Текст книги "Повернення Тарзана"

Автор книги: Эдгар Райс Берроуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

– Як ми довідаємося, хто буде перший? – спитав Снайдер.

– Ми визначимо це за допомогою жеребка, – відповів Тюран. – У моїй кишені кілька монет. З них ми виберемо монету з певною датою. Той, хто витягне монету з обраною датою, буде перший.

– Я не можу брати участь в такому пекельному плані, – пробурмотів Клейтон. – Зараз може з’явитися земля або ми побачимо якийсь корабель.

– Ви робитимете те, чого захоче більшість, або станете першим без усяких зайвих формальностей жеребкування, – загрозливо сказав Тюран.

– Давайте голосувати. Я за цей план. А ви, Снайдере?

– Я теж, – відповів матрос.

– Це воля більшості, – сповістив Тюран, – а зараз почнемо жеребкування. В ньому всі однаково зацікавлені. Для того, щоб троє лишилися живими, один з нас умре, можливо, кількома годинами раніше своєї природної смерті.

Після цих слів він заходився готувати смертельну лотерею.

Джейн Портер дивилася на нього широко розплющеними очима. Все її єство охопив крижаний страх на саму лише думку про те, свідком чого вона повинна стати. Тюран розстелив свою куртку на дні човна, а потім вибрав зі жмені шість монет вартістю в один франк. Двоє інших учасників лотереї схилилися над ним, коли він роздивлявся монети.

Врешті він подав їх Клейтонові.

– Добре роздивіться їх, – сказав він. – Найдавніша дата – тисяча вісімсот сімдесят п’ятий рік, і з цим роком вона лише одна.

Клейтон і матрос оглянули кожну монету. Ці металеві кружальця різнилися лише своїми датами. Вони оглянули їх і лишилися задоволені. Звісно, якби вони знали, що досвід Тюрана як професійного картяра й шулера дозволяє йому розрізняти навпомацки навіть карти, то навряд чи схвалили б його пропозицію. Монета, датована 1875 роком, була на волосинку тонша за інші, але ані Клейтон. ані Спайдер не могли б цього встановити без мікрометра.

– В якій послідовності будемо тягнути жереб? – спитав Тюран, який знав, що більшість людей воліє тягнути жеребок під кінець у тих випадках, коли виграш може принести прикрість: є надія, що прикрість дістанеться тому, хто тягне жеребок раніше.

Тюран з відомих лише йому міркувань зголосився бути першим.

Отже, коли Снайдер сказав, що хоче тягнути останнім, Тюран великодушно запропонував бути першим. Лише секунду його рука була під курткою, але впродовж цієї коротенької секунди його швидкі спритні пальці встигли обмацати кожну монету й розрізнити фатальну. Коли він витяг руку, в ній було затиснуто монету з датою 1888 року.

Тепер була черга Клейтона. Джейн Портер нахилилася вперед усім тілом і з напруженим і тривожним виразом обличчя стежила за тим, як рука її майбутнього чоловіка ковзнула під темне сукно. Ось він витяг її, з монетою на долоні.

Цілу хвилину він не зважувався подивитись. Тюран нахилився над його рукою й оголосив Клейтонові, що його врятовано.

Тремтяча, ослабла Джейн Портер впала на корму човна.

У неї наморочилась голова. Вона почувала себе зовсім хворою. Якщо і Снайдерові не дістанеться монета з датою 1875, то їй доведеться пережити все це страхіття знову, від початку до кінця.

Рука матроса уже була під курткою. На його лобі виступили великі краплини холодного поту. Його лихоманило.

Він уголос кляв себе за те, що згодився тягнути останнім.

Він полічив, що його шанси на порятунок були три до одного. Тоді як Тюран мав п’ять проти одного, а Клейтон чотири.

Росіянин терпляче ждав і не підганяв матроса. Про себе він абсолютно не турбувався. Йому було байдуже, чи витягнуть зараз монету з датою 1875 чи ні. Коли матрос витяг руку і поглянув на монету, то знепритомнів і впав. Клейтон і Тюран поспішили роздивитися монету, яка випала з руки Снайдера і лежала поруч. На ній була дата 1889. Але страх так вплинув на Снайдера, наче він витяг фатальну монету.

