Текст книги "Новелі (видання 1898 року)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Літературно-артистичні новини

Книжка II

Едґар По

НОВЕЛІ

З англійського переклав Іван Петрушевич

Видавництво М. Заячківського

З нар. друкарні Ст. Манєцкого і Спілки.

Львів. (Хотель Жоржа).

1898

В МАЛЬШТРОМІ

Дороги Бога в природі і в провидіню не похожі на наші дороги, а ділам Єго ні величю, ні глибиною, ні непроглядностю, ніяк не дорівнають діла наших рук, не глибші від криниці Демокріта.

Джозеф Ґлєнвіль.

От ми й на самім шпили найвисшої кручі. Старець, бачилось, від утоми хвилю не міг добути з себе слова.

«Не давно ще, – промовив згодом, – я міг був провести вас отсею дорогою негірше мого наймолодшого сина. Та, буде тому три роки, приключила ся мені пригода, яка до того часу ніколи ще смертному чоловікови не приключала ся – або якої бодай ніхто ще не пережив, щоб міг єї другому оповісти.

Шість годин того смертного страху, що я єго тогді зажив, зломили моє тіло, мого духа. Вам видить ся, що я дуже старий. Та ні, не так. Досить було одного дня, і то не цілого, щоб сей як вуголь чорний волос перемінив ся на білий, щоб мої члени завяли, а нерви розстроїли ся так, що тремчу при найменшім напруженю, тіни лякаю ся. Чи знаєте! я ледви можу глянути поза сей невеличкий камінь без завороту голови».

«Невеличкий камінь», що на єго крайчику він байдужно ляг був спочити – так, що тяжша половина єго тіла звисала над пропастю, а друга ліктем підперта держала ся край самого стрімкого берега, – той – кажу – «невеличкий камінь», а радше гладкий щовб чорної блискучої скелі, піднимав ся яких пятнайцять або шіснайцять сот стіп понад скалисту, під нами отворену пропасть. Ніщо не спонукало-б мене хочби на дванайцять ліктів наблизити ся до єї берега. Мене на правду так затрівожило небезпечне положенє мого товариша, що я ниць припав до землі, вхопив ся сусідних корчів і не важив ся навіть поглянути в гору на небо. Я даром трібував оперти ся вражіню, будьтоби гора хитала ся в основах від скаженого вітру. Минула хвиля, заки я зважив ся сісти і поглянути перед себе.

«Вам би конче позбути ся сих химер, – сказав провідник, – бо я привів вас сюди, щоб ви краще могли придивити ся сцені, на якій відограла ся згадана мною подія, та щоб вам розказати пригоду саме в виду сего місця.

Ось тут, – говорив він дальше докладним, властивим єму способом, – ось тут ми на самім норвежськім побережи, під шістьдесятим і восьмим степенем північної ширини, в великій північній країні Нордланду, в страшній околици Лофодена*[1]1
  Коментарі до слів і словосполучень, позначених зірочками (*),– у розділі «Примітки». (Зауваження упорядника даної інтернетної публікації).


[Закрыть]. Гора, що на єї вершку сидимо, зветь ся Хмарна Гельзеґґен. А тепер підойміть ся трохи висше, – держіть ся трави, коли вам голова крутить ся – так! – і погляньте на пасмо піни під нами, на мори».

Я поглянув мов не свій. Побачив далекий простір моря і такі чорні води, що пригадали мені оповіданє нубійського землеписця про mare tenebrarum* – вид такий понурий, що й людська уява не здобудеть ся на жалібнійшу картину. Праворуч і ліворуч, як далеко займити оком, мов грізні береги сьвіта, простягали ся пасма грізно-чорних, стрімких скель, а їх понурі зариси тим яркійше виступали на тлі ясної піни, що з зойком і стонами розбивала о них свою буйно розвіяну гриву. Саме напротив півострова, що на єго вершку ми стояли, виднів на мори малий, пустий остров в віддаленю яких п’яти-шести миль, хоч при розгуку филь, що єго обливали, мож було хиба лиш догадуватись, де він саме лежить; дві милі близше до берега мрів другий менший остров, пустий, дикий і окружений в дальших то близших відступах вінком темних скель

Вид моря на просторі поміж дальшим островом і берегом мав у собі щось незвичайного. Хоч як раз в сторону берега дув такий сильний вітер, що далеко на повнім мори плинучий двощогловець був приневолений опустити вітрила і раз в раз поринав під напором вод, все ж таки не було тут і сліду правильних филь. Був радше якийсь короткий, уриваний, сердитий вир, що, сям і там піднимаючись, гнав то з вітром то знов проти вітру. Піна виступала лиш при самих скелях.

