Текст книги "Роман про людське призначення"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Звісно, коли Славко постеріг біля себе Дзиндру в кармазиновому жупані й синіх шараварах, він спочатку узяв був його за Миколу Скирду з канадської капелі бандуристів, що саме приїхали до Мюнхену на Гастролі і на виступи яких уже другий вечір носило Славка й Тараса, що ніяк не міг наговоритися з Миколою, надхненним бабієм, співаком, жокеєм, ветеринаром, знавцем африканських магічних ритуалів, вродженим комбінатором, а тепер диригентом капелі бандуристів, ну, а найголовніше, давнім Тарасовим ще з таборової шкільної лави приятелем, котрий, поспішаючи на зустріч, не встиг переодягнутися після виступу, а ще поверх барвистого строю накинув плаща, як тоді після концерту в Ніцці, коли Микола в присутності Тараса й Славка, що їм він оплатив дорогу, аби мати на три дні біля себе товариство для ШІ надавши окриленішого вигляду своєму карбованому обличчю античність якого ще протистояла підміновуванню оковитої, опустився на коліно (надхненний порух чарувальника жіночих сердець: посвист невидимого капелюха зі струсевими перами мушкетерського уклону під супровідне клацання острог) перед молоденькою, дійсно сліпучою красунею-повією (такої променистої істоти Славко доти ще не подибував), котра сиділа за кермом при опущеному склі, чекаючи на грошовитих клієнтів, а Микола, попри, здавалося б, не абиякий досвід, полонившися її королівським вирядом, а особливо її дитячими туркусовими очима, узяв її за родичку тих корононосіїв, перед якими він щойно виступав з концертом, і за півнячою звичкою одразу впав на коліно, щоб піднести до уст персикові пальчики небесного створіння, яке, назвавши свою ціну, вихором поставило протверезілого молільника на рівні ноги (одвічна відраза дон-жуана до собі подібних, що не терпить власних вад в інших; хіба, зрештою, людина не найнепримиренніша саме до того, на що слабує? – відраза, яка Славка більше здивувала й заболіла йому, ніж те, що красуня виявилася надто досяжною, бож для Славка вона назавжди залишилася райським видивом, побути довше в присутності якого завадили не порожні кишені, а Миколине шаленство, оскільки красуня, почувши Славкову заувагу, котрий не витримав, аби голосно не дорікнути Миколі в хамстві супроти жінки, сміючися запропонувала землякам безплатні послуги, що викликало в Миколи напад гістерії, подібної до нападу епілепсії, – Славко ніколи не бачив, щоб чоловік так ридма плакав, метикуючи розтрощити голову об кам’яний ріг хідника, хоча Славко й Тарас вчепилися в навіженого й тримали, аж поки викликаний співчутливою красунею-землячкою лікар дав тамувальну іньєкцію, проте Микола ще в готелі довгий час схлипував, кличучи синьооку Настю Підгайну з сіамського притону, куди він сам завів її в чорну годину, яка трапляється в кожному житті, аби з дурної голови раз і назавжди позбутися надто ніжної над собою опіки (коли Настя не повернулася з подорожі, а Микола на питання, де поділася його Тінь, здвигнув плечима, мовляв, вона, відцуравшися роду, шкіри й ДУші, що так властиво жінкам, цим істотам, у яких лише солома в г°лові, одружилася з папуасом, Славкові ще довго пригадувався вираз її обличчя того вечора, як вони всі сиділи в Юхима Вошини, яткуючи день його народження, а Місько Гудемчук ляснув Миколу по плечі, приказуючи, що вони Миколу ще оженять, аби він облишив тинятися світом, тим більше, що віддана подруга на все життя вже є, котра, хоч він і не обіцяв з нею побратися, знехтувавши людськими язиками, супроводжувала його в усіх мандрах), однак коли Дзиндра повернув до Славка гостре, трохи подібне до зображень козака Мамая, шляхетне обличчя, Славко збагнув, що тут нема сумніву.