Таким чином смертельна монета залишилася нерозіграною, і тепер все треба було повторити. Росіянин знову витяг безпечну монету. Джейн Портер заплющила очі. коли рука Клейтона сховалась під курткою. А широко розплющеними очима Снайдер нахилився над рукою, яка повинна була вирішити його долю.

Вільям Сесіль Клейтон, лорд Грейсток вийняв руку з-під куртки, затиснув у долоні монету, так що ніхто не міг роздивитися її, і глянув на Джейн Портер. Він не наважувався розтулити кулак.

– Швидше! – просичав Снайдер. – Боже! Дайте нам подивитися!

Клейтон розтиснув пальці. Снайдер перший побачив дату і, перш ніж хтось збагнув його наміри, скочив на ноги, перевісився через борт і назавжди зник у зеленій безодні океану. Монета, яку витягнув Клейтон, була з іншою, аніж 1875 рік, датою.

Напруга так знесилила обох чоловіків, що решту дня вони провели у напівпритомному стані. Кілька днів вони не верталися до страшної теми. Це були жахливі дні слабості та відчаю. Врешті Тюран підповз до Клейтона.

– Треба ще раз тягнути жереб, інакше ми навіть не матимемо сил, щоб їсти, – прошепотів він.

Клейтон був у такому стані, що вже не мав власної волі.

Джейн Портер уже три дні не говорила. Він знав, що вона вмирає. Хоч би який страшний був план, що його запропонував росіянин, але він сподівався, що його або Тюрана жертва відновить її сили. Тому відразу згодився на пропозицію свого єдиного партнера.

Вони тягли жереб у той самий спосіб і, звичайно, наслідок міг бути лише один —

Клейтонові дісталася монета з датою 1875.

– Коли? – спитав він Тюрана.

Росіянин уже витяг складаного ножа і лише чекав нагоди, щоб відкрити його.

– Зараз, – пробурмотів він, жадібно дивлячись на англійця.

– Чи не можете ви зачекати до ночі? – спитав Клейтон. – Міс Портер не повинна цього бачити. Адже ви знаєте, що ми повинні були побратися.

Вираз розгубленості з’явився на обличчі Тюрана.

– Гаразд, – нерішуче відказав той. – Ніч скоро настане. Я чекав багато днів, можу почекати кілька годин.

– Дякую, друже, – прошепотів Клейтон. – Тепер я піду до неї і пробуду біля неї, доки прийде моя смертна година.

Коли Клейтон дістався до дівчини, вона була непритомна; він знав, що вона вмирає, і радів, що їй не доведеться бути свідком страшної трагедії. Він узяв її руку й підніс до своїх розтрісканих і спухлих вуст. Він лежав біля неї, дуже довго пестячи маленьку, висохлу, зовсім дитячу руку, яка була колись прекрасною, зграбною рукою юної красуні з Балтімора.

Він не помітив, коли стемніло. Отямився лише тоді, коли почув, як хтось кличе його на ім’я. Його кликав росіянин, щоб виконати вирок.

– Я йду, пане Тюране, – квапливо відповів той.

Тричі Клейтон намагався стати навкарачки. щоб доповзти до своєї смерті, але за останні кілька годин він надто заслаб, щоб дістатися до Тюрана.

– Вам доведеться йти до мене, – проказав він слабким голосом. – В мене немає сили. Я не можу стати навкарачки.

– Чорт забирай, – пробурмотів Тюран. – Ви намагаєтеся ошукати мене і позбавити виграшу.

Клейтон почув, як Тюран засовався на дні човна. Нарешті пролунав його крик, повний відчаю:

– Я не можу повзти! Надто пізно! Ти мене перехитрував, клятий англійський пес!

– Я вас не перехитрував, мосьє, – заперечив Клейтон. – Я щосили намагався встати, я спробую ще раз. і якщо ви зробите те саме, кожен з нас зможе проповзти півдороги, і тоді ви отримаєте ваш виграш.

Клейтон знову напружив рештки своїх сил і почув, що Тюран робить те саме. Приблизно через годину англієць зумів звестися навкарачки, але з першим наступним рухом він упав долілиць на дно човна. Через хвилину з боку Тюрана до нього долинув оклик полегшення.

