Текст книги "Нехай квітне аспідистра"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)
10
Донизу, донизу! До затишної утроби підземелля, де немає ані пошуків роботи, ані звільнень, ані родичів, ані надокучливих друзів; де немає страху, як і надій, амбіцій, честі та обов’язку; куди не дістануться жодні КОЛЕКТОРИ. Саме там йому кортіло опинитися.
Та жадав він не фізичної смерті. Його бажання мало дивну природу. Воно не полишало його відтоді, як він прокинувся у в’язниці. Бісове відчуття похмілля, здається, стало частиною його Я. Після тієї ночі все пішло шкереберть. Вона тягнула його на дно. Борець з деспотизмом капіталізму, Гордон, однак, не виходив за рамки пристойності. Зараз же саме від пристойності йому хотілося втекти, саме так, як казала Розмарі, «опуститися на дно». Йому хотілося опуститися на самісіньке дно – туди, де норми пристойності не мають жодної ваги; забути про самоповагу. «ПРОБИТИ ДНО» – крутилося в його голові. Йому дарували втіху думки про злочинців, повій та інших представників дна. Усвідомлення того, що десь за межами світу грошей існує інший, в якому поняття успіху і поразки нічого не важать, приносило задоволення. Світ привидів, де панує цілковита рівність. Там йому і кортіло опинитися – поза будь-якими амбіціями. Подумки він гуляв нетрями Південного Лондону, в яких йому хотілося загубитися і розчинитися.
Робота відповідала його бажанням (принаймні, була близькою до цього). В Ламбеті, на його похмурих зимових вулицях, з легкістю можна було віддатися цим почуттям, загубившись поміж тьмяних облич, які никають у пошуках «чаю», щоб бодай якось зігрітися. Жодного контакту ані з грошима, ані з культурою. Ніяких зарозумілих клієнтів, а отже, й необхідності поводитися зарозуміло; ніхто не докучатиме зверхніми запитаннями на кшталт: «Як же так сталося, що ви, з вашим талантом і освітою, опинилися у такому місці?» Звичайний мешканець нетрів. Такий самий, як усі інші. Чоловіки й жінки середнього віку, які відвідували бібліотеку, навіть не помічали освіченості Гордона. Для них він був просто «хлопчиною з бібліотеки», от і все.
Робота, звісно, страшенно нудна: сидиш по десять годин на день (по четвергах по шість), видаєш книжки, реєструєш їх і приймаєш по два пенси. А як нікого немає, то й робити нічого, окрім як читати. Навіть за вікном нічого не відбувається. Головна подія дня – поява катафалка біля бюро ритуальних послуг. Це викликало у Гордона певну цікавість – через фіолетовий відтінок масті одного нібито вороного коня, який насправді був пофарбований і поступово линяв. Більшість часу він читав усілякий непотріб, що годився хіба що на макулатуру. Книжки, які можна проковтнути за годину. Зараз вони були йому до душі – «література ескапізму». Мінімальне навантаження на мозок; навіть кінематограф вимагає більшого розумового напруження. Тож коли його просили порекомендувати щось з категорії «Еротика», «Кримінал» чи «Вестерн», Гордон радо це робив.
