Текст книги "Нехай квітне аспідистра"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

– Річ НЕ в жінках, Гордоне! Хіба це жінки вигадали гроші?

– Яка різниця, хто їх вигадав? Правда в тому, що ви, жінки, поклоняєтеся їм. У вас є якесь інтуїтивне чуття до них. Добро і зло в жіночій свідомості визначаються виключно двома категоріями – наявністю або браком грошей. Поглянь на нас із тобою. Ти відмовляєшся спати зі мною через те, що у мене недостатньо грошей. Так, так, ти сама визнала це хвилину тому. – Він стиснув її руку, щоб не дати заперечити. – А якби я мав пристойну зарплатню, все було б інакше. Я не кажу, що ти чекаєш, доки я заплачу тобі за те, щоб ти лягла зі мною в ліжко. Все не так жахливо. Але глибоко всередині тебе живе переконання, що чоловік без грошей не гідний тебе. Бо чоловік без грошей – чоловік тільки наполовину. Так тобі здається. Адже Геркулес – бог сили і грошей, почитай у Лампрієра. І саме жінки підживлюють цей міф.

– Жінки, – з іншою інтонацією повторила Розмарі. – Терпіти не можу, коли чоловіки так розмірковують про ЖІНОК. «Жінки те», «жінки се» – наче всі ми однакові!

– Ну звісно, однакові! Ви ж всі прагнете одного – стабільного доходу, двох малюків, вілли у передмісті й аспідистру на підвіконні.

– Знову ти про свою аспідистру!

– Е, ні, якраз про ТВОЮ аспідистру! Це ж ви, жінки, їх культивуєте.

Стиснувши його долоню, Розмарі засміялася. Вона справді мала золотий характер. До того ж усі ці його промови скоріше тішили її, ніж сердили. Та і вся ця війна Гордона з жіноцтвом була не всерйоз. В основі боротьби статей завжди лежить гра. З цієї причини цікаво зайняти позицію феміністки чи антифеміністки. Крокуючи далі, вони сперечалися з приводу вічної боротьби протилежностей. В хід пішли ті самі аргументи (ця тема часто була центральним предметом їхніх дискусій) щодо жорстокості чоловіків і бездуховності, вродженого бажання слабкої статі підкорятися і насолоджуватися цим станом. Подивіться лишень на лагідну Гризельду чи леді Астор! А багатоженство, яке практикують на Близькому Сході? А яка доля чекає на індійських вдів після смерті чоловіка? А згадайте ті часи, коли жінки ховали під спідницями мишоловки і прагнули каструвати кожного чоловіка, який зустрічався у них на дорозі? Гордону і Розмарі ця тема ніколи не набридала. Вони добродушно сміялися над абсурдними аргументами іншого. Між ними жила радість. Навіть сперечаючись, вони йшли пліч-о-пліч, насолоджуючись своєю близькістю. Вони були дуже щасливі. Були об’єктами насмішок один для одного і водночас предметом обожнювання. Вдалечині в тумані замерехтіли неонові вогні. Вони дісталися Теттенгем-корт-роуд.

Обійнявши Розмарі за талію, Гордон підштовхнув її в бік темного провулка. Їх обох переповнювало щастя, вони мали неодмінно поцілуватися. Вони стояли, обійнявшись, під вуличним ліхтарем, усміхаючись один одному. Вона ніжно потерлася своєю щічкою об його.

– Гордоне, ти такий зайчик! І чому я так кохаю тебе? З оцією твоєю товстезною щетиною?

– Кохаєш, це правда?

– Так, усім серцем.

Усе ще в його обіймах, вона трохи відхилилася назад, з дитячою ніжністю роздивляючись його обличчя.

– Життя – чудова річ! Ти згоден, Гордоне?

– Іноді так.

– Якби ж ми могли бачитися частіше. Тижнями тебе не бачу!

– Знаю, знаю. А як я ненавиджу свої самотні вечори!

– Мені постійно бракує часу. Раніше сьомої ніяк не виходить піти з офісу. Чим ти займаєшся у вихідні, Гордоне?

– Господи, дивлюсь у стелю і намагаюся відігнати від себе погані думки. Як і всі, зрештою.

– Чому б нам якось не поїхати на прогулянку за місто? Так ми змогли б провести цілий день разом. Наступної неділі, наприклад?

Гордон похнюпився. Пропозиція Розмарі знову змусила його думати про гроші, і це після того, як він на пів години успішно забув про них. Поїздка за місто потребує витрат, причому набагато більших, ніж він може собі дозволити. Тож Гордон вирішив перевести розмову у русло абстрактного обговорення.

