Текст книги "Нехай квітне аспідистра"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

8

Щойно годинник пробив першу, Гордон розчахнув двері крамниці й кинувся до відділення Вестмінстерського банку, що в кінці вулиці.

Він притримував піджак, притискаючи його правою рукою до грудей. Там, у внутрішній кишені, лежало дещо просто фантастичне – блакитний конверт з американською маркою, а в ньому чек на п’ятдесят доларів, чек на ім’я Гордона Комстока! Він сприймав конверт шкірою, йому здавалося, що той гарячий, мов жар. Увесь ранок Гордон відчував його у себе біля грудей і витягав що десять хвилин, аби вкотре подивитися на чек. Зрештою, чеки – річ підступна; якась дрібна помилка з підписом чи датою, і все – тобі не бачити грошей. І взагалі, ще й загубитися може, навіть зникнути, як золото з Ельдорадо.

Чек прийшов з «Каліфорнійської панорами» – американського часопису, куди він кілька місяців тому майже випадково надіслав свого вірша. Він давно про це забув, аж тут зранку такий лист! Жодна редакція в Англії ніколи так не напише – «ми були приємно вражені вашою роботою», і «зробимо все можливе» для того, щоб опублікувати його у наступному номері, і що вони «з радістю розглянули б» решту моїх творів («з радістю розглянули б»? «оце так-так, хлопче!» – сказав би Флексман). Гордон просто повірити не міг у те, що 1934 року знайшовся той, хто ладний заплатити за вірш півсотні доларів. Та ось перед ним чек, який виглядає доволі реалістично.

Гордонові кортіло якнайшвидше отримати ці гроші (зрештою, могло статись і таке, що банк відмовиться приймати чек). Перед очима вже вимальовувалися дивовижні картини: усмішки дівчат, пляшки дорогого вина, кухлі пива, новий костюм, пальто з ломбарду, вікенди з Розмарі у Брайтоні, новенька купюра у п’ять фунтів, яку він вручає Джулії. Передовсім – повернути борг сестрі, звісно ж. Він одразу згадав про неї, щойно побачив чек. Половину грошей треба було віддати їй. Скільки ж він «напозичав» у неї за всі ці роки! Увесь ранок ця думка ятрила йому душу. Гордон міг на пів години забути про неї, відволіктися на мрії про те, як витрачатиме ще не отримані гроші, та згодом образ Джулії знову поставав у його уяві. Старенька Джулія! Вона заслужила на свою частку. П’ять фунтів – то навіть не десята частина того, що він був їй винен. Зрештою, Гордон твердо вирішив – п’ять фунтів віддасть їй.

Банк прийняв чек без жодних заперечень. У Гордона не було свого рахунку, але там його добре знали (завдяки містерові Маккечні). До того ж раніше він уже отримував тут якісь свої гонорари. Після короткої консультації з керівництвом банку касир повернувся на місце:

– Якими купюрами, містере Комсток?

– П’ять фунтів і решту по фунту, будь ласка.

Касир через мідні ґратки просунув шість новеньких банкнот і жменьку шилінгів, крон і півкрон. Гордон висипав їх у кишеню, не перераховуючи. Він не розраховував отримати більше десяти фунтів за п’ятдесят доларів. Обережно згорнувши банкноту у п’ять фунтів, він вклав її у блакитний конверт. Це для Джулії. Треба відправити з найближчого поштового відділення.

Гордон не пішов додому обідати. Навіщо намагатися запхати у себе майже прозорий біфштекс, якщо у кишені десять фунтів? (Власне, не десять, а п’ять, але навіть це цілий статок.) Перебуваючи у полоні нових вражень, Гордон так і не зайшов на пошту. Дивно – варто грошам завестися в кишені, і відчуваєш себе геть іншою людиною; не багатієм, звісно, але набагато впевненішим у собі. Ще вчора він був невдахою, який потайки заварював чай на керосиновій лампі на Віллоубед-роуд. Натомість сьогодні з’явився Гордон Комсток – поет, якого знають по два боки Атлантики. Автор книжок «Миші» (1932) і «Принади Лондону» (1934). Майбутнє поеми тепер здавалося цілком визначеним – ще місяці три-чотири, і він її завершить. Біла обкладинка. Доля усміхнулася йому, і тепер Гордонові все до снаги!