«Отсей, бачите, остров, – почав знову старець,– зветь ся в Норвежців Вер. Сей по середині Моско. Онтой, милю на північ, Амбарен. А там лежать Айлазен, Ґотгольм, Кайльдгельм, Сварвен і Букгольм. Дальше, між Моском і Вером. лежать Оттергольм, Флімен, Зандфлєзен і Штокгольм. Се вірні назви місцевостий. Та чому я вважав потрібним назвати іх, того ні я ні ви не вгадаємо. Чи чуєте що? Бачите яку зміну в воді?»

Ми стояли вже яких десять хвиль на шпили Гельзеґґена, а зайшли сюди від сторони Лофодів, так що не бачили ні крайчика моря, поки з самого шпиля не відкрило ся воно ціле перед нашими очима. Коли старець говорив, я почув голосний гук, мов рев великого стада буйволів на американських степах. В тій самій хвили замітив, що так зване в моряків «колихане» моря перемінило ся під нами в струю всхідного напряму. Через пять хвиль ціле море, аж по Вер, розгукало ся з непоздержним шалом. Та найбільшої сили набрав єго колот між Моском і берегом. Тут широка струя води завертала, ділячи ся на тисячні поперечні течії, закипала нагле божевільним колотом, дула ся, клекотіла, шуміла, кружила в великанських круговоротах і переливала ся на всхід зі скоростю, якої води набирають лиш при стрімких спадах.

В кілька хвиль вид сцени зовсім змінив ся. Ціла поверхня вигладила ся, водовороти щезали один по другім, а дивні пасма піни иоявили ся рівночасно там, де перше зовсім не було іх видко. Пасма ті витягали ся помалу на значну довготу, лучили ся з собою, і притягаючи до себе верткі круговороти, неначе зливали ся в один великий вир. Нагле, зовсім нагле, він появив ся в дуже різких зарисах в крузі більше як милевого прорізу. Беріг круговороту визначав ся широким поясом блискучої піни. Та найменша єї крихта не спадала в горло страшної лійки, а єї нутро, як глибоко засягло око. було гладке, блискуче. Як смола чорні стіни водні, похилені до виднокруга на яких сорок пять степенів, вертіли ся без впину кільцем з шаленим розгоном, а вітер доносив відтам прошиваючий голос ніби крику, ніби стону, якого не видає навіть могучий водопад Ніяґари в своій грізній аґонії.

Гора дрожала в основах, скеля хитала ся. Я припав ниць до землі і в приступі нервового жаху вхопив ся нікчемного зела.

«Се, – сказав я врешті до старця, – се ніщо иньше, як великий вир Мальштрому».

«Так єго часом звуть, – сказав старий, – в нас Норвежців він зветь ся Москоштром від недалекого острова Моско».

Звичайні оповіданя про сей водоворот зовсім не приготовили мене на те, що мені довело ся бачити. Оповіданє Йонаса Рамуса*, з поміж всіх ще може найдокладнійше, не в силі дати найменшого понятя ні про велич, ні про грозу тої невиданої сцени, яка до глибини душі жахом пронимає очевидця. Не можу знати, а якого місця згаданий письменник бачив се і під яку пору, та певне, що ані з вершка Гельзеґґена, ані в часі бурі. Все-ж таки деякі уступи того опису варто повторити для самих подробиць, хоч вони ледви чи зможуть подати слабий образ видовища.

«Між Лофоденом а Моском, – кажеть ся в тому описі, – вода буде трийцять і шість до сорока сажнів завглибшки. Та по другім боці, близше до Веру, глибінь меншає так, що навіть не дає свобідного переїзду кораблям, без нараженя іх на розбитє хочби й при найкрасшій погоді. В часі припливу, між Лофоденом а Моском струя вдаряє о беріг з сердитим розгоном. З ревом розгукавого припливу не рівнати ся шумови найголоснійшого і найстрашнійшого водопаду. Гук єго несеть ся кілька миль навкруги. Его нетри чи челюсти такі глибокі і обширні, що захоплеиий ними корабель нехибне провалюєть ся на саме дно, де о скелі торощить ся на кусні. Скоро вода втихомирить ся, кусні корабля випливають на верх. Та хвилі тишини наступають лиш при зміні припливу і відпливу, в погідну пору і тревають всего чверть години, поки гроза не почне постепенно вертати.