– Непогана ідея. Можна податися до Річмонд-парку або Гемстед-Гіз. Але треба вирушати рано-вранці, до того як набіжить натовп.

– Так, але Річмонд-парк у місті. Я думала про Сюррей чи Бернгем-бічез. Уявляєш, як там зараз гарно – листя, що вкриває землю, як ковдра, і навколо ні душі. Ми б могли цілий день гуляти там, а повечеряти у пабі. Було б так весело! Зробімо це!

Бац! Знову ці гроші. Навіть подорож до Бернгем-бічез, до якого не так уже й далеко, обійшлася б у десять бобів. Хутко підрахувавши, він дійшов висновку, що на п’ять бобів він ще міг розраховувати – «позичив» би у сестри (тобто взяв би у борг і не повернув), та з другого боку, він не міг порушити своєї заповіді – не позичати у неї гроші. Гордон продовжив у такому ж тоні:

– Так, було б весело! Думаю, можна щось організувати. Напишу тобі пізніше на тижні.

Вони вийшли на головну вулицю, тримаючись за руки. У будинку на розі на першому поверсі був паб. Розмарі піднялася навшпиньки, тримаючись за Гордона, щоб заглянути у вікно.

– Гордоне, там є годинник. Уже майже пів на десяту. Ти, напевно, страшенно голодний.

– Ні, – тут же відповів він, збрехавши.

– А я помираю з голоду. Давай зайдемо кудись перекусити.

От знову гроші! Рано чи пізно йому доведеться зізнатися в тому, що у нього лишень чотири шилінги і чотири пенси до п’ятниці.

– Їсти я, мабуть, не буду, – невпевнено протягнув він. – А от від кави не відмовився б. Давай заскочимо в якесь кафе. Вони ще мають бути відчинені.

– О, ні! Тільки не кафе! Тут недалечко є один затишний італійський ресторанчик. Можемо піти туди і замовити спагеті по-неаполітанському і пляшку червоного вина. Обожнюю спагеті! Ходімо!

Душа Гордона втекла у п’яти. Нічим хорошим це не закінчиться. Далі приховувати своє жалюгідне фінансове становище не вдасться. Вечеря на двох в італійському ресторані потягне не менше ніж на п’ять бобів.

– Взагалі-то я збирався додому, мені вже час, – промимрив він.

– Як? Уже? Але чому, Гордоне?

– Гаразд! Якщо тобі так вже кортить дізнатися, то у мене лишилося тільки чотири шилінги і чотири пенси. І мені на них треба дожити до п’ятниці.

Розмарі різко зупинилася. Вона була на нього така зла, що з усієї сили стисла його долоню.

– Гордоне, який же ти бовдур! Ідіот! Найбільший серед тих, кого я знаю!

– Чому це я ідіот?

– Тому, що немає жодного значення, є в тебе гроші чи ні. Бо це я ЗАПРОШУЮ тебе на вечерю.

Вивільнивши свою руку, він зробив крок убік. Не хотів дивитися їй в очі.

– Невже ти могла подумати, що я піду з тобою в ресторан і дозволю за себе платити?

– А що в цьому такого?

– Тому що так не можна! Це не за правилами.

– Не за правилами? А хто ці правила встановив? Що це взагалі означає?

– А те, що я не можу дозволити тобі платити за свою їжу. Чоловік має платити за жінку, а не навпаки.

– О Боже, Гордоне! Хіба ми живемо в добу королеви Вікторії?

– Так, бо ці правила й досі діють. Уклад речей так швидко не змінюється.

– Але МОЇ власні правила змінилися.

– Ні, не змінилися. Тобі так тільки здається. Тебе виховували як жінку, і ти не можеш поводитися інакше, хай би як тобі цього хотілося.

– Що ти маєш на увазі: «ПОВОДИТИСЯ ЯК ЖІНКА»?

– А те, що всі жінки однакові, коли йдеться про одну річ – ніхто з вас не матиме поваги до чоловіка, який від вас залежить. Ви можете казати, що це неправда, але насправді це так. І тут нічого не вдієш. Якщо я дозволю тобі заплатити за свою вечерю, ти мене зневажатимеш.

