Текст книги "Роман про людське призначення"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Властиво, копи Чоботаренко прочинив двері до Архипчукової господи, він зауважив посеред величезної трапецієподібної кімнати двоє ночов на дерев’яних спорудах, – наче пририхтованих для відливання бронзового коня з віднайденого Леонардового записника, на відбитку якого Чоботаренко натрапив в одному з купи ілюстрованих журналів, що їх до масних плям зачитали пацієнти, чекаючи кожен своєї черги, коли ходив до лікаря шепитися проти тифу, холери, віспи й поліомієліту, і Пилипа тоді особливо схвилював, хоча тепер він і не пам'ятав, чому саме, Леонардів так і не відлитий у бронзі кінь, оснащений риштованням дещо подібним до тих дерев’яних споруд, – між котрими на стільчику з фортепіяном сиділа худенька дівчинка в білих лакованих черевиках, якій двоє здорованів, орудуючи губками, двома великими і з десяток малих квітчастих полумисків, слоїків і горняток, трьома ринвами, з’єднаними рурами з перегонним кубом, колбами, пральною дошкою, різнокольоровими найлоновими шітками з довгими держаками, котрими здоровані вимахували, Імовірно, розріджуючи повітря, бо іншого застосування Чоботаренко так і не спромігся уявити, – з допомогою півметрового еліптичного сувою (не виключене також, що то була на зразок шитих песиків ракета-лялька, котрою здоровані пробували трохи розважити знуджену дитину, примоцувавши до сувою-ракети вітровий млинок, хоча подібними вітровими млинками, як Чоботатаренко згодом постеріг, виявилися оснащені і ночви, і перегінний куб, і стояк з надпиляним стрижнем, на який настромили чи то кружок макухи, чи то кусень повсті) та з півдесятка лискучих місяців (зрештою, може то були дещо незвичної форми якісь особливі праски чи вологорозпилювачі), за кожним уживанням вигортуваних з вологих рушників, що трьома розпушеними купами лежали, паруючи, на цераті біля ночов (трохи поодаль від церати на таці й просто на підлозі валялося з півсотні шкаралущ-половинок зі свіжих яєць, а в скляній – * кулястій і прозорій вазі поруч містилися не розбовтані жовтки, в які час від часу занурювали руки, потовщені до плечей мильними буфами, обидва чоловіки, обережно витягуючи по жовтку, який щезав у ночвах, пустивши кілька іскор на довколишні оболоки), – мили цитринові коси.

Тобто, що вони миють коси Довганевій Юлі, котра, – принаймні в Пилиповій присутності, – так ні разу й не нахилила голови до ночов, Чоботаренко роздивився лише перегодя, а тоді з порога йому здалося, ніби здоровані виконують пущений у непам’ять прадавній обряд, вичакловуючи людську долю, а може, й долю усього світу з потоку цитринового волосся, від якого, вихлюпуючи з ночов із зірчастою піною, на всю кімнату ширилося пухнате світло, що одразу ж оприсутнило в Чоботаренковому мозку ті Цитриново-рожеві рухомі образи, котрі свого часу так густо й наполегливо (згодом вони порідшали й втратили настирливість, але не зникли) снилися йому чи то від мандрів з батьком гірськими хребтами, чи то від цитриново-рожевих полотен їхнього сусіди, Самійла Войтовича, який, переболівши черговим захопленням (усе Життя Войтовича складалося з захоплень і, між ними, дякувати Богові, коротких проміжків очікування нової, не менш бурхливої, ніж попередня, пасії), захопленням малайзійською кухнею, шовківництвом, спелеологією, експериментальною фотографією, даосизмом і скульптурою (ці зацікавлення Войтовича з-поміж незчисленних інших лишилися в Пилиповій пам’яті напевне тому, що Войтович пробував прищепити їх і Пилипові; та й потім на доріжках і клюмбах перед будинком, половину якого Войтович винаймав з Богданом Устинком, ще височіли рештки випечених з глини Венер, січових стрільців, гепатер, одна нога й півторса Галі Олійник, безнадійної любови Войтовича, речево свідчачи про найтриваліший Войтовичів скульптурний ухил, що про нього сам Войтович уже й гадки не мав), спинився був на малярстві і який, на знак великої приязні, не тільки вряди-годи обдаровував Чоботаренків цитриново-рожевими полотнами, що їх мати одразу ж зносила на горище, попри кількаразові сварки з батьком, котрий марно пробував уламати матір, посилаючися на те, що йому доводиться позичати в Сірка очей щоразу, як до них навідується Войтович, який, здавалося, не помічав або делікатно вдавав, ніби не помічає, куди зникають його образи, – ай так переконливо доводив Чоботаренкові важливість у людському житті, мовляв, тепер ще й надмір зашарпаному й розосередженому, зображувального, зокрема ж художнього самовиявлення, аж Пилип (не виключене, частково й тому, щоб бодай трохи компенсувати те, що мати спроваджувала всі Войтовичеві картини на горище) записався був при школі на малярський курс (зрештою, тоді в них, як пізніше на їзду верхи, всі записувалися на малярські курси), де він однак невдовзі переконався, хоча вчителі ще довго збивали його з пантелику, що йому, попри інтенсивне відчуття барв, яке розвинулося в нього дуже рано (адже перше, що він пам’ятав, це був вогонь, і все його дитинство ніби поволі вилущувалося з вогню напевне тому, що, як згодом батьки уточнювали Пилипові перші враження, малий Пилип бачив, як горів на тому місці, де тепер стояв новий, винайманий Войтовичем, сусідній будинок, що його обпив бензиною й сам підпалив у хвилину туги за Україною й за змарнованим життям Овсій Мизовець, якого так і не спромоглися вирятувати з полум’я, що Чоботаренкові назавжди виповнило морквяними вихорами щойно пробуджену