Текст книги "Доводи розсудку"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Розділ VIII

Від цього часу капітан Вентворт і Енн Елліот бували в одному середовищі. Незабаром вони обідали разом у містера Мазгроува, тому що здоров'я хлопчика не могло більше бути для тітоньки приводом для відсутності, і це дало початок низці обідів та інших зустрічей.

Тепер перевірялося, чи можуть відродитися давні почуття; обоє не могли не згадувати минулого, до нього увесь час зверталися. Він не міг не згадувати рік змовин у своїх розповідях і описах; бувши моряком і маючи товариську вдачу, декілька разів протягом першого ж вечора назвав він важливий у його долі шостий рік: «Це було в шостому році»; «Це сталося ще до того, як я пішов у море в шостому році»; і хоч голос його не затремтів, і хоч вона не мала жодної підстави вважати, що, коли він це сказав, його погляд зупинився на ній, Енн, добре його знаючи, одразу ж зрозуміла, що на нього, як і на неї, напосіли спогади. Йому на думку, звичайно, спало те ж саме, що і їй, не завдавши, безумовно, такого ж болю.

Вони не розмовляли між собою, спілкуючись не більше, ніж вимагає проста ввічливість. Колись такі дорогі одне для одного! А тепер одне для одного ніщо! А був же час, коли з усіх гостей, які наповнювали вітальню в Апперкроссі, їм було важче за всіх наговоритись одне з одним. За винятком, мабуть, подружжя Крофтів, на її погляд, неймовірно щасливих і дружних (іншого такого винятку Енн не припускала навіть серед сімейних пар), не було тут двох сердець, таких же відкритих, смаків, таких же схожих, почуттів, між якими була така ж згода, та облич, таких же милих. А тепер вони чужі; ні, гірше, ніж чужі, тому що їм ніколи не зійтися. Це розрив на віки вічні.

Коли він говорив, вона чула той самий голос, пізнавала ту саму душу. Усі, хто тут зібралися, були в цілковитій необізнаності відносно флоту, і його дуже багато розпитували, особливо обидві міс Мазгроув, не спускаючи з нього очей, увесь час питали про життя на борту, як моряки проводять свій день, що їдять і таке інше; і, коли вони дивувалися, що там усе влаштовано так зручно й розумно, він відповідав їм із лагідною усмішкою, яка нагадувала Енн про ті часи, коли вона сама нічого не знала про флот, і її звинувачували в тому, що вона вважає, нібито морякам на борту доводиться обходитись без їжі, без кухаря, який би її готував, без слуг, які б її подавали, і навіть без ножів і виделок.

Вона слухала, заглиблена в думки, доки раптом не почула голосний шепіт місіс Мазгроув, яка не могла утриматися від ніжних ремствувань:

– Ах, міс Енн, якби Небесам було завгодно пощадити мого бідолашного сина, зараз би він, наважусь сказати, був зовсім іншим!

Енн, стримуючи посмішку, терпляче вислуховувала місіс Мазгроув, яка продовжувала виливати свою душу, і, як наслідок, на кілька хвилин утратила нитку загальної розмови.

Коли їй нарешті пощастило спрямувати свою увагу на те, чим зараз для неї було більш природно цікавитись, виявилося, що панночки Мазгроув тільки-но увійшли до вітальні з «Флотськими відомостями» (то були перші «Флотські відомості», які коли-небудь з'являлися в Апперкроссі) і разом занурилися в них, усім своїм виглядом показуючи намір розшукати судна, якими командував капітан Вентворт.

– Першим вашим кораблем, я пам'ятаю, був «Змій»; що ж, пошукаємо «Змія».

– Ви його тут не знайдете. Він зовсім зносився, і його вже списали. Я був останнім, хто ним командував. Він уже тоді ні на що не був придатний. Однак вважалося, що може ще зо два роки походити в близьких водах, і тому мене послали на ньому до Вест-Індії.

Панночки були вкрай здивувані.

– Адміралтейство, – продовжував він, – час від часу розважається, надсилаючи кілька сотень душ у море на корабель, який ні до чого не придатний. У них так багато клопоту, у їхніх руках тисячі людських життів, і коли вже їм думати про те, чию відсутність менш помітять на березі.