Очевидна річ, Славкові й на думку не спало поцікавитися, чи Дзиндра справді той самий Дзиндра, з теорії дзеркал якого Тарас висновував мало не всі закони світобудови, що їх Славко однак не міг второпати, і яким чином він, Дзиндра, народившися в п’ятнадцятому столітті (якщо це століття дійсно було п’ятнадцяте століття, а не означення якогось коду, що їх, грішним ділом, полюбляв Тарас, тлумачачи неуважному Славкові, мовляв, усі, хоч і які, здавалося б, буденні речі є носіями вселенського на силові частки подрібненого шифру, дійсний сенс якого Славко пустив повз вуха, попри щире старання запам'ятати Тарасові пояснення, зробивши йому тим самим бодай малу приємність, оскільки Славкові розумові центри самі підступно вимикалися від слів «шифр» чи «код», доводячи терплячого Тараса до печерного розпачу, – Славкові часом аж до ниття в грудях ставало шкода Тараса, який за вуха тягнув його на шлях добра й самовдосконалення, але Славко нічого не міг вдіяти зі своєю головою, де нічого путнього не трималося), і яким чином він, Дзиндра, досі невмирущий, коли все живе підвладне проминанню, та Дзиндра так заразливо засміявся, від чого Славкові стокротки залили душу, аж закортіло самому плигати й реготати до корчів у паху, ні на мить не вагаючися, чи це, бува, не надто безсоромний вияв атавізму, цього, за виразом Тараса, насушного гальма на шляху до вилюднення, що Славко ані не спитав, ані не здивувався (лише серце зупинилося, а тоді одним стрибком розширилося на обидві легені, витиснувши притлумленого власника з тіла, аби він ляпнув на всі чотири і, одразу ж вирваний із проріджених клітин світловим вихорем, помчав на тому віддиху, котрий унедійснював досі непроникальні плошини), коли він поруч із засмаглим Дзиндрою, наче той тільки й робив, що вилежувався на сонці, в самих плавках опинився на Трухановому острові, тримаючи в руках приймача, як дві краплі води, схожого на той, котрий привезла з подорожі Україною Лариса Сиворакша своїм нащадкам у Канаді, пояснюючи, що цей дещо громіздкий сувенір і є брехунець, оскільки тепер на Україні інакше й не називають радіо, з якого, наражаючися на утиски, уперто слухають закордонних пересилань на коротких хвилях, що їх Славкові (правда, Славко, хотів був відмовитися, та Дзиндра махнув рукою, мовляв, нехай) за десятку вмонтував чолов’яга, котрий ціле літо додатковою технікою обслуговував пляжників, закінчивши поратися в дротяній скринці за мить до того, як кадебівники налетіли на гурт молодих людей (Славко пізніше роздивився серед юнаків і дещо старших) у вишиваних сорочках, що їх кадебівники, ніби кожна утла вишивка оберталася на пащеку вогневергальної гідри, кинулися шматувати на щойно заарештовуваних молодиках, котрі перед частково сторопілою, частково вороже настовбурченою («опять эти проклятые самостийники!»), а то й просто (і ці переважали) зачудованою публікою, в «моя хата скраю» якої постукало неоновим п’ястуком Провидіння (не дарма дух віє, де схоче), – співали непофальшованих асиміляторськими народовбивцями українських пісень про волю, світло й людську гідність, ширячи серед століттями махровою російщиною випалюваних сердець і голів буржуазно-націоналістичну моровицю, смертельну для червоної імперії, – ані тоді, коли вони удвох завернули в провулок (тільки вже не в плавках, а в потертих і заяложених костюмчиках, наче цілий день пролежали на спині, порпаючися в залізних нутрощах зіпсованого авта, як Дмитро Закута, що аж кинув письменницьку діяльність, аби встигати після кожного незначного проїзду лагодити новопридбаного «Запорожця», на якому, як це сам Закута признався у професора Федоренка Дзиндрі, він востаннє відвіз Ганну Климів додому, де її й замордували кадебівники, – з мертвими раз назавжди спокій! – бо жодні погрози не спромоглися змусити не тільки зовнішньо, а й унутрішньо богатирську Ганну ходити на рівні мишачого росту, Ганну, яка наважилася сміятися з упривілейованих катюжок, котрі за допомогою найновішої техніки затялися звести весь український народ на гнойовище з асимільованих лакуз, де не передбачалося місця на таких, як Ганна, за шо вгодовані посіпаки тьми гуртом, – адже Ганна боронилася, аж доки їй ззаду залізякою розтрощили череп, – частинами уоивали атлетичну жінку, незнищенний голос якої лишився хрипіти на стрічці підслухову– вального апарату, що його в поспіху, – на ліквідацію паскудної мазепинської ворохобниці пішло більше часу, ніж плянувалося, – забули вимонтувати єдинонеділимні ощасливлювачі людства, щоб потім звалити вбивство, – хоча стрічка вже ходила по руках; але що там стрічка, коли дійсне лише те, що наказано згори вважати за дійсне! – на нібито неосудного