Із цими словами Гордон відвернувся від Розмарі. Він розумів, що поводиться жахливо, але йому треба було це сказати. Відчуття того, що всі довкола, навіть Розмарі, ЗНЕВАЖАЮТЬ його, було сильнішим. Тільки за допомогою жорсткої оборони він міг зберегти бодай якусь самоповагу. Цього разу Розмарі справді почала непокоїтися. Вона схопила його за руку і змусила подивитися собі в очі. А тоді міцно обійняла його.

– Гордоне! Я забороняю тобі таке казати! Як ти можеш навіть думати, що я тебе зневажаю?

– Бо так і буде, якщо я стану твоїм нахлібником.

– Нахлібником? Це ж треба було таке слово дібрати! Тобто те, що я хочу пригостити тебе вечерею, – це нахлібництво?

Він відчував дотик її маленьких грудей – твердих і округлих. Вона подивилася йому прямо в очі, готова заплакати. В її погляді читався осуд – вона намагалася зрозуміти, чому він такий жорстокий до неї. Через те, що вона була так близько, йому важко було зосередитися. Він думав про те, що вона відштовхувала його протягом цих двох років. Не давала йому того, чого він так жадав. Який тоді сенс прикидатися, що кохаєш, якщо зрештою не хочеш віддатися? Він продовжив з насмішкою в голосі:

– І все ж таки ти мене зневажаєш. Ні, ні, я знаю, що подобаюся тобі. Але ти мене не сприймаєш всерйоз. Для тебе я лише об’єкт для насмішок. Тобто тебе до мене вабить, але ти не сприймаєш мене як рівню.

Гордон не сказав нічого нового. Але цього разу його слова звучали набагато впевненіше. Він промовив їх так, ніби насправді в них вірив. У відповідь Розмарі заплакала:

– Ні, ні, Гордоне. Я НЕ зневажаю тебе!

– А от зневажаєш. Тому й не спиш зі мною. Хіба раніше я тобі про це не казав?

Вона подивилася йому просто в очі і раптом, ніби від різкого удару, впала обличчям на його груди. Заховати свої сльози. Плакала, мов дитина, ображаючись на нього та водночас міцно притискаючись до нього. І ці дитячі сльози, які вона ховала на його грудях, вразили його найбільше. Згадав обличчя інших жінок, які рюмсали так само. Гордонові здалося, що єдине бажання, яке він викликає у жінок, – це бажання плакати. Він погладив її по плечах, незграбно намагаючись втішити.

– Ти довів мене до сліз! – рюмсала вона.

– Розмарі, люба, вибач! Не плач, БУДЬ ЛАСКА, не плач!

– Гордоне, коханий, чому ти так зі мною поводишся?

– Вибач, вибач! Але іноді я просто нічого не можу з собою вдіяти.

– Але чому?

Опанувавши себе, вона відхилилася назад і почала шукати, чим би витерти сльози. Ані у неї, ані у нього не було носовичка. Зрештою, вона витерла їх кулачком.

– Чому в нас завжди так?! Гордоне, бодай раз будь слухняним хлопчиком! Ходімо до ресторану повечеряємо. Дозволь мені пригостити тебе.

– Ні.

– Це ж тільки один раз. І забудь про гроші, будь ласка. Зроби це заради мене.

– Кажу тобі – не можу. Я маю притримуватися своїх принципів.

– Яких ще принципів?

– Я оголосив війну всьому матеріальному і маю дотримуватися певних правил. Перше з них – не приймати подачок.

– Подачок? О Боже, Гордоне! Який же ти БОВДУР!

Вона знову міцно стиснула його у своїх обіймах. Це її заспокоювало. Розмарі важко було зрозуміти Гордона, і вона, певно, ніколи його не зрозуміє, але приймала його таким, яким він є, навіть з його впертим бажанням опиратися очевидним речам. Торкнувшись своїми вустами її, Гордон відчув на них солоний присмак – сльози Розмарі котилися по її щоках. Він пригорнув дівчину до себе. Її оборона впала. Заплющивши очі, вона піддалася йому, її тіло тануло в його руках – вона розтулила свого мініатюрного ротика, її язик пестив його вуста. Таке траплялося з нею вкрай рідко. Цієї миті він відчув, що боротьба між ними завершена. Зрозумів, що вона готова віддатися йому в будь-яку мить; і хоча це не вияв почуттів, а радше акт щедрості, бажання заспокоїти його, відчуття відрази до себе у Гордона притупилося. Без жодних слів про це говорило тіло Розмарі. Але навіть якби обставини були сприятливими, він би не скористався ними. Зараз він просто відчував до неї чисте кохання. Його бажання зачаїлося в очікуванні іншого моменту, коли між ними не стоятимуть жодні суперечки, а його думки будуть вільними від підрахунку дріб’язку, що лишився у кишенях.