В часі найбільшого розгуку струї, коли єї лють скріпить ся підчас бурі, небезпечно наближати ся до неї на норвежську милю*. Човни, яхти і кораблі пропадали в наслідок того, що, несчувши ся, попадали в обсяг єї власти. Нераз теж буває, що валені, надто наблизившися до струї, улягають єї напорови. Годі описати, як вони тогді даром силують ся освободити, як вони ревуть та скиглять. Одного разу медвідь трібував переплисти з Лофодена до Моско. та захоплений струєю пішов на дно. Ревів так, що було єго чути аж на беріг. Пірвані струєю великі пні смерек, та соснові галузи, випливали такі поторощені і покручені, як коли-б були порослі щітиною. Наглядний се доказ, що дно покрите крутими скелями, поміж якими вертить всім на всі боки течія. Що шість годин струя, відповідно до припливу і відпливу, стає то плитша то глибша. Року 1645, в неділю sexagesima* досьвіта, лютувала з таким гуком і з такою силою, що на побережи навіть камінє з домів розсипало ся».

Що до глибини води, то зовсім не розумію, як мож було змірити єї в безпосереднім сусідстві пропасти. Тих «сорок сажнів» відносить ся певно лиш до частини каналу при самім березі Моско, або Лофодів. Глибина в центрі Москоштрому певно без порівнаня більша. На се не треба красшого доказу, як хочби косого погляду у безодню виру з найвисшої скелі Гельзеґґена. Коли я з того шпиля дивив ся на ревучий в низу Флєґетон*, мене прямо сьмішила наївність благородного добродія Йонаса Рамуса, що неімовірними небилицями вважає анекдоти про валенів та про медведя. Для мене було зовсім ясним, що скоро-б найбільший навіть корабель, перепливаючи туди, попав ся в обсяг тії погубної сили, він міг би їй оперти ся так само, як перце хуртовині і мусівби пійти на дно з усім своїм крамом.

Проби поясненя того феномена, що, як пригадую собі, з першу промовляли сильно до мого пересьвідченя, показали ся мені тепер в зовсім иньшім сьвітлі і вже мене не вдоволяли. Загальна гадка така, що той водоворот, подібно як і три менші між островами Феррое, має своє жерело виключно у взаімнім напорі филь, які в часі припливу і відпливу піднимають ся і опадають, вдаряють собою о скелі і кручі і здавлені між ними переливають ся неначе водопад. Чим висше піднимаєть ся струя, тим глибше приходить ся їй падати. А се й причина водовороту або пропасти, що, як відомо з меньших досьвідів, захоплює все з нечуваною силою.

Отеє слова «Британської Енциклопедиї». Кірхер*, і иньші уявляють собі, будьтоби в центрі Мальштрому отвирала ся безодня, що сягає десь дуже далеко, – може й до Ботнійського заливу, як се в однім місци рішучо натякаєть ся. Ся думка, хоч і яка непевна, підходила найбільше під мої здогади в хвили, коли я вдивлявся у Мальштром. Тим то здивувало мене доволі, коли я, висказавши єї провідникову, почув, що вона, правда, найбільше популярна й поміж Норвежцями, але сам він не йме їй віри. Про висше наведену гадку сказав просто, що єї не розуміє. І в сім я з ним вповні згодив ся, бо зовсім понятна на папери, в виду того гуку і тої пропасти вона стає незрозуміла й виходить на просту нісенітницю.

«Тепер ви бачили добре водоворот, – сказав старець. – Коли схочете обійти сю скелю і скрити ся за нею від вітру і реву вод, що аж глушать вуха, розповім вам одну історию, аби знали, що і я можу дещо знати про Мальштром».

Я усадовив ся, так як він бажав. Він почав:

«Був у нас, в мене і в двох моїх братів, колись човен з двома щоглами до сімдесяти тон клажі й на нім ловили ми звичайно рибу коло Веру, між островами, з того боку Моско. На всіх морських шипотах у відповідну пору* ловля риб добра, скоро лиш є в кого відвага зважити ся на неї. Та на всіх мешканців Лофодського побережа лиш нас трох було таких, що пускали ся до згаданих островів і зробили собі з того ремесло. Звичайні місця ловлі риб лежать значно низше на полудни; тамки ловить ся риба цілий день без великого небезпеченьства. Тому й пливуть туди найохотнійше. В місцях, що ми їх собі вибрали, тут висше поміж скелями, ловили ся не лиш ліпші роди риб, але й богато більше, так що в нас часто за день було більше риби, ніж в боязкого рибака призбиралось за тиждень. От і пускали ся ми на ту дійсне розпучливу спекуляцию, – наражуванє житя заступало нам працю, а відвага ставала за капітал.