Чізмен був цілком стерпним босом (якщо до кінця життя не натякати йому на підвищення окладу). Звісно, він підозрював Гордона у дрібних крадіжках грошей з каси і вже за тиждень придумав нову систему реєстрації книжок, завдяки якій чітко відслідковував, скільки їх взяли і скільки повернули (але реєструвати всі чи ні, залишалося на совісті Гордона, тому Чізмен ніяк не міг припинити хвилюватися через те, що його найманий робітник може обдурити його на шість пенсів на день, а можливо, навіть на десять!) І навіть попри це Чізмен мав якийсь шарм, властивий лиходіям. Вечорами, коли він приходив забирати виторг, жваво базікав з Гордоном, рахуючи гроші й тішачись з успіхів бібліотеки. З цих розмов і вималювалася його історія. Виріс він у родині, що займалася торгівлею старим одягом – серед того, що було йому до душі, а книжкову крамницю успадкував від дядька три роки тому. Тоді це була жалюгідна лавка, в якій навіть полиць не було, а книжки лежали просто купами і припадали пилом. Іноді до неї навідувалися колекціонери (ніколи не знаєш, де знайдеш раритет), але тут головним чином продавали всілякий мотлох за два пенси. Спершу Чізмен поставився зі зневагою до цього звалища макулатури, яке, здавалося, не могло принести жодного прибутку. Він і далі тримав магазин ношеного одягу і сподівався повернутися до справ, щойно трапиться нагода продати крамницю. Та як тільки второпав, що і на старих книжках можна заробити, в ньому відкрився талант бізнесмена-антиквара. За два роки його крамниця перетворилася на одну з найкращих у Лондоні серед тих, що продають старі видання. Книжки для Чізмена мали приблизно таку саму цінність, як і пара старих штанів. За все своє життя він не прочитав ЖОДНОЇ і ніяк не міг збагнути пристрасті колекціонерів (до них він ставився десь приблизно так само, як холодна повія до чергового клієнта), але внутрішнє чуття підказувало йому, яка книжка чого варта. Його мозок дивовижним чином зберігав інформацію про всі аукціони, дати друку, а ще він умів торгуватися. Особливо добре йому вдавалося скуповувати бібліотеки небіжчиків, а надто церковних служителів. Не встигав охолонути труп якоїсь духовної особи, як Чізмен був уже на місці, як стерв’ятник, що кружляє над здобиччю. Священники, пояснював він Гордонові, часто залишають непогані колекції книжок і неосвічених вдів. Жив Чізмен над книжковою крамницею, ані родини, ані друзів, ані жодного захоплення, звісно ж, не мав. Для Гордона залишалося таємницею, як минали його вечори. В його голові поставала картина: Чізмен сидить у своїй кімнаті, двері та віконниці зачинені й надійно замкнені, він рахує банкноти, які потім обережно складає до жерстяних коробок з-під цигарок. Він глузував з Гордона і постійно шукав привід, щоб урізати йому оклад, але не бажав йому зла. Іноді, коли він заходив увечері, щоб зачинити бібліотеку, то діставав з кишені своєї засмальцьованої камізельки пакетик з картопляними чипсами і простягав Гордону:
– Не бажаєте перекусити?
Він так міцно стискав у руці той пакунок, що, зазвичай, не вдавалося дістати більше двох штук. Та це був вияв приязні.
Що ж до комірчини, яку Гордон винаймав на вулиці, паралельній до Ламбет-кат, за вісім шилінгів на тиждень, то вона цілком відповідала типовому «прихистку поета»: брудна кімнатка на горищі з низьким складаним ліжком, клаптиковою ковдрою і простирадлами, які міняли раз на два тижні, дощатим столом, вкритим плямами від заварника, рукомийником і каміном із залізною решіткою. Підлога була темно-бурого кольору від бруду. Під шпалерами гніздилися клопи (та зараз, узимку, в них був сезон сплячки). Передбачалося, що ліжко треба заправляти самому, а прибирати мала б приходити хазяйка, місіс Мікін, але чотири дні з п’яти її сил ледь вистачало на те, щоб підмести сходи. Майже всі мешканці готували їжу у себе в кімнатах; газових плит, звісно ж, не передбачалося; двома поверхами нижче була раковина, яка страшенно смерділа.
У комірчині по сусідству жила висока стара жінка приємної зовнішності, трохи несповна розуму. Здавалося, її обличчя було постійно вкрите брудом. Гордон ніяк не міг збагнути, звідки береться той бруд. Скидався він на вугільний пил з шахти. Місцеві дітлахи дали їй прізвисько «нігерша» і вигукували його їй вслід, щоразу коли вона проходила повз, розмовляючи сама із собою. Поверхом нижче мешкала жінка з немовлям, яке постійно плакало, і молода пара, гучні сварки якої, так само як і примирення, чув увесь будинок. Перший поверх займала родина вільного художника – він з дружиною і п’ятьма дітьми жили на соціальну допомогу і випадковий заробіток чоловіка. Місіс Мікін тулилася десь на підвальному поверсі. Гордонові тут подобалося. Цей будинок дуже відрізнявся від його попереднього помешкання. Жодних канонів встановлених хазяйкою «пристойності», жодного шпигунства і відчуття зверхнього ставлення до тебе. Вчасно заплатив – і роби що заманеться: приповзай додому, нализавшись до чортиків, приводь жінок, а можеш цілий день вилежуватися в ліжку. Місіс Мікін до того не було ніякого діла. Такі речі мало цікавили безхарактерне старе створіння. Подейкували, що в юності вона теж не надто переймалася питаннями моралі, що, мабуть, було таки правдою. Особи у штанях викликали у неї особливу симпатію. Проте навіть вона мала певне уявлення про респектабельність. Того дня, коли Гордон заселився до неї на горище, він почув натужне сопіння за дверима, наче хтось ніс щось важке, а потім м’який стук коліном, точніше, тим опуклим місцем, де воно мало б бути, у двері. Він відчинив. На порозі стояла місіс Мікін:
– Осьо, це вам! – з доброю усмішкою звернулася вона до Гордона. – Вам має сподобатися. Всім моїм постояльцям подобається. Додає затишку. Дайте-но поставлю його на стіл. От і добре, тепер почуватиметеся як удома.