Розімкнувши вуста, вони стояли поруч, продовжуючи обійматися:

– І чому ми сваримося через такі дурниці, Гордоне? Ми ж так рідко бачимося.

– Знаю. Це моя вина. Але я нічим не можу зарадити. Все так складно, а ще постійно проблеми з цими грошима.

– Знову ти про гроші! Ти витрачаєш на них стільки енергії!

– А як інакше? Про що мені ще турбуватися?

– Але ж ми у будь-якому разі ЇДЕМО за місто в неділю? Було б так добре!

– Так, я б хотів поїхати. Краще виїхати рано-вранці, щоб провести там цілий день. Я дізнаюся ціни на потяг.

– Але я платитиму за себе сама.

– Ні, я б волів заплатити за нас обох. Поїдемо, обіцяю.

– І ти так і не дозволиш пригостити тебе вечерею? Всього один раз – доведи, що довіряєш мені.

– Ні, ні, в жодному разі. І я вже пояснив чому.

– Що ж, любий, у такому разі нам час прощатися. Вже пізно.

Але вони й далі продовжували розмовляти – так довго, що Розмарі зрештою лишилася без вечері. До себе, щоб не дратувати стару відьму-комендантку, вона мала повернутися до одинадцятої. Гордон пішов у напрямку Тоттенгем-корт-роуд і сів у трамвай (на пенні дешевше за автобус). Вмостився посеред горішньої дерев’яної лавки навпроти кремезного шотландця, який, сьорбаючи пиво, читав футбольні новини. Щастю Гордона не було меж. Розмарі буде його коханкою. Зненацька порив зловісного вітру, високі тополі гнуться додолу... Під гуркіт трамвая, що летів по бруківці, він мовчки повторював віршовані рядки. От уже є сім рядків. А потрібно дев’ять. Непогано. Годиться! В ньому зміцнювалася віра в себе. Так, він поет. Гордон Комсток, автор «Мишей». Навіть знову повірив у «Принади Лондону».

Його думки кружляли довкола неділі. Вони домовилися зустрітися о дев’ятій біля Паддингтонського вокзалу. На поїздку йому знадобиться близько десяти бобів – він знайде гроші, навіть якщо доведеться закласти останню сорочку. Розмарі стане його коханкою; можливо, вже цієї неділі, якщо випаде така нагода. Тепер усе було зрозуміло. Без жодних слів.

Боже, якби тільки була погожа днина! Зараз середина зими. Якби пощастило, якби не було вітру, щоб як улітку – коли можеш майже цілий день пролежати на траві. Але такі дні зараз – велика рідкість (хіба з десяток випаде за цілу зиму). Ще й дощ може вперіщити. Тепер у Гордона почали закрадатися сумніви щодо того, чи вдасться їм взагалі погуляти на свіжому повітрі. Проте хіба вони мають інші варіанти? Скільки у Лондоні таких закоханих пар, яким так само нема куди подітися – лишень вулиці і парки, в яких завжди зимно й незатишно. Непросто бідаку займатися сексом за такого суворого клімату. Тема браку часу і місця недостатньо розкрита в художній літературі.

7

До затягнутого рожевим серпанком неба здіймалися прямовисні пасма диму.

О восьмій десять Гордон сів в автобус. Вулиці все ще бачили недільні сни. На ґанках, мов почесна варта, вишикувалися білі пляшки з молоком. У Гордона залишилося чотирнадцять бобів, тобто вже менше – мінус три пенси за проїзд. Дев’ять бобів зосталося від зарплати (краще навіть не думати, у що це має вилитися за тиждень), і ще п’ять позичив у Джулїї.

До сестри він навідався у четвер. Кімната, яку вона орендувала, хоч і на третьому поверсі та з вікнами, що виходили у двір, була пристойнішою за Гордонову. Вона виглядала практично як вітальня. Джулія радше померла б з голоду, ніж погодилася на ті умови, в яких мешкав її брат. І меблі, які вона старанно добирала протягом років, насправді вартували їй чималих зусиль. Диван-ліжко, що виглядав як звичайний диван, круглий дубовий стіл, два «антикварні» стільці, лавка для ніг і оббите ситцем крісло біля старої газової пічки (взяла кредит на тринадцять місяців); кілька світлин у рамках – батька й матері, Гордона, тітки Анджели, а ще абсолютно непридатний для використання календар з березових дощечок ручної роботи (чийсь подарунок). Джулія наганяла на Гордона страшенну нудьгу. Він повсякчас намагався переконати себе в тому, що треба частіше до неї навідуватися, та все закінчувалося тим, що приходив до неї, тільки щоб позичити грошей.

Він постукав у двері три рази – третій поверх, а отже, і стукати треба тричі, Джулі відчинила йому, провела до своєї кімнати і присіла навколішки, щоб розпалити вогонь у пічці.

– Зараз знову запалю, – сказала вона. – Чай питимеш?

Гордон зауважив це її «знову». В кімнаті стояв страшенний холод – цього вечора вона не топила. Джулія завжди економила на собі. Він кинув погляд на її худу спину: як же швидко вона постаріла! Ще трохи – і стане «сивою бабцею».

– Ти ж любиш міцний? – запитала Джулія, пораючись біля чайника.

Гордон пив чай стоячи, втупившись у календар. Ну ж бо! Ти зможеш! Серце почало калатати. Знову опускатися до цього. І скільки ти вже у неї «напозичав» за ці роки?

– Слухай-но, Джул, мені страшенно ніяково тебе знову просити, але тут така справа...

– Так, Гордоне? – тихо перервала його вона. Джулія вже здогадалася, про що йдеться.

– Послухай, мені незручно, але чи не могла б ти позичити мені п’ять бобів?

– Так, Гордоне. Думаю, можу.

Джулія висунула шухляду, в якій зберігала білизну, і дістала маленький потертий шкіряний гаманець. Гордон практично читав її думки – доведеться економити на різдвяних подарунках. Зараз, у такий важливий для неї час перед святами, коли після роботи поспішаєш пробігтися по крамницях, роздивляючись яскраві вітрини, на закупи всіляких дрібничок, який так обожнюють жінки: носовички, підставки для листів, заварники, манікюрні набори, дерев’яні календарі з крилатими фразами. Весь рік – копійка до копійки – вона відкладала з кожної своєї мізерної зарплатні на «щось на Різдво» або ж на «щось на день народження». Гордону, який «захоплюється поезією», минулого Різдва вона подарувала збірку віршів Джона Дрінквотера – томик у зеленій палітурці, який він пізніше продав за півкрони. Бідолашна Джулія! Посидівши для годиться ще з пів години, Гордон пішов, забравши п’ять бобів. І чому у заможного приятеля позичати гроші соромно, а у сестри, що ледь зводить кінці з кінцями, легко? Бо це ж «родичі», це інше.

В автобусі, по дорозі додому, Гордон взявся за підрахунки. В кишені у нього тринадцять і дев’ять. Проїзд туди-назад – п’ять бобів, ще два на автобус – сім, плюс два на пиво з сендвічами у пабі – дев’ять, чай за вісім пенсів – от уже й дванадцять, боб на цигарки – тринадцять. І ще лишається дев’ять пенсів про всяк випадок. Цього наче має вистачити. Але як потім дотягнути до п’ятниці? На тютюн не зостається жодного пенса. Та Гордон відігнав від себе ці думки. Воно того варте!

Розмарі з’явилася вчасно. Вона завжди була пунктуальною і зараз, попри ранню пору, сяяла свіжістю і бадьорістю. Виглядала вона, як завжди, мило – в тому самому чудернацькому капелюсі, який так сподобався Гордонові. На вокзалі майже не було пасажирів. Безлюдний, похмурий простір спроквола прокидався від сну, як після затяжної гулянки. Небритий співробітник вокзалу підказав їм найкращий маршрут до Бернгем-бічез, і сівши у вагон третього класу, в якому дозволено палити, вони поїхали на захід. Замість безрадісних краєвидів передмістя нарешті замелькали темні смуги полів з рекламними щитами, які постійно нагадували про «Піґулки від болю в печінці». Стояла напрочуд тиха, тепла днина. Нарешті були почуті Гордонові молитви: такій погоді позаздрило б навіть літо. Крізь ранковий туман пробивалися промені сонця. Вони з Розмарі були щасливі: яка ж це чудова пригода – втекти з Лондону і цілий день провести «на природі»! Розмарі кілька місяців, а Гордон уже рік не виїжджали за місто. Вони сиділи, притиснувшись один до одного, на колінах в них лежало свіже видання «Санді Таймс», та вони обоє дивилися у вікно, розглядаючи мальовничі пейзажі, що миготіли за ним. Їм обом так подобалося подорожувати потягами, що хотілося, аби ця насолода тривала вічно.

Вони вийшли у Слау і пересіли на низенький автобус шоколадного кольору, що прямував до Фернгем-коммон. Розмарі пригадала, як від автобусної зупинки дістатися букових гаїв – спершу треба йти сільським путівцем, а тоді уздовж болота, минаючи галявину з голими березами. Їх зустріли казкова тиша і спокій – ані травинка, ані листок не ворухнеться. Гордон і Розмарі ніяк не могли намилуватися чудовим краєвидом – тиша, роса, шовковисті стовбури берізок і м’який торф під ногами. Хоча спершу вони почувалися мов не у своїй тарілці (як і всі мешканці Лондону, які виїжджають за місто). Гордона охопило відчуття, ніби він увесь цей час жив десь у підземеллі – йому стало соромно за свій блідий і нездоровий колір обличчя. Примруживши очі від сонця, він ішов слідом за Розмарі, щоб вона не бачила його обличчя. Незабаром обоє почали задихатися, бо звикли до лондонських відстаней. Перші пів години вони майже не розмовляли. Нарешті зайшли у ліс і попрямували навмання – байдуже куди, тільки б подалі від міста.

Довкола височіли стрункі, як свічки, букові стовбури з гладенькою, але зморшкуватою біля окоренка корою. Під ними нічого не росло, тільки сріблясто-мідний килим із листя вкривав землю. Довкола ні душі. Гордон наздогнав Розмарі, далі вони йшли, тримаючись за руки, розкидаючи ногами сухе листя. Час від часу, вони проходили повз алеї, що вели до ошатних резиденцій, які влітку приймали натовпи гостей, а зараз стояли зачинені й самотні. Пурпуровим світлом переливався багряний візерунок парканів у серпанку. Час від часу повз пролітали пташки – сойки, що стрибали з гілки на гілку, і фазани, які неквапливо волочили за собою довгі хвости, майже як домашні кури, які знали, що вони тут у безпеці. Місцина була оповита сонною тишею. Важко було повірити, що до Лондону якихось двадцять миль.

Зрештою, обоє пристосувалися до швидкого кроку, в їхніх жилах почала вирувати кров, і відкрилося друге дихання. В такі хвилини відчуваєш, ніби можеш здолати і сотню миль. Повернувшись назад на дорогу, вони побачили кущі, вкриті діамантовими крапельками роси. Крізь хмари пробивалося сонячне проміння. Світло м’яко падало на поля, виграючи несподіваними відтінками – здавалося, наче дитині дозволили погратися з набором фарб. Розмарі взяла Гордона за руку і пригорнулася до нього:

– О, Гордоне! Який чудовий день!

– Твоя правда, чудовий.

– Ой, дивись, дивись! Це ж зайці! Там, у полі.

Справді, по той бік поля паслася ціла купа зайців.

Раптом під сусіднім кущем щось заворушилося: мелькнувши білим хвостиком, сахнувся і побіг геть кролик, що лежав у траві. Розмарі злякалася і припала до Гордонових грудей. Вони розчинилися у теплих дитячих обіймах. Сонце припікало, наче влітку. Його промені безсоромно видавали вік Розмарі. Їй майже тридцять, і йому стільки ж, але на вигляд більше. Але яке це має значення? Він зняв її чудернацького капелюха. У чорному волоссі блиснули сиві пасма – такі ж красиві, як і вона, такі ж любі.

– Як же чудово бути тут разом з тобою! Добре, що ми приїхали сюди!

– О, Гордоне, у нас попереду цілий день удвох! І дощ не пішов. Як же нам пощастило!

– Так, і тому ми маємо принести щось у жертву богам.

Їхньому щастю не було меж. Захоплення викликало буквально все, що потрапляло на очі: лазурове пір’я сойки, віддзеркалення гілок у чорному плесі озера, нарости на стовбурах дерев, що стирчали мов вуха якихось чудовиськ. Вони довго обговорювали, яким епітетом краще описати бук, та зрештою дійшли згоди, що найбільше ці дерева нагадують живих істот. Вся річ у їхній гладенькій корі й особливих вигинах стовбурів. Гордон порівняв горбочки на корі з жіночими сосками, а плавні вигини товстих гілок з хоботами слонів. Розмарі з ним не погоджувалася. Час від часу їхня суперечка ставала запеклою. Тоді Гордон почав дражнити її, проводячи паралелі буквально з усім, що бачив довкола. Сказав, що листя буків дуже нагадує пишні копиці жіночого волосся пензля Берн-Джонса, а хижий плющ в’ється довкола стовбурів чіпкими пальчиками скромних дівчаток Дікенса. Дійшло до того, що він зібрався розтоптати купку мухоморів, які скидалися на ілюстрації Рекгема, на яких танцюють ельфи. Розмарі обізвала його бездушним поросям. Бредучи по сухому листю, Розмарі вигукнула:

– О Боже, Гордоне! Тільки подивись на це листя! Воно ж виблискує на сонці, як золото.

