Текст книги "Новелі (видання 1898 року)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

___________________________

ДИВНИЙ ВПЛИВ МЕСМЕРІЗМУ НА СКІН ЧОЛОВІКА

Нікого, звістно, не думаю силувати, щоб дивував ся тому розголосови, якого набрала незвичайна пригода Мр. Вальдемара; було-б чудом, коли-б не набрала єго власне при таких обставинах. Вже й без огляду на бажанє інтересованих, нашим старанєм було, удержати все в тайні перед публикою бодай так довго, як довго не буде в нас нагоди до нового досліду. А мимо всіх наших старань лихе чи пересадне оповіданє подало все до прилюдної відомости, стало ся жерелом не одного прикрого непорозуміня. Ну, і зовсім природно – воно зустріло ся з чималим сумнівом. Тепер я приневолений по свому подати ті факта так, як я іх можу розуміти. Було саме так, як казатиму.

В часі останних трох років квестия месмерізму* нераз вже звертала на себе мою увагу. А три місяці тому назад прийшло мені зовсім несподівано на гадку, що в сериї зроблених доси експеріментів зайшов вельми замітний, а ледви оправданий пропуск: нікого не загіпнотизовано доси in articulo mortis*. Значить, передовсім треба було розслідити: чи серед тих умов істнує яка податливість на вплив маґнетизму; скоро так, то, чи при тім вона змагається, чи слабне; а дальше – в якій мірі, або на як довго може бути смерть впливом маґнетизму здержана.

Не одно там ще лишало ся до виясненя, та згадане вже, найбільше заострювало мою цікавість, головно-ж останнє, з огляду на свої наслідки і значінє.

Коли я розглядав ся за предметом, на якім мав би змогу розслідити сі подробиці, прийшов мені на гадку мій друг, Мр. Ернест Вальдемар, славнозвістний впорядчик видавництва “Biblioteca Forensica” і автор (єго nom de plume Issachar Marx*) переводів Валєнштайна та Ґарґантуї*. Мр. Вальдемар, що зпершу мешкав в Ґарлємі, від 1839 р. був або і є знаний передовсім по поводу своєї нечуваної худощавости. Єго ноги нагадували ноги Джон Рандольфа*. Знали єго теж з єго блідих висків, що сильно визначались при чорнім волосю, яке всі, розумієть ся, брали за перуку.

Єго вдача була незвичайно нервова і робила єго добрим предметом месмеричних проб.

Двома чи трома поглядами я приспав єго без великого труду. За те дальші наслідки, яких я міг сподівати ся з огляду на єго особлившу вдачу, розчарували мене.

Воля єго справді ніколи в повни не була під моєю властию. І з ясновидінєм не вспів я дійти тут до нічого основного. Свої невдачі я приписував лиш єго захитаному здоровлю. На кілька місяців скорше, ніж я познакомив ся з ним, єго лікарі заявили рішучо, що він в сухотах. Він же звик був говорити про свій близький конець спокійно, як говорить ся про те, чого вже не відвернеть ся і не жалуєть ся.

Скоро лиш повисше згадані помисли впали мені до голови, я, розумієть ся, зовсім природно нагадав собі Вальдемара.

Непохитна фільозофия того чоловіка знана була мені аж надто добре; з огляду на него самого я нічим не вязав ся. А рідні, що могла-б ставити мені перепони, в Америці він не мав. Я сказав єму все отверто і – що ви скажете! – він дуже живо заінтересував ся тим. Воно тим дивнійше, що він, охотно тепер жертвуючи свою особу моїм експеріментам, ніколи доси не зраджав симпатий для них. Недуг єго був того рода, що давав можність означити речинець, до якого скінчить ся смертию. Між нами стала остаточно умова, що він покличе мене на яких двайцять чотири годин перед часом, в яким, згідно з заявою лікарів мав умерти.

Звиш сім місяців тому назад, я одержав від самого Мр. Вальдемара звістку:

«Мій дорогий П... Прошу прийти. Д. і Ф. заявили, що мені не жити довше, як до завтра поза опівніч. Час мабуть означений доволі точно. Вальдемар».