Вона принесла аспідистру. Від його вигляду у нього стислося серце. Навіть в його останньому прихистку! Як ти знайшла мене, враже мій? Квітка, щоправда, була зовсім хирлява і майже вмирала.
Тут він міг би почуватися щасливим, якби тільки йому дали спокій. У такому місці щастя МОЖЛИВЕ, якщо плюнути на все і цілими днями клеїти дурня, займаючись марудною, рутинною справою, поринаючи в легку летаргію; повертатися додому ввечері і запалювати пічку, якщо є вугілля (мішок коштує шість пенсів); сидіти практично на хлібі з чаєм; спати в холодному ліжку, читати трилери чи до ранку розгадувати кросворди. Такий стиль життя був йому зараз до душі. Гордон практично припинив слідкувати за собою. Голився через день і тільки вмивався, громадські бані відвідував раз на місяць. Ліжка не заправляв, лише перевертав простирадла, а посуд мив лише тоді, коли вже зовсім не було з чого їсти. Все було вкрито товстим шаром пилу. В каміні постійно валялися масна сковорідка і тарілки з рештками яєчні. Якось уночі з-під шпалер повиповзали клопи і стрункими рядками по двоє помарширували по стелі. Він мовчки лежав на ліжку і спостерігав за ними. Не жалкуючи ні про що, він дозволив собі котитися донизу. Еге, життя таки добряче потовкло, але в тебе є шанс дати здачі, відвернувшись від нього. Тут ніхто від тебе нічого не очікує. Жодних конкурентів. Парадоксально, але опускатися на дно складніше, ніж підійматися. Завжди знайдеться той, хто почне тягти тебе нагору – родичі, друзі, подруги. Здавалося, всі, хто знав Гордона, почали надсилати йому листи, висловлюючи свої співчуття: тітка Анджела, дядько Волтер, Розмарі, Ревелстон, Джулія. Навіть Флексман написав кілька рядків, бажаючи успіхів (дружина його пробачила, тож він повернувся до неї – до раю з аспідистрами). В ці дні Гордон просто ненавидів пошту. Листи нагадували йому про той світ, з яким він так відчайдушно намагався порвати.
Тепер і Ревелстон був налаштований проти нього. Сталося це після його візиту до нової Гордонової оселі (до цього дня він і гадки не мав, в якому районі оселився його товариш). До таксі, що зупинилося на розі Ватерлоо-роуд, хтозна звідки підскочила зграя юних халамидників. Троє з них, разом ухопившись за дверцята машини, різко відчинили їх. Прямісінько на нього з рабським благанням в очах дивилися замурзані дитячі личка, що палали надією. Ревелстону стало ледь не млосно від їхнього вигляду. Кинувши їм жменю пенсів, він кинувся геть. Вузький пощерблений тротуар був загиджений собачим лайном, хоча собак ніде не було видно. На сходах стояв сморід їжі, яку у своєму підвалі варила місіс Мікін. Діставшись горища, Ревелстон сів на стілець, збитий з фанери; головою він майже впирався у скошену стелю.
Вогонь у каміні не горів, кімнату освітлювали тільки чотири свічки, що стояли на блюдці біля аспідистри. Повністю вдягнений, Гордон лежав на ліжку і навіть не підвівся привітатися – так і продовжував лежати і дивитися у стелю, іноді посміхаючись, так наче між ним та стелею відбувався тільки їм зрозумілий діалог. У кімнаті стояло сперте повітря (як у будь-якому приміщенні, в якому давно не прибирали), камін перетворився на склад брудного посуду.