– Оце так, – вигукнув адмірал, – які нісенітниці іноді каже молодь! У цілому світі ніколи не було сторожового корабля, кращого за «Змія» в його славетні дні! Серед усіх старих сторожових кораблів не знайти йому рівного! Тобі дуже пощастило, що ти одержав такий корабель! Ним сподівалися командувати чоловіків зо двадцять, і з більшими заслугами. Тобі дуже пощастило, що ти так швидко одержав корабель, не відзначившись ніякими особливими заслугами!

– Я дуже високо ціную своє щастя, – замислено відповів капітан Вентворт. – Я дуже радів своєму призначенню. Мені було вкрай треба піти в море, необхідно було чимось зайнятися.

– Не сумніваюсь. І навіщо тобі було залишатися на березі цілих півроку? Коли чоловік ще не одружений, він не залишається довго на суші.

– Ах, капітане Вентворт, – вигукнула Луїза, – уявляю, як ви сердилися, коли роздивились, який старий корабель вам підсунули!

– Але я й раніше добре знав, що це судно собою являє, – відповів він, посміхаючись. – Я міг би знайти в ньому стільки ж нового, скільки ви знайшли б у старій ротонді, яку вже надягали майже всі ваші знайомі, якби якогось дуже дощового дня її довелося одягти й вам. О! Для мене він був добрим старим «Змієм». Він робив усе, що я хотів. Я знав, що буде саме так. Я знав, що або ми разом підемо на дно, або він у всьому буде мене слухатись; і, поки я на ньому плавав, ніколи не штормило два дні підряд; я ловив каперів собі на втіху, а наступної осені, дорогою додому, мені знову пощастило – я натрапив на той самий французький фрегат, який шукав. Я привів його до Плімута; щастя й там мене не залишило. Ми й шести годин не простояли в Зунді, як на чотири дні заповзявся такий шторм, який би й за два дні здолав бідного старого «Змія»; нас би не врятувала й близькість Великої Держави. І ще через добу я став би хоробрим капітаном Вентвортом у жалобній рамці в куті газетного аркуша, а якщо я загинув на сторожовому кораблі, ніхто б за мною не журився.

Енн нічим не виказала своїх почуттів; панночки Мазгроув, навпаки, почали ремствувати так само голосно, як і щиро.

– І, мабуть, саме тоді, – тихо сказала місіс Мазгроув, нібито думаючи вголос, – саме тоді він перейшов до «Лаконії», де й познайомився з нашим бідолашним хлопчиком. Чарлзе, синку мій, – покликавши його, – спитай капітана Вентворта, де він познайомився з твоїм бідолашним братом. Завжди я це забуваю.

– Це було в Гібралтарі, матусю. Діка надіслали хворим до Гібралтара з рекомендаційним листом від попереднього капітана до капітана Вентворта.

– Ох! Чарлзе, скажи капітанові Вентворту, щоб не бентежився, згадуючи при мені бідолашного Діка; мені навіть приємно чути, коли про нього розповідає такий близький друг!

Чарлз, не дуже вірячи її словам, лише кивнув у відповідь і відійшов.

Панночки вже старанно розшукували «Лаконію» у «Флотських відомостях»; і капітан Вентворт, неспроможний відмовити собі в цій приємності, узяв неоціненний том до рук, звільняючи їх від клопоту, і знов перечитав статтю, де згадувалися назва, достойності й теперішня непридатність «Лаконії», зазначивши до речі, що колись і вона була для нього дорогою, як близький друг.

– Ах, які гарні були дні, коли я плавав на «Лаконії»! Як швидко я на ній розбагатів! З одним моїм другом ми так добре водили її до Гебридів! Це був бідолашний Гарвіл, сестро. Ти ж знаєш, як йому були потрібні гроші – більш, ніж мені. Він був одружений. Чудовий хлопець! Ніколи не забуду, яким він тоді був щасливим. Він був дуже задоволений, що потішить свою дружину. Я так скучав за ним наступного літа, коли мені знову пощастило в Середземному морі.

– Повірте, сер, – сказала місіс Мазгроув, – це нампощастило, коли вас призначили капітаном на той корабель. Миніколи не забудемо того, що ви для нас зробили.

Від хвилювання її голос став зовсім тихим, і капітан Вентворт, погано розчувши її слова й, мабуть, цілком позабувши про Діка Мазгроува, дивився на неї зі здивуванням, нібито очікуючи продовження.

– Це про мого брата, – прошепотіла одна з панночок, – матуся має на увазі бідолашного Річарда.

