Текст книги "Новелі (видання 1898 року)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

Після тої церемонії ми не гаючи ся взяли ся поправляти шкоду нанесену пациєнтови скальпелем. Зашили ему рану на виску, забандажували ногу і заліпили кінчик носа квадратовим цалем чорного плястра*.

Тепер всі замітили, що графа (такий відав був титул Оль-е-мі-стек-ео) прошибла легка дрож, без сумніву в наслідок зимна. Доктор побіг як стій до своєї ґардероби і через хвилю вернув ся з чорним сурдутом, скроєним у Дженнінґа згідно з найліпшим фасоном, з парою пантальонів в сині крати та шлейками, з рожевою сорочкою á la Gingham, з довгою брокатовою камізелькою, з широкою, ясною загорткою, з палицею з довгим гаком, з капелюхом без крисів, з рукавичками соломяного цьвіту, з моноклем, з непромакаємою краваткою і парою бакенбардів. Різниця між ростом графа і доктора (в пропорциї одного до двох) наробила нам чимало клопоту. Ледви вдало ся нам прибрати в те все Єгиптянина. Але сяк так упоравши ся з ним, ми могли сьміло сказати, що він був одягнений. Мр. Ґліддон подав ему тепер руку і завів его до вигідного фотелю біля вогню, а доктор тимчасом задзвонив і велів принести вина і сиґар.

Розмова зараз стала живійша. Очевидно всі виявили чимале здивуванє по поводу замітного факту, що Оль-е мі-стек-ео оставав ще в живих.

«Здавалось би, – замітив Мр. Бекінґем, – се вже крайна пора, щоб ви були мертві».

«Атже-ж – відповів немало здивуваний граф, – я мало що старший над сімсот літ! Мій батько жив тисяч літ, а вмираючи, зовсім ще не вмирав здитинілим».

Тут знялась правдива буря допитів і оцінок, після якої стало всім ясно, що в означеню віку мумії зайшла груба похибка. З того часу, як мумію зложено в катакомбі Елєйтіас, минуло пять тисяч пятьдесять літ і кілька місяців.

«Моя замітка, – говорив дальше Бекінґем, – зовсім не відносилась до вашого віку в хвили похорону. Я з правдивою приємностю констатую, що ви ще молодий чоловік. В мене було лиш на думці те, як незмірно довго – се ви самі кажете – прийшло ся вам пролежати в асфальті».

«В чім!» – сказав граф.

«В асфальті», – повторив рішучо Мр. Бекінґем.

«А так, починаю здогадувати ся, що в вас на думці. Та в моїх часах послугували ся майже виключно біхльорідом меркурия».

«Але-ж се вже ніяк нам не помістить ся в голові, – сказав д-р Поннонер, – яким чином ви, померши і бувши похованим в Єгипті пять тисяч літ тому назад, остаєте доси в живих і зберегли такий знаменитий вигляд!»

«Най буде й так, як кажете, – відповів граф, – най буде й так, що я вмер. Але-ж се більше ніж певне, що я й доси оставав би в мертвих. Бачу саме, що ви живете ще в дитячім віці ґальванізму; бачу, що ви не в силі ще доконати того, що було таке звичайне в нас, за давних часів. Діло в тім, що я запав був в каталєпсию, а мої найліпші други думали, що я або вже вмер, або певне вмру. От вони й забальсамували мене безпроволочно. Може знаний вам головний прінціп бальсамованя?»

«Ну, – не зовсім».

«Ага! розумію; – співчутя гідна несьвідомість! Та годі мені вдавати ся саме тепер в детайлі. Треба вам лиш пояснити, що в Єгипті «забальсамувати» значило властиво спинити яким-небудь чином всі звірячі функциї, які складають ся на процес житя. Слова «звірячі» уживаю в найширшім значіню, обнимаючи ним так фізичний тривок як і моральний і житєвий. Ото-ж основний прінціп бальсамованя – ще раз те повтаряю – лежав у нас в без-проволочнім спиненю і удержаню в тривкій залежности всіх звірячих функций, що складають ся на процес житя. Одним словом, індівідуум оставало ся в тім самім стані, в якім находило ся в часі бальсамованя. Ну, а що я, на щастьє, належу до поколіня Скарабеїв, так мене, як бачите тепер, забальсамовано живцем».

«До поколіня Скарабеів!» – аж скрикнув д-р Поннонер.