– Бажаєте чаю? – запитав Гордон.
– Ні, дякую, – квапливо відповів Ревелстон (він устиг побачити немиті чашки в каміні й помітив смердючу раковину внизу).
Гордон був певен, що Ревелстон відмовиться. А той був просто шокований. Якого біса! Гордон – джентльмен, а джентльменові тут не місце. В іншій ситуації він, можливо, відкинув би ці думки, але зараз почали озиватися класові інстинкти, які він так довго притлумлював у собі. Як освічена людина може існувати в таких умовах? Ні, Гордону необхідно забиратися звідси, опанувати себе, знайти роботу з пристойним окладом і жити, як і належить джентльменові. Але нічого з цього Ревелстон не сказав. Хіба таке скажеш! Гордон чудово розумів, які думки снують у голові його приятеля. Він із цікавістю спостерігав за ним. Гордон не відчував вдячності за його візит, і йому було байдуже, яке враження справляє на Ревелстона його барліг. Він уїдливо запитав:
– Думаєте, я по вуха в лайні?
– Ні, чому б то я так думав?
– Тому, що вважаєте, що я мав би знайти кращу роботу замість того, щоб нидіти у цій дірі, й що мені слід повернутися до «Нового Альбіону».
– Припиніть! Я такого не казав. Я цілком вас розумію. І ви це знаєте. Загалом, думаю, ви маєте рацію.
– Загалом так, але це тільки в теорії, а от на практиці...
– А на практиці важливо, коли і як.
– Усе просто. Я оголосив війну грошам. І от куди це мене привело.
Ревелстон почухав носа і спробував зручніше вмоститися на стільці.
– Хіба ви не розумієте своєї помилки? Хочете жити у суспільстві, в якому давно вже не сповідують норм моралі та пристойності, продовжуючи їх притримуватися. Зрештою, чого ви домагаєтеся, відмовляючись заробляти гроші? Поводитеся так, ніби можна вижити поза економічною системою. Але це неможливо. Шлях один – змінити саму систему. Не можна запровадити зміни, заховавшись у своїй шкарлупі.
Гордон вперся п’яткою у стелю.
– Це й справді щуряча нора!
– Але я зовсім не це хотів сказати, – зніяковівши, почав виправдовуватися Ревелстон.
– Та годі вам. Нумо називати речі своїми іменами. Ви вважаєте, що мені потрібно терміново шукати тепленьке місце?
– Тепленькі місця бувають різні. Я згоден, що продаватися в цю рекламну агенцію – погана ідея, але залишатися там, де ви працюєте зараз, теж не годиться. У вас же ТАЛАНТ, Гордоне! Не можна ним нехтувати.
– Ага, мої вірші, – в’їдливо посміхнувшись, відповів Гордон.
Ці слова збентежили Ревелстона. Він замовк. Так, Гордон ПИСАВ вірші. Взяти хоча б «Принади Лондону». Їм обом було відомо, як, власне, і решті світу, що їх ніколи не надрукують. І взагалі, навряд чи він зможе ще щось колись написати. Принаймні доки залишається в такому місці. З поезією покінчено. Але визнати цього Гордон не міг. До останнього хотів залишатися вірним образу поета-страдника.
Ревелстон вирішив не затримуватися. Його діймав сморід, до того ж сам хазяїн не надто радів його товариству. Повільно надягаючи рукавички, він пішов до дверей, а тоді повернувся, різко зняв ліву рукавчику і ляснув нею по нозі:
– Гордоне, тільки не ображайтеся, але тут просто гидко. В цьому будинку, на цій вулиці.
– Я знаю, це помийна яма. Але мене це влаштовує.
– Але НАВІЩО вам тут жити?
– Любий друже, ви чудово знаєте, скільки я заробляю. Тридцять бобів на тиждень.
– Так, але ж... Я впевнений, що можна знайти кращі умови за помірну платню. Скільки з вас беруть за оренду?
– Вісім бобів.
– Вісім? За такі гроші можна винайняти пристойну кімнату, щоправда, без меблів. Все одно це краще, ніж залишатися тут. Послухайте, чому б вам не орендувати таку кімнату, а гроші на меблі я вам позичу.
– «Позичу»? Як «позичали» мені раніше? Так і скажіть – «дам» вам гроші!
Ревелстон втупився у стіну. Що ж, нехай буде так.
– Ну гаразд, якщо так вам більше подобається – я ДАМ вам ці гроші.
– От тільки проблема в тому, що вони мені не потрібні.
– Що за дурниці? Хіба ви не хочете жити в пристойному місці?
– Мені не потрібне пристойне місце! Я хочу жити у непристойному! Такому, як це.
– Але чому? Чому?
– Відповідає моєму статусу, – сказав Гордон, відвертаючись до стіни.
Кілька днів по тому Ревелстон написав йому листа. Тон був доволі делікатний. Він, фактично, ще раз повторив усе, що сказав під час свого візиту. Загальний зміст листа зводився до того, що позиція Гордона цілком шляхетна і зрозуміла, але!.. Таке очевидне «але»! Гордон на листа не відповів. Побачились вони тільки за кілька місяців, хоча Ревелстон кілька разів намагався зв’язатися з товаришем. Дивно (ба навіть соромно для соціаліста), але проблемами освіченого Гордона, який нидіє у своїй смердючій комірці, він переймався більше, ніж армією безробітних з Мідлсборо. Маючи надію підбадьорити Гордона, він кілька разів пропонував йому надіслати щось для «Антихриста». Але і на ці пропозиції Гордон не відповідав. Ревелстон відчував, що їхній дружбі настав кінець. Її вбили часи, коли поет жив у свого товариша і редактора за сумісництвом. Доброчинність вбила дружбу.
А ще Джулія і Розмарі. Ці, на відміну від Ревелстона, не соромилися відверто висловлювати власну думку. Вони не послуговувалися фразами на кшталт «загалом це правильна ідея», а прямо заявляли: не може бути виправдання відмові від пристойної роботи. Постійно нервували його, намагаючись переконати повернутися до «Нового Альбіону». Найгірше те, що діяли вони у тандемі, хоча до цього навіть не були знайомі. Якимось чином Розмарі вдалося потоваришувати з Джулією. І тепер вони спільним жіночим фронтом виступили проти Гордона. Зустрічалися, обговорювали його поведінку, яка їх «страшенно дратувала». А тоді діймали своїми листами. Було несила це далі терпіти.
Слава Богу, ніхто з них не був у нього в гостях. Якщо Розмарі ще якось могла б це витримати, то для Джулії таке стало б справжнім ударом. Достатньо й того, що вони приходили до нього на роботу (Розмарі була кілька разів, а Джулії тільки одного вечора вдалося вирватися з кафе), їх шокував рівень цієї жалюгідної бібліотеки. Звісно, крамниця Маккечні, була не найприбутковішим місцем роботи, але, принаймні, за неї не було соромно. Там Гордон міг спілкуватися з високоосвіченими інтелігентними людьми, і йому, як «літератору», такі зв’язки могли стати у пригоді. Але сидіти за копійки десь на висілках і видавати невігласам дешеву макулатуру – заради чого? Щоразу Гордон з Розмарі сперечалися про це по дорозі додому. Вона повсякчас запитувала, чи повернеться він до «Нового Альбіону». А він продовжував повторювати те саме, мовляв, його не візьмуть назад до «Альбіону». Він навіть не написав туди – волів жити і нічого того не знати.
У ньому з’явилося щось таке, що її лякало і розчаровувало. Зміни відбувалися надто стрімко. Вкупі з грошима він відмовлявся і від інших речей у своєму житті. Вони більше не сперечалися, як тоді, коли він втратив свою попередню роботу. Тоді дівчина не надто зважала на його теорії – довгі промови про зло, яке приносять гроші, слугували для них лиш приводом для жартів. Вона зовсім не переймалася тим, що перспектива Гордона мати пристойний заробіток перетворюється на міраж. Тоді Розмарі відчувала себе молодою. В її уяві поставало безконечне майбутнє. Гордон же змарнував два роки свого життя, два роки її життя. І що зараз?