свідомість) і не абияку ролю відігравало й пізніше в його житті, бракує вродженого зображувального хисту, якого не навчитися, бож чого варта була вся його мазанина, копи він і в наближенні не потрапив відтворити жодного з тих видив і образів (інколи цілі ґалерії, що настирливо жили в його снах, аж він починав бачити ті картини навіч, проте щоразу, як він брався за пензлі, силкуючися втілити бодай те, що найдовше й найчіткіше стояло перед очима, як ті розсувні організми-картини, що кутик за кутиком висукувалися з блакитної мішковини, котра своєю чергою виникала з порожнечі, тванними пластами оприсутнюючися у вогнистих мушлях-цимбалах з порцеляновими берегами, які служили за первісну раму рухомому образові, що в процесі виструмовування з мушпі на зазначене стрілкою місце на стіні, сам домальовувався, лишаючи навколо калюжі, відпадки творчого процесу, оскільки ці образи уосібнювали собою зразки модерного мистецтва, що заповнювали просторі музейні залі, подібні радше до гіподрому, посеред яких деякі образи, перевантажені протоплазмою, куснями рейок, мутр, поржавілих і погнутих мотоциклових рам, ще не перетворених на клітини, не потрапляли на стіну й стояли на мармуровій підлозі переливними стовпами, пронизаними уздовж смугастими аґрусовими блискавками, що з них укладався верхній, обтічний малюнок, уможливлюючи вирізнити й спіднє тло, панцерний стрижень картини: іскристу шкуру гусені, – як на Пилипа, то цих іскор вистачило б урухомити потужну електрівню, а їх марно розпахкувала в повітря шкіра гусені, – котра перегодя розшаровувалася спіральними кілометровими крилами з барвистих стручків, і тоді Пилип уже зовсім виразно зауважував між крильних бганок у фіялкових заглибинах людей, що ліпилися тіло до тіла вгору, циклопічні міста, куб за кубом розсунені до неба суцільними сходами, терасами й квітниками, коней завбільшки в дзвіницю, з вусатими людськими обличчями, – інколи з черева коняки викалатував і дзвін, – та ясноволосих укринолінованих красунь зі слонячими блакитними вухами, котрі надавали ніжним створінням ще більшої привабливости, – проте коли Чоботаренко брався за пензлі, з-під його руки виходила така мерзота, що йому хотілося не те що розкузьомитися, а просто вмерти з горя, бож уся його старанна мазанина і в наближенні не уподібнювалася до тих видив і образів), що їх він споглядав уві сні з намацальністю, настирливішою, ніж предмети, які він бачив навіч? – а це, як він уже дещо набрався розуму (зрештою, цьому усвідомленню деякою мірою сприяло й те, що коли він цілу зиму жив на півночі Канади, уперше полюючи одинцем і заготовляючи шкури, йому майже кожної ночі, замість дичини, снігу й лісу, снилися ті цитриново-рожеві краєвиди з новозеландськими сходами й заходами сонця, котрі невдовзі стали й говорющими, і то зовсім не тому, що він, Пилип, узяв був тоді за звичку голосно сам із собою розмовляти, щоб чути навколо людський голос, який виривав його з самотности й здичавіння), а це й навело його на здогад, який з часом переріс майже у певність: чи не був весь його потяг до малярства, який нібито аж надто позірно маніфестувався в тих цитриново-рожевих краєвидах, що виповнювали його сни, – далеким і тому, звісно, й спотвореним відсвітом його, Чоботаренкового, призначення, про яке він зеленого поняття не мав (а хто коли мав, навіть як Провидіння, як тоді перед Чоботаренком у Римі, й розгортає перед самим носом смертного створіння книгу буття?), – завдяки чому Пилип так довго й не міг розшулічити, що й до чого, – але яке його так рано й виштовхнуло з Нової Зеландії, змусивши тинятися по світу? – то випробовуючи майже з рік, – хоча і зовсім не від приголомшливої не тільки для Оришчиних батьків, а й для нього самого, вістки, що Оришка Івасів завагітніла, хоча він був з нею лише один єдиний раз після тієї дурнуватої, нікому не потрібної вечірки у Веллінґтоні, на яку Пилипа потяг був Гриць Хватень на прохання Оришки, задля якої бідолашний Гриць ладен був вірізувати з себе шматки живого м'яса, аби їй догодити, знаючи, що для неї весь світ клином зійшовся на Чоботаренкові, який чесно її перед тим попереджав, що не збирається одружуватися ні з нею, ні з кимось іншим, і то незалежно від того, чи Оришка старша від нього на два роки чи ні, просто не збирається і все, і тому не хоче крутити дівчині голову, і Оришка ніби з усім погоджувалася, а він ще тоді мав враження, що вона його взагалі не слухала, повторюючи, ніби любить його над усе, – а який чоловік устоїть проти такої спокуси? – бо він, Пилип, її доля, її світ, її життя, а рештою, мовляв, нехай він не турбується, оскільки коли він лишить її незайманою, вона піде цієї ж вечірки по хлопцях, як остання шльондра, чи накладе на себе руки, зрештою, вона ніколи не стоятиме йому, Пилипові, на заваді, у чому він згодом і сам переконався, коли з надміру батьківських почуттів, котрі не знати звідки найшли на нього, відвідував свого сина, – Чоботаренко й гадки не мав, що таке дворічне ґудзикооке створіння, ляпаючи йому ручками по бородатому обличчі, здатне дощенту розмагнітити душу й унедійснити далекосяжні пляни, – марно пробуючи переконати Оришку віддати йому сина, цей усміхнений, агресивний кусник його, а одночасно і не його життя, яке, не виключене, й поклало початок його мандрам по світу, – то випробовуючи майже з рік життя в буддійському манастирі на Цейлоні, щоб переконатися: його, Пилипа, час ще не прийшов, у ньому завеликий надмір цілинної, не споглядальної, – зрештою, може, й