«Так! Скарабей се було знамя або герб вельми знатної, а нечислинної родини патрициїв. Походити з роду Скарабеїв значило лиш: належати до сім'ї що має за знамя Скарабея. Говорю образово».

«Та який тут звязок з тим, що ви живете?»

«Звязок? В Єгипті був загально принятий звичай вибираня з тіла, перед забальсамованєм, нутра і мозку. Один рід Скарабеїв не підлягав тому звичаєви. Не будь я проте із Скарабеїв, в мене не бу-ло-б тепер ні нутра, ні мозку. А без одного і другого якось таки не вигідно жити».

«Правда, правда, – сказав Мр. Бекінґем. – Тепер і здогадуюсь, що всі цілі мумії, які нам доводить ся зустрічати, походять з роду Скарабеів».

«Розумієть ся!»

«А я думав, – озвав ся покірненько Мр. Бекінґем, – що Скарабей був одним з єгипетських богів».

«Одним з Єгипетських... чим?» – скрикнула мумія, зриваючи ся на рівні ноги.

«Богів!» – повторив бувалець.

«Мр. Ґліддоне, я дійсне прямо стовпію з дива, чуючи, що ви верзете, – сказав граф, сідаючи знову в фотели. – Ніякий нарід на земли не знав ніколи більше як одного бога. Скарабей, Ібіс і т.и. були в нас, як і подібні єства в кого иншого, лиш символами, посередниками, при помочи яких ми віддавали честь сотворителеви, надто високому, щоб мож було почитати єго з близька».

Настала хвиля мовчанки. Врешті д-р Поннонер розпочав розмову на ново.

«З того, що ви отеє розповіли виходило-б, що по катакомбах в сусідстві Нілю находить ся може більше мумій з роду Скарабеїв "при житю"».

«Про се не ма тут що й балакати, – відповів граф. – Всі живцем припадково забальсамовані Скарабеї остаються в живих. Деяких, що їх умисне живцем забальсамовано, могли навіть виконавці їх тестаментів призабути, і вони й доси остають ся в гробах».

«Не були-б ви ласкаві пояснити нам, – спитав я, – що ви хотіли сказати словами: умисне живцем забальсамовано?»

«Дуже радо», – відповіла мумія, придививши ся мені добре крізь шкла, – бо я отеє перший раз зважив ся завдати їй питане від себе.

«Дуже радо, – сказав граф. – За моїх часів звичайним віком чоловіка було більше менше вісім сот літ. Мало хто, хиба в наслідок якого надзвичайного припадку, вмирав, не доживши шести сот літ. Мало хто жив теж довше десяти сот літ. Але вісім сот літ вважало ся звичайним віком. Після винайденя описаного мною метода бальсамованя, прийшло нашим фільозофам на думку, що доживаючи до того природного речинця ратами*, можна-б не лиш догодити похвальній цікавости, але й віддати рівночасно важні прислуги науці. Досьвіди виказали наглядно, що в писаню істориї годі було обійти ся без чогось подібного. Якийсь історик, на приклад, проживши пять сот літ, написав з чималим трудом книгу і велів себе старанно забальсамувати. Рівночасно він лишив виконавцям своєї волі, розпорядженє, аби вони постарали ся о те, щоб єго після якогось часу, скажім після пяти або шести сот літ, привернено до житя. Розпочавши після упливу того часу житє на ново, він побачив нехибне, що єго великий твір перемінив ся в рід підручних записок – ніби в літературну арену суперечних здогадів, баламуцтв і межиусобиць цілої ватаги до розпуки доведених коментаторів. Показало ся, що всі ті здогади, які уходили за примітки і поправки, затемнили, перекрутили і закрили первістний текст так основно, що авторови прийшлось глядати своєї власної книжки з ліхтарнею в руці. Після віднайденя не була вона і варта вложеного в неї труду. Переписавши єї цілу, історик першим своїм обовязком уважав: засісти зараз до роботи і справити на основі власного знаня і досьвіду сучасні традициї про епоху, в якій він сам жив. Отсей метод переписуваня і особистого справлюваня, яким послугували ся від часу до часу в ріжних відступах всілякі вчені, не позваляв, щоб наша істория звела ся на звичайну байку».

«Вибачте, – сказав тут д-р Поннонер, кладучи руку на рамя Єгиптянина, – вибачте пане; та чи позволите мені перебити вам на хвилю?»

«Але-ж прошу, пане», – відповів граф, випростовуючись.

«Я хотів лиш завдати вам питанє, – сказав доктор. – Ви згадували про справлюванє традиций самими авторами-істориками, традиций, що відносять ся до їх власної доби; яка часть тих путаниць була пересічно правдива?»

«Бувало так, що та, як ви єї влучна назвали, путаниця, в загалі докладно рівноважилась з подіями, поданими в переписаній істориї. Инакше сказавши, не показало ся ніколи, щоб бодай одна буква не була коли-небудь так в одній як в другій цілком перекручена».

«А скоро тут нема сумніву, – говорив дальше доктор, – що від хвилі вашого похорону минуло найменше пять тисяч літ, то я вважаю певним, що в вашім періоді істория, коли не традиция, здавала собі ще ясно справу з одної квестиї загального інтересу. Маю саме на думці сотворенє сьвіта, що, як вам відомо, мало бути довершене лиш десять тисяч літ тому назад».

«Пане!», – сказав граф Оль-е-мі-стек-ео.

Доктор повторив свою замітку, але аж по довгих додаткових поясненях вдало ся єму учинити єї зрозумілою для чужинця. Він сказав врешті від нехочу:

«Признаюсь, що висказані вами гадки зовсім нові для мене. За моїх часів не довело ся мені почути від кого-небудь такої дивовижної гадки, щоб світ, або коли хочете, мір, міг мати коли-не-будь який початок. Пригадую собі, що раз, і то лиш раз, чув від одного спекулятивною фільозофією занятого чоловіка темний натяк на сотворенє людської породи. Той ужив теж того самого слова, що й ви: Адам, себ то випалений з глини. Очевидно ужив єго в загальнім значіню в ціли означеня самородного зросту на плодючій почві – подібного до зросту тисячів животин иньшого рода – самородного, кажу, зросту пяти великих орд людий, що рівночасно появили ся в пяти окремих і майже рівно-великих частях сьвіта».

Ціле товариство лиш здвигнуло плечима, а один чи двох з нас вказувало вельми вимовним рухом на чоло. Мр. Сельк Бекінґем, скинувши оком вперед на чоло, а потім на потилицю Оль-е-мі-стек-ео, промовив:

«Людська довговічність ваших часів вкупі зі звичаєм розкладаня людського житя на рати певно десь чимало причинили ся до загального зросту і розвою наук. Тому припускаю, що поражаючу низшість старих Єгиптян на всіх полях науки в порівнаню з новітними народами, а особливо Єнкі* належить приписувати більшій твердости їх голів».

«Признаю ся знову, – відповів чемненько граф, – що мені трохи трудно вас порозуміти. Яку саме галузь науки маєте на мисли?»

Ціле наше товариство стало розповідати хором, довго і широко, про здобутки френольоґії, про чудеса звірячого маґнетизму.

Вислухавши все до кінця, граф оповів нам зараз кілька анекдотів, які виказали наглядно, що прототипи Ґалля і Спурцгайма* цвили і перецвили в Єгипті вже так давно, що про них всі майже забули, а досьвіди Месмера в порівнаню з правдивими чудами тебанських учених, котрі вміли сотворювати вуші* і чимало иньших животин, були по просту марною іграшкою.

Тогді я спитав ґрафа, чи єго земляки вміли обчислювати екліпси. Він осьміхнув ся доволі згірдно і сказав, що вміли. Се мене трохи збентежило. Але я почав задавати єму иньші питаня з обсягу астрономічного знаня. Аж от один з наших – він доси зовсім не відзивав ся – шепнув мені до уха, що за інформациями в тій квестиі заглянути-б мені радше до Птоломея (хто-б він не був), або і до Плютархового твору “de facie lunae”*.

Я запитав ще мумію про палючі шкла і сочки*, в загалі про штучне шкло. Та не вспів ще й завдати питаня, коли мовчаливий товариш торкнув мене нишком в лікоть, просячи, щоб заглянути, пробі, до Діадора з Сициліїі*. Сам граф, замість відповісти, поспитав мене лиш, чи є в нас такі мікроскопи, що при їх помочи можна-б різати єгипетським способом камеї.

Коли я застановляв ся, як би на те відповісти, малий д-р Поннонер скомпромітував ся до чиста.

«Гляньте, – сказав з одушевленєм, – на Bowling-green Fountain* в Новім Йорку! Або, коли того не зможете обняти оком, на Capitol в Уешінґтоні!» – І малий, добродушний доктор став вельми докладно й подрібно описувати части й величину будови. Зазначив, що сам портик був украшений лиш двайцятьма і чотирма колюмнами*, з котрих кожда, числячи пять стіп в прорізі, на десять стіп віддалена була від другої.

Ґраф висказав свій жаль, що він не в силі як раз в сій хвили пригадати собі докладних вимірів одного з більших будинків в Азнак, здвигнутих в померкшій вже минувшости, будинків, які на широкій пустини, в часах єго похорону, на захід від Теб, сьвітили ще руїнами. А таки на згадку про портик пригадав собі один прибудований до меншої палати на однім передмісті званім Карнак*, що складав ся зі сто сорока чотирох колюмн, з котрих кожда мала трийцять сім стіп в обводі і стояла одна від другої в віддаленю двайцяти стіп. Дорога до того портика від Нілю вела двомилевим гостинцем, а по єго боках уставлені були сфінкси, статуї і обеліски по двайцять, шістьдесять і по сто стіп високі.Сама палата, на скілько міг єї собі пригадати, була в однім напрямі дні милі довга і могла мати з сім миль в обводі. Єї стіни були з надвору і в середині суто украшені гієроґліфами. Ґраф не хотів би обставати за тим, що серед єї мурів можна-б побудовати навіть пятьдесять, або й шістьдесять докторових копітолів, але й того не міг би сказати на певне, чи від біди не далось би їх помістити в ній двіста або й триста. Тай та палата в Карнак була ще незначним, малим будинком. Помимо того він, ґраф, не міг би заперечити, що й описаний доктором Bowling-green Fountain оригінальний, гарний і більше величавий. Що не казати-б, чогось подібного не можна-б побачити в Єгипті або де-инде.

Тут я спитав графа, що він думає про наші зелізниці.

«Нічого, – сказав, – надзвичайного. Доволі повільні, досить недотепні і не мудро побудовані. Очевидно годі рівнати їх з широкими, рівними, простими, зелізом вимощеними гостинцями, якими Єгиптяни перевозили з місця на місце цілі храми, цілі обеліски з одного кусня, по сто пятьдесять стіп довгі».

Я заговорив про ґіґантичні сили нашої механіки.

Признав, що тут ми знаємо дещо, але спитав, як порадив би я собі, коли-б прийшло ся піднести в гору верхню платву* хочби такої малоїі палати як в Карнак.

Мовби недочувши того питаня, я спитав єго дальше, чи знає він що про артезійські студні*. Він насупив лиш брови, а Мр. Ґліддон моргнув на мене гнівно і сказав пошепки, що інжінєри, заняті вер-ченєм керниць в великій оазі, знайшли вже останними часами одну таку керницю.

Я згадав про нашу сталь. Чужинець, задерши в гору ніс, поспитав мене, чи нашою сталею вспіли-б ми робити такі виразисті рисунки на обелісках, які все були виконувані мідними вістрями.

Се збило нас так з пантелику, що нам оставало ся хиба звернути атак в сторону метафзики. Ми веліли подати собі примірник твору під заголовком Dial і прочитали з него одну чи дві глави про справу не дуже то ще ясну, та охрещену Бостонцями «великим рухом» чи «поступом».

Ґраф сказав лиш, що великі рухи були й за єго часів чимось дуже звичайним, а поступ, і тогді навіть дуже шкідливий, не поступав ніколи.

Тогді згадали ми про красу і значінє демокрациї. Та ледви встигли пояснити, які добрі сторони мали для нас загальнє голосованє і управа без короля.

Він слухав з очевидним заінтересованєм і, бачилось, знаменито бавив ся. Скоро ми скінчили, сказав, що в давну давнину стало ся було щось зовсім подібне. Тринайцять єгипетських провінций рішили ся нараз стати вільними і дати тим робом сьвітлий примір решті людського роду.

Вони скликали своїх мудрців і спорудили наймудрійшу конституцию, яку лиш можна було придумати. Поки що вело ся їм надзвичайно добре. Лиш їх наліг самохвальства був чудний. А таки й вони, получивши ся врешті з пятнайцятьма чи двайцятма иньшими провінциями, довели в себе до нечуваного в сьвіті деспотизму*.

Я спитав про імя нахабного тирана.

О скілько ґраф міг собі пригадати, тираном була сама чернь.

Не знаючи, що дальше казати, я став отверто жалувати, що Єгиптяни не знали пари.

Ґраф глянув па мене здивуваний, але не сказав нічого. Тілько мовчазний добродій штовхнув мене сильно ліктем в бік, сказав, що на разі буде вже з мене, – і спитав, чи справді я вже в своїм божевільстві не знаю, що новітна парова машина походить, як то виказав Саламон де Кауз. своїм помислом від Гірона*.

Нам грозило сильне небезпеченство пораженя. Та щастє хотіло, що наш д-р Поннонер, отямившись, прийшов нам на поміч і спитав, чи Єгиптяни справді мали б відвагу мірити ся з нами в помислах найрізнороднійших подрбиць одягу.

Ґраф глянув на пендент від пантальонів*, а потім, взявши в руки конець поли від сурдута, держав єго перед очима кілька хвиль. Коли-ж єго пустив, губа єго отворила ся від уха до уха. Та чи відповів він що-не-будь, того вже собі не пригадую.

В нас вступила відвага. Доктор, приступивши до мумії з великою гідностю, просив єї відповісти щиро, під словом джентльменської чести, чи Єгиптяни знали ся коли-не-будь на штуці споруджованя пастильок Поннонера або піґулок Брендріса*.

Ми ждали відповіди з чималим занепоковнєм, але – даром. Відповіди не було. Єгиптянин спаленів і понурив голову. Ніколи не було більшого триюмфу, більшого упокореня й сорому. Мені справді прикро було дивитись на упокорене нещасної мумії Я взяв капелюх, вклонив ся низько і попращав ся з нею.

Коли я опинив ся дома, показало ся, що була четверта година. Я вмить поклав ся спати. О семій вже був на ногах і списував отсі записки на пожиток сімї і всіх людий. Першого мені не діждати ся, бо моя жінка сердита вередливиця. По правді, мені остогидло житє, остогидло в загалі ціле наше столітє. На мою думку, все тепер пішло в переверти. Тому, скоро лиш підголю ся і випю чарку кави, йду до д-ра Поннонера, щоби забальсамував мене на кілька соток літ.

____________________________

ЗАГУБЛЕНИЙ ЛИСТ

“Nil sapientiae odiosius acumine nimio”.

Seneco*.

Було то в Парижи, в осени р. 18..., одного бурливого вечера, саме по заході сонця. Я сидів з моїм другом К. Авґустом Дюпеном, в єго затишній, невеличкій але богатій бібліотеці, au troisième, Nr. 33 Rue Dunôt, Faubourg St. Germain*. і заживав подвійної роскоші, курячи люльку та пускаючи поводи задумі. Ми просиділи в глибокій мовчанці що найменше годину. Коли-б глянув був тогді хто на нас случайно, подумав би, що ми вдивляємо ся лиш пильно в густі клуби диму, що наповнили собою цілу комнату. Та ні! Я розбирав саме в думці одну тему, що ми про неї того вечера спершу балакали; в мене була на думці подія при Rue Morgue і таємниця, що ослонювала убій-ство Мариї Роже*. Тим то видалось мені чимось незвичайним се, що в тій же хвили відчинили ся двері комнати, пропускаючи нашого старого знакомого, добродія К., префекта париської поліциї.

Ми привитали єго вельми радо. Він на стільки іменно бавив нас, на скільки гідний був погорди. Тай не бачились ми з ним вже кілька літ. Ми сиділи на потемки. Дюпен схопив ся як стій, щоб засьвітити лямпу, але сів знову не засьвітивши єї, скоро гість заявив, що приходить порадити ся з нами, а радше поспитати в мого друга, що він думає про одну урядову справу, яка набавила єго чималого клопоту.

«Скоро та справа вимагає розваги, – замітив Дюпен забираючи ся засьвітити лямпу, – так красше розберім єї потемки».

«Ага, се ще одно ваше "дивацтво"», – сказав префект, котрий привик був називати «дивацтвом» все, що було поза межами єго понятя і сам, розумієть ся, жив серед справдішної юрби «дивацтв».

«Так», – сказав Дюпен, подаючи гостеви люльку і присуваючи вигідний фотель.

«В чім же-ж діло? – спитав я. – Вже ж не в новім убійстві, сподіюсь».

«О, ні, зовсім не та справа. Діло в тім, що справа дійсне сама собою зовсім проста. Не сумніваю ся, що ми й самі дали-б собі з нею раду. Та мені впало на думку, що Дюпенови приємно було-б почути про єї подробиці, тому що все те незвичайно "дивачне"».

«Просте, а дивачне», – сказав Дюпен.

«Ну, так. А радше ні просте, ні дивачне. Діло в тім, що справа спершу видалась нам така проста, а тепер збила нас зовсім з пантелику».

«Може то сама простота справи зводить вас на манівці?»

«Але-ж дурне говорите», – відповів префект, щиро осьміхаючись.

«Може, та таємниця трохи за ясна», – сказав Дюпен.

«А, Господи милосердний! чи чув коли хто таке?»

«Може за очевидна?»

«Га, га, га! га, га, га!.. Го, го, го! – заносив ся сердешним сьміхом наш гість. – Ох, Дюпен, ви напосіли ся нині, щоб мені смерть зробити!»

«Яка-ж се, кажіть, справа?» – спитав я.

«Ну, я вам єї розповім, – відповів префект, пускаючи в задумі густий клуб диму і усадовив ся в фотели. – Розповім вам кількома словами. Та заки пічну, мушу вас остерегти, що та справа вимагає як найбільшої дискрециї. Я втратив би певно становиско, яке занимаю, коли-б розійшло ся, що я еї кому-не-будь виявив».

«Починайте-ж», – сказав я.

«Або ні», – сказав Дюпен.

«Ну, нехай; від дуже високої особи дійшло до моєї відомости, що з королівських апартаментів пропала вельми важна грамота. Хто єї взяв те звістно; тут нема найменшого сумніву. Бачили єї, як брала. Відомо також, що грамота находить ся в єї руках».

«Яким чином відомо?» —спитав Дюпен.

«Промавляє за тим, – сказав префект, – характер грамоти і те що певні наслідки, які мусіли-б наступити, коли-б вона не була вже в руках того, що єї вхопив, не наступають; видко, він покористував ся нею так, як вкінци покористувати ся намірив».

«Старайте ся говорити ясніше», – сказав я.

«Ну, добре! Той лист надає посідателеви на певнім становиску власть незмірного значіня». – Префект послуговав ся залюбки дипльоматичними висловами.

«Ще не все розумію», – сказав Дюпен.

«Ні? Ну! виявленє листу третій особі – назвати єї не можу – наразило-б честь дуже високо поставленої особи. Се дає посідателеви грамоти таку власть над тою знаменитою особою, що єї честь і спокій загрожені».

«Але-ж сила тої власти, – замітив я, – залежить від того, чи знає злодій про те, що окрадений знає про злодія. Хто посьмів би...»

«Злодієм, – сказад префект, – є міністер Д. що зважить ся на все без огляду, чи личить се чоловікови, чи ні. Крадежи довершено не менше ґеніяльно як сьміло. Згаданий лист – коли маю сказати правду – пошкодована особа одержала саме, сидячи в королівськім будуарі. В хвили, коли єго читала, війшла і перебила їй иньша знатна особа, перед якою тій передовсім бажало ся читаний лист укрити. Та не повело ся вкинути єго скоро в шуфляду, треба було лишити єго отвертим на столі. З верхи була правда, лиш адреса, а що змісту не було видко, лист не звернув на себе уваги. Та тут-же входить міністер Д. Єго рисій зір відразу замічає лист, пізнає почерк адреси, бачить збентеженє особи, до якої лист адресований і вгадує єї таємницю. Полагодивши кілька урядових справ, він питомим собі наглим способом виймає лист похожий трохи на той, що про него саме говорить ся, отвирає єго, буцім то читає, а потім кладе єго зараз побіч тамтого. Знову балакає яких пятьнайцять хвиль про публичні справи, а врешті, пращаючи ся, бере зі стола лист, до якого не мав ніякого права. Все те бачив заклопотаний властитель, однак, розумієть ся, в притомности третої особи, що стояла єму над карком, не важив ся звернути на се уваги. Міністер відійшов, лишивши на столі свій лист без найменшої вартости».

«Оттут, – сказав Дюпен до мене, – маєте се, чого, як кажете, треба, щоби власть була повна: сьвідомість злодія про се, що про злодія знає пошкодований».

«Так, – відповів префект, – і таким робом осягнену власть визискано в політичних цілях за останних кілька місяців, до дуже значної границі. Пошкодована особа з кождим днем приходить до глибшого пересьвідченя, що їй конечно треба відзискати лист. Та се, очевидна, явним способом трудно учинити. Доведена врешті до розпуки, вона віддала справу в мої руки».

«І думаю, – сказав Дюпен, – що завзятійшого аґента не лиш бажати, але і уявити собі годі».

«Підхлібляєте мені*, – відповів префект, – та можливе, що такий суд можна про мене й видати».

«Се ясне, – сказав я – що, як ви замітили, лист находить ся ще в руках міністра, бо саме посіданє листу, а не використанє єго дає перемогу. З використанєм єго щезає власть».

«А так, – потвердив префект. – В тім пересьвідченю я й ділав. Першим моїм старанєм було перешукати на скрізь помешканє міністра. А тут найбільша трудність лежить в тім, щоб се стало ся без єго відома. Передовсім остерегли мене перед небезпеченством, яке вийшло-б, коли б ми зрадили перед ним наш намір».

«Атже-ж ви при таких дослідах зовсім au fait*, – сказав я. – Париській поліциї довелось нераз вже перевести щось подібного».

«О, певно! Тому я і не піддаюсь розпуці. Надто ж і звичаї міністра були мені вельми на руку. Єго часто цілими ночами нема дома. Слуг у него зовсім не багато. Вони, в більшій части Неаполітанці з роду, впивають ся дуже легко і сплять далеко від апартаментів свого пана.

Як вам відомо, у мене є ключі, що перед ними не остоїть ся ні одна комната в Парижи. Від трех місяців не було такої ночи, що-б я сам не перевів більшу єї пайку на пильнім перешукуваню готелю Д. Тут на вазі моя честь, а з огляду на глибоку таємницю й нагорода нечувана. Оттим то я й не покинув своїх дослідів скорше, поки не пересвідчив ся, що злодій хитрійший від мене. Мені бачить ся, що я перенишпорив кождий кутик, кождий закамарок дому, де лист міг бути укритий».

«Та чи не може бути і так, – замітив я, – що лист, хоч би він був навіть в посіданю міністра, як нехибне і є, може бути захований де инде, не в єго помешканю?»

«Се ледви чи можливе, – сказав Дюпен, – особливо, коли справи так, як тепер, стоять на дворі, а передовсім в виду тих крамолів, в які, як знаєте, запутаний Д. Лиш те, що хтось може сей лист кождої хвилі виявити, виходить на те саме, що він єго посідає».

«Може виявити?» – спитав я.

«Значить те саме, що може єго знищити», – сказав Дюпен.

«Правда, – признав я. – В виду того ясне, що лист находить ся в помешканю. Що-б він мав бути в самого міністра, про те відав не ма що й говорити».

«Зовсім ні, – сказав префект. – Єго два рази напали ніби то розбишаки і перешукали в моїх очах до нитки».

«Се вже не було конечно потрібне, – сказав Дюпен. – Круглим дураком він не є; такі напади певно не були для него чимось несподіваним!»

«Круглим дураком не є, – сказав Ґ., – та все-ж він поет, а такий часто, видить ся мені, не втік від дурака далеко».

«Таки так, – сказав Дюпен, пустивши в задумі довгу смугу диму, – хоч і в мене самого є на совісти кілька нужденних стихів».

«Чей-же розкажете нам, – озвав ся я, – докладно подробиці ваших дослідів?»

«Ну, найголовнійше те, що ми часу не гайнували і шукали всюди. В таких справах мав я час вже набрати ся чималого досьвіду. Я перетряс цілий будинок, кімнату за кімнатою, посьвячуючи кождій з окрема ночи цілого тижня. Передовсім переглянули ми всі закутини в кімнатах. Відсували всі шуфляди. Для справного аґента, – се ви знаєте мабуть – такі річи, як тайні шуфляди, істнувати не можуть. Туман той, кому при таких дослідах вспіє вимкнути ся "тайна" шуфляда. То-ж таке ясне! В кождім кабінеті находить ся якесь місце, якийсь простір, в якім належить глядати такої річи. Дальше нам відомі певні правила. Не могла-б остати не замітною для нас і пятьдесяти пайка одної лінії. Оглянувши бюрка, беремо ся до крісел. В подушках шукаємо при помочи довгих тонесеньких голок, яких ми в ваших очах уживали. Зі столів знимаємо верхи».