Зараз вона була налякана. Життя летіло з шаленою швидкістю. Коли Гордон втратив роботу, вона раптом усвідомила, що дні її молодості минають. Вони вже відсвяткували його тридцятий день народження, її був не за горами. Яке майбутнє на них чекало? Гордон котився у прірву і не чинив цьому жодного спротиву. Здавалося, він ХОТІВ опинитися на дні. Хіба могла лишитися бодай якась надія на те, що вони колись одружаться? Гордон розумів, що це неможливо. Так, з мовчазної згоди обох, ця думка й засіла в їхніх головах – їм краще розійтися.
Якось вони домовилися зустрітися ввечері під залізничним мостом. Надворі стояла жахлива січнева погода – туману не було, натомість гуляв сильний вітер, свистів, ніс пилюку й пісок з провулків. Гордон чекав на Розмарі – худенький силует, волосся маяло на вітрі. Дівчина прийшла, як завжди, вчасно. Підбігла до нього і поцілувала в холодну щоку:
– Господи, Гордоне, ти ж зовсім змерз! Чому ти не вдягнув пальта?
– Моє пальто, як ти знаєш, у ломбарді.
– О Боже, вибач, забула.
У темряві, у тіні мосту, він виглядав таким утомленим. Зсунувши брови, Розмарі взяла його під руку і потягнула до світла.
– Нумо прогуляємось. Надто вже холодно тут стояти. Хочу сказати тобі дещо дуже важливе.
– Що ж, кажи.
– Ти розсердишся.
– То в чому річ?
– Я сьогодні була у Ерскіна. Вдалося перехопити його на п’ять хвилин.
Гордон здогадався, до чого веде Розмарі. Він спробував вивільнити свою руку, але вона міцно стисла її.
– Ну? – похмуро повторив він.
– Ми говорили про тебе. Я запитала, чи може він узяти тебе назад. Спершу він, звісно, почав бідкатися, нарікати на те, що справи у компанії зараз йдуть не дуже добре, і вони не можуть собі дозволити найняти ще одну людину, але варто було мені нагадати про твій талант, як він сказав, що свого часу покладав на тебе великі надії. Зрештою, Ерскін погодився надати тобі місце, якщо ти звернешся до нього з таким проханням. От бачиш, я МАЛА рацію. Вони ВІЗЬМУТЬ тебе назад.
Гордон мовчав. Розмарі міцніше стисла його руку:
– То що скажеш?
– Ти чудово знаєш, якою буде моя відповідь, – байдуже відповів він.
У глибині душі він був стривожений і розлючений вчинком Розмарі. Саме цього він найбільше боявся. Знав, що рано чи пізно це станеться. Тепер буде ще складніше. Тримаючи руки в кишенях, він згорбився і потупився невидющим поглядом кудись удалечінь.
– Злишся на мене? – запитала вона.
– Ні, просто не розумію, чому ти зробила це за моєю спиною.
Остання фраза зачепила Розмарі. Їй довелося вмовляти, практично благати Ерскіна, щоб той погодився взяти Гордона на роботу. Вона зібрала всю силу волі в кулак, аби наважитися переступити поріг директорського кабінету, – до смерті боялася, що її звільнять за таку вихватку. Але Гордон про це ніколи не дізнається.
– Даремно ти так. «ЗА МОЄЮ СПИНОЮ». Я лише хотіла допомогти.
– Як це допоможе мені влаштуватися на роботу, на яку мені не доведеться ходити з-під палиці?
– Тобто навіть після всього цього ти не повернешся?
– Ніколи.
– Але чому?
– Невже я знову маю це повторювати? – зітхнув він.
Розмарі відчайдушно струснула його, розвернувши обличчям до себе, і обійняла. Остання її спроба провалилася. Вона відчувала, що він здався.
– Гордоне, у мене просто серце крається!
– Та не переймайся ти так через мене. Сама все ускладнюєш.
– Але звідки таке бажання зламати собі життя?
– Сто разів тобі повторював – нічого не можу з цим вдіяти. Маю притримуватися своїх принципів.
– Ти ж розумієш, до чого це все веде?
Серце Гордона завмерло. Але він спокійно, навіть з певним полегшенням, запитав:
– Натякаєш на те, що нам варто розійтися?
Вони продовжували йти далі й опинилися на Вестмінстер-брідж-роуд. Різкий порив вітру, який налетів з хмарою пилу, змусив їх нахилити голови. Вони зупинилися. Розмарі зморщилася від вітру, різке світло ліхтарів підкреслювало зморшки на її обличчі.
– Ти хочеш мене покинути, – сказав Гордон.
– Ні, ні. Все зовсім не так.
– Але ти вважаєш, що нам більше не варто бути разом.
– А як нам жити далі? – сумно зітхнула Розмарі.
– Так, це, звісно, непросто, – відповів Гордон.
– Усе так жахливо, безнадійно! Що на нас чекає далі?
– Отже, ти більше мене не кохаєш? – запитав Гордон.
– Звісно, кохаю! І ти це знаєш.
– По-своєму, мабуть. Але недостатньо для того, щоб залишатися зі мною, розуміючи, що я ніколи не зможу забезпечити тебе. Зустрічатися зі мною можеш, а кохатися не хочеш. От бачиш, вся річ у грошах.
– Та до чого тут гроші? Річ НЕ в них!
– Певно, що в них. Вони стояли між нами від самого початку. Гроші, всюди гроші!
Вони продовжували сперечатися, але недовго. З’ясовувати стосунки на такому холоді – не найприємніша у світі справа. Розійшлися без гучних прощальних фраз. Розмарі просто сказала «мені час» і, торкнувшись його щоки вустами, побігла до трамвайної зупинки. Спостерігаючи, як вона йде, Гордон відчував полегшення і запитував себе, чи кохав він її насправді. Хотілося скоріше піти звідси, подалі від цих емоційних суперечок, сховатися від цього холоду у своїй теплій комірці. А сльози, що виступали на очах, – тільки від вітру.
З Джулією було, напевно, ще важче. Дізнавшись від Розмарі про те, що Гордона можуть взяти до «Нового Альбіону», вона запросила його до себе. Жах ситуації полягав у тому, що вона абсолютно не розуміла, що керує її братом, якими є його мотиви. Все, що вона була здатна збагнути, це те, що Гордонові запропонували гарну роботу, а він від неї відмовився. Майже на колінах Джулія благала його погодитися. А коли він оголосив про своє тверде рішення відмовитися, вона залилася сльозами. Це було просто нестерпно. Сердешне напівсиве гусеня, яке, забувши про всяку гідність, ридало посеред своїй кімнатчини з меблями, придбаними в універмазі. Всі її надії розвіялися. Родина помирала, у безгрошів’ї і без сподівання на продовження роду. Єдиний тільки Гордон серед усіх них мав шанс досягти успіху, але натомість знехтував ним. Йому довелося протистояти хвилі розчарування, що накотилася на нього. Тільки ці двоє – Розмарі і Джулія – діймали його. Ревелстон розумів свого товариша. Тітку Анджелу і дядька Волтера, які звісно, теж не давали йому спокою своїми листами, він просто ігнорував.
У розпачі Джулія запитала, що ж він збирається робити. На це Гордон дав спокійну відповідь: «Писатиму вірші». Так він відповідав усім, і якщо для Ревелстона і Розмарі цієї відповіді було достатньо, хоча Розмарі більше й не вірила в його талант, але ніколи б не сказала про це вголос, Джулія, як завжди, тяжко зітхнула, бо для неї творчість Гордона ніколи не мала великого значення. «Який сенс щось писати, якщо ти нічого не можеш на цьому заробити?» – завжди запитувала вона. Та і в самого Гордона ледь жевріла віра у свою творчість. Проте він все ще силкувався «писати», бодай іноді. Після того, як оселився у місіс Мікін, він переписав на чистовик «Принади Лондону» (йому нелегко давалося навіть переписування). І чотирьох сотень рядків не нарахувалося. І все ж час від часу він щось робив: там щось викреслить, тут поміняє місцями слова, але не було написано жодного нового рядка. Зовсім скоро чистовий варіант став нагадувати якусь базгранину. Він усюди носив із собою в кишені рукопис – це хоч якось тримало його на плаву (все-таки досягнення, про яке було відомо тільки йому одному). Ось він, результат плідної праці двох років – тисячі витрачених годин. Але в якийсь момент Гордон перестав сприймати свій твір як поему. Взагалі, його більше не вабив світ поезії. Єдиний сенс, який він тепер вбачив у «Принадах Лондону», полягав у тому, що його твір не має нічого спільного з матеріальним світом. Та спершу його треба було дописати, а Гордон відчував, що цього ніколи не станеться. Яке натхнення з таким життям? З часом у нього зникло навіть бажання щось писати. Перш ніж піти з дому, він механічно засовував рукопис до кишені, але тільки як знак, як символ його особистої війни. З примарною мрією стати «письменником» було назавжди покінчено. Хіба це не ті самі амбіції, що панують і в матеріальному світі? Втекти, якомога швидше втекти від цього всього, сховатися і залягти на ДНІ. Заблукати в царстві тіней – там, куди не дістатися ані надії, ані страху. На дно, швидше б на дно!
Та все сталося інакше. Якось увечері, близько дев’ятої години, він, як завжди, лежав на ліжку, закутавши ноги в залатану ковдру й заклавши руки під голову. В кімнаті холодно, всюди лежить товстий шар пилу, аспідистра всохла ще на минулому тижні – з горщика стирчала самотня стеблина. Гордон роздивлявся свої шкарпетки – дірок на них більше, ніж тканини. Ось він, Гордон Комсток, лежить посеред Богом забутого горища, в брудному ліжку і дірявих шкарпетках, в кишені півтора боба, позаду – три десятки змарнованих років, за які він нічого не досяг. Хіба ж це не дно? Звідси вже ніхто не зможе витягти. Хотів загрузти в багнюці – от і отримав.
Та навіть зараз він не мав спокою. Світ грошей нікуди не зник, він продовжував існувати. Він був поруч. Від нього не сховатися у злиднях. Коли Гордон почув від Розмарі, що його готові взяти назад до «Нового Альбіону», він злякався. Небезпека була зовсім близько. Якогось листа, однієї телефонної розмови могло виявитися достатньо для того, щоб знову опинитися в цьому світі – з окладом у чотири фунти на тиждень. Назад до пристойної праці, назад до рабства. І як тут можна піти до дідька! Та всі небесні янголи враз кинуться тебе наздоганяти, тягти назад.
Якийсь час він продовжував лежати в тій самій позі, не відриваючи погляду від стелі. Його якоюсь мірою тішила безглуздість цього заняття. Його спокій порушив стукіт у двері. Але він навіть не поворухнувся. Мабуть, місіс Мікін, хоча й не схоже на те, щоб вона так стукала.
– Заходьте, – байдуже протягнув Гордон.
Двері відчинилися. На порозі стояла Розмарі. Кілька секунд вона вагалася, перш ніж зайти досередини, – їй у ніс різко вдарив сморід спертого повітря. Навіть у світлі лампи, що ледь жевріло, вона встигла розгледіти цей хлів: купа паперів поміж недоїдками на столі, вичахлий жар у каміні, всохла аспідистра. Розмарі зняла капелюшка, кинула його на крісло і повільно підійшла до ліжка.
– Оце так барліг! – сказала вона.
– Вирішила повернутися? – запитав Гордон.
– Так.
– Знову читатимеш нотації? – сказав він, напіввідвернувшись від неї і прикривши обличчя рукою.
– Ні.
– Тоді навіщо?
– Тому що...
Вона стала біля ліжка на коліна, відвела з обличчя його руку, хотіла поцілувати, але раптом відсахнулася:
– Гордоне!
– Що?
– У тебе з’явилася сивина!
– Хіба? Де?
– Ось тут, на скронях. І не одна волосина. Певно, це сталося нещодавно.
– «Вкрило сріблом мої золоті кучері», – байдуже мовив він.
– Тепер ми обоє трохи сиві, – сказала вона, нахиливши до нього голову, щоб показати свої сріблясті пасма на маківці.
Тоді залізла на ліжко, лягла поруч з ним і почала цілувати. Він не опирався. Йому зараз не хотілося близькості, але вона сама підсунулася під нього, її груди притислися до його грудей. Здавалося, дівчина от-от розтане. Вираз її обличчя красномовно свідчив, навіщо вона прийшла. Зрештою, Розмарі була незайманою. І гадки не мала, що робить. Нею керувала великодушність, сама лише великодушність. Вирішила поступитися, щоб утішити злиденного невдаху.
– Я мала повернутися, – сказала вона.
– Але для чого?
– Не могла спокійно спати з думкою про те, що ти тут сам. Це так жахливо!
– Ти правильно вчинила, що покинула мене. І даремно повернулася. Ти ж розумієш, що ми ніколи не зможемо одружитися.