Човен держало ся в однім заливі на побережи, відси яких пять (англійських) миль в гору. А був у нас звичай користати в часі погоди з пятнайцяти хвилевої тишини, перехапувати ся через сей канал Моско, ген по визше водовороту, а там закидати якір десь коло Оттергольму або Зандфлєзена, де течія не така напрасна, як де инде. Там оставали ми звичайно аж до нової тишини; тогді і піднимали якір і вертали домів. Ми ніколи не пускали ся на таку виправу без прихильного бічного вітру й не маючи певности, що він не устане до нашого повороту. І мало коли в тім перечислювались. За шість років всего два рази прийшло ся нам простояти цілу ніч на якорі із за мертвецької тишини, яка в сих сторонах панує рідко Раз випало нам просидіти тамки трохи не тиждень о смертнім голоді, завдяки бури, що зірвала ся по нашім приїзді й не давала подумати навіть про те, щоб мож було перебрати ся через розбурханий канал. А то було-б нас мимо всякої обережности загнало на отверте море, бо струя вертіла нами з такою силою, що ми врешті раді не раді витягнули якір. Та, на щастє, попались в одну з тих безчисленних поперечних течій, що то нині появляють ся тут, завтра там, і та занесла нас до захищеного від вітру Флімен, де нам пощастилось висісти.

Я і в двайцятій части не вспів би розповісти вам про ті труди, яких ми там зазнали. Там і в погідну пору не дуже то безпечно, та нам в часі самого Мальштрому все щастило ся; ми виминали єго без пригоди. А таки нераз душа була вже на рамени зі страху, щоб не опинити ся там на хвилю перед або по тишині. Часом, коли ми випливали, вітер не був такий сильний, як нам здавало ся. І тогді нам зовсім не так плило ся, як бажало ся; струя не давала кермувати човном. В старшого брата був син літ вісімнайцяти, в мене – два спорі вже хлопці. В таких хвилях вони були-б нам дуже придали ся, чи то при веслах, чи пізнійше, при самій вже ловли. Та самі йдучи на загибіль, ми не мали якось серця наражати і молодих на те небезпеченство – бо, нехай там каже, що хто хоче, небезпеченство тут стравді грозило страшне.

За пару днів мине саме три роки від хвилі, коли се, що вам оповідаю, приключило ся. Було то 10 липня 18... р., а дня того не забуде ніхто в сій части сьвіта. Лютувала тогді найстрашнійша буря, яку небо зіслало доси коли-не-будь на землю. А таки цілий ранок, ба ще й з полудня віяло легким, рівним леготом від полудневого заходу. Сонце сьвітило так ясно, що найстарший між нами моряк не був би зміркував наперед того, що потім наступило

В трійку – я з моіми двома братами, переплили ми коло другої години до островів, і наклали в короткім часі трохи не повний човен добрих риб, що того дня, як ми те всі запримітили, появили ся в значно більшій скількости ніж коли. Сема була саме на моїм годиннику, коли ми підняли якір і пустили ся домів, щоб за тишини перебрати ся через найприкрійшу часть струїі. А тишина – се ми знали – мала тревати до восьмої.

Ми рушили з вітром, який саме зняв ся і мчали ся з ним довший час, не думаючи навіть нро ніяке небезпеченство, бо сподіватись єго дійсно не було найменшої підстави. Аж тут нараз завертає нас вітер від сторони Ґельзеґґена. Пригода вечувана – яка доси не приключила ся нам ще ніколи. Стало нам трохи моторошно. І не знати саме чому. Ми під вітер розпустили вітрила, та филі зовсім не пускали нас з місця. І саме мав я вже порадити, щоб знову закинути якір, коли позад себе оглянувшись, ми побачили цілий овид сповитий хмарами дивної мідної барви, хмарами, що росли з нечувавою скоростю.

Рівночасно й вітер, що віяв нам в очи, устав і ми серед мертвої тиші почали тиняти ся то сям то там. Все-ж таки не трівало воно так довго, щоб ми мали час застановитись над тим. Не більше як через хвилю захопила нас буря, а в дві хвилі вона затемвила весь овид. В наслідок того, як і в наслідок нависшої імли стало так темно, що ми в човні не могли себе бачити.

Божевільний хиба силувався-б описати гураґан, який тогді зірвав ся. Найстарші моряки в Норвеґії не затямили чогось подібного. Ми постягали були вітрила, ще заки захопила нас буря, але оба наші щогли мов пилкою відтяті відпали по першім напорі. Один з них забрав з собою і мого молодшого брата, що приляг був до него для безпеченства.

Наш човен був найлекшим судном, яке колисалось коли-не будь на водах. Мав зовсім криту палубу і лиш з переду мале віко, що ми єго все перепливаючи через течію розбурханих филь, запирали для безпеченства. Інакше ми були-б пропащі, бувши чималий час цілком під водою. Не знаю, як мій старший брат спас ся. Дізнати ся про се не довело ся мені вже ніколи. Сам я, відіпнявши лиш переднє вітрило, припав до палуби, запер ся ногою о вузку листву край човна, а руками вхопив ся верівки відпередної щогли.

Ведений виключно інстинктом, я зробив те, що міг найліпшого зробити. В переляку ніяк було нагадувати ся.

Кілька хвиль ми, як кажу, були зовсім під водою. Я через цілий той час здержував в собі віддих, та не пускав ся верівки. Коли ж довше годі було вже видержати, я, все ще придержуючись руками верівки, підняв ся на коліна і освободив голову. Тепер наше невеличке судно стрясло ся, як стрясаєть ся собака, вийшовшовши з води і таким чином неначе видобуло ся з филь. Коли я силував ся прокинути з остовпіня, в якім знайшов ся було, трібував зібрати гадки, та розважити, що чинити, хтось сіпнув мене за руку. То був мій старший брат. Моє серце забило радісно, бо я був певний, що він втопив ся. Однак в тій самій хвили вся моя радість перемінила ся в жах, – він притис уста до мого уха і крикнув слово: "Москоштром!"

По вік не знати нікому, які чувства прошибли в тій хвили мою душу. Я затремтів на цілім тілі, як в насильнійшій пропасници. Піймив доволі добре, що він розумів під тим одним словом; знав, що хотів ним сказати. Вітер, що гнав нас тепер наперед, мусів занести нас в Мальштром. Для нас не було ратунку. Знаєте, що, перепливаючи струю напоперек, ми все, навіть в найкрасшу погоду держали ся спорий кусень від водовороту, а надто ще мусіли пильнувати тиші. Тепер, підчас такого гураґану, як отсей, ми гнали просто на вир. Може, подумав я собі, наспіємо туди під час тиші, – в тім ще крихта надії. Та в тій-же хвили прокляв себе за те, що був такий божевільний і в загалі ще міг чогось надіятись. Я знав, що тут ми пропащі, будь ми й на корабли в десятеро більшім.

Між тим перша лють бурі минула ся, а може ми лиш, улягаючи їй, не так сильно вже єї відчували. Все-ж таки море, що здержуване до того часу вітром лежало сумирне, блискуче, розбурхало ся тепер справжними горами филь. Особлива зайшла притім зміна на небі. Навкруги, як далеко скинути оком, воно було чорне як смола. Та тутже, майже над нашими головами, отворила ся прогалина чистого неба, невиданої ясвости і темно-синьої барви, а крізь неї засияв повний місяць сьвітом, якого доси в него не бачилось ніколи. Він осьвітив все, що лиш довкола нас було, найменші подробиці, та – Господи ! – що за страшна картина явилась нашим очам !

Я кілька разів трібував говорити до брата, але гук, не знаю вже відки, набрав такої сили, що він не міг почути ні одного слова, хоч я з цілої сили кричав ему до вуха. Він хитнув тепер головою, і, блідий як смерть, підніс в гору палець, наче-б хотів промовити: "слухай!"

Зразу годі було вгадати, що він має на мисли. Та вмить страшна думка прошибла мою голову. Я виймив з кишені годинник. Він стояв. Я глянув на него до місяця і, заливши ся слезами, кинув єго геть в океан. Він стояв на семій! Ми втратили пору тиші, лють виру була саме найбільша.

Коли човен добре збудований, як слід зрівноважений і не надто обтяжеяий пливе з вітром, филі мов самі розступають ся перед ним, що сильно дивує чоловіка, не зжитого з морем. На се є моряцький вислів: «нести ся». Ну, доси і ми несли ся легко поверх филь. Та нараз одна величезна филя захопила нас з переду і підняла з собою в гору ген-ген, трохи не під небо. Я не повірив би був, що филя може так високо піднятись. І от ми почали спадати чи спускати ся, зсувати ся чи поринати так, що мені зробило ся млісно й голова закрутила ся, неначе-б я у сві падав з вершка якоїсь височенної гори. Та коли ми були на верху, я кинув оком навкруги і досить було того одного погляду. Я в одній хвили піймив ціле наше положенє. Чверть милі перед нами находив ся водоворот Москоштрому, та не того, звичайного Москоштрому, що ви саме глядите на него. як на воду під млинським колесом Коли б не знав був тогді, де ми, і що нас жде, ніколи не пізнав би того місця. На вид єго я мимохіть прижмурив очи з жаху. Повіки самі зліпили ся сильно мов у спазмах.

Ледви чи минули дві хвилі, як ми почули, що води розступили ся і нас покрила піна. Човен малим рухом звернув ся, і стрілою помчав ся в иньший бік. В тій самій хвили глухий гук вод щез зовсім в прошибаючо-голоснім свисті, який – се можете собі уявити – видала-б хиба тисячка пароходів, випускаючи одночасно пару. Ми находили ся тепер серед перстеня піни, що окружає все водорот. Тим то, здавало ся мені, ми леда хвиля з певностю мали пірнути в пропасть, що лиш мріла під нами в наслідок нечуваної скорости, з якою нами довкола неі носило. Човен, бачилось, не заглубляв ся в воду ні трохи. Він банькою гуляв лиш поверх филь. Задня часть єго була звернена в сторону виру; з переду видвів покинутий нами сьвіт океану. Між нами а овидом піднимав ся величезний, подвижний вал води. Може воно видасть ся дивне, але в тій хвили, в самім горлі виру, я відчував в собі більше спокою, ніж тогді, коли ми зближали ся до него. Зрозумівши, що для мене нема ніякої надії, я позбув ся значної части страху, який вялив мене зразу. Мабуть се вже розпука натягнула мої нерви.

Може воно й виходить на самохвальство, та се, що кажу, щира правда. Я почав роздумувати, яка в тім велич, згинути такою смертию, а яким божевільством було-б – дбати о таку дрібницю, як моє особисте житє, в виду того чудового доказу божої могучости. Я певно спалахнув зі встиду в хвили, коли в моїй голові мелькнула така думка. По хвили сам вир збудив в мене зухвалу цікавість. Я відчував прямо бажанє пізнати єго глибінь, хочби й за ціну тої жертви, яка мене ждала. Одно лиш мене гризло, що не буду в силі розповісти товаришам на березі тайн, які доведеть ся побачити. Такі гадки в голові чоловіка серед крайного небезпеченьства – то безсумніву гадки дикі. Я сам нераз потім застанавляв ся, чи від круженя човна довкола виру не завернуло ся мені трохи в голові.

Було тут щось иньше, що помогло мені запанувати над собою: не було власне вітру. Він не міг досягнути нас в тогдішнім положеню, бо вал піни, як самі бачите, лежить значно низше цілого уровеня океана, що піднимав над нами свій високий, чорний, крутий хребет. Скоро ви ніколи не були на мори в часі сильного вітру, не уявите собі, як бентежать душу вітер з імлою. Вони сліплять вас, глушать, давлять, і віднимають всю силу мисли і розваги. Однак тогді нам якось можна було в значній части запанувати над тим чувством – подібно як засудженим на смерть вязням позваляєть ся на всілякі вибаги, недозволені, як довго їх судьба непевна

Неможливо сказати, кілько разів ми облетіли довкола того перстеня. Не пливучи, а летючи, ми кружили так, довкола і довкола з годину і постепенно зближали ся до середини водного валу, потім до краю, єго страшного нутра. Цілий той час я не попускав ся верівки. Брат стояв при кермі. Держав ся невеличкої, порожної бочівки, що сильно до дна прикріплена, була одиноким предметом, якого буря не змела за першим подувом. Коли ми зближали ся до краю пропасти, він випустив бочівку з рук і, припавши до верівки, в смертнім страху силоміць відривав від неї мої руки. Замала була, щоб ми оба могли держати ся єї безпечно. Ніколи не зазнав я прикрійшого чувства, як тогді, коли бачив те єго зусилє, дарма що він робив те без памяти, під виливом несамовитого, божевільногостраху.Я й не старав ся боронити тої точки. Знав, що тут не може се становити різниці, чи держить ся хто чого, чи не держить ся нічого. Я лишив єму верівку, а сам вернув ся до бочівки. Вернути ся не було так трудно, бо човен гонив довкола виру в одностайнім, рівнім темпі, лиш сям і там хитаючись від шаленого колоту над виром. Ледви я займив нове становище, нами кинуло нагле в зад і ми майнули стрімголов у пропасть Я бомкнув ледви "Господи помилуй!" і думав, що вже по всім.