«А се нащо?»

«Часом буває, що особа, хотячи щось сховати, знимає верх зі стола, або чогось подібного, видовбує ногу, вкладає предмет в нутро і знов накриває верхом. Так само послугують ся сподами і верхами ніг від постелі».

«А не зрадить-же порожного місця відголос?» – спитав я.

«Ніколи в сьвіті! скоро схований предмет обложено довкола, як слід ватою. Впрочім ми мусіли заходити ся все без гомону».

«Але-ж вам годі було розбирати, годі було розкладати на кусні всі предмети, в яких можна було що-не-будь в той спосіб сховати. Лист дасть ся звинути в тонку спіральну трубку обємом не більшу від голки до гачкованя, що єї можна встромити в першу ліпшу листву, на приклад, від крісла. Адже-ж ви не розбирали всіх крісел на кусні?»

«Певно, що ні; та ми зробили щось ліпшого – ми оглянули листви всіх крісел* в цілім домі, навіть сполученя при всякого рода меблях при помочи дуже острого мікроскопа. Коли-б там були які сліди сьвіжого зрушеня, ми були-б зараз відкрили їх нехибне. Однісіньке зерно трини з під сверлика було-б нам показало ся в величині яблука. Кожда неодностайність в клеєню, найменша незвичайна щілина була-б навела нас певно на слід сховку».

«Мабуть, ви оглядали і зеркала, місця між рамами і шклами, перетрясли ліжка і білє в постели, так само, як занавіси і килими?»

«Розумієть ся; а впоравшись таким чином зовсім з кождим предметом, переглянули потім сам дім. Ми поділили цілу єго поверхню на части і понумерували їх, щоб ні одної не пропустити; потім знов при помочи мікроскопу, розсліджували кождіський цаль* в самім домі і в двох сусідних домах».

«І в двох сусідних домах! – скрикнув я. – З тим було певно чимало клопоту».

«Ще й кілько! Але-ж бо й нагорода велика».

«Не поминули певно обійстя домів?»

«Всі обійстя вимощені камяними плитами. Коло них було сорозмірно мало заходу. Ми оглянули мох поміж плитами і переконали ся, що був ненарушений».

«Глядали, звістно й між паперами Д. і між книжками в бібліотеці».

«Певне, що глядали; отвирали кождий зошит і кожду пачку; не лиш отвирали кожду квижку, але й перевернули кожду картку, всіх томів, не вдоволяючи ся одним перетрясанєм, як наші поліцийні урядники. Мірили також як найдокладнійше грубість кождої окладники і оглядали все пильно, при помочи мікроскопу. Коли-б яка окладника була сьвіжо зліплена, ми нехибне були-б отеє замітили. Яких пять чи шість томів, що очевидно, вийшли щойно з під рук переплетчика, ми перенишпорили запопадливо наскрізь, при помочи голок».

«А шукали ви в підлозі під диванами?»

«Шукали. Піднимали всі дивани і переглядали помість, з мікроскопом в руці».

«І тапети на стінах?*»

«Так!»

«І пивниці?

«Також».

«Но, то ви, – сказав я, – помиляєтесь, бо листу, дома, як вам здаєть ся, не ма».

«Аби лиш не ваша була правда, – сказав префект. – А тепер д. Дюпен, що ви радите мені робити?»

«Перешукати дім на скрізь».

«Зовсім злишне, – відповів Ґ. – Що листу дома не ма, я певний так само, як певний того, що єсьм і живу».

«В мене не ма для вас красшої ради, – сказав Дюпен. – У вас очевидно є докладний опис листу?»

«Ох є!» – І тут, префект, виймивши нотатку, став читати голосно докладний опис внутрішнього, а особливо внішнього вигляду, пропавшого листу. Скоро лиш прочитав єго, попращав ся з нами, а я сумніваю ся, чи бачив єго коли-не-будь більше прибитим, як в тій хвили.

В який місяць потім він навідав ся до нас ще раз і застав нас занятими менче-більше так само, як першого разу. Він сів на фотелю, закурив файку* і розпочав звичайну розмову. Врешті я сказав:

«Гарно, пане Ґ., але, що з пропавшим листом? Ви, думаю, освоїли ся з тим, що міністра перехитрити вам годі?»

«Чорти-би єго!... так; все-ж таки я за порадою Дюпена перешукав ще раз. Та наперед знав, що се страчена робота».