Текст книги "Повернення Тарзана"

Автор книги: Эдгар Райс Берроуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

20
ЛЯ

На мить Тарзанові здалося, що через якусь дивну примху долі його врятовано; але коли він утямив, що жінка без сторонньої допомоги відігнала двадцятьох мавпоподібних чоловіків, і коли потім побачив, що вони поновили свій танок, а жінка звернулася до нього з якоюсь, напевне, ритуальною промовою, то зробив висновок, що все це було лише частиною церемонії, а він – її головним учасником.

Жінка закінчила приспівувати, витягла з-за пояса ніж, нахилилася до Тарзана і розрізала мотузки, якими було зв’язано його ноги. Потім, коли чоловіки припинили танок і наблизились до них, вона жестом наказала йому підвестися. Вона обв’язала довкола його шиї мотузок, щойно знятий з ніг, і повела через подвір’я. Чоловіки стали по двоє і пішли слідом.

Вони довго йшли звивистими коридорами, дедалі глибше в серце храму, аж доки дійшли до великої зали, серед якої був вівтар. Лише тут Тарзан усвідомив все значення церемонії, яка передувала його приведенню в священне місце.

Без сумніву, він потрапив до рук нащадків давніх сонцепоклонників. Пантоміма порятунку, яку зіграла помічниця верховної жриці сонця, становила лише частину поганського ритуалу. Денне світло, торкнувшись полоненого своїм промінням, зажадало його собі в жертву. І жриця вийшла з внутрішнього храму, щоб позбавити його занечищувального дотику світських рук і зберегти для принесення в жертву світлоносому богові.

Варто було глянути довкола, щоб переконатися в цьому.

Кам’яний вівтар вкривали брунатно-червоні плями засохлої крові, вони були й на підлозі, а з численних виїмок у стінах шкірилися людські черепи.

Жриця підвела жертву до східців вівтаря. Як і перед тим, горішні галереї заповнили глядачі, а з-під арки у східній стіні зали вийшла процесія жінок і повільно попрямувала до середини. Жінки, як і чоловіки, були одягнені лише в шкури диких звірів, підперезані пасками із невичиненої шкіри або золотими ланцюгами.

Їхнє густе чорне волосся було покрите головними уборами з великої кількості золотих пластинок, круглих та овальних, скріплених разом, так що з них виходило щось на кшталт шоломів, обабіч яких спускалися до талії ланцюжки овальних пластинок.

Жінки були краще збудовані, ніж чоловіки, з правильнішими рисами, а форми голів та вирази великих чорних ніжних очей свідчили, що вони значно розумніші й людяніші, ніж їхні пани й володарі.

Кожна зі жриць тримала в руках дві золоті чаші. Жінки увійшли і розташувались по один бік вівтаря, а чоловіки так само по інший. Потім кожен з них наблизився до жінки навпроти і отримав з її рук чашу. Після цього знову залунав спів, і нарешті в темному коридорі за вівтарем, який вів у темницю під залою, з’явилася ще одна жінка.

“Напевне, верховна жриця”, – подумав Тарзан. Це була молода жінка з розумним і привабливим обличчям. Вона була вдягнена так само, як і решта жриць, але пишніше. Подекуди на ній зблискували діаманти, важкі, з коштовним камінням прикраси майже ховали її оголені руки й ноги, а шкура леопарда була підперезана щільним паском із золотих кілець дивної форми, оздоблених великою кількістю маленьких діамантів. За поясом у неї був довгий ніж, прикрашений коштовним камінням, а з руках – тонкий жезл замість палиці.

Вона підійшла до протилежного боку вівтаря й зупинилася. Пісня урвалася. Жерці і жриці вклякнули, а вона простягла над ними свій жезл, читаючи довгу і стомливу молитву. У неї був ніжний і мелодійний голос, і Тарзан ледве йняв віри, що за кілька хвилин фанатична віра перетворить володарку цього голосу в кривавого ката і що вона з поглядом, затуманеним від екстазу, тримаючи в руках закривавлений ніж, першою скуштує теплої червоної крові жертви з маленької золотої чаші, яка стоїть на вівтарі.

Жриця скінчила творити молитву і вперше поглянула на Тарзана з виразом зацікавленості. Потім вона звернулася до нього, а коли закінчила говорити, стала перед ним, наче очікуючи на відповідь.

– Я не розумію вашої мови, – сказав Тарзан. – Можливо, ми порозуміємося іншою?

Але вона не розуміла його, хоча він по черзі озивався до неї по-французькому, по-англійському, по-арабському, мовою вазирі, і, нарешті, мішаною говіркою західного берега.

Жриця похитала головою, і, здавалося, в її голосі почулася втома, коли вона віддала жерцям наказ продовжувати.

Коло знову зімкнулося, дурнуватий танок поновився, аж врешті знову зупинився за ЇЇ наказом. Упродовж усього цього часу жриця не зводила з Тарзана очей.

На її знак жерці кинулися на Тарзана, піднесли його й поклали догори на вівтар, так що його голова звисала з одного боку, а ноги з другого. Потім жерці й жриці вишикувалися у два ряди, тримаючи напоготові золоті чаші, в які повинна була политися кров жертви після того, як жертовний ніж зробить своє.

У цей час серед жерців виникла суперечка про те, кому з них належить першість. Дебелий парубок з тваринним виразом обличчя, безтямним, як в горили, намагався відштовхнути іншого, невисокого на зріст жерця. Менший поскаржився верховній жриці, яка холодним, владним тоном наказала більшому стати останнімТарзан чув, як він щось бурмотів, ідучи на нове, не таке поважне, місце.

Потім жриця, стоячи над жертвою, почала говорити якісь слова, що їх Тарзан сприйняв як заклинання божества, і водночас її рука, що тримала тонкий гострий ніж, почала повільно здійматися. Минула ціла вічність, як здалося Тарзанові, доки ця рука зупинилася у своєму повільному русі вгору і занесла ножа над його незахищеними грудьми.

Нарешті ніж почав опускатися, спочатку повільно, а потім дедалі швидше, в такт словам молитви. Ззаду і далі чулося бурчання ображеного жерця, і його голос лунав дедалі голосніше. Жінка, що стояла поруч, гостро висварила його.

Ніж був уже зовсім близько до грудей Тарзана, але верховна жриця на мить зупинила його рух, щоб кинути швидкий незадоволений погляд на порушника обряду.

Раптом серед тих, хто стояв, зчинився якийсь рух. Тарзан повернув голову і встиг зауважити, як великий звіроподібний жрець кинувся на жінку, що стояла навпроти, і розтрощив їй череп одним ударом своєї важкої палиці. І тут сталося те, що Тарзанові вже сотні разів доводилося спостерігати серед мешканців рідних джунглів. Це було те саме божевілля, яке найшло колись і на Керчака, і на Тублата, і на Теркоза, і на десяток інших самців його племені, і навіть на слона Тентора. Мало хто з самців у джунглях не зазнав цього стану.

Жрець оскаженів і кинувся на своїх товаришів, гатячи палицею ліворуч і праворуч.

З дикими криками люті він кидався навсебіч, завдавав страшних ударів своєю величезною палицею і рвав жовтими зубами тіла нещасних жертв. А верховна жриця під чаг цього побоїща стояла, звівши ножа над Тарзаном і злякано дивлячись на збожеволілу істоту, що сіяла смерть і каліцтва серед її підлеглих.

Зала вмить спорожніла. Лишилися тільки вбиті й умирущі на підлозі, жертва, розіпнута на вівтарі, верховна жриця й шаленець. Раптом його погляд впав на жінку і загорівся новим бажанням. Він повільно поповз до неї, і цього разу Тарзан зі здивуванням почув знайомі звуки. Це була його рідна мова, приглушена, гортанна говірка людиноподібних мавп. Йому й на думку не спало вжити її в розмовах з людьми. І жінка відповіла чоловікові тією самою мовою.

Він погрожував їй, вона намагалася його заспокоїти, вочевидь усвідомлюючи, що він їй непідвладний. Божевільний уже підійшов до невпритул і, оминувши вівтар, простяг до неї руки, скарлючені, мов кігті звіра.