– Бідолашний мій хлопчик, – продовжувала місіс Мазгроув, – він став таким серйозним, так добре почав писати, коли потрапив під вашу оруду! Ах, як було б добре, коли б він ніколи вас не залишав! Повірте, капітане Вентворт, нам усім так прикро, що він вас покинув.

Коли капітан Вентворт почув цю промову, вираз його обличчя на секунду змінився, блиснули його ясні очі, затремтів гарний рот, і Енн одразу зрозуміла, що він не тільки не поділяв жалю місіс Мазгроув щодо Діка, але, мабуть, не без великих зусиль тоді його позбувся; та капітан Вентворт викрив себе лише на мить. Не розуміючи його так добре, як розуміла Енн, інші нічого й не помітили. Вже наступної секунди він знову став серйозним і зібраним, майже відразу підійшов до софи, де сиділи вона сама й місіс Мазгроув, сів поруч останньої, заглибившись із нею в тиху бесіду про її сина з добротою та ввічливістю, які свідчили про шанобливе ставлення до всього, що є щирим і зовсім не безглуздим у материнських почуттях.

Справді, вони сиділи на одній софі, бо місіс Мазгроув люб'язно посунулась, аби він міг сісти; лише місіс Мазгроув їх розділяла. Перешкода, дійсно, досить вагома. Місіс Мазгроув була наділена солідними формами, які куди більш природно сполучалися з радістю й веселістю, ніж зі смутком і томливістю. У той час, як тремтіння стрункого стану та задумливого обличчя Енн були цілком приховані, капітанові Вентворту треба віддати належне за те самовладання, з яким він вислуховував нескінченні важкі зітхання над долею сина, який за життя нікому не був потрібний.

Зовнішній наш обсяг і обшир нашої журби, звичайно, не становлять незмінної пропорції. Гладка, огрядна особа має не менше прав на глибоку печаль, ніж найстрункіше створіння у світі. Проте, справедливо це чи ні, але трапляються такі невідповідності, які даремно намагається примирити наш розум, які дратують наш смак, які не можуть не викликати посмішку.

Адмірал, який разів зо два чи три пройшовся для відновлення сил по кімнаті, заклавши руки за спину, і був закликаний до порядку дружиною, наблизився до капітана Вентворта й, анітрохи не переймаючись тим, чи доречне тут його вторгнення, заглиблений у свої думки, розпочав так:

– Якби навесні ти на тиждень затримався в Лісабоні, Фредеріку, тобі б довелося прийняти на борт леді Мері Грейсон і її дочок.

– Справді? Добре, що я там затримався!

Адмірал звинуватив капітана в нестачі галантності. Той захищався, визнаючи, проте, що не хотів би бачити дам на своєму судні інакше як на балі чи з нетривалим візитом.

– Але якщо мені дозволено судити самому, – закінчив він, – це не від нестачі галантності. Скоріше від переконання, що попри всі зусилля й жертви неможливо створити на борту необхідні для жінки зручності. Адже не від нестачі галантності, адмірале, вважають, що жінки потребують більшихзручностей, ніж ми? Ні, мені неприємно чути про жінок на борту, неприємно бачити їх на борту; і, якби це було в моїй волі, я не пускав би їх на борт.

Почувши ці слова, сестра на нього напустилася:

– Ох, Фредеріку! Як це на тебе не схоже! Що за надмірна скрупульозність! Жінка може почуватися на борту не менш зручно, ніж у найкращому англійському домі. Я жила на борту, до речі, досить довго, і, як на мене, нема ніде краще, як на військовому кораблі. Можу тебе запевнити, ніде й ніколи, навіть у Келлінчі (мило киваючи Енн), не знаходила я більших зручностей, ніж майже на всіх кораблях, де я жила; а їх було всього п'ять.

– Це зовсім інша річ, – відповів їй брат. – Ти була зі своїм чоловіком, і до того ж єдиною жінкою на кораблі.

– Але ж ти сам перевіз місіс Гарвіл, її сестру, кузину та трьох дітей із Портсмута до Плімута. Що ж тоді сталося з твоїм винятковим, витонченим поняттям галантності?

– Усе перемогла дружба, Софі. Чого тільки не зробиш, аби допомогти дружині свого брата-офіцера, чого тільки не привезеш з іншого краю світу для свого друга Гарвіла. Але, звичайно, я розумів, що само по собі це погано.

– Можу тебе запевнити, вони почувалися на борту прекрасно.

– Не може бути. Така безліч жінок і дітей навіть не має права почуватися на борту прекрасно.

– Мій любий Фредеріку, що ти таке кажеш? Боже, що б сталося з нами, бідними моряцькими дружинами, котрі хочуть бути разом зі своїми чоловіками, їздити з ними від одного порту до іншого, якби всі думали так, як ти?

– Мої думки, як бачиш, не завадили мені перевезти місіс Гарвіл з усім її сімейством до Плімута.

– Усе одно, мені не подобається, коли ти говориш, немов витончений джентльмен, для якого всі жінки – елегантні дами, а не мислячі створіння. Бурі в нашому житті нікого не обминуть.

– Ох, моя люба, – сказав адмірал, – коли він ожениться, заговорить по-іншому. Коли він буде одружений, ось тоді, якщо ми доживемо до нової війни, ти побачиш, що він буде поводитися так само, як ми з тобою та інші. Буде дуже вдячний будь-кому, хто привезе йому на борт дружину.

– Авжеж, так і буде.

– Здаюся, – вигукнув капітан Вентворт. – Коли одружені люди нападають на мене: «Одружишся – заговориш по-іншому», я можу тільки відповісти: «Нічого подібного», а вони у відповідь: «Ось побачиш», і так без кінця-краю.

Він підвівся з софи і перейшов до іншого кутка вітальні.

– Мабуть, ви багато подорожували, мем, – звернулася місіс Мазгроув до місіс Крофт.

– Так, мем, за п'ятнадцять років заміжжя чимало довелося поплавати, хоч інші жінки подорожували й більше. Чотири рази я перетинала Атлантичний океан; була в Ост-Індії, але лише одного разу; а неподалік від рідних берегів де я тільки не бувала: і Корк, і Лісабон, і Гібралтар. Але я ніколи не була ні за Стрейтсом, ні в Вест-Індії. Звичайно, ми не називаємо Вест-Індією Бермудські та Багамські острови.

Місіс Мазгроув нічого не могла заперечити, бо їй за все своє життя не доводилося називати ці острови ніяким чином.

– Запевняю вас, мем, – продовжувала місіс Крофт, – немає нічого зручнішого за військовий корабель; я маю на увазі, певна річ, великі судна. На фрегаті, звичайно, більш тісно, але розумна жінка й там зможе прекрасно влаштуватися; цілком певно можу сказати, що найкращі роки мого життя минули на борту. Знаєте, коли ми разом, я нічого не боюся. Слава Богу! Доля нагородила мене міцним здоров'ям, і немає такого клімату, який би я не змогла витримати. Першої доби в морі іноді почуваєшся не дуже добре, але потім зовсім забуваєш, що таке морська хвороба. Єдиний раз, коли я знемагала і душею, і тілом, коли я відчувала себе хворою, а почуття безпеки покинуло мене, – це було тієї зими, яку я провела на самоті в Ділі, а мій адмірал (тоді ще капітанКрофт) був у Північному морі. Ось коли я страху набралася, вигадала собі безліч хвороб, бо не знала, куди себе подіти і коли я знов одержу від нього вісточку; а коли ми разом, я почуваюся цілком здоровою та спокійною.

– Так, вірно! Що правда, то правда. Я тієї ж самої думки, місіс Крофт, – залюбки підтримала її місіс Мазгроув. – Нема нічого гіршого, ніж розлука. Я тієї ж самої думки. Містер Мазгроув не пропускає жодної сесії, а я чекаю не дочекаюсь, доки вони закінчаться й він повернеться додому живим і здоровим.

Вечір завершився танцями. Почувши про них, Енн, як завжди, запропонувала свої послуги; і, хоч вона ледве стримувала сльози, сидячи за фортепіано, все одно раділа, що може бути корисною, і хотіла тільки, щоб її не помічали.

Вечір був надзвичайно веселим, і більше за всіх веселився, здається, капітан Вентворт. Вона відчувала, що все збуджувало його, як тільки може збуджувати загальне захоплення, особливо захоплення молодих жінок. Молоді міс Гейтер, панночки з уже згаданого нами сімейства, напевне, вже сподобилися честі в нього закохатися; що ж до Генрієтти й Луїзи, то їхні думки були так заповнені ним, що якби не постійне враження цілковитої згоди між ними, їх можна було б сміливо вважати запеклими суперницями. І що ж дивного, коли його навіть ледь-ледь псувало таке загальне, таке палке захоплення?

Так думала Енн, у той час як її пальці вдаряли по клавішах півгодини поспіль несвідомо та без помилок. Лише одного разувона помітила, що він на неї дивився, розглядав її зів'ялі риси, мабуть, намагаючись розпізнати в них обличчя, що колись його причарувало; і одного разузрозуміла, що він питав про неї. Вона б не здогадалась про це, коли б не почула відповіді, а відповідь їй підказала, що він питає в співрозмовниці, чи танцює міс Елліот. Відповідь була: «Та ні! Вона вже давно не танцює. Тепер вона грає. Ніколи не втомлюється грати». Ще одного разу він із нею заговорив. Вона підвелася з-за фортепіано й відійшла до іншого кута вітальні, коли скінчилися танці, і він сів на її місце, щоб програти якусь арію, про яку розповідав панночкам Мазгроув. Витаючи думками далеко, вона наблизилась до фортепіано; побачивши її, він підвівся і сказав із підкресленою ввічливістю:

– Вибачте мені, мем, я сів на ваше місце. – І хоч вона одразу ж відсахнулася, відмовляючись, він нізащо не погоджувався знову сісти.

З неї було цілком досить таких поглядів та слів. Його холодна поштивість і церемонна люб'язність були для неї нажахливішими з усього, що може бути.

Розділ IX

Капітан Вентворт приїхав до Келлінча як до себе додому, збираючись пожити там скільки йому заманеться, бо адмірал відчував до нього таку саму родинну прихильність, як і його дружина. Спочатку він мав намір невдовзі навідатися до Шропшира й зробити візит братові, який там оселився, але принадність Апперкросса змушувала його відкладати цей намір. Його приймали з такою привітністю, з таким захопленням; старі були такими гостинними, а молоді – такими дружелюбними, що йому залишалося тільки затримуватися там, де він був, і брати й далі на віру всі достойності й чесноти молодої дружини Едварда.

Невдовзі він став майже щоденно бувати в Апперкроссі. З якою б запопадливістю не запрошували його Мазгроуви, навряд чи він із меншою готовністю приймав запрошення, особливо вранці, коли в Келлінчі він не мав із ким перемовитися словом, бо адмірал Крофт і його дружина зазвичай вирушали разом оглядати свої нові володіння, свої луки, своїх овець і так нестерпно довго тупцювали на одному місці або тряслися в двоколці, яку нещодавно придбали для цих потреб.

Серед Мазгроувів і їхніх гостей склалася одностайна думка про капітана Вентворта. Усі були незмінно ним захоплені; але тільки встигли встановитись ці невимушені стосунки, як повернувся такий собі Чарлз Гейтер, якого вони вкрай збентежили і який не поділяв загальної думки про капітана Вентворта.

Чарлз Гейтер – найстарший із кузенів, був він чемним і привабливим молодиком; його, здавалося, пов'язувала з Генрієттою ніжна прихильність, доки не з'явився капітан Вентворт. Чарлз Гейтер прийняв духовний сан і, маючи парафію у близькому сусідстві, де жити йому не було потреби, залишався в батьківському домі, усього за дві милі від Апперкросса. Ненадовго покинувши дім у ці вирішальні дні, він залишив кохану без свого нагляду і, повернувшись, мав неприємність виявити зміну в її почуттях і присутність капітана Вентворта.

Місіс Мазгроув і місіс Гейтер були сестрами. Обидві мали свої достатки, але, одружившись, вони опинились у нерівному становищі. Містер Гейтер мав якесь майно, але воно було зовсім незначним порівняно з тим, що мав містер Мазгроув; і якщо Мазгроуви належали до вищого класу місцевого товариства, молоді Гейтери, при замкнутому способі життя своїх батьків, позбавленому бодай якоїсь вишуканості, і хибах власного виховання, навряд щоб взагалі могли належати до якогось його класу, коли б не зміцнення родинних уз із Апперкроссом, на яке, без сумніву, і розраховував старший син, який вирішив стати вченим джентльменом і значно перевершив усіх своїх братів та сестер вченістю й манерами.

Обидва сімейства завжди жили в злагоді, без зарозумілості з одного боку чи заздрощів з другого, і лише панночки Мазгроув, усвідомлюючи свою перевагу, залюбки вдосконалювали кузенів і кузин. Увага, яку Чарлз виявляв до Генрієтти, була помічена її батьком і матір'ю без найменшого несхвалення. «Не найкраща пара для Генрієтти, але якщо він їй подобається…» – а він, здається, подобався Генрієтті.

Сама Генрієтта була в цьому цілком впевнена, доки не з'явився капітан Вентворт. Відтоді кузен Чарлз був майже зовсім забутий.

Якій же із двох сестер віддавав перевагу капітан Вентворт, Енн поки не могла вивести зі своїх спостережень. Генрієтта була, мабуть, гарнішою, Луїза відзначалася жвавістю; але тепер Енн уже не розуміла, яка вдача скоріше здатна його причарувати – більш спокійна чи більш весела.

Містер і місіс Мазгроув, чи то нічого не помічаючи, чи то маючи впевненість у скромності обох своїх дочок і всіх молодих людей, які їх оточували, здавалось, усе залишали на Божу ласку. У Великому Домі взагалі не говорили і, здавалося, не переймалися можливим перебігом подій. На Віллі все було зовсім по-іншому – молоде подружжя було дуже схильне до роздумів і припущень; не встиг іще капітан Вентворт чотири чи п'ять разів побувати в товаристві панночок Мазгроув, і не встиг повернутись Чарлз Гейтер, а Енн уже довелося вислуховувати міркування зятя та сестри про те, яказ панночок йому більше до вподоби. Чарлз вважав, що капітанові більше подобається Луїза, Мері схилялася до думки, що він віддає перевагу Генрієтті, але обоє доходили згоди в тому, що для будь-якої з них це заміжжя буде вдалим.

Чарлз запевняв, що ніколи не бачив приємнішої людини, і з почутого ним про капітана Вентворта можна дійти висновку, що той нажив за війну не менше двадцяти тисяч фунтів. Гроші чималі. Крім того, на майбутній війні він стане ще багатшим: на думку Чарлза, капітан Вентворт обов'язково відзначиться в морській битві. Справді, це буде прекрасний шлюб для будь-якої з сестер.

– Ще б пак, – відповідала Мері. – Господи! Якби він сподобився на додаток до цього якоїсь високої честі! Якби його зробили баронетом! «Леді Вентворт» непогано звучить. Зовсім навіть непогано для Генрієтти! Вона б тоді посіла моє місце, і не без задоволення. Сер Фредерік і леді Вентворт! Щоправда, це буде новоспечений титул, а новоспечені титули я не дуже високо ставлю.

Мері було приємніше думати, що капітан вибере Генрієтту, ще з однієї причини: вона не хотіла її бачити дружиною Чарлза Гейтера. Вона дивилася на Гейтерів згорда і вважала конче прикрим для себе та своїх дітей можливе зміцнення родинних уз.

– Знаєш, Чарлзе, – казала вона, – як на мене, він зовсім не годиться в чоловіки Генрієтті; беручи до уваги нові родинні узи Мазгроувів, вона взагалі не має права бути такою легковажною. Як на мене, дівчина не вправі брати шлюб, який би принижував інших членів її родини та прирікав їх на такі взаємини, до яких вони зовсім не звикли. Боже, та хто ж такий Чарлз Гейтер? Усього лише сільський попик! Ні, він не рівня міс Мазгроув з Апперкросса.

У цьому, однак, її чоловік не міг з нею згодитися, бо Чарлз Гейтер, поважаючи свого кузена, був до того ж старшим сином, а Чарлз Мазгроув, сам бувши старшим сином, умів цінувати цю обставину.

– Мері, ти кажеш дурниці, – була, як наслідок, його відповідь. – Так, Чарлз не найкраща пара для Генрієтти, але, можливо, невдовзі через Спайсерів йому щось перепаде від єпископа; і не забувай, будь ласка, що він старший син; після дядечкової смерті він успадкує солідні достатки. У Вінтропі не менш, ніж двісті п'ятдесят акрів, крім того, ще є ферма біля Тонтона, де земля – найкраща в окрузі. Ти маєш рацію, усі вони, окрім Чарлза, не варті Генрієтти, вони просто нікуди не годяться; лише він її вартий, адже він такий чудовий хлопець. Одержавши Вінтроп, він одразу ж зробить з нього зовсім інший маєток, заживе по-іншому; і з такими достатками його ніхто не буде зневажати. Ні, ні. Для Генрієтти Чарлз Гейтер зовсім непогана пара; і якщо вона піде за нього, а Луїза – за капітана Вентворта, я буду задоволений.

– Нехай Чарлз говорить, що хоче, – сказала Мері Енн, тільки-но він вийшов із кімнати, – буде жахливо, якщо Генрієтта вийде за Чарлза Гейтера; для неїце буде погано, а для мене ще гірше, і тому було б дуже добре, якби капітан Вентворт якнайшвидше примусив її викинути його з голови, а я навіть не сумніваюсь, що так і буде. Учора вона майже не помічала Чарлза Гейтера. Шкода, що ти її вчора не бачила. А стосовно того, що капітанові Вентворту Луїза подобається, мовляв, більше за Генрієтту, то це нісенітниці, тому що Генрієтта йому набагато більше подобається. Який Чарлз упертий! Шкода, що тебе вчора тут не було, ти б нас розсудила; я впевнена, ти стала б на мій бік, якби тільки не надумала навмисне мені перечити.

За обідом у містера Мазгроува Енн могла б усе побачити на свої власні очі, але вона залишилася на Віллі, посилаючись при цьому на свій головний біль і на нове нездужання маленького Чарлза. Єдине, чого вона хотіла, – уникнути зустрічі з капітаном Вентвортом, але можливість відмовитися від ролі третейського судді додавала привабливості її самоті.

Що ж до капітана Вентворта, вона вважала, що значно важливіше, аби він вчасно зрозумів своє серце, не наражав на небезпеку щастя жодної з сестер і не зашкодив власній честі, а не те, чи він віддає перевагу Генрієтті над Луїзою або Луїзі над Генрієттою. Кожна з них могла б, цілком імовірно, стати йому люблячою та доброю дружиною. А стосовно Чарлза Гейтера, її почуття не могли не страждати через легковажну поведінку будь-якої юної особи, а серце не могло не співчувати тим мукам, яких воно завдало; але, якщо Генрієтта зрозуміла, що помиляється в собі, цю зміну не одразу можна було помітити.

Багато що в поведінці кузини непокоїло та ображало Чарлза Гейтера. Їхня дружба була надто тривалою, щоб вона могла одразу так від нього віддалитися, щоб він, утративши останню надію, ніколи вже не з'являвся в Апперкроссі; проте вона якось змінилась, і зміна ця тим більше викликала занепокоєння, якщо її причиною вважати таку людину, як капітан Вентворт. Чарлз був відсутнім лише два тижні й під час розставання зміг вельми зацікавити Генрієтту своїми міркуваннями про те, що він скоро зможе покинути свою теперішню парафію і влаштуватися в Апперкроссі. Тоді для неї було вкрай важливо, щоб доктор Шерлі, тутешній пастор, який більш ніж сорок років ревно виконував свої обов'язки, але через свій далеко вже не юнацький вік був неспроможний виконувати їх самотужки, нарешті вирішив би взяти собі помічника, виклопотав би для нього якнайкращі умови і призначив на цю посаду Чарлза Гейтера. Те, що він служитиме в Апперкроссі, а не долатиме щоразу шість миль; що він одержить парафію, кращу з усякого погляду; що він буде служити з доктором Шерлі, а любому дорогому доктору Шерлі буде незрівнянно легше виконувати свої обов'язки, тішило навіть Луїзу, а вже про Генрієтту нема що й казати. Однак він повернувся, та ба! Цікавість до його наміру зникла. Луїза зовсім не стала слухати. Коли він намагався розповісти їй про свою бесіду з доктором Шерлі, вона стояла біля вікна, виглядаючи капітана Вентворта. І навіть Генрієтта могла приділити йому лише частку своєї уваги, зовсім, видно, забувши про всі свої сумніви та хвилювання, пов'язані з цими переговорами.

– Що ж, це добре; я дуже рада; але я ніколи не мала сумніву, що все так і буде; я думала, і ти впевнений. Мені й на думку не спадало, що… словом, докторові Шерлі, звичайно, потрібен помічник, і він тобі справді обіцяв… Луїзо, чи він іде?

Якось уранці, невдовзі після того обіду в Мазгроувів, на якому Енн не була, капітан Вентворт увійшов до вітальні Вілли, коли там були тільки вона та хворий маленький Чарлз, який лежав на канапі.

Він був настільки здивований, опинившись мало не наодинці з Енн Елліот, що втратив своє звичайне самовладання; він здригнувся, зміг лише вимовити: «Я гадав знайти тут обох міс Мазгроув. Місіс Мазгроув сказала, що вони тут», – і одразу ж відійшов до вікна, щоб заспокоїтися і зметикувати, як йому краще поводитися з нею.

– Вони нагорі, у сестри. За кілька хвилин, мабуть, спустяться, – відповіла Енн, звичайно, збентежившись; і якби дитина навіщось не підізвала її, вона б одразу ж вибігла з кімнати, рятуючи від ніяковості й себе, й капітана Вентворта.

Він залишився біля вікна і, проказавши спокійно й чемно: «Сподіваюся, хлопчикові вже краще», – замовк.

Їй довелося стати навколішки біля канапи й залишатися там на вимогу свого підопічного; так минуло декілька хвилин, доки, на превелику втіху, вона не почула кроки в передпокої. Повертаючи голову, вона сподівалася побачити господаря дому, але побачила того, хто аж ніяк не міг розрядити напруженість, – Чарлза Гейтера, який, видно, анітрохи не більше зрадів, побачивши капітана Вентворта, ніж останній, побачивши Енн.

Вона ледве вимовила:

– Добридень. Чи не бажаєте сісти? Усі зараз будуть.

Капітан Вентворт відійшов од вікна, певно, не проти того, щоб почати розмову, та Чарлз Гейтер зараз же поклав кінець його намаганням, сівши біля столика й розгорнувши газету; і капітан Вентворт повернувся до вікна.

За хвилину сцена знову змінилась. Молодший хлопчисько, рідкісний забіяка й шибеник двох років, якому відчинив двері хтось зовні, вкрай рішуче з'явився серед них і пішов до канапи, щоб подивитися, що тут робиться, і заявити на щось свої права.

Не знайшовши нічого їстівного, він вирішив погратись; і, якщо тітонька не дозволяла йому дражнити хворого братика, він обхопив рученятами її саму так, що, зайнята Чарлзом і стоячи навколішки, Енн була неспроможна його струсити. Вона вмовляла, наказувала, улещувала – і все марно, їй було пощастило його відштовхнути, але він одразу же з іще більшим задоволенням наскочив на неї ззаду.

– Волтере, – сказала вона. – Зараз же відпусти мене. Ти вкрай погано поводишся. Я дуже на тебе серджуся.

– Волтере, – крикнув Чарлз Гейтер. – Ти чому не слухаєшся тітоньки? Хіба ти не чуєш, що тітонька тобі каже? Іди сюди, Волтере. Іди до дядечка Чарлза.

Волтер, однак, і вухом не повів.

Але через хвилину Енн відчула, що її вивільняють; хтось зняв із неї Волтера, хоч він так на неї напосів, що довелося з силою відчіплювати від її шиї маленькі рученята, і відніс його геть. Аж потім вона встигла зрозуміти, що це зробив капітан Вентворт.

Через таке відкриття вона зовсім заніміла. Вона була не в змозі навіть дякувати йому й лише продовжувала розгублено упадати коло маленького Чарлза. Його несподівана допомога, його мовчазність, усі незначні подробиці пригоди, переконання, що незабаром у неї з'явилося завдяки гомінливій грі, яку він навмисне затіяв з Волтером, переконання в тому, що він не бажає чути її подяки, а скоріше показує, що менш за все схильний розмовляти з нею, – все це разом так нітило її, що, заледве до вітальні ввійшли Мері та панночки Мазгроув, вона передала маленького хворого під їхню опіку. Енн була не в змозі залишитись. У неї з'явилася нагода спостерігати любов і ревнощі всіх чотирьох – вони були разом, але це зовсім її не цікавило. Було очевидно, що Чарлзові Гейтеру не до вподоби капітан Вентворт. Вона помітила нотку роздратування в його голосі, коли після втручання капітана Вентворта він сказав: «Треба було слухатись мене,Волтере; я ж тобі казав – не дражни тітоньку», і зрозуміла, як він жалкує, що капітан Вентворт зробив те, що мусив зробити він. Але вона не могла думати ні про почуття Чарлза Гейтера, ні про чиї б то не було почуття, доки не впоралася зі своїми власними. Їй було соромно за себе, соромно, що така дрібниця могла її вкрай засмутити й збентежити, завдати їй такого болю; але все було саме так, нічого вже тут не вдієш, і лише після тривалих роздумів на самоті вона змогла заспокоїтись.