Текст книги "Повернення Тарзана"

Автор книги: Эдгар Райс Берроуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Берроуз Едгар
ПОВЕРНЕННЯ ТАРЗАНА

_{Перекладено за виданням: Edgar Rice Burroughs. The Return of Tarzan. Ballantine, New York. 1984}

Ілюстрації Сергія Артюшенко

1
ВИПАДОК НА ПАРОПЛАВІ

– Він чарівний! – вигукнула графиня де Куд.

– Га? – здивувався граф, озирнувшись до своєї молодої дружини. – Хто чарівний? – І він роззирнувся навсебіч, намагаючись побачити предмет її захоплення.

– О ні, любий, нічого, – відповіла графиня, і її й без того свіже обличчя трохи зашарілося. – Я лише згадала про ці дивовижні хмарочоси, як їх там у Нью-Йорку називають. – І гарненька графиня зручно вмостилася в своєму корабельному кріслі та знову взяла до рук часопис, який завдяки отому “нічого” ковзнув їй на коліна.

Її чоловік знову занурився в свою книжку, але не без деякого подиву, бо лише за три дні після їхнього від’їзду з Нью-Йорка графиня зволила вголос наректи ті самі хмарочоси чарівними, хоч доти називала їх бридкими.

Згодом граф відклав книжку.

– Ольго, тут дуже нудно, – сказав він. – Чи не вполювати мені когось, хто також знемагає від нудьги, і чи не зібрати гурт для покеру?

– Не дуже ви чемний, мій чоловіче, – відповіла молода жінка, усміхаючись, – але й мені так само нудно, і тому я можу пробачити вам. Ідіть і грайте у свої нудні карти, якщо вже так бажаєте.

Коли він пішов, графиня дозволила собі лукаво позирнути на ставного, високого молодика, який ліниво розкинувся в кріслі неподалік.

– Чарівний! – вихопилося в графині знову.

Графині Ользі де Куд було двадцять років. Її чоловікові сорок. Добра й вірна дружина, вона, однак, нареченого собі не вибирала, отож не була ані безтямно, ані палко закохана в того, кого обрали для неї доля та її батько – російский аристократ. З того, що, коли вона побачила молодого незнайомого красеня, у неї вихопився легкий вигук захвату, не належить робити жодних висновків щодо її вірності чоловікові. Вона захоплювалася наївно і щиро, так як могла б захоплюватися чудовим взірцем будь-якої породи. До того ж молодик був поза сумнівом гарний із себе.

Щойно вона глянула побіжно на його профіль, він підвівся, щоб піти з палуби.

Графиня де Куд зробила знак служнику, який проходив повз неї.

– Хто цей пан? – спитала вона.

– У списку пасажирів він записаний під іменем пана Тарзана з Африки, – відповів служник.

“Нічого собі володіння!” – подумала вона, і її зацікавленість цією людиною зросла ще більше.

Коли Тарзан поволі йшов до кімнати для курців, він наштовхнувся саме біля входу до неї на двох чоловіків, які схвильовано перешіптувалися. Тарзан не звернув би на них жодної уваги, якби один з них винувато не глянув у його бік. Ці люди нагадали Тарзанові мелодраматичних злочинців, яких він бачив у виставах паризьких театрів. Обидва були смагляві, темноволосі, а погляди, якими вони нишком обмінювалися, ще більше підсилювали цю схожість.

Тарзан увійшов до кімнати для курців і сів збоку. У нього не було найменшого бажання розмовляти з будь-ким, і, попиваючи абсент, він дозволив своїм думкам відлинути, радше з почуттям жалю, до останніх тижнів свого життя.

Його увесь час мучила думка, чи мудро він вчинив, коли поступився своїми правами задля людини, якій не був нічим зобов’язаний. Щоправда, Клейтон йому подобався, але питання зводилося тут не до цього. Він відмовився від своїх прав не задля Вільяма Сесіля Клейтона, лорда Грейстока. Він зробив це задля жінки, яку вони обоє – він і Клейтон – кохали і яку дивна примха долі віддала Клейтонові, а не йому.

Через те, що вона кохала його, Тарзана, змиритися з цим було ще важче. І одначе Тарзан знав, що не міг вчинити інакше, аніж так, як тієї ночі на маленькій залізничній станції у далеких Вісконсінських лісах. Для нього найважливіше – її щастя, а короткочасне знайомство з культурою та культурними людьми навчило його, що для більшості з них життя без грошей і без становища – нестерпне.