Тарзан зробив зусилля, щоб розірвати мотузок, який зв’язував його руки. Жінка нічого не помічала – близька небезпека змусила її забути жертву. Божевільний стрибнув, щоб схопити свою здобич, але в цей час Тарзан титанічним зусиллям порвав свої пута і скотився з вівтаря на кам’яну долівку. Тепер вівтар був між ним і жрицею. Він підхопився й відчув, що пута спали і його руки вільні. Але водночас із подивом помітив, що він тут, у внутрішньому капищі, сам.

Верховна жриця зникла разом із божевільним.

Зразу після їхнього зникнення почувся приглушений крик, який долинав із чорного входу до темниці, що містилася за вівтарем і звідки на початку церемонії з’явилася жриця. Тарзан цілковито забув про власну небезпеку і про можливість утекти, яку він щойно отримав завдяки щасливому збігові обставин. Тарзан, годованець Великих мавп, відгукнувся на крик жінки про допомогу. Одним стрибком він опинився біля чорного отвору, що правив за вхід до підземелля, і за мить уже бігцем спускався прадавніми кам’яними сходами, які вели в невідоме.

Тьмяне світло, що падало крізь горішній отвір, освітлювало широкий низький льох, з якого кудись вело кілька дверей.

Але йому не довелося йти в жодні з них. Бо ті, кого він шукав, були перед ним. Божевільний повалив жінку на підлогу, і мавпячі пальці душили її за горло, а вона відчайдушне опиралася розлюченій страшній істоті, яка лежала на ній.

Жрець відчув важку руку Тарзана на своєму плечі, випустив свою жертву і кинувся на її рятівника. Божевілля, яке спіткало сонцепоклонника, вдесятеро помножило його силу.

Жадоба крові й лють пробудили у ньому первісні інстинкти, і він знову перетворився на дикого звіра. Він забув про ніж, який висів у нього на поясі, і пам’ятав лише про природну зброю, якою змагалися його пращури.

Та хоча він спритно діяв руками й зубами, його супротивник був не менш досвідчений у цій боротьбі. Тарзан. годованець Великих мавп, зчепився з ним, і обидва впали на підлогу, кусаючи і дряпаючи один одного, як дві мавпи. А первісна жриця сиділа, притулившись до стіни, і дивилась широко розплющеними, сповненими жаху очима на звірів, які гарчали і клацали зубами біля її ніг.

Врешті вона побачила, як чужинець здушив могутньою рукою горло свого ворога, відігнув назад йому голову і град ударів посипався на обличчя супротивника. Через мить Тарзан відкинув від себе нерухоме тіло, підвівся і стрепенувся, наче могутній лев. Він поставив був ногу на труп, який лежав перед ним, підвів голову і хотів гукнути переможний клич свого племені, але погляд його впав на отвір угорі, який вів до храму людських жертвоприношень, і він передумав.

Дівчина, яка під час боротьби чоловіків стояла, скута жахом, подумала про те, що н чекає далі. Хоча вона й уникла руки божевільного, але потрапила під владу того, кого щойно збиралася вбити. Вона озирнулася, шукаючи, куди б утекти. Поблизу починався темний коридор, але не встигла вона повернутися, як Тарзан помітив її рух, швидким стрибком опинився поруч і поклав руку на плече.

– Стій! – сказав він мовою племені Керчака.

Дівчина здивовано подивилася на нього.

– Хто ти? – прошепотіла вона. – Хто ти, що говориш мовою перших людей?

– Я – Тарзан, годованець Великих мавп, – відповів він говіркою людиноподібних.

– Чого ти хочеш? – питала вона далі. – Чому ти врятував мене від Та?

– Я не міг спокійно дивитися, як убивають жінку! – відповів він.

– І що ти хочеш зараз зі мною зробити? – спитала вона.

– Нічого, – відповів він, – але ти дещо можеш для мене зробити. Ти можеш вивести мене звідси на волю.

Він запропонував це, ні хвилини не сумніваючись, що вона відмовиться. Він був цілковито переконаний, що жертвоприношення поновиться з того моменту, на якому воно було обірване, щойно жриця зможе діяти на власний розсуд. Але він також добре знав, що Тарзан, годованець Великих мавп, звільнений від пут і з довгим ножем в руках, далеко не такий беззахисний, як обеззброєний та зв’язаний Тарзан.

Дівчина мовчки дивилася на нього.

– Ти дивовижна людина, – сказала вона. – Я мріяла про таку людину, ще коли була маленькою дівчинкою. Ти такий, яким я уявляла собі предків мого племені – той великий народ, який збудував це могутнє місто в серці дикої країни для того, щоб вирвати з земних надр казкове багатство, і через яке він зрікся своєї далекої культурної батьківщини. Я не можу зрозуміти, по-перше, чому ги врятував мене, а по-друге, чому ти, володіючи мною, не хочеш поміститися за те, що я прирекла тебе на смерть, за те, що я ледь не вбила тебе власноручно.

– Напевне, ти чинила так, як велить тобі твоя віра. – сказав Тарзан. – Я не можу тебе за те звинувачувати, хоч би що я думав про твою віру. Але хто ти? До кого це я втрапив?

– Моє ім’я Ля, я верховна жриця храму Сонця міста Опара. Ми ведемо родовід від людей, які прибули в цю дику країну в пошуках золота понад десять тисяч років тому. Їхні володіння простягалися від великого моря, з за якого сонце сходить, до іншого великого моря, в яке воно сідає на ніч, щоб освіжити своє вогненне чоло. Вони були дуже багаті й могутні, і лише кілька місяців у році перебували в своїх розкішних палацах. Решту часу вони мешкали на батьків шині, далеко-далеко на північ звідси. У стару країну з нової ходило багато кораблів. В сезон дощів мало хто залишався тут: наглядачі над чорними рабами в копальнях, купці, що постачали їх усім потрібним, і вояки, що охороняли міста й копальні.

Під час одного з цих сезонів і сталася велика біда. Коли тисячам людей настав час повернутися, ніхто не повернувся.

Їх чекали багато тижнів. Тоді на батьківщину вирядили велику галеру, щоби довідатися, чому звідти ніхто не припливає. Та хоча вона й плавала морем понад місяць, одначе ніхто не міг знайти й сліду могутньої країни, яка століттями зберігала давню культуру, – море поглинуло її. Відтоді почався занепад мого народу. Засмучені й зневірені люди пали легкою здобиччю чорних орд з півночі й півдня. Одне по одному міста було зруйновано або підкорено. Рештки тих, хто вцілів, зачинилися в цій гірській фортеці. Наша культура повільно згасала, як і наш розум, могутність зменшувалася разом із численністю, і зараз ми лише плем’я диких мавп. По суті справи, мавпи живуть разом з нами вже багато століть.

Ми називаємо їх першими людьми і розмовляємо їхньою мовою так само добре, як і своєю. Лише виконуючи релігійні обряди, ми дотримуємося рідної мови. З часом ми її зовсім забудемо – знатимемо лише мавпячу. Ми перестанемо виганяти зі свого середовища тих, хто сходиться з мавпами, і перетворимося на звірів, від яких багато віків тому розвинулись наші предки.

– Але чому ти людяніша за інших? – запитав Тарзан.

– Чомусь жінки не так швидко повернулися до первісного стану, як чоловіки. Можливо, це сталося тому, що під час великої катастрофи тут лишилися чоловіки лише з нижчої касти, тоді як при храмах жрицями були з вищої. У моїх жилах шляхетніша кров, аніж в інших, бо мої предки по жіночій лінії упродовж століть були верховними жрицями, – це спадкове звання і передається від матері до доньки. Наші чоловіки обираються з-поміж найшляхетніших чоловіків. Найдосконаліший розумово й фізично стає чоловіком верховної жриці.

– Оскільки я роздивився там, нагорі, цих добродіїв, – сказав Тарзан і усміхнувся, – вибрати когось з-поміж них дуже важко.

Дівчина поглянула на нього насмішкувато.

– Не гніви богів, – сказала вона. – Вони – святі люди, жерці.

– Отже, є інші, ще вродливіші? – спитав він.

– Решта ще бридкіші, – відповіла вона.

Тарзан здригнувся на думку про те, що чекає цю дівчину, бо її краса, навіть у поганому освітленні льоху, справила на нього сильне враження.

– А що буде зі мною? – раптом запитав він. – Ти виведеш мене на волю?

– Світлоносний бог вибрав тебе в жертву, – урочисто відповіла вона. – Навіть моя влада не врятує тебе, якщо вони знову знайдуть тебе. Але я не хочу, щоб вони тебе знайшли. Ти ризикнув своїм життям задля мого, і я зобов’язана віддячити тобі тим самим. Це буде нелегко і забере багато днів. Але я думаю, що врешті-решт зумію вивести тебе поза стіни. Ходімо, бо вони зараз прийдуть сюди шукати мене.

Якщо застануть нас удвох, то ми загинемо. Вони вб’ють мене, що я зрадила свого бога.

– В такому разі ти не повинна ризикувати, – швидко сказав він. – Я повернуся до храму і спробую пробитися, тоді ти будеш поза підозрою.

Але вона нізащо не згоджувалася і врешті-решт переконала його піти за нею. Вона сказала, що вони надто довго пробули в льосі і її однаково запідозрять у зраді, навіть якщо вони зараз підуть нагору, до храму.

– Я сховаю тебе, а сама повернуся туди, – сказала вона. – Я скажу їм, що знепритомніла після того, як ти вбив Та, і що я не знаю, де ти подівся.

Тоді він дозволив їй повести себе темними звивистими коридорами. Врешті вони дійшли до комірчини, до якої світло доходило крізь маленький заґратований отвір у стелі.

– Це оселя мертвих, – сказала вона. – Нікому на думку не спаде шукати тебе тут – вони не насміляться. Я повернуся, коли стемніє. На той час я, можливо, придумаю, як тобі втекти.

Вона пішла, і Тарзан, годованець Великих мавп, залишився на самоті в оселі мертвих, під давно померлим містом Опаром.

21
НАСЛІДОК КОРАБЕЛЬНОЇ АВАРІЇ

Клейтонові снилося, що він напився донесхочу води, чистої, свіжої, смачної води. Він здригнувся і опритомнів. Періщив дощ, лив на обличчя, тіло і промочив його до нитки. Над ними буяла тропічна злива. Клейтон відкрив рота й почав пити. Вода так додала йому сил, що він зразу відчув себе набагато краще і зміг підвестися на руках. Упоперек його ніг лежав Тюран, а за кілька метрів на дні човна скоцюрбилася непорушна Джейн Портер. Клейтон був переконаний, що вона померла.

З великими труднощами він звільнився з-під тіла Тюрана і з новою силою поповз до дівчини. Він підняв її голову з твердого дощаного дна. Можливо, у цьому нещасному, виснаженому тілі ще жевріє життя? Клейтонові було важко зразу відмовитися від усякої надії, і він спробував оживити її. Він узяв мокру шматку й витиснув з неї кілька краплин жаданої вологи в розкритий розпухлий рот істоти, яка тільки кілька днів тому була молодою й гарною дівчиною.

Спершу Джейн не подавала ніяких ознак життя, але врешті-решт його зусилля увінчалися успіхом, її напівзаплющені повіки легенько здригнулися. Він почав розтирати схудлі рученята і влив ще кілька краплин води у пересохле горло. Дівчина розплющила очі, але довго мовчки дивилася на нього, не в змозі зрозуміти, де вона.

– Вода, – прошепотіла вона. – Ми врятовані?

– Дощ, – пояснив він. – Принаймні ми зможемо напитися. Тому ми й опритомніли.

– А Тюран? – спитала вона. – Він не вбив вас? Він живий?

– Не знаю, – відповів Клейтон. – Якщо він не вмер, то цей дощ поверне до життя і його… – Він затнувся, коли пригадав, хоча й пізно, що не варто більше лякати дівчину після всіх страхіть, яких вона натерпілася.

Але вона вгадала, що він хотів сказати.

– Де він? – спитала вона.

Клейтон кивнув на розпластане тіло росіянина. Обоє замовкли.

– Я спробую привести його до тями, – сказав Клейтон.

– Не треба, – прошепотіла вона, простягаючи руки, щоб спинити його. – Не робіть цього. Він уб’є вас, коли вода його оживить і поверне йому силу. Оскільки він при смерті, не чіпайте його. Не лишайте мене в човні саму з цим звіром.

Клейтон вагався. Поняття честі вимагало, щоб він спробував привести Тюрана до тями. Крім того, могло виявитись, що допомога йому вже не потрібна. Сподіватись на це можна було, не поступаючись честю. Ніяк не зважуючись, він відвів погляд від Тюрана, глянув понад бортом шлюпки і раптом, і далі хитаючись від слабості, став на ноги і радісно вигукнув:

– Земля, Джейн! Слава Богові!! Земля!

Дівчина також подивилася і побачила метрів за тридцять піщаний берег, а далі зелені хащі тропічних джунглів.

– Тоді спробуйте привести його до тями, – сказала Джейн Портер, яку вже почали мучити докори сумління після того, як вона зупинила Клейтонову спробу допомогти супутникові.

Пройшло щонайменше півгодини, доки в росіянина з’явилися перші ознаки життя і він спромігся розплющити очі.

Минув ще якийсь час, перш ніж його вдалося переконати, що їм несподівано пощастило. Тим часом шлюпка вже торкалася кілем піщаного дна бухти.

Щойно випита рятівна вода та нова надія на порятунок дали Клейтонові змогу сяк-так дістатися мілководдям до берега, тримаючи в руках линву, прив’язану до прови човна.

Біля самого берега він знайшов невелике дерево і прив’язав до нього линву. Був прилив, і він остерігався, що під час відпливу човен знову занесе у відкрите море разом з пасажирами. Перенести Джейн Портер на берег він ще не мав сили, для цього треба було б кілька годин спочити.

Клейтон прив’язав шлюпку і, хитаючись, падаючи й повзучи, рушив до лісу, який, за його спостереженнями, ряснів тропічними фруктами. Маючи певний досвід побуту в джунглях, він швидко зорієнтувався, які з них їстівні, і через годину повернувся з поживою.

Дощ припинився, і сонце так немилосердно припікало, що Джейн Портер наполягла, щоб вони перейшли на берег. Тут вони підживилися Клейтоновими фруктами і, зібравшись на силі, якось долізли до того дерева, до якого був прив’язаний човен. В цілковитій знемозі вони попадали на землю і проспали до вечора.

Вони пробули на березі цілий місяць у відносній безпеці.

Коли чоловіки трохи набралися сил, то збудували на дереві простенький курінь, достатньо високо, щоб він був притулком на випадок, якщо нападуть великі хижаки. Вдень вони збирали фрукти і ставили пастки на дрібних гризунів, вночі лежали у своїй благенькій хатці, дрижачи від страху перед хижими мешканцями джунглів, які перетворювали їм години темряви на суцільну муку.

Спали на оберемках трави. Замість ковдри Джейн Портер вкривалася старим Клейтоновим плащем, тим самим, який був на ньому під час пам’ятної подорожі в ліси Вісконсіну.

З гілок Клейтон сплів тонну загородку, яка ділила їхнє повітряне житло навпіл. Одна половина була для дівчини, інша – для нього й Тюрана. Росіянин відразу виказав усі свої природні риси: егоїзм, нечемність, задерикуватість, боягузтво та хтивість. Клейтоя двічі бився з ним через те, що він непорядно поводив себе з дівчиною. Англієць боявся лишити їх навіть на хвилину. Життя Клейтона і його нареченої перетворилося на суцільний кошмар. Але вони й далі жили надією на порятунок.

Джейн Портер подумки часто поверталася в часи свого попереднього візиту на цей безлюдний берег. Ой, коли б непереможний лісовий бог з тих давноминулих часів був тут!

Тоді їй не страшні були б ані хижі звірі, ані звіроподібний росіянин. Вона мимоволі порівнювала свого жениха з Тарзаном, розуміючи, що Клейтон дуже слабкий захисник. Вона уявляла, як би вчинив Тарзан, поставши перед Тюраном з його лиховісними погрозами. Одного разу, коли Клейтон пішов по воду до струмка, а Тюран брутально почав з нею розмовляти, вона сказала йому про це.

– Щастя ваше, мосьє Тюране, – мовила вона. – що тут немає бідолашного Тарзана, який впав у море з корабля, на якому пливли ви і міс Стронг.

– А ви що, знали цю свиню? – насмішкувато спитав Тюран.

– Так, я його знала, – відповіла вона, – і, схоже, це був єдиний справжній чоловік, якого я будь-коли бачила.

Щось у її голосі змусило росіянина припустити, що вона мала до його ворога якесь глибше, ніж звичайна дружба, почуття. І він порадів можливості ще раз помститися людині, яку вважав за мертву, зганьбити її пам’ять в очах дівчини.