Він зайшов поїсти до «Принца Вельського». Салат, пінта світлого і пачка «Золотого димку» – погуляв на кілька бобів. І попри це в кишені залишилося ще більше десяти (п’яти!) фунтів. Зігрітий пивом, Гордон сидів, міркуючи над тим, на що можна витратити решту. Новий костюм, чи вікенд біля моря, або день-другий у Парижі, чи кілька вечірок, або ж з десяток вечерь у ресторанах Сохо. Раптом Гордонові спало на думку: а чому б їм з Розмарі та Ревелстоном не повечеряти сьогодні втрьох? Треба ж відсвяткувати таку подію. Зрештою, не щодня тобі з неба на голову падають гроші. От вони сидять за столиком зі смачними наїдками і вином, і ціни їх зовсім не хвилюють – краса! Єдине застереження, яке стримувало Гордона, – не витратити всі гроші відразу. Та він міг собі дозволити виділити кілька фунтів на свято. За хвилину він уже телефонував Ревелстонові:

– Алло, Ревелстоне? Це Комсток. Послухайте, не хочете сьогодні повечеряти зі мною?

Голос на тому кінці дроту було ледь чути: «Е, ні! Це я вас запрошую!» Але Гордон наполягав на своєму. Він САМ хотів запросити Ревелстона на вечерю. Зрештою, той погодився: «Згода, дякую, з радістю». Ревелстон відразу ж здогадався, в чому справа (Гордонові звідкілясь надіслали гонорар, який він мав якнайшвидше витратити), але через свою природну скромність не міг наважитися відмовити тому. Лишилося визначитися з місцем. Ревелстон запропонував один із затишних ресторанчиків у Сохо. Та варто було йому натякнути, що поїсти там можна задешево, як Гордон навідріз відмовився. Що це ще за дурниці! Вони підуть до пристойного закладу. Гордон був готовий викласти за вечерю два-три фунти. То де зазвичай вечеряє Ревелстон? У «Модільяні»? Але його товариш відразу ж почав говорити про те, що там дуже... (але ні, навіть по телефону він не міг принизити Гордона словом «дорого»). Навіщо зайвий раз нагадувати Гордонові про його фінансове становище? Що ж, отже, «Модільяні»! Домовились зустрітися о пів на дев’яту. Чудово! Навіть якщо він і витратить на вечерю три фунти, у нього залишиться ще два на нові черевики, штани і жилет.

З Розмарі було простіше – з нею Гордон домовився відразу ж. Зателефонував їй на роботу. В «Новому Альбіоні» не любили кликати до телефону співробітників, але один раз можна зробити виняток. Після тієї невдалої поїздки за місто він отримав від неї лишень одного листа, та відтоді вони жодного разу не бачилися. Почувши голос Гордона, Розмарі зраділа: «Вечеря? Сьогодні? Звісно!» Тож за десять хвилин все було залагоджено. Гордон давно хотів познайомити Ревелстона з Розмарі, але якось не траплялося слушної нагоди. Як же легко зайва готівка вирішує такі питання!

Таксі мчало вечірніми вулицями. До ресторану їхати три милі, та зараз Гордон міг собі це дозволити. Не стане ж він економити, коли в кишенях є гроші. І навіщо обмежувати себе двома фунтами? Захоче – і більше витратить: три, навіть чотири фунти. Бодай на кілька годин забути про ці кляті гроші! О, до речі, він так і не надіслав Джулїї п’ять фунтів. Та нічого, завтра зранку відразу піде на пошту. Стара добра Джулія. Вона на них заслуговує!

Яке ж це приємне відчуття – влаштуватися на м’якому сидінні! Перед тим як виїхати, Гордон перехилив кілька чарок. Таксист – кремезний чолов’яга з пильним оком, схильний до філософських роздумів – поставився до нього з розумінням. Коли вони наближалися до центру, водій зупинився біля пабу за рогом. Він знав, що потрібно Гордонові, й був не проти приєднатися до нього, звісно, якщо клієнт готовий пригостити.

– Читаєте мої думки! – сказав Гордон, вилізаючи з таксі.

– Так, сер.

– Я швиденько.

– Звісно, сер. Не поспішайте!

– А ви не хочете?

– І хочу, і можу!

– То ходімо! – покликав Гордон.

Влаштувалися біля стійки. Водій таксі дістав цигарки. Гордон був у чудовому гуморі й вирішив викласти йому історію свого життя. До них підійшов бармен у білому фартуху:

– Що бажаєте, сер?

– Джин, – відповів Гордон.

– Два, – підхопив таксист.