Джейн Портер була народжена для одного й другого, і якби Тарзан позбавив її майбутнього чоловіка багатства і становища, то прирік би її на муки. Тарзанові жодного разу не спало на думку, що якби Клейтон позбувся свого титулу та маєтків, то, можливо, Джейн відмовилася б від нього, бо ж Тарзан наділяв й інших непохитною чесністю та доброзичливістю, які мав сам. У цьому випадку він не помилявся. Якби на Клейтона спало якесь лихо, Джейн вважала б себе ще більш пов’язаною з ним.

Від минулого Тарзан перенісся думками в майбутнє.

Він намагався з приємністю думати про своє повернення в джунглі, де народився і виріс, про суворі дикі джунглі, де з двадцяти двох років свого життя ві_н пробув двадцять.

Але хто ж зрадіє його поверненню у джунглі з усіх тих істот, що населяють джунглі? Ніхто. Лише Тантора, слона, він міг би назвати своїм другом. Усі решта почнуть полювати на нього або кинуться від нього навтьоки, як це було й раніше.

Навіть мавпи його власного племені не простягнуть йому братньої руки.

Якщо цивілізація нічого іншого і не навчила Тарзана, годованця Великих мавп, то одного вона до певної міри його навчила: тужити за товариством подібних до себе і відчувати щиру радість і тепло спілкування з ними.

І такою самою мірою цивілізація прищепила йому огиду до всякого іншого життя. Йому важко було тепер уявити собі світ без друга – без живої істоти, яка. розмовляла б з ним новими мовами, які він так полюбив. Отож майбутнє, яке він сам собі намалював, не дуже усміхалося Тарзанові…

Коли Тарзан розминав сигарету, сідаючи в крісло, його погляд випадково впав на дзеркало, що стояло перед ним, і він побачив у ньому стіл, за яким четверо чоловіків грали в карти. Невдовзі один з них підвівся і відійшов – тоді підійшов інший. Тарзан міг бачити, як йому чемно запропонували місце, яке звільнилося, аби гра не уривалася.

Це був один з двох чоловіків – менший на зріст, – яких Тарзан спіткав біля входу до кімнати для курців.

Ця обставина зродила в Тарзанові слабку іскру цікавості, і, думаючи й далі про своє майбутнє, він не випускав з уваги дій гравців за столом, що стояв у нього за спиною Крім добродія, який щойно приєднався до гри, Тарзан знав на ймення лише одного з гравців. Він сидів навпроти нового партнера, і звали його граф Рауль де Куд. Дуже послужливий служник пароплава показав його Тарзанові. як одну із знаменитостей серед пасажирів: граф посідав важливу посаду у французькому військовому міністерстві.

Раптом дзеркало цілковито прикувало до себе увагу Тарзана. Увійшов другий мелодраматичний змовник і став за стільцем графа. Тарзан помітив, що смаглявий чоловік озирнувся і обстежив поглядом кімнату. Але не достатньо уважно, бо не помітив уважних очей Тарзана в дзеркалі.

Крадькома він щось витяг зі своєї кишені. Тарзан не міг роздивитися, що саме, бо рука чоловіка прикривала предмет.

Він повільно наблизив руку до графа і потім дуже спритно підкинув те, що було в руці, графові в кишеню, а сам залишався на тому місці, звідки міг стежити за картами де Куда. Тарзан був приголомшений: він весь перетворився в увагу і не пропускав анінайменших подробиць того, що відбувалося.

Гра тривала після цього ще близько десяти хвилин, доки граф виграв чималу суму в того добродія, який останнім сів до столу. І тут Тарзан помітив, як людина за спиною графа кивнула головою своєму товаришеві. Гравець вмить підвівся і вказав пальцем на графа.

– Якби я знав, що мосьє – професійний шулер, я не дав би так легко втягнути себе в гру. – сказав він.

Граф і двоє інших гравців зірвалися на ноги.

Де Куд сполотнів.

– Шановний, що ви хочете цим сказати? – вигукнув він. – Ви знаєте, з ким говорите?

– Я знаю лише, що востаннє розмовляю з людиною, яка шахраює в картах, – відповів той.

Граф перегнувся через стіл і дав тилові ляпаса; решта кинулася розбороняти їх.

– Шановний, тут якесь непорозуміння! – вигукнув один з гравців. – Адже це граф де Куд з Франції!

– Якщо я помиляюсь, я охоче вибачусь, – сказав той, хто кинув звинувачення, – але, перш ніж я це зроблю, нехай граф пояснить, що це за додаткові карти в нього в кишені. Я бачив, як він опускав їх туди.

Чоловік, який на очах у Тарзана всунув якусь річ у кишеню графа, повернувся, щоб вислизнути з кімнати, але, на його прикрість, йому перетнув шлях високий сіроокий незнайомець.

– Пробачте, – гостро сказав смаглявець, силкуючись пройти.

– Постривайте! – сказав Тарзан.

– Але чому? – жваво вигукнув той. – Дозвольте мені пройти.

– Постривайте! – сказав Тарзан. – Тут є одна обставина, яку ви, поза сумнівом, зможете пояснити.

Чолов’яга вже не володів собою. Він буркнув якусь лайку і схопив Тарзана за вилоги, щоб відштовхнути його вбік. Тарзан лише осміхнувся, взяв чолов’ягу за комір і потяг назад до столу. Ніколай Роков уперше відчув на собі силу м’язів, власник яких виходив переможцем із сутичок з Нумою-левом та Теркозом, величезною мавпою.

Людина, яка кинула де Кудові звинувачення у шулерстві та двоє інших гравців стояли й дивилися на графа. Сцена сварки привернула увагу ще кількох пасажирів і всі чекали розв’язки.

– Цей тип збожеволів! – сказв граф. – Благаю вас, обшукайте мене.

– Звинувачення просто сміховинне, – сказав один з тих, що грали.

– Вам достатньо буде зазирнути в кишеню графового сюртука, і ви побачите, що звинувачення дуже серйозне, – наполягав той, хто почав. – Якщо ніхто інший не бажає, я сам це зроблю.

– Ні, – сказав де Куд. – Я дозволю себе обшукати лише джентльменові.

– Марно обшукувати графа. У нього є в кишені карти. Я сам бачив, як їх туди поклали.

Усі з подивом озирнулися в бік того. хто вимовив, ці слова, і побачили чоловіка чудової статури, який тяг за комір смаглявого, що впирався.

– Це шантаж, – гнівно вигукнув де Куд. – У мене в сюртуку немає карт. – І з цими словами він стромив руку в кишеню.

На хвилину серед невеличкого гурту запанувала глибока мовчанка. Граф смертельно зблід, потім витяг назад руку. У ній лежали три карти.

Він дивився на них з німим жахом та подивом, і рум’янець гніву розпливався по його обличчю. Жаль і зневага відбивалися на обличчях тих, хто був свідком зганьблення чоловіка.

– Це була змова! – почав сіроокий незнайомець. – Панове, граф не знав, що ці карти у нього в кишені. Їх запхали туди без його відома, коли. він сидів за столом. Я сидів там, у кутку, в кріслі і бачив у дзеркалі все, що трапилось. Ось цей тип, якого я щойно перехопив при спробі втечі, поклав карти до кишені графа.

Де Куд перевів погляд від Тарзана на чолов’ягу, якого той міцно тримав.

– Боже мій, Ніколай! – вигукнув він. – Ви?

Відтак повернувся до того, хто його звинувачував, і поглянув на нього впритул.

– А вас я й не впізнав, – сказав граф. – Ви зняли бороду, Павлович, і це змінило ваше обличчя. Тепер я все розумію. Панове, мені все зрозуміло.

– Що ж нам з ними робити? – спитав Тарзан. – Відправити їх до капітана?

– Ні, мій друже, – квапливо сказав граф. – Це моя особиста справа, і я прошу вас не вживати ніяких заходів. Вистачить того, що звинувачення з мене зняте. Що менше ми будемо мати справу з цими типами, то краще. Але як мені віддячити вам за вашу послугу? Дозвольте дати вам свою візитну картку. Якщо я коли-небудь зможу стати вам у пригоді, пам’ятайте, що я весь до ваших послуг.

Тарзан відпустив Рокова, і той разом зі своїм приятелем Павловичем поквапився вийти з кімнати для курців. Біля самих дверей Роков звернувся до Тарзана:

– Вам доведеться не раз пошкодувати про ваше втручання в чужі справи.

Тарзан усміхнувся, вклонився графові й простяг йому свою візитну картку. Граф прочитав: “Жан К. Тарзан”.

– Пане Тарзане! – сказав він. – Я справді думаю, що для вас краще було б не робити мені цієї послуги. Ви накликали на себе ненависть найбільших негідників Європи. Уникайте їх за всяку ціну. Прошу вас.

– У мене були небезпечніші вороги, шановний графе, – спокійно зауважив Тарзан, – і я залишився живий і неушкоджений. Зрештою, гадаю, що в них навіть не буде нагоди якось нашкодити мені.

– Сподіватимемося, що так буде, – сказав де Куд, – але пильнуйте, благаю вас. Я сказав би вам, що Ніколай Роков – справжній диявол, якби не боявся образити таким порівнянням його величність Сатану.

Коли Тарзан увійшов увечері до своєї каюти, то знайшов на підлозі складену записку, яку, напевне, просунули попід дверима. Він розгорнув її й прочитав:

“Пане Тарзане!

Ви, звичайно, не усвідомлювали, наскільки завдана вами образа б поважною, інакше б не зробили того, що дозволили собі сьогодні. Я ладен повірити, що ви діяли через незнання і без жодного наміру образити незнайому людину. Тому я охоче дозволяю вам вибачитись, і після того, як дістану від вас запевнення, що ви більше не будете втручатися в справи, які вас не торкаються, вважатиму інцидент вичерпаним. Інакше… Але я переконаний, ви зрозумієте, що найкраще зробити так, як я вам пропоную.

З повагою Ніколай Роков”.

Тарзан знизав плечима, похмуро всміхнувся, й через хвилину уся ця пригода вилетіла з його пам’яті. Він роздягнувся і ліг спати.

У сусідній каюті графиня де Куд розмовляла зі своїм чоловіком.

– Чого ви такий похмурий, мій любий Раулю? Цілий вечір ви сам не свій. Що вас турбує?

– Ольго, Ніколай на кораблі. Ти знала це?

– Ніколай! – вигукнула вона. – Раулю, але ж цього не може бути. Він сидить у в’язниці.

– Я й сам так вважав, доки побачив його сьогодні, його та іншого супернегідника, Павловича. Ольго, я не маю сили довше терпіти його гонитву за мною. Навіть задля тебе. Рано чи пізно я віддам його до рук правосуддя. Я майже вирішив пояснити капітанові все, перш ніж ми зійдемо на берег.

– Раулю! – вигукнула графиня. – Благаю тебе, не роби цього. Згадай, що ти обіцяв мені, Раулю! Скажи мені, що ти цього не зробиш, Раулю.

Де Куд взяв руки жінки в свої долоні і, перш ніж заговорити, якусь хвилину дивився на її бліде та знічене обличчя, немов хотів дізнатися з виразу цих чудових очей справжню причину, яка спонукала її захищати цю людину.

– Нехай буде, як ти кажеш, Ольго! – сказав він нарешті. – Але я не можу зрозуміти. Він втратив усяке право на твою любов, повагу чи навіть доброзичливість. Він – загроза твоєму життю й честі, а також життю й честі твого чоловіка. Сподіватимемось, що ти ніколи не шкодуватимеш за тим, що захищаєш його.

– Раулю, я не виправдовую його! – палко обірвала графиня чоловіка. – Я ненавиджу його так само, як і ти, але… Ой Раулю, кров густіша за воду.

– У мене сьогодні було бажання зробити аналіз його крові, – похмуро буркнув де Куд. – Ольго, ці двоє негідників вирішили сьогодні заплямити мою честь. – І граф розповів їй усе, що сталося в кімнаті для курців. – Якби не цей незнайомий молодий чоловік, вони б узяли гору, бо хто б прийняв на віру мої нічим не підкріплені пояснення? Факти були проти мене. Ці кляті карти справді було сховано в моїй кишені. Я й сам ледве не почав сумніватися в собі, аж доки цей Тарзан приволік до нас твого любого Ніколая і пояснив нам усю цю підлу витівку.

– Пан Тарзан? – із виразним здивуванням запитала графиня.

– Так, Ольго. Ти його знаєш?

– Я бачила його. Служник показав мені його.

– Я не знав, що він відома особа, – сказав граф.

Ольга де Куд змінила тему. Вона раптом з’ясувала для себе, що не так вже й легко змогла б пояснити, чому це служник вказав їй на привабливого Тарзана. Може, вона навіть дещо зашарілася під пильним поглядом графа, в якому вгадувалася якась дивна насмішкуватість. “Ох, – подумала вона. – Усвідомлення провини найбільш викликає підозру”.

2
КУЮЧИ КАЙДАНИ НЕНАВИСТІ

Тарзан лише наприкінці наступного дня знову побачив пасажирів, у справи яких його змусила втрутитися його любов до чесної гри. Зовсім несподівано він наштовхнувся на Рокова та Павловича у ту мить, коли його товариство було для них найнебажаніше.

Вони стояли на палубі в затишному куточку і коли Тарзан підійшов до них, палко сперечалися з якоюсь жінкою. Тарзан зауважив, що на ній була коштовна сукня, а від її стрункої гарної постаті віяло молодістю. Але він не міг розрізнити рис її обличчя крізь густу вуаль.

Вона стояла між обома чоловіками, а всі троє стояли спиною до Тарзана, отож він зміг непомітно підійти зовсім близько. Він зауважив, що Роков начебто погрожував, а жінка ніби виправдовувалась, але вони говорили незрозумілою для нього мовою, і він лише за їхніми жестами та інтонаціями здогадувався, що жінка налякана. У тому, як тримався Роков, так виразно відчувалася загроза фізичного насильства, що Тарзан на мить спинився: він інстинктивно відчув атмосферу небезпеки. Раптом Роков брутально схопив жінку за руку і почав стискати її, наче вимагав у неї якогось зізнання. У ту саму мить залізні пальці схопили Рокова за плече й повернули. І Роков зустрівся з холодними сірими очима того самого незнайомця, який напередодні перепинив йому шлях.

– Хай йому грець! – вигукнув Роков. – Та що це таке? Ви що, божевільний, що знову принижуєте Ніколая Рокова?

– Це моя відповідь на вашу записку, – тихо мовив Тарзан і штовхнув Рокова з такою силою, що той полетів сторчма і простерся на палубі біля борту.

– Щоб ти здох! – вигукнув Роков. – Падлюко, ти за платиш за це життям! – І він, підхопившись, кинувся на Тарзана, водночас намагаючись витягти з бічної кишені револьвер.

Жінка перелякано позадкувала.

– Ніколаю! – вигукнула вона. – Облиш… Не роби цьо го! Швидше тікайте, мосьє, бо він уб’є вас!

Але Тарзан, замість того, щоб тікати, зробив крок назустріч Рокову.

– Послухайте-но, не робіть із себе блазня! – сказав він.

Рокову нарешті вдалося витягнути револьвер. Він зупинився, підніс револьвер у витягнутій руці на рівень грудей Тарзана і натиснув на курок. Курок сухо клацнув об порожній барабан, і в ту саму мить Тарзанова рука метнулася, наче голова розлюченої змії, і вибитий з рукя Рокова револьвер полетів за борт.

Якусь мить обидва стояли і міряли один одного поглядами. Нарешті Роков опанував себе. Він заговорив перший:

– Ви двічі довели, мосьє, що любите втручатися п справи, які вас не торкаються. Ви двічі дозволили собі образити мене. Першу образу я вам пробачив, вважаючи, що ви діяли через свою непоінформованість, але цього випадку я вам не пробачу. Якщо ви не знаєте, хто такий Ніколай Роков, то завдяки вашому останньому нахабному вчинку дізнаєтесь – і невдовзі.

– Ви – боягуз і негідник, ось все, що я знаю про вас, – відповів Тарзан і повернувся до жінки, щоб спитати її, чи не зробив їй Роков боляче.

Але вона вже зникла. Тоді, навіть не подивившись у бік Рокова та його товариша, він пішов далі.

Тарзан міг лише губитися в здогадках, яку змову готували ці люди і якими могли бути їхні плани. Постать жінки здавалася йому знайомою. Оскільки він не бачив її обличчя, то губився у здогадках, де міг її зустрічати.

Він добре запам’ятав лиш обручку оригінальної роботи у неї на пальці і вирішив звернути увагу на пальці пасажирок. Може, цій дамі, яку переслідує Роков, ще знадобиться захист.

Тарзан сів на палубі у своє крісло і заходився перебирати у пам’яті численні приклади людської жорстокості, егоїзму та злопам’ятства, свідком яких він був від того самого дня в джунглях, коли чотири роки тому вперше на власні очі побачив іншу людську істоту. Це був лискучий, чорношкірий Кулонга, спис якого обірвав життя Кали, величезної мавпи-самки, і позбавив хлопчика Тарзана єдиної матері, яку він будь-коли знав.

Він згадав, як убив Кінга “щурячий писок” – Снайпс.

Згадав професора Портера та його експедицію, яких кинули бунтівники зі “Стріли”; згадав жорстокість чорношкірих воїнів та жінок Мбонги до своїх полонених; згадав дріб’язкову заздрість цивільних та військових колоніальних чиновників, яким він був зобов’язаний своїм першим знайомством із цивілізованим світом.

– Милостивий Боже! – говорив він сам до себе. – Таж вони всі однаковісінькі. Ошукують, вбивають, брешуть, б’ються, і все це задля того, від чого відмовилися б дикі звірі в джунглях, – задля грошей на жалюгідні ниці втіхи. Вони обплутані, стриножені звичаями, що обертають їх на рабів своєї нещасної долі, а уявляють, наче вони – творці світу і насолоджуються єдиними реально існуючими благами. У джунглях навряд чи хтось відійшов би тихенько вбік, коли хтось нападає на його товариша. Це облудний світ, а Тарзан, годованець Великих мавп, необачно проміняв на нього свободу й щастя своїх джунглів.

Сидячи на палубі, Тарзан раптом відчув, що чиїсь очі стежать за ним. Давній інстинкт дикого звіра прорвався крізь тонкий наліт цивілізованості, і Тарзан озирнувся так рвучко, що молода жінка не встигла відвести погляду.

Сіроокий дикун поглянув на неї впритул. Коли вона відвела погляд, Тарзан побачив, як хвиля ніжного рум’янцю ні видко залила її напіввідвернуте обличчя.

Тарзан у душі всміхнувся наслідкові свого нецивілізованого і неґречного вчинку. Він не відвів очей від погляду молодої жінки. Вона була молода, і дивитись на неї було дуже приємно, її обличчя здавалося Тарзанові знайомим.

Де він міг бачити її раніше? Тарзан знову усівся в крісло і зразу помітив, що вона підвелася і пішла з палуби. Коли вона проходила повз нього, він повернувся і придивився до неї пильніше. Може, він натрапить на якусь прикмету, яка допоможе йому задовольнити збурену в ньому цікавість, дізнатися, хто вона.

Йому трохи пощастило: йдучи, вона піднесла руку до свого чорного, густого, в’юнкого біля потилиці волосся – особливий рух жінки, яка знає, що її проводжає схвильований погляд, – і Тарзан побачив на пальці цієї руки ту обручку оригінальної роботи, яку перед тим помітив на руці жінки з вуаллю на обличчі. Отже, цю чудову молоду жінку мучив Роков! І Тарзанові закортіло дізнатися, хто вона така і які стосунки можуть бути в такої чарівної істоти з цим гидким бородатим росіянином.

Після обіду Тарзан стояв на носі корабля, розмовляючи з помічником капітана. Коли той пішов кудись у службових справах, Тарзан ліниво сперся на поручні, спостерігаючи за грою місячного світла на хвилях, які м’яко перекочу вали ся за бортом. Він був напівсхований за шлюпбалкою.

І двоє чоловіків, які йшли палубою, не могли його бачити.

Коли вони проминули його, уривки розмови, що долинули до Тарзана, змусили його вмить повернутися й піти за ними назирці. Це були його вороги.

Тарзан розчув лише декілька слів: “Якщо закричить, души її, доки вона…” Але цих слів було досить, щоб у нього спалахнула жадоба пригоди, і він уже не спускав з негідників погляду. Він пішов за ними в кімнату для курців, але вони лише на мить зупинилися біля дверей, напевне, щоб переконатися у присутності якоїсь особи.

Потім вони рушили просто до кают першого класу на горішній палубі. Тут Тарзанові було важче сховатись.

Коли вони зупинилися перед одними з численних дерев’яних лакованих дверей, Тарзан прослизнув у якийсь прохід, кроків за десять від них.

На стукіт у двері жіночий голос спитав французькою:

– Хто там?

– Ольго, це я, Ніколай, – відповів знайомим вже Тарзанові гортанним голосом Роков. – Вийди до мене! Лише на кілька слів. Я тебе не зачеплю і не ввійду до каюти. Але я не можу гукати на весь пароплав те, що мушу сказати тобі наодинці.

Тарзан почув клацання засувки. Він ступив уперед зі свого вутлого прихистку, аби бачити, що відбувається на порозі каюти. Двері прочинились. Роков став на порозі каюти і пошепки заговорив з жінкою, обличчя якої Тарзан не бачив. Потім він почув її голос.

– Ні, Ніколаю, – сказала вона. – Це марна справа. Ви можете погрожувати скільки завгодно, я ніколи не піддамся на ваші наполягання. Будь ласка, вийдіть з каюти, ви не маєте права тут бути. Ви пообіцяли не заходити.

– Гаразд, Ольго, я не ввійду, але ти ще тисячу разів пошкодуєш, що не виконала мого прохання. Врешті-решт я однаково досягну свого… Ти могла б лише позбавити мене зайвого клопоту, себе – ганьби, а твого…

– Ніколи! – урвала його жінка, і Тарзан помітив, як Роков озирнувся і зробив знак Павловичу.

Той швидко увірвався до каюти. Роков притримав йому двері. Тарзан почув, як клацнула засувка, яку, певне, Павлович повернув ізсередини.

Роков залишився назовні і підслуховував, схиливши голову.

Тарзан почув жіночий голос. Він наказував Павловичу негайно вийти з каюти.

– Я гукну свого чоловіка! – крикнула вона. – Він не стане з вами церемонитись!

Крізь поліровану панель долинув зневажливий сміх Павловича.

– Корабельний комісар зараз сам піде по вашого чоловіка, – сказав він. – Йому вже доповіли, що ви зачинилися в вашій каюті зі стороннім чоловіком.

– Що? – вигукнула жінка. – Я й не подумаю приховувати це від свого чоловіка.

– Ваш чоловік, ясна річ, знатиме все. Але корабельний комісар не буде вповні поінформований, зрештою, як і газетярі, до яких дійде чутка про це, коли ми зійдемо на берег. Вони сприймуть це вельми радо, з перчинкою, як і всі ваші друзі, прочитавши про цей випадок на кораблі за сніданком. Сьогодні що? Вівторок? Атож, вони прочитають про це в п’ятницю вранці за сніданком. “Пікантна історія на пароплаві. Графиня де К. та камердинер її брата”.

– Алєксєю Павловичу, – пролунав холодний і відчужений голос жінки. – Ви – боягуз, і варто мені прошепотіти вам на вухо одне ім’я, як ви заберетесь геть з усіма вашими погрозами та проханнями… І взагалі…

Настала тиша. “Певне, – думав Тарзан, – вона схилилася до негідника і шепоче йому щось”. Але тиша тривала лише мить. Почулася голосна лайка, шум боротьби, крик жінки – і знову запала тиша…

Жіночий крик ще не встиг затихнути, як Тарзан зірвався з місця. Роков кинувся тікати, але Тарзан схопив його за комір і потягнув назад. Обоє мовчали. Тарзан інстинктивно відчував, що в каюті коїться вбивство. Тарзан розумів, що Роков не мав наміру йти так далеко; його мета була глибша – глибша і, може, навіть жахливіша, ніж грубе, холоднокровне вбивство. Натиснувши могутнім плечем на тонку дерев’яну панель, під градом трісок Тарзан увірвався до каюти, тягнучи за собою Рокова. Жінка лежала на кушетці, над нею схилився Павлович, здушуючи її чудову шию пальцями. Його жертва била його по обличчю ослаблими руками. Тучна поява Тарзана змусила Павловича схопитися на ноги. Він непорушне застиг і загрозливо зиркнув на Тарзана. Жінка, хитаючись, підвелася й сіла на кушетці.

Вона трималася рукою за горло і важко, з присвистом віддихувала. Незважаючи на скуйовджену зачіску та смертельну блідість, Тарзан зразу впізнав у ній молоду жінку, погляд якої він перехопив сьогодні вдень на палубі.

– Що це таке? – спитав Тарзан Рокова.

Роков похмуро мовчав.

– Натисніть кнопку, – сказав Тарзан, – нехай сюди прийде хтось із екіпажу. Це все надто далеко зайшло.

– Ні, ні! – скрикнула жінка і скочила на ноги. – Будь ласка, не робіть цього. Я переконана, що тут не було жодного лихого наміру. Ми посварилися з мосьє, і він погарячкував. Оце й усе. Прошу вас! Мені б дуже не хотілося, щоб ця справа набула розголосу.

