемнив собою інший, не менш настирливий здогад, а саме: чи не треба Федулякові оповідки про елеватори майбутнього сприймати не надто дослівно, – бо ануж на них інженер (трохи незвично, але Кожен має свій особистий підхід до людини) перевіряв вдачу чи умовну реакцію своїх клієнтів, знайомих і боржників? – припущення, яке згодом хоч і не підтвердилося (і то не виключене, тому що Цизьо, попри інженерову готовість, чомусь ніколи доладу не міг з Федуляком на цю тему розговоритися навіть тоді, як вони згодом уже ближче запізнали один одного, і припущення так і лишилося припущенням), однак ще за першої зустрічі так розпорошило Цизьову увагу, що копи Федуляк, скінчивши гутірку про елеватори майбутнього, без жодного переходу (так бодай Цизьові здалося), ніби продовжуючи попереднє, попросив Цизя докладно викласти, за яких обставин він, Цизьо, відбіг грошей і паперів, Цизьо раптом зі здивуванням встановив, що з усіх своїх карнавальних походеньок він нічого не годен зв’язати докупи, бо, властиво, єдине, що він чітко пам'ятав, зводилося до спогаду, як Павло Кашуба познайомив його, Цизя, з двома грубезними, розцяцькованими струсевими білими перами й кольоровими брязкальцями муринками, з якими вони, тобто Цизьо й Павло, нібито й вирушили на карнавал, – карнавал, якого Цизьо ніколи не любив, хоча й охоче розважався, не цураючися веселощів, – не любив тому, що після карнавального гульбища Цизьо незмінно хворував, впадаючи в депресію, з котрої він дедалі важче видибував попри те, що на ці чорні ями в свідомості нібито й не існувало якихось поважних причин, – і якби не Павло Кашуба, з яким він, Цизьо, давно не бачився, то він, Цизьо, ніколи не дався б на підмову вже хоча б тому, шо копи він з Павлом у супроводі шедро розцяцькованих церер вийшов на увогньовану вулицю, де вже шаліло все Ріо, перше, шо вгледів Цизьо на підвищеному дерев’яному майданчику серед квітів і напівголих найрізноманітніших відтінків красунь, – був Віктор Платонович Кентавр, котрого Цизьо зі зрозумілих причин найменше волів би мати перед очима, а це, звісно, одразу ж і зіпсувало йому настрій, спонукавши його, попри всі численні стійкі настанови, відрухово шарпонутися в інший бік й очманіло податися туди, куди його тягпи муринки і де, не виключене, хоча з цілковитою певністю Цизьо не міг би цього твердити, він і відбіг грошей, і паперів, одержимий єдиним бажанням, яке червоними сигнальними квачами притлумлювало решту помислів, позбавивши Цизя належної пильности й здатности тверезо думати, – бажанням триматися якомога далі від людини-коня, що, не виключене (як про подібні випадки ще вряди-годи розповідали старі матроси), не знати, за які кривди чи просто з навісного розуму переслідував Цизя, щоб, як тоді в бурю серед океану, тепер на суходолі спричинити своїми непогамованими вибриками страшний землетрус, цим самим викликавши в Цизя новий напад малярії, – роздуми, про які, самозрозуміла річ, Павло Кашуба й не здогадувався, а тому його так і вразила невмотивована. як йому здалося, поведінка Цизя, бо коли він, Павло, прочумавшися на пляжі після карнавальних пригод, запропонував Цизьові єдино розумне рішення, а саме: покищо забути про втрачені гроші й папери (що сталося, те сталося, і про те не варто сушити собі голови) і, перш ніж вирушати до інженера Федуляка, викупатися в Ґванабарській затоці, що, мовляв, і заспокоїть Цизя, і буде сякою– такою гігієною, не зайвою після трьох днів непробудних веселощів, то він, Кашуба, побачив, що Цизьо, як навіжений, зірвався на рівні ноги й щодуху мчить геть від води, не чуючи, що йому гукає Павло, який, звісно, не міг знати, що коли Цизьо, приставши на Павлову пораду, знову сів на пісок і заходився вивільнюватися від черевиків і одягу, його, Цизів, погляд, випадково скознувши по воді, раптом засік Віктора Платоновича, котрий, збиваючи порожевілу воду в стрімкі, щоразу вогнистіші вахлярі, з подиву гідною швидкістю вигарцьовував затокою, – видиво, від якого, звісно, Цизя й