слабенького свекра, якого представники єдиної на світі непомильної держави поспішили кинути під потяг, – ніхто нічого не чув і не бачив, усіх свідків втоптали в братні могили, не лишилося жодного рота розповісти, і однак правда виходить на світло денне! – аби не так для надто пискатих, – на щастя, розсварених націоналістично-буржуазних гавкунів з-за кордону, – як для щиросердих, розмагнічених рятівною віддаллю від братнього раю м’якодухих селепків в оазі західньої законности, зневажуваної кнурячими писками червоних чингісханівців, для яких єдина законність – нагаї й насильство, а решта гниль; – для щиросердих селепків, ладних на перший посвист щуролова повірити у веселкову торохту, – а як не повірити, коли з кожної ворітниці тільки й дмухають добре плачені бурякові сурми про безклясовий рай, хоча в кожному червоному раю, щойно дориваються до влади послідовники бородача, одразу ж летять голови праворуч і ліворуч, ледве встигають зрівнювати з землею братні могили! – аби мати сяке-таке алібі, – людський мозок? пхе! скажи йому тисячу разів, що чорне – біле, і він, плазуючи, повірить: біле, біле! – інакше хіба на кожному кроці перемагало б зло і його похідні: нахабство і демагогія? – аби мати сяке-таке алібі й бити в бутлю якщо не самих емігрантів, яким не витнеш із пам’яті ні штучного голоду на Україні, ні масових розстрілів, ні чавуннощелепної русифікації, хоча час гоїть виразки, а українцям ще Господь забув уділити злопам’ятности, і вони ніколи не надмухуються, як інші, заподіяними їм лихами, – аби мати сяке-таке алібі й бити в бутлю якщо вже не самих ялових емігрантів, то їхніх м'якотілих, перегодованих вітамінами Телесиків, виспівуючи їм кутим у сталінському горнилі голосочком чи то в пересиланнях за кордон, – бож закордонних не посадиш до концтаборів і психолікарень, аби й гадка щезла про ворохобницьку мазепинсько-бандерівську націю, – чи то в підлакованих «Нових обріях» про щире піклування українським народом з тією самою м’ясожерною нахабністю, – косоока ментальність червоної орди, – з якою в Харкові під час найлютішого голоду виставляли для західнього телятка Еріо за ніч уздовж вокзалу насаджені ялинки й вітрини, завалені харчами, шо їх потримали на показ так довго, заки чумним містом, терміново очишеним від пухлих трупів, проїде європейський телепень, не спокушений азіатською підступністю, котра потьомкінські села піднесла до рівня Апокаліпсису, який у кінцесвітніх видіннях час від часу й переслідував Славка), – ані, коли вони піднялися крізь прохідний будинок, – суцільні сходи й вікна, – на Хрешатик, що його Славко виходив у снах уздовж і впоперек, оскільки саме на Хрещатику містився центр землі, випромінюючи на весь світ із-під трупного гною потоки живого, цілюшого світла, шляхетности й добра, які досягали й Славка, хоча він народився вже на Заході і знав Київ лише з батьківських розповідей і поганих зняток, але в ньому, попри те, що він завжди стояв осторонь громадського життя і тоді, коли ще жили батьки, і згодом, як ним заопікувався Тарас зі старою Нагірнихою, тягаючи Славка на всі українські імпрези, шоб йому вивітрилися з душі кінцесвітні настрої, пульсував і переливався вранішньою зорею той інший Київ, де тепер Славко з дзиндрою звернули праворуч до Дніпра в немощений курний правулок і постукали в дошками навхрест скріплені двері, що їх відчинив їм професор Федоренко, який згодом пояснив Славкові, і чому Дзиндра невмирущий, і в чому сутність людського покликання, і чому кожному вділено незнищенний голос, хоч людина про те переважно, затуркана буденщиною, і не здогадується, повіривши диявольському щохвилинному навіюванню, ніби вона безголоса і без’язика, бо сатані найстрашніше, коли людина довідається про своє призначення, оскільки тієї ж миті пахолки тьми стають безсилі, – і чому червоні держиморди заповзялися перетворити український народ на безлику, малоросійську льоху, придатну лише на ковбаси імперського великобратнього шлунку, і чому кожній людині дано вирішувати долю всього світу, тільки вона про те не здогадується, аж поки саме Провидіння спересердя штовхне ледачу креатуру до світла, як професор Федоренко штовхнув Славка, аби він з надмірного захоплення перестав репетувати, бож у помешканні скрізь кадебівницькі підслухувальні апарати, але Славко не второпав, попри Дзиндрині знаки, і так голосно охнув, побачивши у професора Федоренка тих, кого він у житті навіть і не мріяв побачити, що той відрухово надто сильно штурхнув ліктем Славка, аж той на мить втратив рівновагу, яка завжди вивітрювалася зі Славка, щойно він глибоко чимось переймався, наслідком чого серед Федоренкового помешкання і настав кінець світу.