Лист був в моїх руках в пів години по написаню. До иятнайцяти хвиль я вже був в комнаті умираючого. Не бачив єго десять днів і аж поблід на вид тої страшної зміни, яку замітив на нім – по такім короткім часі. Єго лице мало цьвіт олова, очи були без найменшого блиску, а висох так, що вилиці прямо продіравили шкіру. Груди в него зовсім запали ся. Живчик* ледви бив. Але якась міра фізичних сил, як і в вельми значній мірі сили ума, ще в него задержались. Говорив виразно, сам заживав якісь ліки і – коли я вступив до комнати – занятий був робленєм записок в нотатці. Д. і Ф. були при нім.

Стиснувши Вальдемарови руку, я взяв тих панів на бік і розвідав ся точно про стан здоровля недужого. Ліва частина легких була від восьми місяців на-пів скостеніла або заскорузла і очевидно для якого-не-будь житєвого ужитку зовсім непридатна. Частина права була в горішній части також на-пів, коли не цілком, скостеніла, а долішня становила одну загноєну масу грузлиці. Зробилось кілька значних ям, а в однім місци сталий приріст до ребер. З правим легким стало ся се сорозмірно недавно. Скостенілість показувала ся незвичайно скоро, – місяць тому ще не було єї зовсім. Приріст був замітний лише від трох останних днів.

Крім сухот добачувалось в недужого аневрізм аорти. Діяґнозу в тім напрямі робили неможливою симптоми скостенілости. По думці обох лікарів Мр. Вальдемар мав умерти на другий день (в неділю), около півночи. А було то саме в суботу о семій годині вечером.

Лікарі Д. і Ф., відходячи від постелі недужого, щоб розмовити ся зі мною, по-пращали ся з ним в посліднє. Вони не мали вже наміру вертати ся, але на мою просьбу прирекли заглянути до недужого другого дня вечером, о десятій.

Після їх відходу я розмавляв свобідно з Мр. Вальдемаром про єго близьку смерть, так само як трохи лиш подрібнійше про намірений експерімент. Він сам ще додавав мені охоти, а навіть виявив нетерпеливе бажанє, щоб єго перевести. Напирав на мене, щоб зараз брати ся до діла. З нами була жіноча і мужеська прислуга, але в мене не було на стільки відваги, щоб самому забирати ся до діла, якого, після чогось наглого, не могли б потвердити більше віродостойні сьвідки. Оттим то я й відложив діло до восьмої години другого вечера. Аж тут надійшов студент медицини Мр Теодор Л-л, з яким я трохи знав ся і вирятував мене з дальшого клопоту. Зпершу в мене був намір ждати на лікарів. Та в виду того, що не було вже хвилі до страченя, бо Вальдемар майже конав, як і з огляду на усильні бажаня єго, я рішив ся приступити до діла зараз. Мр. Л-л згодив ся ласкаво зважати на все, що наступить. На основі єго записок подаю отеє справозданє. Тут ті записки по части наведені дословно, по части в скороченім змісті.

Було ще майже пять хвиль до восьмої, коли я, взявши недужого за руку, попросив єго заявити Мр. Л-л по змозі як найвиразвійше, чи пристає він на те, щоб я спробував тепер загіпнотизувати єго. Він слабим голосом, але зовсім виразно, відповів :

«Так, добре, загіпнотизуйте мене». Безпосередно ж по тім додав: «Бою ся, щоб все вже не було запізно».

Скоро він се сказав, я став потягати рукою в такий спосіб, який – те знало ся вже з досьвіду. – впливав на него найскорше Перший рух моєї руки вздовж єго чола був очевидно успішний. Та як не напружав я всі мої сили, дальшого впливу, аж до кількох хвиль по десятій не мож було замітити. Тогді, згідно з умовою, явили ся лікарі Д. і Ф. Я кількома словами розказав їм про свій намір. В виду того, що недужий вже був в аґонії, вони зовсім не спротивились і я без ва-ганя робив своє дальше, змінивши лиш поперечні рухи на повздовжні, та впяливши свій погляд в праве око хорого.

Живчик не давав ся вже чути. Віддих став уриваний, повтаряв ся що пів хвилі. Таке тревало без зміни трохи не чверть години. І тогді, підчас віддиху, вирвало ся з грудий умираючого природнє, та дуже глибоке зітханя. Уриваний віддих, устав, а радше при тих-же півхвилевих перервах перестав бути уриваний. Члени недужого були студені як лід.