обсипало жаром, змусивши схопити поскидані на купу манатки й чимдуж дременути до міста, а вже тоді навздогін за ним кинувся й Павло Кашуба, вигукуючи, що з ним, Цизьом, приключилося і чому він біжить від води, як чорт від ладану, висвистуючи ратицями, хоча саме причини, чому він так біжить, нехай і якою безглуздою видалася б Павлові ця втеча, Цизьо ніяк не здолав би витлумачити своєму товаришеві просто тому, що деяких речей не випадало прозраджувати (не зі страху, мовляв, Павло висміє Цизьові надмірні забобони, – від клинів так легко не вмирають, та й Павло ледве чи виявився б у такій справі надміру нетямущий, – а радше, про всяк випадок, заради запобіжної обачности, бо ануж розповіджене, – лиха година його бери! – замість поринути в небуття, від зайвого розблягузкування ще, бува, остаточно втілиться в дійсність і тоді невідчіпно до самої домовини й сочитиме Цизя на кожному кроці, вкорочуючи і так коротке життя, а тому про деякі з’яви й події ліпше не давати зайвої волі язикові), розповідаючи навіть Кашубі про кентавра, якого він, Цизьо, хворобливо боявся, звідкись додатковою бганкою свідомости, що раптом об’явилася в найглухіших закутинах його єства й вже розклітковувала світ, нехтуючи дотеперішнім Цизьовим досвідом, на чарупки іншого, може, й далекосяжнішого, тільки надто ятрущого пізнання, зазираючи наперед, – що саме з кентавровою присутністю якимось робом пов’язана його, Цизьова, смерть, від якої, властиво, всупереч передчуттям, що їх Цизьо, ймовірно, просто не зумів належно витлумачити, роками пізніше Віктор Платонович врятує його, Цизя, одним стрибком відгородивши від тієї велетенської вогняної опуки, котру провидіння час від часу насилає поглинати й відновлювати світ і котра встигла Цизьові Паралізувати лівий бік, поклавши край першій і останній Цизьовій винятково сердечній гутірці з кентавром серед Індійського океану, коли Цизьо (вже не як матрос, а як турист) подався в такі фатальні (на думку знайомих і рідних), а насправді, може, й рятівні для нього морські мандри, де він, Цизьо, втямив нарешті те, про що досі й гадки не мав і що доперва й запалило інше світло в його грудях, аби він хоч однією ногою добіг свого призначення, від якого він досі так наполегливо ухилявся, – і все це лише тому, що він, прилетівши з Америки до Франкфурту на короткі відвідини, пов’язані частково з ґешефтярськими, частково, як це волів висловлюватися Цизьо, з організаційними справами до Корнійчуків (в яких саме гостювали два свіжі пенсіонери: Григір Підкуймуха, меліоратор, в’язень сталінських концтаборів, сторож, банковий службовець, вдосконалювач світу, принагідний укладач віршованих сентенцій і взагалі людина без усталеного фаху, що подорожувала тепер на далекі віддалі, звісно, не на свою, більш ніж скромну пенсію, а на даровий квиток, котрий йому, Підкуймусі, оплатили давні приятелі з діпівського табору в Ашаффенбурзі, а нині маєтні мешканці в Австралії, що, пішовши й собі на тяжко вигарьований відпочинок, згадали про свого неудатного земляка в Америці й запросили до себе в гості, наслідком чого Корнійчуки у Франкфурті на Майні і стали першим етапом Підкуймушиної подорожі, про що Підкуймуха одразу ж і поінформував Цизя, питаючи, чи й Цизьо не поїде з ним до Австралії заради веселішого товариства, та математик Михайло Позенко, котрий, посварившися з усією родиною: наймолодшим сином, дочкою, невісткою й жінкою, яка боялася відпускати свого зовсім не старого старого, – так наче йшлося про столітнього дідуся, – одинцем у далекі мандри, а він, Позенко, ще й затявся, шо подорожуватиме без супровідників, котрі лише утруднюватимуть пересування, – їхав до Лаосу, аби звідти якось пробратися до В’єтнаму, щоб побачити країну, де загинув його старший, улюблений син, на пошуки могили котрого Позенко намовив поїхати з ним і Цизя, переконливо викладаючи своєму новому приятелеві, мовляв, там вони обоє, згідно з Позенковими якнайточнішими розрахунками, знайдуть не лише місце, де нібито загинув Позенків син, який у дійсності аж ніяк не міг загинути, бо так, як він, Данило, майже щоночі сниться йому, батькові, так мертві не сняться, – а знайдуть і вхід до загинул их континентів, щоб звідти винести людям бодай пригорщу живої води, котра випростує душУ й помисли, пригадуючи заляканим креатурам, що людина створена на подобу Божу, а не гієнного падла, – правда, що її слабодухи в лиху годину накрили мокрим рядном, і тому зло й ухопило одразу весь світ у лещата, поставивши під загрозу існування всього людства, проти чого він, Позенко, під сучасну пору знає лише один єдиний лік: віднайти вхід до загинулих континентів, вхід, якии стало мандрує, але який тепер за його, Позенковими, вимислюваннями, що їх він провадить мало не зі шкільної лави, той самий вхід, що за його, Позенкового, дитинства перебував деякий час у Ніжені, тепер мусів би міститися десь на межі Лаосу й В’єтнаму вже хоча б з тієї причини, що, поминаючи всі свої кропіткі діяграми й обрахунки, він, Позенко, усім єством чує: його син, Данило, котрого він, батько, єдиного, крім Цизя, на світі зважився втаємничити в існування колись загиблих, однак стало в сусідніх площинах присутніх континентів, напевне знайшов до них вхід і, самозрозуміла річ, не витримав, аби туди не податися, спричинивши своїм тимчасовим зникненням безглузде офіційне повідомлення, ніби він загинув, напоровшися на ворожу міну, що саме собою виключене, бо він, Позенко, має зовсім виразне відчуття, – а його так легко не опадають подібні відчуття, Бог цьому свідок! – відчуття, яке годі пояснити жодним уроєнням, надто вже воно конкретне, властиво, це вже навіть не відчуття, а зовсім виразне бачення, що його, Позенків, син живий, справді живий, хочби й що там інше казали й свідчили! – адже його син, його розумний, обдарований Данило, в якого він, Позенко, вклав найліпшу частину самого себе, просто не міг отак безглуздо вмерти, це виключена річ, попри те, що цього він, батько, досі жодній людині, навіть власній жінці, яка не менше, ніж він, тільки по-інакшому, побивається за сином, не прозраджував, щоб уникнути зайвого поголосу, ніби в нього з великого горя потьмарився мозок, і це лише на тій підставі, що його, Позенків, досвід трохи відмінний від досвіду переважної більшости неборак, які, притлумлені буденщиною, не встигли чи полінувалися уважніше придивитися до власного довкілля, котре зовсім не аж таке відмуроване від інших світів, як це декому здається, у чому, зрештою, Цизьо з його, Позенковою, допомогою ще на власні очі переконається, – твердження, завдяки якому, – а хіба людина, в котрій хоч трохи жевріє жива, не зогнила душа, слухаючи такі пристрасні запевнення, здолала б лишитися цілком байдужою, тим більше, що Позенко своїми розповідями бив у саме осереддя Цизьового єства, яке одразу ж стрепенулося, здивувавши самого Цизя, котрому в першу мить здалося, ніби його всього з думками й нутрощами обернули на велетенське поле кульбаб, які знялися назустріч Позенкові? – Цизьо, замість повертатися до Сполучених Штатів, і потелефонував дружині, що вилітає до Каїру, звідки пароплавом подасться до Індії, ну й до Лаосу, а потім, – незаключене, також пароплавом, а не літаком, хоч це й довго тРиватиме, – але якщо вже це має бути відпустка, то нехай вона паю і буде, – до Австралії, – тобто, що він, Цизьо, поза плянами, – проте так йому зараз виходить, і про це він докладніше розповість пізніше, бо телефоном надто обтяжливо вдаватися до подробиць, та й пощо викидати на вітер гроші, – здійснить відпочинкову подорож океаном, – саме ту подорож, на якій дедалі настирливіше наполягав Цизів лікар, Юліян Гарасевич, а за ним і не абияк схвильована Марина, в переконанні, ніби саме така подорож без родини, друзів і обов’язків конечна для Цизьового здоров’я, що й справді без видимих на те причин почало підупадати, хоча Цизьо, попри Маринині вмовляння, не дуже прислухався до лікарів, навіть до Юліяна Гарасевича, не виключене ще й тому, що після зустрічі на рівнику зі старчиком, котрий дарував Цизьові багатства, – на відміну від того, як це було раніше, – море, заради якого Цизьо утік з дому, і взагалі водна стихія, без котрої не дихалося на повні груди, майже перестала зваблювати Цизя світ-заочі, – і він ледве чи подався б у морську подорож, якби не Позенко, – до якого відразу, щойно той звірився Цизьові, викладаючи своєму спочатку приголомшеному, а потім наче сп’янілому співбесідникові припущення, про котрі, мовляв, він, Позенко, ні з ким так відверто не гуторив, потяглася Цизьова душа, лише тимчасово занечулена надто цьогосвітньою активністю, спрагла подвигу, світла й дива, як за юнацьких років, – оскільки тривала подорож покищо ніяк не вкладалася в Цизьові калькуляції з тієї простої причини, що при деяких ґешефтярських справах він сам конче мав би бути присутній, не вдаючися до посередників, котрі тільки й чекають, аби вирвати ініціативу з його рук, і це напевне й станеться, що, однак, як Цизьо про це подумав, ані трохи не засмутило його чи то завдяки тому, що грошовий демон так і не ухистився отаборитися в його душі, оскільки Цизьо завжди пам’ятав про зустріч зі старчиком і про те, що всі його, Цизьові, багатства, до здобуття яких він доклав і своїх зусиль, ніби випозичені на короткий час, а чи завдяки тому, що дивним робом він, Цизьо, вже тоді зовсім певне знав, – звісно, не мозком, а чимось на подобу внутрішніх спалахів міжклітинної сигнальної плазми, котра ще не досягала підмурків свідомости: для нього Цизя, починається новий, і то найсуттєвіший відтинок його життя, і тут уже ані трохи не важить, чи, якби не Позенко, він, Цизьо, може, ніколи не погодився б і не…), дався намовити себе на подорож кораблем через Індійський океан, де йому, Цизьові, востаннє і довелося бачити людино-коня і не лише з ним щиро балакати, а й перед обличчям смерти, яка у вигляді кулястої блискавки велетенських розмірів наблизилася була до Цизя, подарувати кентаврові старичкове кресало в надії, що Віктор Платонович належно використає цей подарунок для майбутніх поколінь, за долю яких так уболівав кентавр, спонукавши Цизя вчинити те, що він вчинив.

Тобто, коли Цизьо, залишивши в каюті Позенка, вийшов на палубу подихати свіжим повітрям і зауважив на бакборті кентавра, 0ін, звісно, пам’ятаючи першу зустріч на рівнику, кинувся навтьоки, однак Віктор Платонович, чи то вдаючи, ніби він не помітив Цизьового наміру порятуватися втечею, чи то й справді витлумачивши Цизів надто рвучкий поспіх не як небажання зустрітися з ним, кентавром, а як раптовий зблиск думки, з якою Цизьо біг униз, щоб поділитися нею з Позенком, з котрим він безнастанно нараджувався, додаючи й свого глека на капусту до Позенкових креслень, вирахувань і щоразу нових поправок і через це нехтуючи присутністю кентавра, що кілька разів, – звісно, не надто настирливо, – встромлював голову до їхньої каюти, – Віктор Платонович єдиним стрибком перегородив Цизьові дорогу й ригукнув, що конче мусить вилити перед ним, Цизьом, наболілу душу, після чого, самозрозуміла річ, Цизьові вже не випадало не лише втікати, а й дещо уважніше поставитися до чотириногого співбесідника, який одразу ж, ледве встигаючи передихувати, попри Цизьові кількаразові запевнення, мовляв, у них обох є досить часу і нехай він, кентавр, так не поспішає, – заходився викладати Цизьові, як він, Віктор Платонович, оце вдруге їде відвідати дочку Віруньки Гаврись – Гузар – Настю, котра в Нью-Йорку, цьому новітньому Вавилоні, ще коли жила при матері, що деякий час, поки Настя вчилася, здавала частину помешкання, спочатку одну, а тоді й другу кімнату на винайм, – запізналася зі студентом Колюмбійського університету, лаоським принцом, як це згодом виявилося, а тоді просто собі смиренним, трохи засмаглявим квартирантом, який зажадав навчатися української мови і справді опанував її настільки, що й згодом вільно порозумівався нею з Віктором Платоновичем, – усе це, звісно, на догоду Віруньці, що для своєї