Чуючи, що мене млоїть від лету в глибінь, я інстинктово приляг до бочівки і зажмурив очи. Кілька хвилин не важив ся отворити іх, ждучи безпроволочної згуби й дивуючись, що ще не надходять хвилі смертної борби з водою. Але плила хвиля за хвилею, – я все ще жив. Вражінє паданя в низ уступило. Повернув зовсім давний рух човна, такий як в перестени піни, з тою лиш різницею, що тепер він був більше повздовжний. Я набрав відваги і ще раз подивив ся на сцену.

Ніколи не забуду чувств страху, грози і здивувавя, з якими глянув кругом себе. Човен, бачилось, висів на-пів боком, мов під впливом маґічної сили, на внутрішній стіні незмірно-широкої дивно-глибокої лійки. Єї, мов зеркала гладкі, стіни можна було взяти за гебан*, колиб не та страшенна скорість, з якою обертали ся, коли-б не той осліпляючо ясний блиск, що бив від них під золотим сяєвом проміня повного місяця, яке з тої згаданої вже прогалини в хмарах сипало ся на чорні стіни, глибоко зазираючи в самі челюсти безодні.

Зпершу зворушенє не давало мені бачити що не-будь докладно. Я відчував лиш загальне вражінє прошиваючої грози. Та лиш трохи отямившись, я інстинктовно подивив ся в низ. Човен лежав на похилій стіні виру так, що я міг дивити ся туди без найменшої перешкоди. Він стояв зовсім рівно – єго палуба йшла рівнобіжно з водною стіною, а стіна була похилена під кутом звиж сорока пяти степенів, так що ми неначе спочивали прямовісно. Мимо того я запримітив, що мені тут руками й ногами приходило ся держати з трудом мало що більшим, ніж на горізонталній поверхни, мабуть в наслідок скорости, з якою нами крутило.

Здавало ся, що промінє місяця прошибає глибокий вир аж до дна.Однак я при густій мраці, що все закривала, не бачив ще нічого докладно. Поверх мраки знимала ся величня веселка, мов та вузка і хитка кладка, що то, як кажуть Музулмани, є одинокою стежиною між часом і вічностю. Та мрака, чи роса, піднимала ся без сумніву з тремтячих величезних стін лійки, що сходили ся в низу. Не берусь навіть описувати зойку, який роздавав ся серед того тумана. Зсуваючи ся з гори, з самого пасма піни, ми спустили ся від-разу спорий кусень в низ, але дальше не зсували ся вже в тій самій пропорциї. Нами носило дальше навкруги і навкруги, не з рівною скоростю, а в шалених рухах і скоках, що раз посували нас лиш на кількасот ліктів то знов довкола повного круга виру. З кождим обігом спадали ми помалу, все ж таки досить значно, в низ.

Розглянувшись по широкім просторі плавкого гебану, по якім ми совгались, я побачив, що не лиш наш човен находив ся в нутрі виру. Показало ся, що так під, як і над нами, кружили кусні суден, великі колоди будівляного материялу, гиляки, в купі з всякими меншими предметами, з кусниками домового знарядя, поломаних скринь, бочок, ведер. Я вже згадав про ту неприродну цікавість, яка заступила в мене первістний жах. Вона, здавало ся, росла в міру, як я зближав ся до своєї страшної судьби. З дивним зацікавленєм почав я тепер приглядати ся всяким предметам, що плили разом з нами. Я певно був непритомний, бо для іграшки трібував обчисляти, що з тих всіх предметів скорше пірне на дно, в піну. Отся соснова гиляка – замітив я, кажучи – пірне певне перша і щезне. Та потім розчарував ся, побачивши, що кадовб голєндерського торговельного корабля випередив єї і пірнув перший. Аж врешті сам факт, що кілька подібних проб скінчилось розчарованєм, збудив мене ряд гадок, від яких мої члени ще раз почали тремтіти, серце бити ся.

Вразив мене так не новий страх, а радше відрадна зірка надії Надія вродила ся по части під впливом спомину, по части визвало єї те, що бачилось. Пригадали ся мені різні пливучі предмети, що захоплені і викинені Москоштромом вкривали побережє Лофодів. По найбільшій части вони були дивно поколені, порозбивані, покручені, прямо поторощені. Та я тямив добре, що були там деякі річи зовсім не знищені. Ріжницю мож було витолкувати собі лиш тим, що всі знищеві предмети були зовсім захоплювані виром, а иньші попадали в вир в таку пізну пору припливу або, попавши туди як не-будь, поринали так помалу, що, заки досягли дна, наступав приплив чи, як випало, відплив. В кождім разі для мене було се понятне, що вони випливали на верх, не зазнавши такої долі як ті, що не в пору попали в вир, або поринали швидше. Я замітив три важні річи. Перше, се загальне правило, що, чим більший був обєм предмету, тим борше він поринав друге, що з двох предметів рівного обєму, одного в виді кулі, а другого якого не-будь иньшого, перший поринав скорше; трете, що з двох предметів рівного обєму, одного в виді циліндра а другого знов якого-не-будь иньшого, циліндер поринав помалійше. З того часу, як я спасся, я не раз говорив про се з учителем нашого округа. Від него й навчив ся уживати слів "циліндер" і "сфера". Він пояснив мені, – те пояснене впрочім випало мені з голови – чому як раз те, що я запримітив, було природно залежним від форми пливучих предметів. Він витолкував мені теж, чому предмет в виді циліндра, попавши ся в вир, ставив більший опір филям, ніж рівно обємистий предмет иньшої форми[2]2
  Гляди: Archimedes “De incidentibus in Fluido” – Lib. 2. (Примітка автора). Архімед. Про плавучі предмети. – Кн. 2. (Пояснення упорядника).


[Закрыть].

Зайшов між тим иньший досадний факт, що в значній мірі потвердив правдивість моїх дослідів і спонукав меве покористувати ся ними. За кождим оборотом минали ми якусь бочку, пень або кусень щогли, підчас як чимало подібних предметів, що при першім погляді в вир, находили ся наоднім уровени з нами, остало ся тепер високо над нами і, бачилось, лиш трохи змінило своє первістне положенє.

Я не надумував ся довше, що почати. Рішив ся привязати себе цупко до бочівки, якої доси держав ся, відтяти еї від палуби і з нею разом кинути ся в воду. Знаками звернуши на себе увагу брата, я вказав ему на пливучі по при нас бочки і всіми силами старав ся пояснити єму, що маю на мисли. Він зрозумів мабуть врешті мій намір, а все таки, потрясши лиш в розпуці головою, не думав попускати ся верівки. Досягнути єго не було способу, а ждати не було коли. Оттим то, після прикрої внутрішної борби я й здав єго на ласку долі, а себе привязав до бочівки мотузєм, що лучило єї з палубою і, ні хвилі не подумуючись, бовтнув собою в воду. Вийшло те саме, чого й сподівав ся. Кінця догадуєтесь мабуть вже хочби тому, що сам я вам отеє розповідаю і ви, знаючи, як я спас ся, бачите мене перед собою живого. Оповідане закінчу коротко. В годину може після того, як я покинув човен, що тимчасом спустив ся значно низше в вир, завертіло ним нагле три чи чотири рази раз по раз. Він пірнув стрімголов на дно, забравши з собою раз на все, мого коханого брата, в хаос і в піну безодні. Бочка, що я був до неї привязаний, спустила ся була мало що низше як до половини віддаленя між дном а тим місцем, де я вискочив, коли нараз в цілім водовороті наступила велика зміна. Похиленє стін величезної лійки меншало з хвилі на хвилю. Сила водовороту слабшала постепенно. Помалу щезла й піна, щезла веселка, а дно лійки неначе стало піднимати ся в гору. Небо було чисте. Вітер устав. На заході сияв місяць. Я знайшов ся на поверхни океана, біля самого берега Лофодена, саме там де був вир Москоштрому. Була вже пора тиші, та на мори після гураґану ще горами піднимали ся хвилі. Мене в мить занесло в течію Москоштрому, а в кілька хвиль я приплив до берега, туди, де бувають рибаки. Якийсь човен видобув мене з води до смерти втомленогого і – дарма що небезпеченство минуло – німого після перебутого страху. Витягли мене мої ровесники, мої щоденні товариші. Та не пізнали мене, так, як коли-б я приходив з країни духів. Моє волосє, ще день тому чорне як у ворона, вже було біле, таке біле, як єго тепер бачите. Кажуть, що й вираз мого лиця був зовсім не той. Я розповів їм свою пригоду, та вони не ймили їй віри. Тепер вам єї розповідаю. І не можу сподіватись, що в вас знайду тої віри більше, ніж у веселих рибаків з Лофодена.