Пять хвиль перед одинайцятою я замітив зовсім недвозначні познаки месмеричного впливу. Шкляний вираз очий став такий штивний, як коли-б хорий вдивив ся в себе самого. Буває таке виключно лиш в гіпнотичнім сні і ніколи не заводить. Після кількох скорих повздожних рухів повіки затремтіли як підчас западаня в сон, а там зліпили ся зовсім. Все-ж таки се мене не вдоволило. Я виконував рухи рукою так довго, поки доволі вигідно уложені члени сплячого не ствердли зовсім. Ноги, а так само й руки, що сиочивали в мірнім віддалеяю від стегон, були випружені, – голова дрібку піднята.

Коли я з тим упорав ся, було вже по півночи. Я попросив притомних, щоб провірили стан, в яким находив ся Мр. Вальдемар. По кількох пробах заявили, що находить ся в незвичайно досконалім стані гіпнотичного сну. Цікавість обох лікарів була сильно подразнена. Д-р. Д. рішив ся зараз остати при недужім цілу ніч, а д-р. Ф. пращаючи ся, прирік явити ся досьвіта. Мр. Л -л. і прислуга лишили ся.

Ми оставили Мр. Вальдемара в повнім спокою менше більше до третої години рано. Коли я зближав ся до него, лежав так самісінько, як тогді, коли відходив д-р. Ф., в тім самім положеню Живчика не було чути. Віддих був легкий – ледви зраджало єго приложене до уст зеркало. Очи були прижмурені природно, члени штивні і зимні як мармур. Досить, що в загалі не був то вид мерця.

Підійшовши до Вальдемара, я, сям і там злегка пересовуючи руку по єго тілі, від нехочу майже стрібував приневолити єго руку до наслідованя рухів моєї руки.

Такі проби доси ніколи ще не удавали ся мені з недужим. Я не мав певне великої надії, щоб і та проба повела ся. І трохи не остовпів, – єго рамя* слабо, правда, але й доволі скоро рухало ся у всіх напрямах, які я означив лиш моєю рукою. Я стрібував розмовитись з ним кількома словами.

«Мр. Вальдемар, – кажу, – ви спите?»

Він не відповів, але я спостеріг дрожанє коло уст. Се спонукало мене повторити питанє раз і другий. За третим разом ціле єго тіло з легка здрігнуло ся, повіки підвяли ся на стільки, що з під них показала ся біла лінія білок. З поміж уст, що порушили ся слабо, ледви чутним шепотом роздали ся слова:

«Так, сплю тепер. Не будіть мене, дайте так вмерти».

Тут я подивив ся на члени. Були штивні як перше. Праве рамя як перше йшло в слід за рухами моєї руки. Я спитав знову:

«Болить вас ще в грудєх, Мр. Вальдемар?»

Безпосередня відповідь була ще тихша ніж перше.

«Не болить, вмираю».

Видалось мені, що не годить ся як раз тепер непокоїти єго. Я й не робив нічого аж до приходу д-ра Ф., що, прийшовши перед самим сходом сонця і заставши хорого при житю, висказав своє безмежне здивуванє.

Взявши до рук живчик хорого і приложивши до єго уст зеркальце, він попросив мене заговорити до сплячого ще раз.

Я вчинив се, кажучи:

«Спите ще, Мр. Вальдемар?2

Як перше, кілька хвиль минуло, заки наступила відповідь. Вмираючий, здавало ся, збирав сили, щоби відповісти. На моє четверте питанє він дуже слабим, ледви чутним голосом промовив:

«Так, ще сплю, конаю».

За порадою, а радше на бажанє лікарів належало полишити Мр. Вальдемара в єго теперішнім очевиднім спокою аж до хвилі смерти. Мала вона – так думали всі – наступити через кілька хвиль. Однак я рішив ся промовити до него ще раз і по просту повторив лиш попереднє питане.

Коли я говорив, в виразі лиця сплячого показала ся замітна зміна. Очи его помалу отворили ся, відкриваючи одні лише білка. Шкіра прибрала в загалі цьвіт трупа, похожий не так на перґамін, як радше на білий папір, а круглі сухітничі пятна, що доси виступали ярко на вилицях, нараз мов згасли.

Кажу «мов згасли», бо їх нагле уступленє ніщо не пригадувало так живо, як під подувом уст згасаючу сьвічку. Рівночасно й горішня губа відстала від зубів, що їх перше закривала, а долішня досить чутно опала, лишаючи широко отворені уста і відслонюючи зовсім набренілий, почорнілий язик.