одиначки бажала зятя-українця, пручаючися, аби зайвий раз, і то саме тоді, як на уярмленій «нашій, не своїй землі» викорінюють весь народ, не йшла на погній по чужих бездушних культурах українська кров, вирощуючи нетямущих бовдурів без роду й племени та ще роз’юшених україножерів з власних онуків, надмухуваних українофобною ненавистю чужими, мстивими богами, проти чого Вірунька й пробувала вберегти Настю, котра, певна річ, нічого й слухати не хотіла, учадівши від любови, мовляв, або лаоський принц, або з мосту в воду! – а що мала Вірунька чинити? – отож і побралася Настя зі своїм тьмянооким судженим, і в неї вже знайшлося троє Яточок, за якими він, Віктор Платонович, просто гинув, марно натинаючися намовити Настю віддати йому і хлопчика, і обох дівчаток, так разюче схожих на діда, Самійла Гаврися, якого разом Чоловіком Віруньки, Денисом Гузаром, одразу ж після війни вже в Берліні з англійської зони викрали й забили радянці, – віддати йому, кентаврові, бодай тимчасово на виховання, а саму Настю разом зі слабою Вірунькою й поштивим лаоським принцом, не чекаючи, заки їх усіх у лляні ощасливлення людства виріжуть місцеві червоні світовдосконалювачі, що всю плянету затялися перетворити на концентраційний табір, переїхати до Осло, хоч на кілька місяців до Устима, що тепер пішов на пенсію, живе сам, як палець, у просторій віллі з чудовим садком, де, як на північ, достигають винятково солодкі полуниці й черешні, в яких Устим, як і всі його діди й прадіди з Лівобережжя, особливо кохається на дозвіллі, котрого, щоправда, в Устима обмаль, з певного погляду навіть менше, ніж раніше, бо тепер Устим, що досі стояв осторонь від діяспорного життя, майже весь свій час віддає українській громадській діяльності, всіляко сприяючи, – що й зрозуміле, оскільки надто вже затято единонеділимні народовбивці в Москві заходилися винищувати українську націю, аби й сліду її не лишилося на землі, і тому й Устимові не випадало сидіти, склавши руки, замість діяти, – всіляко сприяючи розбудові зв’язків українців на вигнанні з чужинцями, яким старші браточки різних мастей продудніли вуха про неіснування окремішньої української нації та про кровожерних гієн-самостійників, що просто з неба звалилися на горе святої матінки Росії, аби її розшматувати, цим зайвий раз засвідчивши, наскільки бездержавні нації – підлі, людиноненависницькі й кровожерні, і тому їм, заради порятунку всього людства, тільки й місця, що в Мордовії та по безіменних без ліку братніх могилах на подобу тих у Вінниці, про які й пес не гавкне, – та й хто коли репетував про кривди українців, цю безсловесну, сіру, століттями зросійщувану худобу, в найліпшому випадку ласкаво називану хохлами, видушення якої й на мить не затьмарить підрожевленої свідомости перегодованого україножерного світу! – дійсність, яка врешті-решт і спонукала Устима не лише стати активним членом комітету за звільнення політв’язнів у Радянському Союзі, а й вдатися (очевидно, на його, Віктора Платоновича, наполегливу спонуку, бо Устим довго відпекувався, що він на те ніби не надається) до написання спогадів про нещадно придушувану боротьбу за самостійність, в якій і Устимові довелося взяти участь, щоб серед навколишніх здалеку керованих платних і неплатних клоак з брехні, цькування й наклепів лишити своє, нехай і яке мікроскопічне, нехай і яке запхекане (але правди не запхекати, хочби й скільки неправда гриміла ратицями), лишити нехитре, подекуди надто сумне, проте наскрізь правдиве свідчення, навіть якщо це свідчення покищо й сягає виключно його, Віктор3 Платоновича, вух, хоча, звісно, нехай Цизьо не уявляє собі цього так, наче Устим тільки те й робить, що за першої-ліпшої нагоди мордує його, кентавра, читанням своїх мемуарів! – радше навпаки; Цизьо просто поняття не має, який Устим на цьому пункті делікатний! Властиво, заделікатний, і через цю делікатність йому, Вікторові Платоновичу, який любить не лише сам говорити, а й дешицю послухати, щоразу доводиться