Текст книги "Повернення Тарзана"

Автор книги: Эдгар Райс Берроуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Врешті-решт усі напасники сховалися в хатинах, критих соломою. Тут принаймні вони будуть захищені від осоружних стріл. Зі свого дерева, яке розкинулося над самісіньким селищем, Тарзан помітив хатину, до якої зайшли вожді арабів. Він випростався на низькій гілці і з усієї своєї велетенської сили кинув важкого списа в солом’яну стріху. Дикий вереск сповістив йому, що він поцілив. Виславши таким чином на прощання звістку про те, що ворогам ніде не буде пощади, Тарзан повернувся до лісу, зібрав своїх вояків і відійшов з ними на півтора кілометра на південь, щоб підхарчуватися й перепочити. На кількох деревах він залишив дозорців, які мали пильнувати селище. Але гонитви не було.

Облік сил виказував чудові наслідки. Вбитих не було, поранених теж, а навіть побіжний підрахунок ворожих втрат засвідчив, що ворогів загинуло не менш як двадцятеро. Тубільці дуже запишалися і почали наполягати, щоб увінчати день славним нападом на селище, аби розбити супротивника вщент. Вони вже уявляли собі тортури, яким піддаватимуть ворогів, і наперед тішилися з майбутніх мук людожерів-мануємів, яких особливо ненавиділи. Але Тарзан був категорично проти їхнього плану.

– Ви збожеволіли! – закричав він. – Я показав вам єдиний можливий спосіб боротьби з цими людьми. Ви вже вбили двадцятьох і не втратили жодного, а вчора, коли ви діяли, як заманеться, з вашого боку загинуло щонайменше двадцятеро, а у арабів та мануємів ніхто не постраждав. Ви воюватимете так, як я вам наказую, інакше я вас залишу і повернуся в свою країну.

Тоді вони злякалися і пообіцяли цілковито йому коритися, аби лише він не йшов від них.

– Чудово! – сказав він. – Сьогодні вночі ми повернемося на те місце, де ми вбили слонів, до нашого “бому”. Я знаю, як дати арабам зрозуміти, що їх чекає, коли вони надумають далі лишатися на нашій землі. Але мені не потрібна ваша допомога. Ходімо! Якщо ми дамо їм перепочинок до кінця дня – вони заспокояться, і поновлення відчуття страху буде для них нестерпнішим, ніж коли б ми лякали їх увесь вечір.

Тож усі повернулися на місце вчорашнього постою, де й заночували. Вони їли, пили і згадували сьогоднішні події, сидячи довкола великих багать. До середини ночі Тарзан спав. Потім підвівся і тихцем пішов у пекельний морок лісу. Через годину він був на краю галявини біля селищних воріт. За огорожею палало багаття. Крізь щілину Тарзан роздивився, що біля вогню самотньо сидить вартовий.

Тарзан тихесенько прокрався до дерева в кінці селищної вулиці. Він нечутно видерся на своє звичне місце і поклав стрілу на лук. Кілька хвилин він пробував прицілитися у вартового, але гілля, яке погойдувалося, і мерехтіння вогнища робили постріл дуже ризикованим. Треба було поцілити ворога в самісіньке серце, щоб смерть була швидка й нечутна, як того вимагав його план.

Крім лука, стріл та аркана, Тарзан ще взяв із собою гвинтівку, яку раніше забрав у вбитого вартового. Він заховав усе це в розгалуженні гілок, тихо спустився на землю вже по той бік огорожі. Єдиною його зброєю залишався довгий ніж. Перед його очима бовваніла спина вартового, Тарзан, мов кішка, ступив до сонної людини. До жертви лишалося два кроки, ще секунда – і ніж нечутно вгородиться в тіло ворога.

Тарзан приготувався стрибнути. Для будь-якого звіра джунглів це завжди було і буде найліпшим способом нападу. І раптом людина, розбуджена якимось внутрішнім чуттям, зірвалася на ноги й повернулася до нападника.

17
БІЛИЙ ВОЖДЬ ПЛЕМЕНІ ВАЗИРІ

Коли погляд чорношкірого мануєма зітнувся з химерою, що наступала на нього з ножем в руці, то крижаний страх пройняв усе його єство. Він навіть забув про рушницю, яку тримав у руках, забув, що може заволати на допомогу, – єдиною його думкою стало втекти від цього дикого білого страхіття, від цього велета з величезними м’язами й широкими плечима, на яких вигравало світло багаття.