Мушу припускати, що ні одному з притомних не була чужа гроза скону. Та в тій хвили вид Вальдемара був так над всяке понятє гидкий, що всі до одного відступили ся геть від єго постелі.

Здаєть ся мені, що я дійшов вже до сего місця в оповіданю, де кождий читач улягає рішучим сумнівам. Та я оповідатиму дальше.

Мр. Вальдемар не зраджав вже ні іскри житя. Певні вже, що він помер, ми передали єго опіці прислуги. Нараз на єго язиці дав ся запримітити сильний тремтячий рух. Тревало се може хвилю. В тій-же хвили при віддиху добув ся з отворених і неподвижних уст голос, який описувати хотів би хиба божевільний. Знайдуть ся, правда, два-три прикметники, що їх при такім описі по части й можна-б назвати влучними. Можу сказати на приклад, що той звук був сирий, уривавий, глухий. Але вся гидота єго не дасть ся описати по тій простій причині, що подібних звуків людське ухо доси єще не чуло.

Все-ж таки були там дві властиві тому звукови прикмети, що, як мені тогді здавало ся і ще тепер здаєть ся, можуть дати якесь понятє про его неземний характер. Передовсім здавало ся, бодай мені, що звук приходить зі значного віддаленя або з якоїсь глибокої підземної ями. Дальше він зробив на мене таке вражінє, – справді не знаю, чн висловлю ся ясно, – яке желятиноваті або липкі тіла роблять на змисл дотику.

Се сказано про голос і єго звук. А мушу додати, що під взглядом артикуляциї він був виразний, навіть вельми прошибаючо-виразний.

Мр. Вальдемар відповідав очевидно на завдане єму питане. Я тямлю, питав єго було, чи він ще спить. Він і сказав тепер:

«Так, я спав – а тепер – тепер я вмер».

Ніхто не вспів, ані навіть не трібував, оперти ся тій прошибаючій грозі, яку ті і в той спосіб висказані слова без сумніву викликали. Мр. Л-л (студент) обімлів. Прислуга опустила зараз комнату і не дала ся намовити до повороту. Не хочу навіть описувати читачеви мого власного вражіня. З годину ми заходили ся мовчки, мов німі, коло Мр. Л-л, щоб єго привернути до житя. Скоро він прочуняв, ми взяли ся знову за розсліджуванє стану, в якім находив ся тепер Мр. Вальдемар.

Він був під кождим взглядом такий, як я єго вже описав; лиш зеркальце не зраджувало вже віддиху. Проба пущеня крови з рамени не удала ся. Треба замітити, що той член не улягав вже моїй воли. Я даром силував ся спонукати єго до насдідованя рухів моєї руки. Одинока дійсна познака месмеричного впливу дала ся замітити в дрожачих рухах язика в хвили, коли я завдавав Вальдемарови питанє. Здавало ся, що він силує ся відповісти, але не має вже потрібної енергії. На питаня завдавані єму иньшими він показував ся зовсім не вражливий, хоч я силував ся впровадити всіх зібраних в месмеричні відносини з єго особою. Здаєть ся, я подав вже все потрібне до зрозуміня того стану, в якім находив ся в тій Фазі сплячий. Спроваджено иньшу прислугу. О десятій годині ми з лікарями і Мр. Л-л відійшли.

По полудни ми зійшли ся знову, щоб побачити недужого. Ніщо з ним не змінило ся. Між нами вийшла суперечка на тему, чи будити Вальдемара і чи се можливе. Що з того нічого доброго не вийшло-б, те всі признали згідно. Смерть, або те, що всі звичайно звуть смертию, впливом месмерізму була очевидно здержана. Рівно-ж ясним було для нас, що обудженє Вальдемара прискорило-б лиш єго близьку вже або недалеку загибіль.

З того часу аж до останної неділі, через цілих сім місяців ми сходили ся в товаристві лікарів майже що днини в домі Вальдемара. Цілий той час він оставав в однаковім, описанім вже стані. Прислуга пильнувала єго безпреривно.

Останної пятниці порішили ми перевести експерімент обудженя, або спробувати обудити єго. І саме нещасний мабуть наслідок того останного експеріменту викликав в приватних кружках той гамір, що его приходить ся назвати безглуздими, простими сплетнями.

Щоб отверезити Мр. Вальдемара з гіпнотичного сну, я взяв ся звичайним способом потягати рукою. Та якийсь час було се безуспішне. Першою познакою обудженя було легке звернене зіниць в долину. Ми спостерегли замітну появу. При тім зверненю очий виплила з під повік значна скількість сировиці остро вонючого запаху.

Запропоновано тепер, щоб я, як перше, стрібував впровадити в рух рамя недужого. Проба не вдалася. Тогді д-р. Ф. висказав бажане, щоб недужому завдати яке питане. Я спитав:

«Вальдемаре, чи можете нам сказати, що чуєте, або чого бажаєте?»

Сухітничі пятна виступили на хвилю на лици. Язик затремтів, радше скорчив ся нагле в устах, дарма що щоки остали ся по давному штивні. Дав ся чути описаний вже огидний голос:

«Бога ради приспіть мене скоро, чим скорше або збудіть чим скорше Кажу-ж вам, що я вмер».

Я збентежив ся зовсім. Не знав зпершу, що робити. Трібував зразу приспати єго, але не встигши того вчинити мимо всего напруженя волі, старав ся збудити єго. Я замітив зараз, що се мені вдасть ся, або що бодай мої досліди увінчають ся новим успіхом. І я певний, що всі в комнаті сподівали ся побачити обудженє недужого.

Воно справді було неможливе, щоб хто міг бути приготований на те, що дійсне стало ся пізнійше.

Коли я раз по раз зробив рукою кілька месмеричних рухів, серед криків, що рішучо добували ся з язика, а не з уст недужого, ціле єго тіло нараз, в одній хвили, ще скорше ніж в одній хвили, скорчило ся, розпало ся, прямо попелом взялось під моіми руками.

На постели, перед всіми зібраними лежала купа огидної гнилі!

____________________________

РОЗМОВА З МУМІЄЮ

Симпозіон минулого вечера було трохи над сили моїх нервів. У мене був поганий біль голови. Сон морив мене до розпуки. Тим то, замість перевести вечір поза домом, як я ваміряв перше, я порішив, що найрозумнійшим буде, споживши вечерю, покласти ся безпроволочно в постіль.

Убравши по скромній вечери нічну шапку в тій блаженній надії, що не розстану ся з нею аж до наступуючого полудня, я уложив голову на подушці, і, завдяки незакаламученій совісти, запав зараз в глибокий сон.

Все даром! де-ж коли довело ся здійснити людським надіям? Я не вспів був три рази захропіти, як нараз розбудив мене шалений голос дзвоника від улиці, а потім стуканє в двери. Через хвилю я протирав вже очи. Жінка кинула мені під ніс письмо від мого старого друга Др. Поннонера*. Стояло в нім таке:

«Приходи до мене конечнє, мій дорогий, добрий друже, зараз по одержаню отсего письма.Приходи ділити з нами радість. В кінци, по безконечних завзятих переговорах, вдало ся мені узискати від директора мійського музея дозвіл на зробленє дослідів над мумією, – знаєш, яку маю на мисли. Мені вільно розвинути єї, коли схочу і отворити. Буде при тім лиш кількох другів – очевидно і ти. Мумія вже в мене дома; зачнемо розвивати єї нині о одинайцятій годині вечером».

Заки я дійшов до слова «Поннонер», вразило мене те, що я вже як слід витверезив ся. Я вискочив несамовито з постелі, перевертаючи все по дорозі, одягнув ся з поспіхом гідним правдивого подиву і пустив ся що сил було в ногах, до доктора.

В него застав розгорячене з цікавости товариство. Всі ждали мене вельми нетерпеливо. Мумія лежала на столі. Зараз після мого приходу розпочали ся досліди.

Була се одна з тих двох мумій що привіз був Коннонерів свояк, капітан Артюр Себретеш, з гробовища коло Елєйтіяс з лібійскіх гір, ген з поза Теб*, з над горішнього Нілю. Печери в тій околици не такі може величаві як гробовища Теб, але інтереснійші, бо зберегли в собі більше ілюстраций приватного житя Єгиптян. Комната, з якої взято нашу мумію, була, як кажуть, дуже богата на такі картини – єї стіни вкриті були мальовилами, різьбами, а статуї, посуда, і різнородні мозайки сьвідчили о достатках небіщика.

Скарб зложений був в музею, в тім саміськім стані, в якім найшов єго капітан Себретеш. Труни не нарушено. З верхи лиш оглядана через публику, перестояла вона так цілих вісім років. Тепер ми розпоряджали ціліською мумією. А хто знає, як рідко зберігають ся на нашій земли не знищені памятки старини, той відразу пійме, що ми не без причини могли поґратулювати собі тої щасливої нагоди.

Підійшовши до стола, я побачив на нім велику паку чи скриню, трохи не сім стіп* довгу, яких три стопи широку, а з пів-третя стопи заввишки. Скриня була подовгаста, але на труну не подабала. Матеріял видав ся нам спершу деревом сикомори (platinus), та коли єго надтяли, показало ся, що се маса, а властиво зладжений з папіруса papier mâché. Прикрасами були численні мальовила, що зображали похоронні сцени і иньші жалібні хвилі, – а між ними в різних комбінациях повтаряла ся одна ґрупа гієроґліфічних знаків, що без сумніву означала імя покійного. На щастє був між нами Мр. Ґліддон*. Той без найменшого труду відчитав знаки. Вони були по просту фонетичні і виражали імя: Оль-е-мі-стек-ео*.

Досить трудно прийшло ся нам відчинити скриню й не попсувати єї. Та коли се вдало ся, ми натрафили на другу в виді труни, значно меншу як верхна, але впрочім зовсім до неї подібну. Простір між одною і другою був виповнений живицею, що по части змінила барву внутрішної скрині.

Відчинивши єї, – се вдало ся без труду – ми натрафили на трету скриню. Та мала теж подобу труни і не різнила ся від другої нічим, хиба тим що була з кедрини, яка видавала незвичайний, сильно ароматичний запах. Між другою і третою не було ніякого порожного місця, – так щільно обі до себе приставали.

Відчинивши трету скриню, ми відкрили і виймили тіло. Сподівались побачити єго, як звичайно, завитим у льняні паски, а побачили щось в роді коробки, зладженої з папіруса, покритої верствою ґіпсу і грубо золоченої та мальованої. Мальюнки зображали все, що мало звязок з мнимими обовязками душі, єї появи перед всякими божествами в одній і тій самій людській особі, що, по всякій імовірности, мала бути портретом забальсамованого покійника. Від голови до ніг тягла ся прямовісною колюмною напись фонетичними гієроґліфами, що пригадували ще раз єго імя і титули, враз з іменами і титулами єго свояків. Шию обнимав нашийник з поздовжних шклянних коралів всілякої барви, уложених так, що все зображало подобу божеств, хрущів і т.и. Подібний нашийник чи намисто бачилось і в поясі.

Знявши папірус, ми найшли знаменито заховане тіло, від якого не заносило ніякою вонею. Єго краска була рожева. Шкіра була тверда, гладка і блискуча. Зуби і волосє зберегли ся рівно-ж добре. Очи, здавало ся, були вийняті, а на їх місце вставлені шкляні, що були-б дуже гарні і на причуд живі, коли-б не те, що уставлено їх надто рівно. Пальці і нігті були пишно позолочені

По рожевій красці шкіри (епідерми) Мр. Ґліддон пізнавав, що забальсамованя довершено при помочи асфальту. Та коли ми сталевим рильцем надшкрабали єї і одержану тим робом крихту порошку кинули в огонь, нам дав ся чути запах камфори і иньших запашних живиць.

Вельми запопадливо глядали ми звичайних отворів в тілі, якими вийнято нутра, але, на диво, не могли їх найти. Ніхто з нас не знав ще тогді, що не рідко знаходять ся і цілі, не втворювані мумії. Мозок виймало ся звичайно крізь отвір носа, нутро крізь проріз в боці. Тогді тіло голено, мито і солено, потім відкладано єго на кілька неділь, а вже пізнійше наступало властиве бальсамованє.

В виду того, що годі було найти хоч слід якого небудь отвору, д-р. Поннонер вже лагодив інструменти до розтинаня. Та тутже я замітив, що друга вже минула. Всі згодили ся на те, щоб внутрішні розсліди відложити до другого вечера. Саме були ми вже на відхіднім, коли хтось піддав гадку зробити кілька експеріментів зі стосом Вольти*.