– Я йду, – прошепотів росіянин.

Клейтон знову зробив спробу рушити до своєї долі, але знову простягнувся горілиць у човні, і більше вже не зміг підвестися. Останнє зусилля призвело до того, що він упав навзнак і лежав так, дивлячись на зірки, а позаду нього дедалі ближче лунав шурхіт росіянина, що повз по дну човна, і його хрипке дихання.

Клейтонові здалося, що він пролежав близько години, очікуючи, доки з мороку виповзе той, хто обірве його муки.

Росіянин був уже зовсім близько від нього, але проміжки між рухами були дедалі довшими і кожний новий крок Тюрана залишався для Клейтона майже непоміченим.

Та ось він відчув, що Тюран уже поруч. Він почув хихотіння, потім щось торкнулося його обличчя, і він знепритомнів.

19
МІСТО ЗОЛОТА

Тієї самої ночі, коли Тарзан з племені Великих мавп став царем Вазирі, жінка, яку він кохав, помирала в маленькому човні посеред Атлантичного океану, за сотню кілометрів на захід від нього. Тоді як він витанцьовував серед своїх голих дикунів, втілюючи собою чар досконалості й сили, і на його опуклих м’язах вигравали полиски багаття, жінка, що його кохала, лежала виснажена й схудла в непритомному стані, який передував смерті від голоду й спраги.

Наступного тижня після вступу Тарзана на престол Вазирі він і його вояки провели мануємів до північних кордонів краю, як їм було обіцяно. Перед розставанням Тарзан змусив їх пообіцяти, що в майбутньому ніяких нападів на вазирі не буде, і вони на це радо пристали. Відчувши на собі тактику бою нового провідника вазирі, вони втратили найменше бажання повторювати свої загарбницькі напади на його володіння.

Майже відразу після повернення до селища Тарзан заходився готуватися до експедиції, що мала вирушити на пошуки руїн міста Золота, яке змалював старий Вазирі. Він вибрав п’ятдесят найдужчих вояків племені, лише з тих, котрі справді хотіли супроводжувати його в цьому важкому поході і ділити з ним небезпеку в чужій і ворожій землі.

Казкове багатство легендарного міста не виходило з голови Тарзана, відколи Вазирі розповів йому про пригоди першої експедиції, яка випадково наштовхнулася на величні руїни. Любов до пригод змушувала Тарзана з племені Великих мавп до цього походу не менш владно, ніж бажання роздобути золота. Потяг до золота важив туту чимало, бо доки Тарзан жив серед цивілізованих людей, він довідався про дива, які може творити власник чарівного металу. Що, власне кажучи, він робитиме з цим золотом у африканських джунглях, Тарзан не думав. Йому вистачило усвідомлення того, що він зможе творити дива. хоч для цього тут немає ніяких можливостей.

Тому одного чудового тропічного ранку вождь племені вазирі вирушив на чолі п’ятдесяти струнких чорношкірих воїнів на пошуки багатства та пригод. Вони пішли шляхом, який описав старий Вазирі. Їм довелося йти багато днів: спочатку вгору по річці, потім через низький вододіл, далі вниз за течією іншої річки, знову вгору вздовж третьої, аж доки на дванадцятий день вони опинилися на схилі гори, з вершини якої сподівалися нарешті побачити чарівне місто скарбів.

Наступного дня рано-вранці вони вже дерлися на майже прямовисні скелі, долаючи останню, але найважчу природну перепону між ними та метою їхнього походу. Час наближався до полудня, коли Тарзан на чолі розтягнутого ланцюга вояків, що спиналися на останню скелю, виліз на вершину і опинився на маленькій пласкій площадинці.

Обабіч він побачив могутні вершини, що височіли на тисячі метрів над перевалом, через який вони підійшли до при хованої долини. Позад нього стелилася поросла джунглями рівнина, якою вони йшли стільки днів, а на її протилежному кінці виднівся невисокий хребет, що був межею країни Вазирі.

Увагу Тарзана привернув краєвид попереду. Тут лежала пустельна долина, вузька й неглибока, уся поросла невисокими деревами та вкрита численними валунами. А на віддаленому її кінці виднілося могутнє місто з величезними мурами, високими вежами, баштами, мінаретами та банями, які виблискували червоним і жовтим під променями сонця.

Відстань була надто велика, щоб можна було помітити ознаки руйнації. Це місто видалося йому напрочуд величним, дивовижно гарним, і він подумав, що його широкі й велетенські будівлі заселені щасливим і енергійним людом.

Маленька експедиція спочивала близько години на вершині, а потім Тарзан повів своїх вояків униз, у долину.

Стежки не було, проте спускання виявилося менш стрімким, аніж попередній підйом. Після того, як усі зійшли, загін пішов значно швидше, і зупинився перед високими мурами стародавнього міста, коли ще було світло.

Зовнішній мур у тих місцях, де він цілком зберігся, був метрів двадцять заввишки, проте навіть і там, де почав руйнуватися, його висота зменшилася лише метрів на п’ять – десять і він все ще слугував надійним захистом. Кілька разів Тарзанові здалося, що за ближчими провалами мурів він розрізняє якийсь рух. Немовби якісь істоти стежили за ним.

Він не раз відчував на собі чиїсь погляди, але жодного разу не був цілком переконаний, що це не гра збудженої уяви.

На ніч вазирі стали табором перед містом. Опівночі їх розбудив пронизливий вереск, який пролунав із-за муру.

Він почався на високих нотах, а потім поступово став затихати й закінчився кількома відчайдушними стогонами. Цей звук справив на чорношкірих сильне враження і нагнав на них чимало страху, так що вони годину після цього не могли заснути. Навіть уранці переляк ще не повністю минув, і це було помітно по їхніх сторожких поглядах, які вони спідлоба кидали на величезну і похмуру споруду, що бовваніла перед ними.

Тарзанові довелося довго вмовляти й заспокоювати вазирі, перш ніж вони відмовилися від своїх намірів повернути назад і тікати до гір, які щойно перейшли. Врешті після низки наказів і погроз, що він піде у місто сам, йому вдалося переконати чорношкірих іти за ним.

Загін рухався вздовж муру ще хвилин п’ятнадцять, перш ніж з’явилася нагода пройти всередину. Вони натрапили на вузьку тріщину, завширшки близько п’ятдесяти сантиметрів, всередині якої виднілися сходи, зачовгані ногами сотень поколінь. Кінця сходам не було видно, бо прохід за кілька метрів робив закрут.

Тарзан боком увійшов туди, щоб не зачепити плечима стін. Чорношкірі вояки Тарзана наслідували його приклад.

За поворотом сходи закінчилися і з’явився інший коридор, який повертав у різні боки, зміївся і, врешті, після крутого повороту закінчився невеликим подвір’ям, за яким височів внутрішній мур, так само високий, як і зовнішній. Цей внутрішній мур був обсаджений невеличкими круглими баштами впереміж з гострими шпичаками. Подекуди вони обвалились, та й сам мур починав руйнуватися, хоч зберігся набагато краще, ніж зовнішній.

Крізь що стіну вів інший прохід, теж вузький. Він вивів Тарзана і його вояків на широку алею. На її протилежному боці височіли темні й похмурі, вже напівзруйновані будівлі з тесаного граніту. Між уламками вздовж фасадів проросли дерева, а довкола віконних пройм звивався виноград. Втім, будівля, навпроти якої стояли сміливці, здавалася цілішою і менш сповитою рослинністю, ніж решта. Це була масивна споруда з величезною банею нагорі. Обабіч головного входу стояли ряди високих колон з різьбленими великими казковими птахами на горішніх частинах.

Тарзан і його товариші зупинилися і з подивом дивилися на це стародавнє місто посеред африканських нетрів. Раптом хтось із них зауважив легенький рух усередині будівлі, яку вони роздивлялися. Здавалося, там походжали якісь невиразні тіні. Але в напівтемряві очі нічого побачити не могли. Це був радше моторошний натяк на присутність життя там, де його не повинно було бути, тому що живі істоти ніяк не в’язалися з цим зачарованим, мертвим містом загиблих епох.

Тарзан пригадав, що він читав у паризькій бібліотеці про загублене плем’я білих, які, за тубільними легендами, мешкали в самому серці Африки. Чи не стоїть він зараз перед залишками культури, що його створив цей дивний народ серед довколишніх хащ? Невже нащадки цього племені й до сі населяють руїни дивовижного міста? Він знову помітив загадковий рух у храмі.

– Вперед! – наказав він своїм вазирі. – Подивимося, що там за цими зруйнованими мурами.

Воїни підкорилися йому дуже неохоче. Проте, коли побачили, що він сміливо переступив поріг похмурої будівлі, посунулися за ним купою на відстані кількох кроків, виказуючи виразні ознаки нез’ясовного страху. Вистачило б одного такого зойку, як той, що вони почули вночі, аби змусити їх чимдуж чкурнути до тісного проходу, що вів крізь мури назовні.

Коли Тарзан увійшов, то виразно відчув, що за ним сто жать. Шурхіт долинав з пітьми сусіднього коридора. і він ладен був заприсягтися, що бачив людську руку щойно у віконному отворі. Підлога була відлита з цементу, стіни зроблені з полірованого граніту і на них викарбувано казкові зображення людей і тварин. Подекуди в стіни було вмуровано плити з жовтого металу.

Він підійшов ближче до однієї з таких плит і побачив, що вона із золота і вкрита письменами. За першою залою йшли інші, а далі приміщення ділилося на дві величезні прибудови. Тарзан обійшов кілька зал, і скрізь бачив ознаки казкового багатства перших будівничих. В одній він побачив сім колон зі щирого золота, в іншій – золоту підлогу. Доки він вивчав це, чорношкірі юрмилися за його спиною і жодного разу не підійшли настільки близько, щоб можна було пересвідчитись, що вони тут.

Проте нерви вазирі не могли витримати довше. Вояки почали просити Тарзана повернутися надвір. Вони сказали, що їхній похід не може закінчитися добре, бо в руїнах мешкають душі мертвих, які колись тут жили.

– Царю! Вони за нами стежать! – прошепотів Бузулі. – Вони хочуть заманити нас у найглибші сховища своєї фортеці, а тоді кинуться на нас і загризуть. Привиди завжди так роблять. Дядько моєї матері, великий чаклун, не раз розповідав мені про це.

Тарзан зареготав.

– Діти, хутко надвір! – сказав він. – Я повернуся до вас після того, як обшукаю цю руїну і знайду золото або переконаюсь, що його тут нема. В усякому разі, ми можемо забрати плити, вмуровані в стіни, тому що колони для нас надто важкі. Але тут повинні бути великі скарбниці, повні золота, яке можна забрати. А тепер біжіть надвір, вам там легше дихатиметься.

Частина вояків квапливо виконала наказ вождя, але Бузулі і декотрі інші завагалися між почуттям відданості й вірності своєму цареві та забобонним страхом перед невідомим. Аж ось сталося те, що зразу вирішило всі питання й поклало край ваганням. У тиші зруйнованого храму зовсім тихо пролунав той самий відчайдушний крик, який вони чули цієї ночі. Чорношкірі вояки відповіли на нього криком страху, повернулися й побігли порожніми залами давньої споруди.

Тарзан із племені Великих мавп залишився сам. Він стояв на тому самому місці, де вояки залишили його, з похмурою усмішкою, чекаючи нападу ворога цієї ж хвилини. Але знову запанувала тиша. Лише поблизу чувся тупіт босих ніг.

Врешті Тарзан повернувся і рушив далі, вперед, до самого серця храму. Він переходив з кімнати до кімнати, аж доки натрапив на грубо витесані двері, закриті на прогонич. Він приклав плече, щоб виважити їх, але знову почув над самісіньким вухом застережливий крик. Схоже, що його попереджували, щоб він не торкався цієї кімнати. Може, тут і лежали скарби? Хоч би як там було, але небажання дивної незримої сторожі цього зачарованого місця впускати його саме до цієї кімнати потроїло Тарзанове бажання дістатися туди, і він, не зважаючи на численні крики, що повторювалися, відійшов і з розгону підважив їх плечем так, аж вони відчинилися, порипуючи дерев’яними завісами.

Всередині було темно, мов у могилі. Не було вікон, крізь які міг би пробитися хоча б промінчик сонця, а що низький суміжний коридор також був темний, то й прочинені двері світла не додавали. Обмацуючи держалом списа темряву поперед себе, Тарзан ступив до кімнати. Раптом двері за ним зачинилися і його схопили в пітьмі безліч рук.

Тарзан бився з дикою люттю, викликаною інстинктом самозбереження, напружуючи всі свої титанічні сили. Та хоча він відчував, що його удари потрапляли за призначенням, а зуби рвали м’які тіла, він не встигав скинути з себе одні руки, як його відразу хапали інші. Врешті-решт його звалили, і помалу-малу вороги здолали його. Потім його зв’язали, заклали руки за спину і прив’язали до них зігнуті в колінах ноги.

Він не чув жодного звуку, окрім важкого дихання своїх супротивників і шуму бійки. Він зовсім не знав, до яких це істот потрапив у полон. Але зі способу, яким його зв’язали, він зрозумів, що це люди.

Невдовзі його підняли з підлоги і витягли-виштовхали з темної кімнати іншими дверима на внутрішнє подвір’я храму. Тут він роздивився тих, що полонили його. Їх було близько сотні. Невисокі, кремезні, з довгими бородами, які закривали частину обличчя і спадали на груди.

На їхніх скошених лобах волосся починалося вже від брів і падало густе та скуйовджене назад, сягаючи спин. Вони мали короткі й товсті криві ноги та довгі мускулясті руки, були одягнені в шкури леопардів та левів, обгорнені довкола стегон, і мали довгі намиста з кігтів тих самих звірів. Їхні руки й ноги були прикрашені масивними браслетами зі щирого золота. Вони були озброєні важкими вузлуватими палицями й довгими страшними ножами, застромленими за пояси, що підтримували їхній одяг.

Але над усе його вразило, що вони мали цілком білу шкіру і не були схожі на негрів рисами обличчя. Втім, це не заважало їм мати вельми, непривабливий вигляд. Скошений лоб, маленькі, люті, близько зсунуті очиці та жовті зуби.

Під час сутими у темній кімнаті й пізніше, коли Тарзана тягли на внутрішнє подвір’я, панувала мовчанка, але тепер він помітив, що декотрі з його викрадачів обмінювалися односкладовими словами, схожими на бурчання. Мова була незнайома. Потім всі пішли через двір до іншої частини храму, а полоненого лишили на цементній підлозі.

Тарзан лежав горілиць і міг бачити, що невеличке подвір’я містилося всередині храму і що його зусебіч оточують високі стіни. Нагорі синів клаптик неба, а з одного боку, за проломом у стіні, тріпотіло листя дерев. Але Тарзан не міг би сказати, чи вони росли в храмі, чи поза ним.

Уздовж стін, згори донизу, тяглися ярусами відкриті галереї. Іноді на них з’являлися люди, які роздивлялися бранця, блискаючи на нього очима з-під скуйовдженого волосся.

Тарзан захотів перевірити, чи достатньо міцні його пута, трохи напружився – і йому здалося, що порвати їх буде неважко, коли настане сприятлива мить, щоб звільнитися.

Але він не міг нічого зробити зараз, доки ще було світло і за ним стежили численні погляди.

Він пролежав у дворі кілька годин, перш ніж промені сонця сягнули вузького, мов колодязь, двору. Майже водночас довколишні коридори сповнилися шумом босих ніг. Через хвилину нагорі, на галереях, з’явилося багато розлючених облич, а після цього на подвір’я увійшло близько двадцяти чоловіків.

Деякий час всі стояли мовчки, втупившись у полуденне сонце, потім присутні на галереях і внизу разом затягли якусь таємничу тиху мелодію. Невдовзі ті, хто стояв поблизу Тарзана, почали пританцьовувати в такт пісні. Вони повільно оточили його і почали обертатися, як незграбні ведмеді, і далі дивлячись на сонце.

Співи й танці тривали хвилин десять чи трохи довше. Потім усі враз повернулися до своєї жертви, піднесли палиці і кинулися до неї з дикими криками.

Але в ту саму мить серед кровожерного натовпу вихопилась якась жінка, піднесла палицю, схожу на інші, але золоту, і відігнала чоловіків.