– Ти ще скажи «щире золото». Не розповідай мені казочок. Взагалі-то, цей колір більше нагадує томатний суп.

– Гордоне, ну не будь таким поросям! Послухай, як воно шарудить під ногами. «І наче шелест листопаду, бринять джерела у Валломбросі».

– Чи як один із тих сніданків швидкого приготування. «Дітлахам так і кортить похрумтіти!»

– Бовдур!

Вона засміялася. Вони йшли далі, тримаючись за руки, пробираючись крізь купи листя:

 
«І наче шелест листопаду,
Шарудять злаки в тарілці —
З поля до столу».
 

Обоє зареготали так, що ледь не луснули від сміху. Тим часом ліс скінчився, і довкола з’явилися люди, хоча машин, якщо не виходити на трасу, майже не було. Іноді до них долинав звук церковних дзвонів, і вони звертали вбік, щоб не перестріти вірян. Вони гуляли селищами, в яких гордовито височіли «старовинні» маєтки, вишикувавшись в ансамблі з гаражами, кущами і пожовклими газонами. Гордона ця картина тішила – він переконував себе в тому, що скоро настане кінець і цій цивілізації маклерів-брокерів, частиною якої він є, разом з її полями для гольфу, пихатими дружинами, віскі та абердинськими тер’єрами на прізвисько Джеккі.

Так, у балачках і суперечках, вони пройшли ще з чотири милі. На ясному небі купкою ніжного пір’я біліли хмаринки. Втома поступово починала давати про себе знати, та й голод став докучати. В якийсь момент розмова пішла про їжу. Ані у Гордона, ані у Розмарі не було з собою годинника, та паби вже повідчинялися, тож мало бути десь по обіді. Вони зупинилися біля забігайлівки під вивіскою «Синиця в руках» – Гордон був не проти щось тут перехопити (певно, сендвіч з сиром дорого не коштуватиме). Та Розмарі сказала, що це місце виглядає надто вбого, що було правдою, і вони рушили далі у пошуках якогось пристойнішого закладу. Хотілося знайти затишне місце із залою з дубовими лавками і, можливо, опудалом щуки, що висіло б під склом на стіні. Та у селищі не виявилося інших пабів, і вони знову опинилися посеред поля – сам на сам із природою. Почав закрадатися страх – о другій паби зачиняться, і тоді з їжі у них залишиться тільки пачка крекерів. Відчуття голоду наростало. Вони видерлися на пагорб в надії вгледіти сусіднє селище. Селища вони не побачили, але внизу на обох берегах зеленої річки розкинулося розлоге містечко (вони не впізнали рідної Темзи).

– Дякувати Господу! – з полегшенням сказав Гордон. – Там має бути вдосталь пабів. Краще нам зайти до першого-ліпшого.

– Так, саме так і зробимо. Вмираю з голоду!

Та містечко зустріло їх підозрілою тишею. Гордон губився у здогадах – чи то всі на недільній месі, чи вже обідають по своїх домівках. Тоді він збагнув: тут ніхто не живе. Вони опинилися у Крикгемі-на-Темзі – одному з тих маленьких прибережних містечок, що оживають тільки під час літнього сезону, а решту року перебувають у глибокій сплячці. Воно простягалося вздовж берега на милю – і всюди самі лише будиночки риболовів (всі зачинені й безлюдні). Жодних ознак життя. Зрештою, вони натрапили на рибалку з червоним носом і кошлатими вусами, який сидів з вудочкою на пірсі, посьорбуючи пиво. Намагаючись викрасти наживку, на воді довкола поплавка кружляли пара лебедів.

– Не підкажете, де тут можна поїсти? – запитав Гордон.

Товстун, здавалося, чекав на запитання і відповів із самовдоволеним виразом обличчя:

– Тут ви не знайдете, де поїсти. Нема де, – сказав він.