Примівши електрику до мумії, що числила найменше три, або й чотири тисячі літ, се був помисл коли вже не дуже розумний, то бодай доволі оригінальний. Ми приймили єго як стій. В одній десятій части поважно, а в девяти десятих жартом приладили ми в ґабінеті доктора батерію і сполучили єї з Єгиптянином.

Після великого труду вдало ся нам якось дібрати ся до деяких частий вискових мяснів, що мали менше камяну пободу ніж инші части тіла. Однак вони получені з дротом не зраджали очевидна ніяких слідів ґальванічного впливу. Та перша проба була для нас справді рішаюча і ми, сьміючи ся щиро з власного нерозуму, казали вже один другому «добраніч». Аж тут мої очи, глянувши припадково на очи мумії, прямо впили ся в них здивовані. Один погляд впевнив мене справді достаточно, що ті очи, які я задля їх тупого виразу взяв був зразу за шкло, були тепер так зажмурені, що з них сьвітив ся лиш малий рубчик білка.

Я криком звернув на ту появу загальну увагу. І всі єї зараз замітили.

Не скажу, що той феномен мене затрівожив, бо тут слово «трівога» не було-б зовсім влучне. Можна-б сказати, що мене се збентежило трохи. Иньші особи з нашого товариства навіть не старали ся скривати того пригноблюючого страху, який їх переймив. На д-ра Поннонера жаль було глянути. Мр. Ґліддон, якимсь нечуваним способом вчинив ся невидимим. Мр. Сельк Бекінґем*, здаєть ся мені, ледви чи матиме відвагу виперти ся, що рачки заліз аж під стіл.

Все-ж таки, прийшовши до себе після першого остовпіня, ми, розумієть ся, постановили робити дальші експеріменти. Ми взяли ся тепер до великого пальця правої ноги. Надрізали зверхи внішну кістку, os sesamoideum pollicis pedis і дібрали ся до мясня, званого abductor*. Приладивши машину, ми пустили тепер струю на прорізані нерви. Рухом, що незвичайно нагадував рух живого чоловіка, мумія підняла ногу вперед трохи не до живота, а потім, випрямивши член з нечуваною силою, завдала д-рови Поннонерови такий удар, що той джентельмен мов камінь з пращі, вилетів крізь вікно на улицю.

Хто жив, вискочив, щоби забрати тлінні останки жертви. Та, на щастє, всі спостерегли, як він з міною неустрашимого фільозофа біг з неописаним поспіхом на сходи, палений ще більшою жаждою нових експеріментів, які мало ся робити дальше поважно і обережно.

За єго радою ми згодили ся зробити як стій глибокий проріз на кінци носа пациєнта. Доктор, придавивши єго своєю важкою рукою, сполучив єго безпосередно з дротом.

Успіх морально і фізично, образово і буквально був електричний. Передовсім мерлець втворив очи і моргав дуже скоро кілька хвиль, так як моргає Мр. Барнес в пантомімі*. Потім він позіхнув. Дальше підняв ся і сів. Ще дальше погрозив д-рови Поннонерови п’ястком під самим носом. А врешті, звертаючи ся до добродіїв Ґліддона і Бекінґема, відозвав ся найдобірнійшою єгипетщиною так:

«Мушу вам, панове, сказати, що ваше поведенє мене так само дивує, як і вражає. По д-рови Поннонері годі було чого-небудь красшого сподівати ся. Тому бідному, малому, ситому дуракови на щось иньше не спромогти ся. Мені єго жаль і я єму вибачу. Але ви, добродію Ґліддоне і ви Сельк, – ви подорожували по Єгипті і мешкали тамки так довго, що мож було взяти вас за наших краян; ви прожили між нами так довго, що мені видить ся, балакаєте по єгипетськи не гірше, як по свому пишете; ви, кажу, були в моїх очах вірними другами мумій і по вас я справді сподівав ся достойнійшого поведеня з мумією. Що-ж мені думати тепер, коли ви стоїте так супокійно, видячи, як погано тут зі мною обходять ся? Як мені толкувати собі те, що ви позволили Томі, Дікови і Гаріому виймити мене з труни і обдерти з одягу в отсім погано студенім кліматі? І в якім врешті сьвітлі стаєте ви переді мною, позволивши, а навіть помігши тому малому, нужденному гільтаєви, д-рови Понноверови споганити мій ніс?»

Всякий певно подумає, що почувши таку бесіду, та ще від мумії, ми, коли не метнулись на втікача до дверий, то дістали напрасних спазмів, або всі до одного зсунули ся з глуздів. І справді, що кожда з тих трох евентуальностий могла бути придатна для нас з однаковим успіхом. А я даю слово чести, що мені годі було дізнати ся, чому ми ні з одної не скористали. Може причини того належало-б глядати в тім дусі нашого часу, що то і при поступі поступає по правилам суперечностий і, як всі на те годять ся, рішає все пародоксальним і неімовірним способом. Та можливе і те, що лиш природна і невимушена міна мумії позбавила єї слова всякої грози. Все-ж таки, будь що будь, Факт є фактом: ні один з нас не зрадив особлившого страху, ні один з нас не мав охоти признати, що справа скінчила ся надто лихо.

Я сам був пересьвідчений, що все йде як слід і подав ся лиш на бік, поза обсяг пястуків Єгиптянина. Д-р Поннонер встромив руки в кишеві своіх штанів і впялив очи в мумію. Лиш єго лице сильно почервоніло. Мр. Ґліддон гладив вуса і наставив ковнір від сорочки. Мр. Бекінґем понурив голову і ткнув великий палець правої руки в лівий кутик уст.

Єгиптянин кілька хвиль дивив ся на него суворо, а врешті з осьміхом сказав: «Чому-ж не відповідаєте Мр. Бекінґем? Чи чули, про що я вас питав, чи ні? Вийміть-же палець з губи!»

На се Мр. Бекінґем стрепенув ся злегка, виймив великий палець правої руки з лівого кутика уст і, мов для відшкодованя, встромив великий палець лівої руки в правий кутик згаданого отвору.

Не могучи діждатись відповіди від Мр. Бекінґема, мумія звернула ся з пересердя до Мр. Ґліддона і простими словами, але рішучим тоном поспитала, що ми собі всі думаємо.

Відповів їй врешті Мр. Ґліддон фонетичною мовою. Коли-б не те, що в американських друкарнях нема гієроґліфічних черенок, я з правдивим вдоволенєм повторив би тут в орігіналі цілу єго знамениту бесіду.

При тій нагоді нехай мені буде вільно замітити, що всі дальші розмови, в яких брала участь мумія, вело ся на староєгипетській мові при помочи – о скілько в ті розмови втручав ся я, чи хто другий з поміж небувалих членів товариства – переводчиків, панів Ґліддона і Бекінґема. Оба ті панове говорили рідною мовою мумії незвичайно гладко і гарно. Все-ж таки годі мені не замітити, що обом бувальцям – певно в наслідок введеня зовсім новітних, а тим самим для чужинця цілком незрозумілих образових висловів – приходило ся від часу послугувати в ціли легшого вираженя деяких понять живою ґестикуляциєю. І так Мр. Ґліддонови годі було раз пояснити Єгиптянинови значінє слова «політика». Він мусів аж нарисувати єму вуглем на стіні малого панка з червоним носом, що, ставши собі на деревляній колоді, розвів обі руки і, подавши ся лівою ногою назад, праву руку з затисненим пястуком витягнув наперед, очи завернув в гору, а роззявленими устами утворив кут пятьдесяти степенів. Так само трудно приходилось Мр. Бекінґемови виразити зовсім новітнє понятє «перука»*, поки він (за намовою д-ра Поннонера), поблідши сильно, не згодив ся зняти з голови свою власну перуку.

Не тяжко догадатись, що бесіда Мр. Ґліддона держала ся головно теми про великий хосен, який приносить наука відкриваня і розвиваня мумій. Покликуючись на ту науку, він оправдував деяку прикрість, яку міг заподіяти єму, себ то тій мумії, що звала ся Оль-е-мі-стек-ео. Він і натякнув на се (справді лиш натякнув), що, вважаючи таку дрібницю вже полагодженою, не бачить перед собою нічого красшого над веденє розпочатих дослідів до кінця. Тут і д-р Поннонер приладив вже свої інструменти.

Останна думка бесідника визвала, бачить ся, в совісти Оль-е-мі-стек-ео якісь скрупули, з яких я не вмів здати собі справи. Він висказав своє вдоволенє з виголошеного оправданя, зліз зі стола і подав всім по черзі руку.