споглядальної, тільки ще не прирученої, сили, котру не вговтати в манастирі, – то два місяці просидіти в трапістів під Ліможем, аби йому відкрилося, який Божий дар міститься у вимовленому слові, – у проміжках між самовдосконаленням і пізнанням світу дещо підробляючи на прожиття то сезоновим збиранням винограду, то принагідно (коли Пилипа опадали сумніви, наслідком чого наступало безпросвітне душевне збурення, що позбавляло існування будь-якого сенсу, він одразу брався до фізичної праці, гадаючи, що й Сізіфові веліли боги тягати камінь не задля кари, як то поспішили витлумачити слабі на витримку середземноморські свистуни, а виключно задля тієї внутрішньої рівноваги, задля якої і Марпа наказував Мілярепі тягати каміння), підпрацьовуючи вантажником у Палермському, де його мало не зарізали, Римському, Марсельському та Нью-Йоркському портах, де він зустрівся з Юрком і Климком Дидами, з котрими потім за третім і покищо останнім наворотом полював на дичину на Лябрадорі, де йому остаточно й засіла думка конче відвідати Україну, яка йому рукавичкою вивернула нутро, зробивши зрячим там, де він того ніколи не очікував, хоча він бачив лише скалочки тамошньої дійсности, старанно прихлястровуваної держимордною фарисейщиною, з-під якої офіційно ніде не проривався крик з ротів, зачопованих єдинонеділимним ганчір’ям, однак Чоботарен– ко встиг дешицю постерегти, хоча їх, тороплених західніх туристів, м’ячиком передавали з рук до рук майже так, як згодом його, Пилипа, в Нью-Йорку передавав з рук до рук своїх приятелів і знайомих Сашко Пушкар, аби того вечора перед танцями не знайомити Чоботаренка з трьома Забірківнами, а зокрема з Лесею Забірко, за якою дух ронив Сашко, ревниво очищуючи поле від усіх можливих і неможливих претендентів на її серце, хоча тоді Леся з ним ще не заручилася, а, як здалося Пилипові, безжурно кокетувала з усіма хлопцями, витанцьовуючи разом з середущою – і рідше, – зі старшою сестрою на всіх українських забавах, а особливо на тому балі, куди Чоботаренка привів був Архипчук, аби хлопець, перш ніж рятувати світ, який міг на це трохи й почекати, дещицю розважився з гарними дівчатами, бо, зрештою, коли ж і розважитися, як не в молодому віці? та й потім надто довго чев’ядіти в пісних праведниках (Архипчук сам у них довгенько чев’ядів, але то була його приватна справа, яка нікого не обходила, оскільки так уже склалася його доля) – чи не найбільше шкодило молодому, здоровому організмові, опікуватися яким Архипчук вважав себе управненим самим Гритором Чоботаренком, попри те, Що спочатку Пилип не виявляв жодного бажання плентатися на якийсь там з допомоговою метою уряджений українськими мистцями еміграційний баль, навіть як Архипчук і роздобув для Чоботаренка відповідний виряд.

Звісно, згодом Пилипові здавалося, ніби він сам просив Архипчука піти з ним на той баль, передчуваючи (і це передчуття, таке подібне до того майже прозріння, яке, мов зі скелі вибите Божою ковінькою джерело, нагло заплюскотіло в його свідомості, коли він удосвіта, лишивши Андрія Кадигриба й Семена Дорощука висипатися, підіймався на замкову гору в Хусті, виймаючи зрошені ноги з молочного туману, що ледве сягав йому до литок, наче в перший день світостворення, щойно після поділу хаосу на світло й тьму, копи над землею мусів стояти точнісінько такий, як на Замковій горі в Хусті, туман, з якого Пилип поволі виймав ноги, ще поняття не маючи, що на нього чекатиме в Нью-Йорку на тому балі, куди його потягне Архипчук), що там він, Чоботаренко, зустріне Харитю Забірко, яка непроминальною, глибинною радістю виповнить його зголодніле на жіночу ніжність єство, хоча тоді на вечорі його увагу полонила не старша від нього на шість років Харитя (котра поруч своїх молодесеньких красунь-сестер виглядала мало не бридкою, хоча ця бридкість, спричинена надто овальним, часами аж сокироподібним лицем, одразу ж зникала, вистачало Хариті заговорити, байдуже про що, і тоді ставало незбагненно, як таке осяйне обличчя мить тому могло здаватися майже бридким, і куди поділися її щойно задовгий, посередині несиметрично приплюснений ніс, видовжене, майже ехнатонівське – як та мініатюрна копія ехнатонівського погруддя, що її, – Пилип не пам'ятав уже, з якої нагоди, – подарував був Войтович Чоботаренкам і що її мати одразу ж віднесла на горище до Войтовичевих образів, кажучи, що глиняним бовдурам, якими хоч буханець край, не місце в помешканні, – нижня щелепа – непочленована на пальці рукавичка, – підборіддя, що ніби свідчило про нахил до реформаторства, і взагалі те, на перший погляд, – властиво, лише на перший, і то поверховий погляд, бо за другим разом це враження зникало, – непривабливе обличчя, на якому, – чудо найрафінованішої душевної піротехніки, – зблискували, чи радше пульсували, не великі і не надто малі очі – щоправда, згодом Пилип бачив їх і величезними і вузенькими шпарочками – ледь помітні клинцюваті надрізи в сиричуватій шкурі, – не чорні, не сині, не зелені й не сірі, хоча вони, залежно від настрою, і набирали цих барв, бо коли Пилип у ліжку майже до непритомного шалу виціловував Харитю, – яка його, внутрішнього неотесу, шматок печерного м’яса, – адже до Хариті він лише номінально числився в людях, – з такою самозрозумілою, аж безсоромною ніжністю й теплотою ввела в світ дотику й поцілунку, перемістивши в ньому, Пилипові, своєю вузенькою ручкою полюси, оскільки він доти мав про все тілесне, як сміялася потім Харитя, майже