– Дідько! Геть ніде? Тобто у всьому місті немає жодного пабу? Ми прийшли сюди аж з Фернгем-коммон.

Дядько зморщив носа і задумався на хвилину, не відводячи погляду від поплавця.

– Можете спробувати піти у ресторан-готель. До нього десь пів милі. Там вам, може, і пощастить.

– А вони працюють?

– Та хто ж їх зна, може, і працюють, – спокійно відповів чоловік.

– А котра година, не підкажете? – ввічливо запитала Розмарі.

– Уже десять хвилин на другу.

Вони рушили у бік готелю – за ними слідом чимчикували лебеді (мабуть очікували, що їх нагодують). Майже не було надії на те, що там на них хтось чекатиме. Довкола панувала атмосфера занепаду і запустіння – типова ситуація для курортів, коли закінчувався сезон. Фарба на парканах полущилася, деревина вся в тріщинах, крізь запилюжені вікна було видно порожні приміщення. Не працювали навіть гральні автомати, що вишукувалися в ряд на набережній. Вдалині виднівся міст. Гордон вилаявся.

– Які ж ми бовдури, що не зайшли у той паб, коли мали таку нагоду!

– Любий, я вже не можу. Думаєш, нам краще повернутися?

– А який сенс? По дорозі сюди не трапилося жодного пабу. Треба йти далі. Той готель має бути по той бік моста. Якщо він на головній дорозі, то, може, нам і пощастить. В іншому випадку нам гаплик.

Ледь пересуваючи ноги, вони попленталися вперед. Аж ось побачили те, на що так чекали – прямісінько за мостом, в кінці вузенької вулички стояв великий вишуканий готель із заднім двором, що простягався до самої річки. Вочевидь, він був відчинений. Гордон з Розмарі кинулися туди, та раптом зніяковіло зупинилися.

– Тут, мабуть, дуже дорого, – сказала Розмарі.

Готель насправді виглядав розкішно – це був один із тих закладів з претензією, в якому ціни за обслуговування можуть бути захмарними. На табличці край дороги було написано:

ГОТЕЛЬ «РЕВЕНСКРОФТ».

ВХІД ДО РЕСТОРАНУ ДЛЯ ВІДВІДУВАЧІВ ВІЛЬНИЙ.

БРОНЮВАННЯ ТЕНІСНИХ КОРТІВ

І ТАНЦЮВАЛЬНОЇ ЗАЛИ.

Біля входу виблискували дві автівки на два місця. Гордон злякався. Грошей в його кишені було негусто, а ця місцина геть не схожа на затишний паб, на який вони так розраховували. Але він був дуже голодний. Розмарі смикнула його за руку.

– Жахливе місце. Ходімо, пошукаємо щось інше.

– Але нам треба поїсти. Це наш останній шанс. Ми тут більше нічого не знайдемо.

– У таких закладах завжди несмачно готують. Холодні стейки, що смакують так, наче м’ясо зберігали ще з минулого року. Ще й обдеруть як липку.

– У такому разі замовимо тільки хліб із сиром і пиво. Це всюди коштує приблизно однаково.

– Вони такого терпіти не можуть. Нас засміють і змусять замовити повноцінний обід. Та ми маємо наполягати на своєму.

– Ну гаразд. Саме так і зробимо. Ходімо.

Вони зайшли досередини, твердо вирішивши не замовляти нічого, крім хліба з сиром. У просторій залі стояв запах чужого заможного життя – запах корків з пляшок з вином, зів’ялих квітів та річкової свіжості. Типовий аромат готелю, що стоїть на березі річки.

Такі місця були добре відомі Гордонові. Один із тих безлюдних готелів біля головної дороги, куди брокери по неділях возять своїх шльондр. Тут тебе можуть принизити й оком не повести.

Розмарі притислася до нього. Вона теж була налякана. Побачивши на дверях напис «Салон», вони штовхнули їх, припустивши, що там має бути бар. Та замість бару за дверима виявилася простора гостьова кімната з оксамитовими диванами; її можна б було переплутати зі звичайною вітальнею, та статус видавали попільнички з рекламою віскі «Байт Хоре» на них. У приміщенні майже нікого не було – тільки за одним столиком сиділа компанія власників автомобілів, що чекали надворі: два доволі огрядні біляві чоловіки, одягнені надто молодіжно як для їхнього віку, та дві неприємні на вигляд, проте елегантні молоді жінки (певно, щойно пообідали). Біля них метушився офіціант, наповнюючи їхні келихи.