На цій дружній ноті вони підняли свої склянки.

– Нехай щастить! – сказав Гордон.

– У вас сьогодні день народження, сер?

– В якомусь розумінні. День мого відродження, якщо можна так сказати.

– Я не кінчав університетів, сер.

– Це я в переносному сенсі.

– Гарна ця мова – англійська.

– Мова Шекспіра.

– А ви часом не письменник?

– А що, так занехаяно виглядаю?

– Та ні, сер. Маєте розумний вигляд.

– Що ж, ви вгадали. Я поет.

– Поет! Творите свій власний світ?

– Так, і він фантастичний.

Сьогодні Гордон мав ліричний настрій. Вони випили ще по склянці джину і повернулися до таксі, притримуючи один одного під руки. На цей момент за плечима Гордона було вже п’ять порцій джину. В тілі відчувалася така легкість – алкоголь теплою хвилею розтікався по венах. Відкинувшись на м’яку спинку заднього сидіння, він роздивлявся яскраві вивіски, які пролітали повз, і неонові вогні реклами зараз його заспокоювали, а не дратували. Таксі рухалося так плавно, що здавалося, наче пливеш у гондолі. Вся річ у грошах! Гроші змащують колеса! Гордон думав про вечір, який чекав на нього: смачна їжа, вишукане вино, приємна розмова, а найголовніше – жодного клопоту через гроші. Жодних думок про те, що «ми не можемо собі цього дозволити»! Звісно, Розмарі з Ревелстоном намагатимуться пригасити його запал, але він не відступить. Витратить стільки, скільки вважатиме за потрібне. Хоч би й усі десять фунтів! Принаймні п’ять – це точно. У голові знову промайнула думка про Джулію, але одразу ж і зникла.

На той час, коли вони дісталися «Модільяні», Гордон майже повністю протверезів. Велетень-швейцар, що застиг біля дверей, наче воскова фігура, з поважним виглядом відчинив двері, кинувши косий погляд на костюм Гордона. Ні, тут не було правил щодо одягу, але богема в цьому закладі віддавала перевагу дещо іншому стилю. Та Гордонові було начхати. Розпрощавшись з водієм таксі, він залишив йому півкрони на чай, змусивши погляд швейцара стати м’якшим. У цю мить на порозі з’явився високий аристократичний силует Ревелстона. З вигляду його обличчя було зрозуміло – він уже підраховував, скільки Гордону коштуватиме ця вечеря.

– А, от і ви, Гордоне!

– Вітаю, Ревелстоне! Розмарі з вами?

– Можливо, чекає всередині. Ми ж з нею ніколи не бачилися, і я навіть не знаю, як вона виглядає. Але послухайте, перш ніж ми зайдемо, я хотів би...

– А ось і Розмарі!

Усміхаючись, вона йшла їм назустріч легкою невимушеною ходою, наче швидкий катер, що спритно маневрує поміж огрядними баржами. Одягнута була, як завжди, мило – цього вечора капелюх сидів на її голівці під особливо провокаційним кутом. Гордонове серце закалатало, адже це була його дівчина! Його переповняла гордість – зараз він познайомить Ревелстона з нею. Розмарі була у доброму гуморі – було зрозуміло, що їхня суперечка під час подорожі залишилася в минулому. Можливо, вона трохи голосніше сміялася, ніж варто було б, але вона відразу сподобалася Ревелстону. Це і не дивно: Розмарі всім подобалася.

Інтер’єр закладу буквально засліпив Гордона своєю вишуканою аристократичністю. Розсувні столи з темного дерева, олов’яні підсвічники, картини сучасних французьких художників на стінах (одна з них була схожа на полотна Утрілло). Гордон розправив плечі – ну ж бо, сміливіше! Чого тут боятися? Зрештою, у тебе в кишені конверт з банкнотою у п’ять фунтів. Це, звісно, гроші Джулії, але з ними спокійніше. Як з талісманом. Ревелстон, прямуючи до свого улюбленого столика у кутку, трохи притримав Гордона і прошепотів до нього:

– Гордоне, послухайте мене...

– Що?

– Сьогодні я вас запрошую на вечерю.

– Нізащо! Це я вас запросив сюди.

– Я залюбки буду вашим гостем, але я не можу дивитися на те, як ви тринькаєте свої гроші.

– Так, більше ні слова про гроші, – сказав, як відрізав, Гордон.

– Дозвольте мені оплатити бодай половину рахунку.