наполегливо вмовляти устима, аби він витяг з шухляди свої записки, бо Устим переважно, замість прочитати один, другий уривок зі спогадів, яких він трохи соромиться, потерпаючи, – як на його, Віктора Платоновича, думку, – цілком безпідставно, – мовляв, надто вже вони сухо й нештудерно, наче записи в корабельному журналі, покладені на папір, – воліє грати з ним, кентавром, у шахи, що, – нема слів, – сама собою приємна розвага, оскільки в Устима на шахи добре спланований мозок, але вона, на жаль, як і кожна розвага, не заступає для нього, Віктора Платоновича, який завжди був безнадійним дітолюбом, звичайнісінького дитячого виховання, занедбаного по всьому світу, – виховання майбутніх, не скалічених страхом, ненавистю й сектярською нетерпимістю повновартісних мешканців земної кулі, виховання, до якого він, кентавр, має справжнє покликання, попри те, що Настя, завдяки молодості й трохи невідповідному оточенню й сумнівається в цьому, завдаючи йому, досвідченій няньці й випробуваному наставникові, нестерпного болю, аж він, Віктор Платонович, щоб остаточно не захиріти з розпачу, – ну, просто камінь на серці, та й годі! – і вирішив оце, нехай і зовсім не джентлменським способом, височити Цизя на палубі й вилити йому нарешті всі свої жалі, бож кому чужому отак просто відкриєш душу? тим більше, що до Цизя він, кентавр, одразу ж, як колись до покійного незрівняного Петруся Саламахи, перейнявся повним довір’ям, почувши випадково, з яким вирозумінням він, Цизьо, балакає з Позенком про його загиблого сина у В’єтнамі, – признання, котре слово за словом і надихнуло Цизя, хоча він досі, властиво, остерігався про це з кимось говорити, але то якось саме собою вийшло, – надихнуло Цизя розповісти Вікторові Платоновичу і про їхню першу зустріч на рівнику, і про те, як він, Цизьо, відтоді його, Віктора Платоновича, нестямно боявся, чомусь пов’язуючи його, кентаврову, появу конче зі своєю ґвалтовною °мертю, і то не так з його, Цизьовою, особистою смертю, – кожній Л|°Дині і так раніше чи пізніше покладено вмерти, – як з кінцем всього світу, і про старчикове кресало, заховане в його, Цизьових, грудях, про що Цизьові досі не лише незручно, а й лячно було оповідати, адже навіть Геннадієві, хоча первісно Цизьо й мав намір, він так і не зважився звіритися, і не виключене: саме тому, що він тоді стримався й промовчав, йому й пішло одразу в руки багатство, котре напевно розвіялося б тієї миті, як він, Цизьо, про те бодай одній живій істоті розповів би, – а кентаврові не тільки звірився, а й з власної волі, без жодної на те з боку Віктора Платоновича спонуки, подарував кресало, щоб воно послужило на добро прийдешніх поколінь, за долю яких так тяжко побивався Віктор Платонович, розтлумачуючи Цизьові свій погляд на дитяче виховання, аж Цизьо, не вагаючися, які наслідки це матиме для нього самого, – а втім, що важили будь-які наслідки для нього самого, коли йшлося про порятунок усього людства? – й вийняв із грудей старчикове кресало, хоча саме тому, що кресало опинилося в повітрі, з океану, як джин з відкоркованої пляшки, й виснувалася та циклопічна вогняна куля, що виключно завдяки блискавичному втручанню Віктора Платоновича, замість спопелити Цизя, а за ним і весь світ, а, може, й усю світобудову, лише спаралізувала Цизьові лівий бік, сповнивши неповороткого каліку назавжди неослабним, з роками дедалі глибше усвідомлюваним подивом, якими звивистими шляхами Провидіння веде чоловіка, часто всупереч безголовій людській волі, до власного призначення, бож заки все це сталося, Цизьо наперед знав: тієї секунди, як він вийме з грудей старчикове кресало, його чекає неуникненна смерть, але саме ця смерть, якої він досі так боявся, нишком соромлячися й потерпаючи за цей нічим не поясненний страх, котрий коштував йому не одну безсонну ніч, насідаючи ядухою на груди, – ця сама смерть перестала його жахати тієї миті, як кентавр трохи докладніше заходився викладати йому свій погляд на дитяче виховання.