– Він був гірший свині! – крикнув він. – Він був нікчемним боягузом! Щоб урятувати себе від праведного гніву чоловіка тієї жінки, яку він спокусив, він у всьому звинуватив її і поклявся, що це так! Але вийшло не так, як він хотів, і він втік з Франції, щоб уникнути дуелі з чоловіком. Ось чому він їхав до Кейптауна тим самим кораблем, що й я і міс Стронг. Я знаю, що кажу. Жінка, про яку я розповідаю, – моя сестра. Я знаю ще щось, про що нікому ще не казав. Ваш відважний Тарзан сам кинувся в море від нападу панічного страху, після того як я впізнав його і зажадав вранці дуелі: я хотів битися з ним на ножах у моїй каюті.

Джейн Портер засміялася.

– Невже ви думаєте, що людина, яка знає вас і Тарзана, може хоч на мить повірити у такі байки?

– А чому тоді він подорожував під чужим прізвищем? – спитав Тюран.

– Я не вірю вам! – вигукнула вона.

Та одначе в її душі заронилися насінини підозри, бо вона згадала, що Гейзел Стронг називала її лісового бога Джон Колдуел з Лондона.

А лише за дев’ять кілометрів на північ від їхнього вбогого прихисту стояла затишна хатина Тарзана з племені Великих мавп. Але вони не підозрювали, що та хатина поруч, і тому фактично вона була віддалена від них неначе тисячами кілометрів непролазного лісу. А ще далі, вздовж того самого берега, у кількох кілометрах за хатиною жили в саморобних куренях вісімнадцятеро чоловіків – це була решта пасажирів та команда “Леді Еліс”, які припливли сюди на трьох шлюпках, від яких шлюпка Клейтона відстала. Трохи більше ніж через два дні вони дісталися до суходолу – плисти по спокійному морю було добре. Їм не довелося зазнати всіх нещасть корабельної аварії, і по суті ніхто з них поважно не постраждав. Проте вони були пригнічені горем і далі перебували під впливом катастрофи і, крім того, важко пристосовувались до нових умов життя.

Всіх живили надії, що четверту шлюпку підібрав якийсь корабель і невдовзі почнуться ретельні пошуки вздовж усього берега. Оскільки вся зброя й харчі були в шлюпці лорда Тенінгтона, то всі були добре озброєні не лише для самозахисту, а й для полювання на велику здобич.

Єдине, що поважно хвилювало всіх, – це стан здоров’я професора Архімеда К. Портера. Він був цілковито переконаний, що його донька вже на якомусь кораблі, перестав непокоїтися про її долю і присвятив усі сили вирішенню тих абстрактних наукових проблем, які вважав єдиним заняттям, гідним людського розуму. Його свідомість, здавалося, взагалі не сприймала сигналів іззовні.

– Мені ще ніколи не було так важко з професором, – скаржився лордові Тенінгтонові цілковито знесилений Файлендер. – Навіть… як би це сказати… просто нестерпно стало. Ось, наприклад, сьогодні вранці я був змушений лишити його на якісь півгодини, і коли повернувся, то побачив, що він зник. І, Боже мій, де, ви думаєте, він був? У морі, лорде Тенінгтоне, майже за кілометр від берега. Він сидів у шлюпці й гріб так, наче рятував своє життя. Я уявити собі не можу, як він зумів відплисти навіть на таку відстань, тому що у нього було лише одне весло. Він блаженно вимахував ним, і човен весь час кружляв на місці.

Один із матросів зразу підвіз мене до нього в іншому човні, але коли я запропонував професорові негайно повернутися, він страшенно обурився. “Та що ви, містере Файлендере. – сказав він. – Я вам дивуюсь. Самі вчений, а насмілюєтеся чинити перепони розвиткові науки. Останніми ночами я спостерігав деякі астрономічні явища на небі і сформулював принципово нову гіпотезу про туманності, яка зробить переворот у науці. Але мені потрібна одна довідка про теорію Лапласа, яку можна знайти в чудовій монографії з однієї приватної збірки в Нью-Йорку. А ваше втручання лише гальмує справу, тому що я їду по цю брошуру негайно”.

Я з великими труднощами зумів умовити його повернутися на берег, не вдаючись до сили, – закінчив містер Файлендер.

Міс Стронг та її матір трималися відважно, попри постійну напругу, викликану страхом нападу диких звірів. Але вони ставилися з більшим сумнівом, ніж решта, до уявного врятування Джейн, Тюрана й Клейтона.

Есмеральда безугавно ридала і кляла долю, яка розлучила її з “крихіткою”.

Лорда Тенінгтона і тепер ані на мить не полишали його незмінні приязність та веселий настрій. Він і далі залишався люб’язним господарем, який піклувався про зручності та задоволення своїх гостей. Стосовно екіпажу яхти він тримав себе, як суворий, але справедливий командир. І тут, у джунглях, так само, як і на “Леді Еліс”, навіть не виникало питання про те, хто має останнє слово у вирішенні всіх важливих питань у випадках, які вимагають спокійного та компетентного керівництва.

Якби це добре організоване і відносно забезпечене товариство побачило обшарпану й злякану трійцю, яка мешкала за кілька кілометрів на південь, ніхто з них не впізнав би колишніх блискучих пасажирів, які жартували й бавилися на яхті.

Клейтон і Тюран ходили напівголі. Вони порвали свій одяг об чагарник і ліани непролазних джунглів, через які їм довелося продиратися в пошуках їжі. Джейн Портер не брала участі в цих походах, але її одяг також набув жалюгідного стану.

Оскільки робити більше не було чого, Клейтон старанно зберігав шкури всіх тварин, яких вони вбили. Розтягуючи їх на деревах і вичиняючи, він спромігся досить добре їх зберегти. І тепер, коли він побачив, що його одяг невдовзі взагалі нічого не ховатиме, він став майструвати з цих шкур сякий-такий, вживаючи замість ниток міцну траву і жили тварин.

Внаслідок цього вийшла сорочка без рукавів, яка сягала майже колін. Оскільки вона складалася з багатьох дрібних шкірок різних гризунів, то мала вигляд доволі незвичайний і дивний. Якщо додати, що вона бридко тхнула, то неважко буде зрозуміти, що нове Клейтонове вбрання не найліпшим чином доповнювало його гардероб. Але настав час, коли його довелося вдягти задля пристойності. Навіть нещастя їхнього становища не завадило Джейн Портер щиро засміятися, коли вона побачила свого жениха в такому вигляді.

Невдовзі Тюранові також довелося змайструвати собі таке саме вбрання, тож обоє чоловіків, одягнених у шкури, босі і оброслі бородами, скидалися на точні копії двох своїх доісторичних пращурів. А Тюран нагадував їх і своєю поведінкою.

Так вони жили вже два місяці, як раптом їх спіткало перше поважне лихо. Перед цим стався ще один випадок, який ледь не обірвав назавжди страждання двох з них, і до того ж страшним і фатальним чином, як це буває у джунглях.

Тюран, якого саме лихоманило, лежав у курені на дереві.

Клейтон повертався з лісу, куди він ходив у пошуках їжі.

А Джейн вийшла йому назустріч. За Клейтоном назирці йшов лев, уже старий, шолудивий, але хитрий і підступний.

Вже три дні його ненаситне черево жадало м’яса, здобути яке його ослаблим м’язам та притупленим кігтям було не під силу. Останні місяці він їв усе менше, і йому доводилося щоразу далі відходити від звичних місць, щоб знайти легшу здобич. Врешті він здибав найслабшого і найбеззахиснішого зі всіх дітей природи. Нума міг розпочинати обід.

Не підозрюючи, що смерть чигає на нього так близько, Клейтон вийшов з лісу на відкритий простір назустріч Джейн. Він уже підійшов до неї і був на відстані тридцяти метрів від галявини, як дівчина раптом поглянула новз нього, побачила, що трава розійшлася і з неї виринула руда гриваста голова зі злими жовтими очима.

Джейн, скута страхом, не могла вимовити й слова, але її переляканий і уважний погляд і так все пояснив Клейтонові.

Він швидко озирнувся і зрозумів всю безвихідність становища. Лев був за якихось тридцять кроків від них, а вони знаходилися на такій самій відстані від куреня. У Клейтона була лише важка палиця, але, як він сам зрозумів, ця зброя проти лева була так само дійова, як іграшкова рушниця, заряджена корком.