– Ні, сьогодні пригощаю я, – твердо відповів Гордон.

Ревелстонові довелося поступитися. Біля їхнього столика вже стояв і усміхався огрядний офіціант-італієць. Але усміхався він не до Гордона, а до Ревелстона. Відчувши, що настав час дати про себе знати, Гордон відклав меню убік:

– Пропоную визначитися з напоями, – діловито розпочав він.

– Для мене пиво, – тут же замовив Ревелстон. – Обожнюю пиво.

– І для мене, – промовила Розмарі.

– Та годі вам, краще замовимо хорошого вина. Яке вам більше смакує – біле чи червоне? – І до офіціанта: – Принесіть, будь ласка, карту вин.

– У такому разі давайте замовимо бордо, «Медок» чи «Сен-Жульєн», – запропонував Ревелстон.

– Люблю «Сен-Жульєн», – підтримала Розмарі, якій пригадалося, що ця марка має бути однією з найдешевших.

Гордон подумки чортихнувся – і коли це вони встигли змовитися проти нього? Адже цілком очевидно, що вони всіляко намагалися втримати його від великих витрат, керуючись отим своїм «ти не можеш собі цього дозволити». Це зачепило ще більше Гордона. Може, взяти щось геть екстравагантне? Ігристе? Шампанське? Ні, шампанського вони нізащо не дозволять йому замовити. Ну й чорт з ними!

– У вас є «Асті»? – запитав він у офіціанта.

Обличчя того засяяло (він умить підрахував, скільки покладе собі в кишеню від його продажу). Офіціант зрозумів, що платить не Ревелстон, а Гордон, і почав торохтіти, звертаючись тепер уже до нього і вставляючи французькі словечка:

– «Асті», сер? Так, сер, є! Найкраще «Асті»! Très fin! Très vif![6]6
  Надзвичайно вишукане! Надзвичайно ігристе! (фр.).


[Закрыть]

Ревелстон кинув на Гордона стурбований погляд. «Ти не можеш цього собі дозволити», – читалося в ньому.

– Це якесь з ігристих вин? – запитала Розмарі.

– Так, мадам. Там багато бульбашок. Très vif! Пшик! Як фонтан! – допомагав собі жестами офіціант.

– «Асті», – повторив Гордон, перш ніж Розмарі встигла зупинити його.

Ревелстон почувався ніяково. Він знав, що за таку пляшку Гордонові доведеться віддати десять-п’ятнадцять шилінгів. Але той вдавав, ніби нічого не помічає, і завів розмову про Стендаля, про якого згадав у зв’язку з герцогинею Сенсевериною, почуття якої «вирували, як асті у келиху». Тим часом принесли «Асті» у відерці з льодом (не за правилами, подумки зауважив Ревелстон). Вилетів корок, і пінистий струмінь полився у широкі келихи. З першим ковтком атмосфера за столом змінилася – всі троє відчули дію вина: Розмарі заспокоїлася, Ревелстон припинив нервувати через гроші, а Гордон перестав удавати із себе поважного сера. Їли тарталетки з анчоусами, запеченого лосося, смаженого фазана під хлібним соусом, але в основному випивали і розмовляли. І якою ж жвавою була та розмова (принаймні, так їм самим здавалося)! Говорили про беззмістовність сучасного життя і культури; а про що іще говорити? І як завжди, хоча й дещо інакше (бо тепер у кишені в нього були гроші), Гордон критикував сучасність: кіно, таблоїди, кулемети! Цього разу його голос не був пронизаний таким болем – викривати світ, що доживає свої останні дні, набагато легше з келихом вина у руці і делікатесами на столі. Всі троє вправлялися у високодумстві, іронізували. А Гордон сповна насолоджувався своїм зірковим часом – тільки те й робив, що критикував знаних авторитетів: Шоу, Джойса, Єйтса, Гакслі, Льюїса, Гемінґвея. Кілька дошкульних фраз – і всі відправлялися на смітник. Як же хотілося, щоб ці веселощі не кінчалися! І зараз Гордону, звісно ж, здавалося, що все це триватиме вічно. Розмарі випила один келих «Асті», Ревелстон – два, а Гордон, допиваючи третій, помітив, що його роздивляється дівчина за сусіднім столиком. Струнка, елегантна, з порцеляновою шкірою і мигдалевидними очима – відразу видно, що багатійка. Гордон зацікавив дівчину, вона намагалася вгадати, хто він такий. А він продовжував жартувати, сипати гострими фразами. І тут без грошей не обійшлося! «Змащують і колеса, і мозок», – подумав Гордон. Але чомусь друга пляшка «Асті» такого захвату не викликала. Спочатку Гордонові було ніяково замовити ще одну.