Тобто, так одразу ніби нічого й не сталося, лише в Дзиндри на спині з-під засмальцованого піджака спалахнули завбільшки з дві шафи неонові крила, подібні радше до пускових майданчиків, ніж до крил, а тіло професора Федоренка вкрилося рухомими майже прозорими налівциркулями, напівбабками й почало рости, дедалі випрозорюючися, і вже лише тоді Славко зауважив, що в наскрізь проглядній Федоренковій постаті м'ясо й кості розшаровуються не волокнинами, а циклопічними траншеями-стільниками, з гофрованих чарупок яких підводяться виморені голодом, покатовані й постріляй і впереміш з потрощеними кістяками, що хребець по хребцю виструнчуються із купи тліну вгору, на очах обростаючи ставною плоттю, і Славка б’є в груди непродихне прозріння: ці незчисленні постаті, котрі вилонюються перед ним з бляшаних траншей-чарупок – це ж український народ у минулому, теперішньому й майбутньому, а коли це так, то зараз поллються в небуття зорі й галактики з усіма світами й антисвітами, і справді вони вже ллються, лускаючися, й щезають у пітьмі одна за одною, унедійснюючи за собою куснями небо, і Федоренкова голова видовжується уздовж розколотої навпіл світобудови, а Славкові від цього заповняється серце таким присковим шпичасто-імлистим жахом, аж він от-от скидається на могутній радісний трепет, який опав був малого Славка, коли він невдовзі по тому, як не стало батька, чого мати так і не здолала пережити, уперше побачив ватру, біля якої хлопчаки співали не звичайнісіньких пластунських пісень, складених не надто вимогливими, натомість украй патріотичними віршарями й музикотворцями, а двигтющі гімни Всевишньому, на життєносних ядрах яких і тримається світобудова і які, власне, тоді й переінакшили Славкове єство, бо кусник тієї мелодії, може, й справді не призначеної для людського вуха, хоч він і виструмував із людської горлянки, завдяки вищому недоглядові чи особливій ласці Провидіння мікроскопічним волотком надлузнувшися з веселкового стрижня, вибухнув у Славкові, вперше відкривши в його ще дитячому мозку кінцесвітні видіння, хоча Славко про те й словом нікому не обмовився, і то не тому, що йому бракувало слів – не висловити, куди там висловити, а лише згрубша просигналізувати про ті клубчасті, відлиті з блискавки, а заразом і амебно-обрисні з’яви, що їх і значно пізніше не годен був охопити розум, – звісно бракувало б, якби Славкові раптом у хвилевому затемненні спало на думку розблягузкувати про ті видива звичайною мовою, хоча він знав: вистачає йому пальцем діткнутися своїх грудей, і та внутрішня сліпуча сила потужніше, ніж із пожежної кишки, вдарить із його нутра в нутро іншого, знехтувавши уповільненими способами людського порозуміння, а тому що кожного разу серед усесвітнього кінця, котрий переслідував Славка, кінця, що заразом містив у собі і початок нового існування, затуляючи собою незчисленні проміжні подоби, з яких час від часу виринали пробні то жирафо-мухи, то дерево-коти, то шкапи-вельосипеди, то дзвіниці-півні, що були нараз, – і автом Авгія Різниченка, який на Тарасове прохання возив Славка до лікаря в Ґарміші, і самим Авгієм Івановичем, і кущем жасміну з-під вікна пані Олі Суховій, котра вганяла Славка в довготривалі депресії зубчастими трелями її покищо не всесвітньо-визнаної кольоратури, – тому що кожного разу по руїнах зоряних систем розтікалося, завтовшки з кілька галактик або майже зі Славків старий тапчан, світлове поле, угледівши яке Славко завмирав, з острахом усвідомлюючи: це товсте світлове поле чимось подібне – хоча ця подібність не прив’язана ні до чого видимого, – до забур’янілого, колись пущеного під смітник, клаптика землі одразу ж за бльоком, де живе баба Денисенчиха, котра завжди частувала Славка його улюбленими пиріжками з капустою, – це світлове поле, яке так щільно висновується на спопелілих рештках неба, – це доля світу, а одночасно і його, Славкова, доля, як також і доля всього українського народу, а заразом і всього людства, і воно виструмовує перед Славковим зором тому, що він, Славко, мізерна, нікому не потрібна піщина, наділена вузенькою комірчиною мозку, що ніяк не збагне (так само, як Славко не міг збагнути, чому ним завжди не лише Тарас, а й кому лише не лінь, опікувалися), чому саме вона, а не хтось далеко вартісніший, має силу впливати на це поле, від чого залежатиме перебіг світових подій, але Славко, попри те, що всередині присковий товкачик підбиває його на дію, кожного разу не наважується цього вчинити, бо хто ж він такий, аби впливати на долю світу? – і від того, що він не наважується (Славко аж чує, яку ньому рвуться світлові нитки), із чорної діри вгорі витікає, виблискуючи щелепами, шолудива коняка з нескінченним тулубом, котра жере час і простір, а з ними і світлове, майже салатне поле, – так, як колись, – із вітамінного голоду не донюхавши: то не та трава, – шестеро Сидоренчишиних котів накинулися на кущ гортензій у вазончику, що його (Славко вже не пам'ятав, з якої саме нагоди) принесла в подарунок самотній на старість Сидоренчисі його мати, – і шолудива коняка, в якій виразно відлунює, – можливо, лише зблиском роздзяплених гострих зубів, – збірна подібність до Сидоренчишиної котячої зграї, котра вікувала в малому помешканні, ні разу (Сидоренчиха смертельно боялася бруду знадвору, гадаючи, що коли вона випустить на моріжок котів, вони одразу ж принесуть моровицю) не звідавши світу за порогом, на відміну від Колотниченкового пещеного котиська, котрого господар випасував тричі на день, щоб відпружитися від дедалі карколомніших, але натомість стовідсотково ефективних, як це він запевняв своїх друзів, теорій, як рятувати Україну, на яку всі державні нації дивляться, мов на шолудиву коняку, котра хоч і Дихає, тягнучи на собі старшобратні м’ясожерні зади, однак просто не існує, – обертається з високості до Славка і чи то з доганою, чи то з визнанням каже, розтягуючи склади, аж і вони стають завбільшки з її тулуб: «І в кого ти, Славку, такий удався?» – в наслідок чого одна по одній щезають галактики, і Славка опадає надривний розпач, як це на нього насувалося тоді, коли він мусів запихати голову в лікувальну трубу, за допомогою якої його відмагнетизовував, втоптуючи Славкову надто завихрену уяву в °кресленіші шабатурки, лікар у Ґарміші на зворушливо жертвенні, а Для Славка нестерпно прикрі, хоч він те витримував, – домагання Тараса, вигарьовані копійки якого поглинала гаспидна труба, оскільки Тарас поклав собі за найголовніший обов'язок у житті вилікувати Славка від видінь, що заважали ходити крізь мури, попри те, що Славко знав (а це знання відзначалося тією ж непохитністю, як і те, що Славко – Славко, а не скажімо, тітка Устина Прохорук, яка любила перекинутися зі Славком одним, другим словом на есхатологічні теми, вважаючи його за тямущого в цій галузі чоловіка, чи дід Паладій, що за звичкою під церквою чекав на Славка, котрий, – по черзі – залежно від настрою й погоди: в ясну ішов – до греко-католицької, в дощ – до православної, бо православна містилася неподалік від його помешкання, – співав в обох хорах, шкодуючи, що ще нема українсько-магометанської чи ще якихось релігій, – але дід Паладій завжди знав, куди Славко прийде, щоб погуторити про людське призначення, про яке дід Паладій мав зовсім точне уявлення, не раз дивуючи цим Славка, чи спитати про лікувальну трубу, яку Славко, як не траплялося поблизу Тараса, завжди згадував лихим словом, бож усе його єство пручалося, наперед знаючи: в його випадку жодна труба не допоможе), навіть сурма Страшного Суду не видмухає з нього найменшої кінцесвітньої з'яви, оскільки те, шо Славко бачить, незалежне від жодних труб на світі, воно існує – й кінець, тільки це бунтівне знання йому ні до чого, бо він однак не переконає Тараса, котрий робить усе своїм Богом, що з цими видіннями, він, Славко, й помре, та й зрештою, як тут переконати, коли перед Тарасовими засліпленими очима, сливе, довіку манячитиме клишавий Семен Бондаренко, який, попхавшися лікуватися від ревматизму, за допомогою чудодійної труби набрався такої моці (Тарас десь вичитав, що надмір невитраченої фізичної енергії в людині випалює найцупкіші кінцесвітні видива, а тут саме всі кумасі заходилися розблягузкувати про відмолодження Бондаренка), що на старощах кинув свою Бондаренчиху, яка не схотіла лізти в трубу за розпашілим старим, і одружився з молодою, ледачою розвідкою, і вона йому тепер на несхвальний подив Бондаренкових уже дещо підтоптаних синів, дочок і патлатих онуків, – єдино кому імпонував непутящий старий, – щороку народжувала тілистих близнюків, внаслідок чого колишні знайомі один по одному відцуралися помолоділого дідугана, з яким і розмовляти ставало дедалі важче вже хоча б тому, що в хаті, коли не прийди, панував вереск і скрізь висіли, скапуючи на шию, чи лежали купою або мокли в баняках, у яких згодом варили борщ, пелюшки, – та й Бондаренкові думки, замість колишніх вищих матерій, літали на рівні дитячих, нехай і яких рожевих, сідниць, свідчачи про його безповоротне падіння, бо де ж це бачене серед порядних людей, аби чоловік, замість готуватися до смерти, заходився залюднювати світ опецькуватими, ясноокими, в суцільних, ніби навмисне створених для поцілунків, ямочках (що сповнювали не одне материне серце прихованими заздрощами) галасливими нащадками, не журячися тим, хто їх доведе до розуму? – міркування, з огляду на які всі шановані доброчинці, а зокрема непитущий і некурящий Максиміліян Гощук (в якому марнувався, занехаяний атомним віком, дар професійного плакальника, гідного прикрасити своїм троїстим голосінням похорон самого царя царів, а не те що якогось там еміграційного сараку, адже Гощук умів з наймізернішого приводу, – бо що таке привід для справжнього мистця? – запустити такі треноси, аж за хвильку починали шморгати носами, згодом самі собі дивуючися, яким це робом клятий Гощук їх знову увігнав у сльозу, навіть ті, що не оминали нагоди, аби не покпити з непогамованого причитувальника), надхненно осуджуючи старого (а як же його не осуджувати, та й що діялося б на світі, якби всі такі неподобства не осуджувати!), особливо потерпали за скривджену Бондаренчиху, хоча вона сама, яка нібито мала найбільше право виливати жалі на сиву голову розгуляного чоловіка, з котрим прожила ціле життя, ніколи його не осуджувала, ба більше (заки пішла в мандри, одбігши даху над головою, сяких-таких статків, рідних і знайомих), всіляко піклувалася (мірою того, як це їй дозволяла молода, трохи ревнива, – щоправда, цю ревність спричинював не зовнішній вигляд, – який уже там зовнішній вигляд лишився в занедбаної Бондаренчихи, – а щось унутрішнє, чого й сама розвідка не розуміла, хоч то її постійно дратувало, – Бондаренчишина заступниця, котра ніяк не могла втямити, що стара хоче, плутаючися в її клопітному житті), піклувалася тими вічно сопливими, налитими рожевощоким здоров'ям близнюками, наче то були навіть не власні діти, а онуки, перед якими тануло бабине серце, не лишаючи й закамарка на докори (а втім, Бондаренчиха й не належала до тих, що докоряють) супроти колишнього вірного напарника життя, котрий, хоч і втішився попервах, мовляв, стара, дякувати Богові, не має до нього жодних претенсій, але одночасно (і то з часом дедалі настирливіше, чого, здавалося б, аж ніяк не мусіло б бути) чувся в її присутності не стільки винним, як покривдженим (бо хіба то, врешті-решт, не завинила сама Бондаренчиха, що він на схилі віку вподобав молодичку?), що стара так легко, а, головне, аж до безсердечности безсловесно (аби вона його кляла, йому одразу полегшало б), пережила його зраду, яка мусіла б її зломити.

