Текст книги "Повернення Тарзана"

Автор книги: Эдгар Райс Берроуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

7
ТАНЦЮРИСТКА З СІДІ-АЇСИ

Перше завдання Тарзана не обіцяло особливих пригод і не здавалося надто важливим. Уряд підозрював одного поручника тубільного полку у таємних зносинах з великою європейською країною. В Сіді-бель-Абесі жив лейтенант Жернуа, який раніше працював при головному штабі, де відповідно до службових обов’язків був допущений до надважливих військових документів. Уряд підозрював, що та велика країна чимало заплатила офіцерові, щоб отримати дуже важливу для неї інформацію.

Підставою для того, щоб почати стеження за лейтенантом, був маленький натяк однієї відомої парижанки, який вона зробила з ревнощів. Але зрада – справа дуже серйозна, а генеральні штаби своїх секретів пильнують. Натяком не можна було нехтувати. Ось чому Тарзан поїхав до Алжиру під виглядом американського мисливця й мандрівника, щоб з’ясувати справу лейтенанта Жернуа.

На пароплаві він дуже радів тому, що невдовзі знову побачить свою улюблену Африку. Але північне узбережжя так само разюче відрізнялось від його рідних тропічних джунглів, як і Париж. Хвилювання людини, яка повертається на батьківщину, обірвалося для нього вже в Орані. Там він цілий день провештався вузькими кривими завулками Арабського кварталу, розглядаючи незнайомий йому краєвид. Наступного дня він був у Сіді-бель-Абесі. Він показав свої рекомендації цивільній і військовій владі. Звичайно, в цих листах не було навіть натяку на справжню мету його приїзду.

Тарзан володів англійською мовою в такій мірі, що серед арабів та французів міг легко видавати себе за американця, а саме це й було йому потрібно. При зустрічі з англійцями він розмовляв французькою.

Він швидко познайомився з багатьма французькими офіцерами, і вони з ним заприятелювали. Він також познайомився з Жернуа. Це був мовчазний сорокарічний чоловік з постійно незадоволеним виразом обличчя, наче мав геморой.

Місяць минув спокійно. Схоже було. що до Жернуа ніхто не приїжджав, а коли він сам з якоїсь нагоди поїхав до міста, то ні з ким не спілкувався, принаймні з тими, кого можна було б запідозрити в шпигунстві. Тарзан вже починав думати, що чутка про Жернуа не дістане підтвердження, як раптом Жернуа отримав наказ вирушати до Бу-Саади далеко на південь, у Малу Сагару.

Загін під командою трьох офіцерів мусив змінити інший загін. На щастя, один з офіцерів, капітан Жерар, дуже заприятелював з Тарзаном, і коли той натякнув, що з радістю теж поїде в Бу-Сааду, щоб пополювати, то це не викликало ні в кого жодної підозри.

В Буїрі загін залишив потяг; решту шляху треба було подолати верхи. Тут Тарзан пішов купити собі коня. Коли він проходив вузькою вулицею, то помітив людину в європейському одязі, яка дивилася на нього з дверей тубільної кав’ярні. Коли людина побачила Тарзана, то повернулася і пішла в маленьку приземкувату мазанку. Тарзан не надав би цьому жодного значення, якби не щось знайоме в обличчі й постаті цього чолов’яги.

Переїзд до Омала втомив Тарзана, весь досвід якого в їзді верхи обмежувався кількома уроками в Парижі.

Він врешті вирішив спочити в готелі на м’якому ліжку.

Загін став на ночівлю табором.

Хоча Тарзана розбудили рано-вранці, загін уже встиг вирушити раніше, ніж він поснідав. Тарзан їв похапцем, щоб не надто відставати від загону. Випадково він зиркнув на двері, прочинені з їдальні до бару.

На свій превеликий подив, він помітив там Жернуа, що розмовляв з тим чолов’ягою, якого Тарзан зауважив напередодні перед кав’ярнею в Буїрі. Помилитися він не міг: щось було в цій постаті напрочуд знайоме та й у позі також.

Чоловік стояв спиною до нього.

Жернуа підвів погляд і перехопив Тарзанів допитливий вираз обличчя. Незнайомий розмовляв пошепки, але Жернуа враз урвав його, і обоє вмить щезли з очей Тарзана.

Це була перша підозрілива обставина, пов’язана з поведінкою Жернуа. Тарзан був переконаний, що ці люди пішли з бару лише тому, що Жернуа зауважив його зацікавлений погляд. Глибоке враження, що він зустрічався з тим незнайомцем, ще більше переконало Тарзана, що тут справа не зовсім чиста.

Тарзан зайшов до бару, але Жернуа та його співрозмовника там уже не було; не було їх і на вулиці. Він об’їхав верхи кілька вуличок, завітав під різними приводами до кількох крамничок і вирішив, що врешті-решт треба наздоганяти загін, який уже від’їхав досить далеко. Тарзан приєднався до солдатів лише в Сіді-Аїсі пополудні, коли загін став на спочинок. Жернуа вже був тут, а незнайомця не було видно.

У Сіді-Аїсі був базарний день. З пустелі сюди йшли незліченні каравани верблюдів, на базарі сперечалися й галасували араби. Тарзанові нестерпно закортіло хоч на день залишитися тут, роздивитися цих мальовничих дітей пустелі. Загін вирушив у дорогу зразу по обіді, а Тарзан залишився до самого смерку. Він ходив по базару в супроводі юного араба на ім’я Абдул, якого йому порадив господар готелю як служника й перекладача, гідного довір’я. Тарзан купив собі кращого коня, аніж той, якого він швидкоруч вибрав у Буїрі, і розбалакався з поважним крамарем. Він дізнався, що власник коня Кадур бен Саден – шейх племені, яке мешкає в пустелі, далеко на південь від Джельфри. Через Абдула Тарзан запросив свого нового знайомого пообідати разом. Коли вони втрьох продиралися крізь натовп крамарів, покупців, верблюдів, коней та віслюків, від яких над базаром висів різноголосий гомін, Абдул смикнув Тарзана за рукав.

– Пане, озирніться і подивіться он туди. – І він вказав на людську постать, яка зникла за спиною верблюда, щойно Тарзан озирнувся. – Він від самого полудня нас пильнує.

– Я лише краєчком ока помітив якогось араба в темносиньому бурнусі і білій чалмі, – відповів Тарзан. – Ви говорите про нього?

– Так. Він здався мені підозрілим, бо, певне, чужий тут і не має більше справ, аніж стежити за нами. Порядні араби таких звичок не мають. Крім того. він чомусь затуляє нижню частину обличчя, видно лише очі. Він. певне, лиха людина. Інакше знайшов би собі якусь роботу і не вештався б за людьми.

– В усякому разі він помиляється, – сказав Тарзан. – Мене тут ніхто не знає. Звідкіля в мене тут вороги? Я вперше у ваших краях. Напевне, він переплутав мене з кимось. Незабаром він переконається, що помилявся і дасть нам спокій.

– А якщо це грабіжник? – сказав Абдул.

– Тоді чекатимемо нападу, – засміявся Тарзан. – Б’юсь об заклад, що бажання когось пограбувати пропаде в нього на все життя.

Після доброго обіду Кадур бон Саден попрощався з господарем. Він велично запевнив Тарзана у своїй вічній дружбі і запросив його погостювати в далеких місцях, де ще чимало антилоп, оленів, кабанів, пантер та левів, щоб задовольнити доброго мисливця.

Після його від’їзду Тарзан разом з Абдулом знову пішли гуляти вулицями Сіді-Аїси. В одному місці увагу Тарзана привернули чудернацькі звуки, що долітали крізь прочинені двері однієї з численних мавританських кав’ярень.

Була дев’ята, і танці були в розпалі, коли до кав’ярні ввійшов Тарзан. Там було повно арабів. Усі курили й пили міцну гарячу каву.

Тарзан і Абдул віднайшли для себе місце ближче до середини кімнати, хоча оглушливий гуркіт арабських барабанів та пронизливий звук дудок дратував Тарзана, який над усе полюбляв тишу. На сцені танцювала гарна дівчина.

Помітивши європейське вбрання Тарзана, арабська танцюристка кинула Тарзанові на плече шовкову хустку, щоб одержати в нагороду франк.

Коли інша танцюристка замінила її на сцені, то пильний араб помітив ту, першу, в глибині кімнати. Вона розмовляла з двома арабами. Маленька група стояла біля бічних дверей, якими можна було вийти у внутрішній двір з і але реєю довкола. На цю галерею виходили кімнати танцюристок кав’ярні.

Абдул спершу не надав цьому жодної ваги, але зараз він зауважив, що один араб кивком голови вказав у їхній бік, і дівчина, зразу озирнувшись, зиркнула на Тарзана. Потім араби позадкували і зникли в темряві двору.

Коли знову настала черга першої танцюристки, вона танцювала наче навмисне для Тарзана, виключно для нього, усі її звабливі усмішки були адресовані тільки йому. Смагляві, чорноокі діти пустелі не один раз люто мружились на європейця. Але Тарзан зовні залишався однаково байдужим до чарівних усмішок танцюристки і до похмурих поглядів її співвітчизників. Дівчина знову кинула йому хустку і знову дістала франк. За звичаєм, заведеним серед арабських танцюристок, вона приклала монету до чола, низько вклонилася до Тарзана і прошепотіла йому на вухо:

– Там надворі – двоє чоловіків, які бажають вам зла. Спочатку я обіцяла їм заманити вас до них, але ви були такі щедрі, що я не можу цього зробити. Ідіть швидше, я не хочу, щоб вони дізналися, що я вас попередила. Мені здається, вони дуже погані люди.

Тарзан подякував дівчині і сказав, що буде стерегтися.

Закінчивши танцювати, вона пройшла кімнатою й вигулькнула через бічні двері на вулицю. Але Тарзан її поради не послухав і з кав’ярні не пішов.

Ще півгодини минули спокійно, відтак з вулиці до кав’ярні зайшов якийсь похмурий араб. Він став біля Тарзана й почав злословити на його адресу. Але він говорив арабською, тому змістйого слів до Тарзана дійти не міг. Врешті Абдул вирішив пояснити Тарзанові.

– Цей тип шукає приводу для бійки, – попередив Абдул Тарзана. – Він не сам. У випадку сутички тут майже всі будуть на його боці. Пане, ліпше для нас було б тихенько піти звідси.

– Спитайте, чого йому треба, – наказав Тарзан.

– Він каже, що “християнський пес” образив його танцюристку. Він чіпляється, пане, він хоче сутички.

– Скажіть йому, що я не ображав ані його, ані будьчию танцюристку, і я хочу, щоб він пішов і дав мені спокій.

– Він твердить, – казав далі Абдул, коли переклав слова Тарзана арабові, – що не лише ви самі пес, а й син собаки і що ваша бабуся була гієною, а крім того, що ви брехун.

Ця суперечка привернула увагу сусідів, і загальний регіт, який знявся в кав’ярні, виразно вказував, на чиєму боці були симпатії присутніх.

Тарзан не любив, коли з нього насміхались. Слова араба сподобались йому ще менше, але виразу гніву на його обличчі не було, коли він підвівся зі свого місця. Він усміхався.

Раптом його могутній кулак упав на голову араба, який і далі лаявся. Але не встиг араб упасти, як до кав’ярні ввірвалося до десятка лютих синів пустелі, які, певне, дочікувалися свого виходу за кулісами на вулиці перед кав’ярнею. З вигуками: “Бий невірного пса!” – вони кинулися на Тарзана.

Кілька молодих арабів з числа присутніх також схопилися і приєдналися до напасників проти беззбройного Тарзана. Їх було так багато, що своїм натиском вони вмить відтіснили Тарзана й Абдула в кінець кімнати, Абдул, вірний своєму панові, вихопив ніж і бився поруч.

Тарзан страшними ударами колошматив усіх, хто підвертався під могутню руку. Спокійно, мовчки, з тією самою легкою усмішкою, з якою він підвівся, щоб дати відкоша арабові, який образив його. Здавалося, що Тарзан і Абдул не вистоять в оточенні шабель та ножів. Але цього разу саме кількість напасників зіграла їм на користь. Араби, лаючись та дико завиваючи, скупчилися так тісно, що не мали можливості ані замахнутися шаблею, ані штрикнути ножем. У такому становищі їм годі було й думати про те, щоб вистрілити, не ризикуючи вбити або поранити свого.

Нарешті Тарзанові вдалося схопити одного з найзаповзятливіших напасників. Швидким рухом він обеззброїв його, підніс перед собою, наче щит, і почав разом з Абдулом повільно задкувати до маленьких дверей, що вели у внутрішній двір. На порозі він на мить зупинився, підніс над головою араба, який звивався у нього в руках, і метнув його, мов з пращі, на голови напасників.

Тарзан і Абдул переступили поріг і опинилися в темному дворі. Перелякані танцюристки юрмилися купками на горішніх сходах, що вели до їхніх кімнат. Двір освітлювався лише недогарками свічок, які кожна дівчина чіпляла до свого одвірка, щоб відвідувачі знизу могли вповні оцінити їхню красу.

Щойно Тарзан з Абдулом вигулькнули з кімнати, як позаду них пролунав револьверний постріл, і з темного кутка за сходами виринуло дві тіні. Тарзан зі своїм супутником повернувся назустріч новим ворогам. Закутані до брів постаті бігли просто на них, стріляючи. Одним стрибком Тарзан подолав відстань між ними. Наступної миті один з них уже стогнав від болю, лежачи обеззброєний і зі зламаною рукою в болотяному місиві двору. Слідом за ним упав інший, якого Абдул ударив ножем у живіт, коли той цілився.

Тим часом озвірілий натовп вибіг з кав’ярні в двір.

Одна з танцюристок гукнула, і всі дівчата загасили спої свічки, двір тепер освітлювався лише тьмяним світлом з кав’ярні, та ще частина юрби напівзатуляла двері, з яких падало світло. Тарзан схопив шаблю нападника, якого вдарив ножем Абдул, і стояв, чекаючи нападу людей, які шукали його в темряві. Раптом на його плече лягла ніжна рука, і жіночий голос прошепотів:

– Пане, швидше сюди. За мною.

– Ходімо, Абдул, – тихо сказав Тарзан. – Нам уже ніде не буде гірше, ніж тут.

Жінка повернулася і повела їх угору вузькими сходами на галерею, до дверей своєї кімнати. Тарзан ішов зразу за нею. Він бачив золоті та срібні браслети на її оголених руках, разки золотих монет у волоссі та яскраву барвисту сукню. Він зрозумів, що це танцюристка, яка в кав’ярні пошепки на вухо застерігала його.

Коли вони дісталися до галереї, то почули, як унизу галасує і вирує розлючений натовп, розшукуючи їх.

– Вони аараз піднімуться сюди, прошепотіла дівчина. – Ви не повинні потрапити їм до рук. Звісно, ви дужчі десятьох, але врешті-решт вони вб’ють вас. Покваптесь, ви можете вистрибнути з дальнього вікна моєї кімнати на вулицю. Доки вони зрозуміють, що вас немає в дворі, ви встигнете дістатися до вашого готелю.

Щойно вона договорила, як на сходах з’явилося кілька чоловіків. Один. з переслідувачів побачив їх нагорі і крикнув. Їх було викрито. Натовп кинувся сходами вгору.

Перший стрибнув і несподівано настромився на шаблю.

Він не сподівався цього, раніше європеєць був беззбройний.

З відчайдушним криком нападник повалився на тих, хто біг за ним. Купа людей покотилася сходами додолу, наче кеглі. Старі рипучі сходи не витримали такого тягаря й поводження, вони з тріском хряснули і завалилися на тих, хто стояв під ними. Абдул, Тарзан і дівчина лишилися самі на хиткому майданчику галереї.

– Ходімо! – гукнула дівчина. – Вони дістануться сюди іншими сходами через сусідню кімнату. Не можна гаяти ні хвилини.

Ледве вони забігли в кімнату дівчини, як Абдул почув унизу чиюсь команду, щоб кілька людей побігли на вулицю і відрізали європейцеві та його спільникові шлях до втечі.

– Тепер ми загинули, – тихо сказала дівчина.

– Ми? – перепитав Тарзан.

– Так, пане, – відповіла вона. – Вони вб’ють мене. Хіба ж я не допомагала вам? Це докорінно міняло справу.

Досі Тарзан був захоплений небезпечною пригодою. Він був не від того, щоб ще раз зчепитися зі своїми ворогами. Але він не хотів наражати на небезпеку дівчину.

Якби він був сам, то кинувся б у гущавину цієї наволочі, розкидав би їх за методом лева Нуми і легко б відірвався від шокованих ворогів. Але тепер усі зусилля треба було спрямувати на те, щоб урятувати дівчину та Абдула – двох його вірних друзів.

Він підбіг до вікна, яке виходило на вулицю. За мить там унизу будуть вороги. Вже було чути, як араби тупотять сходами, підіймаючись у сусідню кімнату. Ще мить – і вони вдарять у двері. Він поставив ногу на підвіконня і визирнув, але не вниз, а вгору. Він міг дістати рукою до низького даху будинку. Тарзан покликав дівчину. Вона підійшла і стала поруч. Він підхопив її могутньою рукою і поклав собі на плече.

– Чекайте тут, доки я спущусь за вами, – сказав він Абдулові. – Тим часом забарикадуйте чимось двері. Їх треба затримати якнайдовше.

Він став на вузьке підвіконня разом з дівчиною, яка висіла у нього на плечі.

– Тримайтесь міцніше, – попередив Тарзан.

Через хвилину він з мавпячою спритністю і легкістю видерся на дах. Зняв дівчину, висунувся далеко над краєм даху і покликав пошепки Абдула. Юнак підбіг до вікна.

– Руку, – прошепотів Тарзан.

Люди в сусідній кімнаті ламали двері. Вони затріщали і розпалися, і в ту саму мить Абдул відчув, як його легко, мов пір’їнку, підіймають на дах. Це було дуже вчасно. В ту саму хвилину, коли кілька арабів вломилися до кімнати дівчини, яку втікачі щойно залишили, інша група з’явилася на вулиці і кинулася під вікно.

8
СУТИЧКА В ПУСТЕЛІ

Троє втікачів на даху принишкли і слухали гнівні вигуки арабів внизу. Абдул час від часу перекладав їхні слова Тарзанові.

– Вони лають тих, хто стоїть унизу, що вони дозволили нам утекти. А ті виправдовуються, кажуть, що нас і близько не було на вулиці, що ми десь ховаємося в будинку. І що ті, які тепер у кімнаті, напевне, просто боягузи, бояться напасти на нас і переконують своїх товаришів унизу, що ми втекли. Ще трохи, і вони почнуть битися між собою.

Араби, які обшукували будинок, кинули шукати і повернулися до кав’ярні. Кілька чоловіків стояли на вулиці, вони розмовляли й палили.

Тарзан подякував дівчині за її самопожертву задля чужої людини.

– Ви мені сподобались, – просто сказала вона. – Ви не схожі на інших відвідувачів кав’ярні. Ви не були зі мною брутальні і не образили мене тим, як подали монету.

– І що ни тепер робитимете? – спитав Тарзан. – До кав’ярні вам вже нема як повертатись. А в Сіді-Аїсі взагалі для вас безпечно залишатися?

– Завтра всі все забудуть, – сказала вона. – Але я би тішилася, якби мені ніколи не довелося більше повернутися ані сюди, ані в якусь іншу кав’ярню. Я потрапила сюди не з власної волі. Я була полонянкою.

– Полонянкою? – недовірливо перепитав Тарзан.

– Радше рабинею, – відповіла дівчина. – Банда грабіжників викрала мене вночі з дуару[1]1
  Дуар – мусульманське поселення в Північній Африці.


[Закрыть] мого батька. Вони привезли мене сюди і продали власникові цієї кав’ярні. Вже минуло два роки відтоді, коли я востаннє бачила своїх рідних. Вони живуть дуже далеко на півдні. В Сіді-Аїсі вони ніколи не бувають.

– Ви б хотіли повернутися до своїх? – спитав Тарзан. – Тоді я можу вам пообіцяти, що довезу вас принаймні до Бу-Саади. А там ми, безперечно, домовимося з комендантом, і він відправить вас далі додому.

– О пане! – вигукнула дівчина. – Чи зможу я вам будь-коли віддячити? Невже ви справді зробите це для бідної танцюристки? Але мій батько зможе заплатити вам, і добре заплатити: він великий шейх! Його ім’я Кадур бен Саден.

– Кадур бен Саден! – вигукнув Тарзан. – Кадур бен Саден сьогодні увечері був тут, у Сіді-Аїсі. Ми обідали з ним кілька годин тому.

– Мій батько в Сіді-Аїсі! – вигукнула дівчина. – Дяка Аллахові, тепер я справді врятована!

– Ш-ш! – засичав Абдул. – Слухайте.

У тихому нічному повітрі звуки розмови, які долинали знизу, було добре чути.

Тарзан не розумів, про що йдеться, але Абдул і дівчина перекладали йому.

– Вони вже пішли, – сказала дівчина. – Вони шукають вас, пане. Один сказав, що той незнайомий чужинець, який запропонував гроші за ваше вбивство, лежить з вивихнутою рукою в домі Ахмед дін Сулефа і що він запропонував ще більше грошей тому, хто влаштує на вас засідку по дорозі в Бу-Сааду і вб’є вас.

– Це той, що стежив за нами сьогодні на базарі! – вигукнув Абдул. – Я знову впізнав його у кав’ярні – його і ще одного, вони обоє після розмови з цією дівчиною вийшли у двір. Це ті самі, що стріляли в нас, коли ми вийшли з кав’ярні. Чому вони так хочуть вбити вас, пане?

– Я не знаю, – відповів Тарзан. – Хіба… – але він не закінчив речення.

Думка, що з’явилася в нього, можливо, й давала єдино правильну відповідь, але водночас вона надто неймовірна.

Люди, що юрмилися на вулиці, розійшлися. Двір і кав’ярня також спорожніли. Тарзан обережно знову спустився на підвіконня. Кімната дівчини була порожня. Він вернувся на дах і спустив Абдула, а за ним і дівчину.

З вікна Абдул зістрибнув на вулицю. Тарзан взяв дівчину в оберемок і стрибнув услід за ним. Йому неодноразово доводилося робити в своєму рідному лісі з вантажем у руках і значно складніші стрибки. Легкий крик зірвався з вуст дівчини, але вона відчула лише легенький струс і без найменшої шкоди стала на ноги.

На мить вона притулилася до нього.

– Пане, ви такий дужий і спритний! – вигукнула вона. – Сам ель-адреа – чорний лев – не зрівняється з вами.

– Хотів би я познайомитися з вашим ель-адреа, – сказав Тарзан. – Я багато чув про нього.

– Приїжджайте до мого батька в його дуар, там побачите, – сказала дівчина. – Лев живе в ущелині на північ від нас і ночами спускається зі свого лігва грабувати дуар мого батька. Одним ударом могутньої лапи він проломлює голову бикові. Якщо запізнілий подорожній зустріне на своєму шляху ель-адреа, то біда йому.

До готелю вони дісталися без пригодо Сонний господар дуже опирався проханню яегайно розшукати Кадура бен Садена. Але коли Тарзан вручив йому золоту монету, справа пішла інакше. Служникові-тубільцеві було негайно наказано обійти всі тубільні готелі середньої руки, де ймовірно міг зупинитися шейх із пустелі. Тарзан вважав за необхідне цієї самої ночі розшукати батька дівчини, адже він міг вирушити додому вдосвіта і наздогнати його було б навряд чи можливо.

Десь через годину служник повернувся разом з Кадур бен Саденом. Старий шейх увійшов до кімнати, його горде обличчя виказувало деяке здивування.

– Я маю за честь… – почав був він. але на очі йому потрапила дівчина.

Він пішов до неї назустріч, розкриваючи обійми.

– Доню моя! – вигукнув він. – Великий Аллах! – і на очі старому мужньому воякові навернулися сльози.

Коли Кадур бен Саден вислухав розповідь про її викрадення і про те, як Тарзан врятував її, він простяг Тарзанові руку.

– Друже мій, усе, чим володіє Кадур бен Саден. – ваше, включно з життям, – сказав він просто і Тарзан знав, що це не лише слова.

Вони вирішили, що оскільки троє з них їхатимуть верхи після безсонної ночі, то краще буде вирушити на світанку, щоб втрапити до Бу-Саади того самого дня. Чоловіки порівняно легко перенесли б цю дорогу, але для дівчини, звичайно, це було б дуже обтяжливе.

Але саме їй більше за інших кортіло чимшвидше сісти на коня, якнайшвидше дістатися до родини й друзів, яких вона не бачила понад два роки.

Тарзанові здавалося, що він ледь устиг склепити повіки, як його вже розбудили, і через годину всі вони вже прямували на південь. Кілька кілометрів дорога була добра, і мандрівники швидко просувалися вперед, але невдовзі на шляху їм трапилася смуга піску, і коні грузли з кожним кроком по коліна.

Окрім Тарзана, Абдула, шейха з дочкою, з ними їхало ще четверо чоловіків із племені шейха, які супроводжували його до Сіді-Аїси. Семеро озброєних чоловіків не боялися денного нападу, і вони розраховували безпечно дістатися до Бу-Саади, доки почне смеркати.

Пориви вітру жбурляли їм в обличчя хмари піску, губи Тарзана пошерхли і потріскались. Те, що він бачив довкола, не радувало його очей: велика порожня рівнина, з маленькими голими пагорбами, на яких де-не-де росли кущики.

Далеко на півдні невиразно виднілося пасмо пустельних гір. “Який контраст з розкішними теренами моєї Африки”, – подумав Тарзан.

Абдул постійно пильнував і озирався назад так само часто, як і роздивлявся, що попереду. Коли вони переїжджали пагорб, Абдул зупиняв коня на вершечку і подовгу вдивлявся назад, на пройдений відтинок шляху. Врешті його пильність принесла успіх.

– Дивіться! – вигукнув він. – За нами їде шестеро вершників.

– Напевне, ваші вчорашні друзі, пане, – зауважив Кадур бен Саден, звертаючись до Тарзана.

– Авжеж, – відповів Тарзан. – Мені було б дуже прикро, якби ви в дорозі мали через мене якісь клопоти. В дальшому селищі я зупинюсь і розпитаю цих джентльменів, а ви їдьте далі. Мені не так уже й важливо бути в БуСааді нині ввечері, а вам треба уникнути непотрібного ризику.

– Якщо ви залишитесь, то ми теж залишимося разом з вами, – сказав Кадур бен Саден. – Ми не залишимо вас, аж доки ви не будете в безпеці, в оточенні друзів, або доки ваших ворогів і слід прохолоне. І не сперечайтесь зі мною.

Тарзан лише хитнув головою. Він взагалі не був балакучий і, можливо, саме цією рисою так припав до душі Кадур бен Саденові.

Араб нікого не зневажає так, як базіку. Упродовж дня Абдул спостерігав вершників, що їхали далеко позаду.

Вони трималися на тій самій відстані. Під час коротких зупинок і привалу на обід вони не наближалися.

– Чекають темряви, – сказав Кадур бен Саден.

І морок запанував раніше, аніж вони дісталися до Бу-Саади. Абдул востаннє подивився на лиховісні, закутані в біле постаті переслідувачів, перш ніж вони зникли в темряві, і помітив, що відстань між ними й бажаною для них здобиччю швидко скорочується. Він пошепки сказав про це Тарзанові, щоб не стривожити дівчину.

– Абдул, їдьте вперед разом з усіма, – сказав Тарзан. – Це лише моя справа. Біля першого зручного місця я зупинюся і побалакаю з цими типами.

– Абдул тоді також чекатиме з вами разом, – сказав молодий араб, не слухаючи далі ані погроз, ані наказів.

– Гаразд, – сказав Тарзан врешті. – Ось тут зручна для нас місцина. На вершечку цього пагорба я бачу скелі. Ми сховаємося за ними і, щойно ці джентльмени з’являться, дамо їм про себе знати.

Вони виїхали на пагорб і злізли з коней, їхні супутники вже від’їхали і зникли з очей. Спереду мерехтіли вогники Бу-Саади. Тарзан дістав з чохла гвинтівку і витяг з кобури револьвер. Він наказав Абдулові взяти коней і залишитися разом з ними за скелею, щоби коней не зачепило під час стрілянини. Молодий араб нічого не відповів, натомість після того, як міцно прив’язав коней до низеньких кущів, він поповз назад і заліг позаду Тарзана.

Тарзан стояв просто посеред дороги, очікуючи. Чекати довелося недовго. З мороку знизу долинув кінський галоп, а ще за хвилину він вже розрізняв на суцільному чорному тлі білі плями, що погойдувалися в темряві.

– Стій, – вигукнув він. – Бо будемо стріляти!

Білі постаті враз зупинилися, і на мить запала тиша.

Відтак нарада пошепки – і таємничі вершники розсипалися довкола, мов привиди.

В пустелі знову запанувала тиша, але цього разу вона вже зловісно віщувала біду.

Абдул підвівся і став на одне коліно. Тарзан напружив свій тренований у джунглях слух і вловив звук повільної кінської ходи. Їх оточували зівсебіч – із заходу, сходу, півдня й півцочі. Потім пролунав постріл. Стріляли з того боку, в який дивився Тарзан. Куля свиснула над головою, і він вистрілив, цілячись у місце рушничного спалаху.

В ту саму мить знялася рушнична стрілянина, нападники стріляли всі разом. Тарзан і Абдул відстрілювались на спалах, але самих ворогів не бачили. Було зрозуміло, що нападники звужують коло і підступають щораз ближче.

Певне, вони переконалися, що тих, на кого вони напали, дуже мало.

Один з них під’їхав надто близько, а очі Тарзана вже звикли до нічної темноти джунглів, з якою може позмагатися лише чорнота могили. Пролунав постріл, і вершник із жалібним зойком вилетів з сідла.

– Абдуле, шанси зрівнюються, – тихо сміючись, сказав Тарзан.

Але шанси були ще далеко не рівні. Зрозуміло було, що цим двом буде непереливки під перехресним вогнем п’ятьох гвинтівок. Тарзан і Абдул відступили до скель, щоб ворог був лише попереду. Стукіт кінських копит, стрілянина обабіч свідчили, що араби також відступили, щоб повторити свій маневр. Але їх уже залишилося четверо проти двох.

На кілька хвилин все затихло, жодного звуку не долинало з навколишнього мороку. Тарзан не міг зрозуміти, що сталося. Може, араби відмовилися від бою, вважаючи, що годі втрат? А може, вони від’їхали далі, щоб улаштувати нову засідку на них з Абдулом по дорозі до Бу-Саади.

Думав він недовго. Пролунав зали. потім другий: по них били чотири гвинтівки.

Але щойно пролунав другий залп, як в тилу у нападників загриміли постріли, з боку Бу-Саади з дикими криками в бій вступила нова група.

Араби не стали з’ясовувати, хто це. Вистріливши востаннє в бік Тарзана й Абдула, вони вихором промчали повз них у бік Сіді-Аїси. До місця події під’їхали Кадур бен Саден зі своїми людьми. Старому стало легше на душі, коли він довідався, що Тарзан і Абдул лишилися неушкоджені.

Коней також не зачепило. Люди шейха знайшли двох негідників, яких поцілив Тарзан, переконалися, що обоє мертві, і кинули їх.

– Чого ви не сказали, що збираєтесь зробити засідку на цих бандитів? – ображено спитав шейх. – Якби ми зустріли їх всі разом, вони були б у наших руках.

– Тоді взагалі не варто було б зупинятись. – заперечив Тарзан. – Якби мий далі їхали до Бу-Саади, то вони б наздогнали нас у темряві й усім довелося б брати участь у бою. Ми з Абдулом відстали саме для того, щоб не втягувати в мою особисту сварку непричетних до неї людей. Хіба я міг дозволити собі, щоб через мене ваша дочка потрапила під кулі?

Кадур бен Саден знизав плечима. Йому не сподобалось, що в бою обійшлися без нього.

Цей короткий бій біля самої Бу-Саади привернув увагу солдатів. Тарзана і його товаришів зустрів загін біля самого в’їзду до міста. Офіцер зупинив їх і спитав, що спричинило стрілянину.

– Жменька грабіжників, – відповів Кадур бен Саден. – Вони напали на двох наших, що відстали, але коли ми вернулися, нападників слід прохолов. Двоє з них убито. Мої люди неушкоджені.

Офіцера це пояснення, напевне, влаштувало, він записав імена мандрівників і вирушив зі своїми солдатами до місця сутички, щоб забрати вбитих і, якщо вдасться, розпізнати їх.

Двома днями пізніше Кадур бен Саден зі своєю донькою та почтом виїхали додому, на південь, у далеку дику пустелю. Шейх дуже просив Тарзана поїхати разом з ними, а дівчина просто благала його про це. Але Тарзан, зважаючи на останні події, зрозумів, що його обов’язки стають дедалі важливіші, і гнав від себе думку про те, щоб поїхати кудись хоч і ненадовго. Проте обіцяв шейхові, що провідає його, як тільки випаде нагода. Довелося шейхові та його дочці з ним погодитися.

Два останні дні Тарзан увесь час був у товаристві Кадур бен Садена та його доньки. Його дуже зацікавила ця раса, войовнича, сильна, свідома себе, і він користався нагодою, щоб познайомитися з місцевими звичаями. Навіть почав учити арабську мову під керівництвом милої темноокої дівчини. Йому було шкода розлучатися, коли настав час, з друзями арабами,! він провів їх до ущелини. Коли вони від’їхали, Тарзан ще довго дивився їм услід, не злізаючи з коня, поки вони зникли з очей.

Ось такі люди йому до серця. Їхнє напружене дике життя, сповнене труднощів і небезпек, подобалось Тарзанові. Ось де б він почував себе вільно, навіть краще, ніж в джунглях.

У нього було б товариство справжніх людей, яких він міг би шанувати й поважати, і, перебуваючи серед людей, він водночас жив би одним життям з дикою природою, яку так любив. Він почав думати про те, щоб після закінчення свого завдання звільнитися з посади й поселитися в Африці разом з племенем Кадур бен Садена.