– У вас знайдеться ще одна пляшка такого ж? – запитав він у офіціанта.

– О так, сер! Mais certainement, monsieur[7]7
  Звісно, мсьє! (фр.).


[Закрыть]! – з ентузіазмом відповів він.

– Гордоне, зупинися! Не треба, – спробувала напоумити його Розмарі.

– Що не треба?

– Замовляти ще одну пляшку. Годі вже.

– Дідько! Принесіть нам іще одну пляшку!

– Так, сер!

Втупивши погляд у свій келих, Ревелстон потер ніс і подивився на Гордона:

– Гордоне, дозвольте мені заплатити за цю пляшку. Мені буде приємно.

– Е, ні!

– У такому разі замов пів пляшки, – попросила Розмарі.

– Цілу пляшку, – повторив Гордон офіціантові.

Після цього запал згас. Вони так само продовжували розмовляти і жартувати, але дотепність Гордона якось потьмяніла, і дівчина за сусіднім столиком відвернулася. Друга пляшка – майже завжди помилка. Це те саме, що ще раз пірнути у воду перед тим, як поїхати додому: хай би яким теплим був день, хай би як тобі подобалося плавати, але останній заплив завжди залишає відчуття смутку. Вино більше не дарувало відчуття магії, здавалося, що й піниться воно вже не так, і бульбашок стало менше (вишуканий напій немов перетворився на звичайну брагу, яку п’ють тільки заради того, щоб якнайшвидше сп’яніти). Гордон відчув, що алкоголь вдарив йому в голову, а точніше сказати, відчув, що досяг балансу між станом тверезості і сп’яніння (коли здається, що тіло твоє розпухло і важко ворушити пальцями). Та попри це, твереза його частина чудово чула все, що відбувається навколо. Розмова більше не викликала такого захвату. Розмарі з Ревелстоном намагалися поводитися стримано – як пара, яка щойно посварилася. Говорили про Шекспіра. Почалося довге обговорення «Гамлета». Всім стало нудно. Розмарі мало не позіхала. Твереза половина Гордона робила якісь зауваження, а сп’яніла лише спостерігала за всім і переповнювалася гнівом. Зіпсували йому весь вечір, хай їм біс! Навіщо було починати цю суперечку через другу пляшку? Все, чого йому зараз хотілося, – це напитися і покінчити з цим усім. Гордон випив дві третини другої пляшки. Але ж хіба від цього ігристого сп’янієш як слід? Зараз би пива – і пінтами, квартами! Справжньої випивки! Але що вдієш. Пізніше замовить. В конверті ще є п’ятірка – може собі дозволити.

Майстерно замаскований серед інтер’єру годинник пробив десяту.

– Будемо рушати? – запитав Гордон.

Ревелстон дивився на свого товариша благальним поглядом: «Дозволь мені оплатити половину рахунку з тобою», – читалося в ньому. Але Гордон його ігнорував.

– Їдьмо в кафе «Імперіал»! – оголосив він.

Навіть рахунок не зупинив його (два фунти за їжу і ще півтора за випивку). Цієї суми він нікому, звісно ж, не показав, але Ревелстон і Розмарі бачили, як він платив. Кинувши офіціанту чотири фунти, Гордон зверхньо додав: «Решту можете залишити собі». Окрім грошей у конверті, у нього залишилося ще десять бобів. Ревелстон допомагав Розмарі одягнути пальто. Поведінка Гордона вивела його з рівноваги. Він і подумати не міг, що вечеря стане в таку суму. Йому боляче було бачити, як Гордон розкидається грошима. Гордона страшенно бісив похмурий вигляд товариша. Чому вони ніяк не заспокояться? У нього є ще цілих п’ять фунтів. І він мав намір спустити їх усі, до останнього пенні. Зовні Гордон виглядав і тримався доволі пристойно.

– До кафе, мабуть, поїдемо на таксі, – сказав Гордон.

– Краще прогулятися! – почала заперечувати Розмарі. – Тут недалеко.

– Ні, ми викличемо таксі.