Звісно, коли Бондаренчиха вперше запримітила, як її чоловік шкарубкими пальцями силкується по-модному зав’язати краватку, На які змолоду ніколи не звертав уваги (певно, тоді були інші часи, куди там краватки, коли велетенським щастям здавалося вціліти! – тільки ж однак для неї – навіть замолоду, – чи то стерлося з пам’яті? хоча таке не стирається, бож він справді любив її, вирвавши її, цибатого підлітка, з певної загибелі, яка вже проковтнула батьків, – він ніколи не чепурився), коли вона вперше постерегла, як він по– новому (мозок одразу зафіксував: таким не в той бік розгвинченим, а одночасно й виструнчено зібраним, попри гостре черевце, вона його ще ніколи не бачила, і це нове їй жодною чарупкою не належало) вихиляється перед нею, питаючи, а заразом і не бачачи її (тоді вона вперше – серединою полився такий нескінченний присок, що здавалося, земля під нею топиться, – болісно усвідомила: її фізична присутність, – ця похила, землиста постать з набряклими жиляками на ногах, – алеж і її чоловік не ходив в Аполлонах, – назавжди розматеріялізувапася для нього, і вся вона перетворилася лише на той обмежений відтинок голосу, що його він тієї миті очікував у відповідь), – чи йому пасує колір, а головне, крій піджака (цього піджака із надто модними розкидистими вилогами, – над якими, поволі вивільнюючися із потовщених віком шийних бганок, стриміла Бондаренкова голова, переінакшена незвичним виразом очей, – наче в чоловічки сипнули потовченого скла, а найбільше руханням на вилицях жовен, що їх вона досі не зауважувала, – він, не порадившися з нею, придбав у всюдисущого тандитника Мирослава Колеси, – піти до крамниці виявилося таки забагато – хоча досі Бондаренко нічого сам не купував, особливо ж одягу для себе), вона відчула, як її чоловік, з яким вона мала п'ятеро дітей, істота, котра, здавалося, стала часткою її єства, хоч вона цього йому ніколи допаду не могла висловити, не знаходячи слів на той теплий, незграбнощемливий кусник у собі, що з роками, особливо, як почали відходити діти, дедалі триваліше оприсутнювався в ній від згадки про чоловіка), відколовся і, бувши й далі поруч, назавжди поплив від неї.

Це усвідомлення так несподівано налетіло на неї, випорожнивши й осамітнивши її, що попервах їй здалося: в цю мить її поклали в домовину, бо не стало для кого жити: адже всі її діти, добігши в чужому для неї світі зайвих статків, провадили власне життя і її вже не потребували, навіть коли (щоправда, дедалі рідше, тільки то, – знову ж таки, – переважно від неї залежало) й запрошували до себе (зрештою, чи ж вона не їздила до обох – старшого й наймолодшого синів, до Кості-лікаря в Родайленді з його скоробагатьківською віллою, загромадженою рококовим сріблом і бронзою, з його двома вимозаїкованими на особливе замовлення басейнами в хаті і в садку, з його моторовою яхтою й жінкою-чужинкою, до передчасно облисілого Омеляна; удатного маклера у Філадельфії, в якому вона ледве розпізнавала свого світло-кучерявого сина, котрий після війни ще десятилітнім хлопчиком на сміх усієї родини заробляв продажем старого залізяччя й поштовими значками перші кишенькові гроші, а тепер торгував нерухомостями, які витиснули з його голови й серця все, заради чого було варто жити на світі, та в середущої дочки в Сіднеї гостювала деякий час, котра так і не переконала надто старосвітську матір бодай раз поїхати з австралійським зятем і двома онуками на полювання на кенгуру), де вона, як ніколи, чулася зайвою й обкраденою в чомусь найсуттєвішому, не мігши прийняти того метушливого світу, в який із хворобливим поспіхом всотувалися її діти й онуки, із року в рік слабше володіючи українською мовою, за межами котрої для Бондаренчихи починалося царство бездушних монстрів, що на її очах (і цього її серце не витримувало, бодай би очі не бачили!) поглинало її власну плоть і кров, роблячи з її удатливих нащадків чужоземних дурбасів.

Єдиний, хто їй ще залишився на старість – це був її чоловік, який саме тепер, коли діти поодружувалися, роз’їхавшися по всіх континентах, звідки лише вряди-годи приходили листи, став їй значно ближчий, ніж за молодих років (звісно, вона й замолоду, особливо десь до третьої дитини, дуже любила чоловіка, тільки то було щось зовсім інше, та й потім, як густо пішли діти, – двох вона поховала, і та рана приглухла, але так ніколи й не загоїлася, – вона, Бондаренчиха, ніби вступила в димову завісу, в якій частково розчинився і її чоловік, аж поки десь під старість повітря навколо почало прояснюватися, наближуючи її, літню мужатку, – щоправда, зовсім по-інакшому, – до свого напарника в житті, котрого вона чи не вперше потребувала), і саме тепер, коли вона без нього вже не мислила себе (вона й сама не зауважила, як це сталося, бо досі вона в усьому сама собі зараджувала, а тепер раптом їй забракло внутрішньої підпори, якою тепер мав стати її чоловік), він – волею Провидіння, – кидав її напризволяще.

Спочатку, ця думка стерла її на порох, хоч вона й виду не показала, ще не тямлячи, пощо вона це так ревно приховує від чоловіка, у супружньому збоченні якого чи не вона найбільше й завинила, бож хіба не вона сама (і то якраз тоді, коли вона, здавалося, як ніколи наблизилася до його душі, – чи це наближення теж належало до її старечих уроєнь?) відмовилася йти 3 ним пліч-о-пліч так, як ішла досі? їй треба було поступитися, як вона в усьому поступалася ціле життя, не випадаючи з ролі Дорослішої (хоча чоловік був старший від неї на десять років), обачнішої, витривалішої (попри зовнішню хирлявість, адже в супружньому житті, якщо це не зустріч на одну лише ніч, одне завжди мусить поступатися, і вона, як сильніша, підсвідомо вребрала на себе цей не завжди легкий обов’язок), а вона нагло забаскаличилася, не схотівши (а все, імовірно, тому, що на мить унутрішньо стомившись, – а, може, це лише завинив надто низький тиск, який останнім часом не давав їй промитої води чи просто трохи зносилися нерви, – вона егоїстично захотіла побути слабою), і тому одразу ж у щілину поміж ними і вскочила та дещо тороплена теличка, яка надибала нарешті свою долю в особі її підтоптаного старого, що його вона, Бондаренчиха, випустила з рук, а тепер мусіла випустити і з серця, яке лускалося, пручаючися проти того, що однак не давалося направити, а тоді крізь нескінченний (кольби з живих, ятрущих лусочок) біль усередині, яким просякло все її єство, вона відчула, не тямлячи, що з нею коїться, бож біль не заникав, радість (дивну, ні на що не подібну: у грудях раптом заходили переливні, – кожний завбільшки з Вавилонську вежу, а може, й з усю світобудову – морквяні коркотяги-трелі, які й були нестримною, аж недозволенною радістю), котрої вона досі не звідувала (чи вона просто забула? алеж ні, не забула, такого дійсно в її житті не траплялося, хоча Провидіння, одним ударом забравши в неї батьків, потім, не відомо чому, оскільки по всій країні і далі гуляв серп, стинаючи голови, тримало над нею руку, і вона звідала виняткових розкошів: ані чоловіка не вбили, як іншим, ані дітей не вирвали, розкидавши по дитбудинках, ані саму не погнали на Колиму, Соловки, Магадан, як це ставалося поспіль у кожній родині, куди нові ощасливлювачі людства вдень і вночі, – особливо ж уночі, – занурювали криваву Людинотрощильню, від якої на всю Йосьчину багатонародну імперську трупарню стояв хрускіт поламаних хребтів і душ, ані спухла від штучного голоду, як уся її рідня по батьковій лінії), радість, наче її, Бондаренчиху (невже той підліток – це була вона? що в сімнадцятому році разом з батьками, яким ще гуманний царський уряд, – і ця гуманність особливо поширювалася на національно свідомих представників тих уярмлених народів, котрі попри тристалітнє вправляння мозків не хотіли розчинитися в єдинонеділимній кошарі, – не давав кроку ступити «на власній, не своїй землі», змусивши батька через впливових знайомих шукати притулку у Львові, – приїхала на Велику Україну, куди надхненні, загнані в тарганові щілини соборники з усіх кінців імперії, навіть і з Зеленого Клину, – так, як згодом усі ті, що під час другої світової війни після втечі радянців із Києва, усі ті незалежники різних вдач і світоглядів наїжджали з-за кордону, аби їх одразу ж постріляли німці, – поверталися будувати українську державу, де невдовзі, як уже пролетарські, – але так само: всі в одну ногу – єдинонеділимці, – Ваньки постріляли її наївних татуся й неньку за злісний буржуазний націоналізм, незаперечним доказом якого виявилося їхнє контрреволюційне прагнення насаджувати в рідному краї ще не до кінця витолочену, якусь там задрипану українську мову й культуру, замість єдино рятівної й просвітленої – з виключним правом на інтернаціоналізм російської, що, демагогічними обіцянками приспавши затурканих селепків, – не затурканих одразу винищували, – знову на всю губу почали господарювати на Україні, де із зацькованої, осиротілої Наталки Ченчик, якій ще не сповнилося п’ятнадцятьох років і яка тоді складалася з очей, важкої каштанової коси й цибатих ніг, за кілька тижнів зробилася Бондаренчиха, хоча серед навколишньої розперізаности душ та ідеологій, котрі розливалися безкарним розбоєм і ґвалтом, нищачи все, що здавалося міцносклепане, Бондаренко, бачачи майже хворобливу полохливість своєї неповнолітньої дружини, майже рік терпляче чекав, заки вона до нього звикне, попри те, що коли він, з першого погляду вподобавши її, спитав, чи вона погодиться стати його дружиною, вона відповіла ствердно й не пручалася, ані коли він підхопив її на тачанку, ані коли віз до найближчого палаючого села, ані коли їх у чорній церкві – їй назавжди запам’яталися закіптюжені запорожці на стінах і розквітла яблуня на аналої, хоч, звісно, розквітлої яблуні там аж ніяк не могло бути, і пам’ять перенесла її туди десь з іншого часу, – при двох Бондаренкових товаришах, вінчав старенький, ледве живий священик, що від найменшого шереху переривав вінчання й вигукував, що їх зараз перестріляють денікінці, які від червоних і петлюрівців кілька годин тому прочищали село, а вона від його слів чула не страх, а радість), радість, наче її, Бондаренчиху, звільнили від невидимих кайданів, у які її тяжко закували, щойно вона ступила перші кроки в цьому світі, і ці кайдани обсипалися з неї від того лише, що її старий, який колись ладен був іти за нею крізь пекло, – та й справді, якби не він, вона тоді напевне загинула б, хоча по-справжньому вона полюбила його щойно після першої дитини, – тепер термосив краватку, з неспокоєм зиркаючи в настінне, довге дзеркало, де боком бовваніла її передчасно згарьована постать (може, зрештою, не так і згарьована, як безнадійно занехаяна: одвічне – жінці не вільно занехаювати себе, а хіба вона цього не знала? Певно знала, тільки що з того, коли все життя доводилося дбати про інших? щоправда, тепер випав час і про себе подбати, але вона того своєчасно не навчилася, якось душа не лежала робити Щось виключно для себе, і тому й щілинки, призначені на те, аби жінка дбайливіше пильнувала свою зовнішність – від жінки завжди більше вимагається, – заросли, а нові не прорізалися, як в інших Розумніших жінок, яких не кидали чоловіки), щоб попри ятрущість безповоротної втрати того, що досі виповнювало її: чоловік, діти і знову чоловік, півжиття в пелюшках, які так рано прийшли до неї, а в коротких просвітах – її зсудомлювало, а Бондаренко не перечив, – принагідна самоосвіта, курси, заробітки, навчання на аґронома (уже з трьома дітьми), вчительку, на лаборантку, геолога (випала нагода, та зрештою, та галузь її найбільше й цікавила), і все це з її малолітнім кагалом, з одвічними переїздами з місця на місце, просто незбагненно, як її тоді на все вистачало, – вона, ще пронизана густим, рапавим болем, який миттю зробив її собі самій чужою, випорожненою й зайвою, відчула нагло таку наскрізну, як протяг, полегшу, наче доля її на старощах (і то саме тоді, коли в неї, Бондаренчихи, нічого не лишилося, коли навіть її нутро пішло з вітром) прочинила віконце в інший світ, жартома показавши замотеличеній креатурі: дивися, Хомихо невірна, ти була призначена для чогось зовсім іншого, до чого ти однак не зважилася не те що піднестися, а й сягнути думкою, хоч воно терпляче чекало на тебе від народження, але ти (і то зовсім не тому, що рано втратила батьків, інші теж втрачали, і їх не понесло за течією), ледве зіп’явшися на ноги, потяглася не за своїм, а за першим-ліпшим, тобі не призначуваним життям, аби воно тебе вмить обвішало чоловіком (то ані трохи не міняє справи, що ти його й досі любиш), дітьми, обов’язками й непролазною, як тобі здавалося, буденщиною, за якою ти так і не встигла розгледіти, пощо ти взагалі прийшла на цей світ, проте Божі шляхи незбагненні, і тому щойно тепер (щоправда, не виключене, що й раніше так само було – тепер, тільки ти того тепер – до сьогодні не помітила) ти, стара, немічна, всіма забута (тільки ж зізнайся: хіба не ти сама винна, що забута, бож чи не цього тобі, – звісно, не відкрито, ясним розумом, а десь у потаємних глибинах твого єства, – хотілося, не хотілося?) і тому щойно тепер ти вперше вільна, – хоч їй, Бондаренчисі, одночасно робилося й соромно за цю свою нововиявлену й незвичну, покищо лише внутрішню волю, про яку ніхто (а найменше її чоловік) не здогадувався; та й кому взагалі спало б на думку, що не її чоловік, котрого всі одностайно засуджували за молоду розвідку, а вона, Бондаренчиха, вперше безсоромно виломилася на волю, покинувши, як ганчір’я, дотеперішнє життя за собою?