канібальське уявлення, що несподівано для нього самого урухомило, зарядивши його світлом, найглибинніші поклади його єства, і тоді він уперше з певністю й усвідомив: біля Хариті, точнісінько як під час снігопаду в Кайкурі, коли вони з батьком мало не загинули, його, Пилиповою, серединою летять світлові потоки, якими він сягає найпотаємнішої суті всього існування, намагаючися увібрати в себе запах Харитиної пругкої, ніби намащеної живицею й морськими водоростями шкіри, – вона дивилася на нього, очманілого від жаги, щастя й вдячности, від чого, здавалося, його плоть стає ясновидною, суцільно чорними, проте не моржовотьмяними, а покрапкованими лускою зернистими очима, а коли вони, обнявшися, як тієї несподівано затеплої, як на осінь, соняшної днини, напередодні Чоботаренкового від'їзду до Нової Зеландії на похорон батька, якого Пилип любив над усе, брели парком над Гудзоном і від Харитиної попелястозеленої сукні дерева, хоча листя пожовкло, а подекуди й цілком осипалося, вода й небо ставали попелястозеленими, – у неї були виразно зелені очі, – зовсім незвичні, з чорними довгими віями, які змушували забувати не тільки перше враження від Харитиної негарности, – а втім, не виключене, що ця негарність насправді уособлювала собою зовсім відмінну підшкірну красу, далеко могутнішу, ніж звичайна, всіма визнана краса, оскільки чарівнішої, жаданішої, коханішої істоти, котра перетворювала нічим не примітного довготелесого Чоботаренка на досконале створіння, просто на землі не існувало, хоча Пилип щоразу не виходив з дива, як це Харитя ухищається, адже звичайного акторського обдарування, що його Харитя покищо в незначних дозах з посереднім успіхом проявляла в малих театрах на Бродвеї, ще не вистачало, аби піднести, може, й справді не надто вимогливого, чоловіка до позему всемогутнього божества, – а біля Хариті Пилипові завжди крила росли, і він з подивом чув, як у ньому прокидаються доти сонні душа й розум, і він добрішає й олюднюється, – аж роками пізніше, коли вже Хариті давно не було серед живих, він не посоромився піти на вищі студії й закінчити їх з відзнакою, бож Харитя назавжди прочинила в його нутрі нескінченні двері, про які він доти й не здогадувався, адже навіть згодом не зустріч з Паливодою, а пам'ять про Харитю, що перейшла йому в кров, зблизила його з альхеміками, ну і, звісно, з теорією дзеркал Дзиндри, наслідком чого Пилип почав по-справжньому відживати, – Пилип щойно біля Хариті усвідомив, як поволі людина олюднюється, – та й потім, хіба він колись міг уявити, що фізична близькість із жінкою, та сама фізична близькість, котра свого часу загнала його в аскети, оскільки після того ідіотського вечора у Веллінгтоні на його сумлінні, хоча зовнішні обставини його нібито й виправдували, роками тяжіла Оришка Івасів, аж поки Харитя зняла 3 нього той тягар, – започаткує нескінченне чудо, коли він, Пилип, не тільки бачитиме, знатиме й прочуватиме, повз що інші байдуже, як він сам до зустрічі з Харитею, проходили, а й усе могтиме? – і все Це виключно завдяки незрівняній, єдиній на світі Хариті, легковажній і покладистій, безжурній і замисленій, ніжній і зібраній в сталевий кулачок, молодесенькій і водночас віками старезній, солодкій, терпкій, зрадливій і вірній, сумній і веселій, розумній і дурненькій, оксамитовій, земній і небесній, такій рідній, єдиній на всьому світі Хариті, – кожен цаль Харитиного тіла, кожен порух Харитиної душі, Харитині уста, Харитині очі, Харитя, Харитя, Харитя! – ай обертали поруч осяйних красунь на купу мертвого м’яса, яке спочатку, заки Пилип заговорив з Харитею, було привабило Чоботаренка, котрий тоді й не здогадувався, – хоча йому ще в Хусті, куди Чоботаренко на закінчення подорожі Україною заїжджав зі своїми напарниками відвідати Дорощукову рідню, Гадай-Петро заповів велику любов, дві смерті найдорожчих йому осіб і докорінну зміну в житті, – який відбиток накладе на його існування Харитя, що її він, Пилип, після першої ж спільної ночі і до від’їзду до Нової Зеляндії на похорон батька, а тоді поновно після прискореного повернення, бо він уже не міг існувати без Хариті, і аж до тієї безглуздої автобусної катастрофи, напередодні якої Харитя йому прозрадила, що вона нарешті дозволила собі від нього завагітніти, і, як запевнив її лікар, за сім місяців він, Чоботаренко, матиме дитину, яку він під час кожної зустрічі в Харитиному малесенькому помешканні на 80-ій вулиці з виглядом на Гудзон майже чотири роки вимолював від неї, марно намовляючи Харитю стати його законною дружиною й силкуючися витлумачити їй, а можливо, й собі самому, і це Харитя напевне вичула і тому так довго й не погоджувалася, терпляче чекаючи, заки він, бідолаха, сам розбереться в собі, а він, Пилип, того не добрав, болісно потерпаючи, що Харитя надто звикла до волі й не хоче в’язатися жодним подружжям, та ще з голодранцем без освіти й визначеного фаху, – що ані шість років різниці, ані її акторські, зрештою, не такі вже великі амбіції – зовсім не перешкода, оскільки Харитя й Пилип ще перед народженням, – хоч би і в яких різних культурах чи расах їм довелося б прийти на світ, вони однак знайшли б одне одного, – поруч лежали в Божому розподільникові життя в спільній сірниковій коробці, призначені одне одному, і тому він, Пилип, не бачить жодного сенсу чекати аж десять років, як це, сміючися, ставила за передумову Харитя, мовляв, коли він, Пилип, за десять років, – рік, два – надто короткий термін випробування