Сівши у таксі поруч з Розмарі, Гордон, незважаючи на присутність Ревелстона, хотів було обійняти свою подругу, аж раптом з вікна прямісінько йому в чоло хлинув потік холодного повітря. Гордон умить прийшов до тями – йому здалося, що він прокинувся посеред ночі від кошмару з чітким усвідомленням того, що от-от помре і що все його життя – одна велика невдача. Десь хвилину він сидів непорушно. Він чудово розумів, яку дурість вчинив – узяв і викинув просто на вітер п’ять фунтів. На мить перед його очима промайнув образ Джулїї, її сивина, її потьмяніле обличчя. Стара добра Джулія! Присвятила йому все своє життя, а він тільки те й робить, що тягне з неї фунт за фунтом, а тепер навіть не має мужності зберегти цих п’ять фунтів, щоб надіслати їй! Сама лише думка про це вмить повернула тверезість. Скоріше б утекти від цих думок і випити, випити! Так кортіло повернути те відчуття радощів, яке захопило його, як тільки вони переступили поріг «Модільяні». За вікном промайнула яскрава вітрина: італійська бакалійна лавка ще працювала. Гордон постукав у скло до водія і, ледь таксі загальмувало, поліз через коліна Розмарі до виходу.

– Гордоне, ти куди?

– За захватом!

– Що?

– Краще запастися випивкою зараз, за півгодини паби зачиняються.

– Ні, Гордоне! Я не дозволю тобі знову пити. Сьогодні ти вже достатньо випив.

– Чекайте на мене.

Він вийшов з лавки, тримаючи в руці пляшку к’янті. Хазяїн крамнички люб’язно відкоркував її. Розмарі з Ревелстоном тільки зараз здогадалися, що Гордон, напевно, добряче хильнув ще до ресторану. Вони неабияк стривожилися. До кафе вони все ж таки зайшли, але думали тільки про те, як би відправити свого товариша додому. «Будь ласка, не дозволяйте йому більше пити», – шепотіла Ревелстону Розмарі за спиною Гордона. Той тільки похмуро кивав головою у відповідь. Гордон впевнено крокував попереду, не помічаючи нікого довкола. Вони сіли за столик і замовили каву, ледь відмовивши Гордона замовляти бренді. Всім трьом було якось не по собі в цій просторій, задушливій залі з химерним інтер’єром, серед шуму сотень голосів, дзвону посуду і гуркоту джаз-оркестру. Всім їм хотілося залишити це місце. Ревелстон продовжував нервувати через гроші, Розмарі через те, що Гордон напився, а Гордон ніяк не міг вгамуватися, а тепер його ще й почала діймати спрага. Звісно, це була його ідея прийти сюди, але зараз він хотів піти. А от сп’янілій його частині й досі хотілося свята. Так і бачив перед собою барну стійку з кранами для крафтового пива і кухлі, з яких піна ллється через край. Гордон кинув погляд на годинник – зараз майже половина одинадцятої, а за пів години вже зачиняться навіть вестмінстерські паби. Ще можна встигнути (пляшку пива планувалося залишити на потім). Розмарі сиділа навпроти і розмовляла з Ревелстоном, вдаючи спокій, хоча видно було, що вона стурбована. Вони й досі говорили про Шекспіра. Гордон терпіти не міг Шекспіра, а от роздуми Розмарі про його творчість пробуджували у ньому страшенний потяг до дівчини. Її лікті спиралися на стіл, сама вона ледь нахилилася вперед – так, що під тканиною сукні чітко окреслилися її маленькі груди. Гордон згадав її оголене тіло, яке не так давно лежало перед ним на холодній траві. Це його дівчина! Він може займатися з нею коханням тоді, коли йому захочеться. І він вже сьогодні збирався втілити свою мрію в життя. А чому б і ні? Вечір добігав кінця. Вони б могли без жодних проблем знайти якийсь затишний готель, в якому ніхто не ставитиме їм зайвих запитань. Гордон і досі не витратив ті п’ять фунтів. Він спробував грайливо торкнутися своєю ногою її туфельки, але замість цього наступив їй на пальці. Вона відсахнулася від нього.

– Ходімо звідси, – різко сказав Гордон і відразу ж підвівся.

– Так, ходімо, – з полегшенням у голосі погодилася Розмарі.

Вони знову повернулися на Ріджент-стріт. Вдалечині мерехтіли вогні Пікаділлі. Розмарі подивилася у бік автобусної зупинки.

– Уже пізно. Я маю бути вдома до одинадцятої.

– Що за нісенітниці! Спершу ми знайдемо пристойний паб. Ще встигаємо випити пива.