В її голосі пролунало таке благання, що Тарзан не наважився наполягати.

– Отже, ви просите мене не вживати жодних заходів? – спитав він.

– Так, прошу вас, жодних, – відповіла жінка.

– Вам подобається, що двоє мерзотників переслідують вас?

Вона, здавалося, не знала, що відповісти, і мала знічений і нещасний вигляд. Тарзан побачив зловтішну усмішку Рокова, що зазміїлася на його губах. Він зрозумів, що жінка боялася цих людей і не наважувалася сказати правду перед ними.

– В такому разі, – сказав Тарзан, – я діятиму на власний розсуд. Вас, – він повернувся до Рокова, – це також стосується і вашого приятеля, я попереджаю, що з цієї хвилини до кінця рейсу не спущу з вас очей. І якщо помічу, що ви хоч якось скривдили цю жінку, вам доведеться звітувати безпосередньо мені. Жодного задоволення вам це не дасть. А тепер забирайтесь геть.

Він схопив Рокова й Павловича за коміри і легко викинув їх за двері. Молода жінка дивилася на нього здивованими очима.

– А ви зробите мені велику послугу, – сказав він їй, – якщо повідомите мені у разі якоїсь нової спроби замаху на вас з боку цих мерзотників.

– Ой, мосьє, – сказала вона. – Я б не хотіла, щоб ви постраждали. Ви набули собі лютого й підступного ворога, який не зупиниться ні перед чим. Вам тепер треба бути дуже обережним…

– Пробачте, мадам, моє ім’я Тарзан.

– Мосьє Тарзане… Не думайте, що коли я не згодилася гукнути когось з екіпажу пароплава, то я не вдячна вам до глибини душі за вашу мужню, лицарську поведінку. Добраніч, мосьє Тарзане. Я ніколи не забуду, чим зобов’язана вам. – І з чарівною усмішкою вона поклонилась Тарзанові.

Тарзан був вельми здивований. Двоє на кораблі – ця жінка і граф де Куд-зазнавали якихось дивних замахів з боку Рокова та його спільника і чомусь не хотіли віддавати їх до рук правосуддя. Дивина!

Перед тим як лягти спати, Тарзан напружено думав про чудову молоду жінку, заплутане життя якої завдяки долі химерно сплелося з його власним… Але ж він навіть не знає, як її звати… Тоненька золота обручка свідчила, що вона одружена. Хто ж цей щасливець? До останнього дня рейсу Тарзанові більше не довелося зустріти жодного з дійових осіб драми, відлуння якої докотилося до нього. Вже був вечір, коли він раптом зіткнувся з молодою жінкою. Вони обоє з різних боків ішли до своїх крісел на палубі. Вона мило всміхнулася, привіталася з Тарзаном і майже зразу заговорила про випадок у її каюті, свідком якого вій був два дні тому.

Здавалося, її непокоїло, що знайомство з такими непевними людьми, як Роков і Павлович, може понизити її в очах Тарзана.

– Я вірю, що ви не склали про мене недоброї думки через такий прикрий випадок тоді, у вівторок увечері. Я дуже страждала. Я лише нині зважилася вперше вийти з каюти. Мені було незручно з’являтися на люди, – сказала вона.

– Про сарну не судять по левах, що нападають на неї, – заперечив Тарзан. – Я бачив цих людей раніше за деякими справами в кімнаті для курців. Якщо мене не зраджує пам’ять, це було напередодні нападу. Люди такої вдачі схильні до всього нікчемного і ненавидять усе шляхетне.

– З вашого боку дуже люб’язно було пояснити все це таким чином. Я вже чула про пригоду з картами. Мій чоловік мені все розповів.

– Ваш чоловік? – перепитав Тарзан.

– Так. Я графиня де Куд. Я почуваю себе перед вами боржницею. Отож не обтяжуйте мій борг.

І вона всміхнулася йому так ніжно, що Тарзан відчув: чоловік може наважитись і на далеко більший подвиг.

Цього дня він більше не бачив її, а наступного ранку в метушні випустив з очей. Але у виразі її очей, коли вони розлучалися, було щось таке, що переслідувало його. Ті очі були журливо задумливі, коли говорили про те. як легко зав’язуються дружні стосунки під час океанських мандрівок і як легко ці стосунки пориваються раз і назавжди.

Чи зустрінуться коли-небудь вони знову, думав Тарзан.