Текст книги "Нехай квітне аспідистра"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)
Вони зупинилися біля хвіртки. Ревелстон узявся рукою за залізний прут огорожі.
– Не передумали? – запитав він, особливо не наполягаючи.
– Ні, дякую, час повертатися додому.
Ревелстон уже зібрався було відчиняти хвіртку, але зупинився. Дивлячись кудись удалечінь, він мовив:
– Послухайте, Гордоне, я можу вам щось сказати? Ви не будете ображатися?
– Кажіть.
– Мені страшенно не подобається вся ця ситуація з вашою дівчиною. Те, що ви не можете її нікуди запросити, і таке інше. Все це виглядає досить паскудно.
– Не переймайтеся.
Почувши від Ревелстона слово «паскудно», Гордон усвідомив, що перегнув палицю. І так завжди – спершу ляпне щось, а потім шкодує.
– Маю зізнатися, я трохи переборщив.
– Послухайте, Гордоне. Давайте я позичу вам десять фунтів. Запросите свою дівчину на вечерю чи поїдете кудись на вихідні. А там, можливо, щось і зміниться. Мені боляче думати...
Гордон різко пирхнув, майже роздратовано – аж зробив крок назад, ніби образившись. Але проблема була в тому, що спокуса пристати на пропозицію друга практично взяла над ним гору. На ці гроші можна було б стільки всього влаштувати! Перед очима вже стояла картина: як вони з Розмарі сидять у ресторані, на столі велика тарілка з виноградом і персиками, у відерці охолоджується пляшка червоного вина, десь поруч метушиться офіціант.
– Та ви що!
– Не відмовляйтеся. Послухайте, я хочу дати вам ці гроші В БОРГ.
– Дякую, але я хотів би зберегти нашу дружбу.
– Вам не здається, що це звучить доволі буржуазно?
– А ви справді вважаєте, що даєте мені В БОРГ? Я вам і за десять років не зможу цього боргу повернути.
– Нічого страшного, – сказав Ревелстон, відвівши погляд. Йому довелося вимовити це вголос: – У мене немало грошей.
– Це мені відомо. І саме тому я не хочу брати у вас в борг.
– Знаєте, Гордоне, ви іноді такий впертий!
– Нічого не можу з цим вдіяти.
– Що ж, в такому разі гарного вечора.
– І вам гарного вечора.
Десять хвилин по тому Ревелстон був у таксі. Поруч з ним сиділа Герміона. Повернувшись додому, він побачив її у вітальні – вона дрімала у великому кріслі навпроти каміна. За будь-якої нагоди його подруга засинала, мов кошеня. І що довше вона дрімала, то більше енергії мала після пробудження. Коли він нахилився до неї, вона сонно потягнулася до нього, вигинаючи спину й усміхаючись; від тепла каміна її щічки зарум’янились.
– Філіпе! Де ти був? Я зачекалася.
– О, я був з товаришем, Гордоном Комстоком. Навряд чи ти про нього чула. Він поет.
– Поет? І скільки він у тебе позичив?
– Ніскільки. Він не такий, як інші. У нього специфічне ставлення до грошей, до того ж він має деякі упередження. Але він дуже талановитий.
– Знову ти зі своїми поетами! Ти виглядаєш втомленим. Коли ти вечеряв?
– Взагалі-то я ще не вечеряв.
– Не вечеряв? Чому?
– Тут така річ... Не певен, що ти зрозумієш... Втім, справа ось у чому.
Ревелстон пояснив. Герміона залилася сміхом і випросталася в кріслі.
– Філіпе, ти просто старий бовдур! Пропустив вечерю, щоб догодити цьому паскудникові! Тобі треба поїсти, і то негайно! А твоя помічниця вже пішла додому. Чому б тобі не найняти повноцінної прислуги? Не розумію цього твого стилю життя. Їдьмо, повечеряємо в «Модільяні».
– Але вже по десятій. Там зачинено.
– Нічого подібного. Вони працюють до другої. Я зателефоную їм і забронюю столик. Не дозволю тобі заморити себе голодом.
У таксі вона, ще напівсонна, поклала голову йому на плече. Від думав про безробітних Мідлсборо – як вони товчуться у маленькій комірці й зводять кінці з кінцями за двадцять п’ять бобів на тиждень. Але Мідлсборо був так далеко, а його дівчина тут – зовсім поруч. До того ж він неабияк зголоднів, а вечеряти за його улюбленим столиком в кутку ресторану «Модільяні» – не те саме, що сидіти на твердих дерев’яних лавках за залитими пивом столами у дешевому пабі. Герміона крізь сон продовжувала давати йому настанови:
– Філіпе, скажи, чому ти обрав таке життя?
– Воно не таке вже й жахливе.
– Ні, жахливе! Навіщо прикидатися жебраком і жити в цій дірі без прислуги, ще й товаришувати з такими людьми?
– З якими «такими»?
– Такими, як цей твій приятель-поет. З усіма цими людьми, які друкуються у твоєму виданні. Всі вони роблять це тільки для того, щоб тягти з тебе гроші. Звісно, я знаю, що ти соціаліст. Всі ми сьогодні соціалісти. Але я не розумію, яким чином це зобов’язує тебе витрачати на них свої гроші й заводити таких друзів. Можна бути соціалістом і зберігати гідний рівень життя – це все, що я хочу сказати.
– Герміоно, будь-ласка, не називай їх людьми нижчого класу!
– Але чому? Вони і є нижчий клас, хіба ні?
– Це принизливе поняття. Називай їх краще представниками робітничого класу.
– Гаразд, нехай будуть представники робітничого класу. Але від цього вони не почнуть пахнути трояндами.
– Не варто так говорити про них, благаю тебе, – м’яко попрохав він.
– Знаєш, Філіпе, іноді мені здається, що ці люди тобі подобаються.
– Звісно, подобаються.
– Боже, як це бридко!
Вона замовкла, втомившись від суперечки, обійнявши його, мов сонна русалка. Від неї віяло жіночим ароматом – потужною мовчазною агітацією проти справедливості й гуманізму. Розрахувавшись з водієм таксі, вони вийшли перед рестораном «Модільяні» і рушили до вхідних дверей, аж раптом перед ними як з-під землі виріс жебрак. Наче послужливий вуличний пес, він обережно наблизився до Ревелстона, немов остерігаючись, щоб той його не вдарив. Його бліде, спотворене обличчя опинилося біля самого носа Ревелстона. «На чай не знайдеться, сер?» – протягнув жебрак. З його рота тхнуло гнилими зубами. Ревелстон з відразою відсахнувся від нього й інстинктивно поліз до кишені, але Герміона, підхопивши його попід руку, швиденько затягла до ресторану.
– Ти готовий останній пенні віддати!
Вони сіли за свій улюблений столик в кутку. Герміона ліниво перебирала пальцями виноград, а Ревелстон, неабияк зголоднівши, замовив стейк і пів пляшки божоле. Старий сивий офіціант, давній приятель Ревелстона, хутенько приніс замовлення. М’ясо й досі парувало. Ревелстон провів по стейку ножем – соковита багряна середина виглядала доволі апетитно. В цей час безробітні у Мідлсборо вже хроплять у своїх твердих ліжках, повечерявши сандвічем з маргарином і чаєм без молока. Він накинувся на смажене м’ясо із захватом пса, якому вдалося вкрасти овечу ніжку.
Гордон поспішав додому. На вулиці холодно, лише п’яте грудня, а вже справжня зима. За заповіддю Божою відрізати б свою плоть! Вологий вітер люто свистів, нагинаючи верхівки голих дерев. Різким поривом вітру... В Гордоновій голові зазвучали рядки вірша, над яким він почав працювати в середу й до цієї миті спромігся тільки на шість рядків. Зараз вони не викликали в нього відрази. Дивина, та зустрічі з Ревелстоном завжди поліпшували його настрій. Однієї розмови було достатньо, щоб піднестися духом. Навіть коли вона була не дуже приємною, у Гордона не залишалося відчуття, що він невдаха. Пошепки він повторював рядки вірша. Не такі вони вже й погані, зовсім не погані. Тоді почав згадувати, що наговорив редактору за вечір. У своїх висловлюваннях він був щирим. Принизливість зубожіння! Але їм цього не зрозуміти. Побутову скруту можна пережити, але приниження, це жахливе відчуття приниження! Воно, ніби індульгенція, дає іншим право ставитися до тебе як до худоби. Але Ревелстон цьому не вірить. Він надто пристойна людина. Йому здається, що можна зберегти гідне ставлення до себе, навіть перебуваючи в статусі жебрака. Та він краще знає! Гордон підіймався сходами, подумки повторюючи «він краще знає».
У коридорі на столику на нього чекав лист. Його серце завмерло. Цими днями таку реакцію в нього викликали абсолютно всі листи. Перестрибуючи через кілька сходинок, він влетів до своєї кімнатчини, замкнув її на ключ і запалив світло. Лист був від Дорінга.
Любий містере Комсток!
Дуже прикро, що ви не змогли завітати до нас цієї суботи. Я хотів вас де з ким познайомити. Ми ж повідомили вам, що вечірку перенесли з четверга на суботу, хіба ні? Дружина запевняє, що попереджала.
В будь-якому разі, 23-го ми влаштовуємо чергову вечірку – чаювання напередодні Різдва, так би мовити.
Час не змінився. Ви зможете приїхати? Тільки цього разу не переплутайте дати!
Щиро ваш,Пол Дорінг.
Гордона поміж ребрами вхопила судома. Дорінг вирішив удати, що припустився помилки, що насправді не хотів його образити! В будь-якому разі він не міг у суботу піти в гості – по суботах він працює в книгарні, але запрошення для нього все одно мало значення.
Коли Гордон перечитав слова «хотів вас де з ким познайомити», його серце почало нити. Оце так пощастило! А що як він міг познайомитися з редакторами якихось впливових видань? Зрештою, вони могли б запропонувати йому написати рецензію на якийсь новий роман абощо, могли б зацікавитися його поезією. На мить йому так закортіло повірити в те, що Дорінг говорив правду. Можливо, вони СПРАВДІ попередили його, що вечірку перенесли на суботу. Можливо, він би навіть пригадав, якби доклав зусиль, а може, і знайшов би листа серед купи зіпсованого паперу. Але ж ні! Він поборов цю спокусу. Дорінги НАВМИСНО його образили. Він бідний, а отже, і ображати його дозволено. Так вже у людей заведено. В цьому він твердо переконаний і має залишатися вірним собі.
Він підійшов до столу, розірвавши листа. З підвіконня на нього дивилася аспідистра – темно-зелена, бридка, патетична. Сівши на стілець, він узяв до рук горщик з аспідистрою і почав уважно її роздивлятися. Між ними була якась прихована неприязнь. «Я тебе переживу», – процідив він крізь зуби.
Знайшовши чистий аркуш паперу, Гордон схопив ручку і написав посередині дрібним, акуратним почерком:
Любий ДОРІНГУ!
У відповідь на ваш лист – А не пішли б ви...!
Щиро ваш,ГОРДОН КОМСТОК.
Він поклав листа у конверт, написав адресу і вийшов на пошту за марками. Краще надіслати його сьогодні – вранці вже буде не те. Рішуче вкинув його у поштову скриньку – і на одного друга стало менше.
6
Ох уже ці жінки! З ними самі лише проблеми! Якби ж то можна було позбутися цього жадання або принаймні жити, наслідуючи закони тваринного світу – лише зрідка переривати затяжні періоди цнотливості спалахами нестримної пристрасті. Взяти б, до прикладу, сільського півня – потоптав курку, зістрибнув і вмить про неї забув, наче нічого й не було. А тоді поводиться так, мов своїх подружок зовсім не помічає, а як тільки наблизяться – тюкне, щоб знали своє місце. І до виховання нащадків його не залучають. Пощастило ж півню! А от у раба Божого геть інша доля, доводиться все життя страждати, розриваючись між спогадами і муками сумління.
Цього вечора Гордон навіть не намагався вдавати, що працює. Одразу ж після вечері він вийшов на вулицю і повільно покрокував на південь. Жінки й далі володіли його думками. Ніч стояла м’яка, зовсім не холодна. Сутінки оповив туман, наче восени. Був вівторок, а грошей у Гордона лишилося чотири пенси. Він міг би піти посидіти в «Гербі» – напевно, Флексман з приятелями зараз був там. Але спогад про «Герб» навіяв на нього нудьгу, хоча в моменти цілковитого безгрошів’я це місце здавалося йому райським куточком. Він терпіти не міг запаху пива, задухи і стійкого чоловічого душку. До того ж там не зустрінеш жінок, окрім тієї, що стояла за барною стійкою із загадковою посмішкою, яка обіцяє все і водночас нічого.
Ех, жінки, жінки! Густий туман перетворював перехожих на привидів, силуети яких ледь вгадувалися на відстані не більше двадцяти ярдів; хіба що у блідому світлі ліхтарів де-не-де мелькали дівочі обличчя. Згадалася Розмарі. Він думав про неї увесь вечір. Сам лише спогад про її мініатюрне, але міцне тіло, яке він так і не побачив оголеним, викликав у нього сильну образу. Яка жорстока несправедливість – наділити людину бажаннями і позбавити можливості їх задовольнити! Хіба може брак грошей бути для цього причиною?! Хіба можна позбавляти людину її невід’ємного права, природного єства? Крокуючи вперед, вдихаючи холодне повітря, він відчув, як його груди наповнюються відчуттям надії. Він майже повірив у те, що десь попереду, у темряві, на нього чекає таємнича незнайомка. Але розумів, що це самообман – ніхто на нього не чекає, навіть Розмарі. Жодної звістки за останні вісім днів. Маленька негідниця! За вісім днів не написати жодного слова! Хоча знає, як багато значать для нього її листи. І чудово розуміє, що робить: демонструє, що їй немає жодного діла до його жалюгідного безгрошів’я та очікування теплих слів від неї. Цілком можливо, що більше вона ніколи й не напише. Він їй набрид; набрид тому, що у нього ніколи немає грошей. А на що тут ще можна розраховувати? Він не має над нею жодної влади. Немає грошей – немає і влади. Чим іще може прив’язати жінку до чоловіка, як не грошима?
Назустріч йому йшла молоденька дівчина. У світлі ліхтаря вдалося її розгледіти. Звичайна дівчина, представниця робітничого класу – без капелюшка, років вісімнадцяти, з кругленьким і рожевим, наче дика троянда, личком. Помітивши на собі його погляд, вона вмить повернула голову в інший бік. Боялася зустрітися з ним поглядом. З-під затягнутого паском на талії плаща виглядали стрункі ніжки. Він уже зібрався було розвернутися і піти слідом за нею. Але який сенс? Тільки б налякав її. Ще поліцейського гукне. «От і перша сивина вкрила мої золотаві пасма». Старий, побитий життям – які там жінки!
Жінки, жінки! Можливо, у шлюбі все інакше? Та Гордон давно заприсягся – ніколи не одружуватися. Шлюб – це пастка, яку налаштував бог грошей. Варто тільки втрапити на гачок, як опинишся в ній – і до гробової дошки будеш прикутий до «тепленького місця». Хіба ж це життя? Законні плотські втіхи в тіні аспідистри! Прогулянки з дитячим візочком, романи на стороні, за які отримаєш від суворої дружини скляною карафкою по голові – чорт!
Та все одно він розумів – таки доведеться колись одружитися. Шлюб – не найприємніша річ, та альтернатива ще гірша. На мить йому захотілося відчути, як це – бути одруженим, закортіло опинитися в тій пастці. І цей шлюб має бути справжнім: у багатстві і в бідності, допоки смерть не розлучить нас. Старий традиційний християнський шлюб з обітницями. Якщо вже подружня зрада і станеться, та муситимеш ВИЗНАТИ, що це була зрада. І жодних американських казочок про вільне кохання. Втамувавши голод бажання, стікаючи соком плоду забороненої пристрасті, повзти назад додому. І от над головою здіймається скляна карафка, починається скандал, діти плачуть, теща метає блискавки. Може, це краще цієї твоєї свободи? Принаймні, таким є реальне життя.
Та як же ти одружишся з двома фунтами на тиждень? Гроші, гроші, всюди потрібні гроші! Підступність всієї ситуації в тому, що поза шлюбом не завести пристойних відносин з жінкою. У пам’яті пронеслися спогади десятирічної давнини – скільки подружок він мав. З пів дюжини, так точно. Були й повії. «Comme au long d’un cadavre un cadavre etendu[4]4
«Як мрець коло мерця, лежав у темнині...» (фр.). (Шарль Бодлер, «Квіти зла», XXXII, переклад Д. Павличка).
[Закрыть]...» Щоразу все починалося з його пристрасної наполегливості, а закінчувалося вульгарною зрадою. І знову гроші. Без них тобі нічого запропонувати жінкам. Та й обирати не доводиться – береш ту, яка погодиться, і згодом тікаєш, звісно. Вірність коштує грошей, як і інші цінності. У нього і з жінками не складалося через цей його бунт проти грошей, відмову погоджуватися на «тепленьке місце» заради стабільності. Зрікаючись грошей, він зрікався і жінок. Тут маєш вибирати щось одне: або служити богу грошей, або забути про жінок. І обидва шляхи були абсолютно неприпустимі.
За рогом промайнула велика світла пляма, було чути гул жвавого натовпу – двічі на тиждень на Лутон-стріт влаштовували нічний базар. Гордон повернув ліворуч і пішов поміж торгівельними рядами. Людей було стільки, що доводилося вивертатися, щоб протиснутися між ними. Під світлом електричних гірлянд на прилавках лежав товар – багряні шматки м’яса, гори помаранчів, купи зелених голівок броколі, зашкарублі тушки кроликів зі скляними очима, зв’язки домашньої птиці, що гордовито виставляла груди вперед, наче військові на параді. Картина трохи підбадьорила Гордона. Йому подобалася ця метушня, відчуття, що життя б’є ключем. Дивлячись на такі нічні базари, сповнюєшся надією, що для Англії ще не все втрачено. Та навіть тут йому не вдавалося позбутися відчуття самотності. Повз проходили молоді дівчата, роздивляючись дешеву спідню білизну і відповідаючи веселими усмішками галасливим хлопцям, що йшли за ними. І жодна з них навіть не дивилася у бік Гордона. Для них він був невидимий.
Над одним із прилавків над виробами зі штучного шовку схилили голівки троє дівчат – ніжний цвіт гвоздики і флокса. Серце забилося швидше. Звісно, жодна з них на нього навіть не глянула. Але от одна підняла свою голівку. Та вмить знову опустила її донизу. Її щічки порожевіли – відсахнулася від його відвертого, сповненого жаги погляду. «Тепер тікають від мене ті, які раніше так мене хотіли». Він рушив далі. Якби ж тільки тут була Розмарі! Він би все їй пробачив. Навіть те, що за тиждень не надіслала йому жодної звісточки. Вона все, що в нього є – єдина жінка, яка здатна врятувати його від принизливої, гнітючої самотності.
У цю мить він підвів очі й побачив те, що змусило його серце калататися ще сильніше. Він закліпав очима – подумав, що йому здалося. Але ні! Це була РОЗМАРІ!
Вона йшла йому назустріч – всього за двадцять-тридцять ярдів від нього. Наче сюди її привело його бажання. Поки що вона його не бачила – гнучка, жвава фігурка хутко оминала калюжі з брудом, з-під чорного чоловічого капелюха ледь можна було розгледіти обличчя. Наддавши ходи, він гукнув до неї:
– Розмарі! Агов, Розмарі!
Чоловік у синьому фартуху, який розкладав рибу на сусідньому прилавку, з подивом глянув на Гордона. Розмарі його не чула.
– Розмарі, Розмарі! – ще раз гукнув він.
І ось коли їх розділяло лишень кілька ярдів, вона зупинилася і підвела на нього очі.
– Гордоне, а ти що тут робиш?
– А ти?
– До тебе приїхала.
– Але як ти дізналася, що я буду тут?
– Ніяк. Я завжди йду до тебе цією дорогою.
Іноді Розмарі приїздила до Гордона на Віллоубед-роуд. Чекала на ґанку, доки місіс Візбіч підніметься до свого орендаря і з невдоволеним виразом обличчя повідомить, що «до нього з візитом якась молода особа». Тоді вони з Гордоном ішли гуляти вулицями. До помешкання Розмарі ніколи не запрошували, навіть у вітальню. Такі вже були правила. З уст місіс Візбіч слова «молода особа» звучали як звістка про пацюка, зараженого чумою. Гордон обняв Розмарі за плечі й притягнув до себе.
– Розмарі! О, який же я радий тебе бачити! Я був таким самотнім. Чому ти не приїздила раніше?
Відкинувши його руку, Розмарі відсахнулася і подивилася на нього поглядом, сповненим люті.
– Відпусти мене зараз же! Я дуже зла на тебе, майже вирішила більше ніколи з тобою не бачитися після того жахливого листа, якого ти мені надіслав.
– Якого жахливого листа?
– Ти все чудово розумієш.
– Ні, не розумію. Але давай краще підемо кудись звідси – туди, де можна спокійно поговорити.
Він спробував взяти дівчину за руку, але вона вирвала її, хоча продовжувала йти поруч. Кроки Розмарі були коротші й швидші. Поряд із ним вона здавалася маленьким пухнастим звірятком – якоюсь білочкою. Насправді ж вона була не набагато нижчою за Гордона і лишень на кілька місяців молодшою. Але ніхто б ніколи не наважився назвати її старою дівою під тридцять, якою вона насправді й була. Жваве, енергійне дівчисько з густим чорнявим волоссям і дуже виразними бровами на трикутному личку, що ніби зійшло з портрета XVI сторіччя. Як тільки вона знімала капелюха, в очі одразу ж впадало три білястих пасма на маківці. І вона геть не переймалася через те, що варто було б щось зробити з передвісниками сивини. І досі вважала себе юною дівчиною, такою її бачили й довколишні. Хоча, якщо придивитися, на її обличчі вже проступили перші ознаки старіння.
Поруч з Розмарі Гордон крокував впевненішою ходою. Він пишався своєю подругою. Люди помічали її, а отже, і його. З нею він більше не почувався невидимим для жінок. І вдягалася вона завжди дуже гарно – для Гордона залишалося загадкою, як їй вдавалося так пристойно виглядати зі своїми чотирма фунтами на тиждень. Особливо йому був до вподоби її капелюх – плаский, з широкими крисами (вони тоді саме входили в моду). Було в ньому щось зухвале. Це складно пояснити, але якимось чином форма цього капелюха пасувала до вигину її спини.
– Мені подобається твій капелюх, – сказав він.
Її вуста відтінила легка усмішка.
– Мені теж, – сказала вона, грайливо вдаривши по крисах капелюха.
Розмарі й далі ображалася на Гордона. Всіляко уникала його доторків. Нарешті, коли вони проминули всі ряди рундуків, вона зупинилася і суворо запитала:
– І що ти собі думав, коли писав мені того листа?
– Тобто?
– Що ти хотів сказати словами «ти розбила моє серце»?
– А хіба не так?
– Що ж, варто було б.
– Не знаю, тобі, певно, видніше.
Гордон відповів жартівливим тоном, але його слова змусили Розмарі уважніше придивитися до нього – занедбана зовнішність, бліде виснажене обличчя, волосся, за яким хтозна-скільки не доглядали. Її лице відразу ж стало м’якшим, хоча вона й продовжувала сердитися. «Чому він зовсім не стежить за собою?» – подумала вона. Дівчина пригорнулася до нього, Гордон обійняв її за плечі, і вони застигли у міцних обіймах, переповнених ніжністю і досадою.
– Гордоне, ти найжалюгідніша істота!
– Чому це?
– Невже так важко стежити за собою? Ти ж як опудало! Подивись лише на це дрантя!
– Цілком відповідає моєму статусу. На два фунти на тиждень не розженешся.
– Але ж це не означає, що треба ходити вбраним, як опудало! Подивися на цей ґудзик, він же геть розламаний.
Повертівши ґудзика в пальцях, вона з жіночою цікавістю підняла вицвілу краватку, очікуючи побачити, що на сорочці ґудзиків узагалі немає.
– Ну звісно! Жодного ґудзика! Гордоне, ти просто нестерпний.
– Кажу тобі, я на такі речі не зважаю. Мій дух вищий за це.
– Але ж ти міг би віддати сорочку мені, я б їх попришивала! О Боже, Гордоне! Ти навіть не поголився! Яке неподобство! Хоча б це ти в змозі робити кожного ранку?
– Я не можу собі дозволити голитися щоранку, – з образою промовив він.
– Гордоне, ти про що? Поголитися нічого не коштує!
– А от і ні. На все потрібні гроші: на чистоту, пристойний вигляд, енергійність, самоповагу – на все. Вся річ у грошах! Я тобі мільйон разів казав про це!
На вигляд доволі тендітна, Розмарі міцно стисла Гордона в обіймах, подивившись на нього як на неслухняного малюка, до якого вона, попри це, мала ніжні почуття.
– Яка ж я дурепа!
– Чому це?
– Тому що кохаю тебе!
– Ти кохаєш мене?
– Звісно. І ти це знаєш. Кохаю до безтями, хоча для цього, вочевидь, немає вагомих підстав.
– Тоді давай відійдемо в якийсь темний куток. Я хочу тебе поцілувати.
– О, так, можу собі це уявити! Цілуватися з чоловіком, який не поголився.
– Що ж, новий досвід.
– Що ж тут нового, Гордоне? Ми знайомі два роки.
– Ну годі вже.
Їм вдалося знайти темний закуток за будинками. Єдине місце, де вони могли залишитися наодинці, – це вулиця. Він притис її до холодної цегляної стіни, і вона, довірливо піднявши обличчя, припала до нього з дитячою ніжністю. І хоча вони відчували дотик тіл одне одного, було таке враження, ніби між ними є якийсь бар’єр. І поцілунок її був дитячим, невпевненим – вона бачила, що він чекає на нього. Так було завжди. Лише зрідка йому вдавалося пробудити в ній справжнє жагуче бажання, а коли навіть вдавалося, ці спогади швидко зникали з її пам’яті, тож йому щоразу доводилося починати все спочатку. В її маленькому тендітному тілі відчувався опір. Їй страшенно хотілося пізнати справжню фізичну близькість, але водночас вона цього боялася. Це б знищило її молодість, той її молодий світ, в якому не було місця сексу і в якому вона воліла жити.
– Ти мене кохаєш? – запитав він, відірвавшись від її вуст.
– Звісно, дурнику. Чому ти постійно питаєш мене про це?
– Мені подобається чути, як ти це кажеш. Чомусь мене завжди беруть сумніви.
– Але чому?
– Ти могла б передумати, наприклад. Варто визнати, я геть не ідеал для юної дівчини. Мені тридцять. Життя мене добряче потріпало.
– Ти кажеш дурниці, Гордоне! Так говориш так, ніби тобі не тридцять, а сто років. Ми ж однолітки, ти пам’ятаєш?
– Так, але ти виглядаєш молодшою.
Розмарі потерлася своєю щічкою об його щетину. Вони дотикалися животами, і Гордон подумав про те, як ці два роки жадав її. Наблизивши свої губи до її вушка, він прошепотів:
– Ти колись погодишся переспати зі мною?
– Так, колись. Але не сьогодні.
– Завжди те саме «колись». Я чую це вже два роки.
– Знаю, але нічого не можу з собою вдіяти.
Він сильніше притис Розмарі до стіни, зірвав з неї смішного капелюха і зарився обличчям в її волосся. Це просто нестерпно – бути так близько до неї і не досягти жодного результату. Він узяв її за підборіддя, підняв її маленьке личко, вдивляючись у нього і намагаючись роздивитися найдрібніші рисочки майже у цілковитій темряві.
– Пообіцяй, що будеш зі мною, Розмарі! Пообіцяй це мені!
– Кажу ж тобі, мені потрібен ЧАС.
– Так, звісно, я не маю на увазі, що це має статися конче зараз. Але пообіцяй, що це станеться незабаром, як тільки випаде нагода.
– Я не можу, не можу цього пообіцяти.
– Скажи «так», Розмарі! БУДЬ ЛАСКА!
– Ні.
Продовжуючи пестити її обличчя, він промовив:
– Що це означає?
Гордон пояснив їй.
– Я не можу, Гордоне. Не можу.
– Скажи «так», Розмарі! Скажи! Хіба сказати «так» не так само просто, як сказати «ні»?
– Ні, не так само просто. Для тебе, можливо, й так. Ти чоловік. У жінок все інакше.
– Ну скажи «так», Розмарі! «Так!» Це ж геть просто. Ну ж бо! Давай.
– Господи, Гордоне, люди подумають, що ти вчиш папугу розмовляти.
– Хай йому біс! Це не смішно.
Не було сенсу далі продовжувати сперечатися. Вони знову вийшли на головну вулицю і пішли далі. Із зовнішнього вигляду Розмарі, з того, як вона вдягалася, як виглядала, можна було багато сказати про її виховання і життєвий досвід. Вона була чотирнадцятою дитиною в одній з тих великих постійно голодних родин середнього класу. Батько її був юристом. Сестри давно повиходили заміж, або навчали дітей у школі, або клацали на друкарських машинках в офісах. Брати працювали на фермах у Канаді чи на чайних плантаціях на Цейлоні або служили в якихось сумнівних полках у Британській Індії. Як і будь-яка дівчина, чия юність була сповнена активної діяльності, вона не поспішала розлучатися з дівоцтвом. Розмарі хотілося залишитися дівчиною. Тому вона й була такою незрілою в інтимному сенсі – зберігала вірність цнотливій атмосфері великої родини. Вона з молоком матері увібрала два правила: жити чесно і не лізти в чужі справи. Вона була справді великодушною – настільки, що жодного разу не дорікнула Гордонові через те, що він мало заробляє.
Гордонові все це було чудово відомо, але зараз він переймався геть іншим. У світлі ліхтарів поруч з підтягнутим, струнким тілом Розмарі він почувався неотесаною потворою. Жалкував, що вранці не поголився. Нишком опустивши руку в кишеню, щоб перевірити, чи не загубив він свій дріб’язок, намацав монети, що залишилися – чотири шилінги і чотири пенси. Еге ж, на вечерю не запросиш. Знову доведеться вештатися вулицями, в кращому разі заскочити в «Ліоне» на чашку кави. От же паскудство! Розважатися з порожніми кишенями!
– Ось так, що не кажи, а все зрештою зводиться до грошей, – продовжив він.
Ці слова здивували Розмарі.
– Тобто, «все зводиться до грошей»? – піднявши очі, запитала вона.
– Тобто, що у мене все не так, як у людей. Бо в основі всього лежать гроші. Особливо в основі наших стосунків. Саме через них ти і не можеш мене покохати. Вони – як перешкода на шляху наших почуттів. Я відчуваю це щоразу, коли цілую тебе.
– Гроші! Який в біса стосунок до нас із тобою мають гроші, Гордоне?
– Гроші мають стосунок до всього. Були б вони у мене, ти б мене покохала.
– Що за дурниці? Авжеж, ні.
– Ти б просто нічого не могла вдіяти. Хочеш сказати, що гроші не роблять чоловіка більш гідним кохання? Поглянь на мене! Подивись на це обличчя, подивись на цей одяг, на мій вигляд. Думаєш, так би я виглядав, якби заробляв по дві тисячі на рік? Якби у мене було більше грошей, я був би зовсім іншою людиною.
– Якби ти був зовсім іншою людиною, я б тебе не покохала.
– Дурниці. Сама подумай: ти б спала зі мною після весілля?
– Що це за запитання такі? Ну звісно! Інакше навіщо одружуватися?
– Так-так! А якби у мене був непоганий статок, ти б вийшла за мене заміж?
– Чому ти про це запитуєш? Ти сам знаєш, що ми не можемо дозволити собі весілля.
– Так, знаю. Але якби могли, вийшла б за мене?
– Не знаю. Мабуть, так.
– Ага! Ось бачиш, гроші справді мають значення!
– Ні, Гордоне, ні! Так нечесно! Ти все перекручуєш.
– Ні, не перекручую. Як будь-яка жінка, в глибині душі тобі хочеться грошей. Ти б хотіла, щоб я мав гарну роботу, хіба ні?
– Певна річ, але все не так, як ти це бачиш. Авжеж, мені б хотілося, щоб тобі більше платили.
– Тобто ти б хотіла, щоб я й надалі працював у «Новому Альбіоні»? Щоб повернувся туди і знову почав вигадувати рекламу для Кью-Ті соусу і сніданків швидкого приготування? Цього ти хочеш?
– Ні, я ніколи такого не казала.
– Але думала про це. Всі жінки так думають.
Гордон був неправий, і він це розумів. Розмарі ніколи навіть на думку не спало б запропонувати йому повернутися до «Нового Альбіону». Але цієї миті він думав не про це. Його боляче вразило те, що Розмарі вкотре відмовила йому у близькості. Та разом із тим Гордон був задоволений собою – все-таки він не помилявся у своїх переконаннях. Між ними стояли гроші. Знову ці кляті гроші! І тут Гордон вибухнув саркастичною промовою:
– Ви, жінки, завжди применшуєте масштаби наших задумів. Нам без вас ніяк, а від вас зажди чути те саме: «Заховай свої моральні цінності подалі і заробляй більше грошей». «Заховай свої моральні цінності подалі, цілуй дупу керівництву і купи мені шубу – таку, щоб була кращою, ніж у сусідки», – ось що у вас на думці. Хоч куди подивися, всюди чоловіки, в яких на шиях висять жінки і тягнуть їх донизу – до жалюгідної вілли на кілька господарів у передмісті з меблями в оренду, з портативним радіопередавачем і аспідистрою на підвіконні. Жінки тільки стримують наш розвиток. Стоять на шляху прогресу. Але в нього я й сам не вірю, – невдоволено сказав Гордон.
– Гордоне, ти кажеш ДУРНИЦІ! Наче жінки винні в усіх гріхах.
– Бо, зрештою, так воно і є. Бо саме жінки слідують заповідям грошей. А чоловіки тільки потурають їм. А що ще їм робити? Так, ми сповідуємо це, але не віримо. Та рушійною силою тут є жінки. Жінки зі своїми віллами у передмісті, шубами, дітлахами і аспідистрами.