– Ні, Гордоне, тільки не в паб! Я більше не можу пити. І тобі не варто.

– Дурниці! Ходімо!

Обійнявши її, він повів дівчину вниз по вулиці, тримаючи так міцно, ніби боявся, що вона втече. Про Ревелстона він геть забув. Той плентався позаду них і ніяк не міг наважитися залишити їх наодинці (глибоко в душі він відчував, що його обов’язок – наглядати за Гордоном). Розмарі спробувала вирватися з міцних обіймів свого супутника.

– Куди ти мене ведеш, Гордоне?

– У темний провулок. Хочу поцілувати тебе.

– Не думаю, що я цього хочу.

– Ну звісно, хочеш.

– Ні!

– А я кажу так!

Зрештою Розмарі піддалася. Розгублений Ревелстон залишився чекати їх на розі Ріджент-стріт. Пара завернула за ріг, опинившись на темній вузенькій вуличці. З під’їздів довколишніх будинків виглядали бліді, густо обсипані пудрою, обличчя повій. Розмарі стало ніяково. Гордон кинув:

– Певно, вважають тебе за свою.

Обережно поставивши пляшку на тротуар, він раптом схопив Розмарі і притиснув її до стіни. Далі стримуватися не було жодних сил. І витрачати час на прелюдії він теж не збирався, тож почав жадібно, незграбно цілувати її. Спершу Розмарі не опиралася, але її налякала його напористість. Від Гордона тхнуло алкоголем, і вона почала відвертатися, відштовхуючи його від себе.

– Припини, Гордоне!

– Чому?

– Що ти робиш?

– А ти як думаєш?

Нависнувши над нею, він намагався задерти поділ її сукні, похапцем перебираючи тканину руками. Це її вкрай розізлило, і вона почала люто вириватися з його обіймів.

– Гордоне, припини зараз же!

– Але чому?

– Якщо ти не зупинишся, отримаєш ляпаса!

– Отримаю ляпаса?

– Йди геть!

– А згадай-но, як нам було в неділю, – хтиво прошепотів він.

– Гордоне, востаннє попереджаю: якщо не відчепишся, я тебе вдарю!

– А от і не вдариш!

Він грубо запустив руку їй під сукню. Розмарі відчувала, ніби її мацає якийсь незнайомець. Вона більше не була його дівчиною, а стала лишень одним із жіночих тіл. Ця думка вразила її. Нарешті, вирвавшись від нього, вона вліпила йому добрячого ляпаса і вмить відскочила.

– Навіщо ти це зробила? – запитав Гордон, притискаючи долоню до щоки.

– Я не маю наміру цього терпіти. Їду додому. Завтра сам усе зрозумієш.

– Як би не так! Ти приїхала зі мною, а отже, і поїдеш зі мною.

– Бувай, – кинула вона і пішла геть.

Гордон хотів був наздогнати її, але відчував, що ледь може пересувати ногами. І взагалі, який в цьому сенс? Він поплентався назад до Ревелстона, стурбованого як Гордоновим станом, так і парочкою повій, що отиралися поруч. «Добряче напився», – подумав Ревелстон, побачивши бліде обличчя товариша, на якому червонів слід від ляпаса.

– А куди ділася Розмарі? – запитав він.

– Пішла, – махнувши рукою, відповів Гордон. – Але це не привід припиняти веселощі.

– Гордоне, послухайте: вам час їхати додому спати.

– Так, спати, але не наодинці.

Гордон вдивлявся у місяць, що висів над його головою. Зненацька накотилася втома. Обличчя палало, тіло обм’якло і розпухло, а голова, здавалося, от-от лусне від напруги. Ще й неонові вогні миготять довкола. Якось усе збіглося докупи – його внутрішній стан і зловісний блиск, що залив площу і нагадував вогні корабля, який іде на дно. Вхопивши Ревелстона за руку, Гордон озирнувся.

– Б’юся об заклад, вогні пекла виглядають так само.

– Мені б не хотілося в цьому переконатися, – сказав Ревелстон, виглядаючи таксі. Він мав негайно відвезти Гордона додому і вкласти його спати.

