Текст книги "Нехай квітне аспідистра"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)
Ревелстон переказав подробиці розмови з містером Маккечні. Той, здавалося, розривався між почуттям люті на Гордона і тим, що не міг образити такого вельмишановного клієнта, як Ревелстон. Але, звісно, після такого скандалу не могло бути й мови про те, щоб Гордон залишився працювати в крамниці. Це позначиться на бізнесі, й окрім того містер Маккечні злився через те, що Флексман набрехав йому по телефону. Та найбільше його дратувала абсолютно неприпустима поведінка свого помічника. Ревелстон сказав, що той легше пережив би крадіжку грошей з каси. Звісно ж, сам Маккечні не вживав алкоголю. Гордон ніяк не міг второпати, чому в крамниці немає секретної шухляди з баром, тому й підозрював свого боса у прихованій схильності перехилити чарку: ніс у нього часто бував червоний. Та це, мабуть, через пристрасть нюхати тютюн. Хай там як, але Гордона викрили.
– Візбіч, певно, прибере мої речі собі до рук, – процідив Гордон. – Ну й біс із ними. Все одно я заборгував їй за оренду кімнати.
– Не переймайтеся, я все владнаю.
– Е, ні, друже. Я не можу дозволити вам оплачувати мої борги.
– Та годі вам! – обличчя Ревелстона спалахнуло рум’янцем. Якийсь час він дивився поперед себе невидющими очима, а тоді випалив: – Гордоне, давайте з вами домовимося, що ви поживете у мене, доки все не владнається. Я допоможу вам з фінансами і з усім рештою. Мені це геть не складно. І взагалі, це ж тільки тимчасово – доки ви не знайдете нової роботи.
Насупившись, Гордон відійшов до вікна. Він, звісно, передбачав, що саме так все і станеться. І знав, що має відмовитись, і хотів відмовитися, але йому забракло сили духу:
– Бракує лише стати вашим нахлібником.
– Припиніть, заради Бога! Куди ж ви підете?
– Не знаю, мабуть, шукати прихистку десь під мостом, саме там мені й місце.
– Навіщо ви так? Ви залишитесь тут, доки не знайдете нової роботи!
– Але де ж я її знайду? Роботи зараз ніде немає. Я можу рік її шукати. І я не ХОЧУ шукати нову роботу!
– Не кажіть такого! Роботи достатньо. Щось та знайдете. І Бога ради, не називайте себе нахлібником. Ми ж товариші. Якщо вам так уже хочеться, можете потім повернути мені гроші, якщо у вас буде така можливість.
– Якщо буде!
Зрештою, Гордон дозволив себе вмовити. Це було зрозуміло від самого початку. Він залишився у квартирі й дозволив Ревелстону поїхати до себе додому, заплатити Візбіч за оренду кімнати і забрати свої валізи. Навіть погодився взяти «в борг» два фунти на кишенькові витрати. Він почувався ніяково – жив за рахунок свого товариша. Яка ж це дружба? Глибоко в душі він не потребував допомоги, а хотів, щоб його залишили наодинці. Скоріше б уже дістатися дна. Він тут лишився тільки тому, що йому забракло духу піти.
Щодо пошуків роботи, то випадок був геть безнадійним. Навіть Ревелстон не міг прилаштувати свого товариша, незважаючи на всі свої зв’язки. Гордонові було добре відомо, що йому вже нічогісінько не світить в книжковій індустрії. Протягом наступних трьох днів він оббивав пороги всіх книжкових крамниць у місті: стискаючи зуби, вимагав зустрічі з менеджером, а через кілька хвилин розмови йшов геть. Всюди він чув ту саму відповідь – вакансій немає. Дехто набирав додатковий персонал на час Різдвяних свят, але Гордон таким не підходив – недостатньо інтелігентний на вигляд, та ще й не послужливий (до того ж у ході розмови швидко з’ясовувалося, що з попередньої роботи його звільнили за пиятику). На четвертий день він здався. А який сенс шукати далі? Тільки заради Ревелстона він удавав, що намагається влаштуватися на роботу.
Одного вечора він повернувся цілком виснажений і знервований через постійні відмови. Він не користувався транспортом і щоб зекономити гроші всюди ходив пішки. Ревелстон, теж щойно повернувшись з редакції, сидів у кріслі біля каміна і читав гранки.
– Як успіхи сьогодні? – запитав він, як завжди, піднявши на Гордона погляд.
Той промовчав. Так йому було легше. Інакше він би почав лаятися. Навіть не подивившись у бік Ревелстона, Гордон пішов до спальні, скинув взуття і впав на ліжко. Він ненавидів себе. Яке право він мав сюди повертатися? Щоб і надалі висіти у товариша на шиї? Він не збирався далі шукати роботу. Він мав би лишитися на вулиці, спати на площі просто неба і жебракувати. Але не міг на таке наважитися. Тут тепло і безпечно. Поклавши руки під голову і продовжуючи ненавидіти себе, він пролежав десь із пів години. У двері хтось подзвонив, Ревелстон пішов відчиняти. Мабуть, те стерво Герміона Слейтер, яка під час знайомства з ним кілька днів тому поводилася так, наче Гордон – порожнє місце. Та за кілька секунд до нього постукали.
– Так?
– До вас прийшли, Гордоне.
– До мене?
– Так. Вийдіть, будь-ласка. На вас чекають.
Чортихаючись, Гордон підвівся з ліжка. У вітальні на нього чекала Розмарі. Її прихід не викликав у нього подиву. Він знав, чому вона тут: висловити своє співчуття і дорікнути йому. Але зараз він не мав настрою розмовляти з нею. Він хотів лише, щоб йому дали спокій. Ревелстон був радий її бачити. Вона відразу ж сподобалася йому, тому він і вирішив запросити її, щоб вона трохи підбадьорила свого приятеля. Пославшись на якісь справи у редакції, він залишив їх наодинці.
Вони лишилися віч-на-віч. Гордон мовчки стояв біля каміна, руки в кишенях, на ногах – просторі капці Ревелстона. Не знімаючи капелюшка і пальта, Розмарі вагаючись зробила крок йому назустріч. Їй було боляче бачити його таким. За кілька днів він страшенно змарнів: мав вигляд занедбаного безробітного, обличчя схудло, заросло щетиною, під очима з’явилися мішки. Вона обережно торкнулася його руки, як жінка, що намагається зробити перший крок після сварки.
– Гордоне...
– Ну що? – сказав він, демонструючи роздратування.
Наступної миті вона була в його обіймах. Але вона сама кинулася до нього, він не зробив назустріч дівчині жодного кроку. Її голова впала йому на груди, плечі тремтіли, вона щосили намагалася стримати сльози. На Гордона реакція Розмарі навіювала нудьгу. Йому зовсім не хотілося, щоб хтось плакав у нього на плечі. Його шлях – у підворіття, він прагнув розчинитися у відчаї. Гордон механічно погладжував її по спині. Своїм приїздом Розмарі тільки все ускладнила. Йому абсолютно ні до чого були ці її бурхливі емоції.
Гордон легенько відсторонив її. Розмарі, як завжди, швидко опанувала себе.
– Гордоне, любий! Мені так шкода!
– Шкода через що?
– Через те, що ти втратив роботу і решту. Бідолашний ти мій!
– Я не бідолашний! І не треба жаліти мене, заради Бога!
Гордон вивільнився з її обіймів. Вона зняла капелюшка і поклала його на крісло. Розмарі хотіла дещо сказати; щось, на що не наважувалася всі ці роки. Вона більше не хотіла зволікати. Не такий у неї характер – ходити довкола.
– Гордоне, можеш для мене дещо зробити?
– Що саме?
– Повернешся до «Нового Альбіону»?
Ну звісно! А як же інакше? От і вона почала набридати йому з роботою, як і всі решта. А чого від неї можна чекати? Жінка є жінка. Дивно ще, як вона досі трималася. Повернутися до «Нового Альбіону»! Та це був єдиний його справжній вчинок у житті – піти звідти; єдине, чого він прагнув, – не піддаватися спокусам бога грошей. Та він не зміг згадати конкретної причини звільнення. В одному Гордон був твердо впевнений – нізащо не повернеться назад! І не бачив жодного сенсу сперечатися через це.
Знизавши плечима, він відвів погляд.
– Мене не візьмуть назад у «Новий Альбіон», – коротко відповів він.
– Візьмуть! Згадай, що містер Ерскін казав тобі, коли ти йшов звідти. Минуло тільки два роки, і до того ж їм завжди потрібні талановиті автори текстів. Тебе там усі пам’ятають. Я впевнена, що тобі варто тільки піти і попросити. І платитимуть тобі чотири фунти на тиждень, не менше.
– Чотири фунти! Це ж треба. Навіть аспідистру можна купити.
– Гордоне, зараз не до жартів.
– А я не жартую.
– Тобто ти не збираєшся повертатися? Навіть якщо тебе запросять?
– Нізащо! Навіть якщо пропонуватимуть п’ятдесят фунтів на тиждень.
– Але чому?
– Я вже сказав чому.
Розмарі замовкла. Нічого не вдієш. Постійно між ними стояло його вороже ставлення до грошей, він приділяв їм надмірну увагу, і вона ніяк не могла цього збагнути. Розмарі відчувала себе безсилою перед тріумфом безглуздої, абстрактної ідеї над здоровим глуздом. Як можна допустити, щоб кохана людина так калічила собі життя?
– Я не розумію тебе, Гордоне. Правда, – розлючено почала вона. – Лишився без роботи, скоро не матимеш що їсти, а піти працювати у пристойне місце відмовляєшся!
– Так, ти маєш рацію. Відмовляюся.
– Але ж ДЕСЬ працювати доведеться?
– Десь доведеться, але не в «ПРИСТОЙНОМУ» місці. Скільки можна пояснювати! Щось найду врешті-решт. Щось на кшталт своєї попередньої роботи.
– Не надто ж багато в тебе ентузіазму.
– Помиляєшся, сьогодні я весь день ходив по книжкових крамницях.
– І навіть не поголився! – зітхнула вона, за жіночою звичкою переключившись на геть інше.
Він почесав підборіддя.
– Сьогодні ні.
– І хто ж тебе візьме такого на роботу? Ех, Гордоне!
– Яке це має значення? У мене немає бажання щодня голитися.
– Поглянь, до чого ти докотився! – вигукнула вона. – Ти просто йдеш на ДНО!
– Можливо, там мені затишніше.
Вони продовжували сперечатися. Вперше в житті Розмарі розмовляла з ним таким тоном. По дорозі сюди вона пообіцяла собі, що не плакатиме, але зараз її знову душили сльози. Та найжахливіше те, що це не викликало в нього ані краплі співчуття, натомість навіювало лише нудьгу. Таке враження, що він більше НЕ МІГ зважати на неї, але зовсім не реагувати теж не міг. Швидше б вона зникла і залишила його наодинці! Наодинці! Дала йому спокій, щоб він міг дістатися дна і розчинитися у тому тихому світі, де гроші, зусилля і моральний обов’язок не мають жодного значення. Закінчилося все тим, що він пішов до іншої кімнати, зачинивши за собою двері. Це була їхня перша справжня сварка. Хтозна, чи остання. Байдуже! Гордон ліг на ліжко і запалив цигарку. Потрібно підшукати собі якесь інше місце. І якомога швидше! Завтра ж вранці треба забратися звідси. Досить сидіти на шиї у Ревелстона, досить підлаштовуватися під рамки пристойності. Краще вже впасти, пробити дно – на вулицю, до трудового табору, до в’язниці. Тільки там він почуватиметься спокійно.
Коли Ревелстон повернувся, Розмарі вже збиралася йти. Прощаючись, вона обернулася до нього і торкнулася його руки. Їй здавалося, що вона може говорити з ним, як з давнім знайомим:
– Містере Ревелстоне, будь-ласка СПРОБУЙТЕ переконати Гордона піти на роботу.
– Спробую зробити, що зможу. Це буде нелегко. Але думаю, щось знайдемо.
– Він так жахливо виглядає! Просто на наших очах опускається на дно. І це при тому, що для нього є ДОБРА робота. Варто йому тільки туди звернутися. Ви щось чули про «Новий Альбіон»?
– Так, і немало. Власне, від Гордона. Ми не раз говорили про це, – почесавши носа, відповів Ревелстон.
– Думаєте, він правильно вчинив, звільнившись звідти? – запитала Розмарі, підозрюючи, що Ревелстон підтримував Гордона у цьому рішенні.
– Звісно, це був не наймудріший крок, але в ньому є раціональне зерно: не можна брати участі в грабіжницькому переділі ресурсів капіталізму. Можливо, це звучить не надто практично, але ви мене, сподіваюся, зрозуміли.
– Теоретично – так. Але ж не тоді, коли він безробітний, а міг би влаштуватися туди без жодних зусиль. Хіба ж він МАЄ ПРАВО відмовлятися від такого шансу?
– З погляду здорового глузду – ні, але загалом – так.
– «Загалом». Ми не в тому становищі, щоб теоретизувати. І, здається, Гордон ЦЬОГО не розуміє.
Гордон нікуди не пішов уранці. Наважуєшся на таке рішення, збираєшся, вже ГОТОВИЙ зробити це, та з першими променями холодного вранішнього сонця рішучість кудись зникає. Затримається ще на день, подумав він; зрештою, «день» розтягнувся на п’ять днів, що минули від приїзду Розмарі. Тож він і далі жив за рахунок Ревелстона, вдаючи потуги пошуку роботу. За цей час на горизонті так і не з’явилося жодних перспектив. Вранці Гордон виходив з квартири й годинами вештався публічними бібліотеками, а тоді повертався додому, не роздягаючись падав на ліжко і курив цигарки – одну за одною. Йому не дозволяли піти страх вулиці та власна інертність. Ці п’ять днів перетворилися на пекло – для нього було нестерпно тут залишатися. Немає нічого ганебнішого, ніж висіти у когось на шиї, не маючи можливості віддячити. Ще гірше, коли той, у кого ти висиш на шиї, не хоче, щоб йому віддячували. Делікатність Ревелстона неможливо було переоцінити – він би радше помер, ніж визнав Гордона нахлібником. Сплатив його штраф, борг за оренду, виділив окрему кімнату у своїх апартаментах, «позичив» кілька фунтів – і все це видавалося за дружню послугу. Час від часу Гордон намагався піти, але результат завжди був однаковий.
– Послухайте, Ревелстоне. Я не можу більше тут залишатися. Я вже достатньо просидів у вас на шиї. Завтра ж зранку я піду.
– Друже, що це ви таке намислили? Не треба гарячкувати. У вас же... (навіть за таких очевидних обставин Ревелстон не міг відверто сказати Гордонові, що у нього «немає грошей»)... де ж ви будете жити?
– Хтозна. Та мені байдуже! Є ж усілякі притулки. Десь та влаштуюся! У мене ще лишилося кілька бобів.
– Не будьте таким впертим. Ви можете залишатися тут, доки не знайдете роботи.
– Але на це можуть піти місяці, я ж казав вам. А я так не можу.
– Що за маячня? Мені приємно мати вас за гостя.
У глибині душі Ревелстон, звісно, знав, що присутність Гордона не приносить йому задоволення. А хіба могло бути інакше? Ситуація просто жахлива. Між ними відносини завжди були напруженими. І так зазвичай буває, коли живеш за чийсь рахунок. Хоч як намагайся маскувати доброчинність, суть не зміниться: завжди існуватиме прихована ворожнеча між тим, хто дає, і тим хто приймає. Гордон розумів, що їхній дружбі кінець. Бо хай би що сталося в майбутньому, у їхніх спогадах назавжди залишаться ці важкі часи: ані вдень, ані вночі Гордона не залишало відчуття того, що він тягарем висить на шиї Ревелстона, що він повсякчас заважає. За обідом він майже нічого не їв, відмовлявся від цигарок Ревелстона (купив собі дешевих на ті гроші, що в нього лишилися), навіть не користувався пічкою у своїй кімнаті. Якби міг, то перетворився б на невидимку. Щодня до Ревелстона хтось навідувався, і всім було зрозуміло, в якому він тут статусі. «Чергова хатня тваринка» головного редактора, перешіптувалися між собою співробітники «Антихриста». Дехто навіть приревнував до нього. Тричі приїздила Герміона Слейтер (Гордон тікав щоразу, коли вона з’являлася на порозі). Якось вона приїхала увечері, і йому довелося до опівночі тинятися вулицями. Покоївка місіс Бівер теж бачила Гордона наскрізь – черговий «перспективний» молодий письменник, що сидить на шиї у бідолахи містера Ревелстона, – і не соромилася демонструвати свою неприязнь. Її улюбленим вивертом було зігнати його, хай би де він сидів, своєю мітлою: «А зараз, містере Комсток, я маю прибрати тут, якщо ви не заперечуєте».
Але зрештою, неочікувано для нього самого, Гордон отримав роботу. Якось вранці Ревелстон отримав листа від містера Маккечні. Той пішов на поступки (звісно, не настільки, щоб узяти Гордона назад на роботу, але він був готовий порекомендувати його в інше місце) і повідомив, що в Ламбеті власник книжкової лавки містер Чізмен шукає помічника. З листа було зрозуміло, що Гордонові достатньо тільки прийти туди, як і те, що там не найкращі умови. Гордон десь вже чув про цього містера Чізмена – у сфері книжкової торгівлі всі один одного знають, – але він не хотів іти до нього працювати. Насправді, Гордон взагалі не хотів більше працювати; йому хотілося заснути і тихенько опуститися на дно. Але він не міг підвести Ревелстона після всього, що той для нього зробив. Тож наступного ранку він вирушив у Ламбет довідатися про роботу.
Крамниця була розташована на околицях району на південь від мосту Ватерлоо і виявилася старою і убогою, ще й ім’я на вивісці було не Чізмен, а Елдрідж. Втім, у вітрині лежав старовинний фоліант і кілька атласів XVI сторіччя, які могли коштувати непогані гроші. Мабуть, містер Чізмен займався раритетними виданнями. Глибоко вдихнувши повітря, Гордон зайшов досередини.
На калатання дзвоника з глибини лавки вийшов якийсь лячний гном з гострим носом і широкими чорними бровами. На Гордона він подивився не сказати б що привітно, а коли заговорив, то майже не розтуляв губ: «Чим можу?» Гордон пояснив, хто він і навіщо прийшов. Кинувши на нього критичний погляд, старий мовив:
– Ага, отже, Комсток. Ходімо до кабінету. Я чекав на вас.
Гордон пішов за ним. Містер Чізмен виглядав доволі зловісно – коротун скидався на гнома. Та якщо тулуб у карликів зазвичай нормальної довжини, а от ноги закороткі, то у цього диспропорції мали геть іншу природу – ноги як ноги, а тіло ніби приплюснуло чимось (його сідниці мало не підпирали потилицю). Через це його фігура під час руху нагадувала ножиці. Плечі були широкі, масивні, руки довгі, а ще він час від часу різко крутив головою. Його одяг зовсім зашкаруб (видно, давно не праний) і виглядав брудним. Тільки вони дісталися кабінету, як пролунав звук дверного дзвоника – до крамниці завітав клієнт з книжкою з коробки «все по шість пенсів», що стояла на вулиці. Проте містер Чізмен не пішов до каси (її, мабуть, тут взагалі не було). Натомість дістав із жилета засмальцьований замшевий гаманець і почав копирсатися в ньому, прикриваючи своїми великими долонями.
– Люблю гроші тримати при собі, – пояснив він, кинувши на Гордона хитрий погляд.
Не лишалося сумніву, що містер Чізмен не полюбляв витрачати даремно ані слова, ані гроші. Під час розмови у кабінеті він розпитав Гордона про причину його звільнення з попереднього місця роботи, добиваючись зізнання у п’яному бешкеті, через який він загримів за ґрати. Власне кажучи, йому були відомі подробиці інциденту (кілька днів тому містер Маккечні розповів про них на якомусь там аукціоні). Чізмен відразу ж нашорошив вуха, бо саме шукав помічника, а п’яничці з такою репутацією можна було запропонувати менший оклад. Гордон зрозумів, що його хочуть використати, але власник крамниці не здався йому таким уже лиходієм. Він справляв враження людини, яка не проґавить нагоди обдурити, і навіть може познущатися, та водночас оцінить тебе з таким собі зверхнім гумором. Чізмен ввів Гордона у курс справи, розповів про торгівлю і повихвалявся своєю кмітливістю. Коли він посміхався, кутки його рота підіймалися так високо, що, здавалося, от-от проковтнуть його великого носа.
Він поділився з Гордоном ідеєю розширити бізнес. План полягав у тому, щоб відкрити бібліотеку, в якій можна було б брати книжки за два пенси. Звісно, облаштовувати її у магазині – погана думка (поціновувачів антикваріату таке відлякує), тож він узяв в оренду приміщення неподалік і повів Гордона на оглядини. Воно було розташоване трохи далі на тій самій вулиці, що й крамниця, між м’ясною лавкою, яку обсіли мухи, та елітним бюро ритуальних послуг (реклама у вітрині привернула увагу Гордона: «Кремація: Гідно. Гігієнічно. Недорого»).
Приміщення майбутньої бібліотеки складалося з однієї вузенької кімнати – фактично коридора з крихітним віконцем, дешевим столом, стільцем і шафою-картотекою. Полиці, на яких ще й досі не висохла фарба, поки ще були порожні. Гордон відразу ж зрозумів, що цій бібліотеці не досягти рівня Маккечні. Там тримали високу планку і не тримали книжок нижче рівня Делл (мали навіть твори Лоуренса і Гакслі). Для цього ж закладу цільовою аудиторією були представники нижчих класів – такі, як гриби після дощу, виростали по всьому Лондону. В такій бібліотеці не знайдеш жодної книжки, про яку б написали в огляді літературних новинок або назва якої більш-менш відома освіченому читачеві. Сюди потрапляє продукція нішових видавництв, для яких наймані автори штампують по чотири романи на рік – як сосиски на м’ясозаводі. Фактично це недолугі оповідання, які розтягують до обсягу романів і постачають власникам бібліотек за півтора шилінги за примірник. Діловито, так наче йшлося про поставки вугілля, Чізмен повідомив, що замовлення ще не зроблено. Сказав, що для початку замовить п’ять сотень найменувань. Полиці вже розподілили за тематичними блоками: «Еротика», «Кримінал», «Вестерни» тощо.
Містер Чізмен розповів Гордонові про умови роботи. Багато від нього не вимагалося – сидіти по десять годин у бібліотеці, видавати книжки, приймати гроші і відганяти волоцюг. Оклад – тридцять шилінгів на тиждень.
Гордон без вагань погодився. Містер Чізмен навіть розчарувався – очікував, що безробітний почне торгуватися, а він поставить його на місце, зловтішаючись його скрутним становищем. Але Гордона все влаштовувало. На такій роботі не може бути жодних НЕСПОДІВАНОК, так само як і амбіцій, а отже, і зусиль треба докладати мінімальних. На десять бобів менше – що ж, ближче до підворіття. Тим краще.
Гордон «позичив» у Ревелстона ще два фунти і орендував неподалік спальню з меблями. Чізмен зробив замовлення, і 20 грудня Гордон вийшов на роботу. Цей день збігся з його тридцятим днем народження.