любови, та й потім вона, Харитя, і так завжди біля нього, скільки йому того заманеться, отож коли він, Пилип, за десять років не позбудеться матримоніяльних намірів щодо її скромно-нескромної особи, то вона обіцяє задовольнити і це його бажання, інакше вона буде не Харитя), – а Леся й Марта, щодо яких Чоботаренко довго вагався, котра з них вродливіша, бо вони – Леся на рік старша від Марти, – ніби доповнювали одна одну, бувши водночас такими різними не лише вдачею (звісно, не виключене, що якби не бабця Забірків, котра згодом не раз допізна розважала Чоботаренка, коли йому надто довго траплялося чекати на Харитю, Пилип ледве чи й роздивився б, – на це, може, й дійсно потребувалося доскіпливішого жіночого ока, – що, як здавалося Чоботаренкові, жагуча, – а як з очима, повними чорного приску, й асфальтовим волоссям бути не жагучою? – хоча бабця згодом уточнювала, що це не зовсім так, а Харитя просто конала зі сміху, пояснюючи, що Леся з-поміж них трьох найхолодніша, адже вона, на відміну від Хариті й Марти, жодного разу, навіть у смаркатому віці не закохувалася в хлопців, Леся – це справжнісінький айсберґ, хоч тепер цей айсберґ Сашкові без перерви й народжує дітей, треба було Лесі цих дітей! але це не з жагучости, як гадає Пилип, їхня бабця народила була двадцятьох, – звісно, не всі вижили, – і теж далеко не з жагучости, яка там, на милість, жагучість! з жагучости ходять тепер безплідними таранями, – а з великої жалісливости до торопленого Сашка, – і, як кожна красуня, котра звикла, що навколо неї рояться молодики, а почуття влади над іншою людиною неминуче тягне за собою ерозію душі того, хто цієї влади засмакував, навіть якщо ця влада не виходить за межі родинного кола, – самозакохана, порожня й вередлива Леся, – зрештою, хіба красуня надається на повноцінну людину? за своє, нехай і недовге, життя Пилип знав лише одну, і то повію, красуню без комплексу красунь, однак то був виняток з правила, а Леся ані трохи не скидалася на виняток, – біля якої, крім бабці, – щоправда, бабця, як на Пилипа, нестямно любила, як це люблять лише бабці, усіх трьох Забірківн, – ще й Харитя надміру упадала, попервах дивуючи Пилипа, який ніяк не міг утямити, чого бабця, Марта й Харитя так скачуть біля Лесі, – і то далеко більше від матері, яка, здавалося, Лесю найменше любила, може, й справді тому, що під час народження Лесі мало не померла від кровотечі, чи й просто, – а це теж не виключене, бо що людина знає про світ, на який вона так коротко приходить? – на Лесі природа з якихось особливих міркувань, не збагненних смертним, котрі й так пхають пальці куди треба й куди не треба, порушуючи вищу гармонію, на мить защикнула клітинотворчий доплив материної любови, – що, зрештою, Леся, як значно пізніше Пилип і сам не раз пересвідчувався, ніколи не брала матері за зле, – і цієї секундної порожнечі згодом ніщо вже не могло заповнити, хоча бабця, Марта, а особливо Харитя, душею чуючи, яку кривду заподіяно середущій сестрі, намагалися, кожна на свій лад, цьому зарадити, – тримаючи руку над дорогою їм істотою, щоб бодай трохи надолужити змалечку випадково недоданої материнської теплоти, недобір якої перегодя зміїними кублами виповнює людське єство, – Леся й жагуча! таж Леся, байдуже, що красуня, – гірше, ніж мішок з картоплею, де поставити, там і стоятиме, недарма Марта використовує Лесю, – хоча вона її справді любить, одне одному не заважає, – як піддослідного крілика для всіх її найвідважніших креацій, бож Леся ані не самозакохана, – трохи самозакоханости їй далебі не завадило б! ані не порожня, – добре мені порожня! подивилася б вона, Харитя, як світ виглядав би, якби навколо були такі порожні, як Леся! ані вередлива, – звідки Пилип таких нісенітниць набрав до голови? а на її, Лесине горе, надто м’яка, що й змушує бабцю, її, Харитю, й Марту трястися над Лесею, котрій завдяки цій надто великій м’якості ніколи не таланило в житті, попри її дійсно виняткову, а як на Харитин смак, то й далеко субтильнішу від Мартиної красу, з якої однак жодного хосену, бо щоб одружитися з дурним Сашком, можна було прийти на землю й останньою нечупарою, до якої Сашко врешті-решт і зведе Лесю, якщо вона, Харитя, й Марта хоч на мить попустять опікуватися надто податливою й непрактичною сестрою, єдиного, крім бабці, праведника й найсвітліший розум у їхній далеко не мішком прибитій Забірковій родині, – а світловолоса Марта, яка Пилипові видалася тендітним, безпомічним, янгольським створінням, – звісно, і Марта на свій кшталт дуже вартісна людина, – насправді завинений в оксамит сталевий п’ястучок, – нема ради, прадіди надто густо бігали на Запорожжя, це Харитя й на собі чує, і бодай комусь із Забірків мусів і цей п’ястучок, згусток кармазинової волі успадкуватися, що звинніше від професійного двометрового викидайла, прокладає собі стежку до визначеної мети; от ніби й сестра, а характерами на сто вісімдесят градусів у протилежні боки), а й зовнішністю: Леся – з копицею прямого, незаплетеного, Гранітного волосся, обтятого на вузенькій талії (може, ця ґранітність волосся й витягла, не залишивши й цалю, всю ґранітність душі?), з алябастровою, немовлячою церою (заздрість жінок з побитою згрублими, розширеними порами шкірою від надто щедрого й нерозбірливого надужиття косметикою), чорними продовгастими очима-пелюстками, римським профілем і трохи спухлими, по-єгипетському чітко викраяними вустами, від яких чмаріли чоловіки й виповнювалися отрутою жінки, вся ніби дещицю сонна, з заразом і пружина, ладна щомиті випирснути вгору, що надавало Лесі звірячої, а одночасно й пуп’янково-незайманої (Пилипові в першу мить здалося, що навколо Лесі стоїть ледь вловний тюльпановий хрускіт) принадности навіть ще тоді, коли Леся два роки після Харитиної смерти ходила вагітна четвертою й останньою дитиною; м’язи, зібрані до стрибка (який, як не раз шкодувала Харитя в розмові з Пилипом, ніколи не відбувся, бо Леся не вміла навіть порядно пококетувати, хоча кокетування, як запевняла Харитя, – це своєрідний гумор, і жінка, позбавлена цієї риси, – вже не жінка, а безстатеве створіння, якому або тягати шпали, або вікувати в черницях, доля, що її ні Харитя, ні Марта не бажали б улюбленій сестрі, оскільки на жінку й так на кожному кроці чигає середньовіччя, де зизоокі ревнивці з розпеченими плоскогубцями, від нетерпцю скачучи з кульші на кульшу, пантрують, аби з м’ясом вирвати в усмішку розтулені вуста, – де там кокетувати! це так само неможливе, як і те, що Пилип нібито на власні очі бачив Лесине безжурне кокетування, – Леся й кокетування, та ще й безжурне! – до її одруження з Сашком, який, – тут вона, Харитя, ладна поклястися власним життям, бож вона Сашка знає, – цією вигадкою й закаламутив Пилипову пам’ять, хоча тепер Пилипові, зрозуміла річ, і здається, наче то все він на власні очі спостерігав, – навіювання таких шаленців, як Сашко, чіпляються думок гірше від реп’яхів, – зрештою, вона, Харитя, дала б собі руку відтяти, тобто, звісно, не руку, для жінки руки забагато, а, скажімо, мізинця, як Олексій Попович, їхній, за родинними переказами, ніби навіть близький родич, бож і мізинець – це майже вся рука, чи може, ні? – щоб побачити, як Леся кокетує, бо те, що Пилипові привіділося як Лесине кокетування, не що інше, як виважена стратегія Марти, котра, завдяки дедалі більшій Харитиній заанґажованості в театрі, то проби, то принагідні вистави, перебрала опіку над Лесею – Марта, хоч і молодша, завжди виявляла нахил верховодити, – витягаючи Лесю, – Мартин, як жартувала Харитя, невідмовний каталізатор, – на всі важливі балі, щоб перевірити, наскільки їй, Марті, вдалися власні креації – не лише королівські сукні, довго обговорювану подію кожної забави, що зміцнювало за всіма Забірківнами славу перших модниць, хоча всі сукні шила сама Марта, не довіряючи ні Хариті, ні Лесі, які мовляв, не хотячи, могли попсувати Мартини задуми, – а й ті чудернацькі оздоби, витвір Мартиної уяви, проти котрих Леся на Мартину невимовну втіху ніколи не протестувала – сережки, персні, діядеми й лекторалі із зернят, скла, блискіток і кольорового дроту, – серійна продукція яких кількома роками пізніше, коли Сашко вперше ліг у лікарню оперувати нібито ще не злоякісну пухлину в стравоході, почали приносити Марті незліченні прибутки. уможлививши їй відкрити на 5-ій авеню картинну ґалерію, бо Марта не лише успадкувала від бабці замилування до всього гарного, де жевріла іскра Божа, а й мала не абиякий хист до практичного, куди входили навіть зайві поради для Лесі: в якій кухні як тримати голову, спину й руки, хоча тут природа випередила Марту, обділивши Лесю вродженою поставою, що її Марта, відповідно до щоразу нових ідей, котрі напосідали її, унапрямлювана за своїм розсудом, дякуючи Богові, що він поспав їй в особі Лесі не тільки безплатну, а й головне вирозуміну модель), бездоганно виліплена шия (в усіх Забірківен однакові), ключиці, яких тягло торкнутися пальцем, серед овальної хмари крижаних мережив напівоголені порцелянові груди (Мартина диктаторська стратегія, хоча сама Марта ніколи не носила глибоких декольте), талія завширшки з Пилипову долоню, руки, п’ястуки, кожен пальчик – маніакально вицизельований шедевр, аж не йнялося віри, що таке створіння годне, як усі смертні, ступати по землі та ще й (а хіба це не жарти природи, невичерпної на вигадки?) мати нібито аж визначні, з раннього дитинства проявлювані математичні здібності, про які Пилип значно пізніше довідався, тільки, звісно, не від Сашка, котрий, як казала Харитя, одразу ж після весілля почав домагатися, аби Леся кинула працю, оскільки він і сам прогодує родину, а особливо нескінченні математичні студії, мовляв, чи їй мало одного докторату і вона студіюватиме все життя? – й посвятилася дещицю чоловікові й дітям (бо, як інколи іронізувала Харитя, перефразовуючи Сашка, який, мовляв, з телячого розуму набрався дикунської патріярхальної нетерпимости, жінка має бути не завершувальний, на це, либонь, існують чоловіки, хоча Пилип нічого подібного ніколи не чув від Сашка, – а перехідний пункт, з якого вистачає і біології), а від Хариті, котра не раз шкодувала, що Лесі бракує захисного егоїзму, конче потрібного людині, а особливо жінці з небуденними здібностями (чоловікові вистачає й звичайнісінького таланту, аби за відповідної наполегливости стати генієм, а жінці навіть за нібито поступового двадцятого століття треба народитися генієм, аби здобутися на сякий-такий талант, а тоді й розблягузкують, ніби забракло здібностей), що їх Леся кари гідно марнує частково завдяки надмірній, просто хворобливій жалісливості до людей (і звідки вона серед Забірків така надто м’якосердна вродилася, хоча ні Марта, ні вона, Харитя, не якісь там монстри-себелюби!), і тому Леся вибрала (а могла ж і не таке добро вибрати!) навіженого Сашка, який зробить її нещасною й передчасно старою, бо де ж можна одружуватися з ревнивим шаленцем, котрий не дає жінці промитої води і з котрим Харитя давно вже розсварилася б, якби не Леся, яку Сашко волів би все життя бачити вагітною, і то найліпше на дев’ятому місяці (непрощенний недогляд природи, що жінки бодай по кілька років не виношують однієї дитини! – хоча Леся роками пізніше, вже овдовівши й переїхавши до Греноблю, куди її, винахідника якоїсь ущільненої важливої для космоплавства функціонувально-обчислювальної системи, котра, – як це пояснювала Пилипові Марта, розводячи широко руки, а тоді звужуючи їх до сантиметра між обома указовими пальчиками, – значно спрощувала сучасні метрові обрахунки, – запросили працювати в атомному центрі, до якого Чоботаренко разом з Мартою навідувався переїздом через Європу, сама казала Пилипові, що вона була дуже щаслива з Сашком, винятково чулою, шляхетною, по-своєму надзвичайно цікавою людиною, що її, Лесю, розуміла з півслова, і біологія, як це свого часу любила жартувати – не тільки для Пилипа, а й для неї, Лесі, вічно жива – Харитя, ніколи не заважала); і Марта: догори в круглі перехресні шоломні хвилі зібране медове з вохровим, а місцями й морквяним відсвітом волосся, переплетене разками перлів (Марта майже ніколи не носила дешевих оздоб, які сама вигадувала, надаючи перевагу традиційним дорогоцінностям), молочно-персикова цера, профіль, як у Лесі, тільки рісочку гостріший, ніжний овал обличчя, ще тендітніша й ґраційніша, ніж Леся, однак це могло лише й здаватися, тому що, як жартувала Харитя, Марта – це не просто собі Марта, а вроджений стратег, і вона рухається під певним кутом, який вона собі щоразу, залежно від навколишнього середовища й крою сукні (теж, мовляв, математичні, проте на відміну від Лесі, прикладні здібності), сама собі визначала, обділюючи щасливців виваженим сяйвом блакитно-сніжних очей, народжених споглядати безнастанні турніри на їхню честь (не виключене, саме тому в Чоботаренка назавжди й лишилося враження, ніби навколо Марти скаче зграя хортів, ладна на помах перламутрового пальчика, ненадлузненого співчуттям, розшматувати оберненого на оленя кожного зухвалого непоштивця), аж Чоботаренко не міг дібрати тями, як виросли в ніби непоказних, звичайнісіньких батьків (чи то й справді, як сміялася Харитя, все бабця Забірків завинила, вроджений художник, мореплавець, винахідник, поет і засновник нових релігій, котрий за браком відповідних обставин так себе ніколи й не виявив у житті, – а хіба більшість людей не спить із Божим даром у грудях, аж поки Провидінню бодай десь на правнуках урветься терпець, і воно, плюнувши спересердя, розтрощить лялечку душевного заціпеніння. турнувши засмиканого буденщиною небораку на горющу стежку свого призначення? £ тоді й дивуються, звідки в ніби звичайнісіньких батьків народжуються особливі діти) такі випечені красуні, щедро обдаровані Грацією, тямковитістю (Чоботаренко довго не вірив, гадаючи, що то своєрідні родинні жарти, °скільки всі Забірки любили по-своєму жартувати, ніби Леся, в Двадцять років захистивши з відзначенням докторат, у двадцять два проектує комп’ютерські мозки, бувши начальником великого інструкторського відділу, чого попервах Чоботаренко ніяк не міг уявити, бо йому здавалося, що людина, народжена красунею – для чоловіка це перешкода, Чоботаренко у своєму, щоправда, ще не переобтяженому роками житті, не подибував розумного вродливого чоловіка, а що вже казати про жінку? – не здолає помножити два на два, не те що проектувати якісь там комп’ютерські, нехай і не надто складні, мозки), ну й винятковим смаком (звідки? теж від бабці? Від тієї бабці, що, частуючи Чоботаренка борщами, налисниками, голубцями, пиріжками й пундиками, від яких дівчата відмахувалися з огляду на лінію, – чи то поважно, чи то жартома докидала, ніби їй допомагає куховарити сам домовик, вивезений з України? Чи від тієї вже дещо іншої, хоча тієї ж самої бабці Мотрі Забірків у білій селянській хустині, бабці, яка того вечора, як Пилип, задля сміливости вицмуливши мало не цілу пляшку горілки, прийшов просити бабциної допомоги, щоб вона, яка єдина має вплив на Харитю, уламала онуку, не зволікаючи, стати його, Чоботаренка, законною дружиною, – дуже дивно на нього глянула й усміхнулася, і від бабциного якогось зовсім не бабциного усміху отетерілий Пилип, що майже вмить протверезів, зауважив: на його очах бабцина селянська хусточка розв’язується під підборіддям, тільки не спадає, а, випростуючися, бляшаніє, тупими клинами лягаючи на груди, потім поволі збрижується на скронях, оголюючи вуха й набираючи підозрілої схожости з короною верхнього й нижнього Єгипту, аж Пилипове серце від хвилевого припущення стискається на грудочку переляку: що коли Харитя, Леся, Марта й весь світ навколо – це лише тимчасові бабцині еманації? захоче бабця й забере всі істоти назад, і світ зупиниться, з чого бабця й сміється, дивуючися з його, Пилипової, нетямущости, який, аж заплющив очі, подумки благаючи: нехай бабця не забирає своїх далеких і близьких втілень, нехай лишиться все так, як є! А що Пилип усім єством вимолював цієї ласки, то все покищо таким і лишалося, і бабця, на котру Пилип щойно боявся й глянути, знову ставала бабусею Мотрею в звичайній селянській хустині, в якій бабця ходила по Нью-Йорку з такою ж самозрозумілістю, з якою бабцине видиво світу, можливо, повністю й не усвідомлене, однак через це не менш могутнє й розмаїте, передалося коханим, над усе любленим онукам, наслідком чого в Марти й прокинувся, ніби з порожнечі явлений, безпомилковий смак) добирати найвишуканіші туалети, ніби замовлені в найдорожчих кравчинь, як ті балеві сукні, що роками пізніше ще стояли в Пилиповій пам’яті: Леся в тюльпанових крижаних мереживах і Марта, завинена в ясноблакит– ну хвилю, передвісника того, – як дехто заздрісно коментував, оскільки Марті одразу ж посипалися замовлення, – снобістичного ательє мод, яке їй винятково добре пішло, – Пилип лише не запам’ятав Харитиної рбби, бо коли Харитя, усміхнувшися, заговорила до Чоботаренка, всі зорові враження перетопилися в ньому на почуття-блискавку, і він наче осліп, уже не помічаючи й такої пишної, як у Марти, сукні, що скидалася не на сукню, а радше на живий організм, який, – на втіху колишнього пристрасного аквалангіста, котрим був свого часу Чоботаренко тоді, коли з Василем Бузинником вони освоювали бар’єр австралійського коралевого рифу, – ворушить вахляриками й бганками, аж не йнялося віри, звідки стільки винахідливости й елеґантности в проминал ьному твориві, бо як Чоботаренко вперше, ще до розмови з Харитею, глянув на прозору Мартину сукню з довгих пелюсток, перетканих мікроскопічними шифоновими китичками троянд і разками перлів, зважуючи, чи ще трохи почекати, чи підійти й запросити Марту до танцю, то йому в грудях цівочкою пролився млосно-щемливий неспокій, як тоді в Хусті, коли в парку при Андрієві Кадигрибові й Семенові Дорощукові до них без жодних попереджень підійшов Гадай-Петро і, взявши Пилипа за джинсову камізельку, заповів йому смерть двох найдорожчих його серцеві близьких, велику любов і те, що він, Пилип, – так наче він нічого ліпшого не здолає втнути, – накладе на себе руки, але Провидіння врятує його, оскільки йому належить ще виконати деякі обов’язки наземні, хоча тоді Пилип і гадки не мав ні про смерть, ні про любов, ні що в його житті буде колись Харитя, а ще менше міг припустити, що Харитя, безсмертна, єдина на всьому світі Харитя, яка врешті-решт погодилася мати від нього дитину, саме тоді, як він, очманілий від щастя, ганятиме Нью-Йорком, серед білого дня загине в безглуздій автомобільній катастрофі, бо на автобусній зупинці, саме як Харитя сплигуватиме зі сходинки на хідник, на неї налетить п’яний таксист, і тому його, Пилипа, котрий ніколи не повірив би, що з ним самим колись таке приключиться, Маркові Поліщукові Доведеться виймати з зашморга, оскільки для Пилипа зі смертю Хариті погасне весь світ і разом зі світом власне нутро, і вже не матиме жодного значення, чи він сконає в зашморгу, чи бездушно животітиме далі, хоча Богдан Чапля (до якого Поліщук мало не силоміць притяг Пилипа, аби Чапля замовив ошалілого чоловіка, Розпрасувавши йому розрунтану душу, адже тоді Чоботаренко, як перегодя згадував Поліщук, справді не був мешканець на цьому Св, т|, . якби не Богдан Чапля, Пилипа довелося б витягати чи з-під коліс, чи з Гудзону, проте Чапля навіть той шматок деревини, на який перетворилося Пилипове обличчя, навчив знову по-людському Усміхатися, хоча Пилип не тільки не слухав Богдана, а, Давалося, взагалі не розумів, нащо Чапля до нього говорить), – казав, що не вільно легковажити життям, однак не тому, що християнство вважає це за великий гріх, зрештою, коли вже дійшло до слова, то він, Чапля, не надто великої думки про християнство, що відмовляє самогубцеві навіть у церковному похованні (де ж тут любов до ближнього? Гарна мені любов! А прощення грішника? Може, самогубець цього прощення й молитви найбільше й потребує, аби продибати в потойбіччі до світла крізь пекельні пащеки власних вчинків, що їх людина, не хотячи, ухищається нагромадити навколо себе?), щодо цього навіть ацтеки значно людяніші, не пошкодували раю для самогубців і жінок, що померли під час пологів, а християнство ставиться по-мачушиному до самогубця, з одного боку, ніби й суцільна любов: підстав праву щоку, як ударить у ліву, а з другого – вистачає чоловікові повернути плечі в іншому напрямі, як те ж християнство по-старозавітньому й періщить чавунним ополоником по голові, мовляв, і це гріх, і те гріх, – але не тому, що це якийсь там гріх, а тому, що людське життя, – байдуже, хто це проповідує, – кожен кулик, звісно, своє болото хвалить, а не чужу калабаню, – це животворна сила, що, бувши ґвалтовно перервана, утворює чорні ями в існуванні, котрі оснащують зарядом зла яйцеклітинні вузли безликої енерґії, яка рухає всесвітом, і саме тому він, Богдан Чапля, оскільки він не святий праведник, на життєдайних випромінюваннях серця якого й тримається все наше існування, хоч ми того й не помічаємо, як не помічаємо повітря, яким дихаємо, – а звичайний собі чоловік, якому, завдяки тямущим людям дещо пощастило зазирнути за залізну заслону буття, – і винайшов апарат завбільшки з лускавку на горіхи, який розщеплює, повертаючи вражені злом клітини до первісного нульового заряду, – оскільки сила, що рухає світом, безлика, – це він, Богдан Чапля, власноручно на собі перевірив, коли помер його єдиний син Левко, – вона, ця сила, лише на вихідних пунктах, якими вона проламується в людське життя, обертається на добро чи зло з пістряковими пухлинами злоби, що тоді на кожному повороті свідомости, – оскільки вентилі, що ними виструмовує на люди безлика сила, дуже рухливі, – опадають не лише поодиноку людину, а й цілі народи, прокладаючи в людській пам’яті клоаки нетерпимости й ненависти, що ними живиться з покоління в покоління підшуровувана диявольськими лукавцями під різними наличками печерна помста, наслідком чого безпросвітна кривда й діється на землі.