Гордон намагався зрозуміти власні відчуття. Що це? Блаженство чи агонія? Це жагуче відчуття, яке розривало зсередини, лякало його до смерті. Та твереза частина його хотіла жити. Він і досі чудово усвідомлював усі свої дії, розумів, що завтра шкодуватиме про те, що накоїв сьогодні. Викинув на вітер п’ять фунтів, які належали Джулії, образив Розмарі. А завтра настане час розплати. «Додому! Скоріше додому», – волав голос тверезості в його голові. «Котися під три чорти!» – відповідав йому голос сп’янілого Гордона. Останньому все ще хотілося продовження вечора. І ця його частина перемогла. Годинник навпроти показував за двадцять одинадцяту. Хутчіш, доки паби не зачинилися! Haro! La gorge m’ard[8]8
  Чорт! В горлі так пече! (фр.).


[Закрыть]! Поетом знов заволодів ліричний настрій. Аж раптом він відчув під рукою щось кругле, гладеньке – відкоркована пляшка к’янті! Ревелстон стояв поруч, намагаючись зупинити таксі. Він почув за спиною якийсь звук. Обернувшись, побачив, як Гордон, закинувши голову, п’є вино просто з пляшки.

– Агов, Гордоне!

Ревелстон підскочив до Гордона і вихопив пляшку у нього з рук. По його сорочці потекла цівка вина. – Заради Бога, Гордоне, схаменіться! Ви що, хочете, щоб вас забрали у поліцію?

– Я хочу випити, – насупився Гордон.

– Але тут не можна пити!

– Тоді ведіть мене у паб!

Ревелстон розгублено почесав носа.

– О Господи! Тільки не тут, посеред тротуару. Гаразд, ходімо. Вип’єте краще там.

Обережно вставивши корок назад у пляшку з к’янті, поет вчепився за лікоть свого товариша (хоча в цьому не було жодної потреби – він міцно тримався на ногах). Пропустивши потік машин, вони перейшли дорогу і попрямували далі до Геймаркету.

У пабі висів густий пивний туман з гострим запахом віскі. Біля барної стійки товпилися спраглі пропустити по останній пінті пива перед його закриттям. Гордонові не становило проблеми протиснутися між товстуном-комівояжером, що попивав «Гіннес», і високим худорлявим чоловіком з обвислими вусами, словниковий запас якого обмежувався фразами «це ж треба!» і «от як!» Гордон жбурнув на стійку півкрони.

– Кварту міцного, будь ласка!

– Де великі кухлі? – гукнула жінка за барною стійкою, відміряючи в склянку віскі й водночас стежачи за годинником.

– На горішній полиці, Еффі, – пролунав голос господаря з іншого кінця зали.

Жінка тричі натиснула на кран і підсунула Гордонові повний кухоль пива. Оце так келих! Гордон підняв його догори – оце так вага! Ну що ж, до справи! Довгий ковток пива розтікся по його горлу. Він ледь не вдавився. Наступний ковток приснув через носа. Гордон почув крик господаря: «Зачиняємося! Останні замовлення, джентльмени!» Передихнувши, Гордон знову повернувся до свого кухля. Три ковтка – і по всьому.

– Агов! Повторіть!

– От як? – з подивом відреагував худорлявий чоловік.

– Добре пішло? – поцікавився комівояжер.

Ревелстон спостерігав за Гордоном здалеку – кинув на нього повний докору погляд і похитав головою, соромлячись висловити свій осуд вголос. «Вам час зупинитися», – хотів сказати він. Поет намагався міцніше утвердитися на ногах – було вже не так просто зберігати рівновагу. Здавалося, що голова розбухла до нечуваних розмірів, тіло налилося свинцем. Він ліниво підняв кухоль, але більше не хотів пити. Його вже нудило від запаху пива – бридка, жовта рідина, що нагадує сечу. «І я маю це проковтнути?» – подумав Гордон. Але шляху назад не було. «Тоді навіщо ти сюди прийшов? Маєш випити все до кінця! Ковтай! Ну ж бо!»

Аж раптом сталося щось страшне: горло відмовилося приймати пиво чи то пиво не хотіло текти в рота, але рідина вихлюпнулася на Гордонове підборіддя. Вона була всюди. Просто якийсь потоп! Рятуйте! Він кашляв, задихаючись, а люди порснули врізнобіч, аби бризки не потрапили на них. Бах! Кухоль упав на підлогу. Гордон захитався – все довкола поплило перед очима, він падав, втрачаючи свідомість. Єдина надійна точка опертя – чорний пивний кран, який стирчав просто перед його носом. Він вхопився за нього, щоб не впасти. За якийсь час карусель зупинилася, у голові розвиднилося. За стійкою репетувала жінка: