Текст книги "Новелі (видання 1898 року)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

«Яка, казали ви, нагорода?» – спитав Дюпен.

«Ну, дуже груба, – дуже щедра нагорода. Не скажу саме докладно, яка, але скажу вам лиш, що тому, хтоби мені міг сей лист дістати, дав би, не вагаючи ся чек на пятьдесять тисяч франків. Діло в тім, що лист набирає з кождим днем більшого значіня. Останними часами нагороду подвоєно. Та коли-б єї навіть потроєно, я не був би в силі вже учинити більше, як учинив».

«Ну, так, – сказав Дюпен, потягаючи помалу зі своєі пінкової файки, – а я справді думаю, Ґ., що ви в сій справі не напружили ще своїх сил до найвизшого можливого степеня. Ви, думаю, могли-б зробити трохи більше, що?»

«Що? як?»

«Ну – пф, пф – ви могли-б – пф, пф – засягнути поради в сій справі, – ге? – пф, – пф, пф. Пригадуєте собі історію, що єї розказують про Абернетіого?»

«Ні, до біса з Абернеті....»

«Певне, до біса з ним, лиш дайте єго сюди! Все-ж таки, одного разу прийшло якомусь богатому скупиндязі до голови вихитрити від того Абернеті єго лікарську пораду. Вдавши ся з ним в тій ціли в звичайну розмову в приватнім товаристві, він описав єму своє положенє, так, як коли-б говорив про якусь, видуману особу.

Припустім, сказав скупидяга. що симптоми такі, а такі; що-ж би ви тепер, доктор, єму порадили?

Порадив! сказав Абернеті, ну, очевидно, що-б закликав доктора»*.

«Адже-ж, – сказав префект трохи збентежений, – я дуже радо готов приняти пораду і заплатити за неї. Я справді давби пятьдесять тисяч франків тому, що поміг-би мені в сій справі».

«В такім разі, – відповів Дюпен, відчиняючи шуфляду і виймаючи книжочку чекову, – будьте ласкаві і виповніть мені чек на таку суму. Скоро мені єго підпишете, дам вам до рук лист».

Я остовпів. В префекта неначе-б грім вдарив. Він сидів кілька хвиль німо і нерухомо, поглядаючи з роззявленим ротом на мого друга. Бачилось, що очи єму з голови вилазять. Потім запанував над собою трохи, вхопив за перо і врешті, з кількома павзами, поглядаючи мов не свій перед себе, виповнив і пидписав чек на пятьдесять тисяч франків, та подав его через стіл Дюпенови. Той придивив ся єму пильно і сховав до портфелю; потім отворив escritoire*, виймив лист і подав єго префектови. Поліціянт схопив єго з дійсне божевільною втіхою, отворив тремтячою рукою, кинув оком на змість, а там зірвав ся, добив ся до дверей і без церемонії вийшов з комнати і з дому, ні словечка не промовивши від хвилі, коли Дюпен попросив єго підписати чек.

Після єго відходу мій друг розказав все трохи докладнійше.

«Париська поліция, – сказав, – в своїм ремеслі незвичайно вправна. Вона витревала, бистроумна, хитра, знає на скрізь все, чого, бачить ся, вимагають єї обовязки. Скоро отже Ґ. розповів нам, в який спосіб перешукано цілий дім Д., я був зовсім переконаний, що він в границях свого фаху перевів досліди бездоганно».

«В границях свого фаху?» – спитав я.

«Так, – сказав Дюпен. – Він не лиш ужив найліпших способів але і перевів все в повні досконало. Нема найменшого сумніву, що, коли-б лист був схований в обсягу довершених дослідів, вони були-б єго найшли».

Я лиш осьміхнув ся, та він, бачилось говорив зовсім серіозно.

«Способи сказано, – говорив він дальше, – були самі собою добрі і покористувано ся ними як слід, хиба їх лежить в тім, що в отсім випадку і до того чоловіка не можна було їх примінити. Деякі дуже бистроумні теми є для префекта родом Прокрустового ложа, до якого він на силу натягає свої пляни. Та розчаровуєть ся заєдно міряючи раз за плитко другий раз за глибоко. В тім взгляді неодин школяр дотепнійший від него. Я знав одного восьмилітного може хлопця, що успіхом в відгадуваню при грі "цет чи лішка" викликував загальне здивуванє. Є то проста забава і грають при ній камінцями. Один грач держить в жмени кілька камінців і питає другого чи в него іх "рівне" чи "нерівне". Коли здогад влучний, тоді той що вгадує виграє один; коли хибний, тратить один. Хлопець, що про него згадую, виграє від всіх учеників всі камінці. Очевидно руководив ся при згадуваню якимось прінціпом. А той полягає лиш на обсервациї і приміненю себе до бистроумности противників. Єго противник, якийсь недотепний урвитель, підносячи замкнені жмені, питає: до пари чи не до пари? Наш школяр відповідає: не до пари – і програє. Та при другій пробі виграє, бо каже до себе: в того добряги було при першій пробі до пари, а засіб єго бистроумности позваляє саме лиш на те, шо-б за другим разом було не до пари; ану, спробую вгадувати "не до пари". Він вгадує: не до пари – і виграє.

З товаришем о один степень дотепнійшим стане розумувати ось як: отсей бачить, що я за першим разом вгадав "до пари" і передовсім прийде єму так як першому на гадку проста переміна "до пари", на "не до пари".

Але зараз же й прийде єму на гадку, що се за проста комбінация і він врешті рішить ся повторити першу і буде згадувати: до пари; згадує "до пари" – і виграє. Чим-же покажеть ся той спосіб розумованя школяря, скоро єго докладно розібрати?»

«Звичайним, – сказав я, – зрівняєм комбінуючого ума з умом противника».

«Так і є, – сказав Дюпен. – А спитавши хлопця, яким чином він доходить до повного зрівнаня, що є жерелом єго успіху, я почув таку відповідь:

"Коли зміркую, наскілько хто є розумний чи тупий, добрий чи лукавий, або що він про мене думає, настроюю вираз свого лиця як найточнійше до виразу єго лиця, а потім жду, які згідні з тим виразом думки або чувства встануть в моій душі".

Отся відповідь хлопця є ніби основою цілої глибокої бистроумности, яку приписують Лярошфуко, Лябужів, Маккіавелліому і Кампанеллі*».

«А зрівнанє, – замітив я, – розумуючого ума з умом противника, залежить, – коли я порозумів вас як слід – від докладности, з якою оцінено ум противника».

«Від того, залежить практична єго вартість, – сказав Дюпен, – а префект зі своєю когортою ошибають ся так часто передовсім ізза недостачі сего зрівнаня, як також і тому, що хибне оцінюють а радше зовсім не оцінюють ума тих, з котрими міряють ся. Вони беруть під розвагу лиш свою власну бистроумність, глядаючи чогось схованого, уживають лиш таких способів, якими би самі в потребі покористувались. Оправдане воно настілько, що їх бистроумність є менше більше виразом бистроумности мас. Та коли хитрість якого злочинця ріжнить ся характером від їх власної хитрости, злочинець, очевидно поконує їх. Таке буває все, коли та хитрість є висшого рода, а дуже часто, коли й низшого. Вони не зміняють зовсім прінціпу своїх дослідів; в найліпшім разі спонукані якимось незвичайним випадком – надмірною нагородою – розширяють або степенують старі способи свого ремесла, зовсім не рушаючи прінціпів. Що ж, наприклад, учинили вони в випадку Д.? Чи відступали від давного прінціпу? Чим є все те верченє, трібованє, стуканє, спостеріганя при помочи мікроскопу, ділене поверхні дому на нумеровані квадрати, як не піднесенєм до визшого степеня самого приміненя прінціпу або кількох прінціпів? Чи ті прінціпи не основують ся на певних понятях про людську бистроумність, до яких привик префект за довгі роки своєї служби? Чиж не бачите, що в него те само собою розумієть ся, що кождий чоловік сховає лист коли вже не в дірку виверчену в нозі крісла, так хочби в яку иньшу укриту діру чи кутик, який зустрінеть ся з єго думкою так само, як помисли хованя листу в дірку виверчену в нозі від крісла? Чи не бачите також, що так придумані закамарки вистають лиш серед звичайних обставин, та що послугують ся ними лиш плиткі уми? Тож у всіх випадках схованя можна припустити і припускаєть ся передовсім, що предмет усунено кудись і заховано вказаним способом. Відшукане єго залежить проте не від бистроумности, а виключно від запопадливости, терпеливости і витревалости тих що шукають.

І де лучить ся випадок більшої ваги або назначена велика нагорода, – що з політичного взгляду на одно виходить, там не лучало ся ще, щоб згадані средства були безуспішні.

Тепер стане вам ясно, як треба розуміти мої слова: коли-б лист був схований де-не-будь в границях дослідів практикованих префектом, або – иньшими словами – коли б принціп схованя єго містив ся в прінціпах дослідів префекта, тогді й були-б єго без сумніву звайшли. Та будь що будь, сего урядника грубо змістифіковано. Жерело-ж єго неповодженя лежить посередно в припущеню, що міністер належить до божевільних, бо має славу поета. Префект чув десь, що всі божевільні є поетами і причиною цілого єго пеповодженя є “non distributio medii”* і висновок, що всі поети мусять бути божевільними».

«Однак чи він справді поет? – спитав я. – Знаю, що є два брати і оба вони придбали собі в літературі славу. Міністер, відав, написав вчену розвідку про діференцияльний рахунок. Він математик, не поет».

«Ви помиляєтесь. Я знаю єго добре; він одно і друге. Будучи поетом і математиком, він може розумувати влучно. Коли-б був лиш математиком, не мавби ніякої змоги розумувати, бувби полишеним на ласку і неласку префекта».

«Зовсім нові для мене гадки, – казав я, – адже-ж їм перечить пересьвідченє цілого сьвіта. Не схочете відав нехтувати гадки, до якої дійшла основна праця віків. Зване математики вважаєть ся з давен давна знанєм “par excellence”*.

«Il y a à parier, ― відповів Дюпен, цитуючи слова Шамфора, ― que toute idée publique, toute convention reçue, est une sottise, car elle a convenu au plus grand nombre*. Признаю вам, що математики, на скілько се лежало в їх силах, причинили ся до розповсюдженя загально звістного а фальшивого погляду, який дарма, що голосять єго в імя правди, все таки хибний. Гідним красшої справи способом нагнули вони, наприклад, термін аналіз до ужитку в альґебрі. Авторами тої специяльної похибки є французи. Та скоро назва має яке-не-будь значінє, скоро вартість слів лежить в точности приміненя їх, тогді й аналіз, означатиме альґебру так само, як латинське ambitus означає амбіция, religio – реліґіа, homines honesti – людий гонорових*».

«Бачу, – сказав я – що між вами і деякими альґебраістами в Парижи готово прийти до сварки, але говоріть дальше»*.

«Я хочу сказати, – говорив дальше Дюпен, – що коли-б міністер був лиш математиком, префект не мав-би був найменшої потреби давати мені сей чек. Однак я знав, що він так само добрий поет, як і математик, а увзгляднивши обставини, в яких він находив ся, я набрав певносте, що мої способи відповідають єго спосібности. Надто було мені відомо що він дворак і сьмілий інтриґант. Такий чоловік, подумав я, буде нехибне знати ся на звичайних способах практикованих поліциєю. Він не міг не сподіватись нападів, які спали на него, а події доказали, що і сподівав ся їх нехибне. Я думав, що він нехибне сподівав ся і тайних дослідів впомешканю. Єго часта неприсутність дома, яку префект уважав певною пільгою в дослідах, була в моїх очах лиш хитрощами, обчисленими на те, щоби дати поліциї змогу все і скрізь перонишпорити і тимскорше вщіпити в неї пересвідченє, що листу в помешканю не ма. Те врешті і вдало ся єму осягнути. Я відчував теж, що міністер з певностию перейшов в думці цілий той ланцюх розумовань, який дотичить незмінного прінціпу при поліційних пошукованях за схованими предметами – того прінціпу, що я вам єго старав ся виложити. Се мабуть силоміць вибило єму з голови думку про уживані звичайно сховки. Він не міг, думав я собі, бути таким тупим, і не знати, що найтайнійші і найглибші закамарки єго дому були для префекта, з єго очима, голками, сверликами і мікроскопами так само отворені, як і найзвичайнійша комната. Я бачив врешті, що єму насуне ся щось простого, коли вже не дорогою розмислу, порівняна, то нехибне як щось, що само з себе випливає. Ви може прогадаєте собі, як щиро засьміяв ся префект, бувши в нас перший раз, коли я замітив що ся таємниця може тому завдала єму тілько клопоту, що була так дуже очевидною».

«Правда, правда, – сказав я, – пригадую собі добре єго втіху. Я справді думав, що він вже в конвульсиях».

«В материяльнім сьвіті, – казав далі Дюпен, – повно дуже близьких анальоґій до нематерияльного сьвіта. А що метафори або образу можна ужити в діли скріпленя доказу чи прикраси опису, то навіть реторичні доґми набрали якоїсь тіни правдоподібности. Видаєть ся, наприклад, що сила інерциї є одна і та сама в фізиці і метафізиці. Що більше тіло труднійше вправити в рух ніж менше і що звязане з ним momentum* остає в зависимости від тої трудности, се такаж сама правда в першій, як правдою є в остатній; що інтеллєкти здібнійші, дужші, більше сталі і справні ніж інтеллєкти низшого рода, найтруднійше буває порушити, та що вони находять ся в більшім клопоті, в більшій непевности при перших кроках свого розвою. Але чи запримітили ви коли, які написи на рогах улиць і над склепами* звертають найскорше увагу?»

«Ніколи мене се не застановило», – сказав я.

«Є одна гра в згадуване, що єї грають при помочи карти. В тій грі одна сторона каже другій винайти якесь слово – назву міста, краю, ріки, королівства – коротко, винайти яке не будь слово на сорокатій і запутаній поверхни. Новик в сій грі силуєть ся звичайно заклопотати противників тим, що завдає їм імена печатані найдрібнійшими черенками; але практик вибирає такі слова, що їх напечатако буквами розстріленими, від одного краю карти до другого. Такі імена, подібно як оголошеня і написи на рогах улиць, печатані дуже грубими буквами, не звертають на себе уваги як раз в наслідок того, що вони аж надто очевидні. І тут фізичне переоченє є сильно анальоґічне до неуваги моральної, в наслідок якої ум перескакує надто легкопонятні, виразні преміси*. Та бачить ся, що ся точка лежить трохи визше або низше понятя префекта. Він ні разу не подумав про правдоподібність, або можливість того, щоб міністер поклав лист перед носом цілого сьвіта в ціли як найбільшого запевненя, що якась часть того сьвіта єго не догляне.

Та чим довше я застановляв ся над сьмілою, спритною і бистрою вдачею Д., над тим, що скоро він раз намірив як слід покористувати ся листом, так єму й треба мати єго все під рукою; над рішучою певністю префекта, що той лист не скритий в обсягу єго звичайних дослідів, – чим довше я над тим всім застановляв ся, тим більше і впевнював ся, що міністер, в ціли захованя того листу вхопив ся вельми бистроумного способу і – зовсім не силував ся єго укрити.

З такими гадками в голові, а заосмотрився в пару зелених окулярів і зовсім припадково явив ся одного гарного ранка в домі міністра. Застав єго дома. Він позіхав, протягав ся; старав ся, як звичайно, забити час, як-коли-б єму було незвичайно скучно, людина-ж з него справді, може найбільше енерґічна поміж всіми, які тепер живуть. – та лиш тогді, коли єго ніхто не бачить. Щоб достроїтись, до него, я почав жалуватись, що слабий на очи і нарікав, що приневолений уживати окулярів, а тим часом під їх ослоною, перебіг очима осторожно, раз коло разу, цілу комнату, занятий на позір виключно розмовою з господарем.

Особливо-ж звернув я увагу на широкий стіл до писаня, де, між иньшими паперами, лежало в неладі кілька листів різного змісту, один чи два музичні інструменти і кілька книжок. Тут, по довгих і запопадливих дослідах, я всеж таки не замітив нічого, що могло б збудити якесь більше підозрінє.

Врешті мої очи, бігаючи довкола по комнаті, спочили на дрантивій картоновій коробочці на листи, що на брудній синій стяжці звисала з малого мосяжного цвяха саме над параваном від печі. В сій коробці, о трох чи читорах відділах, було пять чи шість візитових карт і один одинокий лист. Той був сильно занечищений і домятий. Роздертий майже на двоє через середину він немов говорить, що намір роздерти єго в першій хвили як непотрібну цидулку, змінено чи залишено. З далека впадала в очи велика чорна печатка з дуже значною буквою Д. і адрес самого міністра, виписаний дрібним женським почерком. Лист кинуто байдужно, навіть як здавало ся, з погордою в один з найвизших відділів коробки.

Ледви я глянув на той лист, вже і знайшло ся в мене відкись пересьвідченє, що се той сам, за яким шукаю. Певно, що на перший погляд він радикально різнив ся від того, що єго докладний опис читав нам префект. Тут печать була велика і чорна з буквою Д.; там мала і червона з княжим гербом родини С. Тут адреса міністра була дрібна і зраджала женську руку; там титул одної особи королівської родини був виписаний замашисто, сьміло і рішучо. В однім лиш форматі оба листи згаджались, – в дальших різницях вражала пересада. Папір брудний і подертий ніяк не годив ся з дійсне методичними навичками Д. і зраджував намір підсунути кождому гадку, що лист не має найменшої вартости. Все те, в купі з пересадно кидаючим ся в очи положенєм листу перед очима кождіського гостя і точна згода з всіма тими висновками, до яких я дійшов був перше, – все те кажу, будило сильне підозрінє в того, хто прийшов з наміром підозрівати.

Я проволік свою візиту як міг найдовше, а вдавши ся з міністром в дуже горячу диспуту на тему що, як я се знав зовсім на певне, не переставала єго ніколи цікавити і дратувати, звертав цілу свою увагу безпреривно на лист. Підчас того досліду я вбив собі в память єго внішний вигляд і уложенє в коробці. В кінця відкрив я щось таке, що вибило останну крихту сумніву, яка могла ще в мене задержатись. Приглядаючи ся рогам паперу я запримітив, що вони більше стулені, ніж се видалось-би потрібним. Вони були зломані, як се лучає ся з твердим папером, що єго раз зложено і стулено при помочи машини, а потім відогнуто в сторону притивну тому складови чи краєви, що єго творив первістний рубець. Того відкрити було для мене досить. Я знав вже, що листь, мов рукавичку перелицьовано, вигладжено, і наново запечатано. Попращавши міністра зараз, я вийшов, лишивши в него на столі золоту табакерку.

Другого дня я зголосив ся по табакерку і ми з запалом поновили вчерашню розмову. Та саме підчас нашої розмови, безпосередно під вікнами дому роздав ся голосний вистріл, ніби з пістолета, почім наступили страшні крики і зойки наляканої черні. Д. метнув ся до вікна, відчинив єго і виглянув. В тій хвили я підійшов до коробки, виймив з неї лист, сховав єго в кишеню, а на єго місци поклав внішне facsimile, яке приготовив собі старанно дома. Букву Д. прийшло ся мені підробити легко при помочи відтиску з хліба.

"Буча" на улици счинила ся була в наслідок неосторожного обходженя якогось чоловіка з мушкетом. Він вистрілив серед юрби жінок і дітий. Та показало ся, що набій був без кулі. Чоловіка, яко несповна розуму чи пяницю пустили свобідно. Коли він відійшов, Д. відступив від вікна, до якого я вже після схованя листу був наближив ся. Я не забаром знов попращав ся з ним. Чоловік, той ніби-то несповна розуму, був мною найнятий».

«Та що за ціль мали ви, – спитав я, – кладучи на місци листу facsimile. Не бу-ло-б то ліпше, вхопити єго підчас першої візити і пійти?»

«Д., – відповів Дюпен, – чоловік, на все готовий, загонистий. Надто, в него дома чимало відданої єго справі прислуги. Коли-б я стрібував був се що ви мені радите, може й не вийшов би був від него живим. Добрі люди в Парижи не були-б ніколи почули про мене. Та в мене був ще иньший намір. Ви знаєте мої політичні переконаня. В тій справі я ділаю як сторонник інтересованої пані. Вона була в сімнайцять місяців в єго власти. Від тепер є він в єї власти, скоро-б. не полапавши ся, що листу в руках вже не має, почав собі таке, яке міг би починати лише з листом в руках. Тим він зараз довівби себе до нехибної політичної згуби. А упадок єго при тім був би не менше наглим як прикрим. Добре то балакати про facilis descensus Averni*. Та при всякім ході в гору – як Каталяні* каже про сьпів – лекше вийти ніж сходити. В сім випадку в мене нема ніякої симпатиі а радше ніякого жалю для того, що сходить. Він є оттим monstrum horrendum – спосібний чоловік без моральних основ. Признаюсь, що мені хотілось би знати, які саме будуть в него думки, коли, як префект каже, "одна особа" заглузує собі з него і єму прийдеть ся отворити лист вкинутий мною в коробку».

«Що? ви написали там щось цікавого?»

«Очевидно! Се-ж якось негодилось лишати нутро зовсім порожне; се виходило-б на обиду. Раз у Відни Д. заподіяв був мені одну прикрість, а я, зовсім жартом, обіцяв віддячитись єму. І так, знаючи, що він буде цікавий дізнати ся, хто се саме такий перехитрив єго, я думав, що було б кривдою не дати єму ключа до відгадки. Він знає добре мій почерк. І я написав єму, саме серед чистого аркуша, слова:

“Un dessein si funeste,

S’il n’est digne d’Atree, est digne de Thyeste”.

Найдете іх в "Атреї" Кребілльона*».

_____________________________