Але, перш ніж мануєм устиг ворухнутися, Тарзан кинувся на нього. Могутня рука стиснула йому горло і водночас кинула його на землю. Він шалено опирався, але марно: страшні пальці з люттю бульдога уп’ялися в його шию. Життя покидало його швидко і невблаганно. Очі вибалушились, висолопився язик, обличчя страшно почервоніло. Здерев’янілими м’язами пробіг останній корч – і вартовий мануєм затих навіки.

Тарзан скинув тіло на свої могутні плечі, підібрав рушницю вбитого, повільно пішов вулицею до дерева, яке завжди легко допомагало йому дістатися всередину селища. Він сховав мерця в густолисті крон.

Найперше він зняв з убитого патронташ та прикраси і сховав це в дупло. Після цього він узяв рушницю вбитого, став на гілці на повен зріст і пішов до самісінького її кінця, звідки можна було оглянути все селище. Він націлився в хатину, схожу на вулик, що в ній, як він знав, збиралися вожді, і натиснув на спусковий гачок.

У відповідь на його постріл пролунав відчайдушний крик. Тарзан усміхнувся. Він знову поцілив.

Кілька хвилин після пострілу в таборі панувала тиша. Потім араби й мануєми висипали зі своїх хатин. Вони скидалися на рій розлючених джмелів. Втім, вони були не так розлючені, як налякані. Денна напруга сильно позначилася на настрої як чорних, так і білих, а тут ще цей постріл посеред нічної тиші! Він викликав у їхній запаленій уяві найрізноманітніші і найжахливіші здогади.

Коли вони зауважили, що вартовий зник, їхня тривога посилилася ще дужче. Щоб підбадьорити себе, вони почали обстрілювати зачинені селищні ворота, хоча ворога ніде не було видно. Тарзан скористався із загального гуркоту стрілянини і вистрілив просто в скупчення натовпу, що вирував під ним.

Через безладну стрілянину його пострілу ніхто не розчув, але ті, що стояли ближче до середини, побачили, як один мануєм раптово впав. Коли вони схилилися над ним, він був мертвий, їх охопив панічний страх, і лише владні накази арабів зупинили мануємів, які ладні були стрімголов тікати в джунглі, аби лише вийти з цього триклятого селища.

Через деякий час вони почали заспокоюватись. Але перерва була дуже короткотривала. Саме тоді, коли вони вирішили, що їм більше нема чого боятися, Тарзан приглушено і протяжне закричав, і коли дикуни поглянули в той бік, звідки долинав звук, Тарзан, стоячи на гілці дерева з тілом убитого вартового в руках, раптом скинув труп їм на голови.

З панічним вереском натовп розбігся хто куди від цього нового страшного зайди, який, схоже, нападав на них.

В їхній уяві тіло вартового, що летіло згори із широко розчепіреними руками й ногами, мало вигляд якогось великого хижого звіра. З єдиним бажанням порятунку багато хто із чорношкірих видерся на огорожу, інші вибили з воріт дошки й побігли через галявину в джунглі.

Перші хвилини ніхто з них не озирався, щоб поглянути на те, що так налякало Їх. Але Тарзан знав, що вони таки озирнуться. Він достеменно знав, що вони робитимуть далі. Тому спокійнісінько рушив деревами, які осявало місячне світло, на південь, до табору Вазирі.

Один з арабів озирнувся і помітив, що істота, яка стрибнула на них з дерева, лежить на тому самому місці тихо й спокійно. Він обережно підкрався і побачив, що це людина.

Ще мить – і він упізнав мануєма, який вартував вхід до селища.

На його крик збіглася решта і тісно стала довкола. Хвильку вони схвильовано перемовлялися, потім зробили саме те, чого очікував Тарзан. Вони піднесли гвинтівки і почали обстрілювати дерево, з якого було кинуте тіло. Якби Тарзан залишився на ньому, його продірявили б сотні куль.

Коли араби й мануєми помітили, що єдиними ознаками насильства на тілі їхнього товариша були сліди велетенських пальців на спухлій шиї, їх охопив ще більший страх і відчай. Особливо їх вражало те, що вони не були в безпеці навіть усередині селища, обнесеного огорожею. Те, що ворог пройшов у самісіньку середину і голіруч убив їхнього вартового, – цього вони не могли збагнути. Забобонні мануєми відразу почали пояснювати собі поразки надприродними силами. Та й білі не могли дати кращого пояснення усьому, що відбувалося.

Близько п’ятдесяти душ утекло в джунглі. Решта, хто залишився в селищі, не мали ані найменшого уявлення, коли незримий ворог знову почне своє моторошне винищення. Паніка перетворила їх на зграю спантеличених бандитів.

Вони не спали до світанку. Лише коли араби пообіцяли мануємам рано-вранці лишити селище і рушити назад у свої краї, ті погодилися пробути в селищі ще кілька годин. Крижаний страх, який охопив їх, був дужчий за страх перед жорстокими командирами.

Коли наступного ранку Тарзан з вояками вернулися, щоб поновити обстріл ворога, то побачили, що противник готується до відходу з селища. На мануємів було навантажено пограбовану слонову кість. Коли Тарзан це побачив, на його обличчі з’явилася посмішка, бо він знав: далеко свою поклажу вони не занесуть. Але раптом він побачив те, що дуже занепокоїло його. Декотрі з мануємів запалювали від недотлілого багаття смолоскипи. Вони замірилися спалити селище.

Тарзан сидів за кількасот метрів від них на високому дереві. Він приклав руку до рота рупором і голосно крикнув по-арабському: “Знищимо! Не підпалюйте хатин, інакше ми вас усіх знищимо!” Він крикнув це кілька разів. Мануєми завагалися, потім один з них кинув смолоскип у вогнище. Решта вже ладні були зробити те саме, як раптом один з арабів кинувся до них і палицею почав гнати до хатин. Тарзан бачив, що він наказує підпалити маленькі хатки під соломою. Тоді Тарзан став на повен зріст на гілці, приклав до плеча відібрану в арабів гвинтівку і вистрілив. Араб, що змушував своїх підлеглих підпалювати, впав на землю, а мануєми покидали смолоскипи і чкурнули з селища. Вони бігли, не оглядаючись, а навздогін їм стріляли араби.

Хоч як сердилися араби на рабів за непослух, вони, однак, розуміли, що єдиний і найліпший вихід із того, що трапилося, – це полишити намір підпалити селище, яке двічі зустріло їх так непривітно. Подумки вони клялися повернутися сюди з такою силою, яка дозволить їм винищити навіть сліди духу людини в цих краях на багато кілометрів довкола.

Араби марно шукали того, хто своїм криком злякав паліїв. Навіть ті, що мали найгостріший зір, не змогли побачити винуватця. За пострілом, який звалив одного з них, над листям дерева знявся легенький димок. Це помітили і кілька разів вистрілили по дереву. Проте постріли не посягли мети.

Тарзан був надто передбачливий, щоб втрапити у таку халепу. Ще не змовкло відлуння пострілу, а він уже був на землі й щодуху біг до іншого дерева, за сотню метрів від першого. Тут вія знову зручно влаштувався, так, що бачив ворожий табір, мов на долоні. Йому спало на думку, що можна трохи побавитися, і, склавши долоні рупором, він закричав:

– Лишіть слонову кість! Лишіть слонову кість! Мертвим вона не потрібна.

Декотрі з мануємів почали кидати свій вантаж, але все це разом урвало арабам терпець. Голосно лаючись, вони націлили гвинтівки на своїх рабів, погрожуючи смертю тим, хто насмілився кинути вантаж. Вони могли зректися підпалу селища, але не могли навіть подумати, щоб відмовитися від такого багатства. Краще вже смерть!

І коли вони вийшли з селища Вазирі, на плечах невільників були в’язки слонячих ікол, вкрадені з запасів, що їх збирали цілі покоління. Вони йшли назад до свого селища на північ, дикі й незнані терени, аж за Конго, в саму гущавину Великих Джунглів. А обабіч колони, яка відступала, скрадалися незримі безжальні вороги.

Під проводом Тарзана чорношкірі вазирійці заздалегідь розташувалися обабіч стежки, якою мав пройти супротивник. Вони причаїлися в чагарях на великій відстані один від одного. Коли проходила колона, меткий спис або невблаганна стріла пронизувала араба або мануєма. Відтак вазирієць зникав у хащах, перебігав наперед, у нову засідку. Стріли й списи вилітали рідко, але так невблаганно й послідовно, що колона людей з вантажем слонової кості постійно панікувала від вигляду вбитих товаришів і від страшного очікування: хто наступний? Арабам коштувало великих зусиль запобігати намірам, які не раз виникали у мануємів – кинути все посеред дороги і тікати. День наближався до кінця. Кошмарний для арабів і важкий, але вдалий для вазирійців. На ніч араби поставили похідну “бому” на маленькій галявині біля річки і стали на ночівлю.

Уночі над їхніми головами час від часу свистіли жорстокі кулі і неминуче один з нічних вартових падав мертвий. Становище ставало безвихідним. Вони виразно бачили, що таким чином ворог винищить їх усіх до ноги без жодних збитків для себе. Одначе із впертості й захланності, притаманної білим, араби й далі трималися за здобич. Удосвіта вони навантажили на спини цілковито занепалих духом мануємів вантаж, який ставав смертельним, і рушили в дорогу.

Три дні колона чисельно зменшувалася, але йшла далі.

Щогодини прилітала нова смертельна стріла або вбивчий спис. Ночі були ще гірші, бо постріли незримих гвинтівок перетворювали пости варти на місця страти.

Уранці на четвертий день араби змушені були застрелити двох зі своїх чорношкірих, перш ніж зуміли змусити решту тягнути далі трикляту слонову кість. І в цю мить з джунглів долинув виразний і гучний голос: “Сьогодні ви, мануєми, помрете, якщо не скинете з плечей свій вантаж. Киньтеся на своїх жорстоких господарів і вбийте їх. У вас є рушниці. Скористайтеся ними! Вбийте арабів, і ми вас більше не зачепимо. Ми відведемо вас назад у наше селище, нагодуємо і виведемо з нашої землі, спокійно і без насильства. Складіть слонову кість і бийте своїх командирів. Ми вам допоможемо. Інакше смерть вам усім!” Коли голос замовк, люди закам’яніли на місці. Араби втупилися у своїх невільників. Мануєми перезиралися, чекаючи, хто б почав. Арабів лишалося десятків зо три, а чорношкірих з півтораста. Всі мануєми мали зброю, навіть у носіїв за спинами були гвинтівки.

Араби зібралися в гурт. Шейх наказав вирушати, підняв рушницю і звів курок. Але в цю мить один із чорношкірих випередив його, кинув вантаж на землю, зірвав я плеча свою гвинтівку і вистрілив просто в гурт білих. Умить усе перетворилося на вир демонів, що вили й билися між собою ножами, стріляли з револьверів та гвинтівок. Араби скупчилися в одну групу. Вони захищалися хоробро, але свинцевий град, який сипали на них їхні раби, та злива стріл і списів з джунглів прирекли їх на смерть. За десять хвилин по тому, як перший носій кинув свій вантаж, останній араб упав мертвий на землю.

Коли стрілянина вщухла, Тарзан знову звернувся до мануємів зі своєї криївки:

– Візьміть слонову кість на плечі й несіть її назад до нашого селища, туди, де ви її вкрали. Ми вас не зачепимо.

Хвилину мануєми вагалися. На важкий триденний перехід у них уже не було сил. Вони почали тихо перемовлятися між собою. Врешті один з них повернувся обличчям до джунглів і крикнув:

– Звідки ми знаємо, що ви не повбиваєте нас, коли ми прийдемо у ваше селище?

– Ви мусите повірити на слово, – відповів Тарзан, – що ми вас не зачепимо, якщо повернете слонову кість. Ви повинні затямити: якщо не погодитеся, ми вас усіх переб’ємо тут. Хіба не ясно, що ви загинете тоді, якщо дратуватимете нас, а не тоді, коли слухатиметеся?

– Хто там говорить мовою наших арабських вождів? – гукнув мануєми. – З’явися, ми відповімо тобі.

Тарзан вийшов з гущавини джунглів і зупинився за двадцять кроків від мануємів.

– Дивіться, – сказав він.

Коли вони побачили білого, їх огорнув побожний страх, бо досі вони не бачили ще білого дикуна. А його велетенські м’язи та величезний зріст здивували і захопили їх.

– Вірте мені, – сказав Тарзан. – Доки ви робитимете те, що я вам сказав, і не кривдитимете мій народ, ми вас не зачепимо. Чи згодні ви взяти на плечі ваш вантаж і мирно рушити в наше селище, чи ми йтимемо за вами на північ так, як останніх три дні? Нагадування про страхіття минулих днів вирішило справу. Після недовгих переговорів мануєми взяли вантаж і рушили назад у селище Вазирі.

Наприкінці третього дня вони ввійшли у ворота селища.

Тут їх зустріли вазирійці, що вціліли після жахливої різанини. Того дня, коли араби залишили селище, Тарзан послав гінця на місце тимчасового постою зі звісткою, що вазирі можуть повернутися додому.

Тарзан повинен був ужити все своє красномовство та вміння переконувати, щоб оборонити мануємів від вазирі, які були такі люті на грабіжників, що ладні були роздерти їх на шматки. Але коли він пояснив їм, що пообіцяв мануємам недоторканість, якщо вони принесуть слонову кість ту ди, звідки її забрали, і, крім того, переконав вазирі, що перемогли вони виключно завдяки йому, то вони врешті-решт піддалися на його прохання і дозволили людожерам перепочити в селищі.

Тієї ночі вояки влаштували великий бенкет, щоб відсвяткувати свою перемогу і вибрати нового вождя. Після смерті старого Вазирі Тарзан керував вояками за мовчазною згодою вазирі. У них не було часу вибрати вождя з-поміж себе, але вони й не шкодували про це. Вони досягли таких успіхів під керівництвом Тарзана, що не мали жодного бажання віддати найвищу владу комусь іншому, остерігаючись втратити те, що здобули. Вони ще пам’ятали наслідки непослуху білій людині, коли за наказом Вазирі наосліп кинулися на арабів. Вазирі став першою жертвою власної нерозважливості.

Після всього, що сталося, передача Тарзанові вищої влади була справою цілком очевидною. Найвидатніші вояки сіли довкола багаття, щоб обговорити якості того, хто може бути наступником старого Вазирі. Першим узяв слово Бузулі.

– Відтоді як помер Вазирі і не залишив по собі сина, серед нас є лише один, хто довів, що може бути нам добрим царем. Є лише один, хто довів, що може вдало вести нас проти вогнепальної зброї білих і здобути перемогу без жодних втрат з нашого боку. Є лише один такий. Це – білий, що керував нами галька минулих днів.

З цими словами Бузулі схопився, підніс списа догори, пригнувся майже до землі і заходився повільно пританцьовувати довкола Тарзана, приспівуючи в такт крокам: “Вазирі, цар Вазирі! Вазирі, винищувач арабів: Вазирі, цар Вазирі!” Вояки один за одним приєднувалися до танцю, висловлюючи в такий спосіб згоду на обрання Тарзана царем. Прийшли жінки й розсілися довкола навпочіпки. Вони били в тамтами, плескали в долоні й підспівували воякам. А посеред кола сидів Тарзан з племені Великих мавп – Вазирі, цар вазирійців. Як і його попередник, він повинен був прийняти ім’я свого племені.

Ритм танцю ставав дедалі швидший, крики танцюристів – голосніші. Жінки підвелися і також приєдналися до танцю, безперестанку скрикуючи. Вояки люто вимахували списами, а коли танцюристи низько схилилися й почали вдаряти щитами в утрамбовану землю, то загальна картина становила собою щось таке первісне й дике, що могло відбуватися лише на світанку людства, багато століть тому.

Коли загальне збудження зросло, Тарзан схопився й також приєднався до гурту. Посеред кола чорних лискучих тіл він стрибав і ревів, вимахуючи важким списом, віддаючись тому самому шаленству, що й його дикі друзі. Він втратив рештки цивілізованості – тепер Тарзан знову був цілком первісною людиною, яка насолоджувалася свободою дикого життя, яке він так любив. Він тішився своїм царським саном, отриманим з рук чорних дикунів.

Якби Ольга де Куд побачила його тепер, то навряд чи впізнала б у ньому елегантну і врівноважену молоду людину, яка захопила її своїм бездоганним вихованням та чемною поведінкою лише кілька місяців тому. А Джейн Портер! Чи любила б вона цього дикого вождя, який голяка витанцьовував серед своїх так само голих підлеглих? А Д’Арно? Чи повірив би Д’Арно, що це та сама людина, яку він ввів до найвишуканіших паризьких товариств? А що подумали б його друзі-пери з палати лордів, якби один з них показав на цього велетня, що танцював у варварському головному уборі та блискучих металевих прикрасах і сказав би: “Мілорди, ось перед вами Джон Клейтон, лорд Грейсток!” Отже, Тарзан, годованець Великих мавп, сів на справжній царський престол. Повільно, але неухильно проходив він шлях своїх пращурів – він-бо теж почав від найнижчої висхідної точки.

18
ЛОТЕРЕЯ СМЕРТІ

Уранці після того, як “Леді Еліс” зазнала аварії, зі всіх, хто був у рятувальній шлюпці, першою прокинулася Джейн Портер. Решта спали: хто лежачи на спині, хто просто на дні човна.

Коли дівчина з’ясувала, що вони відбилися від решти човнів, її огорнула тривога. Вона відчула себе самотньою й безпомічною. Перед її очима був лише безмежний океан, і це так пригнічувало, що майбутнє здавалося цілком безпросвітним. Джейн була переконана, що вони гинуть – і гинуть без жодної надії на порятунок.

Прокинувся Клейтон. Кілька хвилин приходив до тями, бо не міг збагнути, де він.

Врешті його розгублений погляд натрапив на дівчину.

– Джейн! – вигукнув він. – Слава Богу, ми разом…

– Погляньте, – тихо сказала дівчина і мляво показала на обрій. – Ми зовсім самі.

Клейтон роззирнувся довкола.

– Куди вони могли подітися? – вигукнув він. – Втонути не могли, бо шторму не було. І всі були в човнах, коли яхта затонула – я це бачив.

Він розбудив решту людей, які були з ними у човні, і пояснив їм, що сталося.

– Це навіть на краще, сер, що човни розкидало в різні боки, – мовив один з матросів. – На кожному з човнів є харчі, тож усі дадуть собі раду самі, а в разі шторму однаково не могли б допомогти одні одним, навіть якби й були разом. Тепер у нас є більше шансів, що нас знайдуть, бо якщо натраплять на один човен, то негайно шукатимуть і решту. Якби ми були всі разом, то мали б один шанс на порятунок, а так маємо чотири.

Усі погодилися з розважністю його міркувань і дещо заспокоїлися, але їхня радість тривала недовго. Вони вирішили плисти на схід, до материка, і вже зібралися були рушати, коли з’ясувалося, що матроси, які гребли двома єдиними на човні веслами, заснули під час веслування й випустили весла з рук. Весла зникли без сліду. Ніде на поверхні води їх не було видно.

Почалася сварка, і ледь не дійшло до бійки, але Клейтон зумів заспокоїти матросів. Та за хвилину Тюран ледь не викликав нової сварки своїм недоречним зауваженням про недорікуватість усіх англійців, а англійських моряків зокрема.

– Облиште, друзі, – сказав Томкінс, один з матросів, які не брали участі в сварці. – Бійка ні до чого доброго не доведе. Снайдер щойно вам сказав, що нас підберуть. Чого ж тоді лаятись? Давайте краще щось пожуємо.

– Слушна думка, – сказав Тюран і звернувся до третього матроса, Вільсона. – Друже, дайте-но сюди одну бляшаночку.

– Самі діставайте, – буркнув Вільсон. – Я накази від сторонніх не приймаю. Ви тут поки що не капітан.

Клейтон змушений був сам дістати бляшанку. Але тут трапився новий конфлікт, бо один з матросів звинуватив Клейтона і Тюрана, що вони змовилися ділити харчі так, щоб взяти собі найбільшу частину.

– Треба, щоб хтось узяв на себе командування човном, – мовила Джейн Портер, якій ця ганебна сварка була осоружна й бридка. – Досить з нас того, що ми цілком самі в човні посеред Атлантичного океану, і нема чого множити наші біди взаємними образами. Ви, чоловіки, повинні обрати командира і коритися його наказам. Тут потрібна дисципліна суворіша, ніж на справжньому великому судні.

Джейн не думала, що ій доведеться встрявати в розмову, тому що була переконана, що Клейтон зуміє подолати всі труднощі. Але вона змушена була визнати, що він виявив не більше кмітливості, ніж усі решта. Єдиною його перевагою було те, що він намагався не загострювати тему і навіть віддав бляшанку матросам, коли ті почали кричати, щоб він її не відкривав.

Слова дівчини дещо заспокоїли чоловіків, і врешті було вирішено, що два барильця з водою і чотири бляшанки з їжею вони поділять навпіл, – між матросами і трьома пасажирами.

Таким чином маленьке товариство поділилося на два стани, і кожна група заходилася ділити між собою їжу та воду. Матроси перші розкрили одну з бляшанок, і Клейтон почув вигуки подиву, люті й розчарування.

– В чому справа? – запитав він.

– Біда! – пронизливо скрикнув Снайдер. – Біда! Гірше, ніж біда, це – смерть! У цій бляшанці – мазут.

Клейтон і Тюран похапливо відкрили ще одну зі своїх бляшанок, але тільки для того, щоб пересвідчитись – в ній також не їжа, а мазут. Вони відкрили одну за одною всі чотири бляшанки. У міру того, як вони відкривали бляшанки, вигуки люті дужчали, сповіщаючи жорстоку істину – у всьому човні ані грама їжі.

– Слава Богові, що в нас є все-таки вода, – сказав Томпкінс. – Легше обійтися без їжі, ніж без води. В найгіршому випадку ми гризтимемо своє взуття, а от пити його вже ніяк не зможемо.

У цей час Вільсон дірявив одне з барилець, і коли Снайдер подав бляшану кружку, він нахилив барильце, щоб хлюпнути в неї трохи рідини. Тонкий струмінь темної сухої речовини став повільно точитися крізь маленький отвір на дно кружки. Вільсон скрикнув, випустив з рук барильце; завмер і втупився у чорний горбочок на денці кружки. Він неначе занімів із жаху.

– У барильцях порох, – тихо мовив Снайдер і повернувся до решти.

Те саме виявилося і в другому барильці.

– Мазут і порох! – закричав Тюран. – Чорт забирай! Непогане меню для моряків, що зазнали аварії!

Щойно до людей дійшло, що на човні не було ані краплини води й анітрохи їжі, муки голоду і спрага зразу посилилися. І у перший день після їхньої трагічної пригоди почалися справжні муки. Всі нещастя, які випадають на долю тих, що зазнали корабельної аварії, довелося пережити й пасажирам рятувального човна.

Минали дні, і становище дедалі гіршало. День і ніч запалені очі людей вдивлялися в обрій, доки ослаблі спостерігачі падали цілковито змучені на дно човна і там у неспокійному, кошмарному напівзабутті знаходили короткий перепочинок від жахливої дійсності.

Спонукані муками голоду, матроси поїли свої шкіряні паски, черевики, ремінці з картузів, не зважаючи на вмовляння Клейтона й Тюрана, які всіляко намагалися переконати їх, що в такій спосіб вони лише посилять свої страждання.

Люди лежали цілковито знесилені й зневірені під промінням безжального тропічного сонця, з потрісканими губами й розпухлими язиками, очікуючи смерті, яка стала для них вже жаданою. Страждання трьох пасажирів, які взагалі нічого не їли, з часом дещо пригасли, а от муки матросів були нестерпні, бо їхні слабкі знесилені шлунки намагалися справитися зі шматками шкіри, якими їх було наповнено. Першим не витримав Томпкінс. Рівно через тиждень, відколи затонула “Леді Еліс”, матрос помер у страшних муках.

Кілька годин його спотворене обличчя з моторошною гримасою дивилося на людей, що скупчилися на кормі маленького човна. Нарешті Джейн Портер не витримала.

– Чи не могли б ви скинути його за борт, Вільяме? – спитала вона.

Клейтон підвівся і, хитаючись, рушив до покійника. Двоє матросів стежили за його рухами з дивними похмурими виразами запалих очей. Англієць марно намагався підняти тіло і скинути його за борт. Це завдання виявилося для нього не під силу.

– Будь ласка, допоможи мені, – звернувся він до Вільсона, який лежав поруч.

– Чому ви хочете його викинути? – прохрипів матрос.

– Ми повинні зробити це, доки ще є сила. На завтра він буде страшний. Адже йому цілий день доведеться лежати під цим жахливим сонцем.

– Краще облиште його, – пробурмотів Вільсон. – До завтрашнього дня він нам ще придасться.

Сенс цих слів не зразу дійшов до свідомості Клейтона.

Нарешті він зрозумів, чому матрос був проти його плану.

– Господи, – прошепотів Клейтон. – Ви що, думаєте…

– А чому б і ні? – рикнув Вільсон. – Ми ще живі, а він мертвий. Йому вже однаково.

– Ходіть-но сюди, Тюране, – покликав Клейтон. – Нас чекає щось страшніше, ніж смерть, якщо ми до того, як стемніє, не позбудемося цього трупа.

Вільсон загрозливо рушив на них, щоб перешкодити Клейтонові здійснити задумане, але коли його товариш Снайдер перейшов на бік Кдейтона й Тюрана, він здався, стих і невідривне дивився на мерця жадібним, голодним поглядом. Тоді як троє чоловіків спільними зусиллями намагалися і врешті перекинули тіло за борт.

Всю решту дня Вільсон просидів нерухомо, втупившись у Клейтона поглядом, в якому зблискував вогонь божевілля.

Надвечір, коли сонце стало сідати в океан, він почав хихотіти й бурчати щось собі під ніс, але його очі ані на мить не відривалися від Клейтона.

Коли стемніло, Клейтон і далі відчував на собі цей страшний погляд. Він боявся заснути, але був такий знесилений, що йому доводилося безупинно боротися з самим собою, щоб не знепритомніти. Він так страждав, що хвилини ставали для нього вічністю. Нарешті його голова схилилася на сидіння човна і він заснув. Він не знав, скільки часу проспав.

Його розбудив якийсь шурхіт неподалік. Зійшов місяць.

Злякано розплющивши очі, Клейтон побачив Вільсона, який тихо підповз до нього, вишкірившись і висолопивши язика.

Легкий шум збудив і Джейн Портер. Вона побачила страшну картину й пронизливо зойкнула. В цю мить матрос кинувся на Клейтона, мов дикий звір: його зуби шукали горло жертви. Не зважаючи на свою слабкість, Клейтон знайшов у собі достатньо сили, щоб не дозволити шаленцеві вкусити його.

Крик Джейн Портер розбудив Тюрана й Снайдера. Побачивши, в чому справа, вони кинулися на допомогу Клей тонові, утрьох подужали Вільсона й кинули його на дно човна. Кілька хвилин той лежав, щось лепечучи й сміючись, потім пронизливо й страшно закричав, скочив на ноги і кинувся в море.

Реакція після великого напруження була такою сильною, що четверо людей, які лишилися в човні, відчули себе геть знесиленими. Снайдер опустився на дно човна і гірко заплакав. Джейн Портер молилася, Клейтон тихо лаявся. Тюран глибоко замислився, обнявши голову руками. Наслідком його задуми була пропозиція, яку він зробив наступного ранку Снайдерові та Клейтонові.

– Панове, – сказав він, – ви бачите, що нас чекає, якщо ближчим часом нас не підберуть. Надії на це дуже мало. Адже впродовж усіх цих днів ми не бачили на обрії ані вітрила, ані диму з корабельного димаря. Ми, звичайно, мали б якісь шанси на порятунок, якби в нас була їжа. але без їжі – надії ніякої. Отже нам треба вибрати одне з двох: або ми всі помремо впродовж кількох найближчих днів, або один з нас повинен принести себе в жертву, щоб продовжити життя іншим. Сподіваюсь, вам зрозуміло, про що йдеться?

Джейн Портер огорнула лихоманка страху. Якби така пропозиція виходила від бідолашного матроса-невігласа, то вона була б не так вражена, але те, що це запропонував джентльмен, людина, представник витонченої культури – цього вона ніяк не могла усвідомити.

– Тоді краще нам всім померти разом. сказав Клейтон.

– Вирішуватиме більшість, – заперечив Тюран, – оскільки жертва буде лише одна. Вирішувати повинні всі. А панна Портер